Автор: В. В. ПОЛІЩУК

(Київ)

Уряд луцького старости постав як Інстанція влади, що має репрезентувати верховну владу великого князя литовського, в XV-XVI ст. Щодо нього вживалися й інші синонімічні іменування - уряд господарський, старостинський, замковий. Після реформ 1564-1566 рр. на його засадах утворився гродський уряд (суд), що діяв як паралельний інститут стосовно земських урядів шляхетського самоврядування ¹ . Юрисдикції замкового уряду підлягала певна військово-територіальна одиниця - повіт, поява, назва і функції якого свого часу були детально обговорені у праці Івана Лаппо ² . Загальна схема провінційної адміністрації Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ) була подана в "Історії України-Руси" Михайла Гру- шевського ³ . Проблема дослідження замкових урядів підіймалася в сучасній білоруській і польській історіографії ⁴ .

Метою автора пропонованої праці є розгляд Луцького старостинського (замкового) уряду в контексті судово-адміністративної системи Великого князівства Литовського і Волині у першій половині XVI ст., тобто напередодні проведення судово-адміністративних реформ 1564-1566 рр. Ці реформи розмежували великокнязівську і земську (самоврядну шляхетську) юрисдикції, підсумувавши поступове оформлення прав шляхетського стану ВКЛ і, зокрема, його унезалежнення від великого князя, котрого на місцях представляла намісницька влада воєвод, маршалків, старост тощо.

Для того, аби виявити механізм функціонування Луцького старостинського уряду на Волині, слід відповісти на такі питання: яке місце посідали подібні уряди в судово-адміністративних і правових сферах суспільства, зокрема уряд луцького старости? У чому полягала генеза замкових урядів, що діяли на Волині в середині XVI ст.? Якою була структура (внутрішня організація і складові частини) цих органів влади? На чому грунтувалося їхнє майнове забезпечення? Спробуємо, наскільки дозволяють джерела, дати на них відповідь.

1. Поняття "урядъ"

Поняття "урядъ", як узагальнене позначення представників влади, за часів Київської Русі ще не існувало. Давньоруській літописній мові це слово було відоме у значенні "умова, договір" ⁵ , що через корінь "ряд" утворювало дієслово "урядити", "уряжу" ⁶ зі значенням "встановити, облаштувати, заснувати, визначити, полагодити тощо". Згідно з цими значеннями,

стр. 3

"урядъ" початкове означав установлену наперед домовленість (договір), засновану на полагодженні справ та умов, що утворюють певний порядок (право) та його правила. Цікаво, що Володимир Колесов відносить літописне дієслово "урядитися" до "прояву ситуативних позначень, що виражають ідею закону, але законом, строго кажучи, не є, через те що створені на випадок: "дати докончанье, положити рядъ, уставити новий законъ" ⁷ . В цьому автор вбачає "ознаку руйнації старих звичаїв, що відбувалась під тиском виникнення у феодальному суспільстві нових законів" ⁸ . На нашу думку, таке тлумачення уряду до певної міри перегукується зі змістом поняття privilegium, яке в литовсько-руському праві стало засадничим для узаконення владних повноважень. За своєю суттю "привілей''' (від лат. privilegium) означає "виключне право" на владу-власність. На підставі привілею певна особа долучається до уряду з повноваженнями старости, воєводи, маршалка тощо, отримуючи право репрезентувати верховного володаря. Саме цим поняттям західно-європейського феодального права у правничій мові ВКЛ визначалася смислова передача "offisium", через слово "врадь" (оуряд), оскільки значення " offisium" як "служби", несло на собі непривілейований, "тяглий" характер.

Переклад латинського " offisium " словом оурядъ/врад уперше фіксується в перекладі (близько першої чверті XV ст.) Віслицького Статуту (1347) польського короля Казимира Великого, зробленого офіційною русько- литовською мовою ⁹ . "Иж писарь, што жалобы попишетъ под виною страченья вряду его" (пар. 14); "приказуємъ тым-то служебниковъ подъ виною сведенья съ уряду ихъ и отобрания имения" (пар. 18); "урядъ шолтыйскый паномъ у службе єстъ ужыточный" (пар. 110) ¹⁰ . Це найраніша, хоч і не литовська за походженням, законодавча пам'ятка, в якій проявився "значний вплив чеської актової мови на мову перекладу" ¹¹ . Похідне слово "урядник" уперше зафіксоване на Галичині (Зудечів), в судовому листі кн. Федора Любартовича від 20.IX. 1413 р.: "Мы есмо выслали нашого оурядника пана Ленка, старостоу зоудечевского, на тоу границю" ¹² . Уперше, власне у литовсько-руському законодавстві, уряд фігурує у земському привілеї Казимира IV 1447 р.: А тежъ изъ стародавназыченые на насъ и на наши будущіе уряды, поборы, стацыи" (пар. 11), а також пар. 15 ¹³ , який перейшов у Перший Статут (розд. VI, арт. З - див. нижче). Ймовірно, що це поняття, як загальна родова назва на означення представників влади, прийшла з чеської правничої мови XIV ст. Однак поряд з утвердженням нових, на відміну від давньоруських реалій, у правничому вжитку залишалося літописне розуміння "уряду" як законної сили, умови, договору: "подлуг оуряду пана моєго из зятем своим" (Луцьк, 1487 р.) ¹⁴ .

Інституалізацію привілею в історії ВКЛ слід віднести до унійних актів Польського Королівства та ВКЛ, які поклали початок формуванню станово- територіального суспільства. Мається на увазі Городельська унія 1413 р., за якою литовські пани отримали соціальні гаранти польської шляхти. Одним з них було виключне право на посідання урядів, втілене у 10 артикулі Городельського привілею: "dignitates, sedes et officia prout in regno Poloniae institutae sunt, instituentur et locabuntur" ¹⁵ - "дигнітарства (достоїнства), [церковні] кафедри та уряди (служби) запроваджуються згідно з порядком, встановленим та прийнятим у Польському королівстві". Таким чином, посідання дигнітарств, католицьких кафедр і намісницьких урядів стало одним з привілеїв, які запроваджувались для зміцнення позицій литовських панів і бояр - їх посідачі мали увійти до великокнязівської ради для спільного розгляду справ, дотичних ВКЛ ¹⁶ . Поряд з тим уряд разом із запровадженням поняття privilegium почав реалізовувати станово-територіальну модель панування, яку репрезентував військовий

стр. 4

стан землевласників (князі, пани, бояри-шляхта) на шляху "долучення Литви до західноєвропейських форм феодалізму" ¹⁷ . Старі литуаністи правомірно наголошували на зв'язку старостинських урядів XV ст. з давньоруською удільною системою. Зокрема М. К. Любавський твердив, що "від удільних князів воєводи і старости отримали певну частку урядової влади і значення стосовно областей у повному їх складі. Не всі функції удільних князів господар безпосередньо переніс на себе, також він не повністю скасував політичну самобутність областей" ¹⁸ . Загалом приймаючи ці висновки, їх не можна розглядати як довготривалий стан речей у процесі утвердження станової монархії, яка грунтувалася не тільки на принципі привілею, але й на уявленні про відокремлений від володаря символ влади, що, наприклад, для Польщі з кінця XIV ст. втілювалося в понятті Corona Regni Polonie ¹⁹ .

2. Волинський привілей Казимира IV

Для дослідження старостинського представництва особливе значення має так званий обласний привілей Казимира Ягайловича, наданий Волинській землі, ймовірно, після смерті Свидригайла в 1452 р. Аналогічні привілеї ще з часів Вітовта отримувала кожна земля, що входила до складу ВКЛ після ліквідації однойменних удільних князівстві Полоцька, Вітебська, Смоленська, Жмудська, Київська ²⁰ . Щоправда, текст волинського привілею зберігся лише у двох пізніших підтвердженнях: Олександра (15.II.1501) ²¹ і Жигимонта І (серпень 1509) ²² , які загалом містять у собі текст першого привілею. Офіційно вони мали діяти до встановлення єдиного загальнодержавного законодавства, яким став Перший Статут ВКЛ 1529 р. І. Юхо 1506 роком датує завершення першого етапу розвитку "писаного права", яке проходило у формі привілеїв ²³ . Зокрема, у підтвердженні Олександра 1501 р. зазначалося: "А то имъ маемъ всъ, держати тые члонки, ..., до тыхъ часовь, поки права статути въ сей земли отчизнъ нашой Великому Князству Литовскому вставим, а коли права Статута увъ отчизне нашой уставимъ, тогды вси земли наши одного ся права держати мають и однымъ правом сужоны будутъ, подле Статуту" ²⁴ . Але для кожної окремої землі ВКЛ значення привілею було набагато ширшим, ніж це уявляла собі верховна влада, що чітко усвідомлювалося на Волині і після запровадження Статуту 1529 р. Зокрема, під час проведення великокнязівської ревізії волинських замків у червні 1545 р. волиняни у своїй письмовій відповіді ревізорам вимагали організувати єдиний сейм у Луцьку саме тому, що там знаходився земський привілей: "мы, маючи там головный привилей наш земский" ²⁵ . Ще в 1560 р. на суді луцького замкового уряду сторони послалися на нього, причому в тому пункті (відозва до суду великого князя), який було відмінено Статутом 1529 р., а також сеймовою уставою 20.XI. 1551 р. ²⁶ : "ку праву ставши обоя сторона, а выслухавшы жалобы позву панеи Ганны Подлузскои, подле привиля нашого Волынского отозвалася до короля" ²⁷ . Важливо зазначити, що обласний привілей конституював регіональну ідентичність для кожної із земель ВКЛ не тільки до виходу Статуту 1529 р., але й до судово-адміністративної реформи 1564-1566 рр.

Згідно з висновком Наталі Яковенко, обласні привілеї "перегукуються з договорами - рядами домонгольських часів між князем і населенням конкретної землі, які підтверджували права і пільги приєднаних територій, адресуючись територіальним спільнотам бояр в обмін на визнання себе васалами нового сюзерена" ²⁸ . В цьому привілеї фігура старости з його намісниками- слугами є однією з центральних, постаючи як зв'язкова

стр. 5

ланка між литовською верховною владою та місцевими землевласниками (волинські князі, пани, зем'яни/бояри-шляхта). З десяти тематичних розділів волинського права староста фігурує у восьми. Один з основних мотивів цієї регламентації - застереження прав землевласників, яким надавалися судові імунітети, доменіальне судочинство над підданими, власницькі права на мита і торги. Судочинству над привілейованим станом присвячено чотири норми, які мають оберігати їх від старостинського втручання: а) нагадування правопорушнику з боку старости "напоминальним листом" замість виклику до суду через діцького: "староста й намъстники наши не маютъ на нихъ дъцкихъ своихъ слати первымъ разомъ, коли на кого жалоба придетъ, нижли перво листомъ идучимъ обослати, а коли на два листы не станетъ, тогды маютъ дъцкого послати" ²⁹ ; б) у випадку зем'янського оскарження староста має написати великому князю про конфлікт і отримати від нього інструкцію про порядок вирішення спору: "естли бы которыи противни (тобто, діяли би протиправне. - В. П.), што князь або пан й земянинъ, ино старостъ насъ обослати: какъ мы навчимъ листомъ або посломъ нашимъ, штобы мълъ съ тымъ вчинити, ино ему подлъ науки нашое вчинити" ³⁰ ; в) за зем'янами застерігається право відозви (переносу) справи до великокнязівського суду в обхід старостинського суду: "Который князь або панъ, або земянинъ, стоячи у правъ перед старостою або перед намъстники нашими, а отзовется до насъ господаря наивышшое право, ино старостъ й намъстникомъ нашимъ того имъ не забороняти, а намъ ихъ пускати, рокъ положивши, коли маютъ перед нами стати" ³¹ ; г) старостинський суд має бути колегіальним: "а князя и пана и земянина старостъ й намъстникомъ нашимъ одному ихъ не судити, маетъ при собъ посадити князей й пановъ й земянъ, тоже маетъ его з ними судити" ³² .

Щодо пункту б), то одна з найраніших згадок про саме такий перебіг процедури міститься в листі Казимира від 2.IX.1478 р., що адресувався луцькому старості Івану Ходкевичу: "Ино штобы есте рок им положили и там бы есте выехали и о всих тых речах, абых есте межи ними досмотрели й справедливост, абы есте учинили" ³³ (опубліковано звітний лист того ж старости до Казимира, щоправда, в іншій судовій справі ³⁴ ). Така судово- адміністративна практика продовжувала існувати ще й напередодні реформ 1564-1566 рр. - подібний лист від Жигимонта Августа отримав луцький староста кн. Б. Корецький у зв'язку зі скаргою попа вірменської церкви на Василя Гулевича, який, посягаючи на церковну землю, заявив, що не допустить старосту "...жадных копцов сыпати й дуже того боронити будет" (12.ХII.1563) ³⁵ . Щодо пункту г), то, очевидно, за цим положенням приховується практика волинських сеймиків, які, на думку Оскара Галецького, сформувалися за князювання Свидригайла: "Не були вони нічим іншим, як тільки продовженням з'їздів Ради Свидригайла, пережитком з часів короткотривалої удільності Волині, що забезпечувало її регіональне самоврядування" ³⁶ . Деталізуючи практику "сеймів", Михайло Грушевський зазначав, що вони "збиралися в столиці землі - Луцьку, [де] княжата й пани волинські разом з єпископом і вищими урядниками, з власної ініціативи чи з поручення центральної влади, полагоджували ріжні справи, видавали устави для землі, давали вияснення щодо місцевих практик, "права земли Вольшскоє", що мало уживатися в місцевих судах, і судили трудніші справи на жадання сторін чи з поручення великого князя" ³⁷ .

Як бачимо, уже з середини XV ст. у сфері судочинства запроваджувалися норми писаного права, і хоча про урядницькі книги ще не йдеться, проте встановлюється нормативна письмова комунікація між інстанціями влади та судовими сторонами. З іншого боку, унаочнюється проміжна

стр. 6

роль старости як господарського намісника, залежного як від верховного володаря, так і від місцевого представництва знаті.

Великий князь, як верховний володар і землевласник, вважався також верховним суддею: "Король був повною мірою джерелом як будь-якої судової влади, так і денного землеволодіння" ³⁸ . Великий князь делегував судову владу своїм намісникам як бенефіцій, відтак суд не був виокремлений від адміністрації, складаючи елемент привілею на уряд. Прерогатива суду привласнювалась володарем як його атрибут, стаючи повноваженням у сфері судочинства. Звідси - персональний характер суду, як, власне, й уряду, ототожнюваного з особою конкретного великокнязівського намісника, що фіксувалось у формулах судових листів: "суд пана виленского" або: "до мене, яко до уряду" тощо. Статут 1529 р. закріпив існуючу практику, унормувавши її персональний характер: "Вряды старыи мают захваны быти ... Мается кождый из них (воєвод, старост. - В. П.) у своем повете справоватися: судити, радити й децких своих всылати и справ своих вживати водле давнего обычая " (розд. VI, арт. 3).

3. Особа старости

За часів Київської Русі апарат князівського панування складався з намісників, посадників і тивунів, які потім (крім посадників) перейшли у литовську адміністративну систему ³⁹ . Зокрема, жмудські тивуни відповідали функціям намісника і з появою у 1413 р. уряду жмудського старости (саріїапеш) вони починають йому підпорядковуватися ⁴⁰ . В канцелярській мові ВКЛ латинське слово capitaneus перекладалося і як намісник, і як староста. На думку Матвія Любавського, господарський намісник отримував свій уряд за умовами особистої унії з великим князем (за Казимира, Олександра та Жигимонта І) ⁴¹ , яка скріплювалася присягою на вірність сюзерену. Наприкінці XIV ст. у Луцьку великокнязівський намісник титулується ще по- давньоруському воєводою: "А при том бsли люди зацнsе: Федоръ княжа на тотъ часъ воєвода луцкій" (18.VI.1389) ⁴² . Близько 1386 р. датована хрестоцілувальна грамота (присяга) луцького воєводи князя Федора Даниловича Острозького з братом Михайлом на вірність польському королю Владиславу (Ягайлу): " Осподарь мои великий король дал ми наместничати оу Луцьку исъ его руки. [...] А города Луцька блюсти ми, а никому не дати, алижъ осподарь мой великий король возметь коли оусхочет" ⁴³ . Можливо, що на появу титулу старости у Луцьку вплинув так званий Львівський привілей 1392 р. Владислава Ягайла, наданий панам Луцької землі в період її належності до королівського домену (між 1386 та 1392 рр.), хоча тут ще не були конкретизовані "усі ті права і законні звичаї, якими користуються зем'яни Львівської землі" ⁴⁴ . На вплив цього привілею опосередковано вказує той факт, що титул старости з'явився лише у Луцьку.

На початок правління великого князя Свидригайла та на роки міжкнязівської боротьби за трон ВКЛ (1430-1440 рр.) припадають перші згадки луцьких намісників з титулом старост. Ю. Вольф під 1431 р. зафіксовує першим старостою Юршу ⁴⁵ , згадуваного під 17.Х.1437 р. вже як київський воєвода. У вересні 1436 р. Свидригайло уклав угоду з галицько-подільськими панами про спільний союз проти великого князя Жигимонта, зобов'язавшись передати Польщі Волинь ⁴⁶ . Відтак, Луцьк було передано в управління представникам галицької шляхти - руському старості Вінцеславу Шамотульському та одеському старості Яну з Сенна, які в актах іменуються луцькими старостами (лютий-жовтень 1438 р.) ⁴⁷ . Однак розклад

стр. 7

політичних сил швидко змінився, і наприкінці того ж року луцькі бояри, бачачи безвихідне становище Свидригайла й поставлені перед альтернативою - вибирати між підданством Короні чи Великому Князівству, прихилилися до останнього. В січні 1439 р., - писав Жигимонт до прусського магістра, - "Луцьк, що поляки були забрали проти своїх записів і присяг та при собі задержали(І), піддався нам сам, і лучани зажадали, аби ми їм прислали свого намісника, і ми їм зараз послали" ⁴⁸ . Старостування цього намісника з невідомим титулом тривало не довго, власне до переходу Волині до рук Свидригайла після загибелі Жигимонта у березні 1440 р. У 1445-1452 рр. луцьким старостою, з руки Свидригайла, був Немира Резанович ⁴⁹ .

У польській адміністративній системі уряд старости формувався з кінця XIV ст. (генеральний староста великопольський, руський, подільський, краківський) як істотний елемент об'єднання королівства, отримавши широкий спектр владних повноважень ⁵⁰ . Серед урядників центральних замків ВКЛ у XV ст. тільки у Жмуді та Луцьку великокнязівський намісник титулувався старостою. Інші правителі іменувалися або намісниками, або державцями. Проте останні два поняття не слід ототожнювати: як правило, державці ("негродовий староста") володіли несудовими урядами - tenuta (держання), тоді як намісники мали судові повноваження над повітовим боярством-шляхтою.

На відміну від столичного Луцька, у Володимирі та Кременці намісники отримують титул старости набагато пізніше - у першій третині XVI ст. У Володимирі цей титул було запроваджено за ініціативи Федора Янушовича, коли він наприкінці 1507 р. удруге посів Володимирський замок. Перед цим він майже рік старостував у Луцьку, заміщаючи полоненого князя К. І. Острозького. Повернувшись з московського полону, князь удруге посів луцьке староство, а Федір Янушович, повертаючись до Володимира, випросив у великого князя особливий привілей на титул старости ⁵¹ : "А маємо его старостою в листех наших писати" ⁵² . Правитель Кременецького повіту почав називатися старостою близько 1527- 1529 рр.: уперше з цим титулом згадується Ян Монтовтович (20.V.1527 р.) ⁵³ . На думку М. Любавського, на Кременецький повіт частково поширювалися деякі адміністративні повноваження луцького старости, що мало тягнути за собою підлеглість йому кременецького намісника ⁵⁴ , проте конкретні форми цієї підлеглості залишаються неясними. У Київській землі намісник Черкаського замку набув старостинського титулу в 1508-1512 рр. ⁵⁵ , як у Каневі, Брацлаві, Городні і Бересті. У самому Києві титул воєводи лишався незмінним з давньоруських часів, але після ліквідації удільного княжіння в 1471 р. київські воєводи запроваджуються за зразком польських, "під впливом унії, хоч і зі значними відмінностями щодо їх компетенцій від воєвод польських" ⁵⁶ . Ця зміна титулатури була показовою для всього ВКЛ, хіба що в етнічних білоруських землях намісники перейменовувалися на воєвод: Полоцьк - 1504 р.; Смоленськ - 1508 р.; Вітебськ -1511р.; однак на Підляшші з 1513 р. був староста ⁵⁷ .

Щодо XV ст. маємо тільки поодинокі тексти, які виявляють процедуру отримання урядів. Серед них - присяга Олізара Шиловича при вступі у володіння Луцьким замком (близько 1480), яка ще мало чим відрізняється від хрестоцілувальних грамот князів: "А теж што ми его милость [великий князь Казимир. - В. П.] полецил й дал Лучоск держати върно на короля его милости к Великому князству Литовскому, не маю его никому опускати, ани ко одной иншой стороне, толко господарю кролю его милости й Великому Князству Литовскому" ⁵⁸ .

стр. 8

Уряд старости робив його посідача господарським урядником, який присягав верховному володарю не тільки при отриманні уряду, але й при інтронізації чергового великого князя: "А ми, воєводи й старости й горододержавцьі, тии замъки маемъ к рукамъ его млсти королевича Жикгимонта держати, а мимо его млсти иному никому не поступовати, а с тими замьки верне его млсти служыти (Прысяга панов рад й княжатъ, й панятъ, й шляхты, и всего поспольства перед господарем королемъ)" (4.ХІІ.1550 р.) ⁵⁹ . У привілеї на уряд маршалка Волинської землі від 30.1.1535 р. зазначався апеляційний статус його суду: "А што ся дотычеть отзыванья в судехъ, подданымъ нашимъ [...], тогды вольно будеть кождому князю й пану й земяномь отозватися до него, маршалка земского, по тому, яко перед тымъ за предковъ й за отца его (князя Андрія Олександровича Сангушковича в 1522-1531 рр. - В. Я.) [...] бывало" ⁶⁰ .

Розглядаючи великокнязівських намісників (старост, воєвод) до реформ 1564- 1566 рр., слід брати до уваги, що цей інститут ніс на собі відлуння удільно- князівської системи, яка поступалася місцем станово-територіальному суспільству. Відповідно він поєднував як риси князівського права, так і інновації шляхетського права (станові привілеї). Зокрема, волинські старости можуть розглядатися як у контексті удільного князювання (особливо за правління Свидригайла в 1430-1452 рр.), так і в контексті зароджуваного земського права, що відштовхувалось від Городельського привілею 1413 р. та загальноземського привілею 1447 р. В період перебування Волині у складі ВКЛ не в якості удільного князівства, а в якості "землі" (1452-1569), тобто у період чинності Волинського привілею і Першого Статуту ВКЛ 1529 р., за часів правління Казимира (1440-1492), Олександра (1492-1506), Жигимонта І (1506- 1548) та Жигимонта II Августа (1548-1572) уряд луцького старости посідало 11 осіб (див. табл. N 1) (існування гіпотетичного старости припускається на період після ліквідації Волинського удільного князівства в 1452-1463 рр., для якого не збереглося надійних джерел). Перша згадка про луцького старосту припадає лише на 1463 р. - це Михайло Монтовтович, проте невідомо, чи саме його було призначено відразу після смерті Свидригайла. Цікаво, що старости, призначувані Казимиром IV, походили з числа литовсько-білоруської знаті. Ситуація змінюється з кінця XV ст., що збігається з Віленським привілеєм 1492 р. Олександра Казимировича ⁶¹ , згідно з яким кардинально обмежувалися прерогативи верховного володаря, зокрема - під контроль його Ради переходило надання урядів та земельних пожалувань (арт. 16, 19, 20). За спостереженнями Наталі Яковенко, "протягом першої половини - середини XVI ст. (тобто, після привілею 1492 р. - В. П.) місцеві князі поступово перебирають до своїх рук владу над Волинською землею, яку на короткий час перед тим спробувало перехопити литовське і чорноруське велике панство" ⁶² . На це, ймовірно, вплинула і зміна геополітичної ситуації, пов'язана з нищівними татарськими нападами на українські землі з останньої чверті XV ст. ⁶³ Волинські спустошення стають наскрізною темою у так званому "Волинському короткому літописі", де луцький староста і володимирський намісник зображуються головними організаторами відсічі татарам ⁶⁴ . Обидва уряди забезпечували місце в "сенаті" серед панів-рад ВКЛ: "межи паны радами нашими оного панства, водле давного обичаю мает мети" (Привілей кн. А. М. Сангушковичу-Коширському від 18.ХІІ.1542) ⁶⁵ . Однак ця належність, принаймні у другій третині XVI ст., особливо з приходом Жигимонта Августа, була швидше номінальною. Про це свідчить дивне, як на перший погляд, прохання волинських депутатів на Віденському сеймі 1554 р. про долучення

стр. 9

до Ради зазначених старост: "иж староста луцкий й володимирский й маршалок земли Волынское завжди мъстца свои въ Радъ, межи инъшими паны радами е. к. м, мъвали. Й просите, абы и теперъ тымъ тое панство, землю Волынскую е. к. м. обдаровати й тыхъ врядниковъ къ Радъ своей господарской припустити рачилъ" ⁶⁶ .

4. Номінація на уряд

Підставою номінації на уряд служив привілей великого князя. Литовська Метрика більш-менш регулярно фіксує привілеї на уряди лише з початку XVI ст., з часів Жигимонта І, коли уряди починають надаватися пожиттєво і переважно в заставу - надання під позику грошей верховному володарю. Привілеї свідчать про різні способи набування урядів, які здебільшого залежали від ієрархічного рівня кандидатури - від його потужності та наближеності до великого князя. Попередній урядник міг передати свій уряд наступникові: вищий по ієрархії - нижчому, батько сину: у 1517 р. кн. К. І. Острозький передав три свої староства (Брацлав, Вінниця, Звенигород) своєму племіннику (сестренцю) кн. Роману Андрійовичу Сангушковичу (Підтвердний привілей Жигимонта І від 26.I.1517) ⁶⁷ , а в 1522 р. він же передав уряд волинського маршалка володимирському старості кн. Андрію Олександровичу Сангушковичу. Останній в 1525 р. передоручив Володимирське староство своєму сину Федору в намісництво: "И жедалъ нас, абы дозволили на его местцо сыну его князю Федору зъ вами (князям, панам і зем'янам. - В. П.) на службы наши ездити и тымъ врядомъ справовати" ⁶⁸ , зберігши за собою титул маршалка. У 1531 р., після його смерті, Жигимонт І скасував заставу Володимира, підтвердивши держання того ж кн. Федора: "какъ отецъ й предкове его, старосты володимерские держали й вживали" (21.VІІІ.1531) ⁶⁹ . Принагідно зауважимо, що з середини XV ст. Володимирське староство було дідичним для князів Сангушків як найбільш потужних магнатів Володимирського повіту ⁷⁰ .

Привілей на староство міг бути виданий ще за життя чинного урядника, як, наприклад, за життя луцького старости кн. А. М. Сангуш-ковича-Коширського (помер 8.X.1560) двічі по черзі видавалися привілеї на цей уряд: " Привилей князю Костентину Костентиновичу Острозскому на староство Луцкое по стерти князя Андрея Кошерского" (3.XI.1556) ⁷¹ та "Привилей князю Богушу Федоровичу Корецкому на староство Луцькое по смерти князя Анъдрея Коширского" (7.XII.1559) ⁷² . По виданні привілею новий староста присягав на вірність великому князю (див. вище про Олізара Шиловича). Заступання на уряд супроводжувалося надсиланням великокнязівського послання (листа) про послух усіх мешканців підпорядкованої старості території: лист Жигимонта І від 16.VI.1525 р. волинським повітникам про підпорядкування кн. Ф. А. Сангушковичу (И вы бы сына его князя Федора на тыхъ службахъ нашихъ были послушни потому, как и отца его, конечно) ⁷³ . З початком XVI ст. стало звичайною практикою пожиттєве посідання урядів (якщо не було перспектив підвищення по ієрархічній драбині), що наслідувало схожу тенденцію у Польщі: привілей спеціально застерігав цю умову, надаючи уряд "до живота". При передачі уряду замок підлягав ревізорському опису. Найраніший з надрукованих інвентарів стосується Кременецького замку: " Инвентарь поданья Кременца" [близько 1480 р.] ⁷⁴ . Щодо Луцького замку перший збережений ревізорський інвентар замку, не рахуючи відомих ревізій 1545 і 1552 рр. ⁷⁵ , датується 1576 р. - після смерті князя-старости Б. Ф. Корецького ⁷⁶ .

стр. 10

5. Формування замкового уряду

Генеза інституту старости у ВКЛ безпосередньо виводить нас на функціонування замкових урядів, діяльність яких унаочнилася перед появою Статуту 1566 р. Поняття замкового уряду розуміється тут як адміністративний апарат повітового намісника старости/воєводи: "з уряду моєго (кн. Б. Корецького. - В. П.) замкового староства Луцкого" (7.IX.1566) ⁷⁷ . На нашу думку, про його утворення можна говорити лише із заведенням при господарських урядниках замкових (урядових) книг як сучасного аналогу канцелярії, що виконує публічні повноваження офіційної влади в провінційному центрі. В джерелах XV ст. адміністративного утворення з назвою замковий уряд ще немає. На другу третину XVI ст., тобто відколи до нас дійшли перші збережені замкові книги з території ВКЛ (див. табл. N 2), ця установа існує як узвичаєна повсякденна реальність, причому не тільки в господарських, але й у магнатських замках. Безумовно, саме з утворенням регулярної канцелярії, а відтак і адміністративного центру, пов'язане продукування замкових книг. На жаль, найраніші книги господарських намісників до нас не дійшли, тому, поклздаючись на правову історію ВКЛ і на уривчасту джерельну базу, можна вказати лише приблизний час їх появи у Луцьку.

У першу чергу заведення урядових книг слід пов'язати з поширенням "писаного права" західного зразка, а також з утвердженням станово-територіального (шляхетського) суспільства замість удільної системи правління (князівське право). "Писане право" передбачає перевагу писаного документа в судово- правовій системі - привілеїв, данин, судових листів - документів, що наділяють правом власності чи вирішують судовий спір сторін. Урядові книги - це етап масового поширення писаного документа (привілею, листа, запису), який отримує форму урядово засвідченої копії, що має юридичну силу, аналогічну оригіналові. Це проявилось у так званому праві "вічності", яке полягало в "юридичному затвердженні доказової сили документа назавжди, "на вічні часи" ⁷⁸ . Тому невід'ємною складовою цих книг є практика випису, який видавався стороні для її правових потреб. Отже, наявність у джерельній базі виписів з урядових книг, які не збереглися, має свідчити про їх функціонування в даний період. Найраніша згадка про виписи на теренах ВКЛ стосується метричних книг великого князя Олександра (1492-1506) і міститься в судовому листі Жигимонта І від 10.I.1517 р., в якому розглядалася справа берестейського зем'янина Юрія Ставського з колишнім берестейським старостою Львом Боговитиновичем, звинуваченим у несправедливому судовому вироку під час його перебування на посаді старости. На суді великого князя Боговитинович пред'явив випис судового листа комісарських суддів, призначених Олександром для розслідування першої скарги Ставського: "...што ж тып судьи и в книги записали, с которыхъ же книгъ и выписъ того суда намъ Войтехъ Янович (комісарський суддя. - В. П.) под своею печатю мне (Льву Боговитиновичу. - В. П.) далъ. И тот выписъ под печатю его, пан Левъ передъ нами (Жигимонтом. - Б. П.) вказывалъ" ⁷⁹ . Перші судові листи почали' вписуватися в метричні книги в останнє десятиліття правління Казимира IV (Литовська Метрика, кн. IV записів): "Книги судовые и данина короля его млсти Казимера" [1480-1489 рр.] ⁸⁰ . Зокрема, у цю книгу було внесено сім судових листів під 1482, 1483, 1486, 1488-1490 рр. ⁸¹ У часи правління Олександра продовжувалась практика спільного запису судових актів разом з привілеями на маєтки (Литовська Метрика, кн. V записів. 23.VIII.1492-15.VIII.1503): "...росказывал ми, его милость, листы судовые й

стр. 11

данину свою писати" ⁸² . У цій метричній книзі серед 265 записів міститься 72 судових листи і 18 судових розпоряджень та процесуальних слухань (34 % записів книги). Перші книги виключно судового характеру датуються початком панування Жигимонта І - з листопада 1506 р.: "В тых книгах початы писатися листы судовые и теж про памят суды и инъшие дела, въ Городне, при великом князи Жикгимонъте" ⁸³ .

¹ Час запровадження, перелік і склад останніх див.: Крикун М. Земські уряди на українських землях у XV-XVIII століттях // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. - Т. ССХХVІІІ. - Праці історично-філософської секції. - Львів, 1994. - С. 65-122.

² Лаппо Й.Й. Великеє княжество Литовское во второй половине XVI: литовско-русский повет й его сеймик. - Юрьев, 1911.

³ Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Т. V: Соціально-політичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV-XVII віків. - К., 1995. - С. 292-302.

⁴ Юхо Й. А. Правовеє положение населення Белоруссии в XVI в. - Минск, 1978. - С. 120-129; Wyczanski A. O potrzebie badan nad funcjonowania starostwa grodowego w Polsce nowozytnej // Homineset societas. Czasy Piastow i Jagiellonow.- Poznan, 1997. - S. 301-307.

⁵ Срезневский Й.Й. Материалы для словаря древнерусского языка. - Т. 3. - СПб., 1903 (Репринт 1958). - Стб. 1262: Створиша миръ й оурядъ положимо межю Грецъкою землею й Русскою (ПВЛ. - 6420 р., Іп. сп.).

⁶ Там само. - Стб. 1262.

⁷ Колесов В. В. Мир человека в слове Древней Руси. - Ленинград, 1986. - С. 129.

⁸ Там само. - С. 130.

⁹ Про цей переклад див.: Ruski przeklad polskich statutow ziemskich z rekopisu moskiwskiego / Oprac. L. Lysiak, S/ Roman.- Wroclaw - Krakow, 1958. Roman S. Przepisy prawa polskiego w rekopisie supraskim y poczatku XVI wieku // Czasopismo prawno historyczne.- Т. XVII. - 1965. - S. 75-103.

¹⁰ Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные й изданные Археографической Комиссией (далі - Акты ЗР.). - СПб., 1846. - Т. 1 (1340-1506). - С. 4, 5,15.

¹¹ Яковлів А. Впливи старочеського права на право українське литовської доби XV-XVI вв. - Прага, 1929. - С. 39.

¹² Розов В. Українські грамоти. XIV і перша половина XV в. - Том перший. - К., 1928. - С. 83; Словник староукраїнської мови XIV-XV ст. - Т. 2. - К., 1978. - С. 484 (оурядь).

¹³ Владимирски й-Буданов М. Ф. Хрестоматия по истории русского права. - Ярославль, 1873. - Ч. 2. - С. 34, 37.

¹⁴ Arhiwum ksazat Lubartowicziw-Sanguszkow w Slawucie (далі - Arch. Sang.) // Wyd. nakladem wlassciciela pod kier. Z. L. Radzziminskiego przy wspoldziale P. Skobelskiego i B. Gorczaka.- Lwow, 1887. - Т. 1. - S. 85.

¹⁵ Текст надруковано: Любавский М. Ф. Очерк истории Литовско- Русского государства до Люблинской унии включительно. - М., 1915. - С. 325- 328 (Переклад мій. - В. 77.); Грушевський М.С. Історія України-Руси. - К., 1993. - Т. IV. - С. 149-151.

¹⁶ Bardach J. Krewo i Lublin. Z probleow unii polsko-litowskiej // Bardach J. Studia z ustroju i prawa Wielkiego Ksiestwa Litewskiego XIV-XVII w.- Warszawa, 1970.- S. 41.

¹⁷ Любавский М. К. Литовско-Русский сейм: Опыт по истории учреждения в связи с внутренним строем й внешней жизнью государства. - М., 1900. - С. 100.

¹⁸ Любавский М. К. Областное деление й местное управление Литовско- русского государства ко времени издания Первого Литовского Статута. - М., 1892. - С. 766.

¹⁹ Bardach J., Lesnodorski B., Pietrzak M. Historia ustroju i prawa polskiego.- Warszawa, 1998. - S. 85.

²⁰ Ясинский М. Уставные грамоты Литовско-русского государства. - К., 1889. - С. 99. Якубовский Й. Земские привилеи Великого княжества Литовского // Журнал Министерства Народного Просвещения. - 1903. - N 6.

²¹ Акты, относящиеся к истории Южной й Западной России (далі - Акты ЮЗР), собранные й изданные археографическою комиссиею. - СПб., 1863. - Т. 1 (1361-1598). - С. 27-28 (N 36).

стр. 12

²² Акты ЗР. - СПб., 1848. -Т. 2.- С. 64-66 (N 54).

²³ Юхо Й. А. Правовое положение населення Белоруссии в XVI в. - Минск, 1978. - С. 47.

²⁴ Акты ЮЗР. - СПб., 1863. - Т. 1. - С. 28.

²⁵ Zrodla dziejowe.- T. 6: Rewizya zamkow ziemi wolynskiej w polowie XVI wieku (1545 r.) / Wyd. A. Jablonowski.- Warszawa, 1877. - S. 5.

²⁶ Акты ЗР. - СПб., 1848. - Т. 3. - С. 33.

²⁷ Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі - ЦЦІАК України). - Ф. 25, оп. 1, спр. 1, арк. 140 зв.

²⁸ Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - К., 1997. - С. 106. Детальний аналіз див.: Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). - К., 1993. - С. 43-47.

²⁹ Акти ЮЗР. - СПб., 1863. - Т. 1. - С. 27.

³⁰ Там само. - С. 27.

³¹ Там само. - С. 28.

³² Там само.

³³ Arch. Sang.- Т. III. - 5. 16.

³⁴ Архив Юго-Западной России, издаваемьш временною комиссией для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, Подольском й Волынском генерал-губернаторе. - К., 1907. - Ч. 8. - Т. 4. Акты о землевладении в Юго- Западной России в XVI-XVIII ст. / Под ред. М. Владимирского-Буданова. - С. 20 (далі - Архів ЮЗР).

³⁵ ЦДІАК України. - Ф. 25, оп. 1, спр. 5, арк. 227 зв.

³⁶ Halecki O. Ostatnie laa Swidrygielly i sprawa Woiynska za Kazimiera Jagiellonczyka.- Krakow, 1915. - S. 277.

³⁷ Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Т. V: Соціально- політичний і церковний устрій і відносини в Українсько-Руських землях XIV- XVII віків. - К., 1995. - С. 15.

³⁸ Дембо Л. Й. "Саксонское зерцало" - выдающийся памятник истории германского феодального права // Саксонское зерцало. Памятник, комментарии, исследования / Пер. Л. Й. Дембо. - М., 1985. - С. 210.

³⁹ Оchmaoski J. Ruskie wzory organizacyine w panstwie Litewskim XIV-XV wieku // Slowianie w dzziejach Europy.- Poznan, 1974. - S. 169.

⁴⁰ Ibid. - S. 171.

⁴¹ Любавский М. К. Областное деление... - С. 563.

⁴² Грамоти XIV ст. / Упорядкування, вступна стаття, коментарі і словники-покажчики М. М. Пещак. - К., 1974. - С. 103.

⁴³ Там само. - С. 65.

⁴⁴ Яковенко Н. М. Українська шляхта... - С. 44.

⁴⁵ Wolff J. Senatorowie i dygnitarze Wielkiego Ksiestwa Litewskiego 1386- 1795.- Krakow, 1885. - S. 21.

⁴⁶ Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Т. IV: XIV-XVI віки - відносини політичні. - К., 1993. - С. 223.

⁴⁷ Там само. - С. 225.

⁴⁸ Там само. - С. 226.

⁴⁹ Наlескі О. Ostatnie lata Swidrygielly...- S. 301.

⁵⁰ Вardach J., Lesnodorski B., Pietrzak M. Historia ustroju i prawa polskiego.- Warszawa, 1998. - S. 110.

⁵¹ Там само. - С. 210.

⁵² Малиновский Й. Сборник материалов, относящихся к истории Панов Рад Великого княжества Литовского. - Томск, 1901. - С. 6.

⁵³ Акты ЮЗР. - СПб., 1865. - Т. 2. - С. 135.

⁵⁴ Любавский М. К. Областное деление... - С. 210.

⁵⁵ Яковлєв А. Намісники, державці і старости замку Черкаського в кінці XV-XVI вв. // Україна. Науковий та літературно-публіцистичний щомісячний журнал. - К., 1907. - Т. 3. - Вересень. - С. 349.

⁵⁶ Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Т. V. - С. 293.

⁵⁷ Лаппо Й. Й. Великое княжество Литовское за время от заключения Люблинской унии до смерти Ст. Батория (1569-1586). - СПб., 1901. - С. 579.

⁵⁸ Русская историческая библиотека (далі - РИБ). - Птб., 1910. - Т. XXVII. - Стб. 370; Акты ЮЗР. - Т. 2. - С. 109; Акты ЗР. - Т. 1. - С. 68.

⁵⁹ Малиновский Й. Сборник материалов... - С. 83.

⁶⁰ Arch. Sang. - Т. IV. - S. 1-2.

⁶¹ Текст надруковано: Любавский М. Ф. Очерк истории литовско- русского государства до Люблинской унии включительно. - М., 1915. - С. 328- 334.

стр. 13

⁶² Яковенко Н. М. Українська шляхта... - С. 104.

⁶³ Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Т. IV... - С. 330-331.

⁶⁴ Летописи белорусско-литовские / Сост. й ред. тома Н. Н. Улащик. - М., 1980. (Полное собрание русских летописей. - Т. 35). - С. 122-124.

⁶⁵ Arch. Sang. - Т. IV. - 5. 326.

⁶⁶ Акты ЮЗР. - Т. 3. - С. 65.

⁶⁷ Акты ЮЗР.- Т 2. С 128

⁶⁸ Акты ЮЗР. - Т. 1. - С. 67; Arch. Sang. - Т. III. - S. 274 (N 286).

⁶⁹ Arch. Sang. - Т. III. - 3. 389 (N 419); Малиновский Й. Сборник материалов... - С. 17.

⁷⁰ Грушевський М. С.Історія України-Руси. - Т. V... - С. 35.

⁷¹ Малиновский Й. Сборник материалов... - С. 37-38.

⁷² Там само. - С. 44-45.

⁷³ Акты ЮЗР. - Т. І. - С. 67-68.

⁷⁴ РИБ. - Т. XXVII. - Стб. 371; Акты ЮЗР. - Т. II. - С. ПО.

⁷⁵ Архив ЮЗР. - К., 1886. - Ч. 7, т. 1. Акты о заселений Юго-Западной России (1386-1700) / Под ред. В. Б. Антоновича; Введение М. Ф. Владимирского-Буданова. - N XIX.

⁷⁶ Кравченко В. М. Найдавніші інвентарі Луцького замку і староства (кінець XVI - початок XVII ст.) // Архіви України: 1986. - N 5. - С. 19-27.

⁷⁷ ЦДІАК України. - Ф. 25, оп. 1, спр. 8, арк. 258.

⁷⁸ Купчинський О. Земські та гродські судово-адміністративні документальні фонди Львова. - К.: Інститут Української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. - 1998. - С. 14.

⁷⁹ РИБ. - Птб., 1903. - Т. XX. - Стб. 964.

⁸⁰ Там само. - Т. XXVII. - Стб. 373-507.

⁸¹ Там само. - Стб. 374, 380, 407, 409, 413.

⁸² Там само. - Стб. 509.

⁸³ Там само. - Т. XX. - Стб. 523.

(Далі буде)

Permanent link to this publication: