Автор: Н. Г. СТОКОЛОC
Статтю присвячено розглядовi становища православної церкви в мiжвоєннiй Польщi. З'ясовано, що в основi етноконфесiйної полiтики лежало двi iдеї: запорука монолiтностi держави полягає у вiросповiднiй єдностi; церковна унiя з погляду державної iнтеґрацй дає зворотнi наслiдки. Детально простежено реалiзацiю заходiв щодо трансформацiї українського православ'я на Волинi, Холмщинi й Пiдляшшi ("ревiндикацiя сакральних об'єктiв i душ").
Мета дослiдження обумовлена необхiднiстю виявлення в подiях i процесах буття православної церкви на захiдноукраїнських землях та етнiчних українських теренах у мiжвоєннiй Польщi (1918-1939 pp.) особливостей, якi були спрямованi на протидiю нацiональному розвитку православних українцiв та їхньої релiгiйної
* Стоколос Надiя Георгiївна - д-р iст. наук, професор, завiдувач кафедри фiлософiї й соцiальних наук Рiвненського iнституту слов'янознавства Київського славiстичного Унiверситету.
стр. 59
самоiдентифiкацiї. Вiдтак, основним завданням статтi є визначення дискурсу релiгiйної й нацiональної полiтики II Речiпосполитої та механiзмiв її практичної реалiзацiї в зазначений перiод iз урахуванням методiв i форм її здiйснення та наслiдкiв для української людностi Волинi, Холмщини й Пiдляшшя.
Православна церква в контекстi державної етноконфесiйної полiтики
Вiдроджена 1918 р. Польща - II Рiчпосполита - була багатонацiональною й багатоконфесiйною державою. 1931 р. з 32,1 млн. її громадян полякiв було 65%. Найчисельнiшою нацiональною меншиною були українцi (близько 16%), за ними йшли євреї (майже 10%), бiлоруси (понад 6%), нiмцi (2%). На iншi нацiональнi групи (литовцi, чехи, словаки, росiяни, а також невеликi нацiональнi анклави так званих польських татар i вiрменiв) припадало близько 1% вiд загальної кiлькостi населення.
За вiросповiдною ознакою українська меншина в Польщi подiлялася на православних (11,8%) i греко-католикiв (10,4%). За переписом 1931 p., серед українцiв було 2 млн. 855 тис. греко-католикiв (60%) i 1 млн. 840 тис. православних (39%). 60 тис. (майже 1%) українцiв належало до iнших вiровизнань: римо-католицького (26 тис), євангелiчного (7 тис.) та iнших протестантських конфесiй (25 тис).
Територiальне розмiщення українцiв-греко-католикiв i українцiв-православних було досить симптоматичним. Майже всi греко-католики проживали на теренах, якi ранiше були в складi Австро-Угорщини, а православнi - на теренах колишньої Росiйської iмперiї. Ця конфесiйна диференцiацiя була проявом актуальної навiть у XIX ст. засади - "cuius regio eius religio" ("чия земля (управлiння, влада), того й релiгiя"). На захiдних землях України було створено чiтко зафiксований конфесiйний рубiж - так званий "сокальський кордон", на межi мiж колишньою Малопольщею (Галичиною) й Волинню та Холмщиною. До 1944-1945 pp. "сокальський кордон", по сутi, був межею двох свiтiв - католицького й православного. Чiткий рубiж проходив, з одного боку, по лiнiї Збараж-Броди-Радехiв-Сокаль-Рава-Руська-Любачiв (тут проживало вiд 51 до 69% греко-католикiв i 0,2-0,6% православних), а з iншого - по лiнiї Кременець- Дубно-Горохi-Володимир-Волинський-Томатiв-Бiлограй (тут було вiд 18 до 80% православних i лише 0,1-1,7% греко-католикiв).
Конфесiйна межа, яка вiдповiдала "сокальському кордону", була непорушною, попри спроби її змiнити однiєю зi сторiн. Здобутки тiєї чи iншої сторони на цьому вiдтинку мiсiйної працi були мiзерними. З одного боку, вдалося здобути кiльканадцять тисяч неоунiатiв, розпорошених по територiї так званих "схiдних кресiв", головним чином, на Волинi, з iншого - понад 20 тис. неоправославних, здебiльшого лемкiв, якi намагалися в такiй спосiб вiдокремитися вiд греко-католицької церкви.
По I свiтовiй вiйнi православна церква в Польщi перебувала в станi хаосу -практично був перерваний її зв'язок iз Росiйською православною церквою (РПЦ), змiнився статус (зi становища панiвної, державної, вона стала толерованою церквою релiгiйної меншини).
У вiдродженiй Польщi полiтична роль православної церкви ототожнювалася з її участю в лiквiдацiї унiї на Правобережнiй Українi 1839 p., зокрема на Волинi, а пiзнiше (1875 р.) - на Холмщинi й Пiдляшшi. Роль православної церкви в даних акцiях не зводилася лише до добровiльного соборного освячення надзвичайно болiсної для унiатiв трансформацiї, оскiльки вона збагачувалася сакральними об'єктами (церквами, каплицями, духовним закладами, церковними маєтками), якi ранiше належали греко-католицькiй i римо-католицькiй церквам. Слiд зазначити, що в Польщi мiжвоєнного перiоду частина iєрархiї й духiвництва православної церкви все ще сповiдувала iдею "великої, святої й триєдиної Русi", водночас, як i римо-католицька церква, виступаючи проти комунiзму й радянської влади.
стр. 60
Бiльшостi полякiв-католикiв православна церква уявлялася проросiйською, ворожою польськiй державностi. У суспiльнiй свiдомостi полякiв i в реальнiй полiтицi Польщi того часу проявилося багато анахронiзмiв, корiння яких сягало XVI-XVII ст. До "антихристиянства" було зараховано "українську схизму" не лише в православному, але й в унiатському варiантах1 . У тогочасних католицьких пiдручниках Закону Божого православна церква iнколи трактувалася "костелом схизматичним, не iстинним, фальшивим, не апостольським, таким, що не дає спасiння"2 .
Тож римо-католицька церква розпочала широкомасштабну ревiндикацiйну3 кампанiю щодо православ'я, намагаючись судовими чи насильницькими методами повернути матерiальнi та духовнi позицiї, втраченi внаслiдок прилучення унiатських єпархiй до православної церкви (ревiндикувати "душi", маєтки, будiвлi, землi та лiси, що вже належали православнiй церквi).
Полiтика державної влади щодо православних не була чiтко визначеною, особливо в початковий перiод правлiння нацiональних демократiв (ендекiв), хоча вона вже тодi зумовлювалася нацiоналiстичною концепцiєю їхньої схiдної полiтики4 .
Польська нацiонал-демократiя виходила з концепцiї прiоритету загальнонацiональних iнтересiв над "дрiбними" прагненнями нацменшин країни. Роль суверена мав вiдiгравати польський народ, який уважався єдиним носiєм культурних надбань. Фактичний творець цiєї концепцiї - вiдомий польський полiтик Р.Дмовський - у меморандумi, представленому комiсiї з польського питання вищої ради Паризької мирної конференцiї (1919 p.), так висловив її суть: "Треба створити такий кордон, де було б поселено стiльки полякiв, якi б чисельнiстю своєю полонiзували мiсцеве українське населення... Там, де ми можемо помножити свою силу й свою цивiлiзацiйну мiсiю, поглинаючи iншi елементи, жодне право не забороняє цього, i робити це ми зобов'язанi"5 .
Ендеки прагнули створити мононацiональну державу шляхом примусової асимiляцiї неполякiв. Отже, в їхнiх полiтичних планах була латинiзацiя "схiдних кресiв", i питання про нормалiзацiю правового статусу православної церкви не порушувалося6 . Однак тривалий час не можна було замовчувати й iґнорувати проблеми кiлькамiльйонної конфесiї, оскiльки уряд мав ґарантувати релiгiйнi свободи своїм громадянам згiдно з прийнятими ним за Ризьким договором 1921 р. зобов'язаннями.
У пiдґрунтi державної полiтики II Речiпосполитої щодо слов'янських меншин лежало двi iдеї. Перша: основою державної єдностi є вiросповiдна єднiсть. I друга: церковна унiя з погляду державної iнтеграцiї дає зворотнi наслiдки. Вони випливали з традицiйної нацiональної полiтики давньої Речi Посполитої, з iсторичного досвiду впровадження церковної унiї на "руських" землях. Виявилося, що унiя, яка вiд Берестейського собору 1596 р. була визначальним чинником державної полiтики щодо православної людностi, спричинилася до утворення з греко-католицької церкви "iнституцiонального риштування українського нацiонального сепаратизму"7 . Саме тому в перiод "другої незалежностi" (1918-1939 pp.) державна влада намагалася обмежити сферу впливу греко-католицької церкви, а також була проти запровадження нового католицького обряду - схiдновiзантiйського, убачаючи в цьому небезпеку посилення росiйського впливу й навiть розвитку української та бiлоруської самосвiдомостi.
У Польщi iснувало двi концепцiї державної полiтики стосовно православної церкви, якi заперечували одна одну: перша орiєнтувалася на її лiквiдацiю, а друга - на "органiзацiйну перебудову" церкви в потрiбному державi напрямку. Лiквiдацiйна концепцiя виходила iз засновку, що найефективнiшим засобом державної та нацiональної iнтеграцiї є вiросповiдна єднiсть, i що православна церква (за своєю природою й суттю проросiйська) дедалi бiльше українiзована може стати чинником дезiнтеграцiї. Це було реакцiєю на полiтичну роль Росiйської правосла-
стр. 61
вної церкви пiд час подiлiв Польщi. Вона пiдсилювалася також почуттям тривоги за майбутнi польсько-росiйськi стосунки. Тут iнтереси держави та римо-католицької церкви збiгалися, хоча взаємини мiж ними в цiй площинi складалися по-рiзному.
У першi повоєннi роки, у перiод зростаючої ворожостi католикiв до православних, пiд час розгортання ревiндикацiйної кампанiї, державна влада дiяла пiд тиском римо-католицької церкви. Однак поступово, намагаючись зберегти суспiльну стабiльнiсть, держава пригальмовує наступальну полiтику, свiдченням чого є ставлення на межi 1920-х-1930-х pp. до ревiндикацiйних акцiй. У другiй половиш 1930-х pp., у перiод реалiзацiї програми "змiцнення польськостi" на схiдних землях II Речiпосполитої, брутальнiсть її методiв змусила римо-католицьку церкву, яка все ще була зацiкавлена в послабленнi православ'я, офiцiйно вiдмежуватися вiд цих акцiй. Державна влада намагалася використати мiсiйний потенцiал римо-католицької церкви у своїх полiтичних iнтересах. У цей час католицизм оцiнюється державними органами як чинник нацiєтворчий, трактується прагматично, як iнструмент державної полiтики, без глибшої релiгiйної мотивацiї.
Досвiд показав, що лiквiдувати православ'я неможливо з причини значної кiлькостi його послiдовникiв, укорiненостi, а також наявностi конституцiйних ґарантiй i загрози викликати ворожi настрої щодо Польської держави. Саме звiдси випливає друга концепцiя - "органiзацiї" православної церкви, себто її докорiнної перебудови на взiрець нацiональної польської церкви.
Наприкiнцi 1930-х pp. виразно фiксується вибiркове, реґiональне застосування цих двох концепцiй. Перша, "лiквiдацiйна", домiнувала на Холмщинi й Пiдляшшi, а також у прикордоннiй iз радянською Україною смузi, на Волинi; друга, органiзацiйна, - на iнших теренах, заселених православними, хоча й тут держава вряди-годи вдавалася до першої концепцiї.
Подiбно до того, як державi не вдалося успiшно здiйснити лiквiдацiйнi заходи на вказаних вище територiях, їй (державi) також не вдалося радикально вплинути на процеси "перебудови" православної церкви в потрiбному напрямi. Зазначимо, що iстотну роль в iнспiрацiї цих процесiв вона все ж вiдiграла.
По-рiзному уявляючи характер майбутньої православної церкви в II Речiпосполитiй, церковнi, українськi громадськi й державнi дiячi солiдаризувалися в обстоюваннi позицiї унезалежнення її вiд Росiйської православної церкви.
Позицiя єпископату православної церкви полягала в тому, що, по-перше, вона має бути за своїм характером росiйською, а її устрiй - синодально-консисторським, водночас iз можливiстю участi свiтських осiб в управлiннi. Це дозволило б повнiстю зберегти владу єпископату в церквi та змiцнити його позицiї в стосунках iз державою. По-друге, церква повинна бути незалежною вiд державної влади, користуватися в повному обсязi всiм своїм майном i майновими правами, здобутими в колишнiй Росiйськiй iмперiї. Якщо йдеться про внутрiшнiй устрiй, то це має бути церква автокефальна, але з дозволом на це "матерi-церкви" (РПЦ).
Друга модель, яку намагалися реалiзувати українськi громадськi дiячi, полягала в тому, що церква має бути за своїм нацiональним характером українською (принаймнi на теренах, заселених українцями), її устрiй - соборним, що ґарантуватиме участь мирян в управлiннi. Прибiчникам такої моделi буття православної церкви в Польщi вона вбачалася незалежною вiд держави. Один iз визначних iдеологiв i промоторiв цiєї концепцiї А.Рiчинський у фундаментальнiй працi "Проблеми української релiгiйної свiдомостi" (1933 р.) виклав своє бачення майбутньої реорганiзацiї церкви таким чином: усi українськi (на Полiссi, Волинi, Холмщинi, Пiдляшшi) й бiлоруськi парафiї пiдлягатимуть своїм єпископам, а тi, своєю чергою, об'єднаються у двi митрополiї - українську й бiлоруську; вони обидвi пiдпорядковуватимуться патрiарховi, який виступатиме символом єдностi церкви й опiкуватиметься православними меншинами - росiянами, чехами, поляка-
стр. 62
ми8 . Iшлося про таку церкву, яка мала бути своєрiдною iнституцiональною формою життя українцiв, адже бiлоруський нацiональний рух не висував вимог щодо особливої ролi й мiсця православної церкви в суспiльному й нацiональному життi, вiн лише несмiливо заявляв про потребу богослужiнь бiлоруською мовою.
I, зрештою, третя позицiя: церква польського характеру, обмежена в правах власностi на церковне майно й землi, ба бiльше - позбавлена зовнiшньої опори й цiлковито пiдпорядкована державнiй владi (вона реалiзуватиме її полiтичнi цiлi щодо нацменшин - української, бiлоруської, росiйської). Зрозумiло, її обстоювали вищi державнi дiячi.
Iсторiя православної церкви в Польщi 1918-1939 pp. вiддзеркалює iснування й переплетення трьох наведених вище концепцiй: це боротьба рiзних полiтичних сил за певне iнституцiональне обличчя церкви i її суспiльно-полiтичнi функцiї.
Концепцiя державної полiтики в ставленнi до православної церкви формувалася впродовж усього мiжвоєнного двадцятирiччя й про завершену, цiлiсну програму можна говорити лише пiд кiнець iснування II Речiпосполитої.
Правовий статус i структура православної церкви в Польщi визначалися й реґулювалися низкою урядових i церковних документiв, прийнятих упродовж 1920-х-1930-х pp., до й пiсля проголошення її автокефалiї 17 вересня 1925 р. Цi документи обумовили синодально-консисторський устрiй православної церкви (офiцiйна назва - "Польська автокефальна православна церква", у церковних документах - "Свята автокефальна польська православна церква"), якою мав управляти синод у складi всiх єпископiв пiд орудою екзарха-митрополита. Було встановлено 5 єпархiй: митрополича Варшавсько-Холмська, Вiленська, Полiська, Ґродненська й Волинська. Кандидатури на вищi церковнi посади повиннi були погоджуватися з державними органами. Єпископи мали складати присягу на вiрнiсть державi. Висвячення, а також усунення священикiв iз парафiї узгоджувалося з вiдповiдним воєводою. На цi посади могли бути призначенi громадяни Польщi, якi здобули теологiчну освiту у визнаних урядом Вiленськiй i Кременецькiй духовних семiнарiях, державному православному богословському лiцеї та на православному богословському факультетi Варшавського унiверситету. Державна влада взяла на себе утримання навчальних закладiв, в яких здобували освiту кандидати на духовний сан.
Утворення нових парафiй i єпископських посад вимагало державної санкцiї. Церковний маєток уважався державною власнiстю (цим становище православної церкви вiдрiзнялося вiд римо-католицької). Єпископи, члени консисторiї, а також парафiяльнi священики утримувалися коштом держави.
Вiд православної церкви вимагалося провадження актiв громадянського стану польською мовою. Цiєю ж мовою православне духiвництво та iєрархiя мали послугуватися в стосунках iз владою, у духовних судах, у викладаннi предметiв у теологiчних закладах, а також при видачi консисторiями документiв. Православнi отримали право публiчного вiдправлення богослужiнь i виконання релiгiйних обрядiв, викладання релiгiї для православних учнiв у загальноосвiтнiх школах рiдною мовою. Духiвництву було ґарантоване право користування церквами, житловими та господарськими будiвлями при сакральних об'єктах, а також видiленими для православних парафiй угiддями.
Єпископам було дозволено органiзовувати церковнi братства, статути яких пiдлягали затвердженню мiнiстерством релiгiйних вiровизнань та народної освiти.
13 квiтня 1925 р. синод прийняв до розгляду проект "Положення про внутрiшнє канонiчне впорядкування Святої автокефальної польської православної церкви". Лише 10 грудня 1938 р. було видане розпорядження уряду про визнання "Внутрiшнього статусу Польської автокефальної православної церкви".
стр. 63
Правовий стан церкви реґулювали такi акти: декрет президента Речiпосполитої вiд 18 листопада 1938 р. "Про ставлення держави до Польської автокефальної православної церкви", розпорядження ради мiнiстрiв вiд 10 грудня 1938 р. "Про визнання внутрiшнього статуту Польської автокефальної православної церкви". Вiдтак унормування становища церкви мало для неї позитивне значення, але декрет президента мав на метi створити правовi умови для втручання державної влади у внутрiшнi справи церкви.
У серединi мiжвоєнного перiоду (на 1930 р.) православна церква складалася з 5 єпархiй, 124 благочинiй i 1435 парафiй. За нацiональною ознакою - за мовою православних - 45,4% становили українцi, 32% - бiлоруси, 13,2% - поляки, 2,7% - росiяни, 0,6% - чехи. Отже, домiнували українцi та бiлоруси, проте iєрархiя (здебiльшого росiйська) намагалася не допускати поширення українського впливу. На цьому тлi виникали гострi конфлiкти мiж зросiйщеним духiвництвом i вiрними (особливо на Волинi), а також мiж рiзними нацiональними групами православних. Iшлося, насамперед, про мову богослужiнь: українцi, незначною мiрою бiлоруси й частина полякiв вимагали вiдправ рiдною мовою. Українцi намагалися утворити власну нацiональну єпархiю.
Поза сумнiвом, на користь державної влади потрiбно вiднести факт остаточного, хоча й запiзнiлого, уреґулювання юридичного статусу православної церкви, що сприяло нормалiзацiї державно-церковних вiдносин9 . Ставлення державної влади до питання розмiрiв i матерiальних можливостей православної церкви випливало з оцiнки її полiтичної ролi. У першi роки воно значною мiрою обумовлювалося атмосферою своєрiдного реваншу, контрнаступу, антиросiйськими настроями, а також намаганням отримати максимальну компенсацiю за втрати вiд наслiдкiв подiлiв Польщi. Iз плином часу, у мiру розвитку українського нацiонального руху, полiтичнi цiлi в ставленнi держави до цiєї церкви набули iншого спрямування - запобiгти розвитковi руху, позбавити його iнституцiональної опори та пiдтримки з боку православної церкви.
Щодо православної церкви полiтика держави залишалася незмiнною - обмеження в матерiальному й територiальному впливах. Практично протягом усього мiжвоєнного перiоду не були вреґульованi такi важливi питання, як кiлькiсть храмiв, парафiй, монастирiв, справи земельної власностi та нерухомостi, що становило джерело постiйних конфлiктiв мiж православною й католицькою церквами.
Державна полiтика цього перiоду була спрямована на полонiзацiю православної церкви й роз'єднання сiльських спiльнот, якими були парафiї. Iншими словами, вона була зорiєнтована на створення умов для трансформацiї православ'я, що вдалося лише частково. Зменшилася кiлькiсть парафiй у порiвняннi з передвоєнним перiодом на половину; на 30% скоротилася кiлькiсть парафiяльних фiлiй. Але водночас це призвело до загострення мiжконфесiйних стосункiв i пробудження антидержавних настроїв. Скасування парафiй i монастирiв, закриття храмiв, зокрема й тих, якi становили значну архiтектурно-мистецьку цiннiсть, драматична, а, по сутi, варварська акцiя нищення церков на Холмщинi 1938 р. - усе це не могло не впливати на настрої й поведiнку православних. А.Гiрський, один iз критикiв тогочасного становища православної церкви в Польщi, писав, що "...витворився дивний паралогiзм - "польонiзуючеєся" московське православ'я рятує себе тим, що бореться навiть iз примарою спольщення. Не трудно розгадати й науково висвiтлити цей паралогiзм. Полонофiльство московського православ'я є нiщо iнше, як прояв нацiональної мiмiкрiї чи "охоронного пристосування", котре польськi полiтики помилково приймають за польську асимiляцiю..."10 . Вiн небезпiдставно твердив, що "московське духiвництво розгадало, про що поляки мрiють, до чого вони стремлять i при яких умовах серед них можна втриматися , тому воно (православ'я - Н.С.) придбало собi польське охоронне забарвлен-
стр. 64
ня, щоби створити в очах польських нацiоналiстiв враження спольщення та поставити себе пiд опiку"11 .
Державно-церковна полiтика 1918-1939 pp. проявилась у рiзних формах i методах: тиск на православних iз метою впровадження в церквi польської мови й змiни календаря; активне втручання держави в питання церковних призначень; обмеження дiяльностi братств та iнших органiзацiй, якi сприяли свiтському елементу в церквi. Загалом ця полiтика за двадцять рокiв зазнала певної еволюцiї й мала три етапи: перший - 1918-1925 pp.; другий - 1926-1935 pp.; третiй -1935-1939 pp.
Перiод до 1925 р. характеризується переплетенням двох концепцiй щодо слов'янських меншин - нацiональної асимiляцiї й водночас деяких поступок, особливо в мовнiй сферi, або елементiв державної асимiляцiї при домiнуваннi ендецької програми полонiзацiї схiдних земель.
У 1926-1935 pp. нацiональна полiтика будувалася на засадах державної асимiляцiї. її метою була радикальна змiна неґативного ставлення українського населення до Польської держави, яке, крiм iншого, стало наслiдком украй непопулярної серед українцiв ендецької полiтики нацiональної асимiляцiї. Вона спиралася на концепцiю прометеїзму пiлсудчикiв, яка мала значний вплив на польську полiтику мiжвоєнного перiоду. Сутнiсть прометеїзму полягала у вiдведеннi Польщi ролi леґендарного Прометея, який принiс людям вогонь - у визволеннi неросiйських народiв СРСР вiд бiльшовизму. На його руїнах мала постати федерацiя напiвзалежних вiд Польщi держав, населення яких iз часом мало бути полонiзоване. Державна асимiляцiя передбачала формування в середовищi нацiональних меншин свiдомого почуття належностi до Польської держави12 . Iдея державної асимiляцiї не була ^концентрована в конкретнiй програмi уряду, однак простежувалася в окремих заходах стосовно слов'янських нацiональних меншин. Сам Ю.Пiлсудський не виявляв зацiкавленостi нацiональними проблемами, але все ж таки певна iнiцiатива в цьому напрямку проявлялася. Мабуть, найсерйознiшою спробою вироблення цiлiсної програми нацiональної полiтики був запропонований 18 серпня 1926 р. мiнiстром внутрiшнiх справ К.Млодзяновським проект "Основних положень ставлення державної влади до нацiональних меншин", який обговорювався в радi мiнiстрiв. Ю.Пiлсудський пiд час дискусiї вважав за потрiбне триматися напряму державної асимiляцiї. Однак положення цього проекту не були прийнятi як директива для державного апарату, а лише як основа для подальшої розробки програми нацiональної полiтики уряду13 . Отже, iдея державної асимiляцiї стала головною засадою державної полiтики.
Водночас iз нацiональними проблемами й конфесiйними трансформацiями в перiод до й пiсля 1925 р. простежується спроба реалiзацiї регiональних iдей. Найпослiдовнiше їх було втiлено на Волинi пiд час перебування на посадi волинського воєводи Ґ.Юзефського14 , який уважав, що українську люднiсть потрiбно "здобувати для польської державностi", iзолюючи вiд "сепаратистського руху з боку Схiдної Галичини через змiцнення так званого сокальського конфесiйного кордону"15 . Отже, спосiб мiнiмiзацiї нацiонально-конфесiйних конфлiктiв на Волинi вимагав, iз погляду воєводи Ґ.Юзефського, "толерантностi до українського руху в православнiй церквi й рiшучої протидiї неоунiйнiй акцiї"16 . Саме в цей перiод українiзацiя православної церкви на Волинi була найбiльш успiшною: загалом почали послуговуватися українською мовою в богослужбовiй практицi, у релiгiйнiй освiтi в школах, у справах церковної адмiнiстрацiї. Варто наголосити, що водночас воєводська влада не випускала з поля зору справи впровадження польської мови в Церквi (катехiзацiя учнiв у школах iз польською мовою навчання там, де не було опору з боку православного населення)17 .
стр. 65
У Люблiнському воєводствi полiтика центральної й мiсцевої влад повнiстю збiгалася: не допускати українiзацiї православної церкви, запроваджувати польську мову в богослужiннi, по можливостi вiдокремлювати й органiзовувати в осiбну конфесiйну групу полякiв у православнiй церквi, iншими словами - формувати православну церкву на польський взiрець. Iз цiєю метою мiнiстерство вiровизнань та народної освiти в 1929 р. зажадало вiд воєводи докладної iнформацiї про те, в яких парафiях священики послуговуються українською мовою й скiльки в них православних полякiв. Воєводська адмiнiстрацiя, виконуючи цю вказiвку, почала вимагати вичерпну iнформацiю вiд староств про те, якою мовою моляться рiзнi нацiональнi меншини. 1934 р. на Люблiнщинi розпочалася кампанiя, спрямована на "очищення парафiй вiд священикiв та iнших духовних осiб", якi вважалися "полiтикуючими українцями". Це був початок систематичної антиукраїнської дiяльностi державної адмiнiстрацiї з перетворення православної церкви на "нацiональну польську" православну церкву.
На пiвнiчно-схiдних землях через кволiсть бiлоруського нацiонального руху державна влада (центральна й мiсцева) не докладали особливих зусиль для змiни нацiонального характеру церкви, а православний люд уважали схильним до асимiляцiї - нацiональної й конфесiйної.
Iншими словами, незалежно вiд офiцiйного державного курсу асимiляцiйної полiтики в 1926-1935 pp., там, де можна було не наражаючись на небезпеку викликати нацiонально-конфесiйний протест, який би загрожував державнiй безпецi та суспiльнiй стабiльностi, у православних церквах активно впроваджувалася польська мова й активiзувалися польськi етнiчнi групи православного вiросповiдання.
Перiод вiд 1935 р. (по смертi Ю.Шлсудського) характеризується поступовим наростанням (аж до вироблення чiткої програми) тенденцiї нацiональної асимiляцiї18 . Як домiнуючу цiннiсть державнi iдеологи II Речiпосполитої щораз частiше висувають нацiю, а як джерело державної моцi та незалежностi - велич i згуртованiсть польського народу. Тож у державнiй полiтицi домiнуючою стає тенденцiя нацiональної асимiляцiї. Пiд кiнець 1935 р. постає комiтет у справах нацiональностей, який на першому ж своєму засiданнi декларував, що "...православна церква повинна стати iнструментом поширення польської культури на схiдних кресах, отже, необхiдно докладати зусиль до спольщення православ'я й припинення його українiзацiї"19 .
Промовистим свiдченням ставлення до українства в цей час може бути думка, висловлена мiнiстром внутрiшнiх справ М.Зандрам-Косцяловським пiд час офiцiйного вiзиту до нього українцiв - послiв сейму, яких надзвичайно непокоїли стан i перспективи українського шкiльництва на Волинi (1936 р.). На їхнi запити мiнiстр вiдповiв таким чином: "Я не дискутуватиму про Волинь як землю українську, чи нацiональну свiдомiсть населення Волинi. Це нi до чого не призведе, i тут ми з вами спiльної мови не знайдемо... Не заперечую, що на Волинi iснує етнiчна маса, яку ви називаєте українцями. Зрештою, я вже з куртуазною метою вживаю назви "українець", замiсть "русин". Але зрозумiйте й ви, панове, що край є польський. Отже єдина дорога - це асимiляцiя Волинi, як i взагалi всiх українцiв у Польщi"20 .
Отже, полiтика денацiоналiзацiї непольської людностi на "схiдних кресах" набула рис чiткої програми - домiнування вiйськових чинникiв, застосування брутальних методiв i, зрештою, спроби активiзацiї рiзних польських органiзацiй та об'єднань, державних i самоврядних адмiнiстрацiй. У цих акцiях була зацiкавлена також i римо-католицька церква - офiцiйно участi в них вона не брала, хоча дiї польської влади, поза сумнiвом, вiдповiдали її iнтересам.
Характерним явищем цього перiоду став iнспiрований вiйськовими "рух православних полякiв". Важливою акцiєю, спрямованою на "винародовлення"
стр. 66
православ'я в Польщi, творення "польського православ'я", стало висвячення в єпископи 1938 р. на домагання мiнiстерства визнань та народної освiти двох православних вiйськових капеланiв. Це були протоiєреї Ґ.Шреттер (iз волинських нiмцiв) i К.Семашко (бiлорус). Вiдразу по цьому волинський архiпастир Олексiй (Громадський) у приватнiй бесiдi з I.Власовським (на той час секретарем Волинської духовної консисторiї) висловив думку, що "це приготовлена поляками нова iєрархiя", а стара (тогочасна) через якийсь час пiде "на спокiй"21 . Ще одним проявом драматичного становища православної церкви в Польщi стала промова владики Олексiя 14 серпня 1938 р. у Володимирi-Волинському пiд час урочистостей, присвячених 950-рiччю хрещення України-Русi. У нiй вiн наголосив: "О, те майбутнє... Коли намагаєшся пiдняти завiсу того таємного майбутнього - страшно становиться... А що, коли грiхи нашi переповнили чашу гнiву Божого? А що, коли цей ювiлейний рiк є для нас судним, i Господь уже важить нас на вазi правди своєї? ... О, горе тодi..."22 . Дещо згодом вiн висловив I.Власовському своє сподiвання, що "польське православ'я" "великий спротив у Польщi знайде якраз в українському православ'ї, яке вже в iсторiї показало себе в XVII-XVIII ст. у боротьбi з унiєю"23 .
"Польське православ'я" не знаходило широкої пiдтримки з боку населення, не вкорiнювалося й не поширювалося. Характерно, що виникло воно в пiвнiчно-схiдних воєводствах - Бiлостоцькому, Новоґрудському, Полiському й Вiленському, заселених здебiльшого бiлорусами, або, як вони самi себе називали, "тутешнiми" чи "тутейшими", тобто етнiчним елементом, схильним до асимiляцiї. А через кволiсть бiлоруського нацiонального руху в православнiй церквi, на цiй територiї її росiйський характер не порушувався. Росiйськiсть православ'я тут поступово еволюцiонувала в польськiсть, чого, як уже зазначалося, не було анi на Волинi, анi на Люблiнщинi, де iснували сильнi українiзацiйнi тенденцiї. Утiм, i там спостерiгалися активнi, проте безрезультатнi, спроби органiзацiї православних полякiв.
Волинь i Люблiнщина натомiсть стали полiгоном енергiйних ревiндикацiйно-полонiзацiйних акцiй, промотором яких був координацiйний комiтет у Люблiнi. Подiбнi комiтети поставали в iнших мiсцях, а їхнiм аналогом на верховному щаблi був координацiйний комiтет при нацiонально-освiтньому iнститутi у Варшавi.
Полонiзацiйнi акцiї як на Волинi, так i на Люблiнщинi, мали свої особливостi. На Волинi домiнував брутальний примус до вiросповiдної конверсiї (змiни), що обґрунтовувалося полiтичною ситуацiєю, а також великим значенням цiєї територiї з погляду державної безпеки й оборони. Акцiя здобуття православних для католицизму на Волинi розпочалася наприкiнцi 1937 р. й посилилася в першiй половинi 1938 р. У нiй брали участь вiйськовi (корпус охорони прикордоння (КОП)), а допомагала - адмiнiстрацiя (державна та самоврядна). Католицька церква офiцiйно не втручалась, починаючи дiяти лише тодi, коли група православних У тому чи iншому населеному пунктi "готова була прийняти католицизм". Наскiльки владi вдалося реалiзувати свої плани, встановити проблематично.
Суть проблеми полягає, однак, не в переходi тiєї чи iншої кiлькостi православних на римо-католицьке вiросповiдання, а в обставинах i методах, якими здiйснювалася ця конфесiйна конверсiя. Власне це, замiсть асимiляцiї православної людностi, призвело до протилежних наслiдкiв - посилення процесу українiзацiї православної церкви й пробудження нацiональної самосвiдомостi українцiв (передусiм на Волинi).
За iнiцiативою волинського воєводи О.Ґавке-Новака була розроблена (лютий 1939 р. - затверджена мiнiстерством внутрiшнiх справ) "Полiтична програма державної полiтики Польщi на Волинi". Вона була нацiлена на подальшу полонiзацiю та колонiзацiю краю. Програма складалася з низки роздiлiв. Перший присвячувався проблемi православного населення Волинi ("Реалiзуючи польську програ-
стр. 67
му щодо руського (українського) населення, потрiбно мати на увазi, що не все православне населення може бути до цiєї нацiї зараховане. Не можна iдентифiкувати православних iз руською (українською) нацiєю. Боротьба за душi несвiдомого православного населення мусить бути пiднята польською громадськiстю, i ця боротьба в державних iнтересах повинна закiнчитись перемогою"24 ). У цьому ж роздiлi розкривалися засоби досягнення мети - пропонувалося утворювати осередки православних полякiв, якi б започатковували ефективну полонiзацiю, охопити "несвiдому" українську молодь польськими напiввiйськовими органiзацiями, посилити польський вплив у сiльськогосподарських гуртках i кооперативах, посилити польську пропаґанду в органах мiсцевого самоврядування.
У наступному роздiлi, де йшлося про використання термiнiв "русини" та "українцi", вказувалося: "Прогресуючий нацiональний процес в українському суспiльствi призвiв до того, що назви "українець" i "український" стали символом ворожого Польщi напряму й вiдцентрового руху, який ставить за мету утворення України на землях, що входять до складу Польської держави й на яких одвiчно проживають поляки"25 . Далi наголошувалося, що термiни "українець" та "український" слiд уживати лише стосовно тих осiб, якi усвiдомлюють i вiдчувають себе українцями. В iнших випадках замiсть цих визначень пропонувалося використовувати слова "русин", "руський" i такi нейтральнi назви, якi б нiчого спiльного з нацiональнiстю не мали, як, наприклад, "православний", "волиняк", "тутейший". Творцi програми вважали, що її втiлення сприятиме повнiй асимiляцiї українцiв. Значна увага придiлялася унiфiкацiї календаря, плеканню нової ґенерацiї православного духiвництва, яке б допомагало полонiзувати українцiв. Планувалося створити таку систему вiдбору абiтурiєнтiв духовних навчальних закладiв, щоб жоден свiдомий українець не мiг до них потрапити. Украй шовiнiстичним був роздiл "Принципи спiвжиття польського населення з непольським". Тут українцi, якi на Волинi становили абсолютну бiльшiсть, ставилися в один ряд iз нацiональними меншинами (чехами, нiмцями, росiянами). У всiх громадських i господарських органiзацiях влада мала твердий намiр забезпечувати польськiй мовi й культурi перевагу над iншими. Ця програма була таємною, до ознайомлення з нею допускалося обмежене коло осiб26 .
Особливу увагу координацiйний комiтет звернув на Холмщину. Тут усiх православних було подiлено на три категорiї: тi, що розмовляють польською мовою i яких можна схилити до прийняття римо-католицизму; тi, якi мiцно прив'язанi до православ'я, але не є свiдомими українцями, тому не потрiбно їх схиляти до змiни вiровизнання, але слiд переконувати, що релiгiя не є визначальною щодо нацiональної iдентифiкацiї; зрештою, третя категорiя українського населення - тi, хто перебував пiд впливом українських нацiональних партiй та iдеї українiзацiї православ'я. Щодо представникiв цiєї категорiї, рекомендувалося зайнятися формуванням їхньої лояльностi до Польської держави, нейтралiзувати вплив таких осiб шляхом лiквiдацiї українських населених пунктiв i розподiлом їхнiх мешканцiв по польських поселеннях. Православних священикiв вимагалося беззаперечно пiдпорядковувати полонiзацiйнiй акцiї в православнiй церквi й з цiєю метою здiйснювати над ними постiйний нагляд.
Посилилися дiї державних органiв iз метою обмеження впливу православної церкви: постiйно зменшувалася кiлькiсть церков, усувалися священики з парафiй, не дозволялося створювати православнi товариства й братства. 1938 р. розпочалося нищення церков на Холмщинi. У зв'язку iз цiєю варварською акцiєю ревiндикацiйно-полонiзацiйна дiяльнiсть набула характеру вiдвертої, нiчим не прихованої, "вiйни з православ'ям" (чого ранiше намагалися уникати, доводячи, що влада виступає проти полiтичної, антидержавної дiяльностi пiд прикриттям православної церкви).
стр. 68
Отже, наприкiнцi 1930-х pp. тенденцiя полонiзацiї схiдних земель перетворилася на конкретну державну програму дiй, яка виявлялася в безогляднiй полонiзацiї православних у Вiленському, Новоґрудському, Полiському, Бiлостоцькому й трьох пiвнiчних повiтах Волинського воєводств, теренiв, заселених переважно православними бiлорусами. Подiбне вiдбувалося в Люблiнському воєводствi, де православних уважали колишнiми унiатами, католиками, а, отже, поляками, якi були силомiць переведенi на православ'я. Натомiсть Волинь (крiм трьох пiвнiчних повiтiв) через розвиток тут українського руху й українiзацiю православної церкви, на думку державних органiв, для енергiйних полонiзацiйних акцiй була непридатна.
У пiдсумку полонiзацiя призвела до зворотних наслiдкiв бо, незважаючи на розкол у православнiй церквi, якому в державнiй полiтицi вiдводилася певна "конструктивна" роль (насадження польської культури на "схiдних кресах") полонiзацiя в другiй половинi 1930-х pp. викликала серед населення цих теренiв II Речiпосполитої настрої, надзвичайно небезпечнi з погляду державної цiлiсностi. Полонiзацiйнi дiї вже вiд початку були приреченi на невдачу, оскiльки спричинили зiткнення традицiї православної церкви з польськiстю, ототожнюваною з католицизмом.
Пiдсумок державної нацiональної й церковної полiтики був невтiшним. Серед православного населення II Речiпосполитої та за її межами утвердилося переконання про iснування в Польщi релiгiйного тиску, а наприкiнцi 1930-х pp. - терору, посиленого мiжконфесiйними подiлами й конфлiктами. Православна церква - переважно через реалiзовану владою полiтику - не стала чинником поєднання з державою автохтонних слов'янських меншин, якi проживали на своїй землi, що в державно-адмiнiстративнiй термiнологiї iменувалася "схiдними кресами".
Реалiзацiя заходiв щодо трансформацiї українського православ'я на Волинi, Холмщинi й Пiдляшшi
Оскiльки державна полiтика асимiляцiї слов'янських нацменшин, особливо українцiв, супроводжувалася пацифiкацiєю "схiдних кресiв" i ревiндикацiєю сакральних об'єктiв i "душ", необхiдно дослiдити її основнi етапи, особливостi та методи.
Перша фаза ревiндикацiї припадає на 1918-1924 pp. У цей час на захiдноукраїнських землях влада зачиняла та нищила православнi церкви. Ця акцiя розпочалася вiдразу ж пiсля вступу польських вiйськ на терени, якi населяла православна люднiсть. Iєрархiя римо-католицької церкви насамперед забирала православнi сакральнi об'єкти (церкви, монастирi) та парафiяльнi будiвлi. За декiлька мiсяцiв було захоплено майже 400 церков, а в наступнi роки (до 1925 р.) - до 500 об'єктiв. Як указують польськi джерела, у цей перiод ревiндикацiї було пiддано до 80% колишнiх католицьких i унiатських церков, а також багато споруд, якi нiколи католикам не належали27 .
Слiд зазначити, що тиск на православне населення розпочався ще перед проголошенням Польської держави. У другiй половинi 1918 р. захiдноукраїнськi та захiднобiлоруськi землi були зайнятi австро-угорськими вiйськами, але поляки вже мали там досить широкi права й повноваження. Уже тодi в багатьох мiсцевостях фiксувалися випадки утискiв православних поляками-католиками: заборонялися релiгiйнi вiдправи, зачинялися й нищилися культовi споруди. Православне населення спочатку не чинило помiтного опору, оскiльки не було кому його органiзовувати. Ще пiд час I свiтової вiйни населення Холмщини, Пiдляшшя, Волинi та Полiсся зазнало величезних людських, духовних i матерiальних втрат. У червнi-липнi 1915 р. росiйська армiя примусово евакуювала iз цих земель понад 300 тис. українцiв, що майже на 80% зменшило чисельнiсть українського населення28 . Значними виявилися й культурно-мистецькi втрати: до Росiйської iмперiї були вивезенi церковнi дзвони, коштовне начиння, бiблiотеки й архiви. Iз Холма росiя-
стр. 69
ни евакуювали Свято-Богородичне братство (з друкарнею та видавництвом), духовну семiнарiю, церковко-археологiчний музей тощо29 .
Спорожнiлi православнi храми руйнувалися. Коли в 1918-1920-х pp. населення почало поступово повертатися до своїх домiвок, то виявилося, що знищено не тiльки господарства, а й храми (частину з них було перетворено на костели). Релiгiйне питання на Холмщинi переросло в проблему громадського й нацiонального значення30 . Пiдляський ординарiй Ґ.Пшездзецький 11 грудня 1918 р. видав розпорядження, в якому наказував повернути римо-католицькiй церквi закритi свого часу росiйським урядом i переробленi на православнi греко- чи римо-католицькi храми. 16 грудня 1918 р. прем'єр Польщi Морачевський i мiнiстр внутрiшнiх справ Туґут видали декрет, згiдно з яким майно православної церкви, котрим православне населення не користувалося через евакуацiю, переходило до тимчасового розпорядження держави. Важливим урядовим документом, на пiдставi якого в подальшому здiйснювалися акцiї ревiндикацiї церков, було "Розпорядження комiсара схiдних земель" вiд 27 жовтня 1919 р.
9 липня 1921 р. було видано новий декрет, згiдно з яким чиннiсть попереднiх розпоряджень щодо культових цiнностей поширювалася на всi територiї, що за Ризьким мирним договором увiйшли до складу Польщi. Отже, усе майно православної церкви - споруди, землi, лiси - перейшло в розпорядження Польської держави. Майже 20 тис. га церковної землi розподiлили головним чином мiж вiйськовими осадниками31 .
Методи та форми ревiндикацiї й конфiскацiї були рiзнi. Так, лише на Холмщинi й Пiдляшшi було зачинено 104 храми, знесено 55, спалено 36 i висвячено на католицькi 137 об'єктiв православної церкви32 . За iншими джерелами, на цих теренах iз 383 парафiяльних та фiлiйних церков 1918 р. було зачинено 11, знищено 59, а 150 перетворено на римо-католицькi. Православним тут спочатку залишили 63 церкви, а на кiнець 1930-х pp. на 230 тис. православних українцiв припадало лише 54 храми33 . До кiнця 1938 р. було зруйновано майже 170 церков34 .
Акцiя ревiндикацiї вiдзначалася брутальнiстю та неприхованою зневагою духовно-нацiональних святинь автохтонного населення. 1919 р. було знищене пiдземелля, а також цвинтар Холмського православного собору з похованнями єпископiв, настоятелiв та ктиторiв35 .
Непоодинокими були випадки блюзнiрства: на iконах виколювали очi, зображенням Христа та святих обрiзували ноги, ризами покривали долiвки. Церкви розбирали, палили, а iнодi пiдривали36 .
Отже, ревiндикацiя цього перiоду спрямовувалася на вiдбирання в православних церков i, в окремих випадках, на нейтралiзацiю пастирської дiяльностi в мiсцевостях, де зачинялися або висвячувалися на католицькi колишнi православнi храми. Частково практикувалася й "ревiндикацiя душ", тобто навернення православних на католицизм.
Ревiндикацiя мала на метi не тiльки повернути римо- та греко-католикам втрачену власнiсть - таким чином православнiй людностi було вказано, що головною в Польщi є римо-католицька церква. Ревiндикацiйнi акцiї вiдразу "поставили на мiсце" iєрархiю православної церкви в Польщi, змусили її бути покiрною й терплячою.
Перша фаза ревiндикацiї характеризувалася насильством над православною церквою, що було реакцiю на попереднє насильство з боку православної церкви. Головним чином, воно пояснюється намiром римо-католицької iєрархiї лiквiдувати православ'я. Проте ця спроба окатоличення "схiдних кресiв" "кавалерiйською атакою" мала полiтичнi передумови. 1937 р. ксьондз С.Вишинський, майбутнiй примас римо-католицької церкви в Польщi, писав, що "в цiй вiйнi найважливiшу роль вiдiграє католицький костел, а також свiдоме свого патрiотичного покликання духiвництво й чернечi ордени, зокрема Акцiя католицька, - це безсумнiвно.
стр. 70
Якщо польська державна полiтика в усiй Речiпосполитiй є тiсно поєднаною з католицизмом, то це поєднання найбiльш очевидне й необхiдне на схiдних кресах. Реагуючи на звернення Москви до iмперiалiстичної полiтики Iвана Ґрозного, Петра Великого й Катерини, Рiчпосполита повинна стати на шлях кресової полiтики Баторiя, тобто поширення й поглиблення на схiдних рубежах католицької культури"37 .
Однак перша фаза ревiндикацiйної акцiї на "схiдних кресах" була стримана завдяки активнiй сеймовiй дiяльностi послiв iз цих земель, а також бурхливiй реакцiї свiтової громадськостi й преси. 8 лютого 1924 р. в сеймi вiдбулося обговорення проекту статуту "Про вреґулювання справи власностi костелiв i церков, якi викликають суперечку мiж католицькою й некатолицькою люднiстю". Наприкiнцi травня 1924 р. українськi посли вимагали ухвалення статуту, який би внормував спiрнi питання церковної власностi. Два мiнiстри (Ґрабський i Миклашевський) теж гостро виступили проти окремих акцiй. 24 травня 1924 р. ревiндикацiю було зупинено постановою ради мiнiстрiв через "шкоду костелу католицькому"38 .
Початок другої фази ревiндикацiйних акцiй припав на останнi роки першого десятирiччя II Речiпосполитої. Реалiзувати тогочасну програму ревiндикацiї римо-католицька церква фактично не спромоглась, але її iнiцiатива в цiй справi спричинила велику напругу в стосунках мiж православними й католиками. 1929 р. римо-католицький єпископат розпочав низку процесiв проти Волинської, Полiської, Вiленської та Ґродненської православних консисторiй, вимагаючи в судовому порядку повернення храмiв, парафiяльних будiвель i церковної землi. Латинськi єпископи висунули претензiї на 724 храми, кафедральнi собори в Кременцi, Луцьку, Пiнську та монастирi: Вiленський, Дерманський, Жировицький, Зимненський, Корецький, Мiлецький i Почаївську лавру39 . Якщо врахувати, що загальна кiлькiсть православних церков у Польщi на цей час становила 1169, то зрозумiло, що означала втрата понад семисот культових споруд40 !
На Пiдляшшi з 320 православних церков католицький єпископ Ґ.Пшездзецький зажадав передати йому 248. У Ґродненськiй єпархiї з 174 церков костел вимагав аж 159. Iз загальної кiлькостi храмiв, на якi претендували римо-католицькi єпископи, на Волинську єпархiю припало 155. Глава православної церкви в Польщi митрополит Дiонiсiй засвiдчив, що коли б цi позови були задоволенi, то православна церква втратила б до двох третин своїх святинь41 .
Свої позови католицькi iєрархи мотивували тим, що всi цi храми та маєтностi в минулому належали римо- чи греко-католикам, а росiйський уряд вiдiбрав їх i передав православним. Другий арґумент латинських єпископiв полягав у тому, що цi храми, землi та майно необхiднi для задоволення релiгiйних потреб римо-католицького населення "схiдних кресiв". Безпiдставнiсть цього твердження незабаром виявилася очевидною: у 65 мiсцевостях, де збиралися повернути католикам православнi церкви, вони просто не проживали; у 73 - їх було не бiльше 5%; у 76 - не бiльше 20%42 .
Iнiцiатори ревiндикацiї не очiкували на рiшення судiв у цiй справi й оперативно приступили до реалiзацiї своїх намiрiв: почастiшали випадки знищення православних храмiв. Упродовж 1930 р. тiльки у Варшавсько-Холмськiй єпархiї було закрито понад 10 церков.
Слiд наголосити, що ця фаза ревiндикацiї збiглася iз сумнозвiсною пацифiкацiєю - репресивною акцiєю польської влади, яка здiйснювалася в схiдних регiонах держави. Економiчна криза, страйки, пацифiкацiйнi акцiї, яким було пiддано до 800 сiл, новi претензiї римо-католицьких єпископiв на володiння православними храмами, земельними угiддями та культовим майном украй загострили суспiльно-полiтичну ситуацiю в Польщi43 .
стр. 71
Цього разу опiр ревiндикацiї здiйснювала не лише православна громадськiсть Польщi, а й iєрархiя. Вiн виявився досить ефективним, оскiльки план дiй був усебiчно обмiркований у синодi та на нарадi юрисконсультiв консисторiй44 . Акцiю захисту очолив глава православної церкви в Польщi митрополит Дiонiсiй. її поточними справами керував завiдувач правничого вiддiлу митрополiї К.Нiколаєв45 . Єпархiальнi комiтети для оборони прав православної церкви, якi створювалися вiдповiдно до рiшення синоду вiд 22 березня 1930 p., очолювали правлячi єпископи46 .
Цi комiтети дiяли солiдарно, готували iсторичнi довiдки на кожен об'єкт, якому загрожувала ревiндикацiя. Iнформацiя про їхню дiяльнiсть та документальнi пiдтвердження законних прав православних громад на культовi споруди реґулярно оприлюднювалися в церковних перiодичних виданнях. Для покриття видаткiв, пов'язаних iз судовим захистом, був створений спецiальний фонд, який складався з обов'язкових внескiв усiх православних парафiй47 .
Iєрархiя греко-католицької церкви Польщi категорично вiдмежувалася вiд iнiцiативи римо-католицьких єпископiв. Митрополит А.Шептицький iз цього приводу 2 лютого 1930 р. в iнтерв'ю газетi "День польський" заявив: "Менi здається, що бiльше треба глядiти на душi, якi моляться, анiж на святинi, в яких моляться. Не можна такому народовi, що терпiв релiгiйно й тепер терпить iз релiгiйних мотивiв... давати вiдчувати щось наче новий релiгiйний примус чи кривду. Церква хоче єдностi, але церква не хоче нiкому вiдбирати вiри. Якби дiйшло до ревiндикацiй, то, боюся, щоби вони мали не цей перший, але той останнiй результат. Греко-католицькi духовнi кола не вiзьмуть у ревiндикацiї нiякої участi. Я радий, що можу це сказати"48 .
Претензiї римо-католицьких єпископiв викликали антикатолицькi та анти-польськi виступи не тiльки всерединi країни, а й за її межами. Ревiндикацiйнi акцiї та судовi позови костелу широко коментувала як польська, так i європейська преса. Протести iз цього приводу до Лiґи Нацiй надiйшли з країн Європи, Азiї та Америки49 .
Незважаючи на реакцiю свiтової громадськостi щодо ревiндикацiй, дистанцiювання греко-католицької iєрархiї та неприхильне ставлення бiльшостi католицьких осередкiв краю, латинськi єпископи в суперечцi з православною церквою звернулися по посередництво до державних органiв, якi визнали акцiю польських єпископiв такою, що ускладнює ситуацiю в Польщi й зажадали вiдмовитися вiд будь-яких претензiй на православнi церкви. Остаточне рiшення в цiй справi (на користь православної церкви) верховний суд ухвалив 20 листопада 1933 р. Згiдно з ним, передача православних церков римо-католицькому духiвництву могла вiдбуватися лише в окремих випадках на основi рiшень свiтської влади. Оскiльки це рiшення вищої судової iнстанцiї спиралося на розпорядження комiсара схiдних земель вiд 22 жовтня 1919 р., то йшлося лише про повернення колишнiх римо-католицьких церков, якi росiйський уряд свого часу передав православним. Католицька церква втрачала можливiсть претендувати на колишнi греко-католицькi церкви.
Третя фаза ревiндикацiйної акцiї припадає на 1937-1939 pp. її характеризують новi риси. Якщо ранiше iнiцiаторами кампанiї була переважно iєрархiя католицької церкви на "схiдних кресах", а урядовi особи стояли осторонь, або намагалися її зупинити, то в цей перiод ситуацiя суттєво змiнилася. Iнiцiаторами ревiндикацiйної акцiї виступили саме урядовцi iз санацiйного табору. У цi роки значно ускладнилася мiжнародна ситуацiя. На схiдних теренах II Речiпосполитої класовi бої поєднувалися з нацiональними конфлiктами, мiжконфесiйними ускладненнями та суперечностями, урядовими репресiями супроти мiсцевого населення, напругою мiж греко- й римо-католиками.
Значно посилилася полонiзацiя населення - iз цiєю метою було органiзовано рух так званої "шляхти заґродової"50 . Перед у цiй справi вели вiйськовi, якi намагалися зробити "хрещеними поляками" майже 1 млн. населення схiдних те-
стр. 72
ренiв держави, апелюючи до його польського походження. Ставка робилася на пробудження почуття "шляхетностi", "живої нацiональної традицiї". До органiзацiї руху "шляхти заґродової" було залучено католицьких священикiв. Цей рух активно пропаґувала католицька преса. Розпочалося створення мережi осередкiв союзу "шляхти заґродової", органiзовувалися з'їзди, а патронували цю кампанiю дiячi церкви. "Шляхта заґродова" готувалася до акцiй полонiзацiї православної церкви, оскiльки саме їй вiдводилася головна роль в антиправославних ревiнди-кацiйних дiях.
Восени 1937 р. розпочалася пацифiкацiя православної церкви в Люблiнському воєводствi, згодом у Волинському, Полiському та iнших "кресових" воєводствах. Здiйснювалася вона двома шляхами. З одного боку, створювалося щось на зразок суспiльного руху (головний компонент - "шляхта заґродова"), метою якого було "формування польськостi" на цих землях, а з iншого - за допомогою вiйська та полiцiї здiйснювалися антиправославнi провокацiї.
Цю наступальну акцiю очолювало Товариство розвитку схiдних земель. До правлiнь товариств залучалися працiвники апарату освiти (куратори, iнспектори, викладачi), духовнi особи з костельної iєрархiї, представники громадських органiзацiй, а також вiйськовi й полiцейськi51 . Фактично акцiєю керував другий вiддiл ґенерального штабу збройних сил ("двуйка"). Вiстря кампанiї скеровувалося проти православ'я, а її головною метою була лiквiдацiя православної церкви та навернення її вiрних на католицизм.
Про тогочаснi подiї розповiв свiдок - колишнiй православний священик: "Почалося з переслiдувань у прикордоннiй смузi. Забороняли вiдвiдувати рiдню в сусiдньому селi без спецiального дозволу вiйськової влади, а дозвiл отримати було неможливо. Забороняли вечорами свiтити свiтло в хатах, вiдвiдувати своїх сусiдiв, забороняли всю українську пресу та книжки пiд загрозою кари в'язницею. Були випадки, що за українську газету судили вiд 3-х i бiльше мiсяцiв в'язницi. У такий спосiб пiдготовлювали ґрунт до акцiї "навернення". Щоб "акцiю" прискорити, заборонено було православним священикам вiдвiдувати по хатах своїх парафiян, та частково здiйснювалися арешти священикiв без найменших причин, лише тому, щоб перешкодити в недiльних Богослужбах"52 .
11 грудня 1936 р. в Люблiнi був створений координацiйний комiтет пiд орудою командувача вiйськової округи ґенерала М. Сморавiнського53 . Завданням комiтету стало знищення православних церков. Виконавчим (екзекутивним) органом був окремий штаб вiйськової безпеки на чолi з полковником 3. Кроґульським. На Холмщинi й Пiдляшпii ревiндикацiйною акцiєю керували бриґадний ґенерал Б. Ольбрихт, а вiд 21 травня 1938 р. - полковник М. Бурковський (3 пiхотна дивiзiя леґiонерiв, штаб у Замостi)54 .
Iлюстрацiєю поєднання ревiндикацiї та пацифiкацiї може бути такий факт. Восени 1937 р. набули розголосу подiї в селi Гриньках (Кременецький повiт, неподалiк вiд радянського кордону). За повiдомленням офiцiйної преси й католицьких часописiв, 17 жовтня 1937 р. мiсцевий ґарнiзон корпусу охорони прикордоння вiдзначав своє свято. Пiсля врочистостей з'ясувалося, що портрети державних Дiячiв II Речiпосполитої були "збезчещенi", а це загрожувало мешканцям пацифiкацiєю. Щоб вiдвернути лихо, до керiвництва КОП звернулася делеґацiя гринькiвчан, яка попросила депортувати iз села кiлькох осiб ("українських терористiв"). Водночас селяни запитали, чим вони можуть засвiдчити свою лояльнiсть? Комендант схвалив їхнє "шляхетне пробудження" й за допомогою учителя органiзував збори в школi, пiд час яких шiсть родин заявили про "готовнiсть перейти на католицизм". Для того, щоб "повчити їх католицькiй релiгiї", до села приїхав Ксьондз Ярошевич iз Ланiвцiв. По кiлькох тижнях, а саме 19 грудня 1937 р., до Костелу в Ланiвцях iз Гриньок прийшло 130 осiб (усi "врочисто прийняли като-
стр. 73
лицьку вiру"). Згодом iще 170 гринькiвчан були "прийнятi на лоно костелу католицького". До кiнця грудня "навернулося" 600 осiб55 . Тодi ж було помiчено, що особливому тиску з боку мiсцевих урядовцiв пiддавалися громадяни, прiзвища яких закiнчувалися на "-с(ц)ький", "-вич".
Так почалася кампанiя "навернення на католицизм одного мiльйону душ на Волинi". Пiсля Гриньок конверсiї православних вiдбувалися в iнших мiсцевостях за допомогою "мiсiонерiв" - жовнiрiв КОП, вiйська та полiцiї. Католицька преса цього перiоду переповнена подiбною iнформацiєю. Одна з газет подала в 1938 р. низку повiдомлень: про перехiд на католицизм 116 осiб у Ланiвцях56 , про навернення в Ганьськiй парафiї, про перехiд на католицизм 38 осiб у Новомалинi на Волинi57 . Незабаром повiдомлялося, що "8 тис. осiб навернулося з православ'я до костелу католицького"58 . За кiлька тижнiв та ж газета знову iнформувала про перехiд на католицизм 230 осiб у Седлецькiй Руднi, а також кiлькох родин у Бугри-Hi пiд Рiвним i в Боремелi пiд Дубном59 . Це iнформацiя лише однiєї газети, а про "навернення" писали й iншi "кресовi" та центральнi часописи.
Однiєю з характерних рис цiєї фази ревiндикацiйних акцiй у II Речiпосполи-тiй було масове знищення православних церков. Воно, по сутi, було складовою розрахованого на кiльканадцять рокiв плану знищення української людностi на Волинi, Холмщинi й Пiдляшшi. Ґенерал Б. Ольбрихт видав два таємнi накази комендантам вiйськ на українських землях (вiд 28 жовтня 1937 р. й 8 березня 1938 p.). У другому наказi ґарнiзонним комендантам доручалося "негайно розiбрати або передати католицькому костеловi 54 церкви, що є замкненi або стоять пусткою, адже церкви - чинник протидержавної агiтацiї для попiв (православних) i для комунiстiв"60 .
Весною 1938 р., на Великдень, було зачинено православнi церкви в Томашiвському, Грубешiвському та iнших повiтах Холмщини. Ба бiльше - їх вiдразу почали розбирати. Масове закриття та нищення православних святинь на Холмщинi припало на червень-липень 1938 р. Представники мiсцевої влади не тiльки брали безпосередню участь у знищеннi церков, але й примушували православних вiрних платити за це робiтникам. Деяким громадам руйнування власних храмiв обiйшлося в 1 тис. злотих61 .
Згодом греко-католик С Баран, виступаючи в сеймi iз засудженням протиправних дiй мiсцевої влади62 , так розповiдав про нищення храмiв: "Дiялося це при розпучливому плачi й голосних лементах української православної людностi. Польськi робiтники виносили з церкви образи, книги, ризи та iнше церковне начиння, скидали це все на одну купу й щойно тодi приступали до бурення церкви. При цьому нищили не раз старий цвинтар бiля церкви та церковну огорожу, зрiзували дерева й усю площу зрiвнювали iз землею та засiвали травою, щоб по церквi не залишити нiякого слiду. Бували випадки, що робiтники приїздили не тiльки з полiцiєю, але ще й з полiцiйними псами, щоб вiдганяти православних селян i селянок вiд церкви. При нищеннi церков не щаджено й тлiнних останкiв православних, що їх викидувано з найбiльшою наругою з могил"63 .
Морально-психологiчний стан православної людностi схiдного регiону Польщi, яка майже 20 рокiв перебувала у своєрiднiй вiросповiднiй облозi, iлюструє такий приклад. Коли до мiнiстра вiровизнань та народної освiти Свентославського пiд час його перебування в Луцьку заявилася делеґацiя православних мирян, щоб висловити скарги-протести проти релiгiйних утискiв, то один iз найстарших делеґатiв iз гiркою iронiєю, яка межувала з вiдчаєм, спитав його: "Скажiть нам, пане мiнiстре, чи нам треба закопуватися в землю зi своєю вiрою? Ко ли треба, то ми готовi"64 .
Протягом червня-липня 1938 р. лише на Холмщинi й Пiдляшшi було зни щено 112 церков, у тому числi 98 збудованих до Берестейської унiї (церкви ciJ
стр. 74
Щербишина (1184 р.), Корниць (1578 p.), собори в мiстах Бiлiй Пiдлясцi (1582 р.) й Замостi (1589 р.) та iн.). В iнтерпеляцiї посла сейму С. Барана на адресу прем'єр-мiнiстра Польщi вiд 21 липня 1938 р.65 цi втрати були оцiненi як "невiджалувана втрата для iсторiї культури"66 .
Це був не перший виступ греко-католика С. Барана на захист православних. Ще 11 лютого 1938 р. вiн подав до сенату iнтерпеляцiю на 12 аркушах у справi католицької акцiї навернення православних на Кременеччинi, в якiй наводилося багато фактiв, iмен, дат, що вказували на поширену практику глуму над релiгiйними переконаннями православних у прикордонних мiсцевостях. С. Баран вимагав "припинити терор серед мiсцевого українського православного населення, розслiдувати наведенi в iнтерпеляцiї факти й притягнути до вiдповiдальностi тих, хто вели згадану недозволену правом аґiтацiю, створити умови, щоб мiсцеве українське православне населення охоронити перед дальшим терором"67 .
Митрополит греко-католицької церкви А. Шептицький 16 липня 1938 р. видав архiпастирського листа, в якому висловив протест проти вандалiзму польських урядовцiв i спiвчуття нещастю православних українцiв. Про лист знало лише найближче оточення митрополита (його було конфiсковано), але чутка про нього все ж дiйшла до православних i його рукописнi копiї ширилися не тiльки в Польщi, але й за кордоном. Так, священик Осип Кадочний у листi до митрополита Андрея вiд 31 серпня 1938 р. висловлював "захоплення" його змiстом, наголошуючи, що "попит за тим пастирським листом є такий великий, що я попросту не можу собi ради дати з тими всiма знайомими, передовсiм з-за границi, якi б хотiли мати того листа"68 . Роман Корда - голова управи товариства "Українська Далекосхiдна сiч" - у вереснi того ж року писав: "Не можемо, ваша ексцеленцiє, не ви-сказати вам ще бiльшої подяки за вашу таку могутню пiддержку української православної церкви вашим iсторичним пастирським листом, який дiстався до нас через величезнi простори в повному текстi, помимо цензур та заборон. Читаємо й душа, i серце крiпнуть. Не страшнi переслiдування, за нами князь церкви української, за нами душпастир нацiї української"69 .
Безпрецедентний тиск на православне населення проявився й у тому, що десятки священикiв зазнавали покарань i переслiдувань70 . Штрафи були значними ~ вiд 200 до 1200 злотих. За вiдправу богослужiнь, здiйснення треб, молитву на цвинтарi православних iєреїв заарештовували на термiн вiд 1-го до 2-х мiсяцiв71 .
Ревiндикацiйна кампанiя на схiдних землях II Речiпосполитої набула широких масштабiв. Довiдуємося про це з меморiалу вiд 29 березня 1938 p., адресованого мiнiстровi вiровизнань та народної освiти. У ньому зазначалося, що в 1937-1938 pp. "православна спiльнота на Волинi й поза Волинню була стурбована й шокована фактами, якi мали мiсце в її церковному життi... У кiнцi 1937 р. почалася серед мешканцiв православних сiл у прикордоннiй смузi акцiя навернення на католицизм, яка, почавшись вiд села Гриньки Кременецького повiту, охопила до цього часу села Оснiки, Козачки, Грибiв, Молоткiв, Бiлозiрку, Шушкiвцi, Янкiвцi, Ожешкiвцi, Ланiвцi, Юськiвцi, Краснолуки, Загайцi Великi, Загайцi Малi - Кременецького повiту; Сiянцi, Бочанiвку, Милятин, Мощаницю, Волоскiвцi, Вельбовно, Новородчицi, Лiдавку, Баранiвку, Ляхiв, Новомалин, Лючин, Хорiв, Бучу, Будераж, м. Острiг - Здолбунiвського повiту; Майкiв, Русивель, Крилiв, Черницю, Користь, Козак, Рiчки, Бабин-Корецький, Кобилiв, Сторожiв, Заврiв, Глубочек, м. Корець - Рiвненського повiту"72 . Це дає уявлення про масштаб ревiндикацiйної акцiї, методи здiйснення якої були не духовнi, а вiйськовi, бо як Уже вiдзначалося, "мiсiонери" були в одностроях КОП. Пiсля наведення фактiв про порушення права на свободу совiстi, а також громадянських прав при "переходi на католицизм", автор меморiалу73 констатує: "Неупєреджене вивчення справи, що стосується цiєї акцiї навернення на католицизм, яке здiйснила би комiсiя
стр. 75
з незалежних представникiв православної людностi, висвiтлило б належним чином цю справу й виявило б багато драматичних фактiв iз життя православних у прикордоннiй смузi на Волинi, зтероризованих цiєю мiсiонерською акцiєю"74 . Меморiал надiйшов iз реґiону, який був охоплений найбiльш жорстокими формами ревiндикацiї.
16 червня 1938 р. з приводу знищення 100 церков у Люблiнському воєводствi було ухвалено "меморандум собору єпископiв Автокефальної православної церкви в Польщi". У ньому вказувалося: "Iсторiя всiх народiв, особливо польського, переконливо свiдчить, що насильством i жорстокiстю нiколи не вдається досягнути тих цiлей, що ставлять перед собою люди, якi позбулися почуття правди"75 . Собор прийняв рiшення про вiдбуття 1-3 серпня 1938 р. триденного посту по всiй митрополiї з богослужiннями в усiх церквах двiчi на день у чорних жалобних ризах. Уряд вiдразу конфiскував цей документ i вiн не з'явився в пресi76 .
20 червня 1938 р. Польща пiдписала договiр iз Ватиканом щодо майна римо-католицької церкви ("поунiйнi добра"). У ньому стверджувалося, що майно парафiй православної церкви, яке в минулому належало греко-католицькiй чи римо-католицькiй церквам, переходить у власнiсть Польської держави. Ватикан отримав вiдшкодування у 2,5 млн. злотих. Договiр викликав багато запитань: по-перше, справжня вартiсть церковних земель становила приблизно 7,5 млн. злотих; по-друге, цi землi продавалися вже вдруге (спочатку за них заплатив росiйський уряд)77 .
Цi положення були дуже вигiдними для польського уряду, який набував юридичного права вiльно розпоряджатися православними храмами та майном, викупленим у Ватикану. Змiст договору був настiльки антиправославним, що негативна реакцiя на нього з боку демократичних кiл суспiльства не забарилася. Уже на початку липня 1938 р. з протестами виступили посли сейму: православний священик М. Волков iз Сарн, С. Скрипник, греко-католик С. Баран. їхнi виступи були настiльки гострими, що окремi посли-поляки почали вимагати притягнення промовцiв до суду. М. Волков пiзнiше був навiть позбавлений парафiї й деякий час переховувався в покоях глави церкви митрополита Дiонiсiя. Газета "Дiло" писала iз цього приводу: "Сьогоднi заманiфестували репрезентанти українського греко-католицького й православного населення з Галичини, Волинi й Пiдляшшя в польському сеймi свою українську нацiональну єднiсть та спiльноту в оборонi нацiонально-церковних позицiй"78 . Помiтне враження на присутнiх у сеймi справила заява С. Барана: "Як українець - греко-католик, якiй пiдлягає апостольськiй столицi й папi, заявляю, що справа оборони православної церкви - це нацiональна справа цiлого українського народу, i тому ми, українськi галицькi посли - греко-католики, голосуватимемо проти (законопроекту - Н.С.) в оборонi близької нам православної церкви та в iнтересах народу, в iм'я його iсторичних i теперiшнiх прав"79 . Проте анi сейм, анi сенат не зважили на протести - рiшення було прийняте.
Бурхливе обговорення договору на певний час вiдсунуло проблему нищення православних церков, яке, утiм, набуло ще бiльших масштабiв. Особливу увагу привертала вiросповiдна й нацiональна ревiндикацiя на Холмщинi, де унiю було скасовано найпiзнiше - приблизно за пiвстолiття перед цим. Тут промотором усiєї ревiндикацiйної акцiї також були вiйськовi. Зазначимо, що в жодному разi не йшлося про вiдновлення унiї (дiяльностi греко-католицької церкви), навпаки - уважалося, що це загрожуватиме полонiзацiї.
Ревiндикацiйно-полонiзацiйною дiяльнiстю керував спецiальний координацiйний комiтет, а участь у нiй брало Товариство розвитку схiдних земель. Змiцнюючи латинський обряд, координацiйний комiтет давав рiшучi антиунiатськi вказiвки.
Аналогiчну позицiю щодо унiатства займала частина латинського духiвництва. Ксьондз доктор Г.Секрецький писав: "Годi експериментувати! Полонiзацiя Холмщини, яка була зупинена росiйськими вiйськами, повинна здiйснюватися за допомогою римо-католицького обряду. Адже чи не є нашим завданням поширен-
стр. 76
ня захiдної культури, польської культури, на Схiд? Чи, навпаки, вiзантiйський дух сходитиме над КОП'ом? Пiд Варшавою?"80 . Така позицiя викликала досить помiрковану критику з боку iнiцiаторiв неоунiї (польськi єзуїти, якi дiяли в рiчищi схiдної полiтики Ватикану).
Вiйськовi знаходили повне розумiння своїх планiв i методiв їх реалiзацiї з боку римо-католицької церкви Польщi та пiдтримку всiєї ревiндикацiйно-полонiзацiйної акцiї, яка проводилася в умовах широкої пацифiкацiї українського населення81 , її керiвники - ґенерали армiї М. Сморавiнський та Б.Ольбрихт - вiдкидали будь-якi докори сумлiння й давали чiткi накази своїм пiдлеглим, що санкцiонували безпрецедентну акцiю релiгiйних переслiдувань у II Речiпосполитiй.
Згiдно iз директивами, якi реґулювали перебiг третьої фази ревiндикацiї (1937-1939 pp.), було розпочато кампанiю нечуваного тиску на православних iз метою "схилити" до переходу на католицизм латинського обряду. Форми тиску були рiзнi: загроза знищення або вiдiбрання церков; вплив через школи; фiнансовi, податковi утиски; органiзацiя "боївок", якi атакували стiйких та опiрних i залякували нестiйких. Холмщина знову стала ареною жорстоких переслiдувань (як i за часiв росiйського царату) лише за те, що люди не приймали такої релiгiї, яку їм накидала влада.
Вища католицька влада не давала офiцiйних директив духiвництву на мiсцях (принаймнi, їх не вдалося вiднайти в архiвах), але водночас не протестувала (як це зробив митрополит А. Шептицький82 ) проти його участi в ревiндикацiйних акцiях83 . Це мало вирiшальне значення, адже не можна було ревiндикувати "душ" без участi ксьондзiв, якi повиннi були виконати канонiчнi акти прийняття до римо-католицької церкви84 .
Досить логiчний i обґрунтований висновок робить вiдомий польський релiгiєзнавець В.Мислек: "Чи йшлося про те, що в ходi ревiндикацiї порушувався закон, здiйснювалася наруга над людьми, застосовувалися по сутi середньовiчнi, нелюдськi засоби й методи? I це вимагало "тихої" реакцiї зверху? Здається, що найважливiшим було щось iнше, а саме, що римська курiя була зацiкавлена не стiльки в полонiзацiї схiдних рубежiв Польщi, як у вiдновленнi унiї при одночасному збереженнi нацiональної вiдрубностi православних, потенцiйних унiатiв. Латинська iєрархiя в Польщi намагалася уникнути конфлiкту з римською курiєю, перед якою вона мала зобов'язання пiдтримувати й розвивати унiйний рух у схiднослов'янському обрядi"85 .
Треба також мати на увазi, що польськi єзуїти в реґiонах поширення ревiндикацiї були зацiкавленi в преференцiюваннi саме схiднослов'янського обряду, i надзвичайно анґажувалися в акцiї розвитку його осередкiв. Тож вони гостро критикували ревiндикацiйну дiяльнiсть. "Iз Люблiнської єпархiї, - писав орган єзуїтiв "Орiєнс", - отримали приватну iнформацiю, що масовий перехiд православних на католицизм латинського обряду в березнi та квiтнi цього року, про що неодноразово повiдомляли рiзнi часописи, не завжди, на жаль, був виявом внутрiшнього й добровiльного переконання навернених, навпаки, у бiльшостi випадкiв це був результат активної iнтервенцiї якихось безвiдповiдальних чинникiв ... необхiдно засуджувати й вiдкидати методи "навернення", якi нагадували б спосiб навернення колись унiатiв царським урядом"86 .
Апостольський вiзитатор католицизму схiдного обряду М. Чарнецький, повiдомляючи у Ватикан про подiї на Холмщинi й Пiдляшшi, констатував: "Там можна вважати унiю похованою"87 .
Своєрiдним пiдсумком майже двадцятирiчного протистояння православної Церкви в Польщi тисковi з боку урядовцiв та римо-католицької церкви можуть бути слова зi "скорботного звертання" найстаршого православного священика у Варшавi, протопресвiтера митрополичого храму Т. Теодоровича, яке вiн передав ми-
стр. 77
трополиту Дiонiсiю в день вiдкриття липневого собору єпископiв 1938 р.: "Час говорити правду вже вiдкрито, бо все рiвно її скаже (i вже говорить) церковний народ та iсторiя. Ми самi в достатнiй мiрi своїми "поступками" в багатьох питаннях пiдготували те, що з нами витворяють. Наша iєрархiя й церква загалом пiддавалася за всi минулi роки випробуванню з боку тих, хто за нами наглядав: що "ми" є церковно й на що здатнi? I "вони" впевнилися, що ми здатнi на всякi поступки й у своїй традицiйнiй церковностi. Треба змiнити вигляд священика, надягти навiть вiйськовий мундир (а мундир - великий символ!), - ми згоднi, бо схiдний вигляд священика... некультурний (!). Мова Богослужiння? На всiх мовах, скiльки завгодно! Новий стиль? Будь ласка! Автокефалiя без усяких прав, без згоди церковного народу й своєї матерi-церкви? Готовi! Забути свою нацiональну мову в проповiдi, у спiлкуваннi з народом i навiть у домашнiй обстановцi? I на це згоднi! Тiльки б своє положення, свої привiлеї, зручностi, владу зберегти. Якби iєрархiя при рiшеннi всiх цих важливих питань залучила б до них, до участi у вирiшеннi, духiвництво й народ - цього б, звичайно, не було"88 .
Нацiональна i конфесiйна полiтика в мiжвоєннiй Польщi була зорiєнтована на нацiональну асимiляцiю та релiгiйну iнтеґрацiю православних українцiв iз польською нацiєю й римо-католицькою церквою. Активiзований цiєю полiтикою протилежний процес українiзацiї церковно-релiгiйного життя православних стимулювався усвiдомленням нацiонального начала в духовних, релiгiйних, звичаєвих виявах українського народу. Українiзацiя православної церкви пiдсилювалася патрiотичними настроями значної частини православних мирян, свiдомої української iнтелiгенцiї (особливо на Волинi). Цьому процесовi заважали, а то й протидiяли, тi iєрархи православної церкви, якi були зросiйщенi, орiєнтувалися на Московську патрiархiю, а також частина угодовського духовенства, налаштованого на безпринципну спiвпрацю з державними чинниками за рахунок iнтересiв українiзацiї церкви.
Дiяльнiсть української громадськостi та патрiотичної частини духiвництва була важливим засобом протидiї полонiзацiї й таким методам знищення українського православ'я, як "ревiндикацiя сакральних об'єктiв i душ", неоунiя та iншi форми конфесiйної деградацiї українцiв.
Українiзацiя церкви, яка особливого розмаху набула на Волинi, пiсля її тривалого зросiйщення в XIX й на початку XX ст. i спроб полонiзацiї протягом усього мiжвоєнного перiоду, виявилася, по-перше, у вiдновленнi соборного устрою (всi парафiяни, а не лише духiвництво, брали активну участь у церковно-релiгiйному життi); по-друге, у вiдродженнi українських обрядiв i звичаїв, що сприяло очищенню вiд iновiрних запозичень; по-третє, у своєрiднiй iнкультурацiї православ'я, тобто впровадженнi в церковно-релiгiйну сферу нацiональної культури, української духовностi, богослужбової мови. Цi фактори протидiяли асимiляцiйним процесам i сприяли формуванню нацiональної самоiдентифiкацiї українцiв.
-----
1 Дашкевич Я. Шляхи подолання стереотипiв (перешкоди нормалiзацiї польсько-українських стосункiв: українська точка зору) // Матерiали мiжнародної наукової конференцiї "Польща - Україна: iсторична спадщина i суспiльна свiдомiсть" (Кам'янець-Подiльський, 29-31 травня 1992 p.). - К., 1992. - С. 26, 27.
2 Теодорович Т. Берегите свое сокровище - веру (листiвка).
3 Ревiндикацiї (вiд лат. vindicatio - витребування власником (позивачем) свого майна в судовому порядку вiд третьої особи; re - префiкс, що означає "назад", "знову") - акцiї польського католицького єпископату з метою повернення й привласнення церков та iнших сакральних об'єктiв, земельних угiдь, маєткiв, якими володiла православна церква в Польщi. Див.: Релiгiєзнавчий словник. - К., 1996. - С. 271.
4 Див.: Сивiцький М. Записки сiрого волиняка. - К., 2000. - С 70-74; Кучерепа М. Нацiональна полiтика Другої Речiпосполитої щодо українцiв (1919-1939 pp.) // Україна-Польща: важкi питання. Матерiали II мiжнародного семiнару iсторикiв
стр. 78
"Українсько-польськi вiдносини в 1918-1947 роках" (Варшава, 22-24 травня 1997 p.). -Варшава, 1998. - С. 17, 18.
5 Васильєва Л. Українське питання в польськiй полiтицi мiжвоєнного часу // Матерiали мiжнародної наукової конференцiї "Польща - Україна: iсторична спадщина i суспiльна свiдомiсть" (Кам'янець-Подiльський, 29-31 травня 1992 p.). - К., 1992. - С. 14, 15.
6 Николаев К.Н. Правовое положение святой автокефальной православной церкви в Польше. - Варшава, 1927. - С. 7.
7 Papierzynska-Turek M. Kosciol prawoslawny w polityce narodowosciowej panstwa polskiego w latach 1918-1939 // Wladze panstwowe a zwiazki wyznaniowie w Polsce XVI-XX wieku. - Warszawa, 1986. - S. 398.
8 Рiчинський А. Проблеми української релiгiйної свiдомостi. - К., 2000. - С. 398.
9 Dekret prezydenta Rzeczypospolitej N597 - z dnia 18 listopada 1938 r. o stosunku Panstwa do Polskiego Autokefalicznego Kosciola Prawoslawnego // Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. - 1938. - Nr. 88. - S. 1318-1326.
10 Гiрський А. Спольщення православ'я чи московська мiмiкрiя // У лонi нез'єднаної православної церкви. Збiрник статей на теми українського церковного життя. - Луцьк; Ковель; Крем'янець на Волинi, б. р. в. - С. 23.
11 Там само.
12 Комар В.Л. "Українське питання" в полiтицi урядiв Польщi (1926-1939 pp.) // Український iсторичний журнал. - 2001. - N5. - С. 121-124.
13 Chojnowski A. Koncepcja narodowosciowej polityki rzadow polskich w latach 1921-1939. - Warszawa; Wroclaw; Krakow; Gdansk, 1979. - S. 78.
14 Кучерепа М. Нацiональна полiтика Другої Речiпосполитої щодо українцiв (1919-1939 pp.). - С. 19-21.
15 Chojnowski A. Koncepcja narodowosciowej polityki rzadow polskich w latach 1921 -1939. - S. 98.
16 Ibid.
17 Воскресное чтение. - 1933. - N8. - С. ig5, 126.
18 Комар В. Л. "Українське питання" в полiтицi урядiв Польщi (1926-1939 pp.). - С. 123-125.
19 Там само. - С. 124.
20 Певний П. Дещо про меморiял (посмертне) // Лiтопис Волинi. - 1958. - Ч. 4. - С. 63.
21 Власовський I. Митрополит Олексiй Громадський, f 1943-1963 // Українське православне слово. - 1963. - N8. - С. 6.
22 Там само.
23 Там само. - С. 7.
24 Державний архiв Волинської областi (далi - ДАНО). - Ф. 46. - Оп. 9. - Спр. 4671. - Арк.1.
25 Там само. - Арк. 5.
26 Там само. - Арк. 16-18.
27 Див.: Srokowski К. Sprawa narodowosciowa na kresach wschodnich. - Krakow, 1924. - S. 58.
28 Сергiйчук В. З iсторiї українцiв Холмщини й Пiдляшшя // Холмщина i Пiдляшшя. Iсторико-етнографiчне дослiдження. - К., 1997. - С. 78-82.
29 Купранець О. Православна церква в мiжвоєннiй Польщi, 1918-1939. - Рим, 1974. - С 135-139.
30 Центральний державний архiв вищих органiв влади та управлiння України (далi - ЦДАВО України). - Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 6. - Арк. 220.
31 Див.: Свитич А.К. Православная церковь в Польше и ее автокефалия // Православная церковь на Украине и в Польше в XX столетии. 1917-1950. - М., 1997. - С. 159.
32 Srokowski К. Sprawa narodowosciowa na kresach wshodnich. - S. 75.
33 Див.: Николаев К.Н. Восточный обряд. - Париж, 1950. - С. 263.
34 Горний М. Українцi Холмщини i Пiдляшшя: Видатнiшi особи XX столiття. - Л., 1997. - С. 26.
35 3 трибуни. Промови українських послiв i сенаторiв у польських соймi i сенатi. - Львiв; Луцьк; Холм; Берестя, 1925. - Т. 1. - С 35.
36 Там само. - С. 80.
37 Ateneum kaplanski. - 1937. - Z. 39. - S. 491.
38 Przeglad katolicki. - 1938. - Z. 5. - S. 27.
39 Процес за православнi церкви. Справа так званих ревiндикацiйних судових процесiв про передачу 724 православних святинь римо-католицькому костеловi. - Варшава, 1930. - Ч. 1: Волинь i Полiсся. - С. 9.
стр. 79
40 Рiвненський обласний краєзнавчий музей (далi - РКМ). - 1454/VIII Д 1691.
41 Dziennik Polski. - 1929. - 29.XL
42 Процес за православнi церкви. Справа так званих ревiндикацiйних судових процесiв за передачу 724 православних святинь римо-католицькому костеловi. - 4.1: Волинь i Полiсся. - С. 48, 49.
43 Див.: Оксенюк Р. Нариси iсторiї Волинi: соцiально-економiчний розвиток, революцiйний та нацiонально-визвольний рух трудящих (1861-1939). - Л., 1970. - С. 209; Швагуляк М. Суспiльно-полiтична ситуацiя у Захiднiй Українi на початку 30-х рокiв XX ст. // ЗНТIП. - Т. ССХХII. - Працi iсторико-фiлософської секцiї. - Л., 1991. - С. 111-145.
44 Див.: Власовський I. Митрополит Олексiй Громадський: f 1943-1963 // Українське православне слово. - 1963. - N6. - С. 8.
45 За активну й квалiфiковану участь в оборонi прав православної церкви в листопадi 1933 р. К.Нiколаєв отримав вказiвку "у двотижневий термiн разом iз дружиною покинути Польщу", де вiн прожив 13 рокiв. Див.: Николаев К.Н. Восточный обряд. - С. 13.
46 РКМ. - 4508/VIII Д 1773.
47 РКМ. - 12358/2/VIII Д 2373/2.
48 Процес за православнi церкви. - С. 12-14.
49 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 3833. - Оп. 2. - Спр. 107. - Арк. 19; Пастернак Є. Нарис iсторiї Холмщини й Пiдляшшя: Новiшi часи. - Вiннiпеґ; Торонто, 1989. - С. 235.
50 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 3833. - Оп. 2. - Спр. 107. - Арк. 16.
51 Там само.
52 П.С., священик (свiдок подiй). Дещо про подiї в Гриньках // Лiтопис Волинi. -1956. - Ч. 3. - С 86, 87.
53 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 3833. - Оп. 2. - Спр. 107. - Арк. 16.
54 Див.: Пастернак Є. До 45-лiття руйнування українських православних церков на Холмщинi i Пiдляшшi // В оборонi вiри: 36. статей, присвячений 1000-лiттю хрещення України в 988 р. - Торонто, 1984. - Ч. 5. - С 69-74.
55 Див.: Michalowski J.D. Masowy powrot do Kosciola i polskosci. Walka o jeden million dusz na Wolyniu // Przewodnik Katolicki. - 1938. - Z. 17.
56 Gazeta Swieteczna. - 1938. - N2970.
57 Ibid. - N2989.
58 Ibid. - N2999.
59 Ibid. - N3008.
60 Цит. за: Пастернак Є. До 45-лiття руйнування українських православних церков на Холмщинi i Пiдляшшi. - С 69-74.
61 Островсъкий Л. В оборонi православної вiри // Лiтопис Волинi. - 1958. - Ч. 4. - С. 71.
62 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 3833. - Оп. 2. - Спр. 107. - Арк. 21-24.
63 Цит. за: Соколiв А. Найбiльше добро - правда: 36. статей. - Вiннiпеґ, 1980. - С 99.
64 Цит. за: Дорошенко Д. Православна церква в минулому й сучасному життi українського народу. - Берлiн, 1940. - С. 62.
65 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 3833. - Оп. 2. - Спр. 107. - Арк. 21-24.
66 Цит. за: Пастернак Є. Нарис iсторiї Холмщини i Пiдляшшя: Новiшi часи. - С. 388.
67 Цит. за: Церква i нарiд. - 1938. - 1 березня. - С. 207, 208.
68 Митрополит Андрей Шептицький: життя i дiяльнiсть: церква i церковна єднiсть: документи i матерiали. 1899-1944: У 2 т., З кн. - Л., 1999. -Т. 2: Церква i суспiльне життя. - Кн.2: Листування. - С 880.
69 Там само. - С. 882.
70 Див.: ДАВО. - Ф. 46. - Оп. 9. - Спр. 2650. - Арк. 41.
71 Пастернак Є. Нарис iсторiї Холмщини i Пiдляшшя... - С. 391.
72 Центральний державний iсторичний архiв України у Львовi (далi - ЦДIА України у Львовi). - Ф. 201. - Оп. 4. - Спр. 4082. - Арк. 1.
73 Меморiал складено "представниками православного населення Бiльського, Бiлгорайського, Влодавського, Грубешiвського, Шорського, Томашiвського й Холмського деканатiв".
74 ЦДIА України у Львовi. - Ф. 201. - Оп. 4. - Спр. 4082. - Арк. 5.
75 Цит. за: Пастернак Є. Нарис iсторiї Холмщини i Пiдляшшя... - С. 399.
76 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 3833. - Оп. 2. - Спр. 107. - Арк. 25, 26.
стр. 80
77 Вишневсъкий В. Трагедiя православних церков у Польщi // Пам'ятки України. -1990. - N4 / 1991. - N1. - С. 18, 19.
78 Там само.
79 Там само.
80 Zew krwi polskich meczennikow z ziemi Chelmskiej i Podlaskiej. - Lublin, 1939. - S. 29.
81 Див.: ЦДАВО України. - Ф. 3833. - On. 2. - Спр. 107. - Арк. 18.
82 Там само. - Арк. 27, 28.
83 Там само.
84 Там само. - Арк. 18.
85 Myslek W. Rewindykacje i pacyfikacje. - Warszawa, 1987. - S. 182, 183.
86 Oriens. - 1939. - Z. 3. - S. 24.
87 Бахталовський Р. о. Апостол з'єдинення наших часiв. Спогади. - Л., 2001. - С. 213.
88 Цит. за: Свитич А. Л. Православная церковь в Польше и ее автокефалия. - С. 227, 228.
The article is dedicated to the examination of Orthodox Church condition in interwar Poland. It was found out that at the heart of state ethnic and religious policy were two ideas: guarantee of state unity is in religious unity; church union gives reverse consequences from the view of state integration. The author observed in detail the fulfillment of measures regarding Ukrainian Orthodoxy transformation on Volyn', Kholmschyna and Pidliashshia ("revendication of sacral objects and souls").
New publications: |
Popular with readers: |
News from other countries: |
Editorial Contacts | |
About · News · For Advertisers |
Digital Library of Ukraine ® All rights reserved.
2009-2024, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map) Keeping the heritage of Ukraine |