Автор: В. О. ПАЩЕНКО, Т. В. НАГОРНА

У статтi розглядається маловiдомий аспект громадської дiяльностi росiйського письменника Л. М. Толстого на рубежi XIX-XX ст., пов'язаний iз його тiсною спiвпрацею з послiдовниками релiгiйної громади духоборiв. Як явище суспiльного життя духоборство вперше в Росiйськiй iмперiї виникло в українських губернiях у другiй половинi XVIII ст.

Постать Лева Миколайовича Толстого навряд чи потребує особливих коментарiв: вiдомий росiйський письменник, громадський дiяч, людина, котра займала активну життєву позицiю в iмперськiй Росiї. Проте недостатньо

* Пащенко Володимир Олександрович - д-р iст. наук, професор, академiк АПН, ректор Полтавського державного педагогiчного унiверситету iм. В. Г. Короленка; Нагорна Тамара Вiталiївна - аспiрантка кафедри iсторiї України ПДПУ.

стр. 56

висвiтленими залишаються окремi аспекти його громадської дiяльностi. Адже не є загальновiдомими данi про те, що Л. Толстой вiдмовився вiд Нобелiвської премiї миру в 1897 р. на користь послiдовникiв релiгiйної громади духоборiв. Не досить поширено iнформацiю, що вирученi за роман "Воскресенье" кошти в розмiрi 32 тис. 360 руб. вiн перерахував у комiтет переселення духовних християн за межi Росiйської iмперiї. I тим бiльше пересiчному читачевi невiдомо про iдеалiзацiю Л. Толстим соцiальної практики вiруючих, їхнього способу життя, специфiки побуту, ставлення до низки рiзноманiтних проблем, а високий рiвень суспiльної органiзацiї духоборських громад дозволив йому назвати їх "людьми XXV столiття". Адже такi мiркування виглядали занадто прогресивними для того часу: iдеї рiвностi, прiоритету духовних цiнностей, ненасилля були запозиченi Л. Толстим завдяки спiлкуванню з прихильниками духоборства. Зважаючи на це, особливу увагу привертають його взаємини з послiдовниками релiгiйного напрямку духовних християн, громади яких упродовж XVIII-XX ст. були поширенi на теренах України. Бiльше того, духобори вперше в Росiйськiй iмперiї з'явилися саме на українськiй територiї. Зокрема є данi про їхню появу й поширення в Харкiвськiй та Катеринославськiй губернiях, починаючи з другої половини XVIII ст.¹

Термiн "духовнi християни" для позначення цього релiгiйного напрямку неоднозначно тлумачать сучаснi дослiдники. У данiй статтi його використано на позначення релiгiйних громад духоборiв, молокан, христовiрiв, скопцiв. Послiдовники зазначених напрямкiв спiлкувалися з Л. Толстим та його однодумцями впродовж другої половини XIX - початку XX ст.

Духоборство в Росiйськiй iмперiї в перiод нового часу не залишило байдужим Л. Толстого. У своїх статтях iз закликами про допомогу духоборам упродовж 1895 - 1896 рр. вiн називав їх "явищем надзвичайної важливостi" та порiвнював за силою впливу з появою Христа. Звiсно, така iдеалiзацiя не є виправданою на сучасному етапi. Однак у письменника, зважаючи на його життєвi позицiї, були певнi iдеологiчнi передумови для цього.

У статтi зроблено спробу простежити основнi етапи взаємин Л. Толстого з вiруючими духоборами (у тому числi українськими) на основi аналiзу епiстолярної спадщини письменника, свiдчень його сучасникiв, опрацювання лiтератури XIX - початку XX ст., опублiкованих критичних матерiалiв.

Дане питання є вкрай малодослiдженим. Проте наявнi деякi видання й матерiали, на основi яких можна реконструювати такi стосунки. Уперше листування Л. Толстого з духовними християнами було опублiковане П. Бирюковим у працi "Духоборцы. Сборник статей, воспоминаний и других материалов". У своїй монографiї "Биография Л. Толстого" йому вдалося висвiтлити питання тiсної спiвпрацi духовних християн з письменником i його однодумцями² .

Деякi аспекти дiяльностi Л. Толстого к даному напрямку та особливостi релiгiйної громади толстовцiв висвiтлено в статтях К. Григор'єва, I. Кронштадського, Л. Тихомирова, у тому числi й опублiкованих у релiгiйних православних виданнях XIX - початку XX ст.³ Звiсно, негативне зображення вiдокремлених вiд Росiйської православної церкви (РПЦ) релiгiйних громад є характерним для таких публiкацiй. Тенденцiйнiсть у висвiтленнi стосункiв толстовцiв iз духоборами проiлюстрували священнослужителi та мiсiонери XIX ст. Зокрема в брошурах Є. Боброва, о. Никанора знаходимо досить критичнi зауваження про таку спiвпрацю⁴ . Основною їх метою було спростування поглядiв Л. Толстого й показ його негативного впливу на послiдовникiв духовного християнства. Позитивне ставлення до духоборiв продемонстрував Л. Сулержицький у своєму монографiчному дослiдженнi, розглянувши основнi проблеми переселення вiруючих за межi iмперiї⁵ . Ця праця є цiнною для з'ясування динамiки чисельностi духовних християн, починаючи з другої половини XVIII ст., основних етапiв їх

стр. 57

розвитку. Дослiдження Л. Сулержицького фактично є витягами з його записника, де в описовiй формi подано основнi етапи життя духоборiв в Америцi. Художнiй стиль викладу матерiалу не передбачає глибоких теоретичних висновкiв, але сприяє нагромадженню значної кiлькостi фактичних даних iз цiкавими подробицями їх побуту за кордоном.

Поодинокi дослiдження даного аспекту проблеми здiйснювалися науковцями новiтньої доби. Значний внесок у його висвiтлення зробив В. Бонч-Бруєвич, простеживши основнi етапи переселення духоборiв на Кiпр та в Канаду, а також позитивно охарактеризувавши роль Л. Толстого i його однодумцiв у цих подiях⁶ . О. Ярославський зробив спробу простежити ставлення послiдовникiв толстовства до перетворень радянського перiоду й традицiйно для представника радянської iсторiографiї виступив iз критикою цього релiгiйного явища⁷ .

Серед сучасних дослiджень становить iнтерес опублiковане росiйськими науковцями М. Зибаровим i П. Планидiним листування лiдера духовних християн П. Веригiна з Л. Толстим⁸ . Цi матерiали довгий час залишалися невiдомими любителям та знавцям творчостi письменника. На сьогоднi оригiнали 22 листiв духоборiв зберiгаються у вiддiлi рукописних фондiв Державного музею Л. Толстого.

Дослiдження даного питання є надзвичайно важливим з огляду на iсторiю розвитку духовних християн i як один iз напрямiв дiяльностi Л. Толстого. Одним iз вiдомих громадських дiячiв Росiйської iмперiї був В. Г. Чертков, близький друг Л. Толстого. їхнє знайомство розпочалося 1883 р. Проте вже 1884 р. за виступи на захист релiгiйних громад його було вислано з Росiї. Проживаючи у Великобританiї, окрiм видавничої дiяльностi (поширення заборонених цензурою творiв Л. Толстого, газети "Свободное слово", збiрника "Листки "Свободного слова"), вiн активно допомагав духоборам переселятися в Канаду⁹ . Iншим сподвижником i надiйним другом Л. Толстого був П. I. Бирюков, спiвпраця з яким розпочалася з 1884 р. Вiн брав активну участь у пiдготовцi переселення духовних християн у Канаду. Проте також поплатився за це, а тому з 1898 р. з перервами жив за кордоном¹⁰ .

Допомога вiруючим наприкiнцi XIX ст. була вкрай необхiдною. Це пояснюється перш за все особливостями iмперського законодавства в релiгiйнiй сферi. Згiдно з чинними нормативно-правовими актами, простежується змiна полiтики держави щодо представникiв зазначених релiгiйних громад. Виданi з другої чвертi XIX ст. нормативнi акти передбачали виселення їх у вiддаленi куточки Росiйської iмперiї та за її межi¹¹ .

Перед детальним розглядом листування Л. Толстого з духоборами, звiсно, не можна оминути окремий аспект, пов'язаний з основними етапами розвитку громади. Вiдзначимо, що динамiка чисельностi, особливостi розвитку духоборiв значною мiрою залежали вiд зовнiшнiх факторiв: iмперської нормативно-правової бази, мiсiонерської роботи, заходiв впливу з боку РПЦ. За свiдченням П. Бирюкова, початком взаємовiдносин держави з духоборами є 1792 р., коли катеринославський губернатор писав у Петербург, що все "...пов'язане з iконоборством, не заслуговує людинолюбства"¹² . Iшлося про духоборiв i молокан, якi тодi заявили про себе на Катеринославщинi. У монографiчному дослiдженнi О. Новицького 1799 р. визначено як час, коли влада звертає увагу на духовних християн, якi здавна "у Росiї впливають на розум i серця"¹³ . В останнiй третинi 90-х рр. XVIII ст. у Херсонськiй губернiї були засудженi представники духоборiв. Аналогiчнi судовi процеси розпочалися над марiупольськими й катеринославськими прихильниками даного вчення в Херсонському губернському управлiннi, їх звинуватили в тому, що вони поширювали своє вчення на вулицях у супроводi натовпiв людей.

Основою релiгiйної полiтики iмператора Олександра I були спроби знизити активнiсть духоборiв не шляхом запровадження додаткових покарань, урiзно-

стр. 58

манiтнення засобiв боротьби, а зверненням належної уваги на них, наданням їм певних пiльг i поступок. Виданий 1801 р. височайший рескрипт передбачав повернення на батькiвщину (в Харкiвську, Катеринославську, Херсонську губернiї) iз Закавказзя та Сибiру значної кiлькостi виселених туди в попереднiй перiод духоборiв. Фактом, що є пiдтвердженням зазначеної полiтики царизму щодо релiгiйних об'єднань, є закриття справи духовних християн в Iзюмському судi, яка набула широкого розголосу завдяки сприянню мiсцевої влади.

Пiсля цього духобори подали офiцiйне прохання видiлити їм окреме поселення. Якщо О. Новицький та П. Бирюков уважали це добровiльним кроком, то О. Титов вiдзначав, що згоду на переселення вони дали пiсля тривалої настановної бесiди¹⁴ . 1802 р. було видано iмператорський указ, який передбачав надання в розпорядження духоборiв мiсцевостi по р. Молочнiй (Молочнi Води) в Мелiтопольському повiтi Таврiйської губернiї. Обов'язковою умовою стало переселення туди в першу чергу жителiв Слобiдської України, де напередоднi релiгiйну ситуацiю вивчала вiдповiдна комiсiя в складi царських чиновникiв. Кожному з переселенцiв вiдводилося по 15 десятин землi, надавалися грошi в сумi 100 руб. (у формi кредиту iз зобов'язаннями повернути його впродовж 10 рокiв) i право на звiльнення вiд сплати податкiв на 5 рокiв. За таких умов вiдбулося переселення духоборiв iз Харкiвської, Катеринославської губернiй, тобто прiоритет надавали жителям українських, а вже потiм власне росiйських губернiй.

Вiдзначимо, що масове переселення релiгiйних громад до вищевказаної губернiї тривало до 1817 р. У 1820 р. було дано офiцiйний дозвiл на видiлення для них у цiй мiсцевостi додатково 5,236 десятин землi. Того ж року переселення було повнiстю заборонене, хоча фактично тривало до 1824 р. Точна чисельнiсть переселених духоборiв невiдома. Знаходимо данi, що до 1827 р. їх нараховували близько 800 сiмей, 3985 осiб¹⁵ . Хоча про переселення духовних християн на Кавказ Олександром I даних немає, але 1821 р. 2300 осiб проживали в Ахалкалакському повiтi Тифлiської губернiї¹⁶ . Точно невiдомо, який вiдсоток у загальнiй кiлькостi останнiх становили українськi духобори. Знаємо лише, що переселяли їх у першу чергу. Пiзнiше туди прибули вiруючi з Воронезької, Тамбовської, Саратовської губернiй, Азова, Катеринбурга, Сибiру та навiть Фiнляндiї.

Серед переселенцiв були й iншi представники духовного християнства, зокрема молокани. Це пов'язано з низкою нормативно-правових актiв, спрямованих на врегулювання їхнiх стосункiв iз представниками iнших течiй православного походження. Пiсля здiйсненого переселення на Катеринославщинi залишилося ще 59 молокан, але згiдно з додатковим приписом мiнiстерства внутрiшнiх справ, вони також були переселенi на Молочнi Води.

Отже, в першiй чвертi XIX ст. мiсцевiсть по р. Молочнiй (Молочнi Води) була основним регiоном поширення духовних християн в Українi. Тут проживали переселенi за власним бажанням упродовж 1802 - 1820 рр. духобори. їхня загальна кiлькiсть становила 5 тис, а вихiдцiв з України - близько 3 тис. Поряд iз ними на цiй територiї iснували молокани, якi засновували власнi населенi пункти в Таврiйськiй губернiї. Iншим центром локалiзацiї духовного християнства з українських земель став Закавказький край, куди з 1819 р. було переселено значну частину молокан iз Катеринославщини.

Вiдмiтною рисою духоборiв у першiй чвертi XIX ст. була висока активнiсть у стосунках iз органами державної влади. Про це свiдчить значна кiлькiсть прохань до iмператора щодо полiпшення соцiально-економiчних умов життя. Такi звернення до Олександра I надходили впродовж першої чвертi XIX ст. через уповноважених осiб. На кожне з них цар реагував вiдповiдним чином, задовольнивши переважну кiлькiсть прохань. Однак цi поступки не були принциповими.

Нововведення в релiгiйнiй полiтицi Росiйської iмперiї з'явилися пiсля приходу до влади iмператора Миколи I. Вiн започаткував своєрiдну авторитарну

стр. 59

модель взаємовiдносин, а полiтика в ставленнi до представникiв духовного християнства характеризувалася як значно жорсткiша в порiвняннi iз заходами Олександра I. Про це свiдчить зменшення прав вiруючих, позбавлення духоборiв i молокан деяких пiльг, якими вони користувалися ранiше. За iнiцiативою iмператора створюються духовно-цензурнi комiтети, спецiальнi комiсiї для розгляду скоєних ними злочинiв.

Причиною такого "охолодження" стосункiв стали рiзка змiна внутрiшньої полiтики в країнi, що знайшло своє вiдображення й у сферi релiгiйного життя, та розгляд монархом послiдовникiв цього напряму як особливо небезпечних для спокою країни. Про це свiдчить запровадження цензурного нагляду, оприлюднення керiвних правил для духоборiв, жорсткiсть у ставленнi до вiрних при розглядi їхнiх судових справ, розширення можливої географiї виселення (з украй несприятливими умовами для життя), заборона добровiльних переселень тощо. Тобто, якщо в першi роки правлiння Миколи I переважаючими були все ж елементи помiркованого протистояння з послiдовниками окремих релiгiйних громад, то надалi розгорнулася вiдкрита боротьба з ними й формування вiдповiдної законодавчої бази¹⁷ .

У другiй чвертi XIX ст. тривало вироблення нормативно-правових актiв антирелiгiйного змiсту, але цей процес був обернено пропорцiйним розширенню прав представникiв духовного християнства, якi втрачали цiлу низку отриманих у попереднiй перiод пiльг. Проте вiн став важливим для розвитку зазначених релiгiйних об'єднань, оскiльки сприяв активiзацiї їх дiяльностi, збiльшенню чисельностi, обережностi й помiркованостi в ставленнi до владних структур та посиленню впливу духовних християн у суспiльно-полiтичному життi Росiйської iмперiї XIX ст. Наслiдком цього стало подальше переслiдування органами державної влади людей за належнiсть до релiгiйних громад, звуження їхнiх прав. Полiтику росiйських iмператорiв повнiстю пiдтримувала РПЦ. Адже вона мала досить мiцнi позицiї на українських землях, справляючи помiтний вплив на життя населення Росiйської iмперiї.

Для подальшого розвитку громади важливим став указ вiд 20 жовтня 1830 р. Духобори називалися однiєю з найнебезпечнiших громад, а їхня проповiдь переслiдувалася в судовому порядку. Основним покаранням було виселення в Закавказький край, а для чоловiкiв - зарахування до Кавказького вiйськового корпусу¹⁸ . Даний акт передбачав заборону переселення вiруючих у Таврiйську губернiю й недопустимiсть для духоборiв займати будь-якi громадськi посади. Тобто почався процес поступової лiквiдацiї здобутих у попереднiй перiод духовними християнами прав та першi кроки Миколи I до юридичного оголошення їх дiяльностi поза законом¹⁹ . Наступним актом у цьому напрямку стало прийняття керiвних правил 1830 р., основнi положення яких закрiплювали суть виданих до того нормативно-правових актiв i не свiдчили про полiпшення ставлення держави до вiруючих.

Отож, полiтика держави щодо духовних християн за Миколи I в другiй чвертi XIX ст. змiнилася в несприятливому для них напрямку. У 1835 р. було створено спецiальну комiсiю для розкриття вчинених духоборами злочинiв. А 17 лютого 1835 р. прийняте "височайше повелiння" з метою переселення духовних християн iз мiсцевостi по р. Молочнiй (Молочнi Води) в Закавказзя за винятком тих, хто визнав свої помилки й повернувся в лоно православ'я. Якщо 1835 р. було передбачене переселення духоборiв iз Мелiтопольського повiту в цей край, то черговими документами 1839 р. чiтко вказувалися його умови. По-перше, у Закавказзi вони отримували такий за розмiром надiл землi, яким користувалися на Молочних Водах. По-друге, нiхто не звiльнявся вiд вiйськової служби. По-третє, вони отримували право на продаж рухомого майна (чи могли взяти його iз собою) та вiдшкодування збиткiв за нерухоме, згiдно з оцiнкою

стр. 60

вiдповiдної комiсiї²⁰ . В iсторичнiй лiтературi знаходимо вiдомостi про три основнi хвилi переселень iз України й, що важливо, про кiлькiсть переселенцiв: 1841 р. - 800 осiб; 1842 р. - 800 осiб; 1843 р. - 900 осiб²¹ .

Вiд переселених на Кавказ духовних християн отримала назву мiсцевiсть Духобор'я. Це прикордонна з Туреччиною пiвденна частина Ахалкалакського повiту Тифлiської губернiї Грузiї. Тут духобори заснували 8 сiл на березi р. Топоровань: Горєловка, Богданiвка, Орловка, Єфремiвка, Спасiвка, Троїцьке, Родiонiвка, Тамбовка. Очевидно, переселенцi з України жили разом iз росiйськими. Про це, за Ф. Путинцевим, свiдчать назви поселень, а також чисельнiсть населення - 5 тис. чол., з яких українських вiруючих було близько З тис. Дана мiсцевiсть мала також iншу назву - "Мокрi гори", оскiльки мала нестiйкий клiмат i значно гiршi в порiвняннi з Таврiйською губернiєю умови для життя. Позитивним було лише невтручання держави в справи духовних християн. У 1842 р. було видане чергове "височайше повелiння", за яким однодворцям з духоборiв та молокан заборонялося купувати селян. Якщо ж вони вже ними володiли, то останнi могли бути переданими в казенне вiдомство з подальшою виплатою за них винагороди. Цiкавим є положення, що дозволило всiм вiруючим переселятися до багатоземельних губернiй на власний вибiр за винятком тих, якi сповiдують iдеологiю найбiльш небезпечних у розумiннi держави громад. А такими в XIX ст. вважалися христовiри, скопцi, духобори й молокани. Тобто духовнi християни такою пiльгою скористатися не могли.

У 1842 р. видано спецiальний документ, який мав на метi регулювати стосунки держави та релiгiйних громад. Спочатку як найбiльш небезпечнi були визначенi скопцi, жидовствуючi, духобори, молокани, тобто духовнi християни. "Жидовствуючими" називали один iз напрямкiв молокан - суботникiв. Згiдно з "Правилами для переселення розкольникiв шкiдливих єресей", основним видом покарання, як i в попереднiй перiод, уважалося виселення в Закавказький край пiсля розгляду кожної справи в судовому порядку²² . Унаслiдок ухвалення цiєї пропозицiї iмператором було вироблено "Правила початкового навчання дiтей поселенських, особливо розкольницьких"²³ . Наглядати за учнями було доручено парафiяльному духiвництву. Тi, хто пройшов курс навчання, складали iспити мiсцевому священику. Було заведено навiть спецiальний журнал, де ця процедура скрiплювалася пiдписом присутнiх осiб, а результати подавалися єпархiальному архiєреєвi. Але вiдзначалося, що впровадження в життя положень даного документа повинно здiйснюватися помiрковано та обережно. Тому й передбачалося спочатку навчання дiтей православних iз поступовим залученням їх iз релiгiйних громад. Вiдповiдним актом 1843 р. духоборам заборонялося приймати у свою сiм'ю пiд будь-яким приводом дiтей православного вiросповiдання. Навiть у такий спосiб влада намагалася убезпечитися вiд зростання кiлькостi вiруючих²⁴ .

Таким чином, до кiнця XIX ст. основним центром територiальної локалiзацiї духовних християн залишався Закавказький край. Проте подiї останнього десятилiття кардинально змiнили подальшу iсторiю релiгiйної громади. 1895 р. П. Веригiн закликав до спалення зброї у всiх духоборських поселеннях. Не виключено, що на формування таких поглядiв безпосередньо вплинуло спiлкування з Л. Толстим. У той час тi духобори, якi пiд тиском мiсцевої влади насильно вiдбували вiйськову повиннiсть, вiдмовилися служити в армiї та брати до рук зброю. Органiзована акцiя привселюдного її спалення та антивоєнного протесту духоборiв не пройшла непомiченою. А тому вiдразу близько 5 тис. їх були розселенi без майна й землi на значнiй територiї Кавказу. Результатом таких заходiв став факт високої смертностi в духоборському середовищi (близько 2 тис. вiруючих поплатилися за це своїм життям). Iз духоборiв-солдат створили дисциплiнарний батальйон, а П. Веригiн був вiдправлений на заслання в

стр. 61

Ободорськ. У 1897 р. П. Трегубов та П. Бирюков пiсля своєї поїздки в Грузiю повiдомили про дану ситуацiю Л. Толстому. Такий складний перiод життя духоборiв, безумовно, був пов'язаний iз фiнансовими проблемами. Матерiальнi питання, нестача елементарних речей для проживання, уповiльнений процес переселення зумовили матерiальну скруту в середовищi переселенцiв. За рiзними даними, упродовж другої половини XIX ст. вiдбувалася значна кiлькiсть мiграцiй духоборiв у межах Росiйської iмперiї. До того ж бiльше 20 тис. вiруючих виїхали за межi країни (з них вiд 3 до 8 тис. - з територiї сучасної України)²⁵ .

У 90-х рр. XIX ст. листування Л. Толстого та його прихильникiв i друзiв iз лiдером духоборiв П. Веригiним, iншими вiруючими було систематичним. Варто детальнiше розглянути цi листи, щоб визначити рiвень взаємовпливу письменника й вiруючих. У тих, що були надiсланi наприкiнцi 1896 р., П. Веригiн багато розмiрковував про добро й зло. Л. Толстого вiн називав "доброю людиною". А таке щире спiлкування з ним можливе, на його думку, лише за умов душевного ставлення до останнього. "Якщо ж вiрити в силу освiченостi та паперу, то можна помилятися", - так зазначав духоборець²⁶ . Як бачимо, ключове для цього вiровчення поняття "дух" знаходить своє подальше тлумачення у лiдера громади. У наступних листах вiн розвиває цю думку й доходить висновку, що "...потрiбним є лише одне: зберегти своє серце вiд зла. Де б людина не була, у церквi, чи йдучи за плугом, це єдина умова"²⁷ .

Iснують також листи iнших духовних християн до Л. Толстого й П. Бирюкова. Як правило, основними темами їх були побутовi проблеми, умови життя переселенцiв. Бiльше того, вони мiстили багато iнформацiї про лiдерiв громади, основнi вiхи їхньої бiографiї, на пiдставi чого та завдяки безпосередньому спiлкуванню з вiруючими вдалося видати ряд монографiй про це явище релiгiйного життя Росiйської iмперiї²⁸ .

Актуальними для духоборiв, якi перебували на теренах Росiйської iмперiї, були питання виконання рiзноманiтних повинностей, у першу чергу вiйськової. Ця проблема стала ключовою для обговорення в листах. Причому дуже цiкавими є аргументи П. Веригiна на захист вiруючих. Спочатку вiн писав про вiдому вже на той час iдею ненасилля, яку пропагували духовнi християни, а далi розвинув думку про право вибору кожної людини, неможливiсть примусу проти волi. "Головна ж основа в нашому переконаннi не в тому, щоб не коритися, а в тому, щоб не розпоряджатися людьми в будь-якiй формi - а особливо там, де треба застосовувати насилля"²⁹ . У той час багато духоборiв вiдмовилися працювати в органах мiсцевого самоврядування. Це пояснюється наступним: "Старшини й десяцькi, вiдмовившись виконувати свої обов'язки, висловили цим, що не можуть керувати волостями, тобто людьми, собi подiбними, а не коритися старшим. На наше переконання, старшим коритися треба, але самим не можна бути старшими"³⁰ . Важливими є заклики Л. Толстого не вiдмовлятися вiд державної служби, виконання повинностей, якi iснували на той час. Вiн апелював до духоборiв iз проханням не чинити опiр чиновникам, оскiльки вiд цього страждатимуть у першу чергу їхнi дружини й дiти³¹ . Цi данi спростовують поширену в лiтературi XIX - початку XX ст. думку про визначальний вплив письменника в питаннях ненасилля, вiдмови духовних християн вiд виконання вiйськової повинностi.

Пiсля повернення П. Бирюкова та П. Трегубова з Кавказу до них надiйшли листи Л. Толстого. Зокрема 1897 р. вiн звертався до переселенцiв: "Любi брати, що страждають за вчення Христа", називав їх першопрохiдцями в справi служiння вiрi, дякував за духовну пiдтримку й "допомогу в тому, що ви вперше показуєте приклад ходiння по шляху Христовому, останнiм легше, нiж першим. Ви йдете першими й багато хто вдячний вам за це"³² . У вiдповiдь духобори писали про значну кiлькiсть переселень їх однодумцiв до Сибiру, в Єлизаветопольсь-

стр. 62

ку, Бакинську, Єреванську губернiї. Багато iнформацiї мiстять їхнi листи щодо жахливих умов проживання, несприятливого клiмату, матерiальних проблем. У цих документах з'являлися новi iдеї про необхiднiсть переселення вiруючих за межi Росiйської iмперiї. Зрештою, складна ситуацiя змусила лiдера духоборiв П. Веригiна звернутися до iмператрицi Олександри Федорiвни з проханням дати дозвiл на виселення³³ . Для переконливостi вiн наводив рiзнi аргументи. По-перше, звернув увагу на сфальсифiковане чиновниками та духiвництвом тлумачення назви їхньої релiгiйної громади. Адже "духоборець" означає, що вони "...в дусi, душевно сповiдують Бога", зробив посилання на євангельськi тексти. По-друге, нагальну необхiднiсть щодо виселення вiн пояснював значними проблемами громади: "Там (у засланнi - Авт.) зараз страждають жiнки й дiти; сотнi чоловiкiв i батькiв ув'язненi, тисячi сiмей розселенi по гiрських аулах, де влада спонукає мiсцевих жителiв грубо з ними обходитися". Вiн зазначав, що останнiм часом розпочалися арешти жiнок-духоборок, виправдовував вегетарiанство* а також пояснював, що вони виконують всi державнi повинностi, за винятком вiйськової, оскiльки це суперечить їхньому вiровченню. П. Веригiн уважав за можливе виселення вiруючих до однiєї з європейських країн, наприклад, до Британiї, хоча вказував, що, можливо, найбiльш сприятливi умови для їх життя були б в Америцi, де вже проживало багато їхнiх однодумцiв³⁴ .

Такi прохання не залишилися поза увагою iмператора, що зумовило отримання духоборами дозволу на переселення. Спочатку переговори планувалося розпочати з Британiєю. Туди було направлено делегацiю в складi В. Черткова, I. Iвiна, П. Махортова. Саме перший згрупував навколо себе всiх небайдужих людей, якi включилися в органiзацiю пiдготовки переселення. Проте незважаючи на звернення до громадськостi й наданi кошти, цього було недостатньо. Духовнi християни звернулися до квакерiв, якi створили в Лондонi органiзацiю "Комiтет друзiв" ("Committee of Friends") для збору коштiв. Планувалося першу партiю в кiлькостi 3200 чол. виселити за межi iмперiї, але ситуацiя ускладнювалася. Англiйцi запропонували для цiєї мети острiв Кiпр. Такий поспiх пояснювався прагненням самих духовних християн якнайшвидше залишити Росiйську iмперiю. Тому першу партiю вiруючих, яка нараховувала 1128 чол., переселили на Кiпр, де завдяки пiклуванню квакерiв їм були наданi певнi територiї. Менша за чисельнiстю кiлькiсть переселених вiруючих пов'язана з несподiваними вимогами англiйського уряду надати гарантiї в розмiрi 250 руб. за кожного дорослого духобора. Завдяки зусиллям В. Черткова й фiнансовiй пiдтримцi квакерiв удалося зiбрати суму, якої вистачило лише на 1128 чол. Вони в серпнi 1898 р. вiд'їхали до Ларнаки (Кiпр). Проте клiматичнi умови, малярiя, лихоманка та iншi хвороби вплинули на швидке переселення цiєї партiї духоборiв до Канади навеснi 1899 р.

На цi подiї вiдреагував Л. Толстой, який звернувся до громадськостi. У листi вiд 19 березня 1898 р. вiн запропонував свою допомогу як посередника мiж духоборами й тими, хто намагався вступити з ними в переговори³⁵ . Письменник дипломатично уникнув питання про те, хто має рацiю в цiй ситуацiї - "...влада, яка визнає сумiснiсть християнства з в'язницями, стратами, а, головне, з вiйнами чи приготуваннями до них, чи духобори, що визнають обов'язковим для себе християнський закон, котрий заперечує будь-яке насилля й тим бiльше вбивство, а тому вiдмовляються вiд вiйськової служби - не можна не бачити, що ця суперечнiсть не вирiшується"³⁶ .

Л. Толстой навiв жахливi данi про зловживання держави в ставленнi до духоборiв. Йому вдалося структурувати основнi заходи впливу на вiруючих. Зок-

* Вегетарiанство та активний опiр виконанню вiйськової повинностi характернi для постникiв - одного з напрямкiв духоборства, що виник наприкiнцi XIX ст.

стр. 63

рема першим видом покарань розглядалися альтернативнi можливостi несення вiйськової служби, якi на практицi виявляються бiльш жорстокими, але котрi не суперечать релiгiйним переконанням. Iнший, бiльш радикальний, захiд полягав в ув'язненнi духоборiв на строк їхньої вiйськової служби. Як вiдзначав письменник, цi заходи є традицiйними для будь-якої країни в ставленнi до релiгiйно неприйнятних громад. Проте в Росiйськiй iмперiї iснує ще один вид покарань, який полягає в тому, що влада пiддає суворим випробуванням батькiв, матерiв, дiтей тих чоловiкiв, якi вiдмовляються вiд виконання вiйськової повинностi, з метою впливу на них таким негуманним шляхом. Якщо пригадати, скiльки сiмей було розлучено шляхом виселення членiв родин на Кавказ, в iншi мiсцевостi Росiйської iмперiї, ситуацiя постає вкрай трагiчною. Проте не можна погодитися з письменником щодо такого ж ставлення до духоборiв, якi продовжували проживати на теренах України. Як свiдчать архiвнi данi, деяким iз них дозволялося переселення разом iз сiм'ями, хоча на практицi позитивнi рiшення приймалися в основному на користь сiмей iз дiтьми.

Умови проживання виселених духоборiв були ще бiльш жахливими. Надто болiсно все це сприймав Л. Толстой, про що свiдчать його слова про заборону залишати мiсця свого проживання, ув'язнення за невиконання вимог мiсцевих чиновникiв, починаючи вiд санкцiй за вживання назви своєї громади й закiнчуючи зустрiччю членiв сiм'ї, поїздкою до млина, збором дров у лiсi тощо. Слiд оцiнити дипломатичнi здiбностi письменника. Адже далi вiн зробив спробу виправдати владу необiзнанiстю з цими справами, хоча делiкатно зазначив про можливе небажання вищого керiвництва бути в їх курсi. Л. Толстой навiв сумну статистику про високий рiвень смертностi в середовищi виселених до Кавказу духоборiв, де iз 400 сiмей близько чвертi померло впродовж 3-х рокiв їх перебування на цiй територiї. Помiтний iронiчний стиль викладу офiцiйної довiдки про умови переселення духоборiв за кордон. Умовами його є, в першу чергу, отримання духовними християнами закордонного паспорта в установленому законом порядку, виїзд виключно за власний рахунок, надання пiдписки про неповернення до iмперiї.

"Менi випадково вiдомi деталi гонiнь та страждань цих людей, я знаходжуся з ними в постiйному спiлкуваннi..., - писав Л. Толстой. - ...Тому вважаю за необхiдне звернутися до всiх добрих людей як росiйського, так i європейського спiвтовариства, звертаючись з проханням про допомогу духоборам у такiй скрутнiй ситуацiї"³⁷ . Причому вiн закликав всiх небайдужих допомогти не лише заочно, шляхом фiнансової допомоги, а й реально долучитися до процесу пiдготовки та безпосереднього здiйснення переселення, оскiльки духовнi християни не знають iноземних мов, не мають досвiду виїзду за межi країни.

У ходi пiдготовки переселення першої партiї духоборiв паралельно готували виселення їх наступної партiї. Iз необхiдних 88 тис. 780 руб. вони розраховували лише на 45 тис. руб. Про це також стало вiдомо письменнику. Вiн повiдомляв про знайдений ним вихiд iз ситуацiї В. Черткову: "У мене є незакiнченi твори: "Воскресенье" й iншi... Так от, я хотiв би продати їх на найбiльш вигiдних умовах в англiйськi чи американськi газети. I тому думаю, що добре, продавши їх якомога дорожче, надрукувати їх тепер, не чекаючи моєї смертi та передати грошi в комiтет для переселення духоборiв³⁸ ". За даними В. Бонч-Бруєвича, за роман "Воскресенье" Л. Толстой передав вiруючим кошти в розмiрi 32 тис. 360 руб.

Кiлькiсть духовних християн другої партiї становила 2200 осiб, переселилися вони в жовтнi 1898 р. Третю партiю супроводжував син Л. Толстого - Сергiй Львович узимку 1898 - 1899 рр. До цих переселенцiв приєдналися ще 1700 духоборiв. Паралельно вiдбувся переїзд їх i з Кiпру (1020 чол.) у супроводi Л. Сулержицького, а також органiзовано виселення четвертої партiї духовних християн -

стр. 64

2318 чол. їх супроводжував В. Бонч-Бруєвич. Зважаючи на чотири хвилi переселень духоборiв iз Росiйської iмперiї, до серпня 1899 р. в Канадi їх проживало 7160 чол. Пiзнiше ще декiлька десяткiв вiруючих наважилися на переїзд. 5800 осiб осiли в провiнцiї Ассiнiбоя мiж мiстами Йорктон та Сван-Рiвер, менша частина (близько 1400 чол.) оселилася в Принс-Альбертiвському окрузi. Тобто в Канадi iснувало два центри локалiзацiї духоборських громад (двi великi комуни): у провiнцiях Саскачеван i Британська Колумбiя.

У той складний перiод П. Веригiн написав псалом "Декларацiя братського життя". Вiн вважається одним iз головних та найбiльш шанованих духоборами творiв. Його основнi положення: члени громади поважають i люблять Бога, бо вважають його початком усього iснуючого; вони поважають честь та гiднiсть людини як у самих себе, так i собi подiбних; члени громади все живе сприймають iз любов'ю й захопленням; у цьому напрямку намагаються виховувати й своїх дiтей; пiд словом "Бог" члени громади розумiють силу любовi й життя, яка є основою для iснування; свiт складається з руху, усе прагне до досконалостi; усе у свiтi є перехiдним ступенем до неї; знищувати, руйнувати не можна; у кожному окремому предметi є життя; позбавити людину життя є неприпустимим; члени громади у своїх переконаннях допускають повну свободу; будь-яка органiзацiя, встановлена насильно, вважається незаконною; основа iснування людини - енергiя, думки, розум; її речовою основою є повiтря, вода, фрукти та овочi; допускається общинне життя, пiдгрунтям для якого мають бути моральнi переконання: чого не хочу собi, не побажаю iншому³⁹ .

Основнi iдеї, викладенi П. Веригiним у цьому псалмi, були спрямованi на пiднесення духу вiруючих, моральну пiдтримку. Вiн став особливо популярним пiд час переселень. До того ж його iдеї були й основною темою листування з Л. Толстим.

Упродовж перiоду життя в дiаспорi духоборам вдалося зберегти свою культуру. Проте змiни торкнулися i громади. У 1902 р. до Канади iз заслання прибув П. Веригiн, який, до речi, не залишав надiї повернутися на батькiвщину. Вiдома його поїздка в Росiю й зустрiч iз П. Столипiним у 1906 р. з цього приводу не увiнчалася успiхом. У 1924 р. в результатi вибуху в потязi П. Веригiн загинув. Радикальна фракцiя "Сини свободи", яка утворилася пiсля цих подiй, у другiй половинi XX ст. нараховувала в Канадi близько 3 тис. вiруючих, якi не хотiли пiддаватися впливам мiсцевого населення та втрачати свої особливостi. Такi настрої сприяли появi iдей про можливiсть їх переселення до СРСР. У 1939 р. на iм'я Й. Сталiна надiйшов лист вiд канадських духоборiв iз таким проханням. Причини вiдмови донинi невiдомi. З 1943 р. в Канадi видавався духоборський журнал "Iскра"⁴⁰ , на шпальтах якого порушувалося багато проблем розвитку громади. Так, багатьох вiруючих непокоїли змiшанi шлюби, втрата зв'язкiв iз батькiвщиною.

Загальна чисельнiсть духовних християн наприкiнцi XX ст. становила близько 100 тис. чол. У 1991 р. грузинськi духобори розпочали переселення в Тульську область. Нинi там їх проживає близько тисячi. Цiкавий факт, що навiть сьогоднi в них не прийнято зачиняти будинки. Тi, що залишилися в Джавахетiї (с. Горєловка), живуть у складних умовах. 1991 р. росiйськi духовнi християни провели з'їзд в м. Целiна Ростовської областi, де створили органiзацiю "Союз духоборцiв Росiї". Частина вiруючих у 1999 р. переселилася в Брянську область. Нинi вони лояльно ставляться до РПЦ: у Грузiї, наприклад, допомагали Свято-Ольгинському монастирю й надсилали продукти православним у Тбiлiсi. У 2001 р. центр "Витоки" випустив 2 компакт-диски iз записами ансамблю духоборiв. У 2002 р. духовнi християни й ансамбль "Витоки" взяли участь у мiжнародному фестивалi "Балтика - 2002" у Вiльнюсi (Литва). На початку XXI ст. духоборство поширене в багатьох регiонах Росiї (Ростовська,

стр. 65

Тульська, Брянська областi), Азербайджанi, Грузiї, Середнiй Азiї, Українi, Канадi та США.

Щодо канадських духоборiв, то загальна чисельнiсть їхнiх нащадкiв сьогоднi перевищує ЗО тис. осiб. Проте значний перiод проживання за межами країни, змiшанi шлюби, спiлкування з представниками iнших релiгiй вплинули вiдповiдно й на їхню культуру. Проте нащадки духовних християн цiкавляться як специфiкою власної релiгiйної громади, її iсторiєю, так i зв'язками з батькiвщиною. Вiдомо, що вони тiсно спiвпрацюють iз вiруючими Тульської областi Росiї. Усе це стало можливим завдяки допомозi росiйської iнтелiгенцiї наприкiнцi XIX ст. Саме за її сприяння пiд час переселення вдалося зберегти таке явище релiгiйного життя, як духоборство.

Окремим аспектом у контекстi проблеми є питання про рiвень взаємовпливiв толстовства та духоборства. Зокрема беззаперечним є факт значної кiлькостi спiльних рис у вiровченнi. Мiсiонери й священнослужителi розглядали диференцiацiю в духоборницькому середовищi як результат впливу толстовства⁴¹ , результатом якого була, наприклад, поява постникiв, що визнавали владу царя. Особливiстю подальших контактiв стала поява послiдовникiв толстовства i в Українi. Зокрема в с. Валках Харкiвської губернiї набула поширення релiгiйна течiя, що мала толстовське забарвлення⁴² . Такi данi є й щодо Сумського повiту тiєї ж губернiї, де у 80-х рр. XIX ст. також поширилося схоже вiровчення. Аргументами для пiдтвердження значної кiлькостi запозичених iдей послiдовниками толстовства в духоборiв виступає, по-перше, час виникнення духоборства (друга половина XVIII ст.; тодi, як толстовство - друга половина XIX ст.); по-друге, значний iнтерес Л. Толстого до їхнiх iдей щодо прiоритету загальнолюдських цiнностей, ненасилля, поваги до людини та перенесення їх до iдеологiї толстовства. Але це питання є предметом подальших наукових пошукiв.

Отже, взаємини Л. Толстого з послiдовниками духовних християн розпочалися з часу їх мiграцiй у серединi країни й переселень за межi Росiйської iмперiї впродовж другої половини XIX ст. Початковий етап стосункiв письменника i його однодумцiв П. Бирюкова, Л. Сулержицького, В. Черткова характеризувався великим iнтересом до особливостей вiровчення, соцiальної практики духоборiв, їх суспiльної органiзацiї, взаєминами в середовищi громади тощо. Наступний перiод (1890-тi рр.) пов'язаний зi зверненням уваги громадськостi до проблем вiруючих, наданням їм значної моральної та особливо фiнансової пiдтримки пiд час переселення. Третiй етап (початок XX ст.) вiдзначено взаємним листуванням i пiдготовкою до друку ряду монографiй про iсторiю релiгiйної громади духоборiв⁴³ . При цьому особливу увагу було звернено на стан розвитку громади на Кiпрi й у Канадi. Це пов'язане з тим, що в релiгiйних православних виданнях наприкiнцi XIX - на початку XX ст. з'явився ряд публiкацiй, що дискредитували спосiб життя духоборiв за кордоном. Вiдповiддю на це стала поява праць про дiаспорний перiод їх життя. Звiсно, важливу роль вiдiграли публiкацiї Л. Толстого, зокрема його статтi у виглядi пiслямов до праць П. Бирюкова "Гонения на христиан" та "Помогите!", виданих у 1895 - 1896 рр. Вiдмовившись вiд слави Нобелiвського лауреата, письменник звернувся з вiдкритим листом до редакцiї газети "Stockholm Tagblatt" з пропозицiєю вiддати премiю духоборам. Незважаючи на те, що лист опублiкували, її вони так i не отримали⁴⁴ . Вiдомо про ще один вiдкритий лист Л. Толстого у шведськiй пресi - "З приводу заповiту Нобеля". Письменник запропонував усi кошти, якi залишив цей пiдприємець, використати для переселення духоборiв у будь-яку країну⁴⁵ . Реакцiя громадськостi на це була млявою, а практичних пропозицiй щодо вирiшення питання не надiйшло.

Таким чином, допомога Л. Толстого та його однодумцiв стала важливою для подальшого розвитку духоборської громади. Адже лише завдяки переселенню за

стр. 66

межi Росiйської iмперiї було збережено унiкальну культуру. Незважаючи на значнi матерiальнi труднощi, фiнансовi проблеми, жахливi побутовi умови в Канадi, духобори продовжували пропагувати свої iдеї, заснованi на загальнолюдських цiнностях, прищеплювали своїм дiтям найкращi людськi риси, виховували їх у дусi поваги до старших, добра, ненасилля тощо.

Перспективними напрямками подальших наукових пошукiв є: розгляд духоборства як суспiльного явища на українських теренах у перiод нової доби; вивчення сучасного етапу розвитку духоборської дiаспори, її чисельностi, побуту, традицiй i звичаїв, системи виховання тощо; характеристика основних напрямкiв спiвпрацi сучасних духоборiв iз росiянами й українцями в культурнiй, просвiтницькiй та iншiй сферах.

-----

¹ Державний архiв Днiпропетровської областi (далi - ДАДО). - Ф. 134. - Оп. 1. -Спр. 521. - Арк. 19; Ф. 6465. - Оп. 2. - Спр. 4. - Арк. 266; Державний архiв Харкiвської областi. - Ф. З. - Оп. 10. - Спр. 78. - Арк. 6, 12 - 13.

² Бирюков П. Духоборцы. Сб. статей, воспоминаний, писем и других документов. - М., 1908. - 286 с.

³ Григорьев К. Отношение христианства к государству по воззрениям графа Л. Н. Толстого // Миссионерское обозрение (далi - МО). - 1902. - N 1 - 6. - С. 33 - 39; Иоанн Кронштадский (Сергиев). О графе Толстом и толстовцах // Екатеринославские епархиальные ведомости. - 1897. - N 3. - С. 61 - 62; Пругавин А. Предполагавшееся заточение Л. Н. Толстого в монастырь. - М., 1908. - 22 с; Тихомиров Л. Новые плоды учения графа Л. Толстого // МО. - 1897. - N 1 - 3. - Кн. 1. - С. 46 - 60.

⁴ Бобров Е. Этические воззрения графа Л. Н. Толстого и их критика. - Юрьев, 1897. -100 с; Церковь и государство. Против графа Л. Толстого. Беседа преосвященного Ника-нора, архиепископа херсонского и одесского. - Одесса, 1902. - 40 с.

⁵ Сулержицкий Л. В Америку с духоборами (Очерки из записной книжки). - М., 1905. - 332 с.

⁶ Бонч-Бруевич В. Духоборцы в канадских прериях. - Часть I. - М., 1918. - 256 с.

⁷ Ярославский Е. Л. Н. Толстой и толстовцы. - М., 1938 - 38 с.

⁸ Зибаров Н., Планидин П. Лев Толстой - Пётр Веригин. Переписка. - М., 2004. -237 с.

⁹ Муратов М. Л. Толстой и В. Чертков по их переписке. - М., 1934; БСЭ. - Т. 29. -М., 1978. - С. 114.

¹⁰ Толстой Л. Полное собрание сочинений. - Т. 63. - М.; Л., 1934. - С. 227 - 230; БСЭ. - Т. 3. - М., 1970. - С. 395.

¹¹ Законы о раскольниках и сектантах. Изд. 2-е. - М., 1903. - 228 с.

¹² Бирюков П. Указ. соч. - С. 48.

¹³ Новицкий О. Духоборцы. Их история и вероучение. - К., 1882. - С. 24.

¹⁴ Титов О. Секта духоборцев // МО. - 1897. - N 2. - С. 247.

¹⁵ Богораз В. (Тан). Духоборцы в Канаде. Очерки. - М., 1906. - С. 75.

¹⁶ Путинцев Ф. Указ. соч. - С. 45.

¹⁷ Нагорна Т. Помiрковане протистояння чи вiдкрита боротьба: про полiтику Миколи I щодо духовних християн в Українi (друга чверть XIX ст.) // Iсторична пам'ять. -2004. - N 1. - СI 18 - 127; її ж. Правовi засади дiяльностi православних сект у XIX ст. // Науковi записки Тернопiльського державного педагогiчного унiверситету iменi Володимира Гнатюка. Серiя: Iсторiя. - Тернопiль, 2002. - Вип. 2. - С. 12 - 16.

¹⁸ Центральний державний iсторичний архiв України в м. Києвi (далi - ЦДIАУК). -Ф. 442. - Оп. 1. - Спр. 1802 б. - Арк. 85.

¹⁹ Полное собрание законов Российской империи. - Т. VI, VII, IX. - Собрание 2, отделение 2. 1830 - 1834. - СПб, 1835; Собрание постановлений по части раскола. - СПб, 1858 - 274 с.

²⁰ Богораз В. (Тан). Указ. соч. - С. 75.

²¹ Там же. - С. 76.

²² Правила о переселении раскольников вредных ересей в Закавказский край. Высочайшее утверждение 14 декабря 1842 года // Труды Полтавской учёной архивной комиссии. - Вып. 7. - С. 170 - 171.

стр. 67

²³ О школах для раскольничьих детей // Там же. - С. 172 - 174.

²⁴ ЦДIАУК. - Ф. 442. - Оп. 1. - Спр. 1802 б. - Арк. 31.

²⁵ Богораз В. (Тан). Указ. соч. - С. 78.

²⁶ Зибаров П., Планидин П. Указ. соч. - С. 6.

²⁷ Там же. - С. 29.

²⁸ Из письма духоборца Васи Обедкова // Бирюков П. Указ. соч. - С. 84 - 86; Письмо духобора В. А. Потапова // Бирюков П. Указ. соч. - С. 83 - 84; Письмо духоборца Василия Потапова к П. И. Бирюкову // Материалы к изучению русского сектантства и раскола. - Вып. I. - СПб, 1908. - С. 158 - 159.

²⁹ Там же. - С. 18.

³⁰ Там же. - С. 20.

³¹ Письма Л. Н. Толстого к кавказским духоборам в 1897 г. // Бирюков П. Указ. соч. - С. 66.

³² Там же. - С. 67.

³³ Прошение Петра Веригина на имя императрицы Александры Фёдоровны // Бирюков П. Указ. соч. - С. 74.

³⁴ Там же. - С. 75.

³⁵ Там же. - С. 82.

³⁶ Там же. - С. 76.

³⁷ Там же.

³⁸ Бонч-Бруевич В. Указ. соч. - С. 11 - 12.

³⁹ Бирюков П. Указ. соч. - С. 79.

⁴⁰ Чернышев В. Меч обоюдоострый. - К., 1998. - С. 48.

⁴¹ Духоборы и толстовцы // Терлецкий В. Очерки, исследования и статьи по сектантству. - Вып. 1. - Полтава, 1913. - С. 33.

⁴² Тихомиров Л. Новые плоды учения графа Л. Толстого // МО. - 1897. - N 1 - 3. - Кн. 1. - С. 25.

⁴³ Сулержицкий Л. Указ. соч.

⁴⁴ Зибаров П., Планидин П. Указ. соч. - С. 4.

⁴⁵ Чернышов В. Указ. соч. - С. 49.

This article deals with the little known aspect of the prominent Russian writer Tolstoy L. N. and his work during the end of the XlXth and the beginning of the XXth centuries. It reveals his close collaboration with the followers of the religious community "Dukhobory" who first appeared in Russia and then in Ukrainian regions in the second part of XVIII century.

Permanent link to this publication: