Автор: В. Ф. ШЕВЧЕНКО

К.: Генеза, 2005. - 368 с; iл.

Серед розмаїття проблем iсторичного минулого нашу громадськiсть цiкавлять i непростi, а часом трагiчнi явища й подiї XX ст., зокрема доба УСРР/УРСР. У тому числi не послаблюється iнтерес, про що свiдчить i недавня мiжнародна наукова конференцiя з проблем тоталiтаризму, до його українських джерел i проявiв. Тому цiлком зрозумiлою є та увага, яку привернула книга В.С.Лозицького "Полiтбюро ЦК Компартiї України: iсторiя, особи, стосунки (1918-1991)". Саме цей орган КП(б)У - КПУ, що правила понад 70 рокiв, був реальною найвищою iнстанцiєю в Українi, визначав i здiйснював основнi напрями реалiзацiї настанов РКП(б)-КПРС, вiдповiдав за все, що вiдбувалося. Вiн виступав незмiнним арбiтром при розв'язаннi суспiльних колiзiй, мiжвiдомчих чи територiальних суперечностей, вiдiгравав вирiшальну роль у доборi, розстановцi й вихованнi кадрiв для рiзних дiлянок керiвництва, тримав пiд контролем систему влади й усе суспiльне життя. Знання об'єктивних фактiв, якi становлять змiст дiяльностi полiтбюро ЦК -КПУ, необхiдне для неупередженого вивчення iсторiї радянського. До того ж нинi майже всi зареєстрованi в Українi партiї мають свої "полiтбюро". I хоча вони називаються неоднаково ("полiтбюро", "полiтрада", "полiтвиконком" тощо), але теж визначають i полiтичнi напрями, i конкретнi дiї органiзацiй, а нерiдко претендують на всебiчний контроль за їх дiяльнiстю.

Вивчення iсторiї такого органу, який тотально керував Україною з початку 1920-х i до кiнця 1980-х pp., має непересiчне значення для адекватного розумiння (поза полiтичними симпатiями чи антипатiями) подiбного феномену, для врахування досвiду й урокiв його iснування.

Рецензована праця є, по сутi, першим виданням, в якому на основi опрацювання великого масиву (понад 10 тис. справ) архiвних документiв, багато з яких нiколи не оприлюднювалися, висвiтлюються основнi етапи, змiст i форми дiяльностi найвищого органу полiтичного керiвництва УРСР. У монографiї здiйснено комплексне дослiдження основних принципiв i напрямiв його роботи, процесу формування та розвитку кiлькiсного й персонального складу, розподiлу функцiй i повноважень, мiжособистiсних стосункiв. Причому йдеться про розгляд цих проблем через висвiтлення дiяльностi конкретних особистостей, показ реальних фактiв, подiй i явищ у контекстi iсторичного розвитку й вiдповiдних умов. У книзi викладено, узагальнено й проаналiзовано унiкальний архiвний документальний матерiал про обставини утворення полiтбюро ЦК КП(б)У, його дiї щодо заплутаних i гострих свого часу питань внутрiпартiйної боротьби, полiтичного життя в республiцi, показано, як час вiд часу ЦК Компартiї України намагався здобути хоча б номiнальну самостiйнiсть для КП(б)У (свiй ста-

стр. 222

тут, партквиток тощо), хоча б частково врахувати особливостi українства, протистояти наростаючим сталiнським тенденцiям до якнайбiльшої централiзацiї.

В.С.Лозицький висвiтлює очевидний позитив, який мав мiсце в життi народу в радянськi часи, до чого було причетне й полiтбюро ЦК. Це може комусь подобатись, а комусь нi, але так було. Iдеться про полiтику українiзацiї 1920-х pp. (хоча й значно обмежену порiвняно з українiзацiєю, яку проводила Центральна Рада), про лiквiдацiю неписьменностi, перемогу над в роки Другої свiтової вiйни, яка для українського народу iз самого початку в 1939 р. стала вiтчизняною, про вiдбудову зруйнованого народного господарства, часткове реформування економiки й суспiльних вiдносин у 1950-1960-х pp., науково-технiчний прогрес, у т.ч. участь в освоєннi космосу. Створена в тi роки цiною надважкої працi й невиправданих втрат народу могутня iндустрiя вивела Україну на одне з чiльних мiсць в Європi. I сьогоднi продаж у ходi приватизацiї зведених тодi iндустрiальних гiгантiв є важливим джерелом прибуткiв держави.

Водночас у книзi на широкому матерiалi розкрито незмiрну й непростиму провину полiтбюро ЦК КП(б)У за голодомори, смерть мiльйонiв людей, масовi репресiї (пiд час яких загинули й двi третини самої партiї, i майже все її керiвництво). На полiтбюро ЦК КП(б)У лежить пряма вiдповiдальнiсть за утиски нацiонально-визвольних рухiв, за невмiння скористатися їх потужною енергiєю для розвитку республiки. Хто знає, як би розвивалися подiї, коли б у директивi полiтбюро (березень 1943 р.) керiвникам партизанських об'єднань, поряд iз рекомендацiєю "не виступати збройно проти загонiв" нацiоналiстiв, не була викреслена теза (що була в проектi цього документа) про необхiднiсть координацiї бойових дiй партизанiв iз вояками УПА. Чорнобильська ж катастрофа лягла вiчною чорною плямою на репутацiю цього полiтичного органу. Подiбний перелiк помилок i прорахункiв можна ще довго продовжувати.

Непересiчне значення має висвiтлення в книзi ролi й конкретних дiй головних керiвникiв полiтбюро - перших секретарiв ЦК КП(б)У-КПУ. В їхнiх руках в умовах вiдсутностi реальної демократiї в партiї й суспiльствi, контролю над ЗМI зосереджувалася величезна влада, якою далеко не завжди користувались обережно. А це нерiдко оберталося свавiльними дiями й великими втратами як для партiї, так i для народу. Хоча, як показано в працi, в умовах над централiзованої структури КПРС вiд проводу українських комунiстiв вимагалася безумовна покора вказiвкам Москви. I навiть досить обережнi кроки П.Ю.Шелеста в справi захисту економiчних iнтересiв республiки, вирiшення нацiонально-культурних проблем призвели до усунення його брежнєвським оточенням. А чимало iнших перших полiтичних керiвникiв були слухняними виконавцями усiх директив ЦК КПРС, проявляли авторитаризм, зарозумiлiсть, несприйняття iнших думок.

Цей досвiд свiдчить, що монопольна влада розбещує, робить слiпим до реалiй життя i глухим до порад колеґ, до рекомендацiй досвiду й науки. Автор, наприклад, слушно пише про негативний вплив "ортодоксально налаштованих професорiв "партiйного будiвництва"" (с. 118). Але книга виграла б, якби в нiй було показано, що нерiдко в полiтбюро слухали тiльки тих i те, кого й що хотiли почути. I не сприймали думок, якi вiдхилялися вiд т. з. "центральних директив". Зокрема були проiґнорованi попередження тих науковцiв, якi на вiдмiну вiд зашкарублих догматикiв звертали увагу на абсурднiсть протиставляння комунiстiв i демократiв, на важливiсть спiвпрацi з рiзними полiтичними силами, намагалися висвiтлювати iсторичну правду. Бiльше того, науковi пошуки в галузi методологiї партiйного будiвництва жорстоко переслiдувалися при активнiй участi окремих працiвникiв тодiшнього вiддiлу науки ЦК. Нерозумiння необхiдностi нових пiдходiв, надiя на унiверсальнiсть силових методiв впливу врештi-решт призвели до поразки полiтбюро й усiєї партiї. Вона була заборонена Президiєю Верховної Ради України (1991 p.), в якiй бiльшiсть (!) становили члени КПУ, її ЦК, того ж полiтбюро.

Цей непростий болiсний досвiд корисно знати й ураховувати сьогоднi. Адже практично в кожнiй партiї, якi нинi дiють в Українi, є посада голови партiї (першого секретаря, керiвника проводу й т. п.). Таке становище нерiдко таїть небезпеку, спокусу самозамилування, переоцiнку власної ролi. А тут недалеко й до грубих помилок та свавiльних дiй.

У монографiї вмiщено багатий iнформацiйний матерiал про розвиток структури й функцiї апарату ЦК, уперше наводяться бiографiчнi довiдки на членiв i кандидатiв у члени полiтбюро, подається склад всього ЦК за 1918-1991 pp. Цi, на перший погляд, сухi статистичнi матерiали дають багато iнформацiї для роздумiв про перебiг полiтичної iсторiї України. Книга стане корисною для широкого кола науковцiв, полiтичних дiячiв, членiв i керiвникiв сучасних партiй, для всiх, хто цiкавиться iсторiєю України XX ст.

В.Ф.Шевченко (Київ)

Permanent link to this publication: