Автор: Д. П. ВАЩУК

(Київ)

Основні територіальні здобутки Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ) в Україні припадають на другу половину XIV ст., коли внутрішньополітичне життя контролювалося Золотою Ордою, хоча процес підкорення Литвою земель Руської держави розпочався ще у XIII ст. Не заглиблюючись у дане питання, зазначимо лише: в історіографії XIX - першої половини XX ст. вважалося, що процес підкорення Литовською державою західних і південно-західних руських земель був пов'язаний з відновленням територіальної цілісності Київської Русі ¹ і мав "характер не завоювання, не чужоземної напасти, а прилучення" ² . Однак у формулюванні даної концепції не було повною мірою враховано роль золотоординського фактора в цьому процесі. Щоправда, М. Гру шевський натякав на компромісну угоду між великим князем литовським Ольгердом та кримським еміром Мамаєм, укладену на початку 1370 p., котра передбачала згоду останнього на перехід українських земель під Литовську зверхність, але із залишенням сплати данини Орді ³ . Разом із тим вчений вважав, що "українські землі переходили під литовську зверхність добровільно або, щонайменше, - при пасивності людності" ⁴ .

Останнім часом в історіографії набула поширення концепція, яка, на нашу думку, є більш вірогідною. Сутність її зводиться до того, що "інкорпорацію українських земель до складу Великого князівства Литовського було здійснено на договірних засадах, у формі кондомініуму, яким передбачалося збереження данницької залежності окупованих Литвою територій від Орди" ⁵ , і далі: "...саме визнання ординської зверхності дало можливість литовським князям поширити свій політичний контроль на землі Південної Русі" ⁶ . Таким чином, чи не вперше в історії України долю її територій було вирішено на дипломатичному рівні двома великими державами - ВКЛ та Золотою Ордою.

Отже, через різні зовнішньополітичні чинники впродовж 40-70-х pp. XIV ст. Волинь, Київщина, Поділля, Переяславщина та Сіверщина опинились у складі ВКЛ. Галичиною після тривалої литовсько-польської війни заволоділа Польща. З приходом нової влади наріжним каменем постало питання про врегулювання стосунків між великокнязівським столом та адміністрацією окупованих земель. Для цього потрібні були відповідні правові документи. Ними стали привілеї, норми яких і визначали ступінь залежності окремих областей від сюзерена та регламентували їхнє внутрішнє життя. Надання привілеїв великими князями литовськими почалося з XIV ст. Спочатку це було поодиноке явище, а в XV ст. даний процес набув масового характеру. Об'єктом нашої уваги будуть обласні привілеї, або уставні земські грамоти, а головне проблеми, пов'язані із їхнім походженням, датуванням та характером.

До зламу XIX - XX століть було відомо 10 грамот, наданих землям: Жмудській (1492 p.), Бєльському повіту (1501 р), Волинській (1501 р. та 1509 p.), Вітебській (1503 р. та 1509 p.), Смоленській (1505 p.), Київській (1507 р. І 1529 p.), Полоцькій (1511 р). їхні оригінали зберігаються в Ли-

стр. 90

товській метриці, а копії у збірниках: "Акты, относящиеся к истории Западной России" та "Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России". Однак усі вони є підтвердженням більш ранніх грамот, які не збереглися до наших днів ⁷ . Крім цього, на сьогоднішній день відомі ще два привілеї, які були віднайдені в архівах та надруковані у 1933 р. литовським дослідником К. Яблонскісом, - Жомоїтський 1442 р. ⁸ , та С. Жемайтісом у 1997 р. - привілей Новогрудській землі 1440 р. ⁹

Спеціальних праць, присвячених вивченню та науковому аналізу уставних земських грамот, дуже мало. Відомі лише дві монографії, що безпосередньо торкаються даної проблеми: М. Ясінського "Уставные земскіе грамоты Литовско-русскаго государства" (вийшла у Києві 1889 р.) та І. Якубовського "Земскіе привилеи Великаго княжества Литовскаго" - (опублікована в "Журнале Министерства Народного Просвещения", NN 4 та 6 за 1903 p.). Незважаючи на їхню цінність (особливо слід відзначити доробок І. Якубовського, який зробив спробу виділити з підтверджень, що дійшли до нашого часу, протографи і таким чином відновити втрачені документи ¹⁰ ), вони не відповідають сучасним вимогам, а окремі зроблені вченими висновки й узагальнення потребують перегляду ¹¹ . Останнє дослідження, що торкається в першу чергу шляхетських привілеїв, а разом з тим і обласних, було написане М. Кразауекайте аж у 1927 р. ¹² . Крім цього, існує також кілька праць російських литуаністів І. Старостіної та М. Крома, в яких розглянуто окремі положення та статті уставних земських грамот ВКЛ. Саме вони, зважаючи на недостатню розробленість даної проблеми, вказують на необхідність спеціального вивчення та наукової публікації цих пам'яток ¹³ . "Історичній науці потрібне дослідження, - пише І. Старостіна, - з якого історик міг би взяти відомості про списки, видання, дані історіографії. Воно повинно включати тексти цих надзвичайно цінних джерел, їх переклад на сучасну мову, коментар... Таким чином, підготовка публікацій і загальноземських привілеїв, і обласних - є необхідним завданням" ¹⁴ . Ми ж зупинимося на характеристиці згаданих монографій.

М. Ясінський зробив спробу встановити кількість та походження відомих на час опублікування своєї праці обласних привілеїв і вказати дату видачі документів, а також склав систематичне зведення восьми уставних грамот*, які поділені на рубрики. У ньому відсутні Вітебський привілей 1509 p., який повністю повторює попередній 1503 р., та Волинський привілей 1501р., в друкованому варіанті якого багато помилок та пропусків у тексті ¹⁵ . Крім цього, поза увагою вченого залишилися наступні уставні земські грамоти: Луцькій землі, яка була надана польським королем Ягайлом у 1427 p., Руській землі - її пожалував Казимир Ягеллончик у 1456 р., та Дороги-чинській землі - отримана 1516 р. від Сигізмунда І Старого. Оскільки текст першої не зберігся, а існує тільки виписка з нього в публікації І. Даниловича ¹⁶ , друга видана провінції, що в часи Казимира входила до складу Польського королівства, на тій же підставі залишилась поза увагою третя грамота ¹⁷ .

Роботу по вивченню обласних привілеїв продовжив І. Якубовський, тільки в дещо іншому напрямку. Він так визначив мету свого дослідження: "Кожен із наявних у нас обласних привілеїв має на собі відбитки цілого ряду нашарувань, так що невелика первинна грамота розростається інколи до великих розмірів. Завдання історичної критики зводиться до того, щоб виділити ці нашарування, визначити їх хронологічну послідовність та з-під вирослої кори видобути первинне ядро" ¹⁸ . Тепер спробуємо проаналізувати названі вище проблеми та узагальнення. Перш за все зупинимося на проблемі походження уставних земських грамот та причинах їх видачі. На думку

* Привілеї: Вітебський 1503 p.; Полоцький 1511 p.; Смоленський 1505 р.; Жмудський 1492 p.; Київський 1507 і 1529 p.; Волинський 1509 p.; Бєльський 1501 р.

стр. 91

М. Ясінського, метою пожалування привілеїв було "...намагання визначити відношення області до держави та бажання регламентувати взаємні стосунки між населенням області та місцевими урядовими органами" ¹⁹ , а приводом до цього стало "знищення удільної системи", а разом з тим "централізація всіх функцій верховної влади в особі великого князя" ²⁰ . Якщо з першою частиною ми можемо погодитися, то друга потребує детальнішого розгляду.

За М. Ясінським, в історії кожної землі були періоди, коли великим князям литовським необхідно було закріпити свою владу в областях. Такі моменти наступали або в результаті завоювання (наприклад Смоленщина), або внаслідок придушення повстання (Жмудь), або для залучення на свій бік жителів краю під час міжусобиць (Полоцька земля), або при ліквідації окремих уділів (Київщина, Волинь, Вітебщина) ²¹ . Так, вчений, посилаючись на Київський привілей 1507р., припустив, що перший такий привілей Київська область отримала за часів Вітовта (роком видання такої грамоти історик називає 1396 p., коли зі смертю Скиргайла Вітовт направив у Київ свого намісника Івана Ольгимунтовича) ²² , а вперше була підтверджена Казимиром у 1471 р. після смерті князя Семена Олельковича під час призначення київським воєводою Мартина Гаштольда ²³ . М. Ясінського підтримав М. Довнар- Запольський, який доводив існування Вітовтового привілею: "Кази-мирів привілей вказує на те, що він ексцерпує* грамоти Вітовта; але, можливо, він вніс і повну його грамоту, яка стосувалася суду й повинностей... Інша справа, якої форми була ця грамота" ²⁴ . Однак у тексті вказаного Київського привілею ми не знаходимо прямих вказівок на те, що установча грамота була видана Вітовтом. У преамбулі документа читаємо: "Били нам (Сигізмунду. -Д. В.) чолом слуги наши, князи и бояре, и земяне, вся шляхта Кіевская, и вка- зывали перед нами листы доброе памяти отца нашого, короля Казимира его милости, и брата нашого короля Александра" ²⁵ (курсив наш. -ДіЗ.). Тобто, жодного натяку на існування якого-небудь "листа", пожалуваного Вітовтом. Щоправда, у привілеї існує апеляція до його часів - "как будет было за великого князя Витовта и Жикгимонта" ²⁶ **. Але, серед виділених нами 38 статей епоха Вітовта згадується в шести статтях, а Сигізмунда - в одній (!). Тому малоймовірно, на нашу думку, що привілей Вітовта (якби він дійсно був) складався лише з шести статей. Найімовірніше, вважав М. Грушевський, що "дане формулювання було тільки нормою старої практики й нічого більше" ²⁷ .

Ще одним доказом того, що Київська земля не отримувала привілею від Вітовта, є уставна грамота жителям Київської області 1529 р. В ній йдеться про те, що вперше шляхта Київщини отримала привілей від Казимира, який потім був підтверджений Олександром: "...перво сего (курсив наш. -Д5.) доброе памяти отец наш (Сигізмунда. - Д. В.) Казимир король Польскій и великий князь Литовскій, и потом брат наш Александр король, и мы сами дали им (шляхті Київщини. - Д. В.) право добровольное хрестіянское и привильем нашим то им подтвердили, по тому как отец наш дал был им (курсив наш. - Д. В. У ²⁸ . А приводом до нового підтвердження стала пожежа у великокнязівському замку в Бересті, під час якої "тые права, вси трои (курсив наш. - Д. В.)...в тот час огнем сгорели" ²⁹ .. Тобто, у полум'ї зникли три документи, а повертаючись до преамбули привілею 1507 p., неважко встановити, які саме: оригінальна грамота Казимира, підтвердження Олександра та Сигізмунда. На неможливість існування Київського привілею, наданого Вітовтом, вказав також І. Якубовський ³⁰ . Отже, вважаємо доведеним, що Київського привілею як мінімум до червня 1440 р. (саме того року Казимира було обрано великим князем литовським) не було.

* Наслідує.

** М. Ясінський, аналізуючи еволюцію київського привілею, не припускає, що він міг бути підтвердженим великим князем литовським Сигізмундом Кейстутовичем, який також згадується у документі разом із Вітовтом.

стр. 92

Тепер розглянемо другу можливу дату видання уставної земської грамоти Київщині - 1471 p., яка припадає на час правління Казимира Ягеллона, про якого і йдеться у підтвердженнях 1507 та 1529 pp. В обгрунтуванні саме цієї дати дослідники вказували, що, по-перше, як зазначалося вище, того року помер київський князь Семен Олелькович, і Казимир, усупереч волі киян, котрі хотіли, щоб новим князем став брат померлого Михайло ³¹ , направив у Київ свого намісника Мартина Гаштольда, і тому для "заспокоєння" жителів Київщини він і видав відповідний привілей ³² ; по-друге, привілей 1507 р. містить статті, які схожі з попередніми документами Казимира: загально- земським привілеєм 1447 р. та Судебником 1468 р. (І. Якубовський помітив також близькість окремих його положень з реконструйованим ним самим Смоленським привілеєм 1442 р.) ³³ , а тому і Київський привілей міг бути по-жалуваний тільки після 1468 р. ³⁴ . Дійсно, за нашими спостереженнями, 1-11, 13,16, 21, 29, 32 статті уставної земської грамоти 1507 р. відповідають 2-9,11, 13, 14, 16 статтям загальноземського привілею 1447 р. Для прикладу наведемо статті, в яких йдеться про право шляхти на виїзд за кордон:

Київський привілей 1507р.

Ст. 16. "А которые княжата и панове всхотят ехати до чужих земель, и они возвестившиеся нам, а любо нашому наместнику чолом ударив, о во своем именьи службу осадив, а без себе з своими людьми, до кого будет дело, кому право велет давати: тогды могут з докладом ехати, аж земской службы не будет; а без них имений не рушити: только в неприятельскую землю не ехати против нас и нашое земли" ³⁵

Загальноземський привілей 1447 р.

Ст. 10 "Також призволяєм, абы княжата, рытери, шляхтичи, бояре добровольно имели бы моць выехати з наших земель князства великого для лепшого исчастія набытья, а любо участников ры-терских до каждых земель, сторон, только выменяючи стороны неприятельское; а куды выеждиваючи из своих имений, штобы службы наши не были замешканы, але нам и наместником нашим как бы сами очивисте были только крот, колько надобе служили бы" ³⁶

Як бачимо, обидва документи дозволяли представникам шляхти виїжджати за межі ВКЛ. Відмінність полягає тільки в тому, що у першому привілеї даним правом користувалась обмежена кількість осіб ("княжата і панове") і на виїзд потрібен був дозвіл або великого князя, або його намісника.

Детальний порівняльний аналіз Судебника 1468 р. Із Київським привілеєм 1507 р. зробила І. Старостіна, яка встановила, що 26 стаття привілею ("Про татьбу") повністю відповідає 1-й, 2-й, 4-й та 5-й статтям Судебника ³⁷ .

Крім цього, якщо погоджуватися з М. Ясінським, що обласні привілеї видавались у зв'язку з ліквідацією удільної системи у ВКЛ, то 1471 р. як рік видання Київського привілею повністю підходить.

Однак у такому формулюванні дана концепції не може бути повністю прийнятою через кілька обставин. У зв'язку з віднайденням С. Жемайтісом Новогрудського привілею 1440 p., який залишається найдавнішим привілеєм, що дійшов до наших днів, ми маємо можливість порівняти його положення з Київським 1507 р. та загальноземським 1447 р. В результаті проведеного зіставлення видно, що Київський привілей надзвичайно схожий на Новогрудський, а окремі статті повністю збігаються:

Київський привілей 1507р.

Ст. 4 "А хто кого обадит, о любо обмовит, тайно ль, явно ль, ино того ни одною виною не казнити, ни нятством, ни шыею: аниж постати на явном суду хрестіянском того, который вадит, и того, на кого важено, и, досмотрев межи ними, право вчинити;

Новогрудський привілей 1440 р.

Ст. 1 "Хто кого обадит или обмолвит, явно ль тайно ль, ино нам его не казнити ни одною виною, ни именьем, ни нияцтвом, ни серебром, ни шиєю, аниж по-

стр. 93

ставити очи на очи на явном суду хресть-янском, и того, хто вадил, и того, на кого вадил, и, досмотрев межи ними право, оу-чинити, хто боудет, што заслужил, как право оукажет, так того казнити;

Ст. 7. А который будет какую вину заслужил, ино того самого каз-нити по его вине, а жоны и детей в именье не рушити: проступит отец, ино казнити отца; проступит сын, ино сына казнити, а отца сыннею виною не казнити, а сына отцовою виною не казнити; толко самого того казнити, хто будет виноват, а хто кого участен" ³⁸ .

Ст. 2. А також, которые виноу боудет заслужил, ино того самого казнити по его вине, а жоны, детей не займати, именья не рушити, ниж которые боудет оу томжо деле, то ведал, тых казнити: проступит ли отец, ино отце казнити; проступит ли сын, ино сына казнити, а отце за сынову виноу не казнити, а сына за от-цеву виноу не казнити, толко того самого казнити, хто виноват будет" ³⁹ .

Схожими є також 3, 5, 6, 7 та 9 статті Новогрудського привілею із 10,13, 16, 21, 24 статтями Київського. По-друге, перших вісім статей (усього 19) уставної грамоти Новогрудської землі відповідають 3-6, 8-9, 11, 14, 16 статтям (загалом 16) загальноземського привілею 1447р. Наведемо приклад статті про децьких:

Новогрудський привілей 1440 р.

Ст. 7 "А також на князскии люди и на панский децких нам (великому князю. - Д. В.) не давати, но кому боудет кривда, ино перво оу господаря его искати ему права: пак ли не усхочет осподарь под подобным роком права емоу оучинити, нам и нашим наместником децких давати; а виноу, которая боудет оу-сужона, осподарю своєму заплатить' ⁴⁰ .

Загальноземський привілей 1447 р.

Ст. 14 "А також на подаванье предреченых княжат, рытерев, шлях-тичов, бояр, местичов, децких не дамы: алиж бы первей от пана, которому ж тот подан, который кривду вчинил, правда пожадана была, его бы он на рок не хотел к праву поставити; тогды наш децкий, а любо наших заказников имать быти послан: а виноватый вину заслужил, пану своему, а не иному, будет обязан заплатити" ⁴¹ .

Відмінність їх полягає тільки в кількості категорій людей, які мали судовий імунітетет: судові виконавці ("децкие") брали участь у судовому процесі тільки після того, коли у встановлений термін ("рок") справу не було розглянуто "господарем" або "панами" ⁴² .

Таким чином, беручи до уваги разючу схожість Новогрудського привілею 1440 р. з Київським 1507 p., а разом з тим подібність їх обох із за-гальноземським 1447 р. *, ми можемо висловити міркування, що першу уставну земську грамоту Київська земля отримала з рук Казимира Ягеллона в період між червнем 1440 р. - травнем 1447 р. Тепер спробуємо встановити більш точну дату видання першого Київського привілею.

* У наведену нижче таблицю ми включили всі подібні статті трьох привілеїв:

стр. 94

20 березня 1440 р. в результаті замаху був убитий великий князь литовський Сигізмунд Кейстутович ⁴³ . У червні 1440 р. литовська знать на чолі з Яном Гаштольдом проголосила новим володарем ВКЛ 13-річного сина Ягайла Казимира. В результаті "черговий верхівковий переворот дав поштовх сепаратистським тенденціям на місцях" ⁴⁴ . Зокрема, на півдні ВКЛ виникла реальна загроза переходу Волині та Київщини до Польщі через пропольську політику Свидригайла ⁴⁵ . Тому молодому князю, спираючись на своїх прихильників, слід було закріпити свою владу. Завдяки регенту Я. Гаштольду "волинське питання" вирішилося шляхом надання Свидригайлу даної території в довічне володіння, а коли останній визнав зверхність Казимира, тоді отримав від нього на додачу ще й Гомель і Турів ⁴⁶ ; Київщину було повернуто старшому сину Володимира Ольгердовича Олельку (Олександру), котрий з 1435 р. перебував в ув'язнені разом із сім'єю за допомогу Свидригайлу під час війни 1430-1438 pp., але "вже з початку 1441 р. він виступає в ролі київського "государя-отчича" ⁴⁷ . Вітебськ і Полоцьк добровільно визнали владу Казимира, а повстання в Жмуді і Смоленську було придушене силою.

Разом з тим діяльність уряду нового князя, як свідчать джерела, характеризується також наданням окремим землям уставних земських грамот: Ново-грудській у 1440 р. ⁴⁸ , Жмудській в 1441 р. ⁴⁹ та Смоленську в 1442 р. ⁵⁰ Останні дві були пожалувані для "заспокоєння жителів", про що свідчить, наприклад, перша стаття Жмудського привілею: "Co przeciw nas kturzy od nas zamiane maia, to wszytko im odpusczamy у wszytkie zlosci, chytrosci"* ⁵¹ . Тому, на нашу думку, роздаючи привілеї окремим областям та беручи до уваги подібність привілеїв Новогрудського та Київського, Казимир, відновлюючи владу Олелька в Київщині, пожалував даній області першу уставну грамоту ⁵² . Отже, датою видання цієї грамоти слід вважати другу половину 1440 p., коли київський стіл посів Олелько, а не час ліквідації Київського уділу в 1471р., як про це писали М. Ясінський та І. Якубовський ⁵³ .

Яким же був цей перший привілей? І. Якубовський стверджував, що "перша частина Київського привілею (як видно і з самого тексту документа, він поділяється на дві частини. -Д. Л.) може бути визнаною дослівною копією привілею Казимира 1471 p. " ⁵⁴ . Однак, проаналізувавши першу частину грамоти, яка закінчується положенням про взаємовідносини з Ордою і складається з 34 статей, ми встановили, що майже всі вони належать до першого привілею, за винятком трьох:

Ст. 8. "А отчины и выслуги не отнимати: што которые бутут выслужили у великого князя Витовта и Жикгимонта, и в отца нашого короля его милости (Казимира. -Д. В.) и в брата нашого (Олександра. -Д. В.), и што предали предки наши, то им подтверждаем" ⁵⁵ .

Ст. 9. "А што придали князь Александр и князь Семен, а не отчины чю-жыи, и с того их не рушали, и оглядевши листов, нашими пак листы то подтвердим з ласки нашое, и то вже будет нашо данье" ⁵⁶ .

Ст. 28. "А што придали люди князь Александр и князь Семен, тым людям также езов не езити, а сена не косити и дворов наших не селити" ⁵⁷ .

Отже, перші 34 статті Київського привілею 1507 р. (крім трьох вищеназваних) слід визнати, на нашу думку, уставною земською грамотою Казимира Київській землі. А перше підтвердження було здійснене великим князем литовським Олександром Казимировичем у період між 1492 р. (коли він успадкував великокнязівський стіл) до 1494р. (рік видання підтверджуючого привілею Київським міщанам ⁵⁸ ). Воно повністю відповідало привілею Казимира, але з невеликими доповненнями до ст. 8.: "...и в отца нашого короля его милости (Казимира. -Д5.)", та, можливо, було прибавлено ст. 28. Що ж до

* Що проти нас которий від нас відійти мав, то все ми (Казимир. -Д. В.) їм (жмудинам. -Д. В.) відпускаєм і всю злість, хитрощі.

стр. 95

другої частини Київського привілею 1507 р., то можемо погодитися із І. Якубовським, який вважав, що вона була приписана Сигізмундом І Старим ⁵⁹ , оскільки в даній частині документа, де йдеться про скарги "князів, панів та земян" на дії воєвод та урядників і відповідні резолюції на них великого князя, немає жодних посилань на аналогічну діяльність Олександра Казимировича ⁶⁰ .

Тепер перейдемо до визначення характеру Київського привілею 1507 р. М. Ясінський стверджував, що він, хоч і був виданий на прохання всієї шляхти Київщини, за змістом "є актом земським, загальностановим", аргументуючи це також існуванням особливої уставної грамоти, пожалуваної київським міщанам ⁶¹ . Такої ж думки дотримувався і М. Володимирський-Буданов ⁶² . Іншу точку зору висловлював Ф. Леонтович, який назвав "Київський устав 1507 р. суто шляхетським привілеєм" ⁶³ . Ми вважаємо, що ближче до істини був останній. Здійснивши текстуальний аналіз даного привілею, ми не виявили жодного факту, який підтверджував би висновок М. Ясінського про за- гальноземський характер Київського привілею. По-перше, всі права, які надавались окремими статтями, побудовано на основі становища того, кому виданий привілей. Для прикладу розглянемо статтю, яка забороняла феодалам приймати залежних людей ⁶⁴ : "А им (шляхті Київщини. - Д. В.) наших (великокнязівських. - Д. В.) людей, а ни литовских не пріймати, а нам церковных людей и князских и панских за себе не пріймати, отчинных людей непоходя-чих ⁶⁵ . В іншому випадку вказується перелік осіб, котрі отримали пільги: "А церковным людем и князским и панским село от села подвод не давати" ⁶⁶ . Тобто, шляхта звільнялась від підводної повинності. По-друге, лише в одній статті привілею 1507 р. зустрічаються представники нешляхетського стану: "А коли будет человек или холоп, или роба, на государя своего сочити (свідчити. -Д. -В.), ино с человеком и с холопом и с робою суда нет, а человека и холопа и робу государю выдати" ⁶⁷ . Кидаються у вічі категорії осіб: "человек", "холоп", "роба". В усіх інших статтях вони більше не зустрічаються, натомість, як це видно з перших двох прикладів, користувалися правами, наданими привілеєм, "люди церковные, князские, панские". Отже, можна стверджувати, що категорія "люди" в Київському привілеї характеризує представників шляхетського стану, які, за згаданою статтею, отримали право недопущення до свідчень у суді осіб нешляхетського походження, а "человек", як встановив М. Володимирський-Буданов, - "кріпосний селянин" ⁶⁸ . Даний висновок підтверджується також положеннями Короткого списку "Руської правди". Так, "людям" обласних привілеїв відповідав "моуж" "Руської правди", а залежних селян у ній названо "холоп" або "смерд" ⁶⁹ . По-третє, існування уставної грамоти київським міщанам зовсім не є доказом загальноземського характеру Київського привілею 1507 p., а навпаки, враховуючи, що правами останнього могла користуватися тільки шляхта, то на прохання "мещан Кіевских, всего поспольства" ⁷⁰ Олександр видав особливий привілей київським міщанам*. Оскільки сам Київ не втратив ваги державного значення, тому, на нашу думку, його жителі апелювали до великого князя литовського про надання їм спеціальних прав. Таким чином, Київський привілей 1507 p., як і привілей Казимира 1440 p., відбивали виключно інтереси шляхти і мали характер станового, а не загальноземського привілею. Такої ж думки дотримувався М. Грушевський ⁷¹ .

Розглянемо тепер уставні земські грамоти Волинської землі. Як зазначалося вище, до нас дійшло два підтвердження: Олександра 1501 р. ⁷² та Сигізмунда 1509 р. ⁷³ Обидва привілеї вказують на те, що архетипом була грамота, видана Казимиром ⁷⁴ . Зупинимося на питанні, коли ж був пожалуваний перший Волинський привілей. Як відомо, Волинська земля остаточно перей-

* Найдавнішим привілеєм київським міщанам, що зберігся до нашого часу, і є привілей Олександра 1494 р. Він підтвердив, як видно з тексту, попередній привілей Казимира'

стр. 96

шла під владу Литви у 1452 p., після смерті її князя Свидригайла. З огляду на це М. Ясінський вважав, що саме того року Волинь отримала першу уставну грамоту, коли стала "управлятись великокнязівськими чиновниками" ⁷⁵ . Йому заперечив І. Якубовський, який, не називаючи точної дати, відносить момент видання привілею "до часу більш пізнішого" і аргументує це наступним чином: "Привілей цей (Казимирів. -ДЛ.) містив невелику кількість статей, причому вони не мали принципового значення й стосувалися головним чином зловживань великокнязівських старост та намісників", а тому й привілей був виданий після 1452 p., "коли намісники Казимира встигли вже своєю діяльністю викликати невдоволення жителів" ⁷⁶ . Позицію І. Якубовського підтримав і М. Грушевський ⁷⁷ .

Ми схиляємося до погляду М. Ясінського, зважаючи на кілька обставин. По- перше, виділимо із підтверджень 1501 р. та 1509 р. Казимирів привілей. Як слушно зауважив І. Якубовський, укладач другого документа "мав перед собою дві грамоти: Казимира та Олександра, і, виписуючи з них окремі статті, як правило, зазначав, видані вони "отцом и братом" правлячого короля, чи тільки "братом". З цих поміток видно, що до часу правління Казимира повинна бути віднесена перша половина привілею, котра закінчується словами: "А если не заслужил шибеницы, ино кому шкода, тому заплатить, а вина тому, чій человек". З цих слів починаються статті, додані Олександром ⁷⁸ . Отже, всі статті до вказаних слів можемо визначити як привілей Казимира.

Тепер порівняємо його із загальноземським привілеєм 1447 р. та Київським 1440 р. Виявляється, що стаття першого про право феодалів на суд та судові штрафи ("вины") своїх людей повністю відповідає другій частині ст. 4 Волинського привілею ⁷⁹ : " ...Судити им (волинській шляхті. -Д. В.) самым люди свои и вины братии каждому з своего человека" ⁸⁰ . Якщо припустити, що видання уставної грамоти Казимиром відбулося 1452 р., то маємо різницю із загальноземським привілеєм у п'ять років. Прочитаємо першу частину цієї статті: "такеж били нам чолом и жаловали, иж старосты и наместники наши вины и заруки их берут и на их людей; и люде их судят и радять: ино мы им и тое отпустили" ⁸¹ . Тобто, принаймні п'ять років дане положення загаль-ноземського привілею не виконувалося на Волині. А воно і не могло виконуватись, оскільки малоймовірно, щоб Свидригайло за життя допустив таке у своєму князівстві. Інша справа - після його смерті. Тоді шляхта і прохала у великого князя включити дане положення у привілей.

Схожими є ст. 1 Волинської грамоти із ст. 14-ю загальноземського привілею 1447 р. та 13-ю - Київського 1440 p.:

* у квадратних дужках вставки з Волинського привілею 1509 p.

стр. 97

Різниця полягає лише в тому, що судові виконавці до представників волинської шляхти посилалися після двох письмових попереджень, коли за іншими двома документами - достатньо було одного листа.

По-друге, коли у вересні 1451 р. стало відомо про хворобу Свидригайла, Польща скористалася цими сприятливими умовами, аби інкорпорувати Волинь до Корони. Тому Казимиру слід було рятувати ситуацію. Ще в кінці року сюди прибули війська князя Юрія Пінського, Радзивілла та Юрши, котрі поклялися Свидригайлу не віддавати нікому Волинь, крім великого князя литовського ⁸⁵ . Тому відразу після смерті волинського князя (10 лютого 1452 р.) дана територія опинилася в руках литовців ⁸⁶ . Чому ж саме початок 1452 р. був більш прийнятний для видання привілею? Це пояснюється двома обставинами: з одного боку, волинська шляхта була добре ознайомлена із загально-земським привілеєм 1447 р. І тому прагнула користуватись правами, які він надавав і, можливо, отримати їх у ширшій редакції (що неможливо було здійснити за життя Свидригайла), з другого, - бажання Казимира привернути до себе провідну верству волинського суспільства з надією опертися на неї у можливому воєнному конфлікті з Польщею (ось чому саме шляхта Волині отримала такі поступки).

По-третє, 24 червня 1453 р. на з'їзді у Парчові Казимир, після погроз польських представників розпочати війну, погодився приєднати до Корони Волинь і Поділля ⁸⁷ . Важко повірити, що король погодився на такий крок, не забезпечивши собі тил. Однак видання привілею Волинській землі давало можливість у майбутньому покластися на волинську шляхту, а разом з тим і на її підданих. Чи не тому у політичних баталіях Казимира наступних років з польським урядом з одного боку, та фрондою Литви, - з іншого, головною проблемою стало питання володіння Поділлям, а про Волинь нібито забули? Так, на нашу думку, молодий польський король і великий князь литовський шляхом політичних компромісів, лавіруванням між Сциллою і Харібдою поступово йшов до своєї мети: "укріплювати й розвивати значення та реальну силу своєї влади, міцність створюваного політичного становища" ⁸⁸ .

Опосередкованим доказом нашого припущення стосовно дати видання Казимиром Волинського привілею є дві жалувані грамоти: перша, видана ним 4 січня 1452 р. пану Семашку Єпіфановичу на маєтки в Луцькому повіті; друга, пожалувана за добру службу князю Михайлу Костянтиновичу 8 січня 1452 р. на маєтності в повітах Луцькому, Володимирському та Перемишльському. Грамотії вказували на те, що їхні отримувачі ставали повними господарями у наданії помістях: "Ничего на себе не выменяючи, а может, то себе полепшивати и розширивати и на новом корени посадити; а то дали есмо ему (Михайлу Костянтиновичу. - Д. В.) вечно и непорушно и его жоне и детям, и его ближним, и его щадкам". У них відсутні положення, котрі регулювали б стосунки між господарем та залежними від нього людьми. Ми вважаємо, по-перше, що це було можливим тільки при наявності відповідного загального обласного привілею, по-друге, Казимир відчував себе вже повноправним володарем на Волині, оскільки роздавав маєтки ще при живому, хоч і прикутому до смертельного ложа, Свидригайлу.

Таким чином, можемо констатувати, що Казимир Ягеллон видав уставну земську грамоту Волинській землі на початку 1452 р. Вона мала яскраво виражений шляхетський характер, оскільки, як вірно зауважив М. Ясінський, "у ній забезпечувалися права лише одного стану, права ж та інтереси інших класів населення немов би повністю ігнорувались, і загальноземські, всестанові права використовувались, таким чином, однією тільки шляхтою" ⁹⁰ .

Отже, у статті ми розглянули проблему датування й характеру обласних привілеїв Київщини та Волині на основі аналізу праць М. Ясінського та І. Яку- бовського. Ми встановили, що в другій половині 1440 р. в результаті відновлення влади Олелька на Київщині Казимир пожалував їй перший привілей, а

стр. 98

Волинській землі уставну грамоту було надано на початку 1452 р. в результаті тактичних і політичних міркувань польського короля та великого князя литовського. Обидва документи були становими, тобто відбивали інтереси тільки шляхетського стану.

¹ Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. - М.,1910. - С. 33.

² Крип'якевич І. Історія України. - Львів, 1990.-С. 113.; Грушевський М. Історія України-Руси: в 11т., 12 кн. - К., 1993.-T. IV. -C. 98.; Дорошенко Д. Історія України. - К., 1993. - С. 67.

³ Грушевський М. Історія України-Руси. - T. IV. -C. 83.

⁴ Там само. - С94.

⁵ Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. - К., 1998.-С. 81. її ж. Українські землі як об'єкт змагань держав Центрально- Східної Європи //Нариси з історії дипломатії України. -К., 2001.-С. 79.

⁶ Русина О. Україна під татарами і Литвою. - К., 1998. - С. 64; Історія України: нове бачення. - К., 2000. - С. 67.

⁷ Ясинский М. Уставные земския грамоты Л итовско-Русскаго государства. - К., 1889.-С. 45. Якубовский И. Земские привилеи Великаго княжества Литовскаго //Журнал Министерства Народного Просвещения (далі - ЖМНП).-1903.-N. -6.-С246.

⁸ Jablonskis К. Archyvines smulkmenos //Praeitis. - Kaunas, 1933.-T. il. - P. 423-427.

⁹ Жемайтис С. Привилеи Новогрудской земле 1440 г. //Рукописные памятники. Публикации и исследования. - СПб.,1997.-Вып. 4. - С. 215-225.

¹⁰ Якубовский И. Указ. соч. - С. 246.

¹¹ Старостина И. Некоторые особенности развития права восточнославянских земель в Великом княжестве Литовском // Россия, Польша и Причерноморье в XV-XVIII вв. /Под ред. академика Б. А. Рыбакова. - М., 1979. - С. 118.

¹² Krasauskaite M. Die Litauische Adelsprivilegien bis zum Ende des XV. Jahrhunderts. - Leipzig, 1927.

¹³ Сром М. "Старина" как категория средневекового менталитета (по материалам Великого княжества Литовского XIV - нач. XVII BB.)//Mediavalia ucrainica: ментальність та історія ідей. -К., 1994. - Т. III. -С. 68-85; Его же. Россия и Великое княжество Литовское: два пути в истории //Английская набережная, 4: Ежегодник Санкт-Петербургского научного общества историков и архивистов. - СПб.:"Лики России", 2000. - С. 73-100; Старостина И. Некоторые особенности... - С. 118 - 134; Ее же. Судебник Казимира 1468 г. //Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования 1988 - 1989 годы. -М., 1991. - С. 170-344.; Ее же. Право Великого княжества Литовского XV в. в контексте культурно-исторических связей Польши, Литвы и Руси// Восточная Европа в исторической ретроспективе: К 80-летию В. Т. Пашуто /Под ред. Т. Н. Джаксон и Е. А. Мельниковой. - М.:"Языки русской культуры", 1999.-С. 237-244.

¹⁴ Старостина И. Право Великого княжества Литовского... - С. 240-241.

¹⁵ Ясинский М. Указ. соч. - С. 99.; Владимирский-Буданов М. Хрестоматия по истории Русскаго права. - СПб., 1901. - Вып. 2. - Изд. 4. - С. 62.

¹⁶ Danitowicz I. Skarbiec diplo'matow papiezkich, cesarskich, kro'lewskich, ksiazecych. -Wilno, 1862.-T. il. - N 1429. Як встановив І. Якубовський, такої грамоти взагалі не було. Це просто копія привілею 1432 р. (Архив Юго- западной России, издаваемый временной комиссиею для разбора древних актов. - К., 1869.-Ч. 5.-Т. 1.-С. 1-2), яку І. Данилович випадково назвав уставною земською грамотою Луцькій землі і датував її 1427р. (Якубовский И. Указ. соч. - С. 250). Щоправда, М. Ясінський дану грамоту не включив до реєстру обласних привілеїв тому, що він вважав неможливим надання такої грамоти Ягайлом у 1427 p., оскільки в той час великим князем литовським був Вітовт, і малоймовірно, щоб Ягайло насмілився пожалувати привілей області, яка була під контролем віленського великокнязівського столу (Ясинский М. Указ. соч. - C. 43J

¹⁷ Ясинский М. Указ. соч. -С. 43-44.

¹⁸ Якубовский И. Указ. соч. -С. 246.

¹⁹ Ясинский М. Указ. соч. -С. 48.

²⁰ Там само. -С. 47.

^{21 Т} ам само. -С. 53-54; С. 56-57; С. 60-61; С. 62-63;. С. 68-69; С. 71.

²² Там само. -С. 65.

²³ Там само. -С. 68.

²⁴ Довнар-Запольский М. Украинские староства в первой половине XVI в. - К., 1908. - Сб.

²⁵ Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею (далі - АЗР). - СПб., 1848. - Т. Н. - С. 33.

²⁶ Там само. - С. 36.

²⁷ Грушевський М. Історія України-Руси в 11т., 12кн. - К., 1998. - T. V. - С. 12.

²⁸ АЗР. -Т. И. - С. 207.

²⁹ Там само.

³⁰ Якубовский И. Указ. соч. - С. 283-287.

³¹ Русина О. Україна під татарами і Литвою... - С. 129.

³² Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско- Русскаго государства ко времени ізданія Перваго Литовскаго Статута. - М., 1892. - С. 38.

³³ Якубовский И. Указ. соч. - С. 284.

³⁴ Ясинский М. Указ. соч. - С. 68; Якубовский И. Указ. соч. - С. 284-285; Любавский М. Очерк

стр. 99

истории... - С. 74; Старостина И. Некоторые особенности ...- С. 122-126; Ее же. Судебник Казимира 1468г... - С. 242; С. 308-309; Грушевський М. Історія України-Руси. - T. V. -C. 11.

³⁵ АЗР. - Т. Н. - С. 34.

³⁶ АЗР. - СП6..1846.-Т. І. - С. 75.

³⁷ Старостина И. Судебник Казимира 1468г... - С. 308-309.

³⁸ АЗР. -Т. М. -С34.

³⁹ Жемайтис С. Указ. соч. - С. 221.

⁴⁰ Там само. - С. 222.

⁴¹ АЗР. - Т. І. - С. 76.

⁴² Поліщук В. Свідки у русько-литовському праві до судово- адміністративної реформи 1564-1566 pp. //Молода нація / Головний редактор О. Проценко. -К., 2000.-С. 135.

⁴³ Русина О. Від Кузьмищі-киянина до киянина Скобейка (моделювання смерті в "Хроніці Биховця")//Соціум. Альманах соціальної історії. - К.,2002. - Вип. 1. - С. 43.

⁴⁴ ЇЇ ж. Україна під татарами і Литвою... - С. 120.

⁴⁵ Пресняков А. Лекции по русской истории. Западная Русь и Литовско- Русское государство. - М.,1939.-Вып. 1. - Т. П. - С. 142.

⁴⁶ Грушевський М. Історія України-Руси. - T. IV. - С. 234.

⁴⁷ Там само. - С. 235.; Любавский М. Областное деление... - С. 37.

⁴⁸ Жемайтис С. Указ. соч. - С. 215.

⁴⁹ Jablonskis К. Op. cit. - Р. 423.

⁵⁰ Якубовский И. Указ. соч. - С. 279.

⁵¹ Sljablonskis К. Op. cit. - Р. 423.

⁵² Аналогічні проблеми і з Київським магдебурзьким привілеєм. До сьогоднішнього дня достеменно не встановлено, в якому році його було видано. Більшість дослідників схиляється до думки, що це були останні роки XV ст., але, як свідчать джерела, "на початку Олександрового правління київське міщанське "поспольство", очолюване війтом, жило за власним звичаєвим правом, що його освячувала традиція Вітовтових часів, а деякі норми сягали "Руської правди" (Русина О. До проблеми початків Київської магдебургії //Самоврядування в Києві: історія та сучасність. Матеріали міжнародної конференції, присвяченої 500-річчю надання Києву магдебурзького права. - К., 2000.-С. 89).

⁵³ У сучасній історіографії питання про ліквідацію Київського уділу в 1471 р. піддано критиці. Так, О. Русина встановила, що "навіть після утвердження на Київщині режиму воєводського правління скасування її удільності не розглядалось як остаточне... Навіть термін "Київське воєводство" не відразу прижився на місцевому грунті, а вперше фіксується актами 1533 р. Київщину, як і раніше, вважали князівством" (Русина О. Україна під татарами і Литвою...-С134-136).

⁵⁴ Якубовский И. Указ. соч. -С283.

⁵⁵ АЗР. - Т. Н. - С. 34. Ми привели повний текст статті, але до Казимирового привілею належить її перша частина, до слів "...Витовта и Жикгимонта..."; друга ж, як це видно з тексту, приписувалась у майбутніх підтвердженнях, тому не може бути віднесена до часів Казимира Ягел-лона.

⁵⁶ АЗР. -Т. II. -С34. Дана стаття приписана Сигізмундом, оскільки в ній ідеться, по-перше, про отчини, які надані були київськими князями Олександром та Семеном Олельковичами, по-друге, в заключній частині стверджується, що такі отчини слід тепер вважати "нашим дань-ем", тобто Сигізмундовим. Зрозуміло, що такого трактування не могло бути в привілеї Казимира.

⁵⁷ АЗР. -Т. II. -С35. Стаття повторює попередню - 27-у: "А церковным людям и князским и панским езов не езити, а сена не косити, а дворов наших не селити, толко им знати своих государев, хто кому служит, как будет было за великого князя Витовта, а наши дворы нашими людьми селити", але акцентує увагу на тому, що "придали" князі Олександр та Семен. Можливо, це було приписано при підтвердженні Олександром.

⁵⁸ АЗР. -Т. І, - С. 144-146. На нашу думку, малоймовірно, щоб посполиті й міщани Києва отримали уставну грамоту раніше, ніж шляхта Київщини.

⁵⁹ Якубовский И. Указ. соч. - С. 286.

⁶⁰ ДЗР. -Т. II. -С. 35.

⁶¹ .....Били нам чолом слуги наши, князьи и панове, и бояре, и земяне, вся шляхта Кіевская" (АЗР. -Т. Н. - С. 33.); Ясинский М. Указ. соч. -С87.

⁶² Владимирский-Буданов М. Хрестоматия...-С. 53.

⁶³ Леонтович Ф. Очерки по исторіи Л итовско-русскаго права. Образованіе Литовскаго го-сударства. -СПб., 1894.-С. 189.

⁶⁴ Гурбик А. Правові уявлення та народна правосвідомість// Українське суспільство на зламі середньовіччя і нового часу: нариси з історії ментальності та національної свідомості. -К.: Ін-т історії України НАН України, 2001.-С. 64.

⁶⁵ АЗР. - Т. П. - С. 35.

⁶⁶ 7ам само. - С. 34.

⁶⁷ Там само.

⁶⁸ Владимирский-Буданов М. Хрестоматия... - С. 56.

⁶⁹ Правда Русская / Под ред. академ. Б. Грекова. - М., 1940. - Т. 1. - С. 80.

⁷⁰ АЗР. -Т. І. -С. 144.

⁷¹ Грушевський М. Історія України-Руси. - T. V. - С. 12.

⁷² Акты, относящіеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссіею (далі. - АЮЗР). - СПб.,1863. - Т. І. - С. 27-28; М. Ясінський не включив

стр. 100

дану грамоту у свій системний звід, аргументуючи це тим, що опублікований текст містить "неправильну пунктуацію, масу очевидних помилок та великих пропусків" (М. Ясинский. Указ, соч. -С. 91.). Однак при порівнянні її з привілеєм 1507 р. усі, без винятку, помилки можна виправити. Більше того, порівняльний аналіз дає можливість репродукувати попередній Казимировий привілей.

⁷³ АЗР. -Т. II. - С. 64-66.

⁷⁴ "...Абыхмо держали подле права их (волинської шляхти. - Д. В.) земли, как были за отца нашего короля его милости (Казимира. - Д. В.)" (АЮЗР. -Т. І. - С. 27.); "...абыхмо держали их подле права их земли, как было за отца нашего его милости короля Казимира и за брата нашого Александра короля "(АЗР. - Т. Н. - С. 64.)

⁷⁵ Ясинский М. Указ. соч. - С. 71; Любавский М. Очерк истории... - С. 74.

⁷⁶ Якубовский И. Указ. соч. - С. 287.

⁷⁷ Грушевський М. Історія України-Руси. - T. V. - С. 12.

⁷⁸ Якубовский И. Указ. соч. - С. 288; АЮЗР. - Т. І. - С. 28.

⁷⁹ Старостина И. Некоторые особенности... - С. 128; Любавский М. Очерк истории... - С. 72.

⁸⁰ АЮЗР. - Т. І. - С. 27.

⁸¹ Там само.

⁸² Там само.

⁸³ АЗР. - Т. І. - С. 76.

⁸⁴ АЗР. - Т. Н. - С. 34.

⁸⁵ Любавский М. Областное деление... - С. 41-42.

⁸⁶ Пресняков А. Указ. соч. - С. 146.

⁸⁷ Грушевський М. Історія України-Руси. - T. IV. - С. 244.

⁸⁸ Пресняков А. Указ. соч. - С. 146.

⁸⁹ АЮЗР. - T. I. - С. 20; Аналогічний уривок містить і привілей Семашку Єпіфановичу (АЮЗР. - Т. І. - С. 19.)

⁹⁰ Ясинский М. Указ. соч. - С. 91.

Резюме

У статті здійснено порівняльний аналіз обласних привілеїв Київщини та Волині з іншими правовими пам'ятками Великого князівства Литовського другої половини XV ст. На його основі зроблено спробу встановити дату видання та характер документів, а також виділити їхні протографи.

The comparative analysis of the regional privileges of the Kyivschyna and Volyn' with legal memoranda of the Great Principality of Lithuania of the second part of the fifteenth century is made in the article.

Permanent link to this publication: