Автор: В. О. ВАСИЛЕНКО
У статтi аналiзуються вiдомостi про литовсько-московськi угоди 1370-1380-х pp. з опису архiву Посольського приказу 1626 p., а також iсторiографiя проблеми. Усупереч панiвному донинi погляду, доводиться, що угод iз Москвою анi Андрiєм Ольґердовичем, анi Иоґайлою, Скiрґайлою та Карiбутасом так i не було укладено; iдеться лише про їхнi нератифiкованi проекти. Немає пiдстав також пов'язувати другий iз них iз прелiмiнарною угодою матерi Йоґайли Уляни Олександрiвни з Дмитром Iвановичем московським. Ця угода передбачала встановлення залежностi Йоґайли вiд великого князя московського, а, отже, її усталене датування 1383-1384 pp. неприйнятне. Договiр на подiбних умовах мiг постати лише за часiв захоплення великокнязiвської влади у ВКЛ Кястутiсом, мiж листопадом 1381 i червнем 1382 р. Доводиться також безпiдставнiсть приписування деяким Ґедимiновичам (насамперед Кястутiсу та Андрiєвi Ольґердовичу) промосковських симпатiй, а Дмитровi московському - далекосяжних планiв щодо руських земель ВКЛ.
Багато подiй i процесiв полiтичної iсторiї Схiдної Європи XIV ст. досить важко реконструювати з огляду на стан джерельної бази. Навiть усталенi в iсторiографiї погляди не завжди виявляються незаперечними при детальному їх аналiзi. Тому видається виправданою спроба переглянути в данiй розвiдцi деякi з iснуючих уявлень. Це стосується iснування, Можливого часу й обставин появи трьох угод мiж Великим князiвством Литовським (далi - ВКЛ), точнiше, окремими репрезентантами правлячої в ньому династiї, i московським великим князем Дмитром Iвановичем.
Варто нагадати, яким чином вiдомостi про згаданi угоди було введено до наукового обiгу. Тривалий час була вiдома єдина пам'ятка литовсько-московських вiдносин цiєї доби: "докончання" 1372 p., що збереглося в московському великокнязiвському архiвi. Лише 1947 р. Л.Черепнiн звернув увагу на iснування iнших документiв, що могли бути вивезенi з Москви поляками на початку XVII ст. Iнформацiя про цi матерiали мiстилася в "копiйнiй книзi", створенiй за Iвана III; вiдомостi про змiст цiєї книги ввiйшли до опису архiву Посольського приказу 1626 р. Там згадано:
1) "Грамота великого князя Дмитрея Ивановича и великие княини Ульяны Ольгердовы, докончанье о женитве великого князя Ягайла Ольгердовича, женитися ему у великого князя Дмитрея Ивановича на дочери, а великому князю Дмитрею Ивановичю дочь свою за него дати, а ему, великому князю Ягайлу, быти вь их воле и креститися в православную веру, и крестьянство свое объявити во все люди";
2) "Грамота докончальная великого князя Дмитрея Ивановича и брата ево, князя Володимера Ондреевича, с великим князем Ондреем Олгердовичем. Да тут же грамота докончальная великого князя Ондрея Ольгердовича с великим князем Володимером Ондреевичем, а князь Володимер кончал за брата своего, за князя Дмитрея Ивановича, а которого году, и того ни в одной грамоте не объявилось";
3) "Докончальная грамота великого князя Дмитрея Ивановича и брата его, князя Володимера Ондреевича, с великим князем Ягайлом и з братьею ево, и со князем Скиригайлом и со князем Карибутом; и против того другая грамота великого князя Ягайла и братьи ево, Скиригайла и Карибута, как они докончали и целовали крест великому князю Дмитрею Ивановичю и брату ево, князю Володимеру Ондреевичю, и их детем, лета 6902-го году"1 .
Сам Л.Черепнiн розглянув питання про цi документи досить побiжно. Вiн латувяте договiр Йоґайли (Яґайла) з Дмитром московським 1384 роком, а за мотив
Василенко Вiталiй Олександрович - канд. iст. наук, доцент кафедри iсторiї та полiтичної теорiї Нацiонального гiрничого унiверситету (Днiпропетровськ).
стр. 177
уважав "широкi плани" боротьби проти татар iз литовською допомогою2 . Шлях зближенню з Йоґайлою мала прокласти угода з Андрiєм Ольґердовичем; отже, її треба вiднести "до того самого часу, до 1374-1375 pp."3 Як випливає з контексту, це датування є явною похибкою: натомiсть мали б стояти цифри "1384-1385". У частинi першiй фундаментальної працi Л.Черепнiна "Росiйськi феодальнi архiви XIV-XV столiть" ця похибка виправлена4 .
У рецензiях на дану працю радянськi й польськi дослiдники не придiлили спецiальної уваги цьому сюжетовi, хiба що загалом визнали цiннiсть вiдкриття Л.Черепнiна та його висновки5 .
А.Соловйов уважав, що в грамотi Андрiя Ольґердовича мало йтися про його пiдпорядкованiсть московському великому князевi. Iншi ж двi угоди засвiдчують наявнiсть у Дмитра Iвановича "плану обережного, поступового пiдкорення нещодавно захоплених Литвою руських областей шляхом угод про васалiтет". Угода з Москвою Йоґайли, Скiрґайли (Скирґайла) й Карiбутаса (Корибута) - трьох старших синiв Альґiрдаса (Ольґерда) вiд Уляни Олександрiвни тверської, його другої (або третьої) дружини, - на думку А.Соловйова, була нерiвноправною, оскiльки не згадується про цiлування хреста з боку московського князя. Договiр же, укладений Уляною Олександрiвною, iсторик датував 1384 p., "чи дещо ранiше"6 . Ю.Бєґунов датував угоду Андрiя Ольґердовича з московськими князями 1377 р.7 не реконструюючи її змiсту.
Найбiльше уваги згаданим угодам придiлив I.Ґреков, поставивши їх в центр вибудованої ним концепцiї iсторiї Схiдної Європи, стрижневим елементом якої є теза про iснування в правлячих колах як "Великого княжiння Владимирського", так i Литовсько-Руської держави так званої "общерусской программы". Помiтна також тенденцiя до перебiльшення впливу ординської дипломатiї на полiтику схiдноєвропейських держав. Угоду, укладену Андрiєм Ольґердовичем, I.Ґреков датував 1381 р. (утiм, в iншому мiсцi тiєї ж працi - 1378 p.), полемiзуючи при цьому як з Ю.Бєґуновим, так i з Л.Черепнiним8 . Проте заперечення дати 1374-1375 pp. було цiлком зайве, оскiльки маємо справу з явною похибкою, давно виправленою самим Л.Черепнiним. Договiр же з Дмитром Iвановичем Йоґайли i його братiв I.Ґреков визначив як "особливу, мало не союзну угоду" "на базi визнання життєвостi загальноруської програми" за провiдної ролi правителя Москви9 . Тодi ж, на його думку, виникли й два варiанти "полiтичного шлюбу" Йоґайли: або з польською королевою Ядвiґою, або з дочкою московського князя10 . Другий iз них, однак, наштовхнувся на нiбито широку протидiю з боку Золотої Орди, Ордену й навiть Рязанi.
Вiддала данину дискусiї щодо датування угоди Андрiя Ольґердовича 1374-1375 pp. й А.Хорошкевич11 , яка погодилася з датуванням двох iнших актiв 1384 p., однак зайняла обережну позицiю щодо ймовiрного змiсту угоди з Дмитром московським Йоґайли, зокрема щодо наявностi зобов'язання великого князя прийняти християнство. Ф.Шабульдо, подiляючи погляди I.Ґрекова, погодився з ним у питаннi про датування угод iз московськими князями Андрiя Ольґердовича i Йоґайли з братами. Друга з них, за його оцiнкою, передбачала литовсько-московську унiю й мала антиординське спрямування12 .
Тези Л.Черепнiна та I.Ґрекова прийняли В.Водов, В.Кучкiн, А.Кирпичников, С.Заремба (перший, щоправда, датував угоду Уляни Олександрiвни з московським володарем 1377-1386 pp.)13 , а також польськi iсторики С.-М.Кучиньський i Г.Ловмяньський14 . Показово, що висновки Л.Черепнiна прийняли не лише iсторики ПНР, а й ученi-емiґранти: О.Галецький, Г.Пашкевич. Так, О.Галецький уважав "головною" з вiдкритих Л.Черепнiним прелiмiнарну угоду Уляни Олександрiвни, погоджуючись iз датуванням цього акту перiодом до 1 вересня 1384 р. Наслiдком мало стати встановлення зверхностi Москви над ВКЛ i перехiд його (крiм етнографiчної Литви) до великоруської полiтичної системи15 . У наш час уважає за можливе погодитися з датуванням угоди Уляни Олександрiвни з Дмитром московським 1384 р. вiдомий вiзантолог I.Шевченко16 .
С.Думiн, на вiдмiну вiд решти дослiдникiв, датував даний проект 1381 р. i вважав, що перспектива "завершення процесу слов'янiзацiї литовських земель" була зведена нанiвець ударом, завданим Москвi 1382 р. Токтамишем. Утiм, вiн не арґументу-вав i не розвинув свого влучного здогаду, торкнувшись даного питання дуже побiжно17 .
стр. 178
Як бачимо, досить обережнi висновки Л.Черепнiна пiзнiше отримали статус не iсторiографiчного, а вiрогiдного iсторичного факту. Це пояснюється бажанням суттєво змiцнити джерельне пiдґрунтя деяких апрiорних iсторiософських схем; проте проблема верифiкацiї згаданих висновкiв залишається, як i ранiше, вiдкритою.
Розпочнiмо аналiз iз актiв, пов'язаних з iменем Андрiя Ольґердовича. Як вiдомо, вiн був найстаршим сином великого князя Альгирдаса; унаслiдок конфлiкту з Йоґайлою йому довелося (наприкiнцi 1377 р.) залишити Полоцьк i податися до Пскова, де вiн уже княжив у молодi роки, а звiдти, через Новґород, - до Москви. У складi вiйськ Дмитра Iвановича московського вiн брав участь у Куликовськiй битвi 1380 р.
Отже, звернiмося до опису угоди Андрiя Ольґердовича з московськими князями. Найперше, що привертає увагу, це згадка про двi (sic!) "докончальнi" грамоти. За канонами тодiшньої дипломатiї, у випадку ратифiкацiї угоди обома сторонами одна з грамот, скрiплена печатками й хресним цiлуванням, мусила зберiгатися в Москвi, друга ж, аналогiчно завiрена, - у Полоцьку (щоправда, в московських архiвах знаходилися "противнi" московсько-тверських, московсько-рязанських угод18 ; вони були вивезенi з Тверi й Рязанi пiсля втрати ними незалежностi; проте у випадку з Полоцьком подiбне пояснення вiдпадає).
Згадка про те, що в Москвi знаходилися обидвi грамоти, засвiдчує: iдеться, очевидно, не про довершену угоду й навiть не про прелiмiнарний акт, а про проект угоди, яка чомусь так i не була укладена. Можна, звичайно, припустити, що договiр стався пiд час перебування Андрiя Ольґердовича в Москвi; у цьому випадку "його" примiрник теоретично мiг залишитися там. Тодi доведеться визнати, що угода була укладена ним як князем-вигнанцем, що iстотно девальвує її значення. Крiм того, якщо Андрiй Ольґердович, повертаючись до Полоцька, не визнав за потрiбне забрати цей документ, вiн, очевидно, важив у його очах небагато. Це викликає нове запитання, щоправда, не iсторичного, а iсторiографiчного плану: яким чином фахiвець такого рiвня, як Л.Черепнiй, не звернув на це уваги? Мушу зiзнатися, що вiдповiдi на нього не маю (Б.Флоря припустив, що йдеться про двi угоди Андрiя Ольґердовича з Москвою, але не арґументував своєї думки19 ; утiм, ця гiпотеза лише заплутує справу, хоча й вiдкинути її беззастережно не можна).
Власне, дану проблему можна було б на цьому вважати вичерпаною, адже договiр як такий не iснував. Проте видається доцiльним спробувати з'ясувати, коли й за яких обставин мiг постати його проект?
Дослiджуваний текст мiстить два цiкавi моменти. Перший iз них стосується титулування Андрiя Ольґердовича "великим князем". Трактувати це як свiдчення про плани колишнього полоцького князя й вiдповiдно намiр Москви сприяти їх реалiзацiї було б цiлком безпiдставним. У XIV й навiть першiй половинi XV ст. титулується "великими", окрiм Андрiя Ольґердовича, низка литовсько-руських обласних князiв: Витаутас (Вiтовт), що на той час ще не займав вiльнюського столу, Швiтрiґайла (Свидриґайло), що вже давно втратив його, Скiрґайла, який нiколи не був великим князем, i навiть тi Ґедимiновичi, якi взагалi не виявляли претензiй на це: Любартас (Любарт) та Дмитро старший i Володимир Ольґердовичi20 .
Iснує й важливiша обставина, що ставить пiд сумнiв трактування конфлiкту Андрiя з Йоґайлою 1377 р. як боротьби за великокнязiвський стiл (подiбний погляд простежується вже в авторiв XV-XVI ст.; дуже поширений вiн i в модернiй iсторiографiї21 ). Вартий уваги факт, на який указав Ю.Вольф: першi п'ятеро синiв Альґiрдаса (як прийнято вважати, вiд Марiї вiтебської) вiдомi лише пiд християнськими iменами; iншi ж семеро (вiд Уляни тверської) мають i литовськi, тобто поганськi, iмена22 . До 1344-1345 pp. Альґiрдас був обласним князем у Кревi й Вiтебську; з Уляною Олександрiвною вiн одружився 1349 чи 1350 p., тобто вже пiсля здiйсненого ним i Кястутiсом перевороту й здобуття вiльнюського столу. Знаменний i той факт, що двоє старших синiв вiд Уляни - Йоґайла й Скiрґайла - не були охрещенi, принаймнi вiдкрито, до смертi батька.
Пояснення слiд шукати в тодiшнiх литовсько-руських вiдносинах усерединi ВКЛ. Потребує коригування поширене уявлення, згiдно з яким значення литовського елементу за часiв Ґедiмiнаса (Ґедимiна) й Альґiрдаса сильно пiдупадає. Некоректними є спроби оцiнювати полiтичне значення литовцiв у державi прямо пропорцiйно до їхньої частки в складi населення ВКЛ, а останню обчислювати вiд-
стр. 179
повiдно до спiввiдношення площi литовських i руських етнiчних територiй. Сам термiн "Литовсько-Руська держава" є цiлком обґрунтованим; проте неприпустимо зводити роль литовцiв до ролi скандинавiв у складаннi Київської Русi. Уважати ВКЛ такою собi "iншою Руссю" ("iншою" щодо Пiвнiчно-Схiдної), лише з династiєю литовського походження на чолi, означає для дослiдника заздалегiдь прирiкати себе на нерозумiння багатьох важливих аспектiв внутрiшньо- й зовнiшньополiтичної iсторiї. Симптоматично, що хибнiсть зазначеного пiдходу до iсторiї ВКЛ констатував ще М.Грушевський23 ; проте й у його працях трапляються оцiнки, чи не дослiвно запозиченi з арсеналу критикованої ним iсторiографiчної традицiї24 .
Жоден iз литовських великих князiв не тiльки не здiйснив спроби надати християнству схiдного обряду статусу офiцiйної релiгiї, а й сам не прийняв православ'я вiдкрито. Iмовiрно, i Альґiрдас, i Йоґайла приватно сповiдували православну вiру; однак робити це публiчно вони не наважувалися, бо це означало б розрив з традицiйним литовським культом. Про те, що Альґiрдас залишався прихильником поганської релiгiї, свiдчить його iменування "вогнепоклонником" у посланнi патрiарха Фiлофея Коккiноса (червень 1370 p.), безсумнiвно, з подачi тодiшнього митрополита Алексiя. Дезiнформувати Константинополь останнiй не мiг: звiсно, не з огляду на моральнi засади (згадаємо хоча б кривоприсяжництво майбутнього росiйського "святого" з метою заманити Михайла Олександровича тверського до Москви 1368 p.), а через прогнозовану реакцiю патрiархату у випадку викриття ошуканства. Навряд чи варте довiри повiдомлення вiзантiйського iсторика Никифора Григори, нiбито Альґiрдас, ведучи боротьбу за титул "митрополита всiєї Русi" для свого ставленика Романа, планував хрещення Литви в православну вiру.
Привертає увагу наступний здогад: великий князь литовський мусив бути поганином, що й зумовило хрещення (i прийняття схими) Альґiрдаса лише напередоднi смертi25 . Не виключено, що й прийняття свого часу православ'я Витаутасом позбавляло його в майбутньому можливостi претендувати на вiльнюський стiл. Та й вiрнiсть католицизму Швiтрiґайли - визнаного сучасниками "проводиря Русi" - очевидно, не була випадковою: великий князь, як i ранiше, мав бути однiєї вiри з етнiчними литовцями.
С всi пiдстави вважати це якщо не доведеним, то, принаймнi, дуже ймовiрним. Тодi зрозумiло, чому старшi Ольґердовичi, можливо, узагалi не мали поганських iмен: їхнiй батько тодi навряд чи плекав надiї стати великим князем i передати цей титул комусь iз нащадкiв. Якiсно вiдмiнною була ситуацiя iз синами Уляни тверської; тому Йоґайла й Скiрґайла й не були охрещенi до 1377 р.26
Отже, Андрiй Ольґердович не мiг претендувати на те, щоб стати великим князем, i розумiв це. Крiм того, на завадi таким намiрам став би Кястутiс: адже в першi роки по смертi Альґiрдаса вiн дiяв згiдно з волею брата, задовольняючись роллю молодшого партнера у вiльнюсько-тракайськiй "дiархiї". Немає вказiвок i на те, щоб Андрiй будь-коли користувався iстотною пiдтримкою десь за межами Полоцької землi: найстарший серед синiв Альґiрдаса явно був позбавлений тiєї харизми, що була притаманна наймолодшому - Швiтрiґайлi. Усе промовляє за те, що iнiцiатором ворожих дiй був якраз Йоґайла, який прагнув усунути Андрiя з Полоцька; принаймнi, це не суперечить джерельним звiсткам. Отже, титулування Андрiя Ольґердовича "великим князем" не дає пiдстав анi для реконструкцiї змiсту проекту угоди, анi для його датування.
Другою обставиною є те, що Володимир Андрiйович серпуховський виступає й вiд iменi свого двоюрiдного брата, великого князя московського. Витлумачити це досить важко: остання поїздка Дмитра до Орди вiдбулася 1371 p., i немає пiдстав припускати, що Андрiй ще за життя Альґiрдаса, пiд час загострення литовсько-московських вiдносин, вступив у контакти з ворогами Литви. Нiщо не свiдчить i на користь того, що Андрiй Ольґердович був речником "руської" партiї у ВКЛ або послiдовно дотримувався промосковської орiєнтацiї.
Щоправда, в iсторiографiї радянської доби були спроби довести iснування зв'язкiв Андрiя з Москвою ще до 1377 р. В.Кучкiн звернув увагу на iнтердикт, накладений у червнi 1370 р. патрiархом Фiлофеєм на Святослава Iвановича смоленського й ще якихось неназваних князiв27 . Причиною було порушення ними угоди про союз iз Москвою та виступ проти неї на боцi Альґiрдаса й Михайла тверського 1368 р. В.Кучкiн припустив, що одним iз цих князiв мiг бути саме Ан-
стр. 180
дрiй Ольґердович. Арґументи були наведенi такi. Пiд 1368 р. Роґозький лiтописець (джерело тверського походження) повiдомляє, що Андрiй "воевал Хорвачь да Родню", не зазначаючи, утiм, належностi цих населених пунктiв28 . 1370 р. Дмитро московський "с всею силою приходил воевать Тферьскых волостии, сам стоял на Родне, а воеводы своя послал Зубцева имать с великою силою"29 . Отже, робить висновок В.Кучкiн, 1368 р. Родня (та Хорвач) належали Тверi; за його здогадом, вони навiть були дiдичними володiннями союзника Литви й ворога Москви Михайла Олександровича30 . Таким чином, дiї Андрiя в цьому випадку явно були б скерованi проти полiтичної лiнiї Альґiрдаса.
Погляд В.Кучкiна пiдтримали Ф.Шабульдо, Д.Александров, Е.Клюґ31 . При цьому навiть не вважалося за потрiбне зазначити, що такi авторитетнi дослiдники, як К.Стадницький, В.Антонович, П.Голубовський, В.Данилевич, М.Любавський одностайно визначали Хорвач i Родню як смоленськi волостi32 . Щоправда, якоїсь аргументацiї в них не знаходимо; мабуть, цей факт уважався цiлком очевидним.
Належнiсть Хорвача й Роднi 1370 р. аж нiяк не є достатньою пiдставою для визначення її на час походу Андрiя Ольґердовича, тобто двома роками ранiше. Якщо цi волостi тодi були смоленськими, то це добре вкладається у вiдому картину литовсько-смоленських взаємин. ВКЛ вже з середини 1350-х pp. вело планомiрний наступ на Смоленську землю, захопивши Ржеву, Бiлу, Мстиславль, Торо-пець; було зрозумiло, що кiнець незалежностi Смоленська є лише справою часу. Природним кроком iз боку Святослава Iвановича був союз iз Москвою. Похiд же Андрiя був вiдповiддю на це, каральною акцiєю, що цiлком вкладалася в рiчище полiтики його батька. Родня (i, очевидно, Хорвач) була захоплена й передана литовському союзниковi - Михайлу Олександровичу. Це засвiдчує й пiдкреслення тверським лiтописцем пiд 1370 р. того факту, що Родня й Зубцов є тверськими волостями: це було абсолютно зайвим щодо Зубцова, але не новоприєднаної Роднi. Iншим наслiдком походу 1368 р. мала стати явно вимушена вiдмова Святослава Iвановича вiд союзу з Москвою й участь у литовсько-тверських виправах проти неї 1368-1372 pp.
Ф.Шабульдо висловив смiливий, проте не пiдкрiплений джерельними свiдченнями здогад, згiдно з яким у з'їздi великоруських князiв в Переяславлi-Залiському (листопад 1374 р.) могли брати участь Ольґердовичi, зокрема й Андрiй полоцький33 (як мотив виставлена, звiсно ж, "общерусская программа"). Утiм, предметно дискутувати iз цим твердженням немає можливостi через вiдсутнiсть будь-яких доказiв на його користь.
Постає ще одне питання: чи не мiг бути виїзд Андрiя з Полоцька до Пскова наприкiнцi 1377 р. попередньо узгоджений iз Москвою? Даних для його розв'язання замало; проте видається, що спочатку кiнцевим пунктом "одиссеї" старшого Ольґердовича мислився саме Псков, а не Москва. Адже Андрiй 1342-1349 pp. уже княжив у Псковi, щоправда, майже весь час не особисто, а через намiсника. Окрiм старих зв'язкiв, його могла приваблювати й близькiсть Пскова до його втрачених володiнь. Якби ж Андрiй бажав дiстатися до Москви, то найкоротший шлях туди пролягав просто на схiд, а не на пiвнiч, через Псков i Новґород.
Навряд чи обґрунтований здогад Л.Черепнiна про те, що угода Андрiя з Москвою "накреслювала шлях до зближення з Яґайлом"34 . Нiщо не свiдчить про те, щоб колись близькiсть будь-кого до Андрiя Ольґердовича могла служити доброю рекомендацiєю в очах Йоґайли. Отже, i ця спроба датувати дослiджуванi акти є надто сумнiвною.
Пiдсумовуючи, можна зробити наступнi висновки:
- грамоти, згаданi в опису Посольського приказу 1626 p., iмовiрно, являють собою не угоду (чи двi угоди), i не прелiмiнарний акт мiж Андрiєм Ольґердовичем та московськими князями, а лише нератифiкований проект договору;
- зробити вiрогiднi висновки щодо його змiсту, принаймнi з огляду на нинiшнiй стан джерельної бази, не видається можливим;
- так само немає вагомих пiдстав датувати цей проект докладнiше, нiж промiжком часу з кiнця 1377 р. (швидше з 1378 р.) до початку 1387 p., хоча видається бiльш правдоподiбним, що вiн постав пiд час перебування Андрiя Ольґердовича в Москвi, тобто 1378-1381 pp.
Перейдiмо до аналiзу документiв, в яких контраґентами московських князiв виступають Иоґайла, Скiрґайла й Карiбутас. Як i в попередньому випадку, увагу Привертає згадка про наявнiсть в московському архiвi обох грамот. Очевидно, знов-таки йдеться лише про проект угоди. Думку про її "попереднiй" характер висло-
стр. 181
вив свого часу (побiжно) Ф.Шабульдо35 . Опис грамот не дає достатнiх пiдстав для реконструкцiї їхнього змiсту. Щоправда, Л.Черепнiй, I.Греков та їхнi послiдовники пов'язували цю "угоду" з прелiмiнарним актом Уляни Олександрiвни з Дмитром московським щодо хрещення й одруження Йоґайли. Виключити цього не можна, так само, утiм, як i довести; нижче ми ще повернемося до даного питання.
Особливiстю актiв, про якi йдеться, є наявнiсть датування. Однак надавати великої ваги цiй датi, на мою думку, не варто. В опису вказано "6902" (1394) рiк, що повнiстю виключено: Дмитра московського тодi вже давно не було серед живих, а Йоґайла став також i польським королем. Можна припустити, як це зробив Л.Черепнiн, що знак "900" помилково стоїть замiсть "90", а "800" - пропущений; це не є неймовiрним, проте ставитися до подiбного здогаду слiд обережно (користуючись нагодою, висловлюю щиру вдячнiсть доценту В.I.Воронову за консультацiю). Зрештою, не виключене помилкове означення дати i в ориґiнальних документах; у даному ж випадку маємо справу навiть не з копiєю акту, а iз згадкою про цю копiю.
Узагалi там, де йдеться про iсторiю ВКЛ, опис архiву Посольського приказу 1626 p. ряснiє помилковими спiввiднесеннями подiй, дат i правителiв. Так, названi "список з грамоты великого князя Витофта литовского, что он ... дал митрополиту Ионе московскому столец митрополич киевский и всеа Русии, ..., лета от рожества Христова 1451-го году"; "грамота докончалная литовского великого князя Швитригайла с новгородцким владыкою ... и с посадники, ..., лета 6930-го"; "докончалная грамота Воротынских князей с королем с Олександром, писана лета 6991-го году"; "грамота договорная, лета 7074-го году, что по государеву ... указу, приговорили ... стояти против литовского Степана короля (Стефана Баторiя. - В.Л.) о Ливонской земле"36 .
У згаданих грамотах iдеться про "цiлування хреста" Йоґайлою i його братами. Проте до прийняття католицтва Йоґайла не сповiдував християнство, принаймнi публiчно. Уважати iнакше означало б припустити, що прелiмiнарний акт Уляни Олександрiвни з Москвою був укладений ранiше й частково виконаний. Наскiльки менi вiдомо, нiхто з дослiдникiв даної проблеми не взяв на себе смiливiсть стверджувати це. Таким чином, маємо ще один вагомий арґумент проти чинностi дослiджуваної угоди; не могла вона бути укладена й пiсля хрещення Йоґайли в Краковi (15 лютого 1386 р.), про що свiдчить його титулування.
"Цiлувати хреста" Йоґайла, Скiрґайла й Карiбутас мали не лише Дмитру Iвановичу й Володимиру Андрiйовичу, а i їхнiм дiтям; про аналогiчне ж зобов'язання московських князiв не згадано. Це узгоджується з вiдомими фактами: Йоґайла на той час був ще неодружений; про дiтей Скiрґайли звiсток у джерелах не збереглося; правдоподiбно, що й Карiбутас ще не був одружений (з дочкою Олеґа Iвановича рязанського Анастасiєю) чи принаймнi не мав дiтей.
На думку ж А.Соловйова, ця обставина, укупi з вiдсутнiстю згадки про хре-стоцiлування Дмитром московським, свiдчить, що "у втраченiй угодi йшлося про васальну спадкову залежнiсть литовських князiв" вiд нього та його нащадкiв37 . Проте "цiлування хреста" московськими володарями є обов'язковим елементом не тiльки в угодах з Тверрю чи Рязанню, а й з власними удiльними князями38 . Припущення, що Йоґайла мiг погодитися на статус, нижчий порiвняно з Володимиром серпу-ховським, є повним абсурдом. Крiм того, не можна надавати великої ваги скупим згадкам опису про тi чи iншi документи, i вважати цi згадки мало не буквальним викладом змiсту актiв. Адже тут названi, мiж iншим, "грамота докончалная великого князя Василья Васильевича, по которой целовал крест брату своєму, князю Михайлу Ондреевичю", "грамота докончальная великого князя Василья Васильевича, по которой целовал крест брату своєму, князю Ивану Ондреевичю", i навiть "грамота докончалная великого князя Василья Васильевича, по которой целовал крест брату своєму, князю Ивану Ондреевичю, и за детей своих"39 . Iдучи за логiкою А.Соловйова, доведеться припустити, що Василь II не тiльки визнає в угодах з удiльними князями - Михайлом Андрiйовичем верейсько-бiлозерським та Iваном Андрiйовичем можайським - свою нерiвноправнiсть; iдеться ще й про "васальну спадкову залежнiсть" московських великих князiв вiд останнього.
Якщо спробувати датувати проект, абстрагуючись вiд запропонованої Л.Черепнiним дати, матимемо таку картину. Вiн не мiг постати пiзнiше початку 1386 p.; нижню межу встановити значно складнiше, але, швидше за все, нею є вересень 1380 р. Перiод
стр. 182
тимчасового усунення Йоґайли з вiльнюського столу Кястутiсом (1 листопада 1381 -12 червня 1382 pp.) виключати не можна: хоча перший i володiв тодi лише Кревом i Вiтебськом, але це не було перешкодою для титулування "великим князем"; принаймнi, для цього було значно бiльше пiдстав, анiж у випадку з Андрiєм Ольґердовичем.
Перейдiмо тепер до єдиного документу, змiст якого в загальних рисах вiдомий нам, тобто до угоди матерi Йоґайли з Дмитром московським. Оскiльки в Москвi зберiгалася одна грамота iз згаданим змiстом, є пiдстави гадати, що на цей раз не йдеться про незатверджений проект. Як уже зазначалося, це був прелiмiнарний акт, який не отримав логiчного продовження.
Вартi уваги зафiксованi тут далекосяжнi плани Москви: одруження Йоґайли з дочкою Дмитра Iвановича, публiчне хрещення в православну вiру й визнання залежностi вiд московського правителя ("быти вь их воле"). Зауважу, що такий ретельний виклад змiсту документу є майже безпрецедентним для опису 1626 p.: серед згадок про понад 90 угод (або їхнiх копiй) московських великих князiв середини XIV - початку XVI ст. маємо лише один такий приклад - щодо угоди Василя II iз уже згаданим Iваном Андрiйовичем можайським40 . Цiкаво також, що в iншiй, недатованiй, угодi мiж ними "князь Иван Ондреевич поступился ему (Василю II. - В.В.) Смоленска"41 . Проте подiбне його розпорядження долею цього мiста абсолютно виключене, не кажучи вже про те, що Москва захопила Смоленськ лише 1514 p.; ще А.Зiмiн фактично визнав непоясненнiсть цiєї "загадкової згадки"42 . Звертаю на це увагу, аби ще раз наголосити на необґрунтованостi беззастережної довiри до iнформацiї, яка мiститься в аналiзованому джерелi.
Повернiмось, однак, до нашого документу. Зрозумiло, що вiн мiг постати лише у вкрай критичних для Йоґайли обставинах. Чи є пiдстави пов'язувати його з проектом угоди Йоґайли з Москвою й, отже, припускати можливiсть його датування 1384 роком?
На думку багатьох росiйських (насамперед радянських) дослiдникiв, Куликовська битва 1380 р. докорiнно змiнила спiввiдношення сил у Схiднiй Європi, зокрема мiж Литвою й Москвою. Саме на цiй тезi досi ґрунтувалися спроби реконструкцiї змiсту та датування дослiджуваний литовсько-московських угод. У росiйськiй i польськiй iсторiографiях часто гiперболiзуються неґативнi наслiдки Куликовської битви для ВКЛ. С.Смолька порiвнював тогочасну Литовсько-Руську державу з "потопаючим кораблем", наголошуючи (як пiзнiше А.Соловйов) на "моральнiй поразцi" Йоґайли; вiн i Л.Колянковський убачали загрозу катастрофи для престижу ВКЛ в руських землях; останнє з цього часу нiбито вступає, як i Золота Орда, у "смугу безвиглядної кризи" (В.Пашуто, Ф.Шабульдо)43 .
А.Соловйов уважав, що заслуговує на увагу твердження Мацея Стрийковського, нiбито пiсля Куликовської битви Дмитро московський, пишаючись своєю перемогою, "umyslil tez pod Litwa pogany Witebskiego, Kijowskiego i Polockiego, xiestw Ruskich, wojna dochodzic" i виправив до Альґiрдаса послiв з оголошенням вiйни й погрозою ввiйти до Вiльнюса на Великдень; але литовський великий князь випередив його, дiйшовши до Москви44 . В оповiдi М.Стрийковського, вiдомого схильнiстю до фантастичних подробиць, наявна низка очевидних невiдповiдностей. Визнаючи це, А.Соловйов, однак, твердив, що "в литовських переказах XV-XVI ст. зберiгалась тверда впевненiсть у тому, що Дмитро Донський пiсля Куликовської перемоги вимагав вiд Литви Вiтебське, Полоцьке й навiть Київське князiвства, а це цiлком правдоподiбно"45 . Цей погляд пiдтримали А.Кiрпiчников, Ф.Шабульдо46 . Його подiляла й А.Хорошкевич, спираючись, однак, не на М.Стрийковського, а на "Хронiку Литовську й Жмойтську", в якiй пiд 1375 р. мiститься аналогiчне повiдомлення47 .
Гадаю, що з даним твердженням погодитись не можна: подiбна вимога навiть наприкiнцi XV ст. мала здебiльшого декларативний, а не практичний характер. Малоймовiрно це й тому, що аналiзована звiстка походить з надто пiзнього й непевного джерела. її генеза легко простежується: недатована оповiдь про погрози Дмитра московського й похiд Альґiрдаса мiститься в литовсько-руських лiтописах пiзньої редакцiї - "Хронiцi Биховця" i Євреїновському лiтописi. Проте тут вона не пов'язується з Куликовською битвою й жодним словом не згадано про фантастичнi претензiї Москви. При написаннi своєї "Хронiки" М.Стрийковський користувався лiтописом на кшталт "Хронiки Биховця"; без сумнiву, тут, як i в багатьох випадках, вiн "доповнив" своє джерело. Це неспростовно доводиться тим, що в бiльш раннiй його працi, "Початках...", знаходимо згадане оповiдання, датоване
стр. 183
1333 p. Однак тут М.Стрийковський ще не дає волю фантазiї, а йде за своїми джерелами, нiчого не повiдомляючи про вимоги московського князя48 . Правдоподiбно, вiн просто перенiс заяви московської дипломатiї доби Iвана III в часи правлiння його прадiда. Вiдiграла свою роль i злободеннiсть цього сюжету: саме пiд час написання "Хронiки" тривала Лiвонська вiйна й, зокрема, боротьба за Полоцьк. Даний епiзод мусив наочно продемонструвати, чим скiнчилися для Москви подiбнi претензiї ранiше. Такi паралелi мiж минулим i сучасним узагалi притаманнi твору М.Стрийковського49 .
Що ж до покликання А.Хорошкевич на "Хронiку Литовську й Жмойтську", то це виглядає дивно, адже вона є частиною т.зв. "Великої хронiки", створеної в першiй половинi XVII ст.; одним з її головних джерел якраз i є "Хронiка" М.Стрийковського50 .
Тепер коротко розглянемо перебiг подiй у ВКЛ у 1380-1384 pp. Близько 1 листопада 1381 р. Кястутiс здiйснив державний переворот, захопивши Вiльнюс i вiдiбравши в небожа верховну владу. Утiм, Кястутiс вiддав Йоґайлi його "отчину" - Крево й Вiтебськ. Зберiг свiй удiл - Сiверщину - i Карiбутас. Кястутiс, на вiдмiну вiд попередника, повiв рiшучу боротьбу з Орденом. Проте з середини травня йому довелося зосередити увагу на пiвденному сходi: Карiбутас вiдмовив йому в послуху. Без сумнiву, ця акцiя була частиною широкої змови синiв Уляни Олександрiвни. Спроба Кястутiса приборкати сiверського князя була невдала: очолений ним особисто похiд закiнчився поразкою51 . Тим часом (12 червня) Йоґайла з допомогою мiсцевого мiщанства здобув Вiльнюс. У подальшiй боротьбi вiн за пiдтримки лiвонського магiстра змусив капiтулювати Кястутiса i Витаута-са. Перший iз них у серединi серпня помер за загадкових обставин в ув'язненнi в Кревському замку; Витаутасовi ж удалося втекти через Мазовiю до Пруссiї.
Не виглядає перебiльшенням оцiнка подiй 1382 р. як безумовного трiумфу Йоґайли, який, як слушно вказав Ф.Конечний, поклав кiнець вiльнюсько-тракайському "дуалiзму" в устрої ВКЛ, надзвичайно посиливши цим свою владу52 . Сприятливо складалася й зовнiшньополiтична ситуацiя на сходi: 26 серпня Москва зазнала нищiвного погрому вiд Токтамиша. Пiд загрозою опинилася навiть гегемонiя Дмитра Iвановича у Великоросiї: вже 5 вересня Михайло Олександрович тверський вирушив в Орду в надiї (щоправда, марнiй) здобути ярлик на "велике княжiння Владимирське"53 . У цих умовах загроза з боку Москви явно ставала для Литовсько-Руської держави неактуальною. Непогано складалися й стосунки з Ордою: ще пiд час облоги Иоґайлою Тракая (липень-серпень 1382 р.) посольство вiд Токтамиша передало йому ярлик на пiвденноруськi землi.
Єдину небезпеку для Йоґайли тепер становив Витаутас, якому допомагав Орден, вiрний своїй полiтицi запобiгати надмiрному посиленню ВКЛ. Кiнець кiнцем ґросмейстер Конрад Цоллнер фон Ротенштайн оголосив вiйну Литвi (ЗО липня 1383 р.)54 . її перебiг не був надто успiшним для Ордену й Витаутаса - хоч 11 серпня вони й здобули Тракай, 3 листопада вiн повернувся пiд владу Йоґайли. Кампанiя 1384 р. завершилася перемогою Йоґайли й Скiрґайли пiд Вiлькiшкаєм. Та й претензiї Витаутаса i його пiдтримка в суспiльствi були тодi значно скромнiшими, нiж пiд час його другої "емiграцiї" (1390-1392 pp.). Iшлося не про захист литовсько-руської державностi, який став актуальним пiсля Кревської унiї, а про особисту справу Кейстутовича: повернення "отчини" - Тракая й земель, що "тягнули" до нього. Проте jipo Вiльнюс i верховну владу у ВКЛ не могло бути й мови55 . Улiтку ж 1384 р. Йоґайлi вдалося досягти порозумiння з двоюрiдним братом, який розiрвав союз iз Орденом i повернувся до Литви. Очевидно, ще з 1383 р. розпочалися переговори великого князя з поляками про одруження з Ядвiґою56 .
Зайнятiсть згаданими справами не заважала Йоґайлi зберiгати й навiть посилювати вплив на пiвнiчному сходi: так, 1383 р. князем-намiсником у Новгородi став Патрикiй Нарiмантович. Натомiсть московський правитель змушений був тодi вiдправити свого спадкоємця Василя заручником до Орди; 1384 р. Москва й залежнi вiд неї землi були обкладенi особливо важкою даниною.
Здається, викладеного достатньо, щоби впевнено стверджувати: датування прелiмiнарної угоди Уляни Олександрiвни з Москвою 1383-1384 pp., з огляду на її змiст, неймовiрне. Справа не тiльки в тому, що позицiї Йоґайли були явно мiцнiшими, нiж Дмитра московського (це зрозумiв i митрополит Кипрiан). Головне iнше: ця угода нiчого не давала анi йому особисто, анi ВКЛ в цiлому. Допомоги в боротьбi проти Ордену - головнiй тодi справi Йоґайли - Москва надати не могла; характерно, що дехто з дослiдникiв, навiть приймаючи датування угоди 1384 роком, зму-
стр. 184
шений був визнати це57 . Нiчим не обґрунтоване припущення I.Ґрекова, нiбито угода Йоґайли з Москвою змусила Орден сприяти консолiдацiї верхiвки ВКЛ, не чинячи перепон втечi Витаутаса. Адже московська загроза була тодi для лицарiв суто умоглядною; навряд чи це штовхнуло б їх на вiдхiд вiд своєї традицiйної полiтики, оскiльки примирення Йоґайли з Витаутасом було значно реальнiшою небезпекою. Проти подiбного припущення промовляють i обставини втечi Витаутаса з орденських володiнь.
Починаючи з Л.Черепнiна, прийнято вважати головною метою цiєї угоди антиординський союз. Без сумнiву, це було вигiдно й потрiбно Москвi; проте досi нiхто до ладу не пояснив, який зиск мав би з цього Иоґайла. Вiн явно не потребував вiдволiкання уваги й сил вiд боротьби на пiвнiчному заходi; до того ж, як зазначалося, його взаємини з Токтамишем складалися не гiршим чином. Такий союз, за оцiнкою О.Галецького, змушував би ВКЛ дiяти на користь "справи Москви"58 , а не у власних iнтересах.
Що ж могло змусити Йоґайлу погодитись на встановлення фактичної залежностi Литовсько-Руської держави вiд Москви? Зворушливо-наївне пояснення цьому дав А.Соловйов: "честолюбний" великий князь, пiдпорядкувавши 1385 р. ВКЛ Польщi, засвiдчив цим, що "не надто дорожив незалежнiстю Литви"; отже, вiн легко мiг пiдкорити її 1384 р. Москвi59 . Але Йоґайла не мiг не дорожити власним статусом; тому неймовiрно, щоб вiн обирав мiж перспективами, - стати королем Польщi чи васалом Москви. Унiя з Польщею мала безумовнi переваги, i не тiльки "з формально-юридичного боку" (як неохоче визнав I.Ґреков). Вона давала змогу об'єднати сили в боротьбi проти Ордену, що вiдповiдало не тiльки особистим, але й державним iнтересам.
Визнаючи це, О.Галецький, С.-М.Кучиньський, А.Хорошкевич упритул наблизилися до єдино можливого висновку: прелiмiнарна угода Уляни Олександрiвни з Москвою не могла бути укладена 1384 р. (i взагалi пiсля червня 1382 p.). Однак на завадi стали стереотипи нацiональних iсторiографiй щодо безвиглядного становища ВКЛ напередоднi Кревської унiї в першому випадку й грандiозних наслiдкiв Куликовської битви - в другому. Тому О.Галецькому довелося пояснювати гаданi подiї 1384 р. "вагомим" аргументом - що Ядвiґа на той час ще не прибула до Польщi; С.-М.Кучиньський припускав, що дiї Уляни Олександрiвни могли не завжди збiгатися з намiрами її сина60 .
Коли ж становище Йоґайли було (чи мало перспективу стати) настiльки критичним, щоб зумовити появу подiбного документу? Вiдповiдь зрозумiла: це листопад 1381 -червень 1382 pp., тобто час його вiдсторонення вiд влади (ще С.Смолька вважав дивним, чому Москва не скористалася тодiшньою ситуацiєю в руських землях ВКЛ61 ). Як вiдзначалося, С.Думiн свого часу зауважив, що погром Москви Токтамишем 1382 р. звiв нанiвець плани литовсько-московського зближення62 . На жаль, вiн не розвинув цю тезу. Зокрема, з контексту випливає, що Йоґайла, на погляд С.Думiна, був на час укладення угоди великим князем; отже, її треба датувати промiжком часу мiж 8 вересня 1380 р. i 1 листопада 1381 р. Але тодi крах гаданих планiв Йоґайли треба було б пов'язувати з дiями Кястутiса, а не Токтамиша. Утiм, як вiдзначалося, тодiшня ситуацiя не була такою, щоб змусити Йоґайлу пiти на нерiвноправний договiр iз Москвою. Тому цi домовленостi слiд вiднести до часiв втрати Ольґердовичем великокнязiвської влади.
У такому випадку угода з Москвою мала бути спрямована проти Кястутiса. Це суперечить поширеному уявленню, нiбито зовнiшньополiтичнi програми вiльнюського й тракайського центрiв, уособлюванi Йоґайлою й Кястутiсом, рiзнилися стосовно вiдносин iз Москвою. Цю думку тiєю чи iншою мiрою подiляли С.Смолька, Л.Колянковський, С.-М.Кучиньський, В.Пашуто, В.Кучкiн, Ф.Шабульдо, С.Думiн та iн.63 Ба бiльше, на думку I.Ґрекова, цiлком iмовiрне погодження Кястутiса з Дмитром московським ще до Куликовської битви, з метою захоплення верховної влади у ВКЛ. Пiсля ж перевороту 1381 р. нiбито постав їхнiй антиординський союз64 .
Оскiльки доказiв на користь такого припущення не iснує, I.Ґреков посилався на згадки про укладення Кястутiсом угоди з Москвою про кордони65 . Однак це явно недостатнiй арґумент на користь "промосковських" настроїв Кястутiса, тим бiльше - їх iснування ще до 1380 р. Простiше пояснити це його бажанням забезпечити свої схiднi кордони на час боротьби з Орденом. Мiж iншим, не є фактом, що угоду Кястутiс укладав iз Москвою - ще А.Прохаска припустив, що це могла бути угода ВКЛ iз Тверрю, оскiльки в згаданих уривках iдеться про ржевськi волостi66 .
Iншим доказом I.Ґреков уважав недатовану московсько-рязанську угоду, укладену мiж травнем 1381 р. й осiнню 1382 р. У нiй вимагалося: "А к Литве князю
стр. 185
великому Олгу целованье сложити. А будет князь великий Дмитрии Иванович и брат, князь Володимер, с Литвою в любви, ино и князь великий Олег с Литвою в любви. А будет князь великий Дмитрии и князь Володимер с Литвою не в любви, и князю великому Олгу быти со князем с великим з Дмитрием и со князем с Володимером на них с одного"67 . I.Ґреков запропонував розумiти це як вимогу розiрвати союз Рязанi з Йоґайлою; прогнозоване ж полiпшення вiдносин Москви з ВКЛ "передбачало" прихiд до влади iншого правителя, тобто Кястутiса68 . Але наведений текст не вповноважує на такi висновки: могло передбачатися й полiпшення стосункiв з Йоґайлою. Зрештою, не виключена (хоча й малоймовiрна) можливiсть, що угода укладалася якраз за часiв перебування на вiльнюському столi Кястутiса, коротке правлiння якого взагалi не дає достатньо даних для суджень щодо його "руської" полiтики. Цiлком має рацiю Б. Ф л оря, наголошуючи на малоймовiрностi iстотних розходжень у полiтицi, зокрема схiднiй, мiж Вiльнюсом i Тракаєм69 .
Ставши великим князем, Кястутiс мусив дбати про iнтереси держави в цiлому, а не лише власних володiнь, як ранiше. Це передбачало й збереження переваги над Москвою, а отже, продовження тут полiтики Альґiрдаса i Йоґайли. Москва ж, розумiючи неможливiсть тривалого миру з Литвою, була зацiкавлена в її послабленнi; це було майже iмперативом московської полiтики (як, утiм, i орденської). Кястутiс, лiквiдувавши "дiархiчний" режим y ВКЛ, мав уявлятися грiзнiшим потенцiйним супротивником, нiж був ранiше Йоґайла. До того ж, якби навiть у середовищi литовсько-руської знатi дiйсно iснувало промосковське угруповання прибiчникiв "общерусской программы", надзвичайно важко уявити в ролi його лiдера Кястутiса - визнаного провiдника поганської Литви.
З огляду на це, дуже ймовiрно, що Дмитро московський (як i Орден) сприяв внутрiшнiй боротьбi у ВКЛ. Саме тодi могла постати нерiвноправна угода, укладена вiд iменi сина (вiдтепер лише обласного, а не великого князя) Уляною Олександрiвною. У такому разi легко пояснити й той факт, що безпосереднiм контраґен-том Дмитра виступала вдова Альґiрдаса, а не сам Йоґайла - вона, iмовiрно, мала тодi бiльшу свободу дiй, нiж її сини. Правдоподiбно, що контакти з Москвою пiдтримувалися через Карiбутаса, так само, як iз Лiвонiєю, - через Скiрґайлу.
Вiдомо, що пiд час загострення "громадянської вiйни" у ВКЛ (кiнець липня - початок серпня 1382 р.) Жемайтiя зажадала вiд Йоґайли присяги на вiрнiсть поганськiй релiгiї, як умову визнання його влади70 . Оскiльки пiсля цього 9 тис. жемайтiв приєдналися до Кястутiса, Ольґердович, очевидно, цього не зробив71 . Це також може свiдчити на користь iснування тодi згаданої прелiмiнарної угоди, яка передбачала хрещення Йоґайли (здогад щодо намiрiв Йоґайли прийняти православ'я висловив ще С.Смолька, зазнавши за це критики з боку А.Прохаски72 ).
Оскiльки угода була прелiмiнарною, невiдомо, за яких обставин вона мала набути чинностi. Доволi сумнiвно, щоб iшлося про її виконання в разi повернення сином Уляни верховної влади. Навряд чи Дмитро московський мiг плекати надiї, що Йоґайла погодиться стосовно нього на приблизно такий статус, до якого Михайла тверського тимчасово звела поразка 1375 р. (i вiд якого, до речi, вiн звiльнився внаслiдок подiй 1382 р.!). Невiдомо також, чи знали в Москвi, якими ускладненнями загрожує правителю ВКЛ прийняття православ'я. Iмовiрнiше, угода була розрахована на випадок виникнення критичних для Йоґайли обставин: конфлiкту з Кястутiсом, втрати володiнь чи навiть втечi до Москви. Важко судити, чи передбачалася допомога Дмитра Йоґайлi в його боротьбi за великокнязiвський стiл.
Це ж стосується й питання про роль в аналiзованих подiях Токтамиша. Погляд I.Ґрекова, згiдно з яким Орда надавала пiдтримку Йоґайлi й Карiбутасу не тiльки проти Кястутiса, ай- опосередковано - проти Москви, не пiдтверджується джерелами. Узагалi про взаємини Токтамиша з Дмитром Iвановичем московським до серпня 1382 р. вiдомо мало; проте є пiдстави вважати, що похiд на Москву став несподiванкою для останнього. Тож можна припустити, що контакти московського уряду з Йоґайлою та Уляною Олександрiвною були якимсь чином санкцiонованi Ордою чи погодженi з нею (на користь цього може свiдчити вже згадане надання Йоґайлi у липнi 1382 р. ярлика на пiвденно-руськi землi ВКЛ). Зрештою, це могло стати одним iз мотивiв їхнього конфлiкту: скажiмо, амбiцiї московського правителя могли здатися Токтамишевi завеликими. У такому разi розвиток ординсько-московських взаємин 1382 р. мiг бути подiбним до подiй 1408 p.:
стр. 186
Iдиґу (Едиґей) тодi приспав пильнiсть Василя I, оголосивши, що вирушає проти Витаута-са, а натомiсть несподiвано напав на Москву. Також не виключено, що переговори Дмитром Iвановичем велися потай вiд Орди, i саме це й викликало гнiв Токтамиша.
Пiсля повернення Йоґайли до влади про виконання ним угоди не могло бути й мови, крiм, хiба що, одруження з дочкою Дмитра Iвановича, чого, однак, не сталося. Що ж до проекту угоди Йоґайли, Скiрґайли й Карiбутаса з московськими князями, то вiн постав, iмовiрно, уже пiсля цих подiй. Можливо, за передбачуваним хрестоцiлуванням iз боку Йоґайли i його братiв слiд бачити спробу Дмитра московського все ж домогтися публiчного хрещення Ольґердовича за схiдним обрядом. Не виключено, що вона дiйсно мала мiсце, як уважали Л.Черепнiй та його послiдовники, у 1384 р. Утiм, оскiльки змiст проекту невiдомий, будь-якi обґрунтованi судження стосовно його датування неможливi.
Таким чином, пропонуються наступнi висновки:
- прелiмiнарна угода Уляни Олександрiвни з Москвою, з огляду на її змiст, могла постати лише мiж листопадом 1381 р. й червнем 1382 p., тобто за часiв захоплення верховної влади у ВКЛ Кястутiсом;
- документи, в яких виступає великий князь Йоґайла з братами, становили, очевидно, незатверджений проект угоди; вiн, найiмовiрнiше, виходив вiд Дмитра Iвановича;
- для реконструювання змiсту цього проекту не iснує жодних вагомих пiдстав; те саме стосується й часу його постання, хоча правдоподiбнiше, що це сталося вже пiсля повернення Йоґайли до влади.
Запропоноване розв'язання розглянутих вище проблем, за нинiшнього стану джерельної бази, може бути лише гiпотетичним. Видається, однак, що воно узгоджується з вiдомими фактами, як мiнiмум, не гiрше, анiж усталений погляд. Зокрема, викликає заперечення не надто коректна дослiдницька методика, використана прибiчниками останнього: обравши як вiдправну точку сумнiвну дату, намагатися "вписати" в тодiшню iсторичну ситуацiю змiст документiв, замiсть того, щоб датувати їх, спираючись на змiст. Невипадково в цих дослiдженнях (насамперед, I.Ґрекова) прелiмiнарна угода Уляни Олександрiвни з Москвою з'являється 1384 р. як deus ex machina, не бувши органiчно пов'язана анi з попереднiми, анi з наступними подiями. Сам факт того, що далекосяжнi (як прийнято вважати) плани Москви не тiльки не здiйснилися, а й практично не вiдбилися в джерелах, ставши вiдомими майже випадково, мав би оцiнюватися як вельми промовистий.
В утвердженнi концепцiй, помилковiсть яких доводилася вище, неабияку роль вiдiграли поширенi в iсторiографiї, особливо проправославнiй, зневажливi оцiнки Йоґайли як особистостi й полiтичного дiяча, надто в порiвняннi з Витаутасом та Дмитром московським. їм, дiйсно, поталанило з панегiричними вiдгуками iсторикiв; але неупереджений аналiз змушує визнати, що полiтика Йоґайли мала бiльш вагомi й тривкi результати порiвняно з його "блискучими" сучасниками. Далося взнаки й те, що досi дослiдники литовсько-московських угод аналiзували згадки про них iзольовано вiд решти змiсту опису 1626 p., суттєво обмежуючи тим самим iнформативнi можливостi цього джерела.
Ще раз зазначу, що деякi наведенi оцiнки й висновки не претендують на вичерпнiсть. Проте, якщо це вiдновить iнтерес до порушених проблем i дасть поштовх до їх обговорення, автор уважатиме своє завдання виконаним.
-----
1 Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей XIV-XVI вв. (далi -ДДГ). - М.; Л., 1950. - С.460; Черепний Л.В. Договорные и духовные грамоты Дмитрия Донского как источник для изучения политической истории Великого княжества Московского // Исторические записки (далi - ИЗ). - Т.24. - М., 1947. - С.248, 249; Его же. Русские феодальные архивы XIV-XV веков. - 4.1. - М.; Л., 1948. - С.50, 51; Опись архива Посольского приказа 1626 года. - 4.1. - М., 1977. - С.34, 35.
2 Черепний Л.В. Договорные и духовные грамоты... - С.242; Его же. Образование Русского централизованного государства в XIV-XV веках. Очерки социально-экономической и политической истории Руси. - М., 1960. - С.651.
3 Черепний Л.В. Договорные и духовные грамоты... - С.250.
4 Его же. Русские феодальные архивы... - 4.1. - С.51.
5 Див.: Советская книга. - 1949. - N7. - С.69-73; Вестник АН СССР. - 1949. - N8. - С.83-85; Вопросы истории (далi - ВИ). - 1949. - N9. - С.119-122; Известия АН СССР.
стр. 187
- Серия истории и философии. - T.IX. - N3 (май-июнь). - М., 1952. - С.300-304; Kwartalnik histo-ryczny (далi - КН). - R.LX. - 1953. - N1. - S.223-229; Archeion. - T.XXV. - War., 1956. - S.374-380.
6 Соловьев A.B. Автор "Задонщины" и его политические идеи // Труды Отдела древнерусской литературы. - T.XIV. - М.; Л., 1958. - С. 187.
7 Бегунов Ю.К. Об исторической основе "Сказания о Мамаевом побоище" // "Слово о полку Игореве" и памятники Куликовского цикла. - М.; Л., 1966. - С.514.
8 Греков И.Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды (на рубеже XIV-XV вв.). -М., 1975. - С. 139, 140; Его же. Место Куликовской битвы в политической жизни Восточной Европы конца XIV в. // Куликовская битва: Сб. статей. - М., 1980. - С. 140. Пор.: Его же. Восточная Европа... - С.97. - Прим. 14.
9 Там же. - С. 173, 174; Греков И.Б., Шахмагонов Ф.Ф. Мир истории. Русские земли в XIII-XV веках. - М., 1986. - С.213, 214.
10 Греков И.Б. Очерки по истории международных отношений Восточной Европы XIV-XVI вв. - М., 1963. - С.68.
11 Полоцкие грамоты XIII - начала XVI вв. / Сост. А.Л.Хорошкевич. - Вып.З. - М., 1980. - С. 142, 143, 148; Хорошкевич Г.Л. Полiтичнi наслiдки Куликовської битви // УIЖ. - 1980. - N9. - С.56, 57.
12 Дружба и братство русского и украинского народов: В 2-х т. - Т.1. - К., 1982. -С.96, 97; Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. - К., 1987. - С.132-134.
13 Водов В Л. Зарождение канцелярии московских великих князей (середина XIV в. - 1425 г.) // ИЗ. - Т.103. - М., 1979. - С.330; Кучкин В.Л. Победа на Куликовом поле // ВИ. - 1980. - N8. - С.20; Кирпичников А.Н. Куликовская битва. - Л., 1980. - С. 114; Заремба С.З. Куликовська битва та її iсторичне значення. - К., 1980. - С.95.
14 K.Kuczynski S.M. Rozbior krytyczny roku 1385 "Dziejow polskich" Jana Dhigosza // Studia zrodloz-nawcze. - T.IIL - Poznan, 1958. - S.221, 225, 233, 240; Ловмяньскип X. Русско-литовские отношения в XIV-XV вв. // Феодальная Россия во всемирно-историческом процессе: Сб. статей, посвященный Л.В.Черепнину. - М., 1972. - С.274.
15 Halecki О. Jadwiga Andegawenska i ksztaltowanie si$ Europy Srodkowowschodniej. - Krakow, 2000. -S.I 30-132
16 Шевченко I. Україна мiж Сходом i Заходом. Нариси з iсторiї культури до початку XVIII ст. - Львiв, 2001. - С.91.
17 Думин С.В. Другая Русь (Великое княжество Литовское и Русское) // История Отечества: люди, идеи, решения. Очерки истории России IX - начала XX вв. - М., 1991. - С. 107, 108.
18 ДДГ. - N59, 63, 76, 79.
19 Флоря Б Л. Литва и Русь перед битвой на Куликовом поле // Куликовская битва. - С. 162.
20 Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год / Под ред. В.Антоновича и К.Козловского. - К., 1868. - N5. - С.9; Грамоти XIV ст. (Пам'ятки української мови). - К., 1974. - N18. - С.37; N19. - С.38; N35. - С.67; N37. - С.70; N54. - С.108; N74. - С.137; Українськi грамоти XV ст. (Пам'ятки української мови). - К., 1965. - N11. - С.38; Барбашев А. Витовт и его политика до Грюнвальденской битвы (1410 г.). - СПб., 1885. - С. 138, 139.
21 Dhigosza Jana kanonika krakowskiego Dziejow polskich ksiag dwanascie // Idem. Dziela wszystkie / Wyd. A.Przezdziecki. - T.IV. - Krakow, 1868. - S.435; Dzieje Korony Polskiej i Wielkiego ksiestwa Litewskiego od rokii 1380 do 1535. Przez Bemarda z Rachtamowic Wapowskiego / Wyd. M.Malinowski. - T.I. - Wilno, 1847. - S.69; Stryjkowski M. О poczatkach, wywodach, dzielnosciach, sprawach rycerskich i domowych slawnego naro-du litewskiego, zemojdzkiego i ruskiego, przedtym nigdy od zadnego ani kuszone, ani opisane, z natchnienia Bozego a uprzejmie pilnego doswiadczenia. - War., 1978. - S.308; Idem. Kronika polska, litewska, zmodzka i wszystkiej Rusi. - Т.Н. - War., 1846. - S.76; Kronika Marcina Bielskiego / Wyd. K.J.Turowski. - T.I. - Sanok, 1856. - S.476. Пор., напр.: Бандтке Г.С. История государства Польского. - Т.Н. - СПб., 1830. - С.1; Соловьев С. М. История России с древнейших времен // Его же. Сочинения: В 18 кн. - Кн.П. - М., 1988. - С.268; Stadnicki К. Olgierd i Kiejstut synowie Gedymina w. xiecia Litwy. - Lwow, 1870. - S.124; Бестужев-Рюмин К. Русская история. - Т.П. - Вып.1. - СПб., 1885. - С.34; Данилевич В. Очерк истории Полоцкой земли до конца XIV столетия. - К., 1896. - С. 163; Черепнин Л.В. Договорные и духовные грамоты... - С.248; Полоцкие грамоты... - Вып.З. - М., 1980. - С.145, 146, 148, 149; Флоря Б.Н. Указ. соч. - С.158; Александров Д.Н., Володихин Д.М. Борьба за Полоцк между Литвой и Русью в XII-XVI веках. - М., 1994. - С.41-43. Вар-то водночас вiдзначити, що литовсько-руським лiтописанням подiбнi намiри Андрiя Ольґер-довича не засвiдченi.
22 Wolff J. Rod Gedymina. Dodatki i poprawki do dziel hr. K.Stadnickiego "Synowie Gedymina", "Olgierd i Kiejstut" i "Bracia Wladyslawa Jagielfy". - Krakow, 1886. ~ S.84, 85.
23 Грушевсъкий М. Звичайна схема "русскої" iсторiї й справа рацiонального укладу iсторiї схiдного слов'янства. - СПб., 1904. - С.4.
24 Його ж. Iсторiя України-Руси. - T.IV: XIV-XVI вiки - вiдносини полiтичнi. - К. 1993. - С.95-98.
стр. 188
25 Wolff J. Op. cit. - S.84, 85; Smolka St. Rok 1386. W piqciowiekowa rocznicQ. - Krakow, 1886. - S.105; Idem. Kiejstut i Jagiello // Pami^tnik Akademii UmieJQtnosci w Krakowie. Wydziafy: filologiczny i historyczno-filozoficzny. - T.VII. - 1889. - S.I29.
26 Wolff J. Op. cit. - S.84, 85.
27 Григорович В. Протоколы Константинопольского патриархата XIV-го столетия // Журнал Министерства народного просвещения. - 4.LIV. - 1847. - С.143, 144; Асta Patriarchatus Constantinopolitani MCCCXV-MCCCCII e codicibus manu scriptis bi-bliothecae palatinae Vindobonensis / Ed. F.Miklosich et I.Muller. - T.I. - Vindobonae, 1860. - NCCLXVIII-CCLXIX. - P.523-525; Русская историческая библиотека, издаваемая Императорскою археографическою комиссиею. - Т.VI. Памятники древнерусского канонического права. Ч.I. (Памятники XI-XV в.). - СПб., 1880. - Приложение. - N20, 21. - Стб.117-124.
28 ПСРЛ. - Т.XV. - Вып.1. Рогожский летописец. - Пг., 1922. - Стб.87.
29 Там же. - Стб.93.
30 Кучкин В.А. Русские княжества и земли перед Куликовской битвой // Куликовская битва. - С.75; Его же. Формирование государственной территории Северо-Восточной Руси в X-XIV вв. - М., 1984. - С. 148.
31 Шабульдо Ф.М. Земли... - С. 111; Александров Д.Н., Володихин Д.М. Указ. соч. - С.41; Клюг Э. Княжество Тверское (1247-1485 гг.). - Тверь, 1994. - С. 151.
32 Stadnicki К. Op. cit. - S.134; Антонович В.Б. Очерк истории Великого княжества Литовского до половины XV столетия. - Вып.1. - К., 1878. - С. 132; Голубовский П.В. История Смоленской земли до начала XV ст. - К., 1895. - С.319, 320; Данилевич В. Указ. соч. - С. 160, 161; Любавский М.К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. - М., 1910. - С.30.
33 Дружба и братство... - Т.1. - С.92; Шабульдо Ф.М. Земли... - С.110-111. Пор.: Його ж. Консолiдацiя антиординських сил пiвнiчно-схiдних та пiвденно-захiдних руських земель // УIЖ. - 1980. - N9. - С.77.
34 Черепнин Л.В. Договорные и духовные грамоты... - С.250.
35 Шабульдо Ф.М. Земли... - С. 134.
36 ДДГ. - С.475, 478, 481, 482.
37 Соловьев А.В. Указ. соч. - С. 187. *
38 ДДГ. - N2, 5, 11, 14, 16, 18 та iн.
39 Там же. - С.464.
40 Там же.
41 Там же. - С.463.
42 Зимин А.Л. Витязь на распутье. Феодальная война в России XV в. - М., 1991. - С.90.
43 Smolka St. Kiejstut i Jagiello. - S.98, 101, 128, 152-154; Соловьев А.В. Указ. соч. - С.196; Греков Б.Д., Якубовский А.Ю. Золотая Орда и ее падение. - М.; Л., 1950. - С.242, 243; Греков И.Б. Очерки... - С.62; Его же. Восточная Европа... - С. 137; Пашуто В.Т. "И въскипе земля Руская..." // История СССР. - 1980. - N4. - С.88; Его же. Возрождение Великорос-сии и судьбы восточных славян // Пашуто В.Т., Флоря Б.Н., Хорошкевич А.Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства. - М., 1982. - С.46; Шабульдо Ф.М. Земли... - С.131.
44 Stryjkowski М. Kronika... - Т.Н. - S. 10-12.
45 Соловьев А.В. Указ. соч. - С. 186.
46 Кирпичников А.Н. Указ. соч. - С. 114; Шабульдо Ф.М. Земли... - С. 132.
47 ПСРЛ. - Т.XXXII. Хроники: Литовская и Жмойтская, и Быховца. Летописи: Бар-кулабовская, Аверки и Панцырного. - М., 1975. - С.60; Полоцкие грамоты... - Т.З. - С. 143.
48 ПСРЛ. - Т.XXXII. - С. 140; T.XXXV. Летописи белорусско-литовские. - М., 1980. - С.223; Stryjkowski M. О poczatcach... - S.260-262.
49 Див. про це: Рогов А.И. Русско-польские культурные связи в эпоху Возрождения (Стрыйковский и его Хроника). - М., 1966. - С. 163, 164, 177.
50 Улащик Н.Н. "Литовская и Жмойтская кроника" и ее отношение к хроникам Быховца и М.Стрыйковского // Славяне и Русь. - М., 1968. - С.358-360; Его же. Введение в изучение белорусско-литовского летописания. - М., 1985. - С.74, 76, 77; Чамярицкi В. Сведкi нашай мшуушчыны // Беларускiя летапiсьi i хронiкi. - Мн., 1997. - С.18.
51 ПСРЛ. - T.XXXV. - С.68, 86, 116, 134, 155, 182, 203, 225; Т.ХХХII. - С.142; Die Chronik Wigands von Marburg // Scriptores rerum Prussicarum. - Bd.II. - Leipzig, 1863. - S.611.
52 Smolka St. Kiejstut i Jagietto. - S.151-155; Koneczny E Jagietto i Witold (1382-1392) // Przewodnik naukowy i literacki. - 1892. - R.XX. - T.XX. - Z.I. Styczen. - S.13; Prochaska A. Krol Wladyslaw-Jagietto. -T.I.- Krakow, 1908.-S.44.
53 ПСРЛ. - Т.XV. - Вып.1. - Стб. 146, 147; Т.XV. Летописный сборник, именуемый Тверскою летописью. - СПб., 1863. - Стб.442; Т.VIII. Продолжение летописи по Воскресенскому списку. - СПб., 1859. - С.47, 48.
стр. 189
54 Kodeks dyplomatyczny Litwy. Z rejcopismow w archiwum tajnem w Krolewcu zachowanych / Wyd. E.Raczynski. - Wroclaw, 1845. - S.62-68. - NVII-VIII; Liv-, Esth- und Curlandisches Urkundenbuch nebst Regesten. - Bd.III. 1368-1393 / Herausgegeben EG. v. Bunge. - Reval, 1857. -NMCLXXXIX. - Sp.399-401.
55 Koneczny F. Op. cit. - S.14; Kuczynski S.M. Rozbior... - S.237.
56 Ibid. - S.221, 233, 240.
57 Kuczynski S.M. Rozbior... - S.220; Хорошкевич Г.Л. Назв, праця. - С.57.
58 Halecki О. Op. cit. - S.132.
59 Соловьев A.B. Указ. соч. - С. 187. - Прим.26.
60 Halecki О. Op. cit. - S.133; Kuczynski S.M. Rozbior... - S.236.
61 Smolka St. Kiejstut i Jagiello. - S.140, 141.
62 Думин С.В. Указ. соч. - С. 107, 108.
63 Smolka St. Kiejstut i Jagiello. - S.139-141; Греков И.Б. Очерки... - С.65; Его же. Восточная Европа... - С. 128; Kuczynski S.M. Ziemie czernihowsko-siewierskie pod rzadami Litwy. (Prace Ukrainskiego instytutu naukowego. T.XXXIII). - War., 1936. - S.205, 206; Пашуто В.Т. "И въскипе земля Руская..." - С.83, 84; Его же. Возрождение... - С.41; Кучкин В.А. Победа... - С.20; Шабульдо Ф.М. Земли... - С.46, 49, 50, 93, 123, 124, 132, 133, 136; Думин С.В. Указ. соч. - С.107.
64 Греков И.Б. Очерки... - С.65, 66; Его же. Восточная Европа... - С.98-104, 137, 139, 140, 145, 146, 148-158, 164, 165, 167, 168, 174; Его же. Место Куликовской битвы... - С.134, 140, 141.
65 ДДГ. - N53. - С.161; N83. - С.329, 330.
66 Prochaska A. Upadek Kiejstuta. - S.502.
67 ДДГ. - N10. - С.29, 30.
68 Греков И Б. Восточная Европа... - С. 145, 146; Его же. Место Куликовской битвы... - С. 135, 136.
69 Флоря Б.Н. Указ. соч. - С. 156, 167.
70 Die Chronik Wigands von Marburg. - S.619.
71 Smolka St. Kiejstut i Jagiello. - S.149, 155.
72 Ibid. - S.107, 108, 154, 155; Prochaska A. Przyczynki krytyczne do dziejow unii // Rozprawy i sprawozdania z posiedzen wydziahi historyczno-filozoficznego Akademii Umiejejnosci w Krakowie. - Serya II. -T.VIII (XXXIII). - 1896. - S.86, 89-95; Idem. Krol Wladyslaw-Jagiello. - T.I. - S.37, 38. - Prz.2; Idem. Upadek Kiejstuta.-S.494, 495.
The article analyses information about Lithuanian-Moscow agreements of 1370th~80th from description of the archive of Embassy order in 1626, as well as historiography of the problem. Contrary to the prevailing till now point of view, it is proved that agreements with Moscow were never arranged neither by Andrii OVgerdovych, nor by Jogaila, Skirgaila and Kaributas; it's only about their unratified projects. There are no reasons to connect the second of them with preliminary agreement of Jogaila's mother, Uliana Oleksandrivna with Dmytro Ivanovych moscovian, too. This agreement specified the establishment of Jogaila's dependence on Great Moscovian Duke, and so it's accepted dating 1383-1384 is unacceptable. Treaty on such conditions could appear only in the times of seizure of Great Duke's power in Great Lithuanian Principality by Kiastutis, in the period from November of 1381st and June of 1382nd. Also, it is proved the groundlessness of arro-gation to some Gedyminovychi (first of all to Kiastutis and Andrii OVgerdovych) pro-Moscovian sympathies and to Dmytro Moscovian - far-sighted plans considering Rus' lands of GLP.
New publications: |
Popular with readers: |
News from other countries: |
![]() |
Editorial Contacts |
About · News · For Advertisers |
![]() 2009-2025, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map) Keeping the heritage of Ukraine |