Libmonster ID: UA-2852

Автор: Т. В. ЧУХЛIБ

У статтi розкривається зовнiшньополiтична дiяльнiсть гетьманського уряду Iвана Самойловича у 70-80-х pp. XVII ст. Дослiджено, що Українська козацька держава була не лише об'єктом, а й суб'єктом мiжнародних вiдносин Центрально-Схiдної Європи.

Подiї трьох останнiх десятилiть XVII ст. внесли досить суттєвi змiни в спiввiдношення сил мiж державами, якi розташовувалися мiж Балтiйським та Чорним морями. У той час продовжувала формуватися нова система мiжнародних вiдносин, пiдвалини якої були закладенi ще на Вестфальському конгресi 1648 р.1 Як i ранiше, значно впливало на подiї, що розгорталися в Центрально-Схiднiй, Пiвденно-Схiднiй та Пiвнiчнiй Європi, довголiтнє протистояння монархiчних дворiв Французького королiвства та Австрiйського цiсарства. Саме вiд перебiгу запеклої геополiтичної суперечки Габсбургiв i Бурбонiв, головним чином, залежали мiжнароднi позицiї провiдних держав цього регiону - Речi Посполитої, Османської iмперiї, Московської держави та Шведського королiвства. Але якщо шведськi монархи пiсля рiчпосполитського "блiцкригу" другої половини 50-х pp. XVII ст. на деякий час погамували власнi амбiцiї (лише задля їхньої реанiмацiї в майбутнiх вiйнах початку XVIII ст.), то польськi королi, московськi царi й турецькi султани пiд впливом чи за посередництвом австрiйського та французького монархiв продовжували виснажливу боротьбу мiж собою за право вирiшувати долю цiєї частини Європи.

Французький король Людовiк XIV в останнiх десятилiттях XVII ст. був зайнятий вiйною з Iспанiєю, Англiєю, Голландiєю, а також Австрiєю, Бранденбургом та Данiєю. Однак це не заважало йому заохочувати Стамбул до вiйн iз Вiднем та зiштовхувати мiж собою Варшаву i Бранденбург. У свою чергу, пiсля погодження на розподiл України мiж Рiччю Посполитою та Московською державою, Габсбурги здобули собi в особi цих країн союзникiв у боротьбi з Портою2 . Тим самим вони надiйно забезпечили пiвденно-схiдний фронт i сконцентрували основнi сили на Дунаї й Балканах. За сприянням вiйськових операцiй союзницьких сил Варшави та Москви (до яких з одного i з iншого бокiв входили й значнi пiдроздiли Українського гетьманату), якi вiдволiкали туркiв i татар у Пiвнiчному Причорномор'ї, Криму та Пiвденно-Схiднiй Українi, австрiйцi спромоглися здобути гучнi перемоги над Османською iмперiєю пiд Вiднем, Естергомом, Парканами, Щецином (1683) та Будою (1686).

Пiсля укладення перемир'я 1667 р., на других польсько-росiйських переговорах в Андрусовi у 1669 р. керiвник московської делегацiї О.Ордин-Нащокiн уже вимагав прислати українських дипломатiв на посольський з'їзд, щоб спiльними зусиллями добитися переходу Правобережної України пiд "високу руку" царя. Слiд зазначити, що питання про правобережнi землi України порушувалося на всiх з'їздах московських i польських дипломатiв аж до 1686 р. Статтi Андрусiвського договору неодноразово пiдтверджувалися (7 березня 1670, ЗО березня 1672, 10 сiчня 1675, 17 серпня 1678 pp.)3 , але фактично не виконувалися. Так, у текстi чергового пiдтверджувального договору мiж Москвою i Варшавою, який було ратифiковано 1670 р. у Каджинi, зазначалося, що московський цар "жодну над козаками українськими, з тiєї сторони Днiпра вiд Переяслава проживаючими, пом-


Чухлiб Тарас Васильович - канд. iст. наук, ст. наук, спiвроб. вiддiлу iсторiї України середнiх вiкiв Iнституту iсторiї України НАН України.

стр. 48


сту чинити не буде за те, що деякi в сторону ЙКМ i РП (його королiвської милостi i Речi Посполитої. - Т.Ч.) вдавалися..."4 . А перед тим, пiд час останнього засiдання каджинської комiсiї, польськi дипломати, вiдчуваючи негативну реакцiю Українського гетьманату на пiдтвердження домовленостей 1667 p., говорили: "Якось переживаємо, що зараз козаки побачать, що прийти до згоди на комiсiї маємо, коли почують, що мир i спокiй iз Москвою затвердженi"5 .

Переговори щодо польсько-росiйського союзу було продовжено в 1671 р. Дипломати Речi Посполитої вимагали не посилати царськi вiйська в Україну, а обмежитися лише вiйськовими демонстрацiями поблизу кордону. Керiвник росiйського представництва А.Матвеев наполягав на тому, щоб на переговорах були присутнi представники України6 . На що поляки вiдповiли, що московський цар хоче нiщо iнше, як ворогуючих iз королем правобережних козакiв "прийняти пiд свою царської величностi високу руку"7 . Пiсля чого А.Матвеев висловив таку думку: "Не питаючи їх, якого великого государя вони, козаки, прийняли милiсть i благодiяння, вiд бусурман вiдiйдуть, i у того великого государя бути в пiдданствi захочуть, i принудити їх до iншого великого государя в послушания неможливо"8 .

ЗОтже, росiйська сторона не вiдкидала можливостi переходу правобережної частини Гетьманату пiд її протекцiю. Водночас великий коронний гетьман Речi Посполитої Я.Собеський так оцiнював мiжнародну ситуацiю та становище козацької України: "...Бо хто ж божевiльний буде починати з Україною вiйну, коли турецький цiсар, котрий узяв її в свою оборону, досi ще не з'ясував своїх планiв? Адже ж перед ним дрижить увесь свiт, i хоч венецiяни i iншi пишуть, що та вiйна, напевне, обернеться проти нас, але по-старому i вони, i Сицилiя, i Мальта чинять усiлякi приготування до тiєї вiйни"9 . ЗО березня 1672 р. Рiч Посполита укладає новий договiр iз Московською державою, який пiдтверджував Андрусiвське перемир'я, а також зобов'язував царя не допускати надання Лiвобережною Україною вiйськової допомоги П.Дорошенку та направити польському королю для вiйни проти султана й гетьмана пiдлеглих калмикiв i донських козакiв10 .

Розпочавши за умовами союзу з П.Дорошенком боротьбу проти Речi Посполитої, Османська iмперiя поступово вiдвойовувала територiю Правобережжя у польського короля. Поразка в цiй вiйнi змусила "Польщу схилитися до укладення 16 жовтня 1672 р. "капiтуляцiйного" мирного договору з турками. Пiд час переговорiв, якi вiдбувалися в захiдноукраїнському мiстечку Бучач, султанськi дипломати заявили, що "наш Цезар (султан. ¦- Т.Ч.), якщо щось колись узяв, нiколи не вiддасть, i то є pro lege apud Otthomanos. Шкода тодi i згадувати (полякам. - Т.Ч.) Подiлля та Україну, бо то Цезарське, не ваше; але i так ваше не було вiд незгоди i воєн уставничих iз Козаками, i для чого те втратили, чого не мали"11 . Крiм того, представники султана пiд час розмов iз поляками висловлювалися й щодо права свого монарха на володiння не лише правобережною, а й лiвобережною частиною Українського гетьманату12 .

За Бучацькою угодою, до Туреччини вiдходило Подiлля, крiм того, Рiч Посполита вiдмовилася вiд Брацлавщини й пiвденно-захiдної частини Київщини, територiя яких передавалася пiд безпосереднє управлiння українського гетьмана: "Держава Українська має належати козакам у старих кордонах"13 , - зазначалось у польському варiантi договору. Таким чином, пiд владою П.Дорошенка залишалася Правобережна Київщина та Схiдне Подiлля (Брацлавщина), решта українських земель - пiд Польщею. Представники України пiд час польсько-турецької комiсiї вимагали включити до бучацьких положень пункт щодо встановлення захiдного кордону Українського гетьманату, який мав проходити по рiчках Горинь i Лабунь. Згiдно з Бучацькою угодою, всi попереднi договори мiж двома країнами залишалися в силi. Польща мала сплатити 80 тис. талерiв контрибуцiї, а також

стр. 49


щорiчно давати турецькому султану 22 тис. злотих данини. У квiтнi 1673 р. польський сейм вiдмовився ратифiкувати домовленостi з Туреччиною.

Вiдмова польського уряду вiд бiльшої частини Правобережної України вiдкривала перед лiвобережною частиною Гетьманату й Московською державою можливiсть повернення її пiд свою владу. Москва, яка, "склавши руки", дивилася на розгром Польщi турками (хоча на основi Андрусiвського i Московського договорiв мала допомогти їй вiйськами), вирiшила, що за Бучацьким договором Польща зреклася своїх прав на Правобережну Україну, i тепер намагання росiйських вiйськ оволодiти даною територiєю не буде порушенням Андрусiвської угоди. Таким чином, козацька Україна була розподiлена мiж трьома монархiчними державами.

Попереднi вiйськовi здобутки не зупинили турецького султана. У 1673 р. "прийшов у Варшаву турський посол, з яким султан до короля писав гордо, прохаючи в нього всiєї України"14 , - повiдомляв росiйський резидент до Москви. Зi свого боку, на тогорiчнiй вiйськовiй радi у Варшавi 6 березня Ян III Собеський заявив, що для того, щоб повернути Правобережжя, потрiбно розпочати переговори з гетьманом П.Дорошенком, "дозволяючи йому на час Україну"15 . У травнi 1674 р. резидент В.Тяпкiн описав ситуацiю, яка виникла в Польщi пiд час виборiв нового короля16 . За його словами, польська шляхта звинуватила опозицiю на чолi з литовським коронним гетьманом К.Пацом у тому, що, поки вони затягували вибори, московський цар заволодiв усiєю Україною (малося на увазi тимчасове вiдходження правобережних полкiв пiд владу лiвобережного гетьмана I.Самойловича). Пiд час дебатiв виступив австрiйський посол i запитав у полякiв: "Адже Україна (Правобережна. - Т.Ч.) залишилась у ваших руках?!"17 . На це йому вiдповiли, що Правобережна Україна на чолi з Дорошенком ранiше пiддалася султану. "Чого ж ви тодi хвилюєтесь? Хай краще володiє нею государь християнський i ваш союзник"18 , - пiдсумував австрiєць. Одночасно й польський король, i московський цар намагалися добитися переходу гетьмана П.Дорошенка пiд свою протекцiю.

За два роки до цього, 17 червня 1672 р., на Генеральнiй радi в Козацькiй Дiбровi пiд Конотопом правителем лiвобережної частини Українського гетьманату було обрано генерального суддю Iвана Самойловича. Разом зi старшиною вiн склав присягу на вiрнiсть московському царевi Олексiю Михайловичу, пiдтвердив положення Глухiвських статей 1669 р. i пiдписав новi, т.зв. Конотопськi статтi, якi визначили характер вiдносин мiж Гетьманатом та Росiйською короною. Як засвiдчував iсторик А.Яковлiв, московський монарх на початку 70-х pp. XVII ст. "прийняв Вiйсько Запорозьке (Лiвобережну Україну. - Т.Ч.) як окрему суцiльну державу з точно означеною територiєю й населенням, пiд свою протекцiю на певних умовах"19 .

Згiдно з четвертою статтею українсько-росiйського договору 1672 p., український гетьман та його оточення брали зобов'язання "...без указу Великого Государя ЙЦВ (його царської величностi. - Т.Ч.) i без ради старшини до стороннiх монархiв нi про що не писати i з усними своїми присилками зноситись не намагатися"20 . Хоча певнi обмеження у веденнi зовнiшньої полiтики й не давали змоги I.Самойловичу активно впливати на спiввiдношення сил у схiдноєвропейському регiонi, це компенсувалося за рахунок постiйної участi української дипломатiї в пiдготовцi проведення московсько-польських чи московсько-турецьких переговорiв, про що йтиметься далi. Зважаючи на глибоку обiзнанiсть верхiвки Українського .гетьманату зi станом справ у Центрально-Схiднiй та Пiвденно-Схiднiй Європi, росiйський монарх постiйно звертався до уряду Лiвобережної України за порадою та консультацiєю щодо рiзних проблем зовнiшньої полiтики Московської держави21 . Зi свого боку, I.Самойлович намагався спрямовувати мiжнародну дiяльнiсть свого протектора в необхiдному для України напрямку.

стр. 50


У лютому 1673 р. гетьман запропонував московському царевi йти походом на Крим або ж розпочати заходи щодо пiдкорення правобережного гетьмана П.Дорошенка22 . Цар не погодився розгорнути вiйськовi дiї проти татар, але дав згоду наступати на Правобережжя. Проте перед майбутнiм походом Олексiй Михайлович поставив П.Дорошенковi певнi умови пiдданства, якi були записанi в спецiальнiй грамотi й вiдiсланi I.Самойловичу для доставки за адресою. Але той не прислухався до царського наказу й не послав їх у Чигирин, мотивуючи це тим, що П.Дорошенко нi за яких умов не погодиться визнати московський сюзеренiтет.

Наприкiнцi сiчня 1674 р. лiвобережнi козацькi полки пiд проводом самого I.Самойловича та московськi вiйська на чолi з боярином Г.Ромодановським переправилися через Днiпро й почали вiдвойовувати у П.Дорошенка (а також iншого правобережного гетьмана - М.Ханенка) "тогобiчнi" мiста й селища. 17 березня в Переяславi вiдбулася обєднана Генеральна рада, на якiй полковники семи правобережних (Бiлоцеркiвського, Брацлавського, Канiвського, Корсунського, Паволоцького, Тарговицького та Уманського), а також представники всiх лiвобережних полкiв, за рекомендацiєю боярина Г.Ромодановського, висловили бажання "вчинити гетьмана Iвана Самойловича на обох боках Днiпра єдиним гетьманом над усiм Вiйськом Запорозьким", та щоб московський цар прийняв їх у пiдданство "на таких же статтях", як i Лiвобережну Україну23 . Тут також було укладено Переяславськi статтi, якi в основному повторювали положення Глухiвського й Конотопського договорiв України з Росiєю. У першiй статтi "Переяслава - 3" вiдразу ж уточнювалося, що, "окрiм царя i його дiтей, у турецького султана й у кримського хана, i нi в жодного з сусiднiх монархiв у пiдданствi не бути"24 . Г.Ромодановський вiд iменi свого монарха запевнив правобережцiв, що вони будуть "у пiдданствi у Великого Государя на колишнiх правах i вольностях, i нiчим їх права i вольностi порушенi не будуть"25 . Але фактично I.Самойлович не встиг цiлковито оволодiти Правобережжям, а його населення - "задовольнитися" царською протекцiєю, оскiльки за допомогою багатотисячних вiйськ Османської iмперiї ця частина Гетьманату знову опинилася пiд владою П.Дорошенка. Крiм того, на правобережнi землi вступила армiя Речi Посполитої, що активно протистояла не лише заходам султана та царя, а й дiям обох українських гетьманiв.

На третьому польсько-росiйському з'їздi в Андрусовi (1674) короннi посли почали вимагати повернення Києва. Царськi представники на чолi з М.Одоєвським дипломатично вiдповiдали, що Московська держава володiє не лише Києвом, а й усiєю Україною, як Лiвобережжям, так i Правобережжям, "з-за уступки вiд Польщi Заднiпров'я туркам i цар вiдвоював його зброєю у султана, а не вiд польської держави"26 . Турецько-росiйський збройний конфлiкт, який спалахнув у зв'язку з втручанням у справи Правобережної України московського царя й лiвобережного гетьмана, з часом перерiс у справжню вiйну за право володiти землями правобережного Поднiпров'я.

До певної змiни зовнiшньополiтичних декорацiй названими вище державами призвели подiї, пов'язанi зi смертю в 1674 р. не зовсiм успiшного короля Речi Посполитої Михайла Корибута-Вишневецького та у 1676 р. - найвдалiшого з московських царiв допетровської епохи Олексiя Михайловича. їхнi наступники спробували, хоча й не кардинально, але дещо змiнити правила гри й примусити свого супротивника вiдмовитися вiд потенцiйного виграшу, яким для кожного була Україна. Найбiльш професiйно в цьому напрямку почав дiяти обраний 1674 р. i коронований через два роки польський король Ян III Собеський. У 1675 р. вiн пiдписав союзницький Яворiвський договiр iз французьким королем Людовiком XIV, що був спрямований на вiйну з бранденбурзьким електором та проти поширення гегемонiї австрiйських Габсбургiв. Наступного року поблизу Журавно польський король уклав перемир'я iз султаном, а ще через рiк - мирний договiр

стр. 51


з австрiйським iмператором та шведським королем. Усi цi мiждержавнi акти змiцнювали позицiї Речi Посполитої в протистояннi з Московською державою й Османською iмперiєю.

У свою чергу Московiя, незважаючи на iснування андрусiвських i московських домовленостей iз Польщею, у 1675 р. пiдписує мирний договiр з Австрiєю, положення якого були спрямованi проти посилення королiвських повноважень та збереження традицiйних шляхетських вольностей у Речi Посполитiй. Вiдень також обiцяв вступити до iнiцiйованої росiянами антитурецької лiги пiсля завершення вiйни з Францiєю. Одночасно московський уряд остерiгався того, що у разi переможного завершення спiльної з поляками боротьби проти туркiв Польща вiдразу розпочне наступ проти Росiї27 . Саме тому остання почала вишукувати можливiсть укладення сепаратного миру з Османською iмперiєю. Однак у цьому її випереджає польський король, який 17 жовтня 1676 р. пiдписує перемир'я з Мегмедом IV.

На нашу думку, результати Журавненського перемир'я, його наслiдки для України та вплив на розвиток мiждержавних вiдносин у Центрально-Схiднiй i Пiвденно-Схiднiй Європi ще не одержали належної оцiнки у вiтчизнянiй iсторiографiї. Адже майже чверть вiку (до рiшень Карловицького конгресу 1699 р.) Туреччина мала мiжнародно-юридичне право на володiння пiвденними землями Київщини та Подiлля. Саме розподiл територiї України в 1676 р. спричинив полiтичний i економiчний занепад земель "з правого берега Днiпра" в останнiй чвертi столiття. Разом iз тим це перемир'я визнавало за правобережною частиною Гетьманату втрату мiжнародної правової суб'єктностi як державного утворення.

Таким чином, у жовтнi 1676 р. припинилася чотирирiчна польсько-турецька вiйна, але конфлiктна ситуацiя, що склалася навколо Правобережної України, не була повнiстю вирiшена. Про свої "права" на неї заявила Московська держава, яка звинуватила Польщу в порушеннi андрусiвських домовленостей. Загострилися росiйсько-польськi мiждержавнi вiдносини, а згодом розпочалася нова вiйна за Правобережжя, але вже помiж Портою, з одного боку, i Росiєю та Лiвобережною Гетьманщиною - з iншого. Однак московський цар i лiвобережний гетьман, не звертаючи уваги на пункти Журавненського договору, продовжували тримати свої вiйська в правобережних мiстах.

Коли у 1675 р. московський цар запропонував польському королю об'єднати свої вiйська для боротьби проти П.Дорошенка, I.Самойлович вiдмовив його це робити з огляду на небажання виникнення бiльш тiсного союзу мiж Польщею й Росiєю. У березнi того ж року гетьман прийняв у себе польських послiв на чолi з О.Клодницьким, якi їхали до Москви. Пiсля одержання королiвського листа та розмови з послом гетьман вiдпустив полякiв у напрямку польського кордону, про що вiдразу ж повiдомив коронному гетьману Д.Вишневецькому28 . Влiтку лiвобережний регiментар писав до канцлера Великого князiвства Литовського, що вiн разом iз росiйським вiйськом Г.Ромодановського знову вирушає до Днiпра для оволодiння Правобережжям29 .

Повернення собi "втраченої" частини Гетьманату стало одним iз головних завдань зовнiшньої полiтики уряду I.Самойловича. "Нам, Вiйську Запорозькому, та сторона Днiпра належить"30 , - неодноразово заявляв вiн протягом свого гетьманування iноземним володарям, усвiдомлюючи своє правонаступництво на володiння правобережними землями, що стали ареною вiйськової боротьби мiж Варшавою, Москвою та Стамбулом. У листi вiд 18 вересня 1676 р. до охотницького полковника I.Новицького вiн писав: "...Богу вiд усiх нехай буде благодарiння, понєваж отчизну нашу, розторгнену Україну, привiв пiд єдиного монарха i регiмент (управлiння гетьмана. - Т.Ч.) у з'єднання"31 . Цi слова були визначальними для всього перiоду правлiння I.Самойловича.

стр. 52


Вiд часу укладення Бучацького договору Османська iмперiя вважала Правобережну Україну своєю власнiстю, а козацького гетьмана - своїм пiдданим. Втручання Московської держави й перехiд П.Дорошенка пiд владу царя змусили Порту призначити iншого "намiсника" в Українi. Але Ю.Хмельницького ще потрiбно було "посадовити" в Чигиринi, який перебував пiд владою I.Самойловича та московських воєвод. Гетьманська столиця вiдiгравала важливу стратегiчну роль у вiйськових i полiтичних планах ворогуючих сторiн. Саме тому влiтку 1677 р. турецька армiя здiйснила намiр захопити Чигирин32 .

Одержавши звiстку про можливий наступ туркiв на Правобережжя, гетьман I.Самойлович ще з осенi 1676 р. розпочинає активну пiдготовку до вiдбиття ворожого нападу, в результатi чого були укрiпленi найбiльшi пiвденнi мiста, а також двi тогочаснi столицi України - Київ та Чигирин. Внаслiдок таких дiй гетьмана в Чигиринi було сформовано досить великий гарнiзон iз 7 тис. козакiв i 5 тис. московських солдатiв. Це допомогло невдовзi, у серпнi 1677 p., витримати багатоденну облогу турецької армiї Iбрагiм-пашi. Керуючи 20-тисячним козацьким вiйськом, гетьман I.Самойлович разом iз пiдроздiлами Г.Ромодановського 28-29 серпня розгромив частину турецької армiї поблизу Вужина, що спричинило вiдхiд туркiв з-пiд Чигирина, залога якого трималася з останнiх сил.

У листопадi 1677 р. стольник Карандєєв запропонував I.Самойловичу "порадитись зi старшиною про вiйськовi та iншi справи свої, якi будуть до укладення польських договорiв, а вперед... прислати статтi"33 . Незважаючи на те, що на старшинськiй радi такi пропозицiї - "статтi" - було пiдготовлено, генеральному писарю В.Кочубею, який вiз їх до Москви, I.Самойлович доручив доповiсти царю Федору Олексiйовичу про свою рiшучу позицiю. Вона полягала в тому, що росiяни не повиннi вести розмову з польськими послами щодо вiддачi Речi Посполитiй якої-небудь частини Правобережної України, а особливо Києва й Чигирина. Гетьман I.Самойлович у листi вiд 19 грудня 1677 р. писав до дяка I.Iванова про те, що з українським народом на переговорах розмовляли "як iз скотиною, якою мали б торгувати", але "народ малоросiйський за гноблення i, особливо, гонiння на вiру вiдторгнувся вiд Речi Посполитої i вiльно пiддався государю московському"34 . Регiментар навiть хотiв виїхати до Москви, щоб особисто взяти участь у переговорах, але росiяни, передбачаючи реакцiю польських дипломатiв, всiляко вiдмовляли його вiд цього. Разом iз тим серед московських дипломатiв iснувала й iнша точка зору щодо вирiшення "українського питання" - у другiй половинi 1677 р. О.Ордин-Нащокiн запропонував Федору Олексiйовичу скликати у Києвi з'їзд представникiв усiх країн, якi були зацiкавленi в проблемi визначення мiжнародного статусу України: "I тепер потрiбно iз султаном турським царству Московському шукати мiцного миру, а королiвство Польське вiд ради спiльної не вiдштовхувати"35 . Крiм того, О.Ордин-Нащокiн передбачав закликати на цей мiжнародний з їзд представникiв України, Молдавiї, Болгарiї i Сербiї.

Виснаженiй у довголiтнiх вiйнах iз Рiччю Посполитою та Швецiєю Московськiй державi в останнiй чвертi XVII ст. було не пiд силу боротися з Османською iмперiєю, яка ще не втратила свою колишню могутнiсть. Наприкiнцi грудня 1677 р. до Стамбула вирушило московське посольство на чолi зi стольником А.Проскуровим. В iнструкцiї послам, що була затверджена царем Федором, був цiкавий пункт стосовно України. Вiдзначалося, що вона "з найдавнiших часiв належала до князiв руських i київських, але пiзнiше вiдiйшла вiд них, а в 1654 р. знову вернулась пiд владу царя"36 . Тому, як говорилося далi в наказi послам, султан не мав права приймати у пiдданство гетьманiв Вiйська Запорозького i тим самим претендувати на володiння Україною. Положення цього документа, який був типовим для московської полiтики "пiсля переяславського" перiоду, на думку царя, мали засвiдчувати законнi права Московщини на українськi землi. Дискусiй-нiсть такої "легiтимностi" очевидна i є проблемою iншого дослiдження. Разом iз

стр. 53


тим у 1667 p. государi "Всiєї Русi" власноручно вiдмовилися вiд її бiльшої, правобережної частини: "...Козакiв з другого боку (Правобережжя. - Т.Ч.) Його Царська Величнiсть звiльняє вiд присяги виконаної собi на пiдданство"37 .

Варшавська елiта була занепокоєна можливiстю мирного урегулювання росiйсько-турецьких стосункiв. Адже в цьому разi першою постраждала б Рiч Посполита. "Москва тiльки й думає, щоб нас штовхнути до вiйни з турками й забрати собi Україну", - вiдзначав познанський воєвода38 . I це справдi було так. У квiтнi 1678 р. керiвники росiйського посольства I.Чаадаев та Є.Українцев заявили у Варшавi, що не вiддадуть полякам нi Києва, нi Бiлої Церкви (а отже - Правобережжя)39 . Натомiсть польський резидент у Москвi скаржився на те, що I.Самойлович iменує себе "гетьманом обох сторiн Днiпра" й вiдбирає "Дорошенковi" мiста40 . Але невдовзi уряд Польщi переорiєнтовується на те, щоб покращити вiдносини з Москвою й змусити її виконувати пункти Андрусiвського перемир'я.

17 серпня 1678 р. у Москвi було укладено черговий польсько-росiйський договiр, який пiдтверджував положення 1667 р.41 . А 31 сiчня 1679 р. у Гродно знову вiдбулося спiльне засiдання польських та росiйських дипломатiв, на якому мала вирiшитися проблема "вiчного миру". Польща в черговий раз вимагала вiд Москви повернення Києва. Посли вiдповiдали, що поляки самi вiддали Київ i всю Правобережну Україну в руки туркiв, унаслiдок чого виникла нова вiйна i "бунт козацький, якi за вiтчизну свiй Київ мають"42 . Таким чином, як пiдсумовували росiйськi посли, Польща не мала нiякого права вимагати повернення Києва й українських земель43 . Поки московськi та польськi дипломати звинувачували один одного у невиконаннi андрусiвських домовленостей, лiвобережний гетьман I.Самойлович проводив власну полiтику щодо Правобережної України, яка на той час полягала у т.зв. "великих згонах" мiсцевого населення на Лiвобережжя.

У той час знову з черговою iнiцiативою вирiшення мiжнародного статусу Українського гетьманату виступає вiдомий росiйський дипломат О. Ордин-Нащокiн, який тодi вже став ченцем пiд iменем Антонiй. Вiн запропонував скликати у Києвi з'їзд представникiв Речi Посполитої та Московської держави, якi спiльними зусиллями мали повернути ("revocare") на свiй бiк українське населення, яке визнавало владу Ю.Хмельницького й турецький протекторат44 . У даному разi передбачалося, щоб правобережнi козаки жили зi своїми "вольностями" пiд зверхнiстю обох монархiв, а отже, йшлося про встановлення росiйсько-польського кондомiнiуму над Правобережжям. Однак така пропозицiя досвiдченого дипломата викликала не лише спротив польської сторони, а й неприйняття московськими "думними людьми" на чолi з патрiархом Iокимом.

Московський цар у своїй грамотi до лiвобережного гетьмана вiд 10 сiчня 1678 р. стверджував, що всi правобережнi мiста, вiдвойованi в туркiв, нiколи не будуть вiдданi Польщi. Вiн обiцяв, що присланi українцями статтi впишуть до iнструкцiї московським дипломатам. Крiм того, в Україну постiйно присилатимуться "списки з їхнiх розмов з поляками". Занепокоєнiсть долею правобережних земель вiдбилась у зверненнi I.Самойловича до стольника В.Тяпкiна: "Мiж тим, як у нас, в козацькому народi, постiйно одна думка i один намiр i справа, хто володiє Києвом i Чигирином, тому повинний бути покiрний весь малоросiйський народ"45 .

Одночасно з дипломатичними заходами I.Самойлович дав наказ своїм полковникам розпочати пiдготовку до вiйни з турками. За рiк до цього польський резидент Свiдерський скаржився московському уряду на те, що I.Самойлович iменує себе "гетьманом обох сторiн Днiпра" й займає "Дорошенковi мiста", на якi претендувала Рiч Посполита46 . Розумiючи, що мiжнародна ситуацiя складається не на його користь (крiм того, гетьман враховував прагнення "князя Малої Русi-України" Ю.Хмельницького взяти пiд свiй контроль правобережний регiон), I.Самойлович вирiшив знищити всi фортецi на правобережному Поднiпров'ї, а їхнє

стр. 54


населення розселити на Лiвобережжi й Слобожанщинi. Восени 1678 р. розпочався перший етап "великого згону". 4 вересня гетьман наказав канiвському полковнику Д.Пушкаренку: "Хто б з вами йти не захотiв, то i того для спiльної одностайностi, силомiць з собою звiдти (з-пiд Канева. - Т.Ч.) впровадьте...сюди, до Пе-реяславля"47 . Щоб не залишати султану та Хмельницькому бази для матерiального забезпечення й поповнення людськими ресурсами своїх вiйськ, на Правобережну Україну в жовтнi було вислано спецiальний загiн на чолi з полковником Лисенком для переселення всiх її жителiв i спалення мiст та селищ. У наступному роцi розпочався новий етап цiєї операцiї. Син гетьмана Семен Самойлович разом з окремими сотнями Київського, Переяславського, Прилуцького, Нiжинського та двох компанiйських полкiв i загоном росiйського воєводи Л.Неплюєва наприкiнцi лютого 1679 р. зайняли Ржищiв, а згодом - Канiв i Корсунь. Жителi цих мiст разом з населенням Черкас, Жаботина, Мошнiв, Драбiвки "на сю сторону (Лiвобережну Україну. - Т.Ч.) зiгнанi i вiд неприятеля вiдлученi, а села i мiстечка в тiй сторонi всi без останку спаленi"48 . До речi, саме цей перiод дiяльностi I.Самойловича найбiльш негативно оцiнюється вiтчизняними iсториками, якi ставлять гетьману в провину знищення Правобережної України.

У червнi 1679 p., вiдповiдаючи на запит царя про вибiр мiжнародного партнера, I.Самойлович писав до Москви про неприйняття лiвобережним урядом iдеї московсько-польського союзу49 . Гетьман наполегливо радив укласти мирний договiр з Османською iмперiєю. У розмовi з дяком Є.Українцевим вiн висловив бажання, "щоб цар з султаном i ханом захотiв мирний договiр становити"50 . Вiн також вiдмовляв росiйських урядовцiв вiд пропонованого Варшавою спiльного походу з польськими вiйськами в район Дунаю: "...Хоча би ми разом з поляками над неприятелем i перемогу отримали, то поляки стануть цю перемогу й славу приписувати собi"51 .

Зважаючи на позицiю Українського гетьманату, Московська держава шукала шляхiв до примирення з Туреччиною. На початку 1679 р. до Стамбула прибули царськi посли В.Даудов та Ф.Старков52 , проте їхня мiсiя виявилася невдалою. "...Москва з турками не погодилась, з нами зараз хоче", - так оцiнював тогочаснi напрями зовнiшньої полiтики царя Ян III Собеський53 . Трохи згодом уже Мегмед IV, побоюючись можливостi укладення "вiчного миру" мiж Росiєю й Польщею, звертається за посередництвом до молдавського господаря Г.Дуки. Той прислав до Москви посольство пiд керiвництвом Я.Бiлевича. У квiтнi 1679 р. молдавський представник повiдомив росiйських бояр, що Мегмед IV готовий укласти з ними мирний договiр54 . Головною умовою турецької сторони було встановлення кордону мiж володiннями обох монархiв, який пролягав би по Днiпру. Правобережжя мало належати Портi, а лiвобережна частина України - Московськiй державi. Султан навiть погоджувався вiддати царевi Київ. Звичайно, в Москвi з великим задоволенням прийняли данi пропозицiї. Разом iз тим, iдучи на дипломатичну хитрiсть, московський уряд зауважив, що в царському пiдданствi мають перебувати й правобережнi козаки. Автоматично це означало вiдхiд Правобережної України до росiйських володiнь. З'їздивши до Стамбула, молдавський капiтан Я.Бiлевич привiз у груднi того ж року вiдповiдь султана, який, зрозумiло, не погодився вiдступити царю всю територiю України. Серед багатьох причин такої вiдмови вказувалося й на те, що Рiч Посполита не бажає вирiшення даної проблеми на користь росiйського монарха55 .

Московський цар мав змогу особисто пересвiдчитись у цьому - влiтку 1679 р. до Москви прибуло чергове польське посольство, очолюване П.Бжостовським та Я.Гнiнським56 . Намаганню обох сторiн укласти вiйськовий союз проти Туреччини знову перешкоджало територiальне питання. I росiяни, i поляки вже вкотре, забувши про андрусiвськi домовленостi, вимагали один вiд одного права

стр. 55


на володiння всiєю Україною, як Лiвобережною, так i Правобережною. У даному разi Москва вела хитру дипломатичну гру, результатом якої повинен був стати майбутнiй мир з Османською iмперiєю57 . Реакцiя королiвського двору на московсько-турецьке зближення була дуже негативною. "...Зрадники, ...про мир домовляються i нас поганиновi на вiдлов вiддають, перед яким з батькiвських мiсць тiкати мусимо", - обурювався з цього приводу король Речi Посполитої58 .

Водночас серед частини козацької старшини, яка оточувала I.Самойловича, були й прихильники протилежної зовнiшньополiтичної лiнiї, .якi схилялися до союзу з Польщею. Це, зокрема, пiдтверджує лист Яна III Собеського до М.Радзивiлла вiд 20 березня 1680 р., в якому писалося: "...Позавчора мали вiдомiсть вiд полковника Вiйська Запорозького iз Заднiпров'я..., якщо Москва з турками трактат пiдпише, то вiд неї пiдуть i до Речi Посполитої вернуться до пiдданства"59 .

I.Самойлович усе-таки зумiв переконати не тiльки свою старшину, а й московський уряд у доцiльностi союзу з турками. Для укладення мирного договору з Портою й Кримським ханатом у листопадi 1680 р. до Бахчисарая в складi росiйського посольства вирушив представник гетьманського уряду С.Ракович. Ранiше стольник В.Тяпкiн, який на шляху до Криму зупинявся в Батуринi, вислухав пропозицiї гетьмана I.Самойловича щодо конкретного змiсту майбутнього договору. Пiдтримуємо висновки iсторика В.Станiславського, що укладення Бахчисарайського мирного договору 1681 р. можна вважати зовнiшньополiтичним успiхом саме гетьманської адмiнiстрацiї60 , адже лiвобережний гетьман I.Самойлович, по сутi, був його творцем.

Вiдразу пiсля укладення договору в Бахчисараї Мегмед IV почав змiцнювати свою владу на Правобережжi, вiддавши його пiд управлiння молдавському господарю Г.Дуцi. 14 жовтня 1681 р. польський король повiдомляв своїм послам у Москвi: "...Донеси i те ЙЦВ, що господар волоський вже є в Українi i поселився в Немировi, за рiшенням Султана Турецького..., а не так, як у пактах є..., що Україна козакам належати має"61 . Саме тому, продовжував король, "коли йде до того, що Заднiпров'я на тiй сторонi України при початкових вольностях не було, належить, щоб ЙЦМ (його царська милiсть. - Т.Ч.) до такого не допускав i з нами найперше спiлкувався"62 . Безперечно, мир мiж Портою й Москвою штовхав Рiч Посполиту до пошуку нових шляхiв замирення з царем, а також спонукав до бiльш тiсного спiвробiтництва з Австрiйським двором. 31 березня 1683 р. Ян III Собеський у Варшавi укладає наступально-оборонний союз проти Османської iмперiї. Обидва монархи зобов'язувалися надати один одному вiйськову допомогу в разi нападу туркiв на Вiдень чи Кракiв: король мав виставити 40-тисячне, а цiсар - 60-тисячне вiйсько63 .

Однак пiсля отриманого "списку" Бахчисарайського договору в серпнi 1682 р. лiвобережний гетьман України висловив незадоволення цими постановами. Вiн вiдверто писав до Москви: "Зi списку iз затвердженої султанової грамоти...чиниться нам дуже досадливо i шкiдливо..., що салтан турський дозволяє мiж рiками Днiпром i Бугом для своєї користi поселення чинити людськi i володарiв своїх у тому боцi мати хоче, а посли Вашi мали наказ, щоб мiж тими рiками людей не селити"64 . Невдовзi посол В.Тяпкiн звiтував перед царями: "Гетьман Самойлович просив нас, щоб донесли ЙЦВ (його царськiй величностi. - Т.Ч.)... замiсть заднiпровських пустих сторiн, якi нинi, за перемирними договорами, учинилися за Султаном Турським, пожалував би ВГ (великий государ. - Т.Ч.) його Гетьмана за чисельнi його вiрнi i безперестаннi служби i за вiдняття честi його обох сторiн Днiпра, яка честь вiд нього тепер вiдiйшла в сторону Султана Турського, указав бути тим усiм народом бути єдиним пiд його Гетьманською владою i булавою"65 .

стр. 56


Вiдносна поразка на дипломатичному фронтi змусила гетьмана застосовувати iншi засоби для того, щоб не дати Туреччинi й Польщi оволодiти Правобережжям. На заклики супротивної сторони до населення Лiвобережної України переходити на правобережнi землi I.Самойлович вiдповiв укрiпленням кордонiв та виданням унiверсалiв, де пiд загрозою "нещадного карання на горло" заборонялося переходити через Днiпро. Реагуючи на звернення Яна III Собеського з пропозицiєю до українцiв "з обох сторiн" Днiпра переходити на його сторону для боротьби з турками, лiвобережний гетьман у травнi 1682 р. видає унiверсал до всього козацтва, в якому говорилося: "...Поляки... переваблюють i заохочують наших людей... на життя в тогобiчну порожню Україну, а особливо на вiйськовi звитяги, оманливо обiцяючи (бо нiколи того не учинять) велику свою уважливiсть i давнi вольностi, щоб.... не слухали нестатечних звiдцiв i розкольникiв миру"66 . Але не тiльки Польща переманювала на свiй бiк лiвобережних козакiв - у березнi 1683 р. I.Самойлович з обуренням повiдомляв до Москви, що до нього приїхав посол вiд кримського хана Мурат-Гiрея з проханням надати 10-тисячне вiйсько. Одночасно ханськi закличнi листи розповсюджувалися в усiх лiвобережних полках67 . Щоб убезпечити свої володiння вiд досить частих переходiв, I.Самойлович виставляв мiцнi прикордоннi застави "вiд Запорогiв по Київ i по Батурин"68 . Протягом лише 1684 р. за гетьманським наказом було страчено двадцять козакiв, а до Москви було вiдправлено в кайданах переяславського полковника Войца-Сербина, який хотiв перейти на службу до польського короля. I.Самойлович заарештував навiть дружину правобережного гетьмана А.Могили, яка проживала на Лiвобережжi69 .

У свою чергу, гетьман i його старшина неодноразово зверталися до правобережного козацтва з пропозицiями переходити на їхнiй бiк. Київський полковник К.Солонина пропонував "тогобiчним" козакам, щоб "пiд регiмент пана Гетьмана пiддалися... i не за польське достоїнство, на якiм багато ошукано, але за власну свою i предкiв своїх вiтчизну милу Україну"70 . "...То є вже безчестя над безчестям - так очевидно вiдривати вiд нас наших пiдданих", - скаржився польський посол московським царям на дiї лiвобережного полковника71 . Наприкiнцi 1683 p., знехтувавши мiжнародними угодами, I.Самойлович зробив спробу вiдсунути захiднi кордони лiвобережної частини Українського гетьманату поблизу Києва, а влiтку 1684 р. намагався оволодiти Богуславом. Лише завдяки тому, що комендант польського гарнiзону спалив мiсто i знищив мiст через Днiпро, гетьман був змушений вiдвести свої вiйська72 .

Водночас гетьманський уряд продовжував надавати необхiднi консультацiї московському царевi з рiзних питань мiжнародного розвитку схiдноєвропейського регiону, в т.ч. i щодо росiйсько-турецьких переговорiв, якi пiсля укладення Бахчисарайського миру мiж державами тривали з метою уточнення окремих його положень у Стамбулi. Звичайно, найбiльше I.Самойловича турбувало питання статусу українських земель. Вiн подав на розгляд росiйського монарха чотири статтi, якi, на його думку, "виправили" б ряд бахчисарайських домовленостей щодо України. По-перше, вiдзначалося, що не "обережено" Запорожжя; по-друге, "...затверджено, щоб, як на тiй сторонi Днiпра, яка туркам залишається, так i на цiй сторонi, яка у високiй ВМ державi залишається, мiст знову не будувати... [Це] до тих договорiв не належало"; по-третє - гетьман писав, що турецький султан захотiв робити свої поселення мiж Бугом i Днiпром, а "посли Вашi мали указ, щоб мiж тими рiками людей не селити i татарам не ночувати"; по-четверте, I.Самойлович звертав особливу увагу свого сюзерена на те, що султан "хитрiстю бусурманською постановив", аби населення Лiвобережжя без перешкод могло переходити на Правобережжя, а тому гетьман вимагав, щоб росiйський посол П.Вознiцин "мiцно наполiг" на тому, щоб це положення не було вписане до ратифiкацiйної султанської грамоти73 . Отже, як зазначали вiтчизнянi та зарубiжнi дослiдники цього питання, у той час лiвобережний гетьман говорив, що можна укладати

стр. 57


"вiчний мир", але за умови вiдмови Варшави вiд Києва, Правобережної України та Запорожжя, а також ведення спiльних вiйськових дiй проти Криму74 . Очевидно, що такi пропозицiї I.Самойловича були нездiйсненними й, мабуть, саме тому вiн їх запропонував росiйськiй сторонi.

Наприкiнцi травня - першiй половинi червня 1683 р. у Москвi перебувало австрiйське посольство, яке представляло iнтереси польського короля. На питання цiсарських посланцiв С.Блюмберка й Я.Жировського щодо належностi Києва i Правобережної України московськi бояри на чолi з князем В.Голiциним дали таку вiдповiдь: "...По вчинених пiд Журавном договорах, польський король Подiлля i всю Україну по старих рубежах уступив на сторону султана..., а коли помiж Царською Величнiстю i Султаном Турським по вiйнi учиненi мирнi договори, i Салтан написав Царськiй Величностi Київ з iншими мiстами"75 . Наприкiнцi спiльних засiдань, вiдповiдаючи на вимоги посланцiв Леопольда I, царськi дипломати заявили: "Царська Величнiсть дозволяє бути вiчному миру на таких статтях: щоб усе завойоване було у володiннi i державi пiд високодержавною рукою ЙЦВ у такому ж обмеженнi, як i нинi перебуває, i щоб нiколи зi сторони Королiвської Величностi не було згадано"76 . Таким чином, московська сторона знову вiдмовлялася вiд Правобережжя й погоджувалася на утримання лише Лiвобережної України, але разом iз Києвом.

У червнi 1683 р. московський цар надiслав I.Самойловичу записи переговорiв з австрiйськими послами Я.Жировським i С.Блюмберком, якi, протегуючи Речi Посполитiй, домовлялися з росiйським урядом про укладення "вiчного миру"77 . Проаналiзувавши попереднє бачення московської й вiденської дипломатiй, гетьман наприкiнцi року вiдмовився вiд пропозицiї царського уряду прислати українських представникiв на засiдання московсько-польської комiсiї в Андрусовi та Каджинi78 . "За милiсть монаршу премилостиву вам, великим государям, уклiнно дякуємо. Але ж, одне для малого часу також i для труднощiв наших, тих осiб послати не встигли"79 , - дипломатично вiдписував I.Самойлович до Москви 27 грудня 1683 р. Вважаємо, що це було своєрiдним протестом лiвобережного правителя проти укладення сепаратного договору мiж Рiччю Посполитою та Московською державою. Крiм того, з досвiду попереднiх переговорiв в Українi було добре вiдомо, що такi "запрошення" закiнчувалися тим, що польська сторона вiдмовлялася з "хлопами" разом засiдати. Однак свої пропозицiї щодо вирiшення долi Правобережної України I.Самойлович передає царським послам: 1) Київ обов'язково повинен залишатися пiд гетьманським регiментом; 2) кордон поблизу Києва потрiбно вiдсунути захiднiше; 3) територiю Засожжя необхiдно передати Українському гетьманатовi; 4) наступнi переговори можуть вiдбутися лише за умови рiвноправної участi в них українських представникiв; 5) про "комiсiйнi з'їзди" треба повiдомляти завчасно80 . Власне, росiйсько-польськi переговори 1683 р. i були зiрванi з огляду на позицiю I.Самойловича стосовно "сожського" питання, адже царськi та королiвськi дипломати так i не змогли дiйти згоди щодо цiєї проблеми81 .

Австрiйський iмператор i римський папа Iнокентiй XI настiйливо добивалися вiд польського короля пiдписати мирний договiр iз царем на висунутих московським урядом умовах. 14 грудня 1683 р. для пiдготовки проекту польсько-росiйського "вiчного миру" до Андрусова прибуло королiвське посольство, очолюване К.Гжимультовським82 . Перший з'їзд дипломатiв вiдбувся на початку сiчня 1684 р. На ньому поляки вимагали "учинити спочатку союз, а потiм говорити про мир i малоросiян зробити вiльними"83 . Москва не погодилася з таким "сценарiєм" спiльних переговорiв i вже у березнi вiдкликала своїх послiв. К.Гжимультовський повернувся до Варшави i, складаючи звiт про своє посольство на сеймi 1685 p., пропонував шляхтi: "...При тому будемо радити королевi, щоб видав унiверсал до козакiв (правобережних. - Т.Ч.), що їх мусить зробити вiльним народом, бо цар сам хоче ними володiти, каже, що дасть їм мiльйон, другий...(грошей. - Т.Ч.)"84 . У той

стр. 58


час iмператорська воєнна рада Австрiї розробила план створення могутньої анти-турецької коалiцiї, до якої, крiм неї, мали ввiйти Польща, Росiя, Персiя, Україна, Молдавiя, Валахiя i Трансiльванiя85 . Цi задуми невдовзi було втiлено в життя, але вже у зовсiм iншiй мiждержавнiй конфiгурацiї.

Ще у березнi-травнi 1684 р. була органiзована так звана "Священна лiга" за участю Австрiї, Венецiї та Речi Посполитої пiд патронатом римського папи Iнокентiя XI. Наступально-оборонний союз ("Offensivi et defensivi belli societas") цих держав було створено лише для вiйни з Османською iмперiєю, а тому вiн увiйшов до iсторiографiї як антитурецький. Згiдно з його умовами, австрiйський цiсар i польський король мали надати якнайкраще вiйсько, а венецiйський дож - морський флот. Учасники "Священної лiги" домовлялися також вiдвойовувати у туркiв утраченi ранiше територiї. Зокрема Рiч Посполита повинна була повернути Подiлля з Кам'янцем i "Україну" ("...fortalitiis eius vindicandis, Sacra vero Rmttas Poloniae, Cameneco ett Podoliae ae Ukrainae vindicandis incumbent")86 . Однак положення цiєї важливої мiжнародної угоди все ж таки не сприяли Яну III Собеському в його намiрах утвердитися на правобережних землях87 . Головним чином цьому заважала мiлiтарна потуга Туреччини та закулiсна гра Австрiї. На початку 1686 р. Вiдень уклав договори зi Швецiєю й Бранденбургом, правителi яких у разi посилення абсолютистських запитiв Яна III Собеського мали виступити на допомогу польськiй шляхтi. Отже, всi названi вище зовнiшньополiтичнi чинники робили неминучим для Польсько-Литовської корони налагодження мiцного союзу з Московською державою.

Росiйський дослiдник I.Греков зазначав, що у другiй половинi 1684 р. гетьман I.Самойлович переконував князя В.Голiцина й княгиню Софiю, що вступати в союз iз Рiччю Посполитою не можна, а якщо i вступати, то лише на основi "вiчного миру", який передбачав би вiдхiд Правобережжя й Запорожжя вiд Польщi88 . Гетьманський уряд попереджав свого сюзерена щодо можливостi укладення сепаратного миру Австрiї й Польщi з Туреччиною, що оберне "всю вагу вiйни на росiйське царство". Також I.Самойлович повiдомляв Москвi про серйозну небезпеку з боку Францiї, що могла завадити планам розгортання в майбутньому вiйни проти Туреччини.

У листопадi, пiд час розмови з дяком Є.Українцевим, гетьман нагадав росiяниновi про ставлення полякiв до чергової владної "смути" в Москвi навеснi-влiтку 1682 p., коли польський король "цьому радiв..., султана i хана умовляв на вiйну проти государiв..."89 . А тому це, на його думку, могло повторитися i в майбутньому. Окрiм того, I.Самойлович говорив про неможливiсть довiряти полякам через їхню постiйну зрадливiсть, надавав iнформацiю щодо малочисельностi вiйськ європейських союзникiв Речi Посполитої, згадував про труднощi оборони Чигирина вiд туркiв та вiдзначав неможливiсть швидкого завоювання Криму, загострював увагу на проблемi вiросповiдання православних у Польщi тощо90 . "На цесарi i королi польському таку присягу взяти, що вони великих государiв у цiй вiйнi не видадуть i особливого миру не укладуть"91 , - говорив гетьман росiйському представниковi й пропонував вислати посольство до Францiї, щоб узяти в короля Людовiка XIV "певну вiдомiсть" про його ставлення до Австрiї й Польщi. Пiд таким тиском гетьманського уряду московський цар у зверненнi до польського короля вiд 9 червня 1684 р. як аргумент висунув тезу про те, що ще Б.Хмельницькому були вiдданi не тiльки мiста й мiстечка поблизу Києва, а й уся територiя по Случ i Горинь92 . Разом iз тим про участь українських послiв у переговорах з Москви у Батурин було повiдомлено: "...Що робиться на комiсiї, дамо знати"93 .

Та, незважаючи на офiцiйне схвалення московським урядом намагань гетьмана повернути втраченi територiї пiд свою владу, проблема Правобережної України не вирiшувалася належним чином. Саме тому I.Самойлович потай вiд царiв

стр. 59


змушений був пiдтримувати зовнiшнi вiдносини з Кримським ханатом i навiть своїм давнiм ворогом - Рiччю Посполитою. 8 квiтня 1684 р. лiвобережний гетьман наказував полковнику I.Новицькому: "...Хочемо, щоб про виправу цих посланих (до кримського хана. - Т.Ч.) мало хто вiдав"94 . Негативно в Лiвобережнiй Українi сприйняли звiстку про виїзд до Москви великого посольства К.Гжимультовського для пiдписання "вiчного миру". Українська полiтична елiта розумiла, що такий мир мiг бути досягнений лише за рахунок подiлу її держави. Одержавши звiстку про польське посольство, I.Самойлович звернувся до царя зi спецiальним меморiалом, в якому пропонував московському уряду вимагати вiд короля не тiльки поднiпровськi землi, а й Подiлля, Волинь, Пiдляшшя, Червону Русь та Засожжя95 . На початку березня 1684 p., з огляду на те, що коронна армiя на чолi з С.Яблоновським вирушила до молдавського кордону, гетьманич Семен Самойлович на чолi Стародубського полку зайняв частину Засожжя включно з Гомельською, Чечерською, Пропойською та Кричевською волостями96 . Це був своєрiдний демарш Українського гетьманату, застосований усупереч зовнiшньополiтичнiй позицiї Москви, яка не хотiла мати жодного територiального воєнного конфлiкту з Варшавою97 .

На початку 1685 р. до московської столицi з Батурина вiдправляється український посол Л.Кочубей. Вiн мав прохати царя, щоб той добивався вiд полякiв повернення територiї на лiвому березi р.Сож, а також обговорити питання вiдносно майбутнього об'єднання лiвобережної частини Українського гетьманату з Правобережжям та усiєю Захiдною Україною "... яких славнi мiста Галич, Львiв, Перемишль, Ярослав, Люблiн, Луцьк, Володимир, Острог, Заславль, Корець..."98 .

Незабаром у листах до стольника С.Алмазова, окольничого Л.Неплюєва та думного дяка Є.Українцева лiвобережний гетьман висловив протест проти укладення московсько-польського договору. У сiчнi 1686 р. вiн вислав до Москви своїх представникiв Г.Самойловича та I.Мазепу з наполегливим проханням до царського уряду вiдкласти справу про пiдпорядкування Правобережної України польському монарху. Поштовхом до цiєї поїздки стала отримана в гетьманськiй канцелярiї звiстка про можливий виїзд польських комiсарiв iз Варшави до Москви. "Проти того учинення союзу винародилось у нас поняття i роздуми..."99 , - говорилося в iнструкцiї українським послам. Однак, якби все ж таки "вiчний мир" передбачалося укласти, то, на вимогу української сторони, справу "тогобiчного Днiпра" потрiбно було вiдкласти i не розглядати її на переговорах. У разi ж її розгляду посли мали вимагати розширення кордонiв на захiд i пiвдень вiд Києва та клопотатися про забезпечення прав православних на територiї Речi Посполитої. Українськi науковцi зазначали, що, пропонуючи такий варiант укладення "вiчного миру", I.Самойлович свiдомо розраховував на затягування часу100 , а польський iсторик Я.Перденiя зробив висновок, що вимоги українського гетьмана були найважливiшими пiд час переговорiв у Москвi101 .

Разом iз тим гетьманський уряд випрацював бiльш ґрунтовний проект, згiдно з яким, цар, як протектор Лiвобережної України, не повинен був укладати мирний договiр iз польським королем. Цей важливий не лише в iсторiї українсько-росiйських, а й мiжнародних вiдносин того часу документ був вiднайдений В.Станiславським у росiйському архiвi та опублiкований ним у вiтчизняному науковому виданнi102 . Документ, що отримав назву "Статтi Iвана Самойловича", з'явився 27 сiчня 1686 р. у результатi наказу московського уряду та переговорiв I.Самойловича з представником царя севським воєводою Л.Неплюєвим. У "статтях" гетьманського уряду зазначалося, що українське керiвництво ще задовго до тогорiчного польського посольства К.Гжимультовського виступало проти укладення договору мiж Москвою i Варшавою: "...В недавнє прошлых летех колико кратно, по указу их царского величества, присланным ко мне, о полских желаниях людем говорил я, i статьями им великим государем доносил, что без вечного ми-

стр. 60


ру, i без договору, о какой особой прибыли, их царского пресветлого величества стороне, с стороною польскою против бусурман в союз вступати неприлично..."103 . Окрiм того, викладалося багато причин неможливостi, на думку лiвобережного гетьмана, ухвалення чергового росiйсько-польського миру: 1) вiн би порушував попереднi мирнi домовленостi царя iз султаном (очевидно, йшлося про Бахчисарайський договiр 1681 р. - Т.Ч.); 2) поляки дотримуються iншої вiри, з огляду на що не будуть дотримуватися мирних постанов; 3) у Речi Посполитiй завжди порушувалися права православних, а, отже, вони не будуть дотримуватись i пiсля "вiчного миру"; 4) може розпочатися вiйна з Османською iмперiєю; 5) важко було б органiзувати пропонований поляками похiд на Крим; 6) якщо польському королю вiдiйде Правобережна Україна i Запорожжя, то Польща заявить усiм про слабкiсть московського царя; 7) Правобережна Україна ранiше була вiдвойована у полякiв Вiйськом Запорозьким, яке добровiльно пiддалося царю; 8) грошi, якi мала б виплатити Москва Речi Посполитiй як компенсацiю за володiння Лiвобережною Україною за умови неукладення миру, стали б у великiй пригодi царевi; 9) Польща не надала допомоги царевi пiд час оборони українсько-росiйськими вiйськами Чигирина; 10) можливо, що польська сторона готується до укладення сепаратного миру з турками i татарами, а їхня готовнiсть пiдписати "вiчний мир" iз росiянами є лише вiдволiкаючим маневром; 11) у разi зриву пiдписання договору, українськi вiйська разом iз царською армiєю зможуть протистояти польським походам на Україну; 12) цар не повинен втягуватись у довголiтню й виснажливу вiйну європейських країн iз турками; 13) протягом минулих вiйн на сторонi Польщi воювало багато українських та донських козакiв, багато з яких загинуло; 14) Рiч Посполита не знала великих нападiв туркiв на свою територiю; 15) поляки разом з австрiйцями ведуть лише оборонну вiйну проти султана, а царю пропонують органiзувати обтяжливий похiд на Крим.

Разом iз тим гетьман I.Самойлович наводив переконливi аргументи щодо переваг укладення "вiчного миру" саме з Османською iмперiєю: 1) турецький султан, незважаючи на вiйни проти нього, залишається сильним у вiйськовому планi; 2) французький король, який є союзником австрiйського цiсаря та польського короля, а також венецiанського дожа, не виступає разом iз ними проти Османської iмперiї; 3) незважаючи на iснування християнської "Священної лiги" європейських держав (куди входить i Польща), вони не є єдиними i не бажають успiху Австрiйськiй iмперiї у боротьбi з турками; 4) Рiч Посполита ослабла i вже не в змозi вести велику вiйну з турками.

У разi наполягання польської сторони вiдносно термiнового укладення миру український правитель пропонував царевi все ж таки на деякий час затриматися з його пiдписанням i подивитися, як будуть дiяти польський король та австрiйський цiсар: чи будуть вони наполягати на продовженнi вiйни з турками з огляду на позицiю Францiї? Нещиру позицiю Речi Посполитої стосовно Московської держави, окрiм викладених вище "статей" I.Самойловича, мали б пiдтвердити i свiдчення купця-грека Юрiя Раджея та запорожця Андрiя Калiстрата, якi гетьман надiслав до Москви. Перший iз них, перебуваючи у Вiльно, чув вiд мiсцевого купця (теж грецького походження), що "учинив мир вечный i познав помощь от царства Росiйского, тщатся i радеют с турком войну совершити вскоре. По сем тот с царством Росiйским учиненный разрушити, i доходити войною всего того, что в сих договорех поступятца i боле промыслами доступати восхо-щут"104 . Другий певний час перебував у турецькому полонi, звiдки був визволений венецiанцями, пiсля чого потрапив до палацу короля Яна III Собеського у Жовквi. Там вiн особисто почув, що "король итолиянским языком говорил резиденту такие слова: "Надеюсь на Бога, что Москву введу в войну турскую, для того великие послы к Москве посланы, i как турской воз'ярится на Москву вместе, i я радети буду, с турком покой учинит, i обращу войну на царство Московское, ко-

стр. 61


торым образом удобно возмогу отобрать Заднеприе (Лiвобережну Україну. -Т.Ч.)..."105 Але, як засвiдчили наступнi подiї, царський уряд не прислухався до цих пересторог, а також не прийняв до вiдома позицiю I.Самойловича.

Сприятлива зовнiшньополiтична ситуацiя, яка склалася для Московської держави з початком боротьби країн "Священної лiги" проти Османської iмперiї, дозволяла царському уряду мати певну надiю на успiшне вирiшення свого головного геополiтичного завдання в другiй половинi XVII ст. - питання про володiння Україною "з лiвого берега Днiпра"106 . З огляду на це, в лютому 1686 р. у Москвi розпочалися довгоочiкуванi росiйсько-польськi переговори. Вони проходили в надзвичайно напруженiй атмосферi, оскiльки обидвi сторони одночасно вiдiслали своїх представникiв до Туреччини107 . Крiм того, Ян III Собеський у той час намагався вмовити I.Самойловича вiдректися вiд московської протекцiї. Вже на початку переговорiв, 4 березня, К.Гжимультовський заявив росiянам, що для того, щоб вiн пiдписав мирний договiр, потрiбно передусiм повернути Польщi тi землi (йшлося про Засожжя), якi "козаки, всупереч усiм колишнiм умовам польсько-московським, безправно забрали"108 . I тiльки пiсля того як польський король повiдомив своїм дипломатам про невдачу в таємних переговорах iз лiвобережним Українським гетьманатом, вони почали погоджуватися на компромiснi рiшення. 6 квiтня було пiдписано текст договору, що складався iз 33-х статей109 . "Вiчний мир" став актом остаточного мiжнародно-правового розподiлу України на двi частини. "Його Королiвська Величнiсть i Рiч Посполита жителiв малоросiйського краю (Лiвобережної України. - Т.Ч.)... не будуть також приймати їх у свою оборону на вiчнi часи", - проголошувала четверта стаття110 . Правобережна Україна залишалася пiд владою Польщi, адже "їхня Царська Величнiсть тих козакiв, що будуть за Днiпром..., не будуть i не велять приймати у свою оборону"111 . Але разом iз тим не було вирiшено проблему належностi до влади одного з двох монархiв правобережних українських земель уздовж Днiпра, вiд Стайок до Чигирина -"... Тi мiсця мають лишатися порожнi, так, як вони є тепер"112 . Отже, московсько-польський договiр 1686 p., хоча й закрiпив за Рiччю Посполитою значну частину Правобережжя, але не вирiшив одного з головних питань територiального конфлiкту мiж обома державами - проблеми полiтичного статусу правобережних земель Поднiпров'я.

Майже вся християнська Європа святкувала пiдписання "Вiчного миру". У Польщi навiть була викарбувана медаль iз приводу цiєї подiї113 . На одному боцi був зображений бюст короля Яна III Собеського, на другому - фiгури польського й московського воїнiв. Тримаючи один одного за руки, вони наступали на встромлений у землю пiвмiсяць, що символiзувало покорену в майбутньому Османську iмперiю. Разом iз тим зображення землi, на яку, з одного боку, наступав поляк, а з iншого, - росiянин, може асоцiюватися з другим наслiдком укладеного миру, що полягав у мiжнародно-полiтичному розподiлi Української держави.

Одночасно з польсько-росiйськими домовленостями король Речi Посполитої хотiв через митрополита Четвертинського вплинути на I.Самойловича, щоб той "не заважав" порозумiнню мiж Польщею й Росiєю114 . Однак гетьман не тiльки не прислухався до побажань Яна III Собеського, а й ще бiльше радикалiзував свої вимоги. Результатом активного втручання гетьманської влади у переговорний процес став запис у сьомiй статтi "Вiчного миру" про вiдкладення на невизначений термiн питання щодо належностi правобережних земель "вiд мiстечка Стайок, униз до Днiпра по рiчку Тясму, а саме: Ржищiв, Трахтемирiв, Канiв, Мошни, Сокольне, Черкаси, Боровипя, Бужин, Воронков, Крилов i Чигирин"115 , а також пункту щодо захисту польським королем православної вiри на землях Корони Польської та Великого князiвства Литовського.

Московськi посли Б.Шереметев, I.Чаадаев, П.Волков та I.Волков, якi вирушили до Яна III Собеського для ратифiкацiї тексту договору, мали провести до-

стр. 62


датковi переговори з проблеми належностi правобережного Поднiпров'я. "I нинi бив чолом нам, ВГ (великому государевi. - Т.Ч.) гетьман I.Самойлович, щоб ми зволили про домагання тих пустих земель наш ЦВ (царської величностi. - Т.Ч.) указ до вас послати..."116 , - говорилося в iнструкцiї царському посольству на чолi з Б.Шереметєвим, яке вирушило до Польщi в липнi 1686 р. Воно одержало письмову iнструкцiю вiд царя, де зазначалося, що, за наполегливими домаганнями гетьмана I.Самойловича, потрiбно всiлякими засобами добиватися повернення "пустих земель". Окрiм того, росiйськi посли мали вимагати вiд уряду Речi Посполитої, щоб "козаки Вiйська Запорозького, котрi нинi в Польщi на службi його королiвської величностi затриманi, а уродженцi вони цього боку Днiпра (Лiвобережжя. - Т.Ч.) i дружини, i дiти їхнi й нинi живуть у помешканнях своїх у наших царської величностi малоросiйських мiстах, i тi були б звiльненi, i дана їм свобода по договорах"117 . Наприкiнцi серпня московськi царi звернулися до своїх посланцiв у Польщi з тим, щоб вони, згiдно з вимогами I.Самойловича, звернулися до короля стосовно заборони титулуватися А.Могилi "гетьманом Вiйська Запорозького", а також вимагали бiльше не приймати втiкачiв iз земель "царської величностi"118 . 22 грудня польський король, перебуваючи у Львовi, ратифiкував польсько-росiйський договiр, але вирiшення долi поднiпровських земель було вiдкладено.

Зi свого боку, український гетьман також звертався до короля Речi Посполитої з проханням повернути Правобережну Україну. У листах до Яна III Собеського вiн стверджував, що Правобережжя дiсталося московському царю вiд султана i було здобуте його сином Семеном у "турецького" гетьмана Ю.Хмельницького, внаслiдок чого з'єдналося з рештою територiї України119 . В iншому документi пiд назвою "Пункти вiд Самойловича гетьмана" лiвобережний правитель переконував польського короля: "А як на тiй чигиринськiй (сторонi. - Т.Ч.) Днiпра... землi вiд вiку власнiсть Вiйська Запорозького... всi i дальшi края за перших гетьманiв належали до булави Вiйська Запорозького, якi одвiку були в мiць нашу, однак iз сьогоднiшнього мирного трактату, як дозволили нам пани господарi нашi, їх у сторону ЙКМ (його королiвської милостi. - Т.Ч.) уступивши, так ми без спору i учинили. Але ж вони нам прилеглi i належать"120 . Тому Самойлович вимагав у короля, щоб "перелiченi власнi землi нашi при нас були залишенi, якi хоч у пустцi, а нехай будуть нашi". Вiн аргументував це тим, що "та праця наша (вiйна з турками i татарами. - Т.Ч.) не за однiєю їх ЦПВ (царською пресвiтлою величнiстю. - Т.Ч.) росiйською монархiєю..., але й для захисту країв Корони польської"121 . У цих словах гетьмана проглядається давня традицiя "служiння" вiдразу обом монархам. У листi до коменданта Бiлої Церкви С.Раппе гетьман писав про те, що правобережнi землi України, включаючи Бiлу Церкву, здавна належали українському народу й Вiйську Запорозькому ("ми тодi гетьман з Вiйськом Запорозьким i з усiм народом нашим Малоросiйським засвiдчуємо, що не тiльки тих мiст на слободи названих, здавна Вiйську Запорозькому приналежних, не маємо в сторону Королiвства Польського вiдпускати, але й усiх тих земель, якими ми, почавши вiд Богдана Хмельницького, гетьмана Вiйська Запорозького, володiли, в якiй лiнiї i Бiла Церква..."), i запитував: "...то для чого б ґрунта i землi того боку Днiпра вiддавати мали?"122 .

Оскiльки всi цi протести української сторони iгнорувалися польською владою, I.Самойлович розпочинає проводити воєннi операцiї, метою яких було зайняття всiєї територiї Правобережної України. "Рубiж собi далi по Случ шукає i займає"123 , - повiдомляли сучасники. Коронний канцлер М.Огiнський писав до Москви, що "ще перо на трактатах не висохло, а лiвобережний гетьман перейшов на Правобережжя, займаючи королiвськi володiння, йменуючи себе удiльним князем"124 . Ян III Собеський скаржився царю, що лiвобережний гетьман, перебуваючи пiд зверхнiстю останнього, не дотримується польсько-росiйських домовле-

стр. 63


ностей i "якусь собi удiльнiсть, як другий Хмельницький, ...вживає"125 . При цьому король посилався на особистi звернення I.Самойловича до Варшави. Крiм того, польськi урядовцi звинувачували українського гетьмана в зустрiчах iз кримським ханом, метою яких повинно було стати укладення вiйськового союзу проти Речi Посполитої й Московської держави. Заходи I.Самойловича, спрямованi на повернення правобережних територiй, так перелякали полякiв, що змусили скликати навiть спецiальну сенатську комiсiю з цього питання. Там, зокрема, зазначалося, що гетьман "бажає забрати собi всю Україну", "не тiльки не йде воювати татар, але є новини, що з Кримом пiдписував трактати"126 .

Цiлеспрямована зовнiшня полiтика I.Самойловича, що розходилася з прагненням Москви зберегти мирнi вiдносини з Польщею, стала, безперечно, однiєю з причин його змiщення з посади гетьмана Лiвобережної України. Частина козацької старшини, використовуючи українсько-росiйськi суперечностi в справi повернення Правобережної України, зробила все можливе для того, щоб скомпрометувати I.Самойловича перед московською владою. Iнкримiнуючи йому зраду, в чолобитнiй до царя вiд 7 липня 1687 р. старшина зазначала, що I.Самойлович "про землi тiєї сторони Днiпра говорив жорстоко: не так буде, як Москва з Поляками в мирних своїх договорах постановила. Учиним ми так, як нам потрiбно"127 . Бiльшiсть вiтчизняних iсторикiв переконанi, що гетьман I.Самойлович дотримувався думки про необхiднiсть возз'єднання територiї по обидвi сторони Днiпра до останнiх днiв перебування на посадi128 . Однак несприятлива мiжнародна ситуацiя завадила об'єднатися двом частинам Українського гетьманату в єдину державу - Лiвобережжя залишалося пiд протекцiєю московського царя, а Правобережжя перебувало пiд владою турецького султана i польського короля.

-----

1 Черняк Е.Б. Изменения в системе европейских государств во второй половине XVII - начале XVIII века // История Европы. - М., 1994. - Т.4. - С. 191; Геровский Ю. Л. Польша среди европейских государств XVI-XVIII вв. // Вопросы истории. - 1977. - N 12. - С. 144.

2 Заруба В. Українське питання в системi європейської полiтики останньої чвертi XVII ст. // Матерiали V Конгресу Мiжнародної асоцiацiї українiстiв. Iсторiя: Збiрник наукових статей. -Чернiвцi, 2003. - 4.1. - С.268.

3 Полное собрание законов Российской империи (далi - ПСЗРИ). - СПб., 1830. - Т.1. - С. 731.

4 Acta Historica res gestas poloniae illustrantia ab anno 1507 usoue ad annum 1795. Pisma do wieku i spraw Jana Sobieskiego / Zebr. Fr. Kluczycki. - Krakow, 1880. - Vol.2. - Pars.l. - S. 561.

5 Ibid. - S. 495.

6 Санин Г. Л. Украина в политических отношениях Российского государства и Османской империи (1667-1686) // Україна в Центрально-Схiднiй Європi. Студiї з iсторiї IX-XVIII ст. - К., 2000 - С. 539.

7 Там само.

8 Там само.

9 Acta Historica - Vol. 2. - Pars. 1. - S. 618-619.

10 ПСЗРИ. - Т. 1. - N 513.

11 Acta Historica... - Vol. 2. - Pars. 2. - Krakow, 1883. - S. 1109.

12 Флоря Б.Н. Войны Османской империи с государствами Восточной Европы (1672-1681 гг.) // Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в XVII в. - М., 2001. - 4.2. - С. 110.

13 Бiблiотека Нацiональна у Варшавi (далi - БНВ). - Вiддiл мiкрофiльмiв. - Ф. 6639 (м-ф. 32423). - N 615; Архiв Головний Актiв Давнiх у Варшавi (далi - АГАД). - Ф. "Архiв Коронний Варшавський". - Вiд. "Турецький". - N 77/467; Ф. "Архiв Замойських". - N 3037. - Арк. 222.

14 Музей Нацiональний iм. кн.Чарторийських у Краковi. Вiддiл рукописiв (далi - Чарт.) - Од. зб. 612. - Арк. 494.

15 Памятники дипломатических сношений древней России с державами иностранными. - СПб., 1856. - Т.4. - С. 889.

16 Acta Historica... - Vol. 2. - Pars. 2. - S. 1237.

17 Павлищев Н. Польская анархия при Яне Казимире и борьба за Украину. - СПб., 1878. -Т.З. - С. 45.

18 Там само.

стр. 64


19 Яковлiв А. Українсько-московськi договори в XVII-XVIII вiках. - Варшава. - 1934. - С. 118.

20 Бантыш-Каменский Д.Н. Источники малороссийской истории. - ML, 1858. - Ч. 1. - С. 244.

21 Kamlnski A.-S. Republic us Autocracy. Poland-Lithuania and Russia 1686-1697. - Cambridge, 1993. -P. 132.

22 Попов А. Русское посольство в Польше в 1673-1677 гг. - СПб., 1854. - С. 10-11.

23 Бантыш-Каменский Д.Н. Зазнач, праця. - С. 251.

24 Яковлiв А. Зазнач, праця. - С. 114.

25 Цит. за: Попов А. Русское посольство... - С. 63.

26 Там само. - С. 109.

27 Копреева Т.Н. Русско-польские отношения во второй половине XVII века (от Андрусовского перемирия 1667 до "Вечного мира" 1686 г.): Автореф. ... канд. ист. наук. - Ленинград, 1952. - С. 18.

28 АГАД. - Ф. "Архiв Замойських". - N 3036. - Арк. 228-229.

29 Там само. - Арк. 231.

30 АГАД. - Ф. "Архiв публiчний Потоцьких". - N 47. - Т. 1. - Арк. 389.

31 Акты, относящиеся к истории Западной России (далi - Акты ЗР). - СПб., 1853. - Т.5. - С. 140.

32 Панашенко В.В. 300-рiччя героїчної оборони Чигирина вiд турецько-татарської агресiї // Укр. iст. журн. - 1977. - N 8. - С 126-130.

33 Цит. за: Попов А. Турецкая война в царствование Федора Алексеевича /./ Русский вестник. -М., 1857. - Т. 8. - С. 294.

34 Там само. - С. 295-296.

35 Копреева Т.Н. Неизвестная записка А. Л. Ордина-Нащокина о русско-польских отношениях второй половины XVII века // Проблемы источниковедения. - М., 1961. - Т. IX. - С. 197.

36 Смирнов Н. А. Россия и Турция в XVI-XVII вв. - М., 1946. - Т. 2. - С. 143.

37 Величко С. Лiтопис. - К.,1991. - Т.2. - С. 56.

38 Бiблiотека Унiверситету Варшавського. Вiддiл рукописiв (далi - БУВ ВР). - Ф. 91. - Арк. 24.

39 Попов А. Турецкая война в царствование Федора Алексеевича. - С. 294.

40 Павлищев Н.И. Указ. соч. - С. 63.

41 Бантыш-Каменский Н.Н. Обзор внешних сношений России (по 1800 г.). - М., 1897. -Ч. 3. - С. 150; Zrodla do dziejow polskich. - Wilno, 1844. - N.2. - S. 58.

42 Галактионов И.В., Чистякова Е.В. А. Л. Ордин-Нащокин - русский дипломат XVII в. - М., 1961. - С. 128.

43 Чарт. - Од. зб. 177. - N 19.

44 Wqjcik Z. Rzeczpospolita wobec Turcji i Rosji 1674-1679. - Wroclaw, 1976. - S. 219; Флоря Б.Н. Указ. соч. - С. 136-137.

45 Там само.

46 Бiблiотека Нацiонального iнституту iм. Оссолiнських у Вроцлавi. Вiддiл рукописiв (далi -Оссолiн.) - Од. зб. 2958/1. - Арк. 68.

47 Акты ЗР. - Т. 5. - С 151.

48 Росiйський державний архiв давнiх актiв (далi - РДАДА). - Ф. 229. - Он. 2. - Кн. 50. -Арк. 667; Заруба В.Н. Украинское козацкое войско в борьбе с турецко-татарской агрессией (последняя четверть XVII в.). - Харьков, 1993. - С. 78.

49 РДАДА. - Ф. 79. - Оп. 2. - Кн. 192. - Арк. 66.

50 Цит. за: Павлищев Н. Указ. соч. - С. 72.

51 Цит. за: Соловьев С. М. История России с древнейших времен. - М.,1962. - Кн.VII. - Т.13 -14. - С.225.

52 РДАДА. - Ф. 79. - Кн. 192. - Арк. 202-238; АГАД. - Ф. "Архiв Замойських". - N 3031. -Арк. 104-107; Смирнов НА. Указ. соч. - С. 162-163.

53 АГАД. - Ф. "Архiв Радзивiллiв". - Вiд. III. - Кн. 15. - N 99.

54 Исторические связи народов СССР и Румынии в XV - начале XVIII в. - М., 1970. - Т. 3. -С. 44-47.; Соловьев С. М. История России. - Кн. 3. - Т.XIII. - Сбц. 849.

55 Смирнов Н. А. Указ. соч. - Т. 2. - С. 164.

56 Wqjcik Z. Op. cit. -S.196.

57 Копреева Т.Н. Зазнач, праця. - С. 215.

68 АГАД. - Ф. "Архiв Радзивiллiв". Вiд. III. - Кн. 15. - N 88.

59 Там само. - N 105.

60 Станiславський В. "Статтi" гетьмана Iвана Самойловича щодо "Вiчного миру" // Україна в Центрально-Схiднiй Європi (вiд найдавнiших часiв до кiнця XVIII ст.). - К., 2003. - Вип.З. - С.349.

61 БНВ. Вiддiл мiкрофiльмiв. - Од. зб. 123. - Арк. 297.

62 Там само.

63 Traktaty polsko-austriackie z drugiej polowy XVII vvieku. - Warszawa, 1985. - S. 104.

64 Бантыш-Каменский Д.Н. Источники малороссийской истории. - Ч. 1. - С. 279.

стр. 65


65 Статейный список стольника Василия Тяпкина и дьяка Никиты Зотова посольства в Крым в 1680 г. для заключения Бахчисарайского договора. - Одесса, 1850. - С. 261-262.

66 Акты ЗР. - Т. 5. - С. 166-167; Величко С. Лiтопис. - Т. 2. - С. 287.

67 Вантыш-Каменский Д.Н. Источники... - Ч. 1. - С. 282-283.

68 Дополнения к актам историческим... - Т. XI. - С. 150.

69 Чухлiб Т.В. Гетьман Правобережної України Андрiй Могила (1684-1689) // Середньовiчна Україна. - К., 1994. - Вип. 1. - С. 128.

70 Чарт. - Теки Нарушевича (далi - ТН). - Од. зб. 177. - Арк. 477-478; Wojcik Z. Rzeczpospolita wobec Turcji... - S. 204.

71 Цит. за: Wojcik Z. Rzeczpospolita wobec Turcji ... - S. 205.

72 Дополнения к актам историческим, собранные и изданные Археографическою комиссиею. -СПб., 1869. - Т. XI. - С. 87; Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej szlacheckicj wobec sprawy Ukrainy na przelomie XVII-XVIII w. - Wroclaw, 1963. - S. 30.

73 Бантыш-Каменский Д.Н. Источники малороссийской истории. - Ч. 1. - С. 279-280.

74 Соловьев СМ. История России с древнейших времен. - Кн.VII. - Т.13 - 14. - С.374 - 375; Станiславський В. Зазнач, праця. - С.349 - 350.

75 Памятники дипломатических сношений. - СПб., 1862. - Т. 6. - С. 595.

76 Там само.

77 Там само. - Т. 6. - С. 708-710.

78 Дополнения к актам историческим... - Т. XI. - С. 142.

79 Там само. - С. 15.

80 Там само. - С. 16.

81 Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. - Львiв,1991. - С.329.

82 Бантыш-Каменский Н.Н. Обзор внешних сношений России (по 1800 год). - С. 155.

83 Там само.

84 Чарт. - ТН. - Од. зб. 181. - N 70. - Арк. 379.

85 Махатка О. Взаимоотношения России, Австрии и Польши в связи с антитурецкой войной в 1683-1699. Дис. канд. ист. наук. - Ленинград, 1958. - С. 91.

86 Traktaty polsko-austriackie... - S. 123.

87 Gierowski J.-A. Historia Polski. 1505-1764. - Krakow, 1983. - S. 318.

88 Греков И.Б. "Вечный мир" 1686 года. Рукопись диссертации... канд. ист. наук. - М.,1950. -С. 392.

89 Там само. - С. 395.

90 Станiславський В. Вказ. праця. - С.350-351.

91 Соловьев СМ. История России. - Кн.З. - Т.XIV. - Сбц. 992.

92 Дополнения к актам историческим... - Т. XI. - С. 142.

93 Там само. - С. 20.

94 Акты ЗР. - Т. 5. - С. 176.

95 Смолiй В А. Правобережна Україна другої половини XVII - початку XVIII ст.: провiнцiя Речi Посполитої чи частина самостiйної держави? // Польсько-українськi студiї. - К., 1993. - Вип. I. -С. 118; Wojcik Z. Rokowania polsko-rosyjskie о "Pokqj wieczysty" w Moskwie w roku 1686 // Z dziejow polityki i dyplomacji Polskiej. - Warszawa, 1994. - S. 42.

96 Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej... - S. 30.

97 Греков И.С. "Вечный мир" 1686 года... - С. 393.

98 Цит. за: Соловьев С. М. История России с древнейших времен. - Кн.VII. - Т.13-14. - С.384.

99 Бантыш-Каменский Д.Н. Источники... - Ч. 1. - С. 289-296.

100 Станiславський В.В. Зазнач, праця. - С.352.

101 Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej... - S. 49.

102 РДАДА. - Ф.79. - On.l. - Cnp.224. - Арк.61 - 90; Станiславський В. Зазнач, праця. -С.364-381.

103 Станiславський В. Зазнач, праця. - С.368.

104 РДАДА. - Ф. 79. - Оп.1. - Спр. 224. - Арк. 91.

105 Там само. - Арк. 94-95.

106 Копреева Т.Н. Русско-польские отношения во второй половине XVII века... - С.20.

107 Греков И.Б. "Вечный мир" 1686 года: Автореф. ... канд. ист. наук. - М., 1950. - С. 25.

108 Wojcik Z. Rokowania polsko-rosyjskie... - С. 43.

109 РДАДА. - Ф. 79. - Оп. 3. - N 14. - Арк. 1-30; Величко С Лiтопис. - Т. 2. - С.311-325.

110 Величко С. Лiтопис. - Т. 2. - С. 315.

стр. 66


111 Там само.

112 Там само. - С. 316.

113 Петрушевич А. Сводная галицко-русская летопись с 1600 по 1700 год. - Львов, 1874. -Т. 1. - С. 630.

114 Wq'jcik Z. Rokowania polsko-rosyjskie... - S. 42.

115 Величко С. Лiтопис. - Т. 2. - С. 316.

116 Памятники дипломатических сношений. - Т. 6. - С. 1311 - 1312.

117 Там само; Станiславський В. Росiйська дипломатiя та запорозько-польськi вiдносини 1686 - 1697 pp. // Україна та Росiя: проблеми полiтичних i соцiокультурних взаємин. 36. наук, праць. - К., 2003. - С.268.

118 Станiславський В. Гетьман Правобережної України Андрiй Могила // Укр. iст. журн. -2002. - N5. - С.119-121.

119 РДАДА. - Ф. 124. - Оп. 3. - N 487. - Арк. 48; Костомаров Н.И. Собрание сочинений. -Т. 16. - С. 317.

120 АГАД. - Ф. "Архiв публiчний Потоцьких". - N 47. - Т. 1. - Арк. 394.

121 Там само. - Арк. 395.

122 Там само. - Арк. 389-392.

123 Памятники дипломатических сношений. - Т. 6. - С. 1479.

124 Там само. - С. 1500.

125 Там само. - С. 1535-1537.

126 АГАД. - Ф. "Архiв Замойських". - N 3031. - Арк. 145-146.

127 Бантыш-Каменский Д.Н. Источники... - Ч. 1. - С. 302.

128 Пархоменко В. До питання про полiтику гетьмана Самойловича // Ювiлейний збiрник на пошану М.С. Грушевського. - К., 1928. - С. 226.; Смолiй В. А. Зазнач, праця. - С. 118; Сергiєнко Г. Iван Самойлович // Володарi гетьманської булави: iсторичнi портрети. - К., 1994. - С. 383; Чухлiб Т. Iван Самойлович // Iсторiя України в особах: Козаччина. - К., 2000. - С. 161-171.

In the article, the foreign policy of Ivan Samoilovych hetman government in 70's - 80's of the 17th century is being revealed. It is researched that the Ukrainian Cossack State was not only the object, but also a subject of Central-Eastern European international relations.


© elibrary.com.ua

Permanent link to this publication:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/ОСОБЛИВОСТI-ЗОВНIШНЬОЇ-ПОЛIТИКИ-I-САМОЙЛОВИЧА-ТА-ПРОБЛЕМА-МIЖНАРОДНОГО-СТАНОВИЩА-УКРАЇНСЬКОГО-ГЕТЬМАНАТУ-В-1672-1686-pp

Similar publications: LRussia LWorld Y G


Publisher:

Олександр ПанContacts and other materials (articles, photo, files etc)

Author's official page at Libmonster: https://elibrary.com.ua/Ukraine

Find other author's materials at: Libmonster (all the World)GoogleYandex

Permanent link for scientific papers (for citations):

ОСОБЛИВОСТI ЗОВНIШНЬОЇ ПОЛIТИКИ I.САМОЙЛОВИЧА ТА ПРОБЛЕМА МIЖНАРОДНОГО СТАНОВИЩА УКРАЇНСЬКОГО ГЕТЬМАНАТУ В 1672-1686 pp. // Kiev: Library of Ukraine (ELIBRARY.COM.UA). Updated: 24.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/ОСОБЛИВОСТI-ЗОВНIШНЬОЇ-ПОЛIТИКИ-I-САМОЙЛОВИЧА-ТА-ПРОБЛЕМА-МIЖНАРОДНОГО-СТАНОВИЩА-УКРАЇНСЬКОГО-ГЕТЬМАНАТУ-В-1672-1686-pp (date of access: 29.11.2021).


Comments:



Reviews of professional authors
Order by: 
Per page: 
 
  • There are no comments yet
Related topics
Publisher
Олександр Пан
Львiв, Ukraine
625 views rating
24.08.2014 (2653 days ago)
0 subscribers
Rating
0 votes
Related Articles
Запрещает ли PayPal азартные игры?
Catalog: Экономика 
10 hours ago · From Україна Онлайн
IN THE INTERESTS OF ENERGY STABILITY
5 days ago · From Україна Онлайн
Аварии на топливе Westinghouse случались и ранее, начиная с 1979 года, когда произошла крупнейшая в истории США авария на АЭС Три-Майл-Айленд, в результате которой зафиксировано расплавление 50% активной зоны реактора. Далее Westinghouse делала попытки торговать с Чехией, однако опасные эксперименты по замене оригинального топлива окончились досрочной его выгрузкой из 1-го энергоблока АЭС Темелин в январе 2007 года, по причине его сильной деформации. Вышедшие из строя вэстингхаусовские тепловыводящие сборки на 3-м энергоблоке Южно-Украинской АЭС были в экстренном порядке заменены на стандартные ТВЭЛовские.
Catalog: Экология 
6 days ago · From Naina Kravetz
HISTORY OF ROADS AND GROUND TRANSPORT ACCORDING TO ARCHEOLOGICAL DATA
Catalog: История 
7 days ago · From Україна Онлайн
BASIC UNIT FOR THE AMERICAN ACCELERATOR
8 days ago · From Україна Онлайн
TRANSITION TO CONTROLLED EVOLUTION OF THE BIOSPHERE
Catalog: Биология 
8 days ago · From Україна Онлайн
DEVONIAN PALEOSOILS OF THE ANDOMA MOUNTAIN
8 days ago · From Україна Онлайн
Безопасно ли брать кредит в Интернете?
Catalog: Экономика 
9 days ago · From Україна Онлайн
Знакомьтесь! Google: Платформа для маркетинга
9 days ago · From Україна Онлайн
Как узнать актуальный курс валют на сегодня?
Catalog: Экономика 
9 days ago · From Україна Онлайн

Actual publications:

Latest ARTICLES:

ELIBRARY.COM.UA is an Ukrainian library, repository of author's heritage and archive

Register & start to create your original collection of articles, books, research, biographies, photographs, files. It's convenient and free. Click here to register as an author. Share with the world your works!
ОСОБЛИВОСТI ЗОВНIШНЬОЇ ПОЛIТИКИ I.САМОЙЛОВИЧА ТА ПРОБЛЕМА МIЖНАРОДНОГО СТАНОВИЩА УКРАЇНСЬКОГО ГЕТЬМАНАТУ В 1672-1686 pp.
 

Contacts
Watch out for new publications: News only: Chat for Authors:

About · News · For Advertisers · Donate to Libmonster

Ukraine Library ® All rights reserved.
2009-2021, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map)
Keeping the heritage of Ukraine


LIBMONSTER NETWORK ONE WORLD - ONE LIBRARY

US-Great Britain Sweden Serbia
Russia Belarus Ukraine Kazakhstan Moldova Tajikistan Estonia Russia-2 Belarus-2

Create and store your author's collection at Libmonster: articles, books, studies. Libmonster will spread your heritage all over the world (through a network of branches, partner libraries, search engines, social networks). You will be able to share a link to your profile with colleagues, students, readers and other interested parties, in order to acquaint them with your copyright heritage. After registration at your disposal - more than 100 tools for creating your own author's collection. It is free: it was, it is and always will be.

Download app for smartphones