Libmonster ID: UA-2845

Автор: В. Ф. СОЛДАТЕНКО

(Київ)

У матерiалi мiстяться мiркування щодо нової книги 0. Савченка, оцiнюється внесок автора в розробку питань, пов'язаних iз життєвим шляхом i дiяльнiстю Симона Петлюри.

Iм'я i справи Симона Петлюри дуже неоднозначно сприймалися сучасниками, навiть найближчим оточенням, по-рiзному, нерiдко - дiаметрально протилежно - оцiнювалися по його смертi, далекими вiд одностайностi залишаються й у сьогоднiшньому ставленнi до непростого, суперечливого iсторичного феномена. Останнiм досить показовим пiдтвердженням тому -125-рiччя С.Петлюри, яке минуло в травнi.

На початках незалежної України та й деякий час пiзнiше постать одного з лiдерiв українського визвольного руху, нацiонального вiдродження багато хто прагнув подати як найвищий символ непохитного прагнення України, її народу до свободи, власної державностi, реалiзацiї права самим обирати долю, порядкувати життям. Почали активно пропагувати спадщину С.Петлюри, вийшло кiлька збiрок його творiв1 , навiть третiй том його праць 2 , що продовжив заокеанську серiю3 . У Полтавi, на батькiвщинi полiтичного дiяча, щороку проводилися петлюрiвськi читання4 , було зiнiцiйовано конкурси молодих дослiдникiв5 . Численнi журнальнi подачi вiнчали перевидання монографiчних праць дiаспорних авторiв6 i досить великi за обсягом книги вiтчизняних iсторикiв, публiцистiв7 . Сумарно найменованi "петлюрiаною", всi цi публiкацiї були спрямованi на спростування стереотипiв радянської iсторiографiї, що десятилiттями зображувала С.Петлюру у вкрай непривабливому свiтлi, як антигероя-контрреволюцiонера, злiсного ворога народу, нацiї, будь-якого прогресу.

Здавалось би, достатньо виразнi тенденцiї мали знайти логiчне продовження i при вiдзначеннi ювiлейної дати. Очiкувалися заходи, передусiм на загальнодержавному рiвнi. Однак звичних у таких випадках документiв не з'явилося, не було влаштовано й жодних урочистостей, а наукова громадськiсть вiдреагувала вкрай мляво. Не було проведено масштабних наукових конференцiй, засiдань, "круглих столiв", семiнарiв тощо, хоча б таких, якi вiдбулися 5-10 рокiв тому8 . З'явилися, та й то "навздогiн", дещо трафаретнi статтi лише дослiдникiв, якi останнiм часом якнайбiльше присвятили себе вивченню життєвого шляху С.Петлюри9 .

На цьому фонi дещо несподiвано "виринула" книга В.Савченка "Симон Петлюра", випущена в Харковi видавництвом "Фолио" в серiї "Время и судьбы" росiйською мовою10 . До цього автор там же опублiкував збiрку нарисiв "Авантюристы гражданской войны"11 , в якiй уже наблизився до постановки питань, якi розв'язуються в щойно випущеному творi.

Гадається, нова книга В.Савченка прикметна не лише тим, що виявилася чи не єдиною масштабною реакцiєю на ювiлей непересiчної особистостi. Вона вiддзеркалила непростi процеси пошуку сучасних уявлень про мiсце i роль України в суспiльному життi Росiї перших десятилiть XX столiття, про спiввiдношення росiйських i української революцiй, про вплив на розвиток

стр. 135


подiй рiзних iдей та органiзацiй, про внесок окремих особистостей у реалiзацiю планiв поступу цiлих нацiй, народiв, держав.

Незважаючи на цiлком очевиднi досягнення останнього часу в дослiдженнi досвiду нацiонального вiдродження України, проблем i здобуткiв Української революцiї, значна частина iсторикiв i публiцистiв все ще дивиться на них через призму загальноросiйських процесiв, у яких Українi вiдводиться роль бiльше територiального чинника, як сутнiсного, осiбного, з iманентною власною логiкою розвитку. Звичайно, i штучний вiдрив розгляду iсторiї України перших десятилiть XX столiття вiд загальноросiйського контексту протиприродний, ненауковий, безперспективний. Та йдеться про дещо iнший зрiз.

Коли читаєш книгу В.Савченка, нерiдко "спiткнешся" вже об термiни -"Велика Україна", "феномен України", "українська революцiя" (так-так -обов'язково в лапках), "нэзалэжнисть", "самостийность" (знову в лапках, росiйською транскрипцiєю) та iн. (с.246, 252, 293, 314, 413). Виникає враження, що сама постановка питань про нацiональне визволення, українську державнiсть тощо для автора, як i для багатьох сучасних росiйських iсторикiв, несе в собi щось протиприродне, в чомусь гiдне подиву чи недовiри. А вiдтак вимагає певного вiдмежування, дистанцiювання з допомогою згаданих уже "лапок" - так, буцiмто, говорили українцi, й їх можна цитувати (претензiя на документальнiсть), та не бiльше. В усякому разi солiдаризуватися варто дуже обережно. Судячи з усього, надто важко подолати психологiчно мiцно засвоєне, що неросiйська, а "самостiйна", "незалежна" "Україна" - то все ж не вигадка. Можливо, й не австрiйська, нiмецька чи ще чиясь, однак, швидше за все, - вiртуальнiсть.

Значною мiрою штучним феноменом, в усякому разi не таким, на боцi якого мають бути беззастережнi симпатiї, постає у творi В.Савченка й Українська революцiя (про Лютневу й говорити не варто - то взагалi "карнавал свободи" - с.52). Ну, мовляв, були такi люди (серед них, звiсно, С.Петлюра), якi щиро вiрили в її об'єктивну детермiнованiсть, високе призначення. Однак далi сприйняття цiєї рефлексiї як iсторичної данностi справа не йде. Йдеться в основному про громадянську вiйну, в якiй незрозумiло чому всi проти когось воювали, вбивали один одного i т. iн. (с.405). А без заглиблення у питання, пов'язанi з природою революцiї, механiзмами її дiї, що, своєю чергою, зумовлювались українською iдеєю, стратегiєю нацiонального визволення, прагненням до повноцiнної нацiональної реалiзацiї важко, якщо взагалi можливо, зрозумiти мотивацiю поведiнки, вчинкiв таких особистостей, як С.Петлюра, збагнути повнiстю, або хоча б у найголовнiшому, смисл їх життя i боротьби.

Здавалось би, що очевиднi вади у висхiдних, визначальних пiдходах В.Савченка до постатi С.Петлюри апрiорно здатнi визначити й однозначну загальну оцiнку його публiкацiї. Проте, мабуть, не варто поспiшати цього робити. Рецензована праця по-своєму цiкава, навiть приваблива, що зумовлює уважне до неї ставлення.

В.Савченко не бажає беззастережно приставати на будь-чию з наявних в iсторiографiї точок зору i понад усе прагне заново, начебто передусiм для самого себе, зрозумiти С.Петлюру як людину, зiткану з рiзних, суперечливих, позитивних i негативних начал. Вiн вiдмовляється штучно героїзувати, абсолютизувати непросту iсторичну постать i, так само, спецiально перебiльшувати її очевиднi вади, помилки. Взагалi створюється враження, що автор не стiльки оцiнює вчинки, дiї полiтика, скiльки скрупульозно констатує всi зiбранi (частково вiдомi ранiше, частково нововиявленi) факти. Прийом не новий, неодноразово доводив свою ефективнiсть. Особливо придатним,

стр. 136


навiть виграшним вiн видається у випадку з вiдтворенням бiографiї С.Петлюри, надто заплутаної i суперечливої в лiтературi. На основi об'єктивно поданої iнформацiї читач має здебiльшого сам робити висновки i оцiнювати полiтичного дiяча та його дiї. Звiсно, обмежитись лише хронологiчним нанизуванням фактiв публiцист не може. Вiн застосовує й певний мiнiмум епiтетiв, вдається до мiркувань, якi, вочевидь, видаються доречними, обґрунтованими, виваженими. I отриманий iнтегральний результат, гадається, виявився цiлком прийнятним.

Зi сторiнок книги Симон Петлюра постає живою людиною, надiленою вiд природи чималими здiбностями та якостями. Однак усiм своїм змiстом праця доводить, що вiдносити останнi до виняткових, видатних - проблематично. Адже доля, яка винесла С.Петлюру на вершину української полiтики в критичних обставинах, швидше виявила дефiцит справжнiх обдаровань у найнеобхiднiших проявах: масштабне державницьке, стратегiчне мислення, здатнiсть передбачати й теоретично обґрунтовувати суспiльну перспективу, багата ерудицiя, рiзнобiчна компетентнiсть, вiйськовий талант, iнтуїцiя та воля, iсторична вiдповiдальнiсть, iнiцiативнiсть, вмiння обирати оптимальнi органiзацiйнi й кадровi рiшення, твердi моральнi принципи.

Ось типовий зразок вiдтворення дiяльностi С.Петлюри, що належить до липня 1919 p.: "Детально розбираючи воєннi плани, вiн в той же час не втручався в оперативну їх частину, оскiльки був далеким вiд "академiчної стратегiї". На штабних нарадах Петлюра частiше мовчав, слухав, лише пiдводив короткi резюме: "З цим я погоджуюся" або "Це неможливо" (с.295). Що ж стояло за висновками, до яких приходив головний отаман, чим вiн керувався, для читача залишається неясним, незрозумiлим.

Втiм, бiльшого автор, мабуть, зробити i не мiг. Адже назовнi картину вiдтворено досить реалiстично. В усякому разi, змальоване явно збiгається зi спогадами значної частини тих, хто перебував у тогочасному оточеннi українського лiдера i пiзнiше прагнув об'єктивностi. Бiльше того, за В.Савченком виходить, що i в моменти прийняття принципових стратегiчних ухвал С.Петлюра дiяв абсолютно так само.. Наприклад, у груднi 1918 р. вiн приставав на цiлком утопiчнi плани вiйськових командирiв (генералiв колишньої росiйської армiї та новоспечених отаманiв) щодо переможної вiйни спочатку проти Польщi, а потiм радянської Росiї (с.217-218) i тут же, буквально через кiлька днiв, пiд впливом аргументiв штабiстiв (до речi, аргументiв часом не просто непереконливих, а й очевидно сумнiвних, суб'єктивних) кардинально змiнював думку, вектор орiєнтацiї чималої держави на ймовiрних союзникiв i визначення головних, першочергових ворогiв (с.219-220).

Звiсно, у перiод громадянської вiйни бувають моменти, коли ситуацiя круто, блискавично змiнюється. Однак мiж вiйськово-оперативними i вiйськово-полiтичними, державними рiшеннями, планами iснує й величезна рiзниця. I вiдповiдальний державний дiяч мусить чинити вiдповiдно до масштабностi того iсторичного мiсця, яке йому вiдвела доля, з усвiдомленням високої вiдповiдальностi за кожен крок, кожне слово.

С.Петлюра ж, очевидно, (а саме такий контекст виразно прочитується у книзi В.Савченка, можливо, навiть i поза його волею), не маючи вiйськової освiти i не продемонструвавши у цiй сферi якихось надособливих природних обдаровань, беззастережно солiдаризувався саме з вiйськовими фахiвцями (та й тими, кого доля несподiвано й не завжди виправдано пов'язала з вiйськовою кар'єрою). I коли "цивiльнi" полiтики прагнули довести С.Петлюрi доцiльнiсть тих чи iнших рiшень, дiй, вiн вiд них вiдвертався, "продовжував i надалi довiряти вiйськовим i покладатись виключно на їх думку"(с. 295).

Психологiчне пiдґрунтя поведiнки головного отамана полягало в тому,

стр. 137


що найвищого свого злету вiн зазнав на чолi республiканського вiйська пiд час антигетьманського повстання наприкiнцi 1918 р. То справдi була його зоряна година. Саме тодi вiн на власному досвiдi переконався, якi неперевершенi можливостi надає пiд час громадянської вiйни вiйськова влада, влада "людини з гвинтiвкою". Ця влада стає верховною, непiдконтрольною. "Петлюра, - констатує автор рецензованої працi, - будучи головним отаманом з функцiями "генералiсимуса", пiдiм'яв "пiд себе" вiйськового мiнiстра, керуючи не лише стройовими частинами на фронтах, але й всiєю адмiнiстративною частиною армiї. Через вiйськових комендантiв i отаманiв Петлюра контролював i мiсцеву адмiнiстрацiю сiл i мiст (як у випадку з Києвом у груднi 1918 - сiчнi 1919-го). Вiн активно виступав проти полiтичного контролю Директорiї в армiї, вважаючи, що такий контроль послабить його вплив i вплив вiдданих йому командирiв i солдатiв i знову призведе до солдатських бунтiв" (с.217).

Наведене спостереження дуже точне. Однак В.Савченко згадує про нього начебто принагiдно, мабуть, не розумiючи, що саме тут був корiнь розходжень мiж такими державними дiячами, як В.Винниченко, М.Шаповал, П.Христюк, Н.Григорiїв, В.Чеховський, Б.Мартос, I.Мазепа, що мали концептуальне бачення перспектив розбудови Української Народної Республiки на засадах народоправства, сповiдували "трудовий принцип", i С.Петлюрою, який не володiв даром теоретичного прогнозування, а отже, на рiзних форумах (засiданнях ЦК УСДРП i УПСР, державних нарадах, Трудовому Конгресi) мовчки погоджувався з чужими концепцiями, а на практицi чинив спротив виробленiй, погодженiй лiнiї i запроваджував режим отаманщини (отаманiї). Останнiй у найголовнiшому означав формування такої державницької моделi, у якiй вiйськове начало є домiнуючим над полiтичною, адмiнiстративною, судовою владою, полiтичними й громадськими органiзацiями тощо. Саме це й стало одним з вирiшальних чинникiв внутрiшньої нестабiльностi У HP, всiєї системи її влади - зверху донизу.

Залишаючи осторонь розгляд важливих складових концепцiї Української революцiї, теоретичних аспектiв нацiонального державотворення, В.Савченко бачить бiльше "вершину айсберга" - суперечки й конфлiкти в самiй Директорiї. "Взагалi, - вважає автор, - "внутрiшню" iсторiю Директорiї можна розглядати як детектив - суцiльну шерегу змов, заколотiв i їх придушень" (с.275). I ось саме тут його герой i виявлявся "на висотi" - "переграв" усiх суперникiв, ворогiв. "Слiд вiддати належне витримцi, волi Петлюри, - читаємо у книзi, - за владу вiн боротися вмiв i хотiв. Вiн блискуче розбиває iнтриги недругiв, виходить з критичних ситуацiй, заколотiв, однак вище себе вiн стрибнути просто не може. Вiн був мистецьким полiтиком, але не "блискучим полководцем", не Олександром Македонським ... До того ж успiхам полiтичним частенько приносились у жертву успiхи воєннi" (с.253).

Важко збагнути, як сприймати написане - як хвалу чи навпаки - хулу полiтику такого рангу, як С.Петлюра. Не зупиняючись на сумнiвностi i суперечливостi наведеного твердження, варто звернути увагу на те, що в пiдтримку бiльш-менш цiлiсного образу С.Петлюри - державного дiяча, нацiонального провiдника з книги В.Савченка винести непросто, навряд чи взагалi можливо. Вiн безперестанно (з весни 1917 р.) виключно у вiйськових справах, вперто прагне довести всiм, а понад усе - М.Грушевському, В.Винниченку, В.Голубовичу, Є.Петрушевичу, колишнiм царським генералам росiйської армiї та австрiйським генералам УГА, що розумiється на вiйськовому керiвництвi. Однак, по сутi, вiн виявився найбiльш причетним до провалу процесу українiзацiї армiї в 1917 p., нездатним перетворити повстанське вiйсько на регулярнi збройнi сили УНР наприкiнцi 1918 - на початку 1919 р. Керована головним отаманом Дiюча армiя самотужки не мала гучних перемог, не здiйснила якихось солiдних воєнних операцiй.

стр. 138


Коли читаєш книгу В.Савченка, повсюди натрапляєш на слова "Петлюра розраховував", "Петлюра вiрив", "Петлюра вважав", "Петлюра думав" тощо. Однак все те в основi нiколи або майже нiколи не мало iстинного рацiонального знання, ретельного аналiзу розстановки сил, застосування воєнного мистецтва, науки. А тому i втрати переважали здобутки.

Книга В.Савченка всiм змiстом наведених фактiв пiдводить i до ще невтiшнiших висновкiв: пiд керiвництвом С.Петлюри армiя УНР могла зазнати повного краху значно ранiше, нiж це настало насправдi. Та на виручку приходили здебiльшого не якостi вiйськового керiвництва, навiть не ратнi здiбностi воякiв Дiєвої Армiї, а в одному випадку - непередбгiчуванi, незрозумiлi, навiть дивнi паузи, якi допускали на фронтах то "червонi", то "бiлi", то несподiвана пiдмога УГА, яку вибили з теренiв ЗУНР, чи стихiйнi повстання в тилу у ворогiв. А частiше за все "подарунками долi" ставали суперечки й протиборство у середовищi тих же ворогiв, коли їм було просто не до петлюрiвцiв. Отож - стратегiї взагалi не iснувало, а порятунок зумовлювався чинниками, непiдвладними С.Петлюрi, тими, яких вiн врахувати не мiг, та часто про них навiть не знав. Про яку воєнну науку, воєнне мистецтво взагалi за таких обставин можна вести мову?!

Без тiнi спiвчуття, з ледь прихованим глумом передає В.Савченко змiст промови свого героя пiсля непоправної "листопадової катастрофи". 26 листопада 1919 р. на екстренiй нарадi уряду i командування у Старокостянтиновi С.Петлюра "смiявся над слабкими, говорячи, що просто "сором" - бiгти вiд ворога, чисельнiсть якого в 6-7 разiв менша вiд чисельностi петлюрiвцiв. "Умовляння" Петлюри зводились до одного: треба тижнiв два "потерпiти", а там нас визнає Антанта, поляки пiдпишуть союзний договiр, Денiкiн буде розгромлений "червоними". Вiн ще погрожував розстрiлами за невиконання наказiв i залишення позицiй, однак уже нiхто не боявся його погроз" (с.335).

Мiж рядками явно прочитується: ну який вiдповiдальний полiтик мiг таке говорити й обiцяти? Хiба що знову слiд було покластися на диво. Однак дива у великiй полiтицi чергуються з закономiрностями, i тодi трагедiї не уникнути.

А тут iще й неврiвноважений характер С.Петлюри, перепади у настроях. Варто було отаману О.Волоху виступити з черговими нападками на голову Директорiї i головного отамана за нездатнiсть управляти державними й вiйськовими справами, як С.Петлюра миттєво знiтився. "27 листопада всi присутнi на новiй нарадi в Любарi побачили вже зовсiм iншого Петлюру. Замiсть енергiйного, бадьорого, повного надiй i планiв вождя вони побачили розбиту, пригнiчену, байдужу людину. Надлам, величезна втома, внутрiшня криза, нежить вибили Симона з колiї. Вiн уже погано сприймав те, що вiдбувалося. Хотiлося лише спати i нi про що не думати. Йому здавалось, що не лише полiтичний, а й життєвий шлях дiйшли до невтiшного фiналу. Та й не можна було роздiлити життя Симона й полiтику. Вiн вiдмовився вiд сiм'ї, нормального життя, друзiв, мiнiмальних зручностей заради ... України? Народу? Революцiї? Масонської iдеї? Слави? Амбiцiй? Особистої влади?

Тепер Симон постiйно задавав собi це питання: "Заради чого вся ця боротьба?" (с.336).

Довершують картину незграбнi роз'яснення прийнятого С.Петлюрою рiшення про вiд'їзд за кордон, розмови про можливi замахи та самогубство (с.336-337). Сама-собою напрошується думка: за такого керiвництва Українська революцiя мала дуже примарнi шанси на успiх, а державнiсть просто була приречена на поразку. I загалом серйозно заперечити такiй логiцi непросто. За нею ж бо реальнi факти! Та й багато в чому вона прямо кореспондується з оцiнками тих, хто добре знав С.Петлюру, боровся з ним плiч-о-плiч,

стр. 139


а потiм написав серйознi iсторичнi працi - В.Винниченко, М.Шаповал, I.Мазепа, П.Христюк, М.Лозинський, К.Левицький.

Проте зовсiм неправомiрно ототожнювати Українську революцiю з однiєю особистiстю, з режимом, який в iсторiографи досить широко iменується петлюрiвщиною. Проти останнього виступали й активно боролись iншi члени Директорiї, урядiв УНР, партiй українських есерiв, соцiал-демократiв, федералiстiв.

Однак, коли В.Савченко порiвнює головного героя своєї книги з iншими персонажами тогочасного iсторичного дiйства, вiн в окремих випадках дещо "перегинає палку". Найнаочнiше це видно на прикладi В.Винниченка. Яких тiльки характеристик не добирає автор, щоб довести: дещо заземлений полiтик-реалiст С.Петлюра все ж незрiвнянно перевершував мало не "за всiма статтями" свого антипода - В.Винниченка. Ну що взяти з "позера", "письменника" "партiйного аматора", "фантаста", легковажного драматурга й "вiтiї"? (С.76, 216, 256 та iн.).

Здається, досить порiвняти iнтелектуальний потенцiал обох дiячiв, матерiалiзований у їх творчостi, теоретичний рiвень, втiлений у пiдготовлених документах, публiчних виступах, моральнi якостi, врештi, щоб поставити пiд серйозний сумнiв старанно нав'язуванi тези про те, що, поступаючись у конкурентному полiтичному життi С.Петлюрi, В.Винниченко заздрив останньому, злiсно iнтригував проти нього, а потiм ще й у "Вiдродженнi нацiї", "Заповiтi борцям за визволення", iнших публiцистичних творах до непристойностi спотворив образ головного отамана. I зовсiм без оцiнки залишаються факти (їх обiйти нi В.Савченку, нi кому iншому не можна), що обидва рази (навеснi-влiтку 1917 р. i восени 1918 р.) "втягнув" С.Петлюру у "велику полiтику" не хто iнший, як той же таки В.Винниченко (с.69-70), однак двiчi наражався на "невдячнiсть" - iнiцiатором тертiв, непорозумiнь, суперечностей, був переважно С.Петлюра (с.76, 77,116,117,124, 210,225,226, 235, 240 та iн.). Бiльше того, коли В.Винниченку державна нарада в сiчнi 1919 р. пропонувала диктаторськi повноваження, вiн вiд них вiдмовлявся на користь С.Петлюри (с.229.). А останнiй за фактами, наведеними В.Савченком, та й за досить поширеними чутками (а диму без вогню, як вiдомо, не буває...), не лише перманентно так чи iнакше був у центрi змов проти В.Винниченка, пiдготовки заколотiв, переворотiв (с. 210, 212-214, 226, 235 та iн.). Тож виходить, що у С.Петлюри iншої "зброї" у суперництвi з В.Винниченком просто не було. Це, мабуть, добре вiдчуває автор твору, що аналiзується, й тому "перегинає палку" вже в iнший бiк. Без будь-яких серйозних доказiв вiн, наприклад, стверджує, що в десятих числах листопада 1918 р.," в цi тривожнi днi кризи влади iм'я "в'язня N 1" Симона Петлюри набуло величезної популярностi в Українi" (сi96). А далi - й поготiв. Як вiдомо, коли обирали Директорiю на таємному засiданнi 14 листопада 1918 p., було вирiшено ввести до її складу лише тих, хто був особисто присутнiй на зiбраннi. Виняток було зроблено лише для С.Петлюри, який через загрозу нового арешту (вiн тiльки-но вийшов на волю пiсля 4-мiсячного ув'язнення) виїхав пiд захист сiчових стрiльцiв Є.Коновальця до Бiлої Церкви. I наполiг на тому саме голова Українського нацiонального союзу В.Винниченко, який в особистiй розмовi заручився згодою С.Петлюри на входження до керiвного органу, пiдготовленого з його iнiцiативи i пiд його орудою повстання. Тому лише здивування можуть викликати наступнi рядки публiциста: "Винниченко i Шаповал, "старi недоброзичливцi" Петлюри тiльки зрадiли його вiдсутностi - зайвий конкурент... Вони подумували взагалi не включати Петлюру "до влади", як те зробили з "президентом" Грушевським... Петлюра був небезпечним, сильним суперником, який за-

стр. 140


важав "соцiалiстичним експериментам" лiдерiв Нацiонального союзу... i до того ж його особливо не любили можливi союзники в Радянськiй Росiї.

Присутнiсть Петлюри на таємному зiбраннi могла змiнити весь хiд подiй. Нi Винниченко, нi Шаповал, а саме вiн - Петлюра - восени 1918-го був найпопулярнiшим дiячем в колах "свiдомих українцiв", прапором всiх незадоволених гетьманом i нiмцями. За ним була слава захисника Києва вiд "червоних", противника закликання нiмцiв, вiйськового мiнiстра i земця, прихильника активної боротьби проти гетьмана, а головне - потерпiлого вiд диктатури, "сидiльця", який майже весь перiод гетьманщини просидiв за ґратами "за правду". За жодним з учасникiв наради за останнiй рiк не було подiбних подвигiв. Петлюра цiлком мiг претендувати на становище голови Директорiї, i його кандидатура могла зiбрати бiльшiсть голосiв... Але Петлюра не з'явився на Бiбiковському..." (с. 200-201).

Тут буквально пiсля кожного словосполучення з епiтетом можна ставити знак питання зi знаком оклику, можна спростувати, практично кожне твердження-оцiнку, висловити цiлком слушнi й обґрунтованi докори автору за пiдтасовку фактiв чи занадто довiльне манiпулювання ними. Обмежимось одним - В.Савченко явно й iстотно змiстив у часi пiк популярностi С.Петлюри на момент, коли про того як дiяча загальнонацiонального масштабу та ще й з претензiєю на першу роль мало хто взагалi мiг подумати. Можливо, вiн дивиться на свого героя через його ж амбiцiї, для яких об'єктивних пiдстав загалом то не було.

А вiдтак не дивно, що коли публiцисту доводиться вийти на бодай лапiдарну оцiнку ролi головного отамана в подiях, коли дiйсно той опинився у ключовiй, провiднiй ролi в нацiонально-визвольнiй боротьбi й державотвореннi, В.Савченко, здається, й зовсiм втрачає почуття мiри. С.Петлюра постає зi сторiнок книги як одинокий рятiвник української справи, справжнiй нацiональний месiя. Вiн, доводить автор, "практично не виходив зi свого розкiшного штабного вагону (С. - 55), який ранiше належав мiнiстру шляхiв сполучення. В цьому вагонi, що став з лютого 1919-го для нього "рiдним домом", вiн кидався мiж фронтом i тилом, сподiваючись зупинити вiдступ вiйськ.

У найтяжчi для республiки днi в геометричнiй прогресiї зростали ряди "незадоволених" Директорiєю, "незалежнiстю", полiтичним курсом. То тут, то там спалахували бунти солдат, городян, селян, зрiли змови "правих" i "лiвих". Знову здавалося, що все - "українська iдея не спрацювала", виявилася нiкому не потрiбною, республiка загинула, а тим, хто "завинив" перед бiльшовиками, залишилося лише рятувати свої шкури. Можливо, що якби не опинився Петлюра з його гучним iм'ям i харизмою на чолi держави й армiї, республiка б припинила своє iснування ще у лютому 1919 року i розпалася би на сотню анархiчних отаманiй, якi ворогують зi всiм свiтом i мiж собою.

XX столiття зберегло нам масу прикладiв капiтуляцiї властей при перших поразках у вiйнi... Але Петлюра й петлюрiвцi у 1919 роцi боролись до останнього: в повному оточеннi, без тилу, набоїв, iнодi зберiгаючи за собою лише кiлька десяткiв квадратних кiлометрiв. Такою стiйкiстю не можна не захоплюватись!" (с.253).

Звiсно, кожен має право бачити й оцiнювати подiї по-своєму, а дослiдник, публiцист може пропонувати власнi, iндивiдуальнi тлумачення iсторичного досвiду, квалiфiкувати внесок у нього тих чи iнших дiйових осiб. Однак особливої довiри навiть поданий з пафосом висновок В.Савченка не викликає, оскiльки входить в iстотну суперечнiсть як з вiдомими фактами (сам С.Петлюра своїми анархiчними дiями - демонстративним iгноруванням голови Директорiї, саботуванням урядових рiшень i навiть ухвал Трудового Конгресу, блокуванням переговорiв з Москвою - мiсiя С.Мазуренка, таємничими

стр. 141


сепаратними зносинами з антантськими iнтервентами тощо, можливо, якнайбiльше й сприяв тому паралiчу влади, кризи республiки, вiд яких вiн потiм безуспiшно їх "рятував"), так i тими, якi у величезнiй кiлькостi наводить автор книги на iнших сторiнках (про них йшлося вище), i якi вимальовують, м'яко кажучи, дещо iншi уявлення й висновки щодо дiяльностi головного отамана.

Отож, як видається, цiлiсного образу С.Петлюри, його справжнього мiсця в iсторичному процесi В.Савченку вiдтворити не вдалося. Не вдалося, передусiм, через брак концептуального бачення сутностi революцiйної епохи на українських теренах, тобто концепцiї Української революцiї, її реального змiсту, здобуткiв i втрат.

До чого виникає справжнiй iнтерес i навiть певна довiра у творi В.Савченка, так це до сюжетiв, пов'язаних з масонськими сторiнками долi українського полiтичного дiяча, роллю масонiв в українськiй полiтицi революцiйної доби взагалi. Це саме та "родзинка", яка робить книгу В.Савченка дiйсно цiкавою, не дасть їй загубитися серед iнших праць в iсторiографiї, однак - можна ризикнути передбачити - буде неоднозначно сприйнята широким загалом.

Що С.Петлюра у 1917-1919 pp. належав до масонських органiзацiй i дотримувався вiдповiдних зобов'язань i дисциплiни, було вiдомо давно. Однак палкi адепти головного отамана волiють обходити, замовчувати цей факт як щось надто другорядне, малозначуще, таке, що може кинути тiнь на його "свiтлий образ". Поза їх реакцiєю залишаються i спроби вивести з фактiв належностi С.Петлюри до масонського руху деякi його полiтичнi кроки i вчинки, поведiнку12 .

В.Савченко пiшов далi.

По-перше, вiн висловив цiлком ймовiрне припущення, що залучив С.Петлюру до масонського товариства, здiйснював "братнiй" нагляд за його "масонським учнiвством" професор Московського унiверситету, вiдомий українофiл, фiлолог Ф.Корш (с.49). По-друге, дослiдивши усi доступнi джерела, публiцист достатньо логiчно довiв, що масоном С.Петлюра став задовго до революцiї (найбiльш ранньою датою могла бути друга половина 1906 p., коли вiн спiвпрацював у газетi "Рада" з Є.Чикаленком, М.Грушевським, С.Єфремовим, що на той час уже були "вiльними каменярами"). Однак його масонська iнiцiацiя могла статися i дещо пiзнiше - у 1909-1910 pp. в Петербурзi. В усякому разi на 1910 р. вiн був приписаний до київської ложi Андрiя Первозванного, а в 1911 р. в Москвi вiн став "майстром" (третiй градус масонства, на 1919 р. вiн досяг вiсiмнадцятого градуса) (с .60-61).

По-третє, В.Савченко зовсiм небезпiдставно вважає, що з самого початку масонська iдеологiя "справила величезний вплив на формування свiтогляду Петлюри, змусивши його пом'якшити свої непримиреннi революцiйнi позицiї"(с.61). Саме належнiстю до таємної органiзацiї автор схильний пояснювати позицiю свого героя щодо iмперiалiстичної вiйни (пiдтримка Росiї, Антанти взагалi), орiєнтацiї "Украинской жизни", яку спiвредагував С.Петлюра (с.48-49, 64).

По-четверте, В.Савченко на конкретних фактах доводить, що принаймнi до половини 1919 р. керiвники масонства "вели" життєвими шляхами С.Петлюру, брали активну участь у його кар'єрних перемiщеннях, особливо в скрутних обставинах. Так, саме завдяки зусиллям "братiв" у 1915 р. вiн обiйняв поважну посаду помiчника головного iнтенданта фронтових постачань вiд "Земгора" на Захiдному фронтi, яка добре оплачувалася (с.51). Значною мiрою їх клопотаннями вдалося звiльнити С.Петлюру з гетьманської в'язницi у листопадi 1918 р. (с.196, 250).

стр. 142


Вони ж лобiювали його кандидатуру на керiвнi ролi в українському вiйськовому будiвництвi з початками українiзацiї армiї у 1917 р. (с.52-53). Звiсно, все те робилося не так просто. "Своя людина" в Києвi стане у пригодi й пiд час переговорiв з вiйськовим мiнiстром Тимчасового уряду масоном О.Керенським, який був рiшучим противником створення збройних сил за нацiональною ознакою (с.67, 72, 78, 79), i практичної спiвпрацi з командуючим Київською вiйськовою округою масоном К.Оберучевим (с.72), i в ходi контактiв з представниками французьких вiйськових мiсiй, якi поспiшили в Україну восени 1917 р. i зовсiм не випадково мали у своєму складi все тих же "вiльних каменярiв" (сi08, 249), i тодi, коли на посадi Генерального секретаря вiйськових справ У HP С.Петлюра призначав на вiдповiдальнi армiйськi посади знову-таки масонiв (с.98). Масонськi знайомства навiть полегшать спiлкування мiж С.Петлюрою i П.Скоропадським (с.187, 251).

Тими ж налагодженими каналами здiйснюватиметься пошук порозумiння мiж iнтервенцiйними вiйськами Антанти i табором С.Петлюри на початку 1918 р. i в першiй половинi 1919 р. (с.238, 240, 248, 249 та iн.). Зокрема, щодо останнiх подiй В.Савченко пише: "Важливим моментом у стосунках iз Францiєю Петлюра вважав своє масонство, яке, на його особисту думку, повинно було вiдкрити йому дверi у всi дипломатичнi представництва держав Антанти i США i вивести з полiтичної кризи невизнану Українську республiку"(с.244). Заходу обiцялося, що Україна Петлюри буде проводити активну антибiльшовицьку полiтику i встановить союзницькi вiдносини з Польщею - i це буде фундаментом стабiльностi у Схiднiй Європi (с.251).

Автор книги про головного отамана надав великої уваги масонським впливам на лiдерiв українського нацiонально-визвольного руху взагалi. Вiн, зокрема, не раз повертається до масонства М.Грушевського, С.Єфремова, Є.Чикаленка, Ф.Штейнгеля, О.Шульгiна, М.Шумицького, I.Мазепи, А.Вязлова, Д.Дорошенка, М.Василенка, В.Чеховського, А.Нiковського, В.Прокоповича, А.Лiвицького. З iнтересом сприймаються сторiнки про заплутану, суперечливу (за браком достовiрної iнформацiї) "генеалогiю" лож "великих каменярiв" в Українi, Росiї, їх взаємозв'язки, стосунки з англо-французьким масонським рухом (с.244-251). Тут особливо детально описується дiяльнiсть С.Моркотуна, з яким у С.Петлюри початковi дружнi стосунки згодом змiнилися конкуренцiю, а потiм i ворогуванням.

Чи не найсенсацiйнiшим у працi, що розглядається, є пiдхiд до тлумачення ролi П.Скоропадського в мiжнародних стосунках України, поданий знову ж таки пiд кутом зору належностi гетьмана до масонського руху. Причому, як i в багатьох iнших випадках, цей мотив постає як визначальний, домiнантний. "Зовсiм не був Скоропадський "нiмецькою марiонеткою на українському тронi", як про це ось уже 83 роки пишуть публiцисти, полiтики, iсторики. Навпаки, - наполягає автор книги, - Скоропадський був таємним, неймовiрно засекреченим агентом Антанти" (с. 246). Нагадуючи про бiльш-менш регулярнi контакти генерала з французьким генералом, емiсаром Ж.Табуї, неможливiсть в умовах окупацiї України вiдверто виступати проти нiмцiв, В.Савченко зауважує: "А ось таємно шкодити нiмцям та iнформувати про їх становище Францiю вiн (П.Скоропадський - B.C.) мiг з великим успiхом".

Доводячи висловлене припущення, автор переконує читача: "Перший аргумент на користь такої версiї - масонство Скоропадського, i, вочевидь, вiн перебував не в останнiх масонських ступенях. Ложi, до яких вiн належав, завжди орiєнтувались на Францiю й Англiю i не були пов'язанi з нiмецькими масонами. С.Моркотун (особистий секретар гетьмана -B.C.) як головний провiдник французького впливу невiдступно знаходився при гетьманi, повiдомляючи у Францiю про всi змiни нiмецької полiтики в Українi" (там само).

стр. 143


Наведенi дальшi мiркування вже не такi переконливi: вiдтягування iз Захiдного фронту нiмецьких дивiзiй в критичний момент оборони Парижа; можливе сприяння зволiканням поставок продовольства в Нiмеччину; ймовiрне "iнсценування" "якимись невiдомими для нас шляхами" повстань "проти свого режиму, вiдволiкаючи австро-нiмецькi гарнiзони на Україну"; кадрова полiтика - гетьман оточив себе мiнiстрами-масонами (Д.Дорошенко, А.Вязлов, М.Василенко, направив до Берлiна послом Ф.Штейнгеля); напрочуд швидка переорiєнтацiя гетьмана на Антанту пiсля листопадової революцiї в Нiмеччинi й подальшi дипломатичнi iнтриги; проголошення у листопадi 1918 р. вигiдної для Францiї федерацiї України з Росiєю (с.246-248).

Буквально щодо кожної з перерахованих тез можна висловити iстотнi зауваження, значною мiрою спростувати написане. Однак до загальної логiки, гадається, прислухатися все ж варто. Вона в чомусь, iнодi дуже важливому, принциповому узгоджується з положеннями публiкацiй найґрунтовнiшого знавця творчої спадщини Гетьмана - Я.Пеленського. Останнiй небезпiдставно твердить, що генерал П.Скоропадський - людина честi, залишався вiрним присязi й союзницьким зобов'язанням у вiйнi, а вiдтак його "германофiльство" 1918 р. мало тактичне забарвлення, було розраховане на порятунок України в щонайскрутнiших обставинах. Ось тут мiркування В.Савченка i можуть мати додаткове, досить вагоме значення. Цiлком можна погодитися з думкою публiциста, що "аналiз" "таємної полiтики гетьмана - тема для копiткого архiвного дослiдження, можливо, дисертацiї" (с.247). Справдi, пiсля дослiдження О.Крижановської, що хронологiчно доводиться до 1917 p., українськi iсторики не виявляють iнтересу до непростої, однак, безумовно, перспективної наукової проблеми.

На сьогоднi без спецiальних дослiджень непросто цiлком визначено зреагувати на запропонований В.Савченком нарис розвалу масонства в Українi, в центрi якого опинився С.Петлюра. Останнiй, буцiмто, зрозумiв, що над Україною пiсля оголошення гетьманською грамотою федерацiї з нерадянською Росiєю масонський контроль у попередньому виглядi неможливий i невiдворотне повстання, яке може привести до перемоги бiльшовикiв. Тому С.Петлюра самостiйно вирiшив стати "прапором" повстання, "вiдтерти" вiд його керiвництва всiх лiвих. За твердженнями публiциста, "Петлюра щиро вважав, що Україна повинна була розвиватися самостiйно i навiть подати приклад першої "масонської республiки". Реалiзацiї цiєї мети пiдпорядковувалася Велика ложа України (7 мiсцевих лож, 83 гуртки, 800 "братiв"), великим майстром якої з весни 1919 р. став С.Петлюра (с.248). Однак керiвнi кола мiжнародного масонства у Францiї пiдтримали не петлюрiвську органiзацiю "вiльних каменярiв", а конкурентiв - тих, хто групувався навколо С.Моркотуна.

Якщо це насправдi так, а вiдтворена картина, слiд визнати, досить правдоподiбна, iсторична наука одержує хай не абсолютнi, але хоч якiсь аргументи в питаннi, яке ставить чимало дослiдникiв i на яке вони не знаходять вiдповiдей: чому у найвирiшальнiший момент - 1919 р. - країни Антанти вiдмовилися пiдтримати українську державнiсть (природно - у петлюрiвському варiантi). В усякому разi це мiркування доповнює тезу про те, що Антанта робила ставку на сили, якi боролись за вiдновлення єдиної i неподiльної Росiї.

Згадане мiркування до цього не бралося в розрахунок i тими, хто вивчав питання про причини поразки Української революцiї, хоча тепер гадається, воно може органiчно "вписатися" в комплексне пояснення результатiв боротьби за вiдродження нацiї у 1917-1920 pp.

Порiвняно з iншими, не справляють особливого враження глави книги (19-21), у яких йдеться про Варшавський договiр i польсько-радянську вiйну

стр. 144


1920 р., про роки емiграцiї i загибель С.Петлюри. Матерiали тут схематичнi, фрагментарнi, в цiлому вiдомi.

Не вiдзначається оригiнальнiстю й заключна глава. Дещо примiтивно виглядає спроба автора виправдати свого героя тим, що в перiод громадянської вiйни хтось когось все одно мусив вбивати i всi були, так би мовити, "грiшнi" - то чим же С.Петлюра, мовляв, гiрший, нiж iншi? Втiм, основне завдання, яке виконує цей структурний пiдроздiл - довести, що С.Петлюра не був нi антисемiтом, нi погромником, намагався, правда, безуспiшно, боротися з антиєврейськими ексцесами, якi анархiчно вибухали на пiдконтрольних Директорiї територiях. Однак В.Савченко нiчого нового тут не наводить, принаймнi порiвняно з працями Т.Гунчака i В.Сергiйчука . I вже вкотре доводиться говорити про те, що С.Петлюру в даному разi не варто мiряти "загальним аршином", як пересiчного полiтика. Адже вiн був офiцiйним главою держави i до кого ж, як не до нього, висувати претензiї за все, що дiялося на територiї юрисдикцiї уряду УНР, у тому числi й за єврейськi погроми. I як не прикро, однак саме на теренах Української Народної Республiки їх сталося незрiвнянно бiльше, нiж в регiонах України, коли там панували iншi влади. Це красномовно пiдтверджують наведенi в книзi данi (с.407). Однак автор прагне й тут вивести свого героя з поля критичних стрiл тезою про те, що погроми здiйснювалися з iнiцiативи свавiльних отаманiв, якi виходили з-пiд контролю С.Петлюри. Тодi постає питання, а хто якнайбiльше творив, плекав той режим отаманщини, випустив того "Джина з пляшки", як не головний отаман? Так що всiляка еквiлiбристика тут просто несерйозна, вiддає фальшивiстю.

Аналiзуючи книгу В.Савченка, можна зробити ще низку закидiв-мiркувань i, зокрема, щодо вiдтворення у нiй масштабних, складних, неоднозначних аспектiв, таких, як стосунки Української Народної Республiки з радянською Росiєю. У багатьох моментах автор, на жаль, довiрився кон'юнктурним публiкацiям, в яких у жертву принесено об'єктивнiсть, науковiсть.

Можна звернути увагу й на деякi нюанси, якi видаються небездоганними. Це стосується недостатньої вмотивованостi запропонованої перiодизацiї, точнiше - визначення деяких перiодiв, у рамках яких "викладаються" тi чи iншi сюжети життєвого шляху героя. Це й похибки у датуваннi деяких подiй (с.220), а часом невиправданi порушення хронологiї викладу. Автор припускається неточностi, коли говорить то про пiвтора мiльйона австро-нiмецького вiйська, яке окупувало у 1918 р. Україну (с.246), то про 150-200 тис. (с.247), хоча найближчою до iстини є цифра пiвмiльйона. Георгiй (Юрiй) Пятаков чомусь iменується Григорiєм (с.93, 221), хоча автор знає точне iм'я (с.402). Однак на тому не варто акцентувати увагу. Таке трапляється i в iнших працях. I не це визначає загальний рiвень i вагу працi В.Савченка.

Хоча загалом нову книгу про С.Петлюру однозначно оцiнити не можна, вона, разом з тим, i не рядове iсторiографiчне явище. Вiддзеркаливши i всотувавши очевиднi недолiки у дослiдженнi важливих сторiнок української iсторiї, праця В.Савченка об'єктивно привернула увагу до низки дуже цiкавих, важливих питань, що торкаються не лише особистостi одного з непересiчних, провiдних полiтикiв Української революцiї, а й переламної доби вiтчизняної iсторiї взагалi, пропонує оригiнальнi варiанти розв'язання складних, суперечливих проблем. Отже, вона викличе зрозумiлий читацький резонанс i, швидше за все, рiзнобiй в оцiнках.

-----

1 Петлюра Симон. Народе український: вибранi статтi, листи, документи. - Харкiв, 1992. - 149 с; його ж. Статтi. - К.,1993. - 341 с; його ж. Вибранi твори та документи. - К., 1994, - 271 с; Симон Петлюра та його родина. До 70-рiччя його трагiчної загибелi. Документи i матерiали. - К.,1996. - 319 с; Симон Петлюра. Невiдомi листи з Парижа як полiтичний заповiт борцям за самостiйну Україну. - К., 2001. - 92 с

стр. 145


2 Петлюра Симон. Статтi. Листи. Документи. - Т.З. - К.,1999. - 616 с.

3 Петлюра С. Статтi. Листи. Документи. - Т.1 - Нью-Йорк, 1956. - 480 с; Т.2. - Нью-Йорк, 1979. - 627 с.

4 Полтавська Петлюрiана: Матерiали Других Петлюрiвських читань у Полтавi 15 серпня 1993 року. - Полтава, 1993. - 91 с; Полтавська Петлюрiана: Матерiали Третiх Петлюрiвських читань у Полтавi 5 листопада 1994 року. - Полтава, 1996. - 208 с; Полтавська Петлюрiана: Матерiали Четвертих Петлюрiвських читань. - Полтава, 1999. - 160 с; Полтавська Петлюрiана. Матерiали П'ятих Петлюрiвських читань. - Полтава, 2003. - 140 с.

5 Вiн - з когорти вождiв. Збiрник конкурсних праць про дореволюцiйну дiяльнiсть Симо-на Петлюри. - К., 1994. - 151 с; Симон Петлюра та українська нацiональна революцiя. Збiрник праць другого конкурсу петлюрознавцiв України. - К., 1995. - 368 С.

6 Державний центр Української Народної Республiки в екзилi. Статтi i матерiали. - Фiладельфiя; Київ; Вашингтон, 1993. - 494 с; Iванис В. Симон Петлюра - президент України, 1879-1926. - Дрогобич, 1991. - 265 с; 1993. - 272 с; Удовиченко О. Україна у вiйнi за державнiсть. Iсторiя органiзацiї i бойових дiй Українських Збройних Сил. 1917-1921. - К., 1995. - 206 с.

7 Литвин С.Х. Петлюра у 1917-1926 роках. Iсторiографiя i джерела. - К., 2000. - 464 с; його ж. Суд iсторiї. Симон Петлюра i петлюрiана. - К., 2001. - 640 с.

8 Збiрник пам'ятi Симона Петлюри (1879-1926). - К., 1992. - 260 с; Симон Петлюра у контекстi українських нацiонально-визвольних змагань. Збiрник наукових праць. - Фастiв, 1999. - 280 с.

9 Литвин С Симон Петлюра: штрихи полiтичної бiографiї (до 125-рiччя з дня народження) // Iсторичний журнал. - 2004. - N5. - С.55-63; Верстюк В. Нацiональний герой чи опудало. Цього року вiдзначалося 125-рiччя Симона Петлюри //Полiтика. Україна плюс. - 2004. - N2(3). - С.16-17; його ж. Симон Петлюра: полiтичний портрет (до 125-рiччя вiд дня народження) // Український iсторичний журнал. - 2004. - N 3. - С 112-126.

10 Савченко В.А. Симон Петлюра. - Харьков, 2004. - 415 с.

11 Савченко В.А. Авантюристы гражданской войны. Историческое исследование . -Харьков, 2000. - 368 с.

12 Див.: Солдатенко В.Ф. Українська революцiя. Iсторичний нарис. - К., 1999. -С. 559-624; Солдатенко В., Веденеев Д. Українськi масони в добу революцiї // Iсторiя України. - 2001. - N 15.

13 Пеленський Я. Передмова: Спогади гетьмана Павла Скоропадського (кiнець 1917 -грудень 1918) // Павло Скоропадський. Спогади. Кiнець 1917 - грудень 1918. - Київ - Фiладельфiя, 1995. - С.24-27.

14 Крижановська О.О. Таємнi органiзацiї в громадсько-полiтичному життi України (масонський рух у XVIII - на початку XX ст.): Навч. посiбник. - К., 1998. - 134 с.

15 Гунчак Т. Симон Петлюра та євреї. - К.,1993. - 48 с; Сергiйчук В. Погроми в Українi, 1914-1920: вiд штучних стереотипiв до гiркої правди в радянських архiвах. - К., 1998.-543 с; його ж. Симон Петлюра i єврейство // Днiпро. - 1999. - N 5 - 6. - С.105-140.

The material contains reflections on the new book of O.Savchenko, the author's input in the development of questions, connected to Symon Petliura's life pass and work is being reviewed.


© elibrary.com.ua

Permanent link to this publication:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/НОВА-КНИГА-ПРО-СИМОНА-ПЕТЛЮРУ-МIРКУВАННЯ-I-РОЗДУМИ

Similar publications: LRussia LWorld Y G


Publisher:

Олександр ПанContacts and other materials (articles, photo, files etc)

Author's official page at Libmonster: https://elibrary.com.ua/Ukraine

Find other author's materials at: Libmonster (all the World)GoogleYandex

Permanent link for scientific papers (for citations):

НОВА КНИГА ПРО СИМОНА ПЕТЛЮРУ: МIРКУВАННЯ I РОЗДУМИ // Kiev: Library of Ukraine (ELIBRARY.COM.UA). Updated: 24.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/НОВА-КНИГА-ПРО-СИМОНА-ПЕТЛЮРУ-МIРКУВАННЯ-I-РОЗДУМИ (date of access: 08.12.2021).


Comments:



Reviews of professional authors
Order by: 
Per page: 
 
  • There are no comments yet
Related topics
Publisher
Олександр Пан
Львiв, Ukraine
1317 views rating
24.08.2014 (2662 days ago)
0 subscribers
Rating
0 votes
Related Articles
GLOBAL DEMOGRAPHY: UKRAINE TODAY AND IN FUTURE
14 hours ago · From Україна Онлайн
THE UKRAINIAN STRATEGY FOR EUROPEAN INTEGRATION: NEW OPPORTUNITIES
14 hours ago · From Україна Онлайн
UKRAINE AND THE MODERN ORIENT
14 hours ago · From Україна Онлайн
TRANSPORT INFRASTRUCTURE OF UKRAINE: REGIONAL ASPECT
Catalog: Экономика 
Yesterday · From Україна Онлайн
ИЗДАТЕЛЬСТВО АВСТРИЙСКОЙ АКАДЕМИИ НАУК. ВЫПУСК КАТАЛОГА ЗА 2006/2007 гг.
3 days ago · From Україна Онлайн
Несмотря на все провалы за 2,5 года практически неограниченной власти, ближайшее окружение Зеленского старательно убеждает президента в его гениальности и он похоже верит. Аплодисменты заглушали крики «ганьба» так качественно, что Зеленский вжился в роль успешного политика и даже аплодировал себе сам.
Catalog: Разное 
5 days ago · From Naina Kravetz
UNDER ADVERSE CONDITIONS
Catalog: Экономика 
5 days ago · From Україна Онлайн
THE "EUROPEAN CHOICE" OF UKRAINE WITHOUT THE "UKRAINIAN CHOICE" OF THE EU
5 days ago · From Україна Онлайн
THE NEW CYCLE OF ALLIANCE ENLARGEMENT: UKRAINE AND NATO
5 days ago · From Україна Онлайн
Люди делового миа
5 days ago · From Україна Онлайн

Actual publications:

Latest ARTICLES:

ELIBRARY.COM.UA is an Ukrainian library, repository of author's heritage and archive

Register & start to create your original collection of articles, books, research, biographies, photographs, files. It's convenient and free. Click here to register as an author. Share with the world your works!
НОВА КНИГА ПРО СИМОНА ПЕТЛЮРУ: МIРКУВАННЯ I РОЗДУМИ
 

Contacts
Watch out for new publications: News only: Chat for Authors:

About · News · For Advertisers · Donate to Libmonster

Ukraine Library ® All rights reserved.
2009-2021, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map)
Keeping the heritage of Ukraine


LIBMONSTER NETWORK ONE WORLD - ONE LIBRARY

US-Great Britain Sweden Serbia
Russia Belarus Ukraine Kazakhstan Moldova Tajikistan Estonia Russia-2 Belarus-2

Create and store your author's collection at Libmonster: articles, books, studies. Libmonster will spread your heritage all over the world (through a network of branches, partner libraries, search engines, social networks). You will be able to share a link to your profile with colleagues, students, readers and other interested parties, in order to acquaint them with your copyright heritage. After registration at your disposal - more than 100 tools for creating your own author's collection. It is free: it was, it is and always will be.

Download app for smartphones