Автор: М. А. КОВАЛЬЧУК
Стаття розкриває одну з малодослiджених сторiнок iсторiї Української Народної Республiки, пов'язану з боротьбою державного керiвництва УНР на чолi з С.Петлюрою проти намагань вищого армiйського командування в 1920 -1921 pp. встановити вiйськову диктатуру.
Взаємовiдносини мiж державним та вiйськовим керiвництвом Української Народної Республiки є однiєю з малодослiджених тем в iсторiї нацiонально-визвольних змагань 1917 - 1921 pp. Власне, ще не був об'єктом окремого iсторичного дослiдження найдраматичнiший їх аспект - суперництво за владу. Протистояння окремих воєначальникiв державним лiдерам, спроби вiйськовикiв пiдпорядкувати собi цивiльну владу фактично мали мiсце впродовж усього перiоду визвольних змагань, проте найбiльше вони виявилися в добу Директорiї УНР (1918-1921 pp.). Порiвняно вiдомими є подiї 1919 p., пов'язанi з виступами деяких вищих українських воєначальникiв (отамана В.Оскiлка, полковника П.Болбочана, отамана О.Волоха) проти очолюваної С.Петлюрою Директорiї УНР. Натомiсть майже нiчого не вiдомо про намагання встановити вiйськову диктатуру в 1920 - 1921 pp., хоча деякi дослiдники й зазначають, що з боку очолюваного генералом М. Омеляновичем-Павленком армiйського командування такi спроби мали мiсце1 . Значною мiрою це пояснюється слабкою розробленiстю теми українсько-польської кампанiї 1920 р. взагалi та вiйськового будiвництва УНР в 1920 - 1921 pp. зокрема. Незважаючи на наявнiсть праць, присвячених полiтичнiй iсторiї УНР2 , її збройним силам3 , а також перебуванню армiї УНР у таборах для iнтернованих4 , ця тема всебiчно не висвiтлена сучасними iсториками. Тож ми спробували, спираючись на досi не вiдомi архiвнi документи та спогади сучасникiв, дослiдити дiяльнiсть вiйськової опозицiї в таборi УНР у 1920 -1921 pp. Це, на нашу думку, дасть змогу не лише вiдтворити одну з невiдомих сторiнок iсторiї УНР, але й глибше збагнути динамiку внутрiшньополiтичних процесiв в українському таборi на завершальному етапi нацiонально-визвольних змагань.
1920 рiк принiс на українськi землi продовження страшної вiйни, що тривала вже третiй рiк. Ставало дедалi очевиднiшим, що нацiонально-визвольна боротьба трансформувалась у вiйськове протистояння, вiд наслiдкiв якого фактично й залежала подальша доля країни. Проте державне керiвництво УНР не до кiнця усвiдомлювало необхiднiсть в умовах постiйних бойових дiй зосередитися передусiм на розбудовi збройних сил. Атмосфера кулуарної боротьби за владу, рiзноманiтних партiйних суперечок та полiтичних комбiнацiй часто виключала можливiсть реальної державотворчої працi, в тому числi й у галузi вiйськового будiвництва. Це викликало гостру критику на адресу уряду не лише з боку окремих воєначальникiв, але й армiйського командування в цiлому. Вiйськовики вказували на те, що вiдiрванiсть запiлля вiд життя фронту, нехтування нагальними потребами армiї з боку державного керiвництва призвели впродовж 1917 - 1919 pp. до катастрофи. Проте гасло "Все для фронту!" й надалi продовжувало iснувати лише на паперi. "Навiть така особа, як головний отаман Симон Петлюра, не мiг перебороти цього "запiльного настрою", бо обставини й "кам'янецький
Ковальчук Михайло Анатолiйович - аспiрант iсторичного факультету Київського нацiонального унiверситету iм. Тараса Шевченка.
стр. 97
народ" втягли його в цю боротьбу, вiдбирали час для залагодження мiжпартiйних сварок, а його ж думка й душа були завжди з армiєю, бо вiн любив армiю, знав, що доля України вирiшується не в Кам'янцi, а на фронтi," - згадував командир 3-ї Залiзної дивiзiї генерал 0. Удовиченко. - Небiжчик головний отаман часто казав авторовi цих рядкiв: "Олександре Iвановичу, приїхав спочити на фронт!". На фронтi Петлюра бачив справжню любов до Батькiвщини, що виявлялась у надзвичайнiй працi пiд звуки пострiлiв i вибухи гранат. Тут вiн бачив кров, смерть сотень українських воякiв, що скромно виконували свiй обов'язок дiлом, а не порожньою, нiкому не потрiбною в цей такий вiдповiдальний час балаканиною"5 .
Звичайно, влiтку - восени 1920 p., перебуваючи на чолi держави, С. Петлюра брав активну участь в урядовiй роботi й полiтичнiй дiяльностi, проте, як свiдчать документи, не залишався осторонь збройних сил, проблеми яких незмiнно перебували в центрi його уваги. Збереглося чимало наказiв головного отамана за той час, спрямованих на задоволення нагальних потреб вiйська та пiдвищення рiвня його боєздатностi. Численнi розпорядження Петлюри вiйськовому Мiнiстерству, Генеральному штабовi, вiйськовим представництвам УНР за кордоном мiстили як загальнi директиви, так i конкретнi вказiвки з органiзацiї забезпечення української армiї необхiдною кiлькiстю зброї й амунiцiї, санiтарним майном тощо, органiзацiї вишколiв її старшинського й пiдстаршинського складу, налагодження роботи рiзноманiтних вiйськових служб. Головний отаман вiдстоював iнтереси армiї перед польським союзником, вимагаючи вiд варшавського керiвництва дотримання взятих на себе зобов'язань у справi забезпечення армiї УНР вiйськовим майном. Разом з тим С. Петлюра постiйно вiдвiдував вiйська, проводив огляди частин, знайомився з настроями воякiв та старшин. Усi цi заходи знаходили розумiння в армiї, серед особового складу якої iм'я Петлюри було незмiнно популярним. У червнi 1920 p., доповiдаючи головному отамановi про перебiг Зимового походу, полiтичний референт 1-ї Запорiзької дивiзiї В. Совенко писав: "Слава в цьому дiлi належить i вам, дорогий наш батьку Симоне, який зумiв вiдродити нацiональне почуття й козачий дух, що спали сотнi лiт, хоть ви й не були з нами фактично в час походу, але ви жили в думцi кожного старшини й козака. Чутка про те, що ви працюєте за кордоном на користь України, не покладаючи рук, окриляла нас свiтлими надiями на кращу будучину рiдного нашого краю"6 .
Однак практично С.Петлюра не втручався в оперативне керiвництво армiєю та кадровi призначення серед командного складу. Цим займався командуючий армiєю генерал М. Омелянович-Павленко та його штаб на чолi з полковником П. Лiпком, колишнiм генерал-квартирмейстром штабу головного отамана в 1919 р. Щоправда, бойовi завдання армiї УНР у той час визначалися командуванням 6-ї польської армiї, якому вона пiдлягала в оперативному планi. Генерал-поручник М. Омелянович-Павленко вмiло здiйснював керiвництво вiйськами, маючи значний досвiд командування армiєю в Зимовому походi (грудень 1919 - травень 1920 pp.). Саме йому належала честь порятунку армiї з "трикутника смертi" наприкiнцi 1919 р. Серед старшин i воякiв, особливо тих частин, що брали участь у Зимовому походi, iм'я Омеляновича-Павленка було досить популярним i користувалося заслуженою пошаною. "Ми розумiли, що за успiшнi дiї пiд час Зимового походу треба завдячувати передусiм командировi армiї, генераловi Михайловi Омеляновичу-Павленковi, - згадував сучасник. - I сьогоднi як жива стоїть у мене перед очима постать генерала в сiряку, без вiдзнак, лише з одним георгiївським хрестом на грудях, що його вiн дiстав ще в царськiй армiї. Вiн завжди на конi, одна рука на перев'язцi, бо нею вiн не володiв пiсля по-
стр. 98
ранения. Генерал завжди був перший у небезпецi i не виглядав стомленим. День i нiч у нього була одна думка: якнайкраще виконати покладене на нього завдання"7 . Проведення армiєю успiшних операцiй у травнi - червнi 1920 p., вже пiсля завершення Зимового походу, лише збiльшили довiру до командарма з боку пiдлеглих.
На жаль, залишали бажати лiпшого вiдносини командарма з головним отаманом С. Петлюрою. Вони були знайомi з 1917 р. i впродовж наступних революцiйних подiй зустрiчалися лише декiлька разiв. Проте ще навеснi 1919 p., коли Омелянович-Павленко обiймав посаду начального команданта Української галицької армiї, С. Петлюра виявляв ознаки невдоволення його дiяльнiстю. Це було викликано небажанням М. Омеляновича-Павленка посприяти укладенню перемир'я на українсько-польському фронтi й дати дозвiл на перекидання з'єднань УГА на бiльшовицький фронт8 . Унаслiдок цього Петлюра закинув генераловi нерозумiння державних iнтересiв та невмiння пiдпорядкувати їм вiйськову стратегiю. Про те, що головний отаман не змiнив своєї думки про генерала й надалi, свiдчило вiдхилення ним у вереснi 1919 р. кандидатури М. Омеляновича-Павленка на посаду командуючого армiєю УНР9 . Лише беззастережна боротьба останнього на бiлогвардiйському фронтi восени 1919 р. полiпшила ставлення до нього з боку С. Петлюри. На початку грудня 1919 р., у безвихiдному "трикутнику смертi", М. Омеляновича-Павленка було призначено командуючим армiєю. Новому командарму вдалося вивести рештки вiйськ, що не втратили боєздатностi, з оточення. Але вдало проведений, з погляду вiйськової органiзацiї, Зимовий похiд був досить скептично оцiнений головним отаманом, який чекав на стале опанування армiєю окремого регiону й вiдкриття регулярного антибiльшовицького фронту. Не применшуючи героїзму старшин i воякiв, якi брали участь у походi, С. Петлюра, проте, розцiнив його наслiдки як доказ неспроможностi М. Омеляновича-Павленка мислити категорiями державних iнтересiв. Утiм, пiд час українсько-польського походу генерала було залишено на посадi командарма, оскiльки жодний iнший воєначальник армiї УНР на той час не мав його досвiду керiвництва значними армiйськими з'єднаннями в умовах вiйни, що в багатьох вiдношеннях мала характер громадянської. Проте таке ставлення з боку головного отамана до М. Омеляновича-Павленка не залишилося таємницею для останнього. Командарм добре розумiв, що йому вiдведена роль лише "вiйськового фахiвця". Можливо, це не викликало б у нього невдоволення, якби вiн не прагнув посiсти iнше мiсце.
Попри здобутi в травнi 1920 р. вiйськовi успiхи, союз iз поляками не був популярним серед українського вiйська. Загальний вiдступ, що розпочався влiтку 1920 p., викликав занепад бойового духу в армiї УНР. Вiйськовi поразки на фронтi й залишення Надднiпрянщини пiд тиском бiльшовикiв, обурення недотриманням польською стороною союзницьких зобов'язань, вiдсутнiсть необхiдного матерiального забезпечення - все це створювало в армiї атмосферу деморалiзацiї та пошукiв винних у невдачах. Звичайно, цих останнiх шукали серед державного керiвництва, вiдповiдального, на думку багатьох, за поразки на фронтi. Породжений Варшавською угодою правий кабiнет В. Прокоповича, який тяжiв до переговорiв iз Врангелем, навряд чи можна було назвати популярним серед вiйська у той час. Серед вищого армiйського керiвництва лунали звинувачення на адресу всiєї державної влади УНР як нездатної до конструктивної державотворчої працi. "...Партiйний фанатизм, низьке iнтриганство, авантурництво, вiдсутнiсть державного розуму i такту, нечеснiсть в вiдношеннi до своїх спiвробiтникiв i однодумцiв, крадiжка державних грошей, гра на iнстинктах натовпу, безвiлля, допущення низки погромiв, грабункiв та авантюр, - усе це було,
стр. 99
все мало мiсце," - так охарактеризував владнi структури вiдомий воєначальник, командир 4-ї Київської дивiзiї Ю. Тютюнник у доповiдi командуванню10 . Подiбнi настрої були в той час домiнуючими серед вiйськового керiвництва. У таких умовах командуючий М. Омелянович-Павленко розгорнув дiяльнiсть, фактично спрямовану на усунення вiд влади головного отамана С. Петлюри. Використовуючи складну вiйськово-полiтичну ситуацiю, командарм намагався спрямувати невдоволення армiї проти Петлюри, на якого вiн покладав чи не головну провину за поразки. Ось як згадував про це колишнiй прем'єр-мiнiстр I. Мазепа, котрi разом iз деякими українськими полiтиками опинився на початку серпня 1920 р. у Варшавi: "На спiльнiй iнформацiйнiй нарадi Романченко, мiж iншим, оповiдав, що... у верхах армiї не все в порядку: Омелянович-Павленко веде кампанiю проти Петлюри разом iз Гулим-Гуленком, Загродським (командири 1-ї Запорiзької й 2-ї Волинської дивiзiй, якi брали участь у Зимовому походi. - М.К.) i колишнiм губернiяльним комiсаром Катеринославщини Ю. Магалевським, що, як вiн казав, був душею цiєї опозицiї проти Петлюри"11 . М. Омеляновича-Павленка пiдтримали окремi представники вищого армiйського командування (в тому числi його начальник штабу полковник П.Лiпко), якi вiдстоювали необхiднiсть пiдпорядкування в умовах вiйни цивiльної влади вiйськовiй. Солiдаризувалися з командармом "зимопохiдники" О.Загродський та А.Гулий-Гуленко, а також ще один командир дивiзiї (5-ї Херсонської), полковник А. Долуд, який пiд час Зимового походу був начальником штабу армiї. Зi зрозумiлих причин пiдтримав М. Омеляновича-Павленка i його молодший брат - I. Омелянович-Павленко, котрий командував Окремою кiнною дивiзiєю.
Командарм та його прихильники намагалися поглибити невдоволення в армiї вищим державним керiвництвом на чолi з головним отаманом С.Петлюрою. Втiм, їм не вдалося суттєво похитнути популярнiсть останнього у вiйську й серед командного складу. Чимало воєначальникiв вважали будь-якi виступи проти визнаного лiдера нацiонально-визвольного руху авантюрою. Наприкiнцi серпня 1920 р. командири 3-ї Залiзної й 4-ї Київської дивiзiй О. Удовиченко та Ю. Тютюнник направили до уряду УНР своїх представникiв, полковникiв Дишлевського й Дiдушка, iз протестом проти "полiтичної" роботи М. Омеляновича-Павленка у вiйську12 . Дистанцiювалося вiд дiй командарма й керiвництво Генерального штабу на чолi з генералом В. Сiнклером. "Верховним вождем Українських озброєних сил, щирим носителем нацiональної iдеї та оборонцем культури" назвало С.Петлюру Українське вiйськово-iсторичне товариство, що об'єднало у своїх лавах найлiпших українських генштабiстiв (генерал-квартирмейстрiв С.Дядюша й М.Капустянського, генералiв А.Масляного, М.Коваль-Медзвецького та iн.)13 . Не пiдтримало командарма й керiвництво вiйськового Мiнiстерства на чолi з полковником В. Сальським та генералом О. Галкiним. Але, незважаючи на вiдсутнiсть одностайної пiдтримки з боку вiйськових, М. Омелянович-Павленко та його однодумцi продовжували свою дiяльнiсть, спрямовану на усунення вiд влади С Петлюри. Вони вимагали перебудови органiв влади у вiдповiдностi з потребами армiї, пiдпорядкування запiлля фронту тощо.
Головний отаман С. Петлюра був поiнформований про дiяльнiсть вiйськової опозицiї та її вимоги. До речi, це не завадило йому в серпнi 1920 р. низкою наказiв висловити командармовi подяку за вмiле оперативне керiвництво вiйськами пiд час особливо важких боїв14 . Проте насправдi ситуацiя залишалася досить напруженою, оскiльки М.Омелянович-Павленко, спираючись на пiдтримку штабу армiї й деяких командирiв дивiзiй, фактично висував iдею вiйськової диктатури. Нiчого не змiнив i успiшний наступ армiї УНР на Подiллi у вереснi - жовтнi 1920 р. Навпаки, командарм у той час надiслав головному отамановi
стр. 100
доповiднi iз заявами про неавторитетнiсть влади й потребу створення нових органiв керiвництва за участю вiйськовикiв. М.Омелянович-Павленко порушував питання й про обмеження повноважень С. Петлюри як головного отамана. Розумiючи, що йдеться про спроби усунути його вiд влади, С. Петлюра все ж виявляв схильнiсть до компромiсу. На початку листопада 1920 р. було скликано низку державних нарад, на яких мали бути розглянутi питання про органiзацiю влади. Проте внаслiдок вiдсутностi єдностi думок фактично нiчого вирiшено не було. Вiдтак стосунки мiж командармом та головним отаманом ще бiльше загострились. У Кам'янцi-Подiльському, тимчасовiй столицi УНР, почали кружляти чутки про намiри вiйськової опозицiї насильницьким шляхом встановити вiйськову диктатуру15 . Невiдомо, як розвивалися б далi подiї, якби не... бiльшовики. 10 листопада 1920 р. ворог переважаючими силами несподiвано атакував українську армiю на всьому фронтi й примусив її вiдступити. У розпал боїв, 12 листопада, С Петлюра затвердив "Закон про вище вiйськове управлiння УНР" та "Положення про вище вiйськове управлiння в УНР". Цi законодавчi акти нормували розмежування влади й компетенцiю рiзних органiв у сферi управлiння вiйськами. Згiдно з ними, головному отаману як верховному головнокомандуючому збройними силами республiки належало "право визначати устрiй армiї та флоту, вiд нього надходять накази й розпорядження вiдносно дислокацiї вiйськ, переведення їх у бойовий стан, навчання їх, проходження служби перемiнного складу армiї, флоту та всього, що торкається до устрою озброєних сил i захисту УНР"16 . Це, звичайно, було зовсiм не те, чого домагалася вiйськова опозицiя, яка насамперед прагнула усунути С. Петлюру вiд влади. Але подiї на фронтi в тi днi витiснили все iнше на другий план. Витримавши жорстокi пiвторатижневi бої, українськi вiйська були змушенi 21 листопада вiдступити на територiю Польщi, де їх було iнтерновано.
Утiм, навiть листопадовi подiї не зупинили дiяльностi прихильникiв вiйськової диктатури. "Пiсля листопадової катастрофи 1920 року серед українцiв, якi опинилися на емiграцiї, запанувала безпораднiсть i безнадiйнiсть. Усi шукали винних у тому, що сталося, - згадував I. Мазепа. - Пiдняла голову стара опозицiя проти Петлюри. Мовляв, це вiн завинив нову катастрофу на фронтi... Невдачi на фронтi були лише приводом, щоб почалася нова акцiя проти Петлюри. У дiйсностi, за всiм цим ховалися старi плани противникiв Петлюри - усунути його вiд провiдного становища в державному центрi УНР"17 . Вiйська впродовж перших тижнiв iнтернування надзвичайно потерпали вiд важких матерiальних умов, старшини й вояки гостро нарiкали на державне керiвництво, що не змогло використати всiх можливостей i подбати про армiю18 . В цi днi прихильники вiйськової диктатури вiдверто протиставляли С Петлюрi М. Омеляновича-Павленка. Подекуди навiть збори старшин висловлювали командарму свою пiдтримку. Так, збори командного складу Окремої кiнної дивiзiї, скликанi за наказом(!) комдива I. Омеляновича-Павленка, ухвалили: "Ми рахуємо особу генерал-поручника Омеляновича-Павленка - одинокою особою, бiля якої в сучасний мент може гуртуватися українська армiя, як бiля свого проводиря, котрий не раз виводив армiю з критичного стану... Лiчимо непотрiбним у майбутньому, до скiнчення боротьби, iснування рiжних мiнiстерств, а бiльш розумним рахуємо замiну їх нескладними апаратами, котрi пiд контролем i за вказiвками командарма або особи, котра стоятиме на чолi України, давали б Українi в перший час по визволеннi її вiд гнобителiв спокiй-лад i необхiднi демократичнi реформи"19 . Подiбнi вимоги армiйського командування - реорганiзувати систему державного управлiння й уберегти армiю вiд розкладу - постiйно надходили в тi днi до Тарнова, де розташувався С Петлюра та уряд УНР. Натомiсть командування на чолi з
стр. 101
М. Омеляновичем-Павленком перебувало разом iз вiйськами, що пiднiмало його авторитет серед старшин та воякiв. 26 листопада 1920 р. у Тернополi без вiдома С. Петлюри вiдбулася таємна нарада за участю командарма Омеляновича-Павленка, комдивiв Г. Базильського, О. Загродського, О. Удовиченка, Ю. Тютюнника, А. Долуда та iнших представникiв вiйськового керiвництва, а також мiнiстрiв Є. Архипенка й П. Холодного. Учасники наради прийняли рiшення негайно скликати нараду представникiв уряду, вiйська та громадськостi, щоб визначити основнi принципи нової органiзацiї влади. М. Омелянович-Павленко негайно виїхав до Варшави, щоб з'ясувати ставлення полякiв до такої перспективи, а також прохати французьку вiйськову мiсiю у Варшавi взяти iнтерновану армiю УНР пiд свiй захист20 . "Виїжджав Омелянович-Павленко з досить рожевими сподiванками, бо коло нього крутився той самий плюгавенький французький полковник (представник французької вiйськової мiсiї в Польщi при штабi армiї УНР полковник Льоле. - М.К.)... та ще француз з Полтавщини Левiнсон, що мав ранг капiтана французької служби й належав до складу французької мiсiї у Варшавi," - згадував Ю Тютюнник21 . "А Архипенко, приїхавши в Тарнiв, де знову розташувався уряд УНР, разом з центральними державними установами, почав iнформувати всiх, що мовляв, ситуацiя ясна: з Петлюрою скiнчено. Армiя бере у свої руки справу. Буде скликаний передпарламент з 50 осiб, а з Петлюрою хай його прихильники роблять, що хочуть," - додав I.Мазепа22 .
Та планам командарма не судилося здiйснитися й цього разу. Насамперед польська влада недвозначно дала зрозумiти, що не спiвчуватиме будь-яким виступам проти С. Петлюри. Це ускладнювало становище вiйськової опозицiї, адже було очевидним, що в разi потреби поляки вдадуться до репресiй. Бiльш плiдними для командарма виявилися контакти з французьким вiйськовим представництвом у Варшавi. Як згадував ад'ютант командарма сотник I. Миколаєнко, французи дали зрозумiти бажанiсть замiни Петлюри на посадi головного отамана М. Омеляновичем-Павленком23 . Важко сказати, чим пояснювалася така позицiя французьких вiйськових представникiв, але М. Омелянович-Павленко не мiг не розумiти, що цiєї моральної "пiдтримки" замало для успiшної реалiзацiї його намiрiв.
Мiж тим i С.Петлюра вживав заходiв для нейтралiзацiї вiйськової опозицiї. 25 грудня 1920 р. вiн видав наказ, яким зобов'язав генерала М.Омеляновича-Павленка приступити до розформування штабу Дiєвої армiї, як зайвої в умовах iнтернування установи. Особовий склад штабу та його управлiнь мав бути направлений у розпорядження Генерального штабу та вiйськового Мiнiстерства24 . До честi С. Петлюри треба зазначити, що вiн не прагнув перетворити цю справу на зведення особистих рахункiв i в листi до прем'єр-мiнiстра А. Лiвиць-кого запропонував призначити М.Омеляновича-Павленка на посаду вiйськового мiнiстра, вважаючи його кандидатуру для цього цiлком вiдповiдною25 . Проте Лiвицький та група мiнiстрiв-представникiв правих партiй (О.Салiковський, А.Нiковський й Х.Барановський) висловилися категорично проти розформування штабу армiї й 29 грудня С Петлюра скасував свої попереднi розпорядження щодо цiєї справи.
Утiм, час об'єктивно працював не на користь вiйськової опозицiї. У сiчнi - лютому 1921 р. дещо полiпшилися умови, в яких перебувала iнтернована армiя УНР. Iз тимчасових мiсць перебування, майже непридатних до проживання, українськi частини було переведено до таборiв, спецiально вiдведених для них польською владою26 . Тепер умови життя й побуту iнтернованого вояцтва дещо полiпшилися, порiвняно з першими мiсяцями перебування на теренi Польщi. Питаннями, пов'язаними з розподiлом вiйськового майна, облаштуванням
стр. 102
таборiв тощо займалося вiйськове Мiнiстерство УНР. Таборове життя починало поступово налагоджуватись. Не сприяла дiяльностi вiйськової опозицiї й неослабна популярнiсть С. Петлюри серед переважної бiльшостi старшин та воякiв української армiї. Постiйнi заходи головного отамана, спрямованi на збереження боєздатностi вiйськ навiть в умовах iнтернування, знайшли пiдтримку в армiї. Також у вiйськовому середовищi було позитивно сприйнято здiйснене С. Петлюрою реформування системи державної влади, скорочення кiлькостi мiнiстерств та чисельностi штатних спiвробiтникiв. Було вжито заходiв для поглиблення спiвпрацi мiж вiйськовими установами та урядовими структурами державного центру УНР. "Контакт постiйний мiж ними conditio sine gua non майбутньої сили армiї й порука того, що до неї не прилипне провокацiя ба дезорiєнтацiя," - так сформулював свою позицiю С. Петлюра в листi до вищих посадовцiв УНР27 . Важливим кроком у справi реорганiзацiї системи влади було скликання тимчасового передпарламенту - Ради Республiки (лютий 1921 p.). Нiби опонуючи прихильникам диктатури, С Петлюра на врочистому вiдкриттi сесiї Ради Республiки, зазначив: "В основу свого державного життя український народ кладе принцип демократичностi. Вiн вимагає поваги до прав своїх i, що головне, не допустить єдиновладдя. Як показав iсторичний досвiд, спроби накинути українському народовi волю єдиної людини завжди терпiли невдачi, i авантюри в цьому напрямку тiльки руйнували життя, ослабляли опiр чужим впливам, кидали Україну в обiйми чужоземцiв"28 .
Не змiцнило позицiй М. Омеляновича-Павленка навiть призначення його наприкiнцi березня 1921 р. вiйськовим мiнiстром у кабiнетi В. Прокоповича, з одночасним залишенням на посадi командарма29 . На початку квiтня 1921 р. головний отаман здiйснив поїздку по таборах для iнтернованих, щоб пiдняти бойовий дух та настрiй вояцтва. Його захоплено вiтали старшини й козаки, що ще раз засвiдчило неослабний авторитет С.Петлюри в армiї30 . Втрата вiйськовою опозицiєю опори серед власне вiйськового середовища ставала дедалi вiдчутнiшою. Послабили позицiї командарма й кадровi перестановки серед командного складу армiї. Активний учасник вiйськової опозицiї генерал А. Гулий-Гуленко ще в листопадi 1920 р. був направлений на партизанську роботу на окупованi бiльшовиками терени України (щоправда, його наступник на посадi командира 1-ї Запорiзької дивiзiї генерал Г. Базильський також спiвчував намiрам командарма). Вiдiйшов вiд будь-яких полiтичних справ командир 2-ї Волинської дивiзiї генерал О. Загродський. Дистанцiювався вiд дiяльностi опозицiї i командир Окремої кiнної дивiзiї I. Омелянович-Павленко. Серед командирiв дивiзiй вiдданим прихильником командарма залишався лише А. Долуд, проте його невдовзi було звiльнено з посади. В серединi березня 1921 р. за власним бажанням iз посади начальника штабу армiї пiшов генерал П. Лiпко, бойовий соратник та однодумець М. Омеляновича-Павленка31 . Його замiнив на цiй посадi генерал-хорунжий В. Кущ, рiшучий противник будь-яких виступiв проти С. Петлюри. Фактично командарм опинився без пiдтримки з боку свого найближчого оточення.
Саме на той час припадало налагодження М. Омеляновичем-Павленком зв'язкiв iз Українським союзом хлiборобiв-державникiв (УСХД) - полiтичною органiзацiєю гетьманського напрямку. Хлiбороби-державники виступали проти уряду УНР як демократично-соцiалiстичного й вiдстоювали необхiднiсть вiдновлення гетьманату. Першi контакти мiж М. Омеляновичем-Павленком i гетьманцями вiдбулися в сiчнi 1921 p., коли командарм обговорював iз членом хлiборобського руху О. Андрiєвським справу виступу проти С. Петлюри32 . Навеснi 1921 р. гетьманцi розгорнули пропагандистську роботу серед iнтернованих
стр. 103
вiйськ УНР. Проте широкої пiдтримки серед вояцтва вони не знайшли, за винятком 1-ї Запорiзької дивiзiї, де частина старпiин-"болбочанiвцiв" (прихильникiв та колишнiх спiвробiтникiв розстрiляного в 1919 р. за спробу державного перевороту полковника П. Болбочана) вiдкрито критикували С. Петлюру та його полiтику.
Кульмiнацiї протистояння командарма й головного отамана досягло на початку травня 1921 p., коли комдив 1-ї Запорiзької Г. Базильський почав звiльняти з посад командирiв, на пiдтримку яких вiйськова опозицiя не могла розраховувати. При цьому було порушене положення дисциплiнарного статуту, тож С. Петлюра скористався цим i усунув Базильського з посади. На знак протесту М.Омелянович-Павленко демонстративно подав у вiдставку, очевидно розраховуючи, що це викличе заворушення в армiї й змусить С. Петлюру вiдкликати своє розпорядження. Проте командарм прорахувався. Головний отаман затвердив його вiдставку, i вже 11 травня з'явився наказ про звiльнення М. Омеляновича-Павленка з посади й призначення на його мiсце генерала М. Безручка33 . Михайло Володимирович отримав двомiсячну вiдпустку з лав армiї.
Такий розвиток подiй був досить несподiваним для М. Омеляновича-Павленка - проте наказ залишався наказом. "Здаючи командування армiєю, я шлю свiй привiт спiвробiтникам вiйськового Мiнiстерства, командуванню, старшинам, урядовцям, козакам, юнацтву. Пригадуючи собi минуле вiйська нашого, повне завзятої боротьби, слави, недолi й знову слави, я прошу прийняти вiд мене, як командарма й генерала, подяку й повагу перед хоробрим вояцтвом, - зазначав М. Омелянович-Павленко у своєму останньому наказi вiйськам Дiйової армiї. - Певний, що вас за важкий ваш хрест чекає справедлива винагорода Батькiвщини"34 . Усупереч очiкуванням вiйськової опозицiї, вiдставка Омеляновича-Павленка не викликала якихось заворушень у таборах для iнтернованих35 . Лише деякi старшини Окремої кiнної дивiзiї, якою командував його молодший брат, та 1-ї Запорiзької дивiзiї намагалися протестувати проти "втручання" С. Петлюри у вiйськовi справи, проте цей досить спорадичний виступ не знайшов пiдтримки навiть серед власних частин.
Утiм, сам колишнiй командарм при пiдтримцi полiтичних сил, що йому спiвчували, не полишав надiй повернутися на свою посаду. Уже 25 травня 1921 р. у Радi Республiки фракцiя хлiборобiв-державникiв, констатуючи, що "генерал-поручник Омелянович-Павленко внаслiдок невiдповiдного безпосереднього втручання верховного командування у вiйськове управлiння примушений був подати до демiсiї, що викликало в армiї небажане занепокоєння", направила до уряду запит, коли Омеляновича-Павленка буде повернено на посаду36 . Проте С. Петлюра та державне керiвництво виявили рiшучiсть у цьому питаннi. 10 червня уряд повiдомив президiю Ради Республiки, що вiдставка командарма М. Омеляновича-Павленка є цiлком правочинною, оскiльки вiдбулася за власним бажанням останнього. "Правительство переконане, що регулярна армiя повинна жити й розвиватися незалежно вiд тих чи iнших персональних змiн у командуваннi, завжди можливих, а iнодi й необхiдних, не могло думати, що демiсiя командарма викличе яке-небудь незадоволення, бо поняття про регулярну армiю, до створення якої ми твердо йдемо, не давало права цього допускати. Послiдовним переведенням принципу регулярностi й мiрами заспокоєння найважливiших потреб життя ненормальностi, зв'язанi з вищезазначеним, мають бути полагодженi. На пiдставi цього правительство не вважає можливим пiдiймати питання про повернення генерала Омеляновича-Павленка на пост командарма, з якого вiн звiльнений, згiдно зi своїм бажанням, i вважає цю справу закiнченою" 37 . Таким чином, справу було вирiшено остаточно. Щоправда, М. Омеля-
стр. 104
нович-Павленко формально ще залишався на посадi вiйськового мiнiстра, проте 18 липня, за кiлька днiв пiсля закiнчення його вимушеної вiдпустки, уряд звiльнив його i з цiєї посади38 . Нового призначення генерал не отримав.
Пiсля цих подiй М. Омелянович-Павленко мешкав у польському мiстi Лодзi (згодом вiн переїхав до табору для iнтернованих у Петроковi). Як згадував генерал Ю. Тютюнник, колишнiй командарм уже "нiкому нiчим не загрожував, бо не провадив нiякої активної працi" 39 . Та збереглися й iншi свiдчення з цього приводу. Росiйська бiлоемiгрантська розвiдка у Варшавi в липнi 1921 р. повiдомляла своє керiвництво про спроби М. Омеляновича-Павленка налагодити контакти з дiючими в Українi повстанськими загонами незалежно вiд С. Петлюри та державного центру УНР40 . Продовжували кружляти чутки й про те, що генерал не полишив полiтичної дiяльностi. Улiтку 1921 р. захiдноєвропейськi часописи чимало писали про формування колишнiм гетьманом П" Скоропадським української армiї в Нiмеччинi, що начебто мало мiсце в той час. Серед перелiку українських генералiв, якi спiвпрацювали з гетьманцями, найчастiше лунало iм'я М. Омеляновича-Павленка. До речi, сам колишнiй командарм, вiдвiдавши наприкiнцi липня 1921 р. табiр для iнтернованих у Петроковi, в розмовi зi старшинами наполегливо радив останнiм читати нiмецькi та французькi часописи41 . Уже на початку серпня 1921 р. начальник юнацької вiйськової школи генерал М. Шаповал, повiдомляючи в листi свого брата (Микиту Шаповала, вiдомого полiтичного дiяча лiвого напрямку) про кризу державного центру УНР, зазначив, що "в результатi такий аграрiй у переконаннях, як Ом.-Павленко, має назад повернути"42 . Наскiльки подiбнi твердження вiдповiдали дiйсностi? Очевидно, колишнiй командарм усе ж не полишав спроб повернутись у велику полiтику, хоча й залишився без пiдтримки з боку командного складу української армiї. М.Омелянович-Павленко намагався згуртувати довкола себе невдоволених полiтикою уряду УНР старшин, якi тяжiли до спiвпрацi з гетьманським рухом. У нашому розпорядженнi є написана восени 1921 р. доповiдна на iм'я головного отамана, в якiй повiдомляється про дiяльнiсть створеної М. Омеляновичем-Павленком таємної органiзацiї пiд назвою "Клуб чорних i бiлих". "На чолi органiзацiї стоїть генер.-пор. О.Павленко. Мета - низвергнути уряд УНР з головним отаманом на чолi. Шляхи до досягнення своєї мети - вербування прихильникiв в армiї та нав'язання зв'язкiв з берлiнськими гетьманцями через Кочубея (один iз лiдерiв хлiборобського руху. - М.К.). Першим їздив до Берлiна в цiй справi пiдполковник Шепелинський. Постiйний зв'язок тримає сотник Пшеничко. Кореспонденцiя з Берлiном переводиться жiнками. Зв'язок iз ячейками органiзацiї в таборах тримає персональний ад'ютант генер.-пор. О.Павленка старшина Бари-лов. Поки що виявленi найактивнiшi чинники органiзацiї - сотники Шейко, Рожко-Орлянський, Пасет (колишнi старшини конвою й для доручень при ген.-пор. О.Павленковi), генерал Ясiнський, пiдполковник Герасимiв, полковник Троцький, сотник Постернацький, який зараз перебуває в Калiшi. Шепелинський зараз у Варшавi. В органiзацiї бере участь, безусловно, i полковник Долуд, котрий зараз вiд'їхав у Калiш i по дорозi має заїхати до Петракiва; по вiдомостях, вiдти повернеться до табору Стржалково й має дезертирувати в Нiмеччину. На одному iз зiбрань генер.-пор. О.Павленком було сказано: "Петлюра може зайняти пост найбiльше мiнiстра внутрiшнiх справ". За вiдомостями, сам О.Павленко проживає в Петраковi з 6-ма вiдданими йому козаками, але часто роз'їжджає, буває у Варшавi. Зiбрання вiдбувалися й вiдбуваються переважно в нього, балакають по-росiйськи"43 . Згiдно з вiдомостями автора доповiдної, органiзацiя М. Омеляновича-Павленка мала свої фiлiї в кожному з таборiв для iнтернованих i фiнансувалася гетьманським рухом. Утiм, загалом органiзацiя не була численною.
стр. 105
Дiяльнiсть М. Омеляновича-Павленка не могла не непокоїти С. Петлюру та урядовi кола УНР. Головний отаман вважав украй необхiдним уберегти армiю вiд руйнiвного впливу полiтичних iнтриг. Це завдання виглядало особливо актуальним з огляду на посилення гетьманської пропаганди в лавах армiї УНР. " У справi органiзацiї армiї я все керувався мотивами державними, бажаючи створити нацiональну силу, на яку мiг би опертися народ у своїх державних стремлiннях. Менi заважали й ще заважають створити цю силу й нашi полiтичнi партiї, i деякi генерали "по нерозумiнню своєму"... Непомiтно, твердо й послiдовно я все-таки йду до пiдпорядкування армiї державнiй дисциплiнi й думаю, що доведу цю справу до кiнця", - писав С. Петлюра трохи згодом, 1922 р., у листi до генерала О. Удовиченка44 . Справдi, будь-якi спроби залучення армiї до полiтичної боротьби неминуче загрожували падiнням вiйськової дисциплiни, втратою боєздатностi тощо. Тож ситуацiя вимагала рiшучих заходiв, спрямованих на викорiнення "полiтики" в армiї. Низку старшин, якi спiвчували гетьманцям, було звiльнено з посад. Що ж до самого колишнього командарма, то С Петлюра та його найближче оточення вирiшили при першiй же нагодi вислати М. Омеляновича-Павленка за межi Польщi. Саме у той час Польща та бiльшовицька Росiя пiсля тривалих переговорiв пiдписали 7 жовтня 1921 р. дипломатичний протокол, згiдно з яким польський уряд зобов'язався вислати з країни ряд дiячiв росiйської та української емiграцiї. Серед кiлькох українських генералiв, чиє iм'я зазначалось у цьому документi, був i М. Омелянович-Павленко45 . Фактично уряд УНР на чолi з С Петлюрою продовжував перебувати в Польщi за таємної згоди й пiдтримки польської влади; проте польсько-радянськi домовленостi дали можливiсть Петлюрi нарештi вирiшити подальшу долю "полiтикуючого" генерала. Головний отаман прийняв рiшення пiд приводом дотримання дипломатичного протоколу негайно вислати М. Омеляновича-Павленка з Польщi. 20 жовтня 1921 р. з'явився пiдписаний Петлюрою наказ Головної команди вiйськ УНР N64, згiдно з яким М. Омелянович-Павленко "для користi служби" командирувався "до Чехословаччини для ознайомлення з чехословацькою вiйськовою лiтературою"46 . Фактично це означало усунення з армiї. Упродовж кiлькох наступних днiв генерал мав залишити терен Польщi.
Хтозна, що вiдчував М. Омелянович-Павленко, вiд'їжджаючи до чеської столицi... Позаду залишалась армiя, разом з якою генерал пройшов крiзь усю визвольну вiйну, а також тi, кого вiн вважав вiдповiдальними за її поразку та своє вигнання. Для М. Омеляновича-Павленка вiд'їзд до Праги означав вiдлучення вiд армiї й початок нового, емiграцiйного етапу життя. Утiм, ця подiя пройшла непомiченою для загалу iнтернованого вояцтва. На той час справа колишнього командарма вже не привертала такої уваги з боку полiтикiв чи вiйськовикiв, як це мало мiсце пiвроку тому. Нечисленнi, звiльненi з командних посад, вiдiрванi вiд своїх частин та розкиданi по таборах для iнтернованих, прибiчники М. Омеляновича-Павленка вже були не в змозi впливати на полiтичну ситуацiю в цiлому чи на настрої армiї зокрема. Тож вiйськова опозицiя з вiд'їздом М. Омеляновича-Павленка до Праги остаточно припинила свою дiяльнiсть.
Таким чином, як свiдчить здiйснене нами дослiдження, намагання вiйськового керiвництва пiдпорядкувати собi державну владу в УНР мали мiсце й на завершальному етапi визвольних змагань, у 1920-1921 pp. Фактично дiяльнiсть очолюваної генералом М. Омеляновичем-Павленком вiйськової опозицiї зводилася до спроб усунути вiд влади головного отамана С Петлюру та встановити режим вiйськової диктатури. На вiдмiну вiд традицiйної отаманщини 1918 -1919 pp., вiйськова опозицiя М.Омеляновича-Павленка намагалася дiяти методами полiтичних iнтриг, а не збройного перевороту чи вiдкритого виступу про-
стр. 106
,ти С. Петлюри. Щоправда, опозицiя не знайшла широкої пiдтримки серед старшин та воякiв. Саме це й дозволило державному керiвництву на чолi з С. Петлюрою порiвняно безболiсно лiквiдувати її дiяльнiсть шляхом кадрових перестановок та звiльнень iз лав армiї найактивнiших прибiчникiв вiйськової диктатури. Тема взаємовiдносин мiж вiйськовим та державним керiвництвом УНР у добу визвольних змагань ще чекає на докладне дослiдження, проте подiї 1920 -1921 pp. переконливо свiдчать, що спроби усунути вiд влади С. Петлюру й установити вiйськову диктатуру спиралися лише на амбiцiї окремих воєначальникiв, не знаходячи пiдтримки власне серед вояцтва. Утiм, намагання вiйськової опозицiї поширити у вiйськовому середовищi невдоволення Петлюрою та урядом УНР не могли не позначитися негативно на боєздатностi армiї, пiдриваючи бойовий дух українського вояцтва внутрiшнiм розбратом. Це, у свою чергу, об'єктивно не сприяло перемозi над зовнiшнiм ворогом та успiшному завершенню нацiонально-визвольних змагань.
-----
1 Див.: Литвин С. Суд iсторiї: Симон Петлюра i петлюрiана. - К., 2001. - С.438.
2 Гриценко А. Полiтичнi сили в боротьбi за владу в Українi: Рiк 1920-й. - К., 1997. - 93 с.
3 Задунайський В. Структура Армiї УНР доби Директорiї. - Донецьк, 1994. - 25 с; Якимович Б. Збройнi Сили України: Нарис iсторiї. - Львiв, 1996. - С 132 - 148; Кучер В., Срiбняк I. Армiя УНР: Погляд крiзь роки // Київ. - 1997. - N1/2. - С.126 - 131 та iн.
4 Срiбняк I. Обеззброєна, але нескорена. Iнтернована Армiя УНР у таборах Польщi i Румунiї (1921 -1924 pp.). - К., Фiладельфiя, 1997. - 187 с; Karpus Z. Jency i internowani rosyjscy i ukrainscy na terenie Polski w latach 1918 - 1924. - Torun, 1997. - 209 s.; Павленко M. Українськi вiйськовополоненi й iнтернованi у таборах Польщi, Чехосповаччини та Румунiї: ставлення влади i умови перебування (1919 - 1924). - К., 1999. - 353 с
5 Удовиченко О. Третя Залiзна дивiзiя. Матерiяли до iсторiї Вiйська Української Народної Республiки. - Т.Н. Рiк 1920. - Нью-Йорк, 1982. - С.160.
6 Доценко О. Зимовий похiд (6.XII.1919 с 6.V.1920). - К., 2001. - С.164.
7 Самiйленко С. Днi слави (Спогади полковника української армiї). - Нью-Йорк: УВАН, 1958. - С. 119.
8 Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. - К., 2002. - С.150 - 151.
9 Там само. - С.206.
10 Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. - Харкiв, 1924. - С.23 - 24.
11 Мазепа I. Україна в огнi й бурi революцiї 1917 - 1921. - К., 2003. - С424.
12 Там само. - С.427.
13 Центральний державний архiв вищих органiв влади та управлiння (ЦДАВО) України. - Ф.3670. - Оп.1. - Спр.З. - Арк.5.
14 Див.: Петлюра С Статтi, листи, документи. - К., 1999. - Т.III. - С 238 - 241; ЦДАВО України. -Ф.1075. - Оп.2. - Спр.15. - Арк.114 - 114зв.
15 Мазепа I. Назв, праця. - С.441.
16 ЦДАВО України. - Ф.1075. - Оп.1. - Спр.59. - Арк.З.
17 Мазепа I. Назв, праця. - С.440.
18 ЦДАВО України. - Ф. 1113. - Оп.2. - Спр.118. - Арк.15.
19 Центральний державний iсторичний архiв України (ЦДIАУ) у Львовi. - Ф.581. - Оп.1. - Спр.41. -Арк.2.
20 Тютюнник Ю. Назв, праця. - С.34.
21 Там само.
22 Мазепа I. Там само. - С.441
23 Миколаєнко I. Свiтлiй пам'ятi командарма (у 15-ту рiчницю смерти) // Дороговказ. - 1967. - 4.16. - С.4 - 5.
24 Петлюра С. Статтi, листи, документи. - С.340.
25 Там само. - С.343.
26 Срiбняк I. Назв, праця. - С20 - 21.
27 Петлюра С. Статтi, листи, документи. - С.313 - 314.
28 Мазепа I. Назв, праця. - С.445.
29 Петлюра С. Статтi, листи, документи. - С.412.
30 Karpus 2. Jency i internowani rosyjscy i ukrainscy na terenie Polski w latach 1918 - 1924. - S.149.
31 ЦДАВО України. - Ф.31 72. - Оп.З. - Спр.13. - Арк.20.
32 Там само. - Ф.1429. - Оп.2. - Спр.110. - Арк.5.
33 Там само. - Ф.1075. - Оп.2. - Спр.463. - Арк.59.
34 Там само. - Ф.1075. - Оп.2. - Спр.469. - Арк.8.
35 Bruzki J. Petlurowcy. Centrum Panstwowe Ukrainskiej Republiki Ludowej na wychodzstwie (1919 - 1924).
стр. 107
- Krakow, 2000. - S.248.
36 ЦДАВО України. - Ф.3656. - Оп.1. - Спр.30. - Арк.29 - 29зв.
37 Там само. - Арк.34.
38 Там само. - Ф.1075. - Оп.2. - Спр.557. - Арк. 148.
39 Тютюнник Ю. Назв, праця. - С.74.
40 Государственный архив Российской Федерации (ГАРФ). - Ф.6215. - Оп.1. - Д.24. - Л.4. Автор висловлює щиру вдячнiсть київськiй дослiдницi Т.Вронськiй за наданий документ.
41 ЦДАВО України. - Ф.2439. - Оп.1. - Спр.72. - Арк.49 - 49 зв.
42 Там само. - Ф.4007. - Оп. 1. - Спр. 23. - Арк. 56 - 56 зв.
43 Там само. - Ф.1078. - Оп. 2. - Спр. 206. - Арк. 93 зв - 94.
44 Петлюра С. Статтi, листи, документи. - Т.Н. - С.517 - 518.
45 Dokumenty I materially do historii stosunkow polsko-radzieckih. - Т.4. Kwiecien 1921 - may 1926. -Warszawa, 1965. - S.482.
46 ЦДIАУ у Львовi. - Ф.581. - Оп.1. - Спр.33. - Арк.16.
The article highlights one of the scantily explored pages of Ukrainian National Republic's history, concerned with the struggle of UNR's public administration headed by S. Petliura against the attempts of the General Army Headquarters to establish stratocracy in 1920 - 1921.
New publications: |
Popular with readers: |
News from other countries: |
Editorial Contacts | |
About · News · For Advertisers |
Digital Library of Ukraine ® All rights reserved.
2009-2024, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map) Keeping the heritage of Ukraine |