Автор: А. Ю. МАРТИНОВ

К.: Знання України, 2004. - 300 с - Бiблiогр. с.286-297.

На початку третього тисячолiття чимало українських громадян працюють в Iталiї. Проте понад столiття тому ситуацiя була дзеркальною, тобто тисячi iталiйцiв докладали свою працю заради освоєння земель Пiвнiчного Причорномор'я.

Хоч трудова емiграцiя, як правило, є тимчасовою, залежною вiд багатьох полiтичних, економiчних, соцiокультурних та правових обставин, однак незалежно вiд її тривалостi, фактично не змiнюється суть емiграцiї як важливої форми мiжнародного спiлкування та обмiну набутим досвiдом.

Зважаючи на це, у передмовi до зазначеного наукового видання директор Iталiйського iнституту культури в Українi професор Нiкола Франко Валлонi цiлком природно, як для iталiйця, звертає увагу на те, що книга Костянтина Бацака

стр. 212

"проливає свiтло на одну з найменш знайомих читачевi сторiнок iсторiї iталiйського народу - формуванню та дiяльностi iталiйської емiграцiї в Українi" (с.9).

Натомiсть для зацiкавленого українського читача ця монографiя становить iнтерес передусiм своїм яскравим показом iсторiї України крiзь призму всесвiтньої iсторiї, що загалом лишається важливою науковою проблемою. Особливо це стосується iсторичних перiодiв, якi є вiддаленими вiд добре "засвоєного" iсториками XX ст.

Iз погляду на це слiд зазначити, що вiтчизняна iсторична наука дiйсно поповнилась важливою та оригiнальною працею Костянтина Бацака, яка присвячена малодослiдженiй комплекснiй темi - формуванню та дiяльностi iталiйської емiграцiї в Українi наприкiнцi XVIII - у першiй половинi XIX ст. Зазначене дослiдження виконано на основi прискiпливого вивчення широкого кола архiвних документальних джерел, завдяки чому до наукового обiгу введено цiкавi факти, на пiдставi яких зроблено обґрунтованi оригiнальнi висновки.

Зокрема, ретельно висвiтлено причини, етапи формування та рiзноманiтної дiяльностi iталiйцiв на територiї тодiшньої України, насамперед в економiчному освоєннi Пiвнiчного Причорномор'я, Приазов'я та iнших регiонiв, розвитку мiжнародної торгiвлi, розбудовi мiст та поширеннi надбань європейської культури.

У першому роздiлi - "Iсторичнi традицiї та витоки нової iталiйської емiграцiї в Українi" автор задається питанням, чи можна застосовувати до iталiйцiв рiзних професiй, якi працювали в Українi, термiн "емiграцiя"? Наведенi аргументи дають пiдстави погодитись iз думкою, що "перiод осiлостi чи проходження натуралiзацiї не дають вичерпної характеристики явища "емiграцiя". Особливо це стосується "українських" iталiйцiв, якi тривалий час, iнодi бiльшу частину життя проводили в мiсцевому культурному, полiтико-правовому та соцiально-економiчному середовищi" (с.12).

У цьому контекстi подається характеристика перебування iталiйцiв на українських теренах у панорамi столiть: вiд античних часiв до середньовiччя. Цiкаво, що серед власникiв комерцiйних фiрм у Судаку (Крим, XIII ст.) був брат вiдомого мандрiвника Марко Поло - Андреа (с.29). Також висвiтлюються торговельнi контакти iталiйських купцiв iз Запорiзькою Сiччю (с.39).

Водночас, занурюючись у перипетiї iталiйської iсторiї XVIII ст., автор розглянув передумови переселенського руху з iталiйських держав. Зокрема, зазначається, що "нестабiльна полiтична ситуацiя на Апеннiнах, роздробленiсть, постiйнi вiйни та iноземне панування суттєвим чином впливали на емiграцiйнi настрої серед iталiйцiв та розширення соцiальної бази емiгрантiв" (с.44). Часто бiдняки наймалися матросами на торговi судна. Потенцiйними емiгрантами були ремiсники, якi втрачали роботу внаслiдок занепаду цехiв. Певний iдеологiчний тиск змушував до емiграцiї представникiв iнтелiгентських професiй. Каральнi заходи пiсля придушення повстань у Неаполiтанському королiвствi та П'ємонтi 1820-1821 pp., якi поширювались на членiв карбонарських органiзацiй, що домагались нацiонального об'єднання Iталiї, також стимулювали емiграцiю. Крiм того, "переповненiсть оперних колективiв та високi вимоги до фахової майстерностi, якi викликали конкуренцiю при влаштуваннi на роботу, сприяли формуванню закордонних труп, що набиралися антрепренерами для виступiв на сценах країн Свропи" (с.55).

Також автор проаналiзував тенденцiї та наслiдки емiграцiї за державними проектами. Розглянуто дiяльнiсть iз вербування iталiйських колонiстiв, яку проводив росiйський "генеральний морський комiсар" у Лiворно Дмитро Моченiго (с.62). Цi переселенцi були розселенi у Херсонi. Правда, не брався до уваги професiйний склад iталiйських переселенцiв. До того ж мiсцева iталiйська влада природно обмежувала емiграцiю висококвалiфiкованої робочої сили. Водночас саме завдяки державним програмам було можливо, говорячи сучасною термiнологiєю, встановити зв'язки з iталiйською громадськiстю та iнформувати її не лише про стан справ в Одесi, а й загалом про можливостi бiзнесу на Пiвднi України (сi72). Землi пропонувалось видiляти й iноземцям, якi приймали росiйське громадянство.

стр. 213

Об'єктивно бурхливий розвиток цiєї територiї вимагав застосування працi якiсної високофахової робочої сили. До того ж суттєве зростання кiлькостi нових дворян пожвавило зацiкавлення аристократiв-землевласникiв у розвитку маєтностей. Це розширило попит на iноземних правителiв "економiв". Частина iталiйцiв - мешканцiв повiтових мiстечок, сiл та хуторiв - займалася господарською дiяльнiстю та торгiвлею. Емiгрантiв з Апеннiн наймали для роботи управителями маєтностей або прислугою. Серед аристократiв було особливо престижно мати у своїх палацах художникiв та зодчих з Iталiї.

Автор наголошує, що загалом "державнi проекти переселення iталiйцiв передбачали їхнє залучення до тих галузей професiйної дiяльностi, в яких спостерiгався дефiцит на нових приєднаних землях Пiвнiчного Причорномор'я" (с.70). Також в Iталiї внаслiдок цих зусиль поширювалась iнформацiя про великi можливостi отримання роботи на нещодавно приєднаних до Росiї теренах чорноморсько-азовського регiону.

У квiтнi 1817 р. Одеса стаяа порто-франко, тобто, говорячи сучасною термiнологiєю, "вiльною економiчною зоною". Iнтенсивний розвиток торговельного судноплавства вимагав фахiвцiв морських професiй. Зокрема, морським промислом займалась вiдома родина Гарiбальдi. їхнiй знаменитий родич, ватажок нацiонально-визвольного руху в Iталiї Джузеппе Гарiбальдi плавав матросом на iталiйських торгових кораблях Чорним морем.

У другому роздiлi монографiї - "Iнтеграцiя iталiйцiв у соцiально-економiчний та культурний простiр України" висвiтлено питання розселення та професiйного складу iталiйських емiгрантiв та розкрито iсторiю їхнiх окремих громад, якi виникли у Пiвнiчному Причорномор'ї та в Криму. Автор показав основнi шляхи, якими на українськi терени прибували iталiйцi, котрих у новiтнiй iталiйськiй iсторiографiї прийнято класифiкувати за "земляцьким" походженням: неаполiтанцi, сицiлiйцi, сардинцi тощо (с.135).

Зокрема, суходолом через австрiйськi землi їхали, головним чином, ремiсники, фахiвцi у рiзних галузях послуг, дiячi мистецтва. Натомiсть морем прибували насамперед представники морських професiй. З огляду на цей факт, Костянтин Бацак доводить, що саме пiвденний напрямок емiграцiї став головним для вихiдцiв з Апеннiн, свiдченням чого стала опублiкована iталiйською мовою "Iнструкцiя для iноземцiв, що прибувають в Росiю".

Мiгранти були досить мобiльними. Наприклад, вони непогано заробляли пiд час контрактових ярмаркiв у Києвi, крiм того, "Київ був для iталiйцiв зручним мiсцем зосередження, звiдки вони здiйснювали нетривалi подорожi на заробiтки до iнших мiст" (с.74) Навiть пiсля завершення ярмаркового сезону iталiйцi були присутнi в культурно-мистецькому життi Києва. Так, над забудовою Липок по Левашовськiй вулицi працював уродженець Риму Л.Станцанi. Вихiдцi з Апеннiн виконували функцiї викладачiв навчальних закладiв Києва. Деякi музиканти з Iталiї вдало поєднували диригентську та виконавську практику з викладацькою дiяльнiстю. Були в мiстi й iталiйськi комерсанти. Iталiйцi також причетнi до органiзацiї церковного католицького життя в українських мiстах.

Водночас автор пiдкреслює, що найбiльш потужний емiграцiйний потiк iз Апеннiн насамперед був спрямований у Пiвнiчне Причорномор'я. Адже становлення iталiйських громад на пiвднi України було зумовлено iнтенсивним економiчним розвитком цього регiону i розгортанням чорноморсько-середземноморської торгiвлi (с.92). Саме у мiстах цього регiону знаходились основнi хлiботорговельнi контори iталiйцiв. Зокрема, "активнi торговельнi зв'язки Керчi з Апеннiнами, наявнiсть компактної громади вихiдцiв з iталiйських держав сприяли поширенню в мiстi iталiйської мови" (с.103). Проте справжнiм iталiйським центром стала Одеса.

Тож третiй роздiл монографiї "Одеса - головний центр iталiйської дiаспори" розповiдає про повсякденне життя iталiйцiв у цьому iнтернацiональному урбанiстичному центрi. Вихiдцi з Апеннiн органiчно вписались до системи мунiципального життя Одеси. Зокрема, започаткували формування в Одесi прошарку iталiйського купецтва венецiанцi грецького походження. Кожен, хто претендував на звання одеського негоцiанта, повинен був мати в мiстi власну нерухомiсть. Ця обставина спонукала iталiйцiв до побудови будинкiв в Одесi, завдяки чому їхнi комерцiйнi iнтереси пов'язувалися з органiзацiєю мiського будiвництва. Для виконання робiт i благоустрою Одеси контрактувались бригади iталiйських робiтникiв.

стр. 214

Крiм того, вихiдцi з Апеннiн утримували частину перукарень, лазень, майстерень жiночого одягу та аксесуарiв. Вони знайомили одеситiв iз тенденцiями європейської моди. Iталiйцi увiйшли до складу викладачiв вiдкритого 1817 р. Рiшельєвського лiцею. Проте особливо сильно вплив iталiйцiв позначився на сферi послуг. Вони заснували в Одесi значну частину готельно-ресторанного бiзнесу.

Водночас головна спецiалiзацiя iталiйцiв була пов'язана з торгiвлею зерном. Це обумовлювалося тим, що саме вихiдцi з тогочасних iталiйських держав володiли цiнним практичним досвiдом мiжнародних комерцiйних операцiй. Багато iталiйських купцiв на практицi застосовували власний досвiд у галузi правового забезпечення торгiвлi та сумiщали комерцiйну дiяльнiсть iз виконанням обов'язкiв служби в одеському порту та товарнiй бiржi. З 1821 р. в руках одеських iталiйцiв зосереджувалась торгiвля європейськими винами, картинами, нотами та iншим "закордонним крамом".

Уже в 1830-тi pp. бiльша частина комерцiйної документацiї велась iталiйською мовою, що обумовлювало потребу її досить широкого вивчення. Рiзнi програми оволодiння iталiйською мовою пропонували приватнi навчальнi заклади Одеси. Культурно-мистецька дiяльнiсть iталiйцiв перетворила Одесу на справжнє європейське мiсто.

Водночас автор, наводячи вiдповiднi факти, зазначає, що "альянс мiської влади та iталiйських антрепренерiв, як правило, давав змогу забезпечити театр кращими виконавцями i музикантами та стабiльно фiнансувати його дiяльнiсть упродовж усього контрактного перiоду" (с.140). Правда, також визнається, що "необiзнанiсть мунiципальних властей у питаннях ангажування артистiв у європейських державах часом призводила до прикрих непорозумiнь" (с.145). Однак це не заважало, - на iталiйськi вистави Одеси регулярно вiдгукувалися в самiй Iталiї. Проте для самих iталiйцiв Одеси власнi театральнi мистецькi традицiї були частиною далекої Iталiї, куди бiльшiсть iз них мала намiр у майбутньому повернутися (с.149).

Четвертий роздiл монографiї - "У розбудовi економiчних i торговельних зв'язкiв України iз Захiдною Європою" - наповнений духом нової соцiальної iсторiї. Iз використанням зiбраних в архiвi статистичних даних, порiвняльних таблиць автор переконливо доводить, що iз часу становлення торговельного судноплавства мiж iталiйськими державами i Пiвнiчним Причорномор'ям та проведення протекцiйної торговельної полiтики саме iталiйський фактор став у зазначеному регiонi ключовим у мiжнароднiй хлiбнiй торгiвлi.

Зокрема першi спроби домовитися з Константинополем про вiльний прохiд торгових суден через Чорноморськi протоки були здiйсненi неаполiтанським урядом незабаром пiсля укладання 1787 р. торгового договору з Росiйською iмперiєю (с.183). Загалом iталiйцi успiшно грали на торговельнiй кон'юнктурi, яка складалась навколо цiн на зерно внаслiдок росiйсько-турецьких вiйн, неврожаїв, епiдемiй та iнших комерцiйних та некомерцiйних чинникiв. Врештi, дiяльнiсть iталiйського купецтва в галузi торгiвлi зерном значною мiрою сприяла перетворенню хлiбного експорту з чорноморських портiв в Iталiю на один iз найбiльш перспективних напрямкiв зовнiшньої торгiвлi Росiйської iмперiї (с.201).

Завдяки багатьом наведеним фактам та узагальненням наголошується, що "iталiйська дiаспора була сильна реорганiзуючими потенцiями окремих особистостей, котрi залучили сюди свої капiтали: негоцiанти - грошово-фiнансовий, учителi, музиканти, спiваки, архiтектори, iнженери - духовно-iнтелектуальний, -якi, принiсши статки їхнiм власникам, залишалися в Українi i запрацювали на її користь" (с.204). Вiдкритiсть та активнiсть iталiйської дiаспори забезпечили тривкi економiчнi та культурнi контакти України з Iталiєю, а заразом i з iншими європейськими державами, сприяли включенню Пiвнiчного Причорномор'я в систему європейських економiчних взаємин i мiжнародної торгiвлi (с.205).

У кращих європейських iсторичних традицiях наприкiнцi монографiї подано сорок два архiвнi документи (росiйською, французькою, iталiйською мовами), якi вдало доповнюють основний текст монографiї та дають можливiсть зацiкавленому читачевi вiдчути автентичний "дух часу".

А.Ю.Мартинов (Київ)

Permanent link to this publication: