Автор: О. А. УДОД

К.: Iнститут iсторiї України НАН України, 2005. - 256 с.

Вийшла у свiт чергова книга з творчого доробку добре вiдомого в Українi iсторика, члена-кореспондента НАН України, лауреата Державної премiї України в галузi науки й технiки, заслуженого дiяча науки й технiки України, заступника директора Iнституту iсторiї України НАНУ, доктора iсторичних наук, професора Олександра Петровича Реєнта. Колеги-iсторики вже привченi до регулярностi й динамiчностi публiкаторської дiяльностi О. П. Реєнта. Мало з ким iз сучасних iсторикiв можна порiвняти його за чисельнiстю та фундаментальнiстю, активнiстю й рiзноманiтнiстю наукових iнтересiв, що реалiзованi в понад чотирьох сотнях опублiкованих праць. Але насамперед здивувала, власне, назва нової книги О. П. Реєнта - "Перечитуючи написане". Одразу виникла асоцiацiя: а справдi, як було б корисно, коли б усi вченi-iсторики, а особливо тi, хто й до 1991 р. належали до категорiї обласканих владою й мали значнi можливостi щодо публiкацiї своїх праць, узяли та й "перечитали" власнi опуси. Чи багато б з того матерiалу, а особливо викривально-критичного характеру (проти "буржуазних фальсифiкаторiв" iсторiї), космополiтично зненацiоналiзованого (проти українського буржуазного нацiоналiзму), монопартiйного (роль єдиної КПРС у всьому, що пiддається керуванню), пiддалося б, власне, "перечитуванню" й могло б претендувати на повторне оприлюднення. У цьому сенсi творчу iдею О. П. Реєнта зреалiзовано вдало. Iнтерес серед iсторико-наукової громадськостi до неї є. I вiн непiдробний.

Вихiд книги "Перечитуючи написане" в часi збiгся з тими помiтними процесами, що визначилися в сучаснiй українськiй iсторiографiї. Дослiдники все активнiше звертаються до теми перегляду, переписування минулого. Вдалося подолати наслiдки ненаукового звинувачення вчених у постiйному переписуваннi iсторiї, якщо йдеться не про вiдверту кон'юнктурщину. Суспiльство сприйняло iстиннiсть твердження, що кожне поколiння людей має право дивитися на минуле свого народу власними очима, iз позицiй сьогодення. Пiзнавальна парадигма не може бути законсервована анi державно-партiйним диктатом, анi авторитетом iсторикiв-класикiв. Варто утвердити позитивне значення самого поняття "переписування iсторiї". Важливий крок у цьому напрямку зробили видавництво "Критика", Києво-Могилянська академiя, професор Н. М. Яковенко, якi в рамках форуму видавцiв у Львовi (вересень 2005 р.) презентували щойно започатковану серiю "Переписування iсторiї". Щоб по-справжньому переписати iсторiю, треба знати сучасну методологiю iсторiописання, позбутися тягаря минулого, стереотипiв радянської iсторiографiї. Коли росiйський iсторик Г. А. Бордюгов проголосив тезу про те, що "кожне поколiння пише свою iсторiю", йому заперечила Г. Д. Алексєєва, звинувативши його у вживаннi "чергового журналiстського штампу". Вона зробила уточнення, що "переписує iсторiю наука, а не кожне поколiння". Заново переписуються, точнiше переосмислюються, оцiнюються, iнтерпретуються усталенi колись уявлення пiд впливом великомасштабних iсторичних подiй, змiн, катаклiзмiв глибокого соцiального значення¹ .

У суспiльствах, що розвиваються нормально, iсторична наука забезпечує органiчний, генетичний зв'язок минулого-теперiшнього-майбутнього. У кризовi перiоди цi нормальнi зв'язки рвуться, свiдомо розриваються, а iсторiя та сучасне протиставляються одне одному. Коли ж наука долає кризу, вона береться за "переписування" минулого з позицiй методологiї посткризового суспiльства й вiдновлює протяжнiсть, безперервнiсть науково-iсторичного процесу. I нехай iз прихованою iронiєю Н. М. Яковенко зазначає про оцiнку О. П. Реєнтом сучасного стану української iсторичної науки як такої, що "бадьоро крокує "шляхом поступу""² , усе ж здатнiсть до переписування минулого свiдчить про вироблення нової методологiї дослiджень, про затребуванiсть нових вiдповiдних знань суспiльством.

Про що книга О. П. Реєнта? За оцiнкою академiка НАН України П. Т. Тронька - автора передмови, "бiльшiсть дослiджень, представлених у виданнi, присвяченi проблемам органiзацiї сучасної iсторичної науки, стану iсторичних дослiджень в Українi, розгляду актуальних питань джерелознавства, понятiйного апарату iсторiї, а також проблемам краєзнавства та регiоналiстики"³ . У цьому сенсi "Перечитуючи написане" перегукується з ранiше виданою й добре вiдомою фахiвцям книгою О. П. Реєнта "У робiтнях iсторичної науки" (1999 p.).

стр. 221

Архiтектонiка видання зумовлена вiдбором автором тих статей, якi не втратили своєї актуальностi, що ранiше були опублiкованi, але, зважаючи на переважно невеликий тираж, залишалися малодоступними для читачiв, хоч iндекс цитування праць вченого завжди залишався високим.

За тематично-проблемним принципом умiщенi в книзi 17 статей можна подiлити на два великих пiдроздiли (чого, на жаль, не зробили видавцi). До першого з них - з умовною назвою "Проблеми теорiї iсторiї та iсторiографiї iсторiї України" - вiдносяться 8 публiкацiй. Вони дають загальну характеристику стану сучасної iсторичної науки в країнi, виокремлюють актуальнi проблеми вiтчизняного минулого, зокрема краєзнавства, акцентують увагу на соцiогуманiтарному вимiрi iсторичного краєзнавства. Окрiм загальноiсторичних проблем автор висвiтлює деякi конкретнi питання минулого України XIX ст., де вiн є загальновизнаним фахiвцем. Привертають увагу оцiнка О. П. Реєнтом стану й перспектив вивчення iсторiї професiйних спiлок України, iнтерпретацiї В. В. Липинським мiсця й ролi релiгiйних iнституцiй у становленнi та розбудовi держави й основнi напрямки дослiдження Першої свiтової вiйни в українськiй iсторiографiї.

Решта 9 статей можуть бути об'єднанi змiстовно як "Проблеми iсторiї України XIX - початку XX ст." Причому вмiщено тут найактуальнiшi сюжети: iдея соборностi України й спроби її реалiзацiї в XIX-XX ст.; вплив Першої свiтової вiйни на українське суспiльство, цивiлiзацiйнi процеси, що вiдбувалися в ньому на початку XX ст.; проблеми реалiзацiї iдеї нацiональної державностi в 1917 - 1921 pp., визначення характеру й динамiки соцiальних процесiв у ходi революцiї; дiяльнiсть Павла Скоропадського на чолi держави. Поглиблюють наше розумiння вiтчизняної iсторiї й такi розвiдки О. П. Реєнта, що розкривають досвiд державотворення в ЗУНР, проблеми вiдносин мiж Україною та Польщею в XIX - на початку XX ст.

Окремо варто вiдзначити невеличку за обсягом, але глибоку за iдейним змiстом публiкацiю "Настав час сказати правду про УПА". Це - виступ О. П. Реєнта на Всеукраїнськiй конференцiї в Iвано-Франкiвську "Українська повстанська армiя - феномен нацiональної iсторiї" (жовтень 2002 p.). Ще на той час не завершила роботу комiсiя науковцiв щодо фахового висновку з проблеми ОУН i УПА, але автор, добре володiючи матерiалом, перебуваючи на об'єктивних позицiях, вiдстоюючи право українцiв на власне бачення свого минулого, смiливо та аргументовано оцiнив роль УПА в українськiй iсторiї. На його думку, Українська повстанська армiя - це, справдi, феномен нацiонального минулого, який ще довго й глибоко треба вивчати. I прiоритет у цiй справi має належати українським ученим, а "коли майже одночасно з Москви й Варшави лунають не виваженi iсторичнi оцiнки УПА, а брутально-зневажливi вирази, це дає нам пiдстави вважати, що йдеться про втручання у внутрiшнi справи України"⁴ . О. П. Реєнт виступає проти полiтизацiї цiєї проблеми та вважає ненормальним, коли борцi за самостiйну Українську державу залишаються ще пасинками у своїй вiдродженiй державi. Проблема ОУН i УПА, на його думку, вiдноситься до тих визначальних сторiнок нашого минулого, коли iсторична й полiтична площини збiгаються в такому широкому сегментi, що вiддiлити одну вiд одної практично неможливо. А, отже, закономiрно зростає значення висновкiв дослiдникiв цiєї проблеми, бо вони фiксують рiвень iсторичної свiдомостi народу, продовжують iстотно впливати на громадську думку, формувати певнi уявлення про воєннi подiї. "Необхiдно, - на думку О. П. Реєнта, - щоб, урештi-решт, вони творили пiдвалини для порозумiння й консолiдацiї сучасного українського суспiльства, а не поглиблювали суперечностi та конфронтацiю в ньому"⁵ .

У книзi "Перечитуючи написане", незалежно вiд того, чому присвячено її роздiли/статтi - конкретно-iсторичним подiям i явищам або iсторiографiчним мiркуванням, скрiзь простежується стиль вмiлого дослiдника. А тому майже на кожнiй сторiнцi книги є аналiз стану iсторичної науки, її методологiї. У концентрованому виглядi iсторiографiю подано в статтях "Сучасна iсторична наука в Українi: шляхи поступу" (вперше опублiковано в "Українському iсторичному журналi" в 1999 р.) та "Актуальнi проблеми iсторiї України" (опублiковано в збiрцi "Україна Соборна" в 2004 p.). Це об'єднаний єдиним сюжетом синтетичний матерiал з iсторiї iсторiографiчного процесу в Українi. Розвиток iсторичних дослiджень iз прiоритетних наукових напрямiв на сучасному етапi О. П. Реєнт розподiлив таким чином: 1) перспективнi напрямки дослiдження минулого України середнiх вiкiв; 2) актуальнi проблеми iсторiї України XIX - початку XX ст.; 3) Друга свiтова вiйна й перспективи наукового пошуку; 4) iсторична

стр. 222

регiоналiстика; 5) науково-методологiчний проект "Надднiпрянщина - Галичина - Донбас - духовна вiсь України", що вже ввiйшов у життя пiд назвою "Україна Соборна".

Привертає увагу позицiя автора, який вiдстоює самостiйнiсть, власне, української iсторiї, виводить її за межi росiйської євразiйської моделi. Специфiчно українськими О. П. Реєнт уважає такi риси iсторичного розвитку: 1) аграрна домiнанта в становленнi виробничої iнфраструктури - селянський свiтогляд, релiгiйнiсть, традицiї iндивiдуалiзму; 2) проблема полiтичної елiти, що простежується на рiзних етапах вiтчизняного минулого; 3) провiнцiалiзм, брак волi до консолiдацiї й державотворення, аморфнiсть полiтичних партiй; 4) перенесення центру ваги нацiєтворчої дiяльностi за кордон, у середовище української емiграцiї.

Важливе значення для розвитку iсторичної науки в Українi мають, на думку О. П. Реєнта, "фiлософськi та методологiчнi рефлексiї". Криза iсторичної науки, якщо погодитися з таким означенням її сучасного стану, є однiєю iз закономiрних фаз її поступальної ходи. А кризовi явища не можуть характеризуватися винятково вiд'ємними величинами й негативними оцiнками.

Iсторiя не може навiть в окремiй своїй частинi довго перебувати у вивернутому, спотвореному станi. Рано чи пiзно пружина пiзнання та стратегiчних суспiльних iнтересiв розпрямляється, i iстина постає у своїй безпосереднiй iпостасi. А вона полягає в тому, що українцi мають власне минуле, що визначальним принципом побудови всiєї вiтчизняної iсторiї має бути протяжнiсть i генетична спорiдненiсть усiх без винятку спроб українського народу здобути державнiсть⁶ .

При всiх спробах переосмислення та переписування минулого слiд пам'ятати саме цi визначальнi фактори української iсторiї. А переоцiнювання минулого - це нормальне явище, на що неодноразово звертав увагу й М. С. Грушевський: "Iсторiя є неустанною оцiнкою, власне неустанною переоцiнкою iсторичних прецедентiв, iсторичних дiй, типiв i iндивiдуальностей зi становища сучасного моменту, його завдань i поглядiв, його соцiальних i моральних вимог, i таким же переоцiнюванням, перемiрюванням сучасних подiй - включно до своєї власної iндивiдуальної дiяльностi, мiрою й вагою iсторичних прикладiв, взiрцiв i прецедентiв минулого"⁷ . У цьому сенсi книга О. П. Реєнта "Перечитуючи написане" є вдалим зразком переоцiнки та переосмислення нашої iсторiї, без чого наука не отримає позитивних iмпульсiв для подальшого розвитку.

-----

¹ Алексеева Г. Д. Историческая наука в России. Идеология. Политика (60 - 80-е годы XX века). - М., 2003. - С. 205.

² Сучасна українська iсторiографiя: проблеми методологiї та термiнологiї. - К., 2005. - С. 56.

³ Реєнт О. П. Перечитуючи написане. - К., 2005. - С. 4.

⁴ Там само. - С. 154.

⁵ Там само. - С. 222.

⁶ Там само. - С. 155.

⁷ Грушевський М. С. Iсторiя i її соцiяльно-виховуюче значення // На порозi нової України: статтi i джерельнi матерiяли. - К., 1992. - С. 123.

(Київ)

Permanent link to this publication: