У статті аналізується достовірність інформації, наведеної у сповідальних книгах Київської митрополії XVIII ст., а також дотримання представниками духівництва покладеного на них обов'язку щодо контролю за благочестям мирян у вигляді щорічної сповіді кожного парафіянина церкви.

Сповідь як церковне таїнство за первісною своєю суттю була покликана очистити душу християнина від гріхів і це було запорукою до спасіння. У перші віки християнства, коли віра трималася на свідомому переконанні індивіда, сповідь мала добровільний характер. Проте поступово ставлення до таїнства формалізувалося, публічна сповідь замінилася таємною, з'явилися духівники, в обов'язки яких входило "зцілення" грішних душ та узгодження норм життя віруючих із догматами християнства. Покаяльна дисципліна чітко прописувала основні типи гріхів та регламентувала норми єпитимій за кожен із них, що, у свою чергу, слугувало стримуючим фактором для віруючих, та було поряд із церковним судом своєрідною формою контролю за життям особи, відповідно до норм християнської моралі.

У XVIII ст. в умовах розколу російської православної церкви таїнство сповіді набуло першочергового значення як спосіб церковного та державного контролю за благочестивим життям населення. До того ж, вагомість сповіді як за-

Романова Оксана Олексіївна - мол. наук. співроб. відділу історії України середніх віків та раннього нового часу Інституту історії України НАНУ.

собу формування церквою морального обличчя пастви у XVIII ст. зростає і з огляду на скорочення до мінімуму (фактичну ліквідацію) на зазначений період церковних судів над порушниками християнської моралі.

Не останню роль при з'ясуванні діяльності церкви (а саме Київської митрополії) за регулярністю та щирістю ставлення парафіян до сповіді у XVIII ст. може відіграти детальний аналіз сповідальних книг, які вже привернули до себе увагу істориків. Найчастіше до них звертаються при вивченні демографічних процесів¹, форм сімейної організації², вікових, антропонімічних характеристик³ та соціальної структури суспільства⁴. Використовують їх також і при генеалогічних студіях⁵. При цьому зазвичай забувають, що сповідальний розпис за своєю первісною суттю - це спосіб державного контролю за мораллю парафіян. Відтак у статті робиться спроба проаналізувати сповідальні книги як джерело до вивчення проблеми народного розуміння моралі, зосередивши увагу на ефективності використання пропонованого Синодом важеля впливу на свідомість пастви, а саме: ставлення простого парафіяльного духівництва до складання сповідальних розписів та достовірності наведеної у них інформації.

Подібна постановка питання потребує особливих підходів. Справа в тому, що сповідальні розписи велися за чітко визначеним взірцем, де фіксувалися формальні дані - соціальний та сімейний стан особи, вік, а навпроти кожного імені мала робитися коротка позначка про відвідини річної сповіді і причастя, або ж пропуск та вказувалася причина. Причинами пропуску зазвичай називались "малолетство" (для дітей віком до 7 років), належність до іншої конфесії ("полской религии держишся"⁶, "кроме єдиного лютеранина")⁷, а також "за несостоянием ума"⁸, через відсутність (без уточнення, чи сповідувалась ця людина по поверненню)⁹, або ж "за нерачением"¹⁰, тобто недбальством сповідальника. Саме остання категорія парафіян найчастіше привертала до себе увагу церковних, а згодом і світських, судів як злісні порушники указів про щорічну сповідь. Виокремивши цих осіб, їх вікові та соціальні характеристики, питому вагу у загальному числі сповідальників у парафії та простеживши динаміку змін у названій групі "грішників", ми зможемо, хай навіть із певною долею умовності, намалювати збірний портрет як осіб, які свідомо ухилялися від сповіді, так і визначити загальний рівень побожності тогочасного населення.

Дещо складнішою є справа із особами, які хоча і сповідувались, але через певні причини залишились без причастя. Серед таких причин зустрічаємо хворобу (особливо в жінок)¹¹, пологи після сповіді¹², банальне недбальство ("нерачение"¹³) та, найчастіше, пораду духівника ("по совету духовника" - тобто заборона для людей із тяжкими гріхами отримувати певний час причастя). Які саме гріхи крилися за названим "советом духовника", окрім кількох згадок про четвероженство¹⁴, залишається загадкою (тайна сповіді). З огляду на це, особливу цінність для з'ясування причин (тобто гріхів), які, на думку духівників, не дозволяли особі причаститись до Святих Таїнств, становлять матеріали духовних судів зі справ, які, згідно з церковними нормами, передбачали відлучення грішника на певний час (залежно від тяжкості гріха) від церковного спілкування. На жаль, погана збереженість (представленість) подібних справ та сповідальних розписів відповідних парафій за роки, в які стався гріх та йшло розслідування, не дозволяють повною мірою використати інформаційний потенціал названого типу джерел.

Проте в тих поодиноких випадках, коли нам таки вдалося відшукати відповідні джерела, кидається в очі дивна закономірність - усі головні фігуранти судових справ (звинувачені) чомусь узагалі не згадані у сповідальних розписах відповідних парафій, нейтральні ж свідки до розписів занесені. Наприклад, Тетяна Бойківна з с. Княгинець, яка звинувачувала в 1750 р. парафіяльного священика¹⁵ у згвалтуванні її, у сповідальному розписі цієї парафії за 1751 р.¹⁶ чо-

мусь не згадана (як дізнаємося зі справи, піп за подачу позову проти нього прогнав її з церкви, через що вона змушена була два роки поспіль ходити на сповідь до Броварів¹⁷). Натомість Тиміш Гиренко, який фігурує у справі, та його дружина Євдокія, згадані в розписі як мешканці двору N 45¹⁸. У сповідальному розписі церкви села Переорки¹⁹, де окремим пунктом виділено двір (у слідчій справі - хутір) пана Корби (N 163), у переліку тамтешніх мешканців ми не знаходимо нікого, кого можна було б ототожнити з головним фігурантом справи про чудесне обретіння чудодійної ікони св. Миколая Яковом Базарненком, "жителем Корбіїного хутора", як значиться у протоколі його допиту²⁰. Інших згаданих в справі дійових осіб, хай навіть із певною долею умовності²¹, можна розпізнати серед названих у сповідальному розписі жителів Корбіїного двору²². Скидається на те, що духівництво воліло мовчати про певних, не достатньо благочестивих, парафіян, аби не привертати зайвий раз уваги начальства і уникнути клопоту, пов'язаного з розслідуванням справ.

Неабиякий інтерес становитиме порівняння списків відлучених від церкви з однієї парафії за кілька років поспіль із метою визначити тривалість єпитимій. Щоправда, недостатня збереженість джерел, а також рідкість згадок про відлучених не дозволяє нам повною мірою застосувати зазначену методику. Судячи з наявних даних, відлучали від церкви лише на один рік (а, можливо, і на один великодній піст), що і відобразилось у сповідальних розписах. Нам зустрівся лише один випадок, коли одна й та сама людина була відлучена від церкви впродовж двох (далі немає даних) років²³.

На думку В. Мордвінцева та М. Харишина, облік сповідання православного населення в Російській імперії повністю був налагоджений наприкінці 1730-х рр., коли було видано синодальний указ (4.02.1737 р.; підтверджений митрополичим указом від 16.04.1737 р.), згідно з яким по всій країні священики повинні складати поіменні сповідальні розписи, включаючи і малолітніх, за єдиним встановленим зразком²⁴. Натомість Б. Миронов, який спеціально займався дослідженням сповідальних розписів, стверджує, що духівництво імперії не дуже схвально сприйняло ідею про щорічні переписи населення, які мали проводитися силами церкви, тому "лише протягом 1740 - 1750-х рр. Синоду вдалося налагодити регулярний збір і присилку із єпархій сповідальних відомостей за встановленою формою"²⁵.

Наскільки ретельно виконувався синодальний указ про запровадження при всіх церквах, у т. ч. на теренах Київської митрополії, сповідальних розписів ми можемо лише здогадуватися. Відповідні укази 1737 р. були розіслані по всіх протопопіях Київської єпархії²⁶. Саме цим часом датуються найдавніші із відомих розписів²⁷ - Верхньокиївської²⁸ та Нижньокиївської²⁹ протопопій (1737 р.), Верхньокиївської³⁰, Кобеляцької протопопії (1738 р.)³¹ та вотчин Києво-Видубицького монастиря (1737 - 1755 рр. з перервами)³². Одиничні книги збереглись за 1740 р. (Ніжинський полк³³), 1741 р. (Остапівська хрестова намістія³⁴ та уривок розпису м. Трипілля³⁵), 1742 р. (дві книги по м. Києву³⁶), 1743 р. (Гадяцька протопопія³⁷), 1744 р. (Києво-Печерська лавра³⁸), 1745 р. (Києвоподільська хрестова намістія³⁹ та Гадяцьке духовне правління⁴⁰) і т.д. І лише з 1760-х рр. ми можемо говорити про більш-менш повне представлення сповідальних книг з усіх протопопій. Безумовно, таку спорадичність наявності сповідних книг цілком можна пояснити поганою їх збереженістю (консисторський архів почали цілеспрямовано комплектувати і зберігати лише з 1768 р., але й тоді сповідальні книги ще деякий час лишалися поза увагою архіваріуса, і зберігались в далеко не найкращих умовах)⁴¹. Б. Миронов навіть висловив думку про те, що сповідальні відомості, які надходили до Синоду, згодом знищувалися⁴². Не виключено, що таким же чином після складення сповідальних відомостей з єпархії могли чинити й зі сповідальними розписами в Київській духовній консисторії (далі - КДК).

Принаймні в джерелах знаходимо приклади, як самі ж служителі консисторії використовували ці книги не за призначенням⁴³.

З іншого боку, не можемо виключати і той факт, що незважаючи на розісланий по всіх духовних правліннях указ, він міг і не виконуватися. Принаймні 18.06.1740⁴⁴, 17.05.1742⁴⁵ та 13.04.1745 рр.⁴⁶ церковна верхівка була змушена повторити відповідний указ про обов'язкову присилку щорічно до консисторії після закінчення великоднього посту ("по воскресении третой недели" (1740 р.), "о фоминой неделе"(1745 р.)) сповідальних розписів з усіх церков.

Відомі нам рапорти про посилку сповідальних книг до КДК також представлені спорадично, починаючи з 1742 р.⁴⁷ За попередній період (а саме з 1738 р.) відомий єдиний рапорт про посилку розписів до КДК із Роменської протопопи⁴⁸ (самі розписи не збереглися).

Сповідальні розписи церков, що надходили до духовних правлінь, там зводились в єдину відомість у формі таблиці й надсилались до консисторії, де робились зведені ("валові") екстракти по повітах, а звідти на початку наступного року надсилався загальний звіт по єпархії про відсутніх на сповіді за рік до Синоду⁴⁹.

У консисторії відповідні розписи перевіряли на предмет їх "ісправності", і видавали протопопам (чи їхнім "нарочитим", які привозили ці розписи) відповідні квитанції про отримання книг⁵⁰. Суть перевірки на "ісправність" полягала в тому, що в розписах перевіряли наявність "закреп по листам"⁵¹ - власноручних підписів парафіяльних священиків та кліру на кожному аркуші розпису зі своєї парафії, що мали засвідчити достовірність наведеної в них інформації. Найчастіше ці "закрепи" писав сам ієрей (обов'язково), або обидва ієреї у випадку, коли вони половинні⁵² (молоді й вікарні ієреї та диякон теж підписувались, але не завжди)⁵³, а також дяк⁵⁴. При цьому дяк досить часто підписувався за себе і за неграмотного (!) паламаря (паламар украй рідко підписувався власноруч⁵⁵, відтак наявність у розписах подібних підписів, які покликані були завірити достовірність документа, правильність якого вони навіть не у змозі були перевірити, виглядає досить кумедно)⁵⁶. Характерно, що якщо у приході було два, а то й більше дияконів, дяків, паламарів, то підпис ставив лише один із них⁵⁷. Таким чином, кількість "закреп" на одному аркуші могла становити від 1 (лише ієрей) до 5 (два, а то і три ієреї, диякон, дяк, паламар)⁵⁸. Зібравши сповідальні розписи з усіх церков свого відомства, переплівши їх у книгу, куди останнім аркушем включалась зведена таблиця, що містила відомості про кількість сповідальників у духовному правлінні по різних соціальних групах⁵⁹ та їхню сповідь, по аркушах всієї книги підписувася власноручно також протопіп (хрестовий намісник чи ігумен монастиря), а подеколи і члени духовного правління⁶⁰, і надсилали цю книгу разом із рапортом та належними на консисторію грошима ("по деньги от двора"⁶¹) до митрополії.

Інколи при перевірці "на ісправность" могли звірити відповідність років парафіян (тобто їхнього віку), проставлених у розписах, за кілька попередніх років⁶². Справа в тому, що священики, складаючи сповідальні розписи, або механічно переписували розпис минулого року⁶³, навіть не намагаючись його виправити відповідно до реальної ситуації⁶⁴, або ж щоразу ходили по дворах, переписуючи зі слів жителів їхні імена, соціальний стан і вік⁶⁵. Такий спосіб складення сповідальних розписів (по суті - перепису громадян з їхніх слів) спричинявся до значної плутанини в наведених даних. Проте проаналізувавши неточності в зазначених роках парафіян (див. табл. 2) ми можемо говорити радше про неуважність укладачів, ніж про свідоме замовчування (помилки у віці дівчат, літніх жінок). Наприклад, Марія Іванова, дружина Венедиктова, яка у церковному суді 1737 р. говорить, що "от рождения оной лет семдесят"⁶⁶, а у сповідальних розписах має 65 (1737 р.) та 66 (1738 р.) років⁶⁷. І подібних випадків було чимало. Убачати у цих неточностях якесь навмисне перекручення немає сенсу.

Трапляються також пропуски при нумеруванні людей у списку, і, відповідно, не включення їх до загальної кількості парафіян. Або ж записи на кшталт "Назарий Леонтиев Бондарь - 7 лет - бил. Жена его, дочь Максимова - 60 лет - била"⁶⁸*; "Авраам Андреев - 3 года - не бил за малолетством. Жена его Настасия доч Іванова - 22 года - била"⁶⁹ і т.д. Зарахування таких осіб як малолітніх дітей серед тих, хто не був на сповіді, здається, логічніше буде пояснити банальною неуважністю та неграмотністю укладачів розпису, аніж свідомим замовчуваннями з певною метою.

Ми так докладно зупинилися на цьому сюжеті для того, щоб показати, що сповідальні книги, які дають неточності в роках (окрім механічних описок), є свідченням байдужого ставлення людей XVIII ст. до свого (як і чужого) віку⁷⁰. З іншого боку, упадає у вічі банальне незнання священиками власних прихожая. Так, у сповідальному розписі 1737 р. значиться, що в І. Чортюнкова двоє дітей - Козьма 13 років, який був на сповіді, та Іван шести років, який не сповідався "за малолетством"⁷¹. У 1738 р., згідно зі сповідальною книгою, родина Чортюнкова вже мала п'ятеро дітей: Козьма 14 років, Агафія 10 років, Петро 7 років, Яків 5 років та Наталія - 1 рік⁷². Сам же Іван на допиті 1737 р. свідчив, що в нього троє дітей, з яких одна дитина має три роки, інша нещодавно народилась, "третяя же девчина лет семи"⁷³. Як бачимо, усі три переліки дають цілком різну інформацію щодо складу сім'ї парафіянина. Парафіяльний же священик Корнилій на допиті в консисторії відверто заявив, що хоч дітей І. Чортюнкова хрестив він, проте "сколко именно неведает. За тим, что їніе живи, а инїе померли"⁷⁴. У цьому ж допиті він дружину Чортюнкова називає Євдокією. І це при тому, що в його парафії числиться 128 дворів, в яких проживає всього 551 особа⁷⁵ - це не така уже й велика парафія. Для прикладу, у 1753 р. гадяцький протопіп Василь Авторович після того, як сповідальну книгу з його духовного правління повернули як "неисправную", виправдовував це тим, що "о прибавки и убавки літ прихожанам в исповдних вдомостях, не за моим небреженіемъ то послдовало, потому что всяк приходскій священник імееттъ в себе повсягодные исповдных відомостей книги, то тая должно б принадлежать священнику, повсягодно своим прихожанам прибавку лт чинить, а не мн. А убавки літ потому послдовала, что начав от первого даже до последнейшего поселянина повсягодно в велікій пост по домам как мужеска так и женска полу душ переписка чиниться, и не точію простій, но и книжные прихожане не всяк о своихъ лтахъ, так и о протчихъ своихь домашних может совершенно вдать, а сказують примром столко то лтъ, и по тому показанію священникі утвердясь на лицах, сочиняют исповдніе вдомости, а справки против прежнихъ, годов исповдных книг не чинят..."⁷⁶.

Не менша плутанина спостерігається і в іменах парафіян (складні церковні імена в побуті зазвичай замінювались на простонародні еквіваленти, що й породжувало плутанину) та їх родинних стосунках (племінники - брати - діти)⁷⁷. В останньому випадку спостерігаємо значний суб'єктивний момент при складанні сповідальних розписів, оскільки кожен ієрей на свій смак вибирав порядок запису дітей (за фактичним віком чи статевою ознакою - спочатку хлопці, потім дівчата), членів сімей одружених, але не відокремлених від батьків, дітей - одразу після запису імені одруженого сина, чи після переліку всіх дітей домовласника. Показовими є домінування в одному розписі записів на кшталт "его зять імрек - жена его..." або ж "его дочь імрек - её муж", та чергування "его отец/мать (теща) - баба детей его", чи записи самотньої престарілої вдови як господині, а її цілком дорослі сини (40 - 50 років) пишуться лише як діти і т.д.

* - тут і далі виділення наші - О. Р.

Причому одні й ті самі діти у сповідних розписах однієї сім'ї впродовж кількох років то зникають, то знову з'являються (див. табл. 2).

Подібна плутанина у веденні сповідальних розписів спричинилася до того, що 29 липня 1753 р.⁷⁸ київський митрополит Тимофій (Щербацький) видав розпорядження, щоби сповідальні відомості велись точно за формою, із позначенням кількості дворів та віку сповідальників. За невиконання указу передбачався штраф⁷⁹. Проте цей указ, очевидно, мав невеликий вплив на паству, і вже 18 березня 1754 р. Тимофій (Щербацький) повторив його, передбачивши більш суворі санкції та звелівши, щоби кожен священик вів два екземпляри відомостей - один для зберігання в духовному правлінні, а інший - для передачі в митрополичу кафедру⁸⁰. Але і це розпорядження не було виконане, адже 27 лютого 1759 р.⁸¹ наступний митрополит Арсеній (Могилянський) підтвердив рішення консисторії про необхідність ведення сповідальних книг відповідно до форми, виданої 16 квітня 1737 р. При цьому священики мали звіряти показаний вік своїх парафіян з торішніми розписами, щорічно прибавляючи лише по одному року, а не писати вік прихожан з їхніх слів. Нагляд за цим покладався на протопопів (1767 р.)⁸². Останнім указом (1759 р.) також рекомендувалося складати сповідальні розписи у трьох примірниках - для зберігання у парафії, для духовного правління і для пересилки до КДК⁸³ (щоправда, на даний момент нам не вдалося відшукати хоча б два списки сповідального розпису однієї парафії за один і той рік). Як наслідок, розписи 1760-х рр. порівняно із попередніми відзначаються узгодженістю наведених у них даних, і, відтак, більшою інформативністю. Проте вже указами 1771 р.⁸⁴ було наказано сповідальні розписи вивіряти за даними світського перепису 1765 - 1769 рр.⁸⁵, який, між іншим, складався зі слів самих жителів.

Сповідальні книги одночасно слугували і для обліку податного населення країни, тому з часом чи не на перше місце видвинулася проблема перевірки достовірності наведених у них даних про кількість дворів у парафіях⁸⁶. Характерний момент - якщо перевірки сповідальних розписів на предмет правильності показаних у них років прихожан чи наявності "закреп" здійснювали члени духовних правлінь або консисторські канцеляристи при подачі книг відповідно до духовного правління чи КДК⁸⁷, то всі справи про "ушайки" і неправильні відомості про кількість парафіяльних дворів виникали виключно за подачею ззовні (хтось доніс)⁸⁸. Причому доносили як правило лише у випадках конфлікту приходського ієрея з кимсь із кліру (дяком, іншим ієреєм)⁸⁹, чи навіть парафіянами, які й подавали донос про "ложні дані" у сповідальних розписах.

Для прикладу, у 1751 р. дяк с. Дейкаловки Зіньківської протопопії Іван Переяславець, син покійного ієрея Якова Переяславця, при складанні сповідального розпису, дописав 78 (!) "утаєнних" новими парафіяльними ієреями Григорієм Пантелеймоновим та Василієм Григорієвим дворів. Останні відмовились підписатися у книзі, і розпис був визнаний "неисправним". Згадаймо, що в московській церковній традиції, яка поступово переносилась і на українські терени, діти священиків успадковували право на парафії своїх батьків⁹⁰, тож очевидно в даному випадку ми спостерігаємо відгомін суперечки дяка Переяславця з новими ієреями за парафію⁹¹. Подібні конфлікти можна простежити в більшості справ про внесення фальшивих даних до розписів.

Подеколи у сповідальних розписах зустрічаємо прикру констатацію духівництвом того факту, що "разные двори под Чуйкевичем⁹²жиючіе по приказу его в един двор числятся и тій як другів его подданые городового приходу священнику заслуженого ничего не дают"⁹³. При цьому до одного двору (N 84) віднесено 54 особи (27 чоловіків і 27 жінок), що становить 10 окремих сімей. Натомість у сповідальному розписі с. Чернявка Прилуцького повіту церковний причет (усього 18 чоловіків та 13 жінок), а також двір бунчукового товариша Андрія Горленка, в якому проживав він сам разом із родиною та дворовою прислу-

гою (69 чоловіків та 95 жінок) узагалі не віднесені до жодного двору. Перший нумерований двір тут розпочинається з отамана Василя Онисимова із сім'єю, який значиться по списку чоловіків-парафіян під N 98⁹⁴. Тож, як бачимо, знатні персони хоча і сповідувалися в парафіях, де постійно проживали, але не завжди включалися до числа парафіяльних дворів. Як і досить вільними були принципи записування членів церковного причту та їхніх родин - в одних розписах вони числяться як один великий двір (чи навіть виключаються із суцільної нумерації), а в інших дається досить докладний перелік сімей-дворів церковнослужителів. І це при тому, що духівництво вважалося неоподаткованою категорією населення⁹⁵, і проблема визначення поняття двір у відповідності до принципів оподаткування в даному випадку не виглядає переконливою.

Сама проблема "утайки" священиками дворів, судячи із наявного в нашому розпорядженні джерельного матеріалу, не може бути зведена лише до умисного намагання духівництва приховати свої доходи. Справа в тому, що принцип визначення поняття двір/бездвірна хата в досліджуваний період не був достатньо чітко окреслений. Двір як окрема податкова одиниця міг складатися із кількох окремих сімей, причому нерідко дорослі діти в дійсності могли жити окремо від батьків (подеколи навіть на хуторах чи в інших населених пунктах), але державні податки (військова служба для козаків) все рівно сплачувались із двору. Інші двори могли запустіти, і бували приклади, що в дійсності в них проживала одна маленька сім'я, а то й самотня вдова. З огляду на це, духівництво зіткнулося з проблемою, за яким принципом записувати до книг відповідні двори - так, як люди сплачують державні податки (згідно зі світськими переписами), чи відповідно до фактичного проживання у парафії. У першому випадку могла виникнути ситуація, що священик мав би сплачувати податок на консисторію за осіб, які реально не проживали в даному населеному пункті, і, отже, не належали до його парафії⁹⁶. Приклади подібної плутанини у принципі записів дворів ми спостерігаємо у самих сповідальних розписах - в одних кількість дворів майже дорівнює фактичній кількості окремих сімейств (домогосподарств)⁹⁷, в інших двори нараховують по кілька десятків чоловік, а то й окремих сімей⁹⁸. Є приклади, коли новопоставлені ієреї самі, аби уникнути можливих звинувачень в "утайке" дворів, зверталися із запитом до КДК роз'яснити їм, як правильно писати кількість дворів. Відтак це є підтвердженням тези, що плутанина в подачі подібних відомостей - не стільки наслідок злої волі укладачів розписів, скільки результат безладу з визначенням поняття двір/бездвірна хата⁹⁹. Наприклад, 1750 р. до митрополита Тимофія (Щербацького) звернувся новопоставлений ієрей села Коровинець Євстафій Дубинський із проханням роз'яснити йому, яких принципів слід дотримуватись при підрахунку числа дворів його парафіян - старої схеми, запровадженої ще покійним тестем, яка викликала в Євстафія сумнів щодо правильності, чи відповідно до фактичного проживання людей у селі¹⁰⁰. Консисторія залишила це донесення без уваги. І лише коли 1753 р. виник конфлікт між Євстафієм Дубинським та його напарником ієреєм Андрієм Верещакою, що вилився у відмову останнього підписати складений Є. Дубинським за заведеною ще його покійним тестем схемою сповідальний розпис як такий, що приховує частину дворів, згадали і про назване донесення Євстафія. Тепер уже КДК прийняла резолюцію, яку і направила Є. Дубинському, наголосивши, що великі двори, які реально складаються із кількох дрібніших домогосподарств, слід писати кожне господарство окремо, адже церковні треби вони отримують не податними дворами, а кожен осібно¹⁰¹.

Проте ці принципи (записувати парафіян податними дворами чи окремими хатами) не були усталеними навіть у свідомості самих канцеляристів консисторії. Зокрема, у 1771 р., коли київський митрополит Гавриїл (Кременецький) повернув присланий до нього із КДК для відсилки у Синод сповідальний екстракт за 1770 р. як "несправний", оскільки наведені в ньому дані про кількість дво-

рів не узгоджувалися із даними інших джерел, чому і велів вивірити ці розписи відповідно до світських ревізій, КДК у рапорті про отримання відповідного указу пояснювала, що подібна звірка буде занадто клопітною і, до того ж, неефективною справою, адже "в тхъ ревизияхъ и написаны не одны дворы, по состоящіе в оныхъ хаты, а в исповдныхъ росписяхъ пишешся за одинъ дворъ сколко бы в ономъ хатъ нибыло"¹⁰².

Окремою проблемою був перепис жителів навколишніх хуторів, які формально могли належати до певної парафії, але часто для отримання церковних треб зверталися до сусідніх церков на власний вибір¹⁰³. Для прикладу, у сповідальних розписах с. Лісник, вотчини Києво-Видубицького монастиря, при порівнянні зазначеної кількості дворів упродовж майже 20 років (1737 - 1764 рр. з перервами), кидається у вічі дивна закономірність - частина розписів нараховує по 22 - 28 дворів, а частина - по 49 - 50. При більш уважному вивченні неважко помітити, що зазначена різниця в 15 - 20 дворів пояснюється або включенням до розпису, або ж відсутністю в ньому жителів хутора Бітова Слобідка (див. табл. 1)¹⁰⁴.

Як дізнаємось зі скарги, поданої в 1749 р. духівництвом Києвоподільського духовного правління, люди, які мали постійне місце проживання в Києві, на період Великоднього посту могли всім сімейством переїхати на свої хутори, і таким чином уникнути річної сповіді, сказавши місцевим священикам, що сповідувались у своїй парафії, а приходського духівника запевнивши, що сповідувались у найближчій до хутора церкві¹⁰⁵. І хоча в даному випадку не слід забувати, що сам тип джерела - скарга - передбачає подачу інформації в максимально згущених фарбах, проте неважко помітити, що духівництво не мало чітких установок щодо принципів контролю за сповіддю осіб, які живуть на хуторах, або, тим більше, тимчасово на них виїздять.

Відкритим залишалось питання про внесення до сповідальних розписів торгових людей¹⁰⁶ та найманих слуг¹⁰⁷ - тобто осіб, які хоча реально і проживали подовгу в межах певної парафії, але не мали там власного помешкання, і, отже, юридично вважалися приписаними до інших парафій (згадаймо, що закони забороняли приймати на сповідь прихожан з інших парафій без відпускних листів від тамтешніх священиків¹⁰⁸). От і складалась ситуація, коли певна категорія осіб просто випадала з поля зору церковного контролю за регулярністю сповіді.

Наскільки ретельними були названі перевірки "на ісправність", ми можемо судити на прикладі сповідальної книги за 1757 р. із Лубенської хрестової намістії¹⁰⁹. Ця книга збереглась повністю, про що свідчать розписи 10 парафіяльних церков, підсумковий екстракт по всій намістії (арк. 150), та дві редакції підсумкового реєстру підзвітних парафій, скільки в якій числиться дворів та на якому аркуші знаходиться відповідний розпис у книзі (арк. 150 зв. - 151). У самому ж кінці книги (арк. 151 зв.) (арк. 152 - 153, очевидно, були помилково підшиті до названої книги під час її реставрації) стоїть тогочасна канцелярська помітка "исправна". При перегляді ж цієї книги неважко помітити, що в розписах із двох парафій (с. Воронинець (арк. 79 - 91) та с. Тарандинець (арк. 130 - 149)) відсутні будь-які помітки про сповідь дорослих чи дітей. А в розписі с. Духівка (арк. 92 - 103) взагалі відсутня нумерація дворів. До того ж, у розписі с. Черевок (арк. 59 - 78) при переліку подворян можна відзначити ряд непронумерованих дворів: подвірок отамана городового Івана Кучера (арк. 74 зв.), два хутори черевківських жителів Тимоша Сабадаша і Тимоша Макаренка (арк. 77) та подвірок Мгарського монастиря (арк. 77 зв.). Тож на названі та подібні їм вади сповідальної книги канцеляристи консисторії, очевидно, дивилися крізь пальці.

Прикметно, що серед перевірок на предмет "справності" сповідальних розписів жодного разу не зустрічались будь-які спроби перевірити надані розписи на предмет відповідності названих в їхніх парафіях осіб такими, що сповідувалися і причащалися, з їх фактичним відвідуванням сповіді та причастя.

Наприклад, про пропуск річної сповіді прихожанином Золотоустівської церкви Верхньокиївської протопопи Іваном Василієвим дізнаємось лише зі справи про його раптову смерть без останнього причастя. При цьому парафіяльний ієрей Корнилій Яковлів пояснював, що оскільки Іван Василієв упродовж трьох років (1743 - 1746 рр.) в нього не сповідувався, тому "оного Івана в книгу в исповдавшихся невписывал", і, буцімто, оголошував про це при дачі книги протопопу, який нічого йому не сказав, "записывать ли его в книгу, или доношение подать"¹¹⁰. Таким чином, І. Василієв, незважаючи на пропуск річної сповіді, залишався поза увагою церковних властей і ніхто не звернув уваги на подібну недбалість парафіяльного ієрея (у сповідальному розписі є спеціальна графа для подібних випадків). Показово, що у цій же парафії в 1737¹¹¹ та 1738 рр.¹¹² той же Корнилій Яковлів позбавив причастя відповідно 10 та 15 осіб. Щоправда, серед таких, що сповідались і причащались у 1737 р. у приході церкви святителя Івана Золотоустого, числяться, незважаючи на судову тяганину з цього приводу, і "посадские жители Іван Васильєв син Чортов" та "жена его Анна Яковлева"¹¹³, які сповідались, згідно з їхніми свідченнями, не у Великий, а у Спасів піст. У 1738 р. вони вже занесені до числа тих, хто сповідався, але не причащався "по совету духовника"¹¹⁴. А от чи є згаданий у 1746 р. Іван Василієв і відомий нам зі сповідальних розписів і судової тяганини Іван Василієв Чортюнков однією й тією ж особою залишається невідомим. Слід зауважити, що в Золотоустівській парафії в 1737 - 1738 рр. значиться одна сім'я посадських жителів - Чортюнків, а в розписах 1742¹¹⁵ та 1748 рр.¹¹⁶ вже не згадується жодного посадського жителя. Тож якщо припустити, що це одна і та сама особа, тоді виходить, що Іван Василієв ігнорував річну сповідь у парафії мало не впродовж 20 років (до 1737 р., коли КДК розглядала його справу, Іван Чортюнков зі своєю дружиною проживав у Золотоустівському приході впродовж 12 років і ніколи там не сповідався). Показовою видається й реакція священика на його пропуски. До 1737 р. ієрей дивився на це спокійно. Після видання указу про обов'язковість сповіді у парафіяльного ієрея він подає донос на сім'ю Чортюнкова як злісних несповідників, але записує їх до розпису такими, що сповідувались. Наступного року (1738 р.) позбавляє главу родини причастя, а вже в 1742 - 1746 рр. знову-таки покриває, узагалі не згадуючи його у сповідальній книзі своєї парафії. До речі, у сповідальному розписі цього приходу за 1748 р. вже жодна особа не помічена такою, що позбавлена причастя чи пропустила сповідь¹¹⁷. Як бачимо, судова тяганина у справі Івана Василієва Чортюнкова 1737 - 1738 рр., очевидно, не принесла бажаного результату.

Відомі й інші приклади, коли особи, які у судовій документації значаться такими, що по багато років не сповідувались у приході, у сповідальних розписах помічені такими, що сповідувались¹¹⁸. Наприклад, киянка Марія Іванова, дружина Федора Венедиктова, про багаторічні пропуски якою сповіді у парафіяльного ієрея в 1737 р. КДК навіть провадила слідство¹¹⁹, у сповідальних розписах приходської Стрітенської церкви 1737¹²⁰ та 1738 рр.¹²¹ числиться серед таких, що сповідались і причащались. Натомість вона не згадана серед осіб, що сповідались у протопопа Степана (церква Різдва Пресвятої Богородиці Десятинна)¹²², хоча, згідно зі свідченнями Марії Іванової та самого протопопа Степана, в 1737 р. вона таки сповідалась у нього в Петрів піст¹²³.

Четвероженець¹²⁴ Яків Дробницький щорічно сповідався, щоразу оголошуючи свій гріх на сповіді, виконував покладені на нього єпитимії, причащався, і це жодного із 6 ієреїв¹²⁵, в яких той упродовж свого 29-річного (!) життя в забороненому церквою шлюбі бував на сповіді, не насторожило і не викликало бодай думки, що його слід було б відлучити від причастя. Скандал виник лише після того, як парафіяльний ієрей Яків Терешкевич на знак вдячності за надану йому від Я. Дробницького допомогу "того ж великого посту на шестой седмицы в суботу

Лазареву презрв оное командиров своихъ запрещение разрешил показанного четвероженца, и литургисав, сообщил его тайнам святим"¹²⁶.

Несправні книги відсилали назад до протопопів (парафіяльних ієреїв) з вимогами негайно виправити помилки і якомога швидше "через нарочитого" прислати їх знову до консисторії, аби "не последовало помешательство... в составлении генерального перечневого екстракта"¹²⁷. Тому і рекомендувалось священикам подавати відповідні відомості одразу по закінченню Великого посту ("на третой неделе после Светлого Воскресения", "на Фоминой неделе") - десь у травні - червні кожного року. Проте реально дати відправлення відповідних звітів коливаються від 12 - 13 квітня¹²⁸ до кінця листопада¹²⁹ і навіть перших чисел січня¹³⁰ наступного року. Утім не слід забувати, що така запізніла дата посилки сповідальних розписів може бути наслідком повторної їх подачі у випадках, коли перший варіант книги був визнаний "несправним". При цьому далеко не всі духовні правління представлені цими рапортам (у реєстрі отриманих звітів по Київському намісництву за 1764 р. відсутній Видубицький монастир)¹³¹. Ми можемо це пояснити поганою збереженістю джерел, оскільки єдиного реєстру про їх отримання в досліджуваний період, здається, не велось. Хоча зводити все лише до кепсько налагодженого архівування справ, гадаємо, не слід. У матеріалах КДК нам пощастило натрапити на складені канцеляристами консисторії списки всіх наявних станом на 1759 р. підзвітних КДК монастирів та духовних правлінь із позначками про посилку до них (під яким номером і до кого саме) митрополичих указів про точне ведення сповідальних розписів відповідно до запропонованих Синодом форм. У названому списку в окремій графі робилися відмітки про присилку із відповідного духовного правління рапорту про отримання названого указу. Прикметно, що не всі духовні правління, згідно з цією відомістю, прислали такі рапорти. Зокрема місце для примітки "репортов" так і залишилось чистим навпроти Києво-Братського, Кирилівського, Петропавлівського, Гамаліївського, Козелецького, Батуринського монастирів, а також Воронезької, Конотопської, Прилуцької, Полтавської та Борзненської протопопій¹³². Те, що це не випадкові пропуски, підтверджують додані до аналізованого реєстру тексти самих рапортів із відповідних духовних правлінь¹³³. Тобто, 11 із 42 (кожне четверте) духовних правлінь не надіслало рапорту про отримання митрополичого указу. Подібна ситуація, хоча з дещо скромнішим недбальством, спостерігається і в 1780 р. на прикладі присилки із монастирів та духовних правлінь рапортів про відсутність чудес і марновірств в їхніх відомствах за дві половини 1780 р.¹³⁴ У подібному списку духовних правлінь станом на 1780 р. проти кожного відомства, окрім кількох, стоїть канцелярська помітка "єсть". У підшитих далі у справу матеріалах дійсно зберігаються рапорти із відповідних духовних правлінь та монастирів, за винятком тих, навпроти яких немає помітки. Є кілька прикладів того, що сам рапорт є, а помітки у списку немає. Отже цей перелік (чернетка) - не просто архівний реєстр наявних у справі документів, а робочі записи канцеляриста, які згодом мали би поповнюватися, по мірі надходження нових відомостей, як того вимагала інструкція, дана архіваріусу в 1768 р.¹³⁵

Наскільки можна судити, навіть у 1780-х рр. не всі церковні відомства вчасно надсилали (чи взагалі ігнорували) звітну документацію, як того вимагали синодальні та митрополичі укази, чому їх і доводилося час від часу дублювати. Зокрема, укази про обов'язок духівництва щорічно в певні терміни пересилати сповідальні розписи до КДК повторювались у 1737¹³⁶, 1740¹³⁷, 1742¹³⁸, 1743¹³⁹, 1745¹⁴⁰, 1753¹⁴¹, 1754¹⁴², 1755¹⁴³, 1759¹⁴⁴, 1765¹⁴⁵ і 1771¹⁴⁶ рр. Видається, що передбачені за невиконання названих указів покарання (штрафи) не були достатньо ефективними, тож парафіяльне духівництво мало цим переймалося. Наприклад, ієрей Йосиф Іванов Потоцький, найнявши для перепису сповідального розпису

дяка Кирила із сусідньої парафії, просив того передати книгу до Лохвицького духовного правління, і навіть не перевірив, чи виконав дяк це. Ба більше, піп Йосиф не заплатив Кирилові умовленої за працю винагороди (1761 р.)¹⁴⁷.

Ієрей села Ріпок Роменської протопопії Потапій Прядка у середині липня 1748 р. пояснював, що торішній сповідальний розпис зі своєї парафії до духовного правління "в указанное время не отдал не за крайнею якобы его Прядки протопопу роменскому Павлу Свту ослушностію, но за тім, что в то время, когда било книгу надлежало писать указом ея імператорского величества з полковой щетной лубенской коммисии в оную коммисию для снятія крайнего за прошедшій 736 год с его Прядки в онной коммсіи щету (кой еще и по ся пори в окончание не пришел) бил призван, посля же по приезду з оной комсии хотя би и мощно било еще оную книгу отдать для отвозки в катедру, точію за земледеліемъ и строеніемъ дому и другими господарскими препятсвиями оной отдать упомніл"¹⁴⁸. Як покарання за таке недбальство консисторія звеліла Потапію Прядці "в катедралной Киево-Софиевской церкве положить до земли поклонов полтораста"¹⁴⁹.

У 1766 р. члени Полтавського духовного правління звернулися до митрополита Арсенія (Могилянського) з пропозицією запровадити грошові штрафи для священиків та намісників, які вчасно не присилають до духовних правлінь сповідальні розписи та належні на КДК гроші¹⁵⁰. КДК на своєму засіданні в листопаді 1766 р. схвалила ідею про необхідність покарання недбалих ієреїв та намісників, уточнивши, що таких осіб, "сыскавъ чрезъ нарочного въ духовное правленіе и посадивъ на цепь содержать за карауломъ неиспускно дотоль, пока оны означенных вдомостей і репортовъ непредставлятъ, а и впредь с таковыми ослушниками поступать всилпосланнихъ изъ духовной консистории сего 766 года августа 25 во всю епархию указов"¹⁵¹. Наскільки ефективними були пропоновані указами заходи, ми можемо лише здогадуватись. Показово, що сповідальні розписи від Києво-Софійського монастиря та Києво-Видубицького за 1773 р. були надіслані до КДК дише у січні 1774 р.¹⁵² І це при тому, що в 1770-х рр. монастирські вотчини були передані у відання духовних правлінь, на території яких вони розташовувались. Отже при складанні відповідних розписів із названих монастирів (лише списки монахів та монастирських послушників) не було потреби витрачати час на вивіряння їх, відповідно до указу 1771 р., за даними світського перепису. Між іншим, сповідальний розпис вотчин Києво-Софійського монастиря, які перебували у віданні Трипільського духовного правління, було надіслано 28 червня 1773 р.¹⁵³ Здається, що протопопи, порівняно з ігуменами та архімандритами монастирів, особливо великих, ставились більш дбайливо до виконання покладеного на них обов'язку в контролі за складанням та пересилкою сповідальних книг¹⁵⁴.

Затримки у своєчасній пересилці розписів священики пояснювали тим, що не вміють писати відомості та не встигають переписувати набіло¹⁵⁵. Наскільки можна судити із досить поверхового порівняння почерку, яким писався сповідальний розпис даного приходу, із почерком, яким писано "закрепи по листам" та підписів у кінці цього розпису, складали їх або священики власноручно (особливо, якщо молоді)¹⁵⁶, або ж дяки¹⁵⁷. В окремих випадках, здається, розпис складав (переписував набіло (?)) найманий писар, принаймні почерк чітко відрізняється від усіх наявних на розписі підписів. Подібна теза підтверджується і прямими згадками у джерелах на використання при складанні сповідальних розписів найнятих писарів. Наприклад, ієрей Йосиф Іванов Потоцький, пояснюючи причину невчасної посилки сповідального розпису зі своєї парафії до духовного правління, згадував, що "...он намістник Максимович от него ієрея Іосифа принявши и разсмотря оніе розпис, сказалъ яко би оніе неисправны, за тмъ велелъ вновь переписать, для которой переписон іерей Іосиф уговорил его

намстника Максимовича приходской церквы диякона Кирилка за полтинну денег, якіе pocnucmom діяконъ и переписалъ, и на тхъ росписяхтъ іерей Іосиф и подписался..."¹⁵⁸.

Як вихід, 1750 р. козелецький протопіп Микола Язловецький рекомендував священикам свого відомства писати сповідальні розписи завчасно і присилати їх до духовного правління ще до кінця посту¹⁵⁹. Що подібна практика була досить поширеною свідчать такі дані. Зокрема, ієрей церкви Успенської сенчанської Лохвицької протопопи Йосиф Іванов Потоцький у 1761 р. у КДК пояснював, що сповідальні розписи своєї парафії за 1760 р. він склав вчасно і передав разом із належними на консисторію грошима лохвицькому намісникові Миколі Максимовичу "...того ж великого поста на шестой седмиц"¹⁶⁰, тобто за два тижні до Великодня. У ряді сповідальних розписів зустрічаємо записи на кшталт: "Феодосія Іоановна вдова. 53 р. померла", "син их Прокоп-З р. помер"¹⁶¹ (закреслено у джерелі - О. Р.), що свідчить про написання заздалегідь заготовок. У кількох розписах зустрічається і дата складення самого розпису, вписана в його заголовку. Так, у шапці сповідального розпису церкви Успіння Богородиці с. Пісок (Лохвицька протопопія) вказано дату його написання: "1746 года марта 2"¹⁶². Звернімо увагу, у 1746 р. Великдень був 30 березня¹⁶³, отже сповідальний розпис було складено вже в кінці другого тижня Великого посту. Люди зазвичай віддавали перевагу сповіді в останніх числах перед святами, тобто розпис був складений і пересланий до протопопи ще до моменту фактичної сповіді парафіян (у названому розписі жодна особа (окрім малолітніх) не помічена такою, що з певних причин пропустила сповідь або не отримала причастя). І навіть якщо припустити, що всі 1110 осіб (567 чоловіків та 543 жінки), які числяться в названому сповідальному розписі у віці понад 7 років, дійсно впродовж двох перших тижнів Великоднього посту сповідались, то в такому випадку кожному із двох парафіяльних ієреїв щоденно доводилося вислуховувати у середньому по 40 осіб. Наскільки уважно вони вислуховували ці сповіді можемо лише припускати.

Нерідко ж сповідальні розписи складалися взагалі без вказування на них будь-якої дати¹⁶⁴, або ж така дописувалася згодом, і дуже часто не відповідає, судячи із порівняння середньої різниці у вказаному у цих розписах віку парафіян із віком у чітко датованих розписах, фактичному року, про який ідеться (див. табл. 2). Для наочності, ми порівняли зазначений у сповідальних розписах вік людей із кількох перших сімей (священиків та кліру) з огляду на те, що хоча б свій вік священики мали писати правильно. Що кидається в очі, у тих розписах, де дата проставлена одразу, вік людей дійсно відповідає належному в порівнянні з іншими розписами. Там же, де дата дописана згодом, спостерігаємо неабияку плутанину. Скидається на те, що сповідальні розписи вотчин Києво-Видубицького монастиря, які зберігаються в ЦДІАК України (ф.127, оп. 1016, од. зб. 1, 13) - це не підготовлені для відправки в митрополію чистовики, а записи, призначені для зберігання у парафії (вони не були зведені до єдиної книги із усього відомства (пор.: оп. 1016, од. зб. 25) - у них далеко не завжди проставлені дати, "закріпи" на аркушах і в кінці, не завжди заповнені, а то й просто відсутні, підсумкові таблиці. Про цю особливість сповідальних розписів, особливо коли немає достовірних даних для порівняння, завжди слід пам'ятати дослідникові при використанні наведених у розписах статистичних даних. Між іншим, є приклади, коли підсумкова таблиця сповідального розпису, написана тоді ж, як і основний список, тими ж самими чорнилами, рукою і на тому самому аркуші, що і сам розпис, відображає не дійсний підсумок наведених у розписі даних, а є простим повтором торішньої таблиці¹⁶⁵. Тобто, ієреї (укладачі даного розпису), аби уникнути зайвих клопотів з обрахунком нових даних, а також побоюючись при цьому припуститись помилок, неточностей і, тим самим,

наразитися на неприємності з боку начальства, воліли формально відбути свій обов'язок у складанні сповідального розпису-відписки, не переймаючись дійсним станом справ і сумлінністю парафіян у виконанні річної сповіді, аніж використовувати сповідь та рапорт про її виконання/пропуск як дієвий важіль у контролі за мораллю і благочестям своєї пастви. Відомі також приклади, коли ієреї у сповідальних розписах своїх парафій фіксували пропуск сповіді чи причастя прихожанами, натомість у підсумковій таблиці розпису цього не відзначали, залишаючи відповідні колонки чистими¹⁶⁶.

До речі, із 1750-х рр. у сповідальних розписах згадки про відлучених від причастя "по совету духовника" чи безпричинні пропуски сповіді взагалі зникають. Щонайбільше, у цей період можуть бути зафіксовані пропуски річної сповіді з поважних причин (наприклад, "за несостоянием ума"¹⁶⁷, "за отлучкою" тощо).

Нагадаємо, що форма сповідального розпису передбачала поіменний перелік усіх жителів даної парафії за порядком розташування окремих дворів. При описі кожного подвір'я перераховувались усі його мешканці (включаючи і немовлят) із зазначенням їх соціального і сімейного статусу, віку та помітки про присутність на сповіді (сповідались і причастились, сповідались, але не причастились та не сповідались). Проте в деяких сповідальних розписах колонка про осіб, що сповідались, але з певних причин не отримали причастя, опускалась. Таким чином, у розписі замість пропонованих Синодом трьох колонок залишались дві - до першої (сповідались і причащались) відносились усі без винятку дорослі парафіяни, а до другої ("не исповедались за малолетсвом") - діти віком до 7 років¹⁶⁸.

Показовим у цьому плані є пояснення священиків, що вони не вписували відсутніх на сповіді парафіян до книг, оскільки ті не є розкольниками, і як їх помітити вони, буцімто, не знали. І це при тому, що форма сповідального розпису передбачала окрему графу для подібних випадків, а в рапортах про відсутніх на сповіді рекомендувалось давати два списки - окремо розкольників, а окремо відсутніх "за нераченіем" чи з інших причин.

У кінці кожного розпису робилась зведена таблиця, куди заносилась сумарна кількість парафіяльних дворів, осіб чоловічої та жіночої статі, дітей та їхня участь у сповіді з розподілом на соціальні категорії ("по чинам"). Проаналізувавши підсумкові таблиці в кінці кожного окремого розпису і всієї книги із духовного правління, неважко помітити прагнення до її спрощення за рахунок опущення однієї, а то й двох колонок, які зазвичай залишалися чистими ("не исповедались старше 7 лет" часто об'єднувалась із колонкою "не исповедались за малолетством" та "споведались, но не причастились"). Подеколи обидві ці колонки (пропуски сповіді дорослими та сповідь без причастя) просто опускались¹⁶⁹.

Характерна деталь - усі типові помилки і неточності, які ми можемо спостерігати в першому сповідальному розписі, що відкриває книгу розписів з одного духовного правління (зазвичай це розпис із церкви, де служить місцевий протопіп) простежуються і в подальших розписах цієї книги. Тобто, духівництво у веденні відповідної документації цілком наслідувало приклад, який подавав їм місцевий протопіп - у дбайливого протопопа всі розписи з парафій ретельні і точні; якщо ж перший розпис протопопа недбалий, то й усі подальші розписи у книзі будуть формальні та неточні. Це спостерігаємо, зокрема, на прикладі відмітки про сповідь дітей віком до 7 років. В одних розписах чітко пишеться навпроти кожного імені "не был за малолетством"¹⁷⁰; в інших їх сповідь залишається без спеціальної помітки¹⁷¹, а у ряді випадків сповідь малолітніх дітей губиться серед загального розпису дорослих із єдиною вертикальною поміткою по сторінці "были все"¹⁷². Є приклади, коли більш-менш чіткі відмітки про сповідь дітей та дорослих проставлені лише на перших кількох (а то й одному) аркушах, тоді, як подальші сторінки цього розпису залишаються без

будь-яких відміток або їх замінює єдиний вертикальний запис "были все"¹⁷³, що ще раз підкреслює формально-показове призначення сповідальних розписів в очах місцевого духівництва, а не усвідомлення ним дійсного значення ведення відповідних книг як способу контролю за благочестям пастви. У цьому контексті досить кумедно виглядає формальна розписка, зроблена в кінці кожного сповідального розпису, де наголошується, що все показане у книзі відповідає дійсності ("которые в сй росписпоказали исповдавшимися и причастившимися, і твсподлинно исповдались и стыхъ таин причастились. Так же кои показаны неисповдавшимися, и тподлинно неисповдались. Буди же из оного показания моего по какому доносу явится хотя мало что ложное, или какая утайка, и прикрытіе, и за то повинен я не не точію изверженія чина, но и жестокому в гражданском суді истязанію"¹⁷⁴), особливо в розписах, де осіб, що не сповідались чи не причащались, узагалі не відзначено.

Гадаємо, є достатні підстави стверджувати, що парафіяльні священики не всіх своїх прихожан, які дійсно були відлученими від причастя (чи з певних причин пропустили річну сповідь) вписували до книг, точніше, робили відповідні помітки у сповідальних розписах. Існує значна кількість розписів, де на всю книгу з духовного правління (від 10 до кількох десятків парафій) не значиться жодної особи такою, що була б відлучена від причастя чи пропустила сповідь. І це при тому, що записавши людину до своєї парафії священик тим самим повинен і заплатити за неї податок, незалежно від того, сповідувалась вона в нього чи пропустила сповідь "за нерачением". Отже, відсутність (чи мізерна кількість) зафіксованих сповідальними розписами прикладів пропуску/відлучення від сповіді і причастя є не стільки прикладом благочестя пастви, скільки недбальства самого духівництва у виконанні пастирських обов'язків. Причому є приклади, коли зі зміною священика спостерігаємо сплеск відлучених (безпричинних пропусків сповіді) у парафіях, де все здавна, згідно зі сповідальними розписами попередніх років, було гаразд. Це є додатковим свідченням того, що не завжди офіційно представлене у звіті благочестя пастви було таким у дійсності¹⁷⁵.

Отже, підсумовуючи, слід наголосити, що сповідальні розписи як історичне джерело містять у собі значний потенціал недостатньо використовуваної істориками інформації, яка дозволяє по-новому поглянути на життя православної парафії та участь місцевого духівництва в контролі за мораллю прихожан. Порівнюючи наведену в них інформацію із нормативними приписами щодо ведення зазначеної документації (а ширше - контролю через сповідь за моральним життям пастви) із матеріалами інших джерел, зокрема судових справ проти порушників церковної моралі, ми можемо спостерігати численні приклади недбальства церковнослужителів у виконанні покладених на них обов'язків. Подекуди для них важливішим було вчасно надати формальну відписку-звіт і тим самим уникнути зайвого клопоту, аніж дійсно контролювати стан із річною сповіддю та фіксувати все, що відбувається в парафії, у відповідних документах заради дієвого впливу на моральне життя своїх "духовних дітей".

З іншого боку, сповідальні розписи, незважаючи на своє офіційне походження і, здавалося б, високу точність представленої інформації, містять значні огріхи в питаннях достовірності наведених у них даних, тому працювати з ними потрібно дуже обережно, використовуючи всі наявні в нашому розпорядженні дотичні до сповідальних розписів джерела та піддаючи ретельній критиці й аналізу всю інформацію, яку ми можемо почерпнути безпосередньо зі сповідальних розписів.

Таблиця 1

Сповідальні розписи с. Лісник, вотчини Києво-Видубицького монастиря, церкви

Преображення Господня (1737 - 1764 рр.)

(ЦДІАК України. - Ф. 127. - Оп. 1015. - Од. зб. 1, 13, 25)

Publisher:

Permanent link for scientific papers (for citations):

Comments: