Libmonster ID: UA-2969

Share this article with friends

Автор: О. Є. ЛИСЕНКО

У статтi розглядаються вiйськово-полiтичнi, соцiальнi, демографiчнi, морально-психологiчнi наслiдки Другої свiтової вiйни для України.

Україноцентричний пiдхiд до аналiзу подiй Другої свiтової вiйни вимагає чiткого окреслення змiсту термiнологiчного апарату, яким оперують iсторики. Для початку слiд усвiдомити, що дефiнiцiї "український народ", "українська нацiя" й "Україна" (як це не парадоксально з першого погляду) є далеко не тотожними. Остання з них в одному випадку - пiд час нiмецько-румунської окупацiї -виступає як збiрне поняття щодо адмiнiстративно-територiальних одиниць (рейхскомiсарiат "Україна", "Транснiстрiя", дистрикт "Галичина", вiйськова зона), на яких мешкало переважно українське населення, а в iншому - до лiта 1941 р. i вiд початку 1943 р. - як УРСР. За окупацiї годi й говорити про будь-якi полiтичнi ознаки названих утворень. Стосовно Української Радянської Соцiалiстичної


Лисенко Олександр Свгенович - д-р iст. наук, зав. вiддiлом iсторiї України перiоду Другої свiтової вiйни Iнституту iсторiї України НАНУ.

стр. 128


Республiки варто зазначити, що цей квазiдержавний суб'єкт СРСР навiть пiсля набуття певної атрибутики, яка мала хоча б зовнi свiдчити про державницький статус України, не можна вважати суверенним.

Якщо трактувати iсторiю з точки зору полiтичних режимiв чи певної держави, то будемо мати справу з полiтологiчними чи суто етатистськими пiдходами, а це зовсiм не вичерпує всього розмаїття такого феномена, як вiйна.

Коли ж сприймати дiйснiсть через призму iнтересiв українського народу, весь iсторичний процес набуває нацiоцентричних обрисiв. У цьому разi в центрi уваги науковця перебуває нацiогенеза та державотворення як один з її виявiв. Шляхи й засоби самоствердження будь-якої нацiї пов'язанi з наявнiстю певної доктрини, що сублiмує нацiональнi iнтереси, розгалуженої мережi полiтичних партiй i асоцiацiй, креативної волi й конструктивного прагматизму та iншими чинниками. Перiод вiйни став одним з важливих етапiв формування полiтичної української нацiї, хоча в цiлому цей процес мав дискретний характер (питання про специфiку нацiогенези в пiдрадянськiй Українi 20-30-х pp. заслуговує на окрему дискусiю).

Проте чи можна з повною вiдповiдальнiстю вживати категорiю "українська нацiя" у контекстi подiй Другої свiтової вiйни?

За висловом Е. Гелнера, "нацiї є витвором людських переконань, вiрностi й солiдарностi. Певна сукупнiсть (category) осiб стає нацiєю, якщо i коли члени цiєї сукупностi твердо визнають певнi взаємнi права та обов'язки один щодо одного на пiдставi їхньої спiльної належностi до неї"1 .

У Е.Ренана зустрiчаємо таку дефiнiцiю : "Нацiя - це духовний принцип, результат глибоких комплiкацiй iсторiї, духовна родина, а не група, яка визначається формою поверхнi". Фiлософ вважав, що .для появи нацiї замало таких чинникiв, як раса, мова, iнтереси, релiгiйне спорiднення, географiя, воєннi потреби. "Нацiя - це душа, духовний принцип... Мати спiльну славу в минулому, спiльнi бажання у майбутньому, здiйснити разом великi вчинки, бажати їх i в майбутньому" - такими є головнi умови для появи нацiї, вважав Е.Ренан2 .

Вересень 1939 р. деструктивно вплинув на український полiтикум в емiграцiї, а його полiтичнi iнституцiї, якi у рiзний спосiб та неоднаковою мiрою обстоювали iнтереси власного етносу в мiжвоєннiй Польщi, практично перестали iснувати як цiлiснi одиницi. Органiзацiя українських нацiоналiстiв на той час заявляла про себе як лiдер самостiйницького руху швидше декларативно, оскiльки цi претензiї не були належним чином пiдкрiпленi органiзацiйно. Соцiальна база цього руху, що володiла величезним креативним потенцiалом, очiкувала на своїх iдейних лiдерiв, вольових органiзаторiв, здатних розбурхати масу, дати їй зрозумiлi й простi гасла, збудити волю до дiї, переконати в необхiдностi жертв у боротьбi за Українську суверенну соборну державу. Захiдноукраїнський полiтичний ареал був готовий ментально сприйняти iдею УССД та обстоювати її навiть зi зброєю в руках, що i пiдтвердили наступнi подiї.

Однак усi самостiйницькi сили продовжували вважати серцем українства, столицею майбутньої незалежної держави Київ, а ситуацiя у Великiй Українi була зовсiм iншою. Звичайно, не можна скидати з рахунку ту незначну кiлькiсть вiтчизняної iнтелiгенцiї, яка i в пiдрадянськiй Українi несла у серцi iдеали визвольної революцiї 1917-1920 pp. та нацiональної державностi. Однак вона не мала тiєї критичної маси енергiї, здатної вирвати широкi верстви "радянських" українцiв з-пiд впливу бiльшовикiв i стану iнертностi. Тому об'єктивно ця складна мiсiя випадала українським нацiоналiстам.

Є пiдстави говорити про iснування в той час кiлькох цiлком сформованих українських проектiв". Сталiнський проект за квазiдержавною ширмою УРСР готував зросiйщення, розпорошення й асимiляцiю українства. Проукраїнську риторику вождiв слiд сприймати виключно як обумовлений макiавеллiвськими мiр-

стр. 129


куваннями технологiчний iнструментарiй. Пiдтвердженням цього стали не тiльки iсторична ретроспектива (поквапливе припинення необережного експерименту з українiзацiєю, процес над СВУ, розгортання боротьби проти "українського буржуазного нацiоналiзму" тощо), а й конкретнi кроки Кремля в Захiднiй Українi у 1939-1941 pp.

Нацiональний проект в основних своїх обрисах склався задовго до Другої свiтової вiйни у працях теоретикiв українського консерватизму, нацiоналiзму, манiфестах i документах полiтичних партiй нацiонально-демократичної орiєнтацiї. Квiнтесенцiєю всiх цих напрацювань стала формула побудови Української соборної суверенної держави (УССД) на її етнiчних землях.

Про нiмецький "проект" щодо України можна твердити лише з великою часткою умовностi, оскiльки всi непослiдовнi й суперечливi спроби А.Розенберга домогтися змiни позицiї Гiтлера в "українському питаннi" виявилися безрезультатними. Фюрер послiдовно втiлював у життя лiнiю, яка залишала українцям принизливу роль "унтерменшiв", зденацiоналiзованих "трудових ресурсiв", а Українi - функцiю неосяжного колонiзацiйного материка, завдяки якому рейх зможе здiйснити свої найсмiливiшi експансiонiстськi плани.

На даний момент науковцi не можуть переконливо довести, яка частина населення України пiдтримувала той чи iнший проект (про плани Нiмеччини не йдеться) та була заангажована на рiвнi свiдомостi й активної життєвої позицiї. Очевидно, що одним з критерiїв оцiнки виступає географiчно-регiональний чинник. I в цьому сенсi можна говорити у принципi загалом, що захiднi українцi були переважно носiями нацiональної iдеї, маючи досвiд демократiї по-австрiйськи та по-польськи. Натомiсть пiдрадянськi українцi вважалися iнфiкованими бiльшовизмом й активно працювали на реалiзацiю комунiстичної доктрини. Не даючи тут оцiнки соцiального, економiчного, етнокультурного змiсту кожного проекту, мусимо припустити, що далеко не всi мешканцi захiдного регiону, з одного боку, та УРСР, - з iншого, були свiдо,мими i переконаними адептами тiєї чи iншої свiтоглядної системи цiнностей. Це наочно продемонстрували подiї 40-50-х pp. Багатьох вiдлякували радикалiзм та методи, якi використовувала ОУН, з одного боку, i заходи сталiнської верхiвки, що спричинили голод, розкуркулення, масовi репресiї тощо, - з iншого.

Адепти обох проектiв виявили значний мобiлiзацiйний потенцiал, хоча стартовi умови бiльшовикiв були незрiвнянно кращими. Наявнiсть централiзованого апарату, розгалужених "силових" структур, приваблива соцiальна полiтика у поєднаннi з примусовими акцiями в тих випадках, коли режим вдавався до непопулярних заходiв, заснована на чудовому розумiннi людської психологiї високоефективна iдеологiчна робота, активна зовнiшньополiтична, у тому числi й агентурно-розвiдувальна, дiяльнiсть перетворювали систему на серйозного суперника для будь-якої сильної держави. В цьому переконалися Нiмеччина та її союзники, коли у затяжнiй вiйнi величезнi людськi й матерiальнi ресурси Радянського Союзу, врештi-решт, вирiшили долю протистояння на його користь. Бiльшiсть населення УРСР сприйняла агресiю гiтлерiвцiв як загрозу своїй батькiвщинi та власному життю, тому свiдомо билася проти ворога.

Певна частина української людностi виявила пiдтримку iдеї суверенної державностi й стала соцiальною базою ОУН, У ПА та iнших самостiйницьких сил. Однак надто вже непевним виявився ймовiрний гарант української незалежностi -нацистська Нiмеччина, яка не дозволила самостiйникам виявити весь державотворчий потенцiал в окупованiй Українi.

Як бачимо, немає достатнiх пiдстав говорити про наявнiсть у той час цiлiсної полiтичної української нацiї, тому бiльш коректним видається поняття "український народ".

З наукової точки зору не зовсiм правомiрно ставити питання про те, за який режим воював український народ. По-перше, як вже сказано, це не була монолi-

стр. 130


тна спiльнота нi з нацiонального, нi з соцiального, нi з органiзацiйно-полiтичного боку. По-друге, iнтереси тоталiтарних режимiв i народiв, над якими вони пiдносяться й панують, рiдко повнiстю збiгаються.

Обiцяний нацистами рай на сходi запаморочив масову свiдомiсть нiмецького народу. Однак, коли вiн довiдався про цiну, яку за це доводиться сплачувати, коли опозицiонери стали першими бранцями концентрацiйних таборiв смертi, з'ясувалося, що зовсiм не всi нiмцi бажають iти за такими провiдниками, як Гiтлер i К.

З огляду на iсторичну перспективу соборизацiя етнiчних земель вiдповiдала корiнним нацiональним iнтересам України. Проте слiд ще раз констатувати, що цiєю проблемою опiкувався далеко не кожний мешканець Надднiпрянщини в той час, коли у захiдному регiонi вона залишалась актуальною за польської, нiмецької та радянської влади.

Щоправда, i тут картина була далеко не однозначною. Як тiльки радянська влада почала пускати корiння в Закарпаттi, вiдразу на поверхню вийшла "русинська проблема". Iнiцiйований Сталiним рух за злиття греко-католицької церкви з православною та iншi iмпульси з Москви були використанi певними полiтичними силами для обстоювання власних iнтересiв та демонстрацiї свого впливу. Делегацiя Закарпаття на чолi з заступником єпископа, адмiнiстратором православної Мукачiвсько-Пряшiвської єпархiї iгуменом Феофаном (Сабовим), (до її складу входили архiмандрит Олексiй (Коболюк), протоiєрей Дмитро (Беляков), о. Iван (Копо лович), заступник голови Народної Ради Закарпатської України проф. П. Лiнтур), перебуваючи у груднi 1944 р. в Москвi з метою консультацiй у Св. Синодi Росiйської православної церкви, передала Сталiну лист, в якому зокрема мiстилося клопотання такого змiсту: "Ми, що нижче пiдписалися, представники православних громад в Карпатськiй Русi, виражаючи долю всього нашого руського православного народу, просимо включити Закарпатську Україну (Карпатську Русь) до складу СРСР у формi: Карпаторуська Радянська Республiка.

Бажання i мрiї наших предкiв були завжди такi, щоб наша область за Карпатами, населена русинами, тобто Русi-синами, повернулась до своєї матерi Великої Русi. Але нашi поработителi завжди тому перешкоджали. Таким чином, ми цiлi столiття залишались в нiмецько-угорському рабствi, аж до 1919 року. В 1919 р. на мирнiй конференцiї наша область, iменована Карпатською Руссю, вiдповiдно до Сен-Жерменського договору на автономних правах була приєднана до Чехословацької Республiки. Вже тодi нашу область визнали Карпатською Руссю, бо тут живе одвiчно руське плем'я. Сам народ iменує себе: "карпаторус", "русин", тобто "Русi-син", вiра "русська", дружина - "русська", мама - "русська" i т. д."3 .

Сталiн любив обставляти свої складнi полiтичнi ходи майже театралiзованим антуражем. Пiсля того як факт "волевиявлення" закарпатцiв був зафiксований у свiдомостi свiтової громадськостi, господар Кремля продовжив "виставу" за власним сценарiєм. 29 червня 1945 р. в Москвi було пiдписано договiр мiж Радянським Союзом та Чехословаччиною, за яким територiя у 12,9 тис. км2 i населенням 900 тис. осiб вiдходила до СРСР i включалася до складу Української РСР як Закарпатська область4 . У такий спосiб, зрiвнявши Закарпаття з iншими адмiнiстративно-територiальними утвореннями - областями, вождь народiв зняв "русинську проблему" з порядку денного, хоча це зовсiм не слiд сприймати як реверанс у бiк українства.

Входження до складу УРСР бажало також далеко не все населення захiдноукраїнського регiону. На цих теренах, що до вiйни перебували в складi Польщi, вододiл мав не тiльки нацiональне, а й полiтичне забарвлення. Для української та польської спiльнот, звичайно, важливо було жити у країнi, яка мала хоча б зовнiшнi, формальнi атрибути нацiональної державностi (назву, мову, прапор тощо). Однак багатьом мiльйонам людей було зовсiм не байдуже, який полiтич-

стр. 131


ний режим встановиться у повоєнному суспiльствi. Тобто це питання сприймалося в кiлькох площинах: етнiчнiй, полiтичнiй, соцiальнiй, конфесiйнiй. Але й у цьому разi Сталiн "кроїв" карту пiслявоєнної Європи за власними кальками. 16 серпня 1945 p. CPCP i Польща уклали договiр про дружбу та кордон. "Лiнiя Керзона" залишала в складi останньої заселенi переважно українцями Пiдляшшя, Холмщину, Посяння, Лемкiвщину.

У такому ж спiввiдношеннi можна говорити про нацiональну стратегiю. В Захiднiй Українi мали мiсце цiлеспрямованi й усвiдомленi дiї у вiйськово-полiтичнiй (творення пiд егiдою уряду УНР в екзилi ОУН(М), ОУН(Б) та iнших самостiйницьких формувань, а потiм дивiзiї ваффен СС "Галичина" (з iнiцiативи Українського центрального комiтету, iншi заходи) i соцiокультурнiй (доброчиннi, культурно-просвiтницькi акцiї) сферах.

На територiї довоєнної УРСР, безумовно, бiльша частина громадян свiдомо виконувала свiй громадянський обов'язок, ставши до лав Червоної армiї, народного ополчення, партизанiв, виявивши пiдтримку радянськiй системi.

Разом з тим, попри всi цi державнi та нацiонально-органiзацiйнi iмпульси, якi експлуатували етатистськi й патрiотичнi (радянськi та самостiйницькi) гасла i почуття, вони залишали поза своїм впливом значну частину населення.

У зв'язку з тим, що вже сказано про повоєннi кордони, перебуває ще одна термiнологiчна проблема. Однi iсторики продовжують вживати дефiнiцiї "визволення", "звiльнення" України, iншi - "окупацiя" України Червоною армiєю. Ще якась частина пропонує вживати бiльш нейтральне поняття - "вигнання" гiтлерiвських загарбникiв з української територiї. Плутанина й пiдмiна понять виникає внаслiдок того, що вченi та публiцисти беруть до уваги рiзнi критерiї оцiнки i точки вiдлiку. Практика мiжнародних вiдносин переконує у тому, що легiтимнiсть кордонiв або тих чи iнших явищ узаконюється шляхом двостороннiх чи багатостороннiх мiждержавних угод. Кiлькiснi критерiї при цьому перебувають далеко не на першому мiсцi: все визначається впливом держав, якi є суб'єктами таких угод, або їх ставленням до мiжнародно-правових актiв, укладених третiми сторонами.

Оскiльки вже у липнi 1941 р. радянське керiвництво заявило польському емiграцiйному уряду в Лондонi про денонсацiю нiмецько-радянських договорiв, територiї, що вiдiйшли до СРСР пiсля "золотого вересня" 1939 p., нiби "зависли у повiтрi". Реальну владу й адмiнiстрацiю тут мала Нiмеччина, але нi радянський, нi польський уряд (як i бiльшiсть свiтового спiвтовариства) не визнавали окупацiю Польщi законною. Отже, повернення Червоної армiї в Україну у 1943-1944 pp. в її кордонах до вересня 1939 р. цiлком правомiрно характеризувати як визволення, звiльнення. Адже факт приналежностi УРСР до складу Союзу жодна впливова держава у той час не оскаржувала. Прихiд же радянських збройних сил на захiдноукраїнськi терени пiдпадає пiд квалiфiкацiю "окупацiя". Лише польсько-радянський договiр про кордон мiж двома країнами надав цьому факту легiтимних формально-правових ознак та iншого статусу.

Самоорганiзацiя українського суспiльства базувалася не на бiльшовицькому чи українському нацiональному патрiотизмi, а на прагматичнiй стратегiї виживання.

В умовах вiйни, коли долi цiлих держав i народiв вирiшувала вiйськова могутнiсть та право сильного, українцям, полякам, євреям, росiянам важко було розраховувати на власний нацiональний потенцiал. Так чи iнакше вони потрапляли пiд вплив (здебiльшого примусовий) тих органiзованих систем, якi в даному мiсцi й у певний час виявлялися сильнiшими.

Саме остання теза має концептуальне значення для трактування Другої свiтової вiйни. Для прикладу, оформлення повоєнних кордонiв у Схiднiй Свропi цiлковито перебувало в сферi реалiзованих iнтересiв Сталiна. Те, що вони частково збiгалися iз соборницькими очiкуваннями, ще не означає наявнiсть злагоди мiяс

стр. 132


радянською владою та українською спiльнотою. "Вождь" нiколи не зважав на iнтереси народiв, коли йшлося про iмперськi iнтереси.

Наслiдки вiйни для України найбiльш рельєфний вияв дiстали в соцiогуманiтарнiй сферi.

Масштабнi мiграцiйнi процеси та людськi втрати iстотно змiнили структуру населення за всiма основними ознаками. Далеко не всi з тих 3,5 млн громадян республiки, якi у порядку евакуацiї виїхали в схiднi райони країни, змогли або захотiли повернутися з республiк Середньої Азiї, Сибiру, Уралу, Поволжя. Те саме можна сказати про вiйськовослужбовцiв радянських збройних сил (за рiзними оцiнками, вiд 6 до7 млн громадян УРСР одягали червоноармiйську унiформу). Близько 4,1 млн осiб вiйськового персоналу загинули на фронтi, вiд хвороб, зникли безвiсти, померли в госпiталях вiд ран у першi повоєннi роки, десятки, якщо не сотнi тисяч, осiли у рiзних куточках Союзу, а пiсля фiльтрацiї потрапили в табори ГУТАБу5 . Крiм того, частина контингенту в'язниць i таборiв становили вiйськовослужбовцi, засудженi за рiзнi кримiнальнi злочини й порушення вiйськових статутiв тощо (всього таких випадкiв за роки вiйни в армiї зафiксовано трохи менше мiльйона).

Прагнучи знищити соцiальну базу самостiйницького руху, радянськi силовi структури вдалися до масових депортацiй українського населення Захiдної України. У серединi 1940 р. в трудпоселеннях на територiї 26 союзних республiк, країв та областей налiчувалося понад 37 тис. етнiчних українцiв6 . 13,5 тис. їх одноплемiнникiв перебувало серед 208,5 тис. осадникiв i бiженцiв , яких направлено до 1 квiтня 1941 р. на трудпоселення з захiдних районiв УРСР та БРСР7 .

З 34 тис. бранцiв в'язниць у мiстах 16 областей республiки до 19 серпня 1941 р. було вивезено вглиб країни 24 тис, ачэешту розстрiляли в мiсцях утримання8 . За iншими даними, вiд лютого 1940 до червня 1941 р. з захiдних областей республiки депортовано 780 тис. чол.9 . П.Магочiй вважає, що вiд каральних заходiв у ходi першої радянiзацiї краю постраждали 500 тис. українцiв та 550 тис. полякiв10 . Iнше джерело називає ще бiльшу кiлькiсть репресованих - 1,2 млн. громадян, що становило 10 % населення11 . Друга хвиля депортацiї "родин оунiвцiв" (вiд березня 1944 до1949 р.) охопила 143,1 тис. осiб12 .

Масовi депортацiї перетворилися у руках бiльшовицької верхiвки в iнструмент колективної вiдповiдальностi. Першими стали польськi осадники й українськi самостiйники. Потiм настала черга 50 тис. етнiчних нiмцiв з Криму, 31 тис. - iз Запорiзької, 29 тис. - зi Сталiнської, 9 тис. - з Днiпропетровської та Одеської, 2590 - з Ворошиловградської областей, яких примусово виселили на схiд задля того, аби перешкодити гiтлерiвцям створити "п'яту колону" на загарбанiй територiї13 .

Результатом етнiчних "зачисток" за звинуваченням у "зрадi батькiвщини" стала депортацiя 196 тис. кримських татар, 14,4 тис. грекiв, 12 тис. болгарiв, 11,3 тис. вiрменiв у вiддаленi райони СРСР14 .

Етнiчний ландшафт України зазнав iстотних змiн внаслiдок польсько-українського трансферу цивiльного населення. Вiд 15 жовтня 1944 р. до 2 серпня 1946 р. До УРСР було перемiщено 482 тис. чол. української нацiональностi, а з України на iсторичну батькiвщину - 788 тис. полякiв15 .

Подiбний спосiб для реалiзацiї своїх намiрiв широко застосувала нiмецька окупацiйна адмiнiстрацiя. В 1941-1942 i в 1993-1944 pp. практикувалася масова "евакуацiя" населення прифронтових районiв. За даними штабiв груп армiй Пiвдень" та "А", на територiї України тiльки протягом сiчня-лютого 1944 р. було примусово вивезено 284 тис. осiб, бiльшу частину яких передано вiдомству трудових ресурсiв Сходу пiд керiвництвом Заукеля16 . Протягом гiтлерiвської окупацiї з України до рейху перемiщено на роботу близько 2,4 млн "остарбайтерiв" й "евакуйованих"17 .

стр. 133


Поставивши як одне з головних своїх завдань "остаточне розв'язання єврейського питання", нацисти винищили бiльшiсть з тих 2,5 млн євреїв, якi мешкали в УРСР до початку вiйни18 .

Незважаючи на всi зусилля радянських репатрiацiйних органiв, на територiї Захiдної Нiмеччини та Австрiї залишилося близько 220 тис. українцiв, бiльшiсть яких згодом виїхала до США, Канади, Британiї, Бельгiї, Австралiї, Нової Зеландiї, Францiї, Аргентини, Бразилiї та iнших країн19 .

За рiзними оцiнками, прямi людськi втрати України внаслiдок Другої свiтової вiйни коливаються в межах 8-10 млн , а демографiчнi (вiд 1 сiчня 1941 р. до 1 сiчня 1945 р. ) - становлять 13,6 млн чол.20

Демографiчнi процеси воєнної доби викликали деформацiю iснуючої структури населення, дисбаланс у спiввiдношеннi чоловiкiв i жiнок, вилучення й iзоляцiю значної репродуктивної його частини.

На 1 червня 1946 р. на облiку в органах соцзабезу перебувало понад 500 тис. iнвалiдiв, 70 % вiдсоткiв яких становила категорiя вiком вiд 20 до 40 рокiв. їх лiкування, працевлаштування, соцiальна реадаптацiя перетворилися на серйозну проблему. Особливо гостро стояло питання про органiзацiю протезування. Адже 1487 осiб не мали обох нiг, 43299 - однiєї, ноги, 469 - обох рук, 23912 - однiєї руки, 2501 - обох очей, 8929 - одного ока. Для багатьох колишнiх вiйськовослужбовцiв повернення до мирного життя супроводжувалося нелегкими випробуваннями бюрократiєю, тяганиною, нерозпорядливiстю тих, вiд кого залежало їх повноцiнне суспiльне життя21 .

Вiйна надзвичайно негативно вiдбилася на найменш захищенiй категорiї цивiльного населення - дiтях. До кiнця 1944 р. на територiї України виявлено 125 тис. сирiт, 21 тис. з яких до того ж була безпритульна22 . Багато з них мали рiзнi хвороби: вiд дистрофiї до цiлого "букету" iнфекцiйних та iнших захворювань. На початку 1945 р. у дитбудинках перебувало 25,5 тис. дiтей, але це були далеко не всi, хто потребував повної соцiальної опiки з боку держави23 .

Одним з найбiльш тривожних симптомiв дестабiлiзацiї в сферi вiдтворення населення стало рiзке скорочення народжуваностi: у 1944 р в Українi народилося 580 тис. дiтей (53 % передвоєнного показника). У 1940 р. коефiцiєнт Пiрла-Покровського (спiввiдношення народжуваностi й смертностi) становило 1,89, а в 1944 р. - 1,25 (на 1 тис. населення народилося у середньому 5 немовлят, а померло 7 осiб)24 .

Великої уваги потребували майже 4 млн родин вiйськовослужбовцiв, значна частина з яких не мали годувальника або ж були багатодiтними.

Радянським органам влади довелося практично з нуля вiдроджувати виробничу i соцiальну iнфраструктуру, систему постачання. Матерiальнi втрати в ходi вiйни у цифровому виразi просто вражають уяву. Пiд час останньої в республiцi повнiстю або частково зруйновано 714 мiст та 28 тис. сiл, 2 млн будинкiв (у результатi 10 млн людей не мали житла), 16150 пiдприємств, 1916 залiзничних станцiй, 14 тис. установ зв'язку, 18 тис. лiкувальних засобiв, 33 тис. шкiл, технiкумiв, училищ, вузiв, науково-дослiдних установ, 19,2 тис. мiських i сiльських бiблiотек, знищено або пограбовано майно 1,3 тис. МТС, 872 радгоспiв та десяткiв тисяч колгоспiв. Окупанти вилучили у населення 7,6 млн голiв великої рогатої худоби, 3,3 млн коней, 9,3 млн свиней, 7,3 млн овець25 . До цього слiд додати устаткування i матерiали пiдприємств, транспортнi засоби, трактори та сiльськогосподарськi машини, худобу, якi були пiднятi до евакуацiї радянськими органами влади в 1941 p., а також збитки, заподiянi особистому майну громадян.

Пiсля завершення бойових дiй на територiю республiки повернулася лише незначна частка матерiальних цiнностей, вивезених у схiднi райони СРСР. Керiвництво держави вважало за недоцiльне повернення в Україну обладнання, яке склало основу воєнно-промислового комплексу (ВПК) на сходi. Не поспiшали вiд-

стр. 134


повiднi вiдомства союзних республiк i з реевакуацiєю худоби. Так, в Україну повернули всього 0,01 % всього евакуйованого її поголiв'я26 .

Залишається незаперечним фактом, що союзний уряд здiйснював акцентованi фiнансовi iн'єкцiї у важку iндустрiю й мiстобудування. Але решта сфер фiнансувалася за залишковим принципом. I тут саме доречно вiдзначити трудовий героїзм населення, яке на своїх плечах винесло тягар вiдродження постраждалої вiд вiйни республiки.

Осiбно слiд сказати про повернення iсторико-культурних цiнностей. Вкраденi гiтлерiвськими "культуртрегерами" бiблiотечнi та музейнi колекцiї, iншi мистецькi твори, архiвнi документи, обладнання наукових установ нерiдко поверталися не в Україну, а у "спецхрани" Москви. Проблема реституцiй гостро стоїть i донинi, про що свiдчать публiкацiї С. Кота, Г. Боряка, М. Дубик, П. К. Грiмстед та iнших iсторикiв27 .

Вiйна змiнила правове поле у країнi, що стало природною практикою в бiльшостi воюючих держав. Однак Сталiн пiшов далi, й у цьому була лише йому притаманна логiка i послiдовнiсть. Вiдчувши себе переможцем та володарем становища, вiн продовжив довоєннi системнi репресалiї проти власного народу. Депортацiї кримських татарiв, родин учасникiв українського повстанського руху, колишнiх вiйськовополонених, перевiрка й фiльтрацiя репатрiантiв стали вагомим "довiском" до цiлком виправданих покарань вiйськових злочинцiв i колаборантiв. Система колективної вiдповiдальностi важким тягарем лягла на десятки тисяч громадян.

Тим часом кримiногенна ситуацiя у республiцi вiдзначалася напруженiстю. Гострий дефiцит продуктiв харчування та речей першої необхiдностi викликав зростання бандитизму й органiзованої злочинностi. Опосередкованим наслiдком вiйни став голод 1946-1947 pp.

Отримавши моральний кредит довiри, режим продовжував курс на централiзацiю, радянiзацiю приєднаних територiй та їх iнкорпорацiю в загальносоюзний органiзм, унiфiкацiю всiх форм суспiльного життя.

Показовим у цьому сенсi стала лiквiдацiя греко-католицької церкви - свiтоглядної опори i носiя своєрiдної моральної i нацiональної системи цiнностей для переважної частини мешканцiв захiдноукраїнського регiону.

Воєннi подiї стали приводом для радикальних крокiв Сталiна у релiгiйнiй сферi. Взявши ще на початку 1943 р. за мету перетворити православну церкву на "державну", а також помститися автокефалiстам i греко-католикам за пiдтримку ними "українського сепаратизму", Кремль послiдовно проводив курс на унiфiкацiю конфесiйного життя. Якщо автокефальна й обновленська церкви (вони вiдновили свою дiяльнiсть у перiод окупацiї) були знекровленi шляхом "непрохiдних" рогаток реєстрацiї у Радi у справах росiйської православної церкви (РПЦ), то греко-католицьку церкву, що займала виразно антибiльшовицьку позицiю, була адептом iншої моральної й суспiльної системи цiнностей, а також небезпiдставно асоцiювалася з самостiйницьким рухом, очiкувала iнша доля. Розiгравши фарс "злиття" УГКЦ з РПЦ, режим, як йому здавалося, назавжди розв'язав "унiатську проблему". Однак з точки зору iсторичної перспективи це був стратегiчно недалекоглядний крок. 5 мiльйонiв греко-католикiв не могли стати за наказом "згори" православними. Перетворившись на катакомбну церкву, УГКЦ не зрадила своєму кредо. Через 45 рокiв по вiйнi закладена "войовничими атеїстами" на Львiвському соборi 1946 р. "мiна сповiльненої дiї" вибухнула боротьбою греко-католикiв i православних за храми та церковне майно. їх повернення й донинi залишається до кiнця невирiшеним питанням, що час вiд часу породжує спалахи напруження двох великих конфесiй.

Консервацiя радянського режиму отримала стимулюючий фермент як всерединi країни, так i ззовнi. Як переможець, Радянський Союз вирiшував долю по-

стр. 135


воєнного устрою свiту, перетворившись на лiдера глобального масштабу. Все це слугувало чинниками легiтимiзацiї режиму та будь-яких його зовнiшньо- й внутрiшньополiтичних крокiв.

Одним з наслiдкiв вiйни стала поява Органiзацiї Об'єднаних Нацiй - мiжнародної органiзацiї, що мала на базi iснуючої конфiгурацiї та балансу сил закрiпити нову схему регулювання взаємин мiж державами й убезпечити їх вiд можливостi розв'язання Третьої свiтової вiйни. Україна стала спiвзасновником ООН i нинi, коли вся свiтова спiльнота вiдзначає 60-рiччя цiєї подiї, може пишатися цим фактом. Водночас не слiд перебiльшувати тодiшнє значення чергового сталiнського витвору. Дипломати рiзних країн з розумiнням та спiвчуттям сприйняли iдею своєрiдного вiдзначення мiсця i ролi народу України у вiйнi, однак вони нiколи (до початку 90-х pp. XX ст. включно) не сприймали УРСР як повноцiнного партнера. Та союзна республiка за бiльшiстю визначальних параметрiв такою й не була: навiть за наявностi власного МЗС зовнiшньополiтична лiнiя генерувалась у Москвi. Делегацiї УРСР в ООН та iнших мiжнародних органiзацiях могли тiшити себе хiба-що участю в обговореннi важливих питань i додатковим голосом на користь курсу, який проводив Кремль на мiжнароднiй аренi.

Тим часом Україна заслужила своє право на перебування у лавах спiвзасновникiв ООН. Вiд 6 до 7 млн громадян республiки воювали проти нацизму, фашизму й японського мiлiтаризму в складi радянських збройних сил, десятки тисяч -у партизанських загонах та пiдпiльних групах. Разом з представниками iнших народiв СРСР вони винесли на собi тягар боротьби на нiмецько-радянському фронтi, визволяли вiд "коричневої чуми" центральноєвропейськi країни, лiквiдували останнє вогнище Другої свiтової вiйни на Далекому Сходi. Чимало етнiчних українцiв билися проти ворога в складi польських i чехословацьких з'єднань, якi були сформованi на радянськiй територiї й почали свiй ратний шлях з неї.

Не залишилася стороннiм спостерiгачем i українська дiаспора. За рiзними оцiнками, вiд 35 до 50 тис. вiйськовослужбовцiв українського походження (з них 11,4 % добровольцiв) перебували в канадськiй армiї28 . Близько 40 тис. етнiчних українцiв воювали у складi збройних сил США в Тихоокеанському регiонi, Малiй Азiї, Пiвнiчнiй Африцi, Європi, зустрiвшись зi своїми єдинокровними братами з Червоної армiї на Ельбi29 . 5 тис. українських добровольцiв у складi французького "Iноземного легiону" билися проти гiтлерiвцiв за Фландрiю, пiд Седаном, над Соммою, Сеною, Марною, Луарою, Соною30 .

У повоєнному свiтi досить гостро стояла проблема покарання вiйськових злочинцiв. Певнi полiтичнi сили в Українi донинi спекулюють на цiй темi. Оскiльки це має стати предметом окремої розмови, обмежимося кiлькома зауваженнями з цього приводу. Пiсля закiнчення бойових дiй у Захiднiй Свропi перебувало чимало тих, хто воював на боцi гiтлерiвцiв. Прагнучи якось влаштувати своє життя, вони домагалися виїзду з Нiмеччини та Австрiї до iнших країн. Лише до Англiї в 1947 р. перебралося 28 тис. українцiв, якi служили у польськiй армiї, "остарбайтери", бiйцi дивiзiї ваффен СС "Галичина" (близько 9000 осiб). Того ж 1947 р. Мiжнародна органiзацiя для втiкачiв (IРО) почала перевiрку "перемiщених осiб" (скри-нiнг) на предмет виявлення вiйськових злочинцiв. Пiсля того як особи, яким iнкримiнувалися вiйськовi злочини, були вiдсепарованi, рештi dp (displaced persons) було дозволено виїзд у країни, якi приймали бiженцiв. Особливо ретельно перевiряли потенцiйних iмiгрантiв вiдповiднi служби Британiї, США i Канади. Той факт, що основна маса дивизiонникiв дiстала "зелену карту", засвiдчує непричетнiсть їх до злочинiв проти людства, хоча це й не спростовує їх спiвпрацю з гiтлерiвцями31 .

Спроби сфокусувати проблеми колаборацiї виключно на дивiзiї ваффен CС "Галичина" сприймаються як неприховане полiтичне замовлення , оскiльки ПIД ворожими прапорами воювали представники практично всiх європейських та на-

стр. 136


родiв Радянського Союзу. То ж її слiд розглядати як типове, iнтернацiональне явище, яке водночас мало i свою, так би мовити, "нацiональну" специфiку.

Оцiнюючи взаємини народу й держави в той перiод, варто мати на увазi до певної мiри роздвоєне сприйняття вiйни широкими верствами населення України. З одного боку, люди радiли та пишалися тим, що пережили вiйну i перемогли грiзного ворога. 1,7 млн громадян республiки нагородженi орденами й медалями, а 1983 - удостоєнi найвищої вiдзнаки - звання Героя Радянського Союзу. З iншого, - ще свiжими були рани, заподiянi вiйною, бiль втрат рiдних та близьких. Багато хто ставив перед собою запитання: "Чому цiна перемоги виявилась такою високою, як сталося, що розпропагована мiць радянських сил на початку вiйни виявилась блефом?" Проте гучнi переможнi маршi глушили сумнiви й докори на адресу влади. Режим сповна скористався плодами перемоги, фактично приватизувавши її. А десятки мiльйонiв українцiв знову очiкувала боротьба за виживання - наближалися голоднi 1946 i 1947 рр...

Одним з наслiдкiв Другої свiтової вiйни стало чергове перенесення центру полiтичної боротьби за УССД на емiграцiю. Цей процес розтягнувся в часi з кiлькох причин: по-перше, протягом кiлькох повоєнних рокiв на захiдноукраїнських теренах тривало криваве протистояння ОУН та УПА проти сталiнського режиму; по-друге, пропагандистськi зусилля Кремля створили довкола українських нацiоналiстiв доволi непривабливу ауру, постiйно нагадуючи свiтовiй громадськостi про їх спiвпрацю з нацистами; по-третє, навколо Радянського Союзу формувався "санiтарний буфер" з країн так званої "народної демократiї", що позбавило українських нацiоналiстiв можливостi зосередитися у своїх традицiйних мiсцях перебування (Чехiя, Нiмеччина, Польща).

Однак попри все найважливiшим, доленосним пiдсумком вiйни стала перемога над тими, хто нiс смерть усьому народу України. Iсторична справедливiсть вимагає не лише визнання цiєї незаперечної iстини, а й належного вшанування всiх учасникiв вiйни, ратної звитяги i трудового подвигу наших спiввiтчизникiв.

В цьому зв'язку хочеться звернути увагу на одну дивну обставину. Громадяни України у складi радянських збройних сил завершили вiйну не в травнi, а у вереснi 1945 р. В боях проти японської Квантунської армiї втрати Червоної армiї, флоту та авiацiї становили 36,5 тис. осiб, з них понад 12 тис. - безповоротнi32 . Однак дана подiя практично не вiдзначається у нашiй державi. До речi, акт про капiтуляцiю Японiї вiд iменi Союзу РСР пiдписав генерал К.Дерев'янко - наш земляк. Посмертно звання Героя України вже в наш час присвоєно президенту Карпатської України А. Волошину, воїну, який серед перших встановив переможний стяг над рейхстагом, О.Бересту. А всi iнтерпеляцiї наукової громадськостi щодо присвоєння звання Героя України К.Дерев'янку, поки що залишаються без належної реакцiї органiв влади.

Норберт Фрай зазначав, що iсторiя не повинна розчинятися в iндивiдуальнiй пам'ятi. Але з окремих спогадiв складається мозаїчна картина минулого, якої можна й не розгледiти згори. За аналогiєю, iсторiя не може розчинятися в окремих подiях. Максимально можлива кiлькiсть зв'язкiв мiж фактами минулого, розширення асоцiативного ряду у поєднаннi з прискiпливою i поважною увагою До iсторiї окремої людини, одного явища спроможнi наблизити до розумiння найбiльшої в iсторiї людських цивiлiзацiй вiйни.

-----

1 Гелнер Ернест. Нацiї та нацiоналiзм // Нацiоналiзм. Антологiя. - К., 2000. - С 298.

2 Ренан Ернест. Що таке нацiя // Там само. - СI 18.

3 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 23. - Ч. 1. - Спр. 887. - Арк. 25, 26.

4 Полiтична iсторiя України XX столiття: У б т. - Т. 4: Україна у Другiй свiтовiй бiйнi (1939-1945). - К., 2003. - С 557.

5 Безсмертя. Книга Пам'ятi України. - К., 2000. - С. 561.

стр. 137


6 Виннiченко Iгор. Україна 1920-1980-х: депортацiї, заслання, вислання. - К. - С.43, 46.

7 Депортацiї. Захiднi землi України кiнця 30-х-початку 50-х pp. Документи, матерiали, спогади. - у трьох томах. - Львiв, 1996. - Т. 1. - С.155. (Р.Конквест подає iншу цифру - 210,6 тис. осiб. - Конквест Р. Роздуми над сплюндрованим сторiччям. - К., 2003. - С.85.

8 Бiлас I.Г. Репресивно-каральна система в Українi. 1917-1953: Суспiльно-полiтичний та iсторико-правовий аналiз. - К., 1994. - Кн. 2 - С.241; Бугай М.Ф. Депортацiйнi населення України (30-50-тi pp. // Укр. iст. журн. - 1990. - N 10. - С.38.

9 Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна вiд найдавнiших часiв до сьогодення. Хронологiчний довiдник. - К., 1995. - С. 413-433.

10 Magocsi P.R. A History of Ukraine. - Toronto, 1996. - P. 630.

11 Полiтична iсторiя України. XX столiття: У 6 т.т. - Т. 4. - К., 2003. - С 102.

12 Бiлас I.Г. Форми та методи дiяльностi НКВС - МДБ у боротьбi проти ОУН - У ПА // Українська Повстанська Армiя i нацiонально-визвольна боротьба в Українi у 1940-1950 pp. - К., 1992. - С.155.

13 Брошеван В.М., Форманчук А.А. Депортацiї народов из Крыма в годы Великой Отечественной войны // Проблемы истории Крыма. - Вып. 2 . - Симферополь, 1991. - С. 65-66; Бугай М.Ф. Назв. праця. - С.37; Юридична енциклопедия. - К., 1992. - Т.2. - С.75.

14 Винниченко I. Назв, праця. - С. 59; Земсков В.Н. Спецпоселенцы из Крыма // Проблемы истории Крыма. - Вып. 2. - С. 79.

15 Щерба Г. Депортацiї населення польсько-українського пограниччя 40-х рокiв // Україна - Польща: iсторична спадщина i суспiльна свiдомiсть: Матерiали мiжнарод. наук, конф. - Кам'янець-Подiльський, 1992. - С.245-255.

16 Безсмертя. Книга Пам'ятi України. - С. 215.

17 Там само - С 216. У нiмецькiй iсторiографiї подається iнша цифра українських громадян, вивезених на роботи за межi батькiвщини, а саме - 1,7 млн. - Див.: Speoerer M. Zwangsarbeit unteerm Hakenkreuz. Auslandische Zivilar - arbeit, Krsegsgefangene und Haftlinge im Deutschen Reich und im besetzen Europa 1939-1945. - Stuttgart (Munchen), 2001. - S.80.

18 Там само. - С.577.

19 Енциклопедiя українознавства. - Львiв, 1993. - Т. 2. - С.635, 636.

20 Перковський А., Пирожков С. Демографiчнi втрати народонаселення Української РСР у 40-х pp. // УЇЖ. - 1990. - N 2. - С.17.

21 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 83. - Спр. 42. - Арк. 21, 40.

22 Коваль М.В. Общественно-политическая деятельность трудящихся Украинской ССР в период Великой Отечественной войны. - К., 1977. - С.131.

23 Голиш Г.М. У вирi вiйни. Становище неповнолiтнiх громадян України в 1941-1945 pp. - Черкаси, 2005. - С.181.

24 Перковський А., Пирожков С. Назв, праця. - С.23; Коваль М.В. Україна у Другiй свiтовiй i Великiй Вiтчизнянiй вiйнах. - (1939-1945 pp.). - К., 1999. - С. 300.

25 Коваль B.C. Мiжнародний iмперiалiзм i Україна. - К., 1966. - С. 152, 153.

26 Там само. - С.298.

27 Грiмстед Патрицiя Кеннедi за участю Боряка Геннадiя. Доля українських культурних цiнностей пiд час Другої свiтової вiйни: винищення архiвiв, бiблiотек, музеїв. - Львiв, 1992; Боряк Г., Кеннедi-Грiмстед П. Доля скарбiв української культури пiд час Другої свiтової вiйни: Виннищення архiвiв, бiблiотек, музеїв. - К., 1991; Кот С. I. Ошуркевич О. Доля культурних скарбiв України пiд час Другої свiтової вiйни : архiви, бiблiотеки, музеї. - Вип. 1. - К., 1996. Боряк Г., Дубик М., Маяковська Н. "Нацистське золото" з України: у пошуках архiвних свiдчень. - Вип. 2. - К., 2000; Кот С.I. Українськi культурнi цiнностi в Росiї: Проблема повернення в контекстi iсторiї та права. - К., 1996.

28 Марунчак М.Г. Iсторiя українцiв Канади: У 2-х т. - Вiннiпег, 1974. - Т. 2. - С. 258.

29 Карпаторуський календар. - Б.м., 1944. - С. 22-23.

30 Маруняк Володимир Бойкiв Олександр. Органiзатор життя у Францiї. - Париж, 1986. - С.52-55.

31 Заставний Ф.Д. Українська дiаспора. - Львiв, 1991. - С. 20.

32 Памяти павших. Великая Отечественная война. 1941-1945. - М., 1995. - С. 103.

The military-political, social, demographical, moral and psychological aftereffects of tht World War II on Ukraine are reviewed in the artical.


© elibrary.com.ua

Permanent link to this publication:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/ПIДСУМКИ-ДРУГОЇ-СВIТОВОЇ-ВIЙНИ-ТА-УКРАЇНА

Similar publications: LRussia LWorld Y G


Publisher:

Олександр ПанContacts and other materials (articles, photo, files etc)

Author's official page at Libmonster: https://elibrary.com.ua/Ukraine

Find other author's materials at: Libmonster (all the World)GoogleYandex

Permanent link for scientific papers (for citations):

ПIДСУМКИ ДРУГОЇ СВIТОВОЇ ВIЙНИ ТА УКРАЇНА // Kiev: Library of Ukraine (ELIBRARY.COM.UA). Updated: 25.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/ПIДСУМКИ-ДРУГОЇ-СВIТОВОЇ-ВIЙНИ-ТА-УКРАЇНА (date of access: 28.07.2021).


Comments:



Reviews of professional authors
Order by: 
Per page: 
 
  • There are no comments yet
Related topics
Publisher
Олександр Пан
Львiв, Ukraine
1112 views rating
25.08.2014 (2529 days ago)
0 subscribers
Rating
0 votes
Related Articles
Превращаясь в пыль, литий неизбежно поднимается в воздух и отравляет все живое вокруг. Самое меньшее, чем грозит литиевая пыль – это слепота. Погибает рыба, питьевая вода становится непригодной для употребления. Кроме того вода является главным ресурсом для добычи лития. Ее катастрофические сокращение отмечают местные жители всех разрабатываемых месторождений.
Catalog: Экология 
22 hours ago · From Naina Kravetz
БОЛГАРСКИЕ СЛУШАТЕЛИ АРТИЛЛЕРИЙСКОГО ОФИЦЕРСКОГО КЛАССА (1901-1914 годы)
Catalog: История 
Yesterday · From Україна Онлайн
ДИНАСТИЧЕСКАЯ ДИПЛОМАТИЯ В РОССИЙСКО-ФРАНЦУЗСКИХ ОТНОШЕНИЯХ 1856-1870 годов
Catalog: Право 
Yesterday · From Україна Онлайн
ФРАНЦИЯ И РАСШИРЕНИЕ ЕВРОПЕЙСКОГО СОЮЗА НА ВОСТОК
Yesterday · From Україна Онлайн
ЗАРУБЕЖНАЯ ИСТОРИОГРАФИЯ ВНЕШНЕЙ ПОЛИТИКИ ПРАВИТЕЛЬСТВ М. ТЭТЧЕР И ДЖ. МЭЙДЖОРА (1980 - 1990-Е ГОДЫ)
Catalog: История 
2 days ago · From Україна Онлайн
ЛОРД ПАЛЬМЕРСТОН В ЕВРОПЕЙСКОЙ ДИПЛОМАТИИ
Catalog: История 
2 days ago · From Україна Онлайн
ОБЩЕЕ СОБРАНИЕ ОТДЕЛЕНИЯ ИСТОРИКО-ФИЛОЛОГИЧЕСКИХ НАУК РАН
Catalog: История 
2 days ago · From Україна Онлайн
ВАЖНЫЕ АСПЕКТЫ ИЗУЧЕНИЯ ИСТОРИИ США XIX ВЕКА
Catalog: История 
2 days ago · From Україна Онлайн
ИМПЕРАТОР БОКАССА I И ВЛАСТЬ В ПОСТКОЛОНИАЛЬНОЙ АФРИКЕ
Catalog: История 
5 days ago · From Україна Онлайн
СРАЖЕНИЕ ЗА КРИТ В МАЕ 1941 ГОДА
Catalog: История 
5 days ago · From Україна Онлайн

Actual publications:

Latest ARTICLES:

ELIBRARY.COM.UA is an Ukrainian library, repository of author's heritage and archive

Register & start to create your original collection of articles, books, research, biographies, photographs, files. It's convenient and free. Click here to register as an author. Share with the world your works!
ПIДСУМКИ ДРУГОЇ СВIТОВОЇ ВIЙНИ ТА УКРАЇНА
 

Contacts
Watch out for new publications: News only: Chat for Authors:

About · News · For Advertisers · Donate to Libmonster

Ukraine Library ® All rights reserved.
2009-2021, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map)
Keeping the heritage of Ukraine


LIBMONSTER NETWORK ONE WORLD - ONE LIBRARY

US-Great Britain Sweden Serbia
Russia Belarus Ukraine Kazakhstan Moldova Tajikistan Estonia Russia-2 Belarus-2

Create and store your author's collection at Libmonster: articles, books, studies. Libmonster will spread your heritage all over the world (through a network of branches, partner libraries, search engines, social networks). You will be able to share a link to your profile with colleagues, students, readers and other interested parties, in order to acquaint them with your copyright heritage. After registration at your disposal - more than 100 tools for creating your own author's collection. It is free: it was, it is and always will be.

Download app for smartphones