Libmonster ID: UA-3156

Автор: Е. ЄКАБСОНС

У статтi розглядається досi невисвiтлена в iсторiографiї сторiнка латвiйсько-українських взаємин - вiд їх започаткування в 1917 р. й до закiнчення в 1920 - 1921 рр. Висвiтлюється встановлення дипломатичних стосункiв, дiяльнiсть консульства й мiсiї УНР у Ризi, а також контакти дипломатичних представникiв Латвiї й України в Лондонi, Варшавi, Гельсiнкi. Звернено увагу на ще один невiдомий аспект двостороннiх вiдносин - участь латишiв, офiцерiв українських збройних сил, у боротьбi за незалежнiсть України. Автор визначає позицiю Польщi як один iз головних чинникiв, якi зумовили ставлення латвiйського уряду до УНР у 1920 р. Окремо згадується про велику роль у встановленнi й змiцненнi латвiйсько-українських стосункiв першого мiнiстра закордонних справ Латвiї З. Меєровiцса й латвiйського дипломатичного представника у Варшавi А. Кенiньша. Особливу увагу присвячено участi делегацiї УНР як рiвноправного партнера в конференцiї балтiйських країн у Балдурi.


Єкабсонс Ерiкс - доктор iсторiї, асоцiйований професор факультету iсторiї й фiлософiї Латвiйського унiверситету (Рига, Латвiя).

стр. 59


1915 р. в Латвiю прийшла Перша свiтова вiйна, роздiливши її територiю лiнiєю росiйсько-нiмецького фронту. У вереснi 1917 р. нiмецькi вiйська зайняли Ригу, а в лютому 1918 р. - усю Латвiю. У цей час латвiйськi полiтики все чiткiше говорили про створення незалежної Латвiйської держави, яку й було проголошено 18 листопада 1918 р. в Ризi, але на Тимчасовий уряд молодої держави чекала довга й важка боротьба за звiльнення країни. У сiчнi Ригу зайняли бiльшовики й до травня-червня на бiльшiй частинi Латвiї iснувала радянська влада з характерним для неї терором i розбiйною щодо селян сiльськогосподарською полiтикою. Саме через це радянська влада швидко втратила популярнiсть у народi - у травнi 1919 р. бiльшовики залишили Ригу. У червнi того ж року естонсько-латвiйськi вiйська поблизу Цесiса розгромили нiмецькi вiйська, якi прагнули встановити свiй контроль над Латвiєю й Естонiєю. Восени 1919 р. латвiйська армiя у важких боях завдала поразки реакцiйнiй захiдноросiйськiй добровольчiй армiї П. Бермонта, що складалася з нiмецьких i росiйських пiдроздiлiв, а в сiчнi 1920 р. разом iз польськими вiйськами почала звiльнення вiд Червоної армiї схiдної частини Латвiї - Латгалiї. Державний кордон iз радянською Росiєю було встановлено на початку лютого 1920 р., а у квiтнi в Москвi розпочалися мирнi переговори, якi завершилися 11 серпня пiдписанням вiдповiдного договору. Вiдтак усi зовнiшньополiтичнi зусилля були спрямованi на досягнення мiжнародного визнання незалежностi Латвiї. Це сталося 26 сiчня 1921 р., коли Вища рада Антанти визнала Латвiю й Естонiю de jure.

Однiєю з держав, з якою Латвiя на першому етапi незалежностi встановила порiвняно активнi зв'язки, була Українська Народна Республiка (УНР). Про цю сторiнку українсько-латвiйських вiдносин в iсторiографiї майже не згадувалося.

Латвiйсько-українськi зв'язки в 1917 - 1919 рр.

Першi контакти мiж латвiйськими й українськими полiтичними колами були встановленi вже восени 1917 р. 8 - 15 (21 - 28) вересня Українська Центральна Рада (УЦР) у Києвi скликала з'їзд "малих народiв" Росiї, в якому брало участь близько 80 делегатiв. Характерно, що латвiйська репрезентацiя була особливо представницькою - серед 10 делегатiв були майбутнiй перший мiнiстр закордонних справ Зiгфрiдс Меєровiцс iз земельної ради Лiфляндiї (Вiдземе), Крiстапс Бахманiс iз земельної ради Курляндiї (Курземе), Станiславе Камбала iз земельної ради Латгалiї (Латгале) та iн., а також три представники вiд київських латишiв. З. Меєровiцс у довгiй промовi говорив про минуле й сучасне латвiйського народу, а також висловив прагнення латишiв до нацiонального самовизначення, об'єднання всiєї територiї й полiтичної автономiї в складi демократичної Росiї. На з'їздi була створена Всеросiйська народна рада, до складу якої обрали З. Меєровiцса, С. Камбалу, К. Бахманiса й викладача Київського унiверситету М. Брунiнiєкса. Проте великого значення рада не набула.

18 листопада 1917 р. в мiстi Валка постала Латвiйська тимчасова нацiональна рада (ЛТНР), яка, розглянувши ситуацiю в Українi, зробила висновок, що українськi полiтики до латишiв, як i до "всiх малих народностей", ставляться дуже доброзичливо1 . У груднi 1917 р. ЛТНР, одержавши повiдомлення вiд УЦР про проголошення УНР, ухвалила рiшення привiтати Центральну Раду телеграмою такого змiсту: "Латвiйська нацiональна рада посилає свiй братерський привiт українському народовi та вiльнiй Українi! Хай живе iдея федерацiї народiв!". Водночас Усеросiйську народну раду в Києвi було поiнформовано, що латвiйськi органiзацiї й полiтичнi партiї, якi "дотримуються нацiонально-територiального принципу самовизначення народiв", створили ЛТНР2 .

У сiчнi 1918 р. ЛТНР вирiшила послати до Києва декiлькох представникiв, сподiваючись на обiцяну УЦР пiдтримку малих народiв3 . 8 сiчня вiдбу-

стр. 60


лося засiдання ради, на якому К. Бахманiс зробив висновок про двi можливi лiнiї поведiнки: вислати делегацiю в Брест-Литовський, аби вплинути на мирнi переговори, що вiдбувалися там, або спробувати зробити це за посередництва УЦР. Рада вирiшила тiльки iнформувати українцiв i "iншi народи" про ситуацiю в Латвiї, не намагаючись вплинути на хiд мирних переговорiв. У лютому К. Бахманiс виїхав до Києва4 . А в березнi 1918 р. вiн брав участь у створеннi Київського латвiйського центрального комiтету, повiдомляючи (22 травня), що "живий i здоровий", живе в Українi, де органiзував латвiйський комiтет i бере активну участь у громадському життi латишiв, пропагуючи iдею нацiональної ради про незалежнiсть Латвiї. Ранiше К. Бахманiс не мiг зв'язатися з Батькiвщиною через те, що вiдразу пiсля його прибуття до Києва почалися бої.

У червнi вiддiл закордонних справ ЛТНР, вислухавши повiдомлення К. Бахманiса, висловив задоволення з приводу його дiяльностi в Українi й вирiшив надалi регулярно iнформувати про кроки ЛТНР, а також доручити "особливу увагу придiлити пропагуванню латвiйського питання й питання держави в суспiльствi та пресi iнородцiв", оскiльки "з Києва це було легше зробити, нiж вiддiловi закордонних справ - у Петроградi". Iз грудня 1918 р. К. Бахманiс був представником латвiйського Тимчасового уряду в Києвi, а в березнi 1919 р. - при урядах, створених на Пiвднi Росiї й у Закавказзi (при Добровольчiй армiї, у Криму, на Дону, Кубанi, у Грузiї й Вiрменiї). До Латвiї вiн повернувся тiльки у вереснi 1920 р.5

Певна спiвпраця мiж латвiйськими й українськими органiзацiями вiдбувалася також у Росiї. У липнi 1919 р. Латвiйська нацiональна рада в Омську отримала пропозицiю мiсцевої української ради об'єднатися на "культурнiй i полiтичнiй основi", аби протистояти намаганням росiйських властей не допустити дiяльностi неросiйських органiзацiй нацiонального характеру (щойно в Омську було заарештовано консула України Твардовського й розформовано українськi нацiональнi вiйськовi пiдроздiли)6 .

У результатi подiй свiтової вiйни (рух бiженцiв) i розвалу росiйської армiї, на територiї України опинилися тисячi латишiв - бiженцiв i вiйськовослужбовцiв7 . У 1918 р. багато вiйськових латвiйської нацiональностi пiд впливом рiзних обставин служили в армiї гетьмана П. Скоропадського.

Пiсля створення Директорiї багато латвiйських офiцерiв були також i в армiї УНР. Найбiльш вiдомим iз них був полковник генерального штабу Петерiс (Петро) Радзiньш. У березнi-листопадi 1918 р. вiн обiймав посаду начальника вiддiлу органiзацiї й навчання генерального штабу гетьманської армiї. 27 грудня 1918 р. на запрошення свого однокурсника по росiйськiй Академiї генерального штабу генерал-майора Всеволода Петрiва (Петрова) вiн вступив до армiї УНР як помiчник начальника генерального штабу Миколи Юнакiва (Юнакова), колишнього викладача П. Радзiньша й В. Петрiва в Академiї генерального штабу. Пiсля поразки армiї УНР вiд вiйськ А. Денiкiна й Червоної армiї у вереснi 1919 р. П. Радзiньш потрапив до Польщi, звiдки повернувся до Латвiї й був призначений начальником штабу головнокомандувача латвiйської армiї (згодом - генерал)8 .

Пiдполковник Янiс Цеплiтiс пiсля служби в армiї гетьмана з грудня 1918 р. був начальником оперативного вiддiлу генерального штабу армiї УНР i до Латвiї повернувся тiльки в груднi 1919 р. Капiтан Петерiс Мiкелсонс у серпнi 1918 р. добровiльно вступив на службу в головне управлiння артилерiї гетьманської армiї, одержавши звання пiдполковника. В армiї УНР вiн був начальником головного управлiння артилерiї, а в сiчнi 1920 р. був звiльнений у запас. Пiсля початку наступу польсько-українських вiйськ в Українi у квiтнi 1920 р. - знову мобiлiзований, i лише у вереснi 1921 р. звiльнений (повернувся до Латвiї наприкiнцi 1921 р.).

Колезький асесор Вiлгелмс Клонiньш в армiю гетьмана вступив у червнi 1918 р., а з грудня був начальником грошового й рахункового управлiння голов-

стр. 61


ної iнтендантури армiї УНР у званнi адмiнiстративного полковника (до Латвiї повернувся влiтку 1919 р.). Льотчик капiтан Нiколай Еске в груднi 1918 р. вступив в армiю УНР як заступник командира 5-го авiацiйного дивiзiону, згодом - начальник авiацiйної школи в Проскуровi (зараз - Хмельницький), командир 1-го бойового авiацiйного вiддiлу, а в 1920 - 1921 рр. - керiвник комiсiї iз закупiвлi лiтакiв для УНР у Захiднiй Європi.

Штабс-капiтан Германiє Клiве в 1918 р. служив в армiї гетьмана, у груднi як колишнiй гетьманський офiцер був вiдданий пiд суд, який його виправдав. До березня 1920 р. проходив службу в Полтавському полку армiї УНР. Пiдпоручик Карлiс Дренгерс служив у 3-му окремому iнженерному батальйонi армiї УНР до вересня 1920 р. Пiдпоручик Арнолдс Друкевичс у груднi 1918 р. - травнi 1919 р. служив у 7-й артилерiйськiй бригадi, потрапив у польський полон. Звiльнений у запас штабс-капiтан Андрейс Леяс-Саусс у 1918 р. обiймав вiдповiдальнi посади в Мiнiстерствi продовольчих справ i Мiнiстерствi забезпечення Української Держави, а з сiчня 1919 р. був членом особливої мiсiї Мiнiстерства забезпечення УНР у Галичинi й Буковинi, з березня - вiце-директор Департаменту шкiряної промисловостi Мiнiстерства народного господарства (у липнi-груднi - директор цього департаменту)9 . Легендарним стало iм'я помiчника командира однiєї з найбоєздатнiших частин армiї УНР полку Чорних запорожцiв (неодноразово виконував обов'язки командира) поручика Карлiса Броже (згодом у Латвiї служив у полiцiї)10 .

Встановлення вiдносин

Спiвпраця мiж делегацiями Латвiї й УНР усталилася вже навеснi 1919 р. в Парижi, пiд час мирної конференцiї. Обидвi мiсiї активно спiвпрацювали до кiнця 1920 р. включно (це, мiж iншим, проявлялося у випозичаннi грошових сум для офiцiйної дiяльностi)11 . У контактах iз країнами Балтiї перш за все була зацiкавлена сама УНР, яка в цей час перебувала в складнiй i нестабiльнiй ситуацiї. Проте в цьому була зацiкавлена також i Латвiя, на що ясно вказує витяг iз промови мiнiстра закордонних справ З. Меєровiцса 6 жовтня 1919 р. в Народнiй радi (передпарламентi) Латвiї: "У нас є також iншi союзники. Пiвденнiше знаходиться Україна, яка зараз у скрутнiй ситуацiї, але її симпатiї на нашому боцi. На жаль, там ще великий вплив мають бiльшовики"12 . На плани мiнiстра закордонних справ щодо України проливає свiтло написане ним iз нагоди першої рiчницi незалежностi в листопадi 1919 p.: "Зовнiшня полiтика Латвiї прямує й прямуватиме до того, аби встановити союз у виглядi entente cordiale мiж Фiнляндiєю, Естонiєю, Латвiєю, Литвою й Польщею, залучаючи до цього союзу держави, що створюються (Бiлорусь i Україну)". Згiдно з поглядами З. Меєровiцса, головним завданням цього союзу буде захист незалежностi в боротьбi зi спiльним ворогом - Росiєю й Нiмеччиною13 . Фактично, це збiгалося з позицiєю, оприлюдненою на Тартуськiй конференцiї балтiйських країн, що саме тодi вiдбувалася. У нiй брали участь представники Естонiї, Латвiї й Литви, а як спостерiгачi - представники Польщi, Бiлоруської Народної Республiки й УНР (тiльки в обговореннi питань, якi не стосувалися майбутнiх мирних переговорiв iз радянською Росiєю). 14 листопада вiдбулася перша загальна нарада за участю делегатiв усiх країн, на якiй одноголосно було визнано необхiднiсть створення вiйськово-полiтичного союзу14 .

Дипломатичний представник у Литвi Вiлiс Бандревiчс у листопадi 1919 р. в Каунасi в iнтерв'ю литовськiй пресi вiдзначив, що Латвiя не укладала нiяких договорiв iз Польщею, а мiнiстр закордонних справ вiдвiдав Варшаву лише тому, що Латвiя бажає встановити добросусiдськi вiдносини з усiма країнами, якi мають спiльнi iнтереси, - з Польщею, Фiнляндiєю й Україною15 .

стр. 62


Спiвпраця мiж Латвiєю й УНР спочатку вiдбувалася лише в консульських питаннях. 1 вересня 1919 р. до Риги прибув консул УНР Никифор Бендеровський16 . Вiд цього моменту консульство працювало досить активно, добившись, мiж iншим, звiльнення кiлькох вiйськовослужбовцiв латвiйської армiї як громадян УНР (17 вересня - старшого лейтенанта господарського управлiння Вiдземської дивiзiї Морозова, 19 жовтня - лiкаря 6-го Ризького пiхотного полку Траугота Штрауба та iн.)17 . Пiсля активного листування мiж консульством УНР i МЗС Латвiї 13 грудня було дано дозвiл на звiльнення вояка дивiзiону панцерних потягiв громадянина УНР Наума Драгильова (з незрозумiлих причин Н. Драгильов усе-таки залишився на службi, у складi дивiзiону брав участь у боях iз Червоною армiєю в Латгалiї, а в груднi 1920 р., при повторному порушеннi питання, вiдмовився вiд звiльнення й залишився в латвiйськiй армiї)18 . Крiм того, консуловi УНР у груднi 1919 р. вдалося добитися скасування розпорядження про висилку з країни українського громадянина Григорiя Голованiвського, в якого була тiльки транзитна латвiйська вiза, i видати йому дозвiл на тимчасове проживання в Латвiї19 .

Серед громадян УНР, що мешкали в Латвiї, було досить багато нiмцiв. Так, вiдразу пiсля розгрому вiйськ Бермонта (28 листопада 1919 р.), виконувач обов'язкiв консула УНР Ерiх Фляйшер (балтiйський нiмець) просив дозволу головнокомандувача латвiйської армiї на вiдрядження в щойно звiльнене мiсто Єлгава "в справах консульства" (фактично для пошукiв родини громадянина УНР Гайнрiха Браде). Дозвiл було дано20 . Цiкаво, що згаданий Г. Браде на початку 1919 р. добровiльно служив у балтiйському нiмецькому ландсверi. 14 липня вiн вiдбув у службових справах до Риги, де латвiйськi солдати вiдiбрали в нього велосипед. Iз цього питання Е. Фляйшер ще в листопадi 1919 р. листувався з латвiйським МЗС21 .

Пiд час боїв з армiєю Бермонта, яка тримала Ригу в облозi, консульство УНР, як i iншi iноземнi представництва, потрапляло в невеликi конфлiктнi ситуацiї у зв'язку з обставинами вiйськового часу. Так, 24 жовтня 1919 р. консульство звернулося до МЗС Латвiї посприяти в поверненнi коня, що його вiдiбрали солдати в кучера Миколи Юкача, проте безрезультатно (у вiдповiдi вiйськового вiдомства було сказано, що "приватнi конi не звiльняються навiть тодi, якщо ними користується консульство")22 . Виконувач обов'язкiв українського консула Е. Фляйшер разом iз дипломатичними представниками Литви, Бiлорусiї й Естонiї 5 грудня 1919 р. пiдписав ноту до МЗС Латвiї з протестом проти обшуку в одному з консульств (через те, що дуже багато євреїв - громадян Латвiї - iз метою ухилення вiд вiйськової служби приймали громадянство Бiлорусiї, обшук було вчинено саме в консульствi цiєї держави), а також проти конфiскацiй латвiйською армiєю автомашин дипломатичних представництв, видворення з Латвiї iноземних громадян i їх мобiлiзацiї до латвiйської армiї. У написаному в ультимативнiй формi протестi вимагалося "зробити вiдповiднi кроки" до 1200 8 грудня, iнакше про все це буде поiнформовано представникiв країн Антанти i iнших держав, а також вжито аналогiчних заходiв щодо громадян Латвiї23 .

У цей час консульство УНР опiкувалося долею вiйськових бiженцiв - українцiв, якi рiзними шляхами потрапили до Латвiї з охопленої громадянською вiйною Росiї. Загалом, латвiйська влада доброзичливо ставилася до консульства й 22 листопада 1919 р. навiть надала йому позику для покриття витрат, пов'язаних iз вiдсилкою бiженцiв на Батькiвщину й органiзацiєю кур'єрського зв'язку24 .

Контакти дипломатiв Латвiї й УНР за кордоном наприкiнцi 1919 - на початку 1920 р.

Подiбнiсть полiтично-юридичного статусу УНР i Латвiї (обидвi країни виникли на територiї Росiйської iмперiї) сприяла встановленню контактiв мiж

стр. 63


їхнiми представниками в столицях захiдних держав. Особливо активними вони були в Лондонi, де представник Латвiї Георг Бiсенiєкс i представник УНР Ярослав Олесницький регулярно обмiнювалися iнформацiєю про вiйськово-полiтичнi процеси, що вiдбувалися в Латвiї й Українi (восени 1919 р. це - наступ армiї А. Денiкiна). Г. Бiсенiєкс 13 жовтня 1919 р. висловив свої симпатiї боротьбi українського народу проти росiйської реакцiї, що загрожувала нацiональнiй незалежностi України25 . Ще у вереснi 1920 р. Г. Бiсенiєкс листувався з представником УНР М. Вишнiцером, який прагнув отримати вiзу для приватної поїздки до Латвiї колишнього вiйськового мiнiстра УНР, що проживав у Вiднi, генерала Олександра Трекова (проте безрезультатно, оскiльки ситуацiя в УНР на цей час значно змiнилася26 ).

Найбiльш тiснi стосунки мiж представниками Латвiї й УНР встановилися у Варшавi - 26 листопада 1919 р. туди прибула латвiйська мiсiя на чолi з поетом Атiсом Кенiньшем. Одним зi своїх головних завдань вiн бачив саме встановлення зв'язкiв iз УНР. 10 грудня 1919 р. у своєму повiдомленнi до уряду А. Кенiньш детально окреслив ситуацiю в Українi, наголосивши, що українцi "дуже шукають дружби з Латвiєю", вiд якої вони сподiваються здобути пiдтримку (iшлося навiть про допомогу вiйськовими iнструкторами й "реорганiзаторами економiчного життя"). Українцi сподiвалися через Латвiю (Рига й Даугавпiлс) отримувати одяг, взуття й амунiцiю для двохсоттисячної армiї. У розмовах iз А. Кенiньшем українськi представники пiдкреслювали, що зближення Латвiї й України є запорукою противаги "гегемонiстським прагненням Польщi" в майбутньому союзi балтiйських чи iнших держав. А. Кенiньш оцiнив шанси України на здобуття незалежностi як ще великi ("набагато бiльшi, нiж прийнято думати в Ризi"), тож дуже важливо змiцнити позицiї Латвiї в цiй країнi. На його думку, необхiдно запровадити посаду посла при урядi УНР. Ба бiльше - А. Кенiньш визнав, що вiн уже фактично є ним, адже регулярно проводить консультацiї з представниками УНР у Варшавi щодо можливих форм спiвпрацi мiж державами. 10 грудня голова директорiї УНР Симон Петлюра й мiнiстр закордонних справ А. Лiвицький особисто вручили А. Кенiньшу ноту визнання Україною незалежностi Латвiї i її Тимчасового уряду (у такий спосiб "уважаючи за обов'язок сприяти розвитку всiх спраглих розквiту нацiй i втiлюючи в життя принцип свободи нацiй, урочисто оголошений на Паризькiй мирнiй конференцiї"). А. Кенiньш пiдкреслив, що акт визнання вручався вiд iменi сорокасемимiльйонної нацiї, яка "матиме велике слово при розв'язаннi росiйського питання".

Тiснi вiдносини латвiйського дипломатичного представника з представниками УНР могли ускладнити латвiйсько-польськi стосунки, що й вiдбулося (проте, А. Кенiньш був iншої думки, адже С. Петлюра розповiв йому про свою розмову з очiльником Польської держави Ю. Шлсудським, в якiй той, у вiдповiдь на натяк С. Петлюри про приготування визнання Латвiї, сказав: "Гаразд, тiльки не кажiть про це нашим дипломатам бiльше, нiж треба")27 . Пiсля розмови С. Петлюри з А. Кенiньшем до Риги з Варшави виїхала українська дипломатична мiсiя на чолi з колишнiм рижанином, одруженим iз латишкою, Левом Задорожним (вiн також брав участь у врученнi А. Кенiньшу акту визнання Латвiї)28 . Л. Задорожний добрався до Риги, але не був офiцiйним представником - такий прибув до Риги згодом (у сiчнi 1920 р.), проте Л. Задорожний до осенi 1920 р. був секретарем мiсiї29 .

Саме через А. Кенiньша латвiйське МЗС ще в сiчнi 1920 р. пiдтримувало зв'язок iз представниками МЗС УНР. Так, 9 сiчня 1920 р. А. Кенiньш iнформував Ригу, що мiнiстр УНР А. Лiвицький схвалив зроблену консульством УНР у Ризi позику в латвiйському МЗС для вiдсилання українських бiженцiв на Батькiвщину й органiзацiї кур'єрського зв'язку, проте дав розпорядження надалi брати позики тiльки через офiцiйне представництво УНР у Латвiї, яке на чолi з Володимиром Кедровським виїхало з Варшави до Риги 2 сiчня 1920 р.30

стр. 64


Дипломатична спiвпраця. Мiсiя УНР у Ризi

Цiкаво, що коли про виїзд до Риги мiсiї В. Кедровського дiзнався начальник штабу головнокомандувача латвiйської армiї П. Радзiньш (колишнiй помiчник начальника генерального штабу армiї УНР), вiн 13 сiчня 1920 р. телеграмою наказав пiдполковниковi латвiйської армiї А. Вейсу, який перебував при штабi польської групи вiйськ генерала Е. Ридза-Смигли в Даугавпiлсi, по телеграфу поiнформувати С. Петлюру, що "Латвiя бажала б бачити iнших українцiв, а не Кедровського, який зiпсував українську армiю". П. Радзiньш також наказав не надавати В. Кедровському дозволу на в'їзд до Латвiї, а в разi, якщо вiн його вже має, попередити, що дозвiл треба виправити повторно, у Ризi31 . Очевидно, нехiть П. Радзiньша до В. Кедровського була викликана досвiдом його дiяльностi в Українi, проте зусилля начальника штабу виявилися марними й мiсiя прибула до Риги 16 сiчня 1920 р. (до її складу входив секретар Микола Святогорiв, який також брав участь у врученнi С. Петлюрою акту визнання латвiйської незалежностi А. Кенiньшу у Варшавi, i якого в лютому 1920 р. змiнив згаданий вище Л. Задорожний). Мiсiя одразу розпочала активну дiяльнiсть у винайнятому помешканнi на вулицi Антонiяс32 (щоправда, В. Кедровський на декiлька днiв виїхав у Таллiнн, щоби встановити зв'язки з естонським урядом)33 . Згодом до мiсiї прибуло ще декiлька спiвробiтникiв (наприклад, на початку лютого - колишнiй штабс-капiтан Бiлоруського батальйону Куц34 ). Навеснi при мiсiї було створене прес-бюро, яке iнформувало латвiйськi газети про вiйськово-полiтичнi подiї в Українi.

Пiсля того, як український уряд у груднi 1919 р. визнав Латвiю, вiн очiкував кроку у вiдповiдь (А. Кенiньш у Варшавi неодноразово пiдкреслював, що Рига не забариться з вiдповiддю, навiть надiслав до МЗС Латвiї складений представниками УНР текст визнання). У звiтi директора полiтично-дипломатичного департаменту МЗС вiд 15 сiчня 1920 р. йдеться: "у цiй ситуацiї нашим обов'язком було б визнати її (Україну - Е.Є.), але оскiльки в цьому питаннi зацiкавлена Польща, ми спочатку повиннi домовитися з нею"35 . Саме через вiдносини з Польщею визнання України Латвiєю затримувалося. Тiльки пiсля того, як у латвiйсько-польських стосунках з'явилися деякi ускладнення, мiнiстр закордонних справ З. Меєровiцс 25 березня вислав С. Петлюрi пiдтвердження отримання акту визнання 10 грудня 1919 р. й додав до нього пiдписане ним самим уже 17 лютого визнання УНР Латвiєю36 . Характерно, що 17 квiтня представник Польщi в Латвiї Бронiслав Боуфал писав до Варшави, що "українське питання є улюбленою темою декiлькох латвiйських полiтикiв (наприклад, голови Народної ради Янiса Чаксте), проте до кiнця березня симпатiї уряду Латвiї до України були платонiчними". Але "останнiм часом" З. Меєровiцс, попри дану ним обiцянку не визнавати незалежностi України, усе-таки зробив це (представник Польщi убачав причину цiєї змiни в ускладненнi латвiйсько-польських вiдносин)37 .

Позицiю латвiйського уряду й МЗС у цей час прояснює промова З. Меєровiцса на засiданнi Народної ради 10 березня 1920 р. Вiн пiдкреслив бажання спiвпрацювати з Польщею, проте вiдзначив розбiжностi мiж обома країнами, особливо щодо польських вимог вiдновити кордони 1772 року ("Уряд Латвiї бажає бачити самостiйну Бiлорусiю й самостiйну Україну, тож вимога кордонiв 1772 року не може знайти згоди латвiйського уряду"). Далi З. Меєровiцс змалював становище УНР (радянська Росiя ще не висловила їй пропозицiї розпочати мирнi переговори, саме навпаки - створила радянський уряд України, який претендував на статус єдиної законної влади38 ).

У 1920 р. тривала спiвпраця мiж латвiйськими й українськими представниками в зарубiжних країнах. У Лондонi представники УНР, Латвiї, Литви,

стр. 65


Естонiї й Грузiї гуртом сплачували за лекцiї й спiвробiтничали в iнших питаннях39 . У Гельсiнкi спiвпраця К. Зарiньша з українським представником Жалiзняком почалася з конфлiкту: Жалiзняк разом iз секретарем мiсiї 24 сiчня 1920 р. вiдвiдав латвiйське представництво й у рiзкiй формi запротестував проти висловлювань З. Меєровiцса в iноземнiй пресi (мiнiстр закордонних справ Латвiї в iнтерв'ю журналовi "Свiтанок" сказав, що неучасть України в Гельсiнськiй конференцiї балтiйських країн обумовлюється неiснуванням уряду УНР, а також висловив жаль iз приводу розгрому вiйськ Колчака й Денiкiна). Жалiзняк пiдкреслив, що в такому разi й УНР могла б висловити жаль iз приводу розгрому вiйськ Бермонта в Латвiї. К. Зарiньш виправдовувався незнанням питання, одночасно вiдзначаючи, що латвiйський мiнiстр закордонних справ "завжди пiдкреслює дружнi вiдносини з Україною". Подальшi вiдносини мiж представниками обох країн у Гельсiнкi були значно кращими. 25 лютого К. Зарiньш запросив Жалiзняка на обiд (український представник був у дуже пригнiченому настрої через складне становище своєї країни - вiн навiть не знав, де перебуває його уряд)40 . Тiсна спiвпраця розвивалася також мiж представником Латвiї в Парижi О. Гросвалдом i українським представником графом Тишкевичем41 .

Поза сумнiвом, у 1920 р. одним iз головних чинникiв, який визначав ставлення латвiйських властей до УНР, була позицiя Польщi. Змiцнити стосунки з УНР особливо прагнув А. Кенiньш (латвiйський представник у Варшавi). Саме до нього в сiчнi 1920 р. звернулися представники УНР посприяти участi делегацiї УНР у конференцiї балтiйських країн у Гельсiнкi хоча б на рiвнi гостей. Особливо пiдкреслювалося, що уряд УНР дуже зацiкавлений приєднатися до союзу балтiйських держав i "бажає спиратися на дружнi вiдносини з Латвiєю". Сам А. Кенiньш уважав, що попри складну ситуацiю, в якiй перебуває уряд України, Латвiя "повинна забезпечити симпатiї українського народу, що буде дуже важливим чинником у росiйсько-латвiйських взаєминах i вже, можливо, у недалекому майбутньому". Також вiн писав: "Беручи до уваги невизначене ставлення Польщi (до України - Е.Є.), свої симпатiї не демонструємо"42 . У такий ситуацiї намагання УНР добитися запрошення української делегацiї на конференцiю в Гельсiнкi були марними.

Уже 22 лютого 1920 р. в розмовi з Ю. Шлсудським А. Кенiньш прагнув з'ясувати його ставлення до Литви й України, але той тiльки пiдтвердив, що "в справi України йому вдалося зламати кригу в суспiльствi", але ще є багато роботи43 . Складнiсть польсько-українських вiдносин оприявнилася в рапортi вiйськового представника Латвiї в Польщi пiдполковника М. Гартманiса вiд 16 квiтня 1920 р., в якому вiн детально представив польсько-українськi стосунки, зробивши висновок, що в польському суспiльствi домiнує негативне ставлення до незалежностi УНР, хоча на словах польський уряд i декларує пiдтримку44 .

У березнi 1920 р. у Варшавi до М. Гартманiса звернувся вiйськовий представник УНР у Польщi генерал-полковник Вiктор Зелiнський iз проханням допомогти переправити колишнiх солдатiв-українцiв армiї Юденича, якi перебували в Латвiї, на Батькiвщину ("де вони необхiднi для поповнення нацiональної армiї"). Зi свого боку, українцi обiцяли сприяння властей УНР при вiдсиланнi додому латвiйських бiженцiв (згадувався також бiлоруський вiддiл пiд командуванням С. Булака-Балаховича в мiстi Алуксне, в якому в лютому 1920 р. українцi становили 23% з 884 воякiв45 ). Проте мiсiя УНР у Латвiї не виявляла жодної активностi в цьому напрямi. У вiдповiдь на лист М. Гартманiса iз цього питання вiд 20 березня 1920 р. до штабу головнокомандувача латвiйської армiї П. Радзiньш 12 квiтня вiдповiв, що штаб допоможе "всiм українцям потрапити в Україну й навiть пропагує цю iдею", проте не має жодного сприяння з боку мiсiї УНР46 .

стр. 66


Наприкiнцi квiтня в Українi розпочався спiльний польсько-український наступ, який на першому етапi розвивався успiшно. Очевидно, саме через це до певної мiри полiпшилося ставлення латвiйських властей до представництв УНР. Пiсля висловленої М. Гартманiсом iз Варшави повторної вимоги (вiн запросив iнформацiю, чи є серед вiйськовополонених червоноармiйцiв українцi, якi б бажали вступити в армiю УНР), йому надiйшла вiдповiдь, що в таборi вiйськовополонених є 11 українцiв, проте консульство УНР у Ризi, не зважаючи на неодноразовi запити латвiйських вiйськових установ, узагалi не реагувало47 .

2 червня 1920 р. у Вiнницi було ухвалено декларацiю уряду УНР щодо "змiцнення добросусiдських вiдносин iз Румунiєю" й "солiдарними з нами (Україною - Е.Є.) балтiйськими, чорноморськими й кавказькими країнами". Не забарилися й конкретнi кроки - уряд УНР видав розпорядження про звiльнення громадян Латвiї з лав армiї УНР, а 14 червня вiдповiдний наказ пiдписав головний отаман С. Петлюра й вiйськовий мiнiстр полковник Володимир Сальський. У наказi йшлося, що обидвi країни визнали одна одну, тож громадяни Латвiї, якi перебувають на територiї УНР, пiдлягають звiльненню вiд мобiлiзацiї як громадяни "дружньої країни". 28 червня керiвник мiсiї УНР В. Кедровський передав цi документи до латвiйського МЗС, наголосивши, що невдовзi Мiнiстерство внутрiшнiх справ УНР видасть розпорядження про допомогу й захист латвiйських бiженцiв. 8 липня З. Меєровiцс висловив подяку й обiцяв створити реевакуацiйну комiсiю, яка виїде в Україну48 .

Латвiйський уряд наприкiнцi травня 1920 р. з вiзами УНР i Польщi вислав в Україну представника товариства реевакуацiї бiженцiв Стулманiса. 1 червня вiн прибув до Києва, а 3 червня - до Житомира, де почав налагоджувати справу реевакуацiї бiженцiв за сприяння польських вiйськових установ. Через подiї на фронтi (наступ Червоної армiї) Стулманiс був змушений повернутися до Латвiї49 .

Плани економiчного спiвробiтництва з Україною

Незабаром пiсля визнання незалежностi УНР (квiтень 1920 р.) у латвiйськiй пресi з'явилася коротка iнформацiя про встановлення мiнiстерством торгiвлi й промисловостi зв'язкiв iз "представником українських господарських кiл", аби налагодити торгiвельнi контакти й одержати цукор, зерно та iншi товари50 . Консул УНР у Ризi вже в сiчнi висловив латвiйському МЗС пропозицiю iмпорту "вiдомих товарiв" iз України. 20 лютого мiнiстерство торгiвлi й промисловостi на запит МЗС пояснило, що Латвiя охоче б iмпортувала з України сiль, цукор, нафту, зерно, соду, масло, сало, вугiлля, шерсть i шкiри (українськi шкiри й метал можна було б переробляти в Латвiї). Експортувати до України планувалося льон i його насiння, iнше насiння, дерев'янi вироби (меблi), брунатний обгортковий папiр, нитки, гiпс, цемент i т.д. Переговори з консульством УНР iз цього питання поновилися в червнi 1920 р. На запит МЗС вiд 16 червня, якi товари можна запропонувати Українi в обмiн на цукор, мiнiстерство торгiвлi й промисловостi 22 червня вiдповiло, що це могли б бути меблi, залiзо, шкiри, кiнське волосся, а також масло, парафiн, вироби з гiпсу, цегла, горщики, посуд, матерiали для саней, скло, фанера, колеса для возiв, сiрники, насiння, папiр, алкогольнi напої й т.д.51

У зв'язку з розвитком польсько-українських торгових перспектив у травнi й червнi 1920 р. в iноземнiй пресi з'явилася iнформацiя про плани українцiв щодо розширення економiчного спiвробiтництва. 31 травня опублiковано iнформацiю, що "останнiм часом у Ризi багато робиться для органiзацiї спiльної торгiвельної палати Фiнляндiї, Естонiї, Латвiї, Литви, Польщi, України й Румунiї"52 . Цi далекосяжнi плани перекреслили подiї на польсько-радянському фронтi.

стр. 67


Конференцiя в Булдурi

Уряд УНР навеснi 1920 р. ужив заходiв до зближення з усiма балтiйськими країнами, намагаючись досягти запрошення УНР на заплановану в Латвiї конференцiю балтiйських країн, Польщi й Фiнляндiї. У квiтнi 1920 р. мiнiстр закордонних справ України А. Лiвицький вислав через латвiйське МЗС книги про Україну для органiзацiйного бюро конференцiї, проте вони не досягли Риги через перебої в роботi пошти53 .

6 серпня 1920 р. почалася робота конференцiї в Булдурi (на Ризькому узмор'ї). У цей час дуже активно працювало українське прес-бюро в Ризi, iнформуючи про подiї в Українi. Вiдразу пiсля початку конференцiї прибулi в столицю Латвiї делегацiї УНР i Бiлоруської Народної Республiки звернулися з проханням узяти в нiй участь. 8 серпня мiсiя УНР повiдомила про склад своєї делегацiї: керiвник - мiнiстр внутрiшнiх справ, громадський дiяч i журналiст Олександр Салiковський; члени - керiвник дипломатичної мiсiї В. Кедровський, О. Шульгин, економiст М. Добриловський; консультанти - представник господарських кiл С. Франкфурт i Л. Задорожний (делегацiя прибула до Риги кораблем iз Клайпеди). 19 серпня керiвник литовської делегацiї Iонас Шаулiс унiс декларацiю, в якiй висловив думку, що становище УНР непевне i її участь у конференцiї балтiйських країн викличе незадоволення з боку радянської Росiї. Одночасно вiн вiдзначив, що литовська делегацiя вiзьме участь у конференцiї й у тому випадку, якщо решта делегацiй висловиться за участь українцiв.

20 серпня, вiдкриваючи IV пленарне засiдання, мiнiстр закордонних справ Латвiї запропонував обговорити питання участi в конференцiї бiлоруської й української делегацiй. З. Меєровiцс активно виступав за допуск українцiв (питання участi бiлорусiв було одноголосно вiдхилене). Решта (окрiм литовцiв) iз ним погодилися й делегацiя УНР була допущена до роботи конференцiї як повноправний учасник54 . На думку польського iсторика Т. Палюшинського, це було продовженням сприятливого до УНР курсу латвiйського уряду, який розпочався з весни 1920 р.55 Незалежнiсть України свого часу визнала також Естонiя (березень 1920 р.) i Фiнляндiя (червень 1920 р.). Таким чином, представники УНР пiдключилися до роботи конференцiї й одразу внесли розлогий меморандум про iсторiю своєї країни i її актуальне становище. Згiдно зi спогадами латвiйського полiтика, члена латвiйської делегацiї Адольфа Клiве, саме включення українцiв у роботу "на мiжнародному рiвнi" створило несподiваний iнтерес до форуму, адже число жителiв країн-учасниць досягло 75 - 80 млн. осiб, що "привернуло до конференцiї увагу ... захiдних держав, а також проклало шлях до єдностi балтiйських країн незалежно вiд того, що думала й робила Москва"56 . 21 серпня українцi брали участь у пленарному засiданнi - З. Меєровiцс, як головуючий, i О. Салiковський обмiнялися промовами (останнiй висловив глибоке задоволення з можливостi брати участь у конференцiї). Того ж дня до складу полiтично-юридичної комiсiї був включений О. Салiковський, В. Кедровський i М. Добриловський; до економiчної комiсiї - професор С. Франкфурт, М. Добриловський i Л. Задорожний; до культурно-соцiальної комiсiї - О. Салiковський; до редакцiйної комiсiї - В. Кедровський i С. Франкфурт; до секретарiату - М. Добриловський57 .

ЗО серпня офiцiйне видання газета "Валдiбас вестнесiс" опублiкувала розмову кореспондента Латвiйської телеграфної агенцiї з О. Салiковським. Вiн наголосив на своєму знайомствi з латвiйськими громадськими дiячами А. Кенiньшем, А. Дауге та iншими (познайомилися в Москвi, пiд час свiтової вiйни); говорив про необхiднiсть "єдностi молодих держав"; що УНР уже уклала союз iз Польщею й укладає такий зi щойно проголошеною Кубанською республiкою; пiдкреслив необхiднiсть спiльної боротьби iз загальними ворогами ("пiд якими б прапорами вони не виступали"). Говорив про складну ситуацiю в

стр. 68


Українi. Про те, що балтiйським країнам удалося "консолiдуватися" в час, коли проти них були спрямованi "головнi удари бiльшовикiв", а також торкнувся питання латвiйсько-українських вiдносин, пiдкресливши, що "до Латвiї, яка однiєю з перших визнала суверенiтет України, ми вiдчуваємо особливу приязнь". Наприкiнцi розмови О. Салiковський наголосив на спiльних економiчних iнтересах, якi можна буде реалiзувати через Лiєпайський порт58 .

Згiдно з рiшенням конференцiї, 7 вересня в Ризi почала роботу рада вповноважених представникiв балтiйських держав, в якiй брав участь також i представник УНР - консул у Ризi В. Коношевський (працював в юридичнiй комiсiї). Пiзнiше до нього приєднався сенатор УНР, колишнiй мiнiстр юстицiї й представник УНР на Паризькiй мирнiй конференцiї С. Шелухин (прибув до Риги 5 жовтня), проте незабаром рада припинила роботу через розбiжностi мiж учасниками59 .

Представники УНР 31 серпня 1920 р. пiдписали пiдготовлений конференцiєю проект полiтичної конвенцiї, в якому країни-учасницi висловили готовнiсть взаємного визнання de jure, розв'язання всiх незгод мирним шляхом, намiр укласти вiйськову конвенцiю оборонного характеру й т.д. Згiдно з рiшенням конференцiї, у кiнцi вересня в Ризi розпочала роботу рада вiйськових представникiв країн-учасниць, яка мала розробити вiдповiдну конвенцiю (через розходження з Польщею Литва участi не брала). УНР представляли полковник Данильчук i пiдполковник Максим Дiдковський. 13 - 18 жовтня п'ять країн-учасниць розробили проект конвенцiї, який мали схвалити всi генеральнi штаби перед передачею урядам (ця конвенцiя також не набула чинностi)60 .

Пiсля закiнчення конференцiї (9 вересня) уряд Латвiї надiслав урядовi УНР офiцiйне запрошення на конгрес поштового й телеграфного зв'язку країн регiону, який мав вiдбутися згiдно з рiшенням конференцiї в Булдурi. Конгрес розпочався 17 вересня за участю представникiв Латвiї, Польщi, Литви й Фiнляндiї61 . Керiвник мiсiї УНР В. Кедровський висловив подяку латвiйському МЗС, проте делегацiя УНР не змогла прибути через проблеми в транспортному сполученнi62 .

У цей час українцi, безперечно, розглядали латвiйцiв як своїх чи не найнадiйнiших партнерiв, про що, мiж iншим, свiдчить переданий 25 серпня через дипломатичну мiсiю в Парижi заклик до латвiйського уряду дати розпорядження латвiйським представникам за кордоном звернутися до захiдних держав iз проханням визнати незалежнiсть УНР63 .

Завершення вiдносин

21 вересня 1920 р. в Ризi розпочалися польсько-радянськi переговори, в яких радянську сторону представляли делегацiї радянської Росiї й радянської України. Коли 5 жовтня було пiдписане перемир'я, сенатор УНР С. Шелухин, який перебував у Ризi, i керiвник мiсiї В. Кедровський 7 жовтня вручили польськiй делегацiї ноту протесту проти ведення переговорiв iз радянською Україною, указавши на їх незаконнiсть, адже мiж Польщею й УНР iснували дипломатичнi вiдносини. Делегацiя УНР зажадала допуску до мирних переговорiв. Копiя ноти була надiслана латвiйському МЗС64 .

Пiд час свiтової й, особливо, громадянської вiйни в Росiї в 1919 - 1920 рр. у Латвiї опинилося досить багато українцiв. На вiдмiну вiд кiнця 1919 р., коли нелегально прибулим до країни українцям у деяких випадках було дозволено проживати в Латвiї, у 1920 р. латвiйська влада повелася суворiше. Наприклад, у червнi МЗС не задовольнило прохання консула УНР i не дозволило залишитися в країнi прибулому з транзитною вiзою Миколi Зам'ятину, який до того ж працював у мiсiї Американського Червоного Хреста в Ризi65 . У вереснi 1920 р. МВС Латвiї дало розпорядження громадянам УНР Вiкторовi Унбедахту (якого

стр. 69


пiдозрювали в службi в армiї Бермонта в 1919 р.) i Рiхардовi Ганке на протязi 14 днiв покинути Латвiю, адже з метою уникнути служби в армiї, вони без вiдома латвiйських властей прийняли громадянство УНР66 . У вереснi країну повиннi були покинути громадяни УНР Гирпi Мiхельсон i Брон Волкин, як прибулi сюди пiсля 1915 р.; у жовтнi-листопадi (протягом 7 днiв) - повiї Ксенiя Горобець i Ольга Лашук, а в груднi - Андрiй Стеценко (як "полiтично неблагонадiйний"), Емiлiя Стемрiх (як персона нон-грата) й т.д. Проте з втручанням консула УНР розпорядження щодо В. Унбедахта було скасоване ("за браком доказiв його участi в авантюрi Бермонта"). Також дозволено було залишитися Р. Ганке.

Восени 1920 р. в Латвiї активно продовжувала роботу мiсiя УНР. У жовтнi й листопадi МЗС пiдтримало прохання секретаря мiсiї Олександра Лагутенка надати дозвiл на перегляд сибiрських газет, що зберiгалися в Державному архiвi (щоб отримати iнформацiю про становище українцiв)67 .

Пiсля заняття територiї України Червоною армiєю влiтку 1920 р. латвiйська влада серйозно занепокоїлася питанням повернення звiдти латвiйських бiженцiв. У дуже скрутних обставинах в Українi перебували тисячi латишiв, якi не мали можливостi повернутися на Батькiвщину, адже радянськi властi посилалися на вiдсутнiсть домовленостей мiж Латвiєю й радянською Україною. Тi, хто мали змогу, їхали до Москви й там залагоджували формальностi, пов'язанi з поверненням, проте бiльшостi це було недоступно. 27 листопада 1920 р. латвiйський уряд отримав пропозицiю вiд голови Ради народних комiсарiв i народного комiсара закордонних справ УСРР Х. Раковського почати переговори про встановлення дипломатичних вiдносин. У груднi латвiйський уряд погодився, керуючись перш за все скрутною ситуацiєю латвiйських бiженцiв на територiї Українi. 27 сiчня 1921 р. В. Кедровський у Ризi запротестував проти переговорiв Латвiї з радянською Україною, посилаючись на взаємнi акти визнання мiж Латвiєю й УНР, а також указуючи, що Раднарком радянської України є лише окупацiйною iнституцiєю бiльшовицької Росiї. 19 лютого 1921 р. З. Меєровiцс вiдповiв, що Латвiйська держава завжди з симпатiєю ставилася до зусиль українцiв створити незалежну державу, проте уряд зважає на реальну владу, що iснує на територiї України, тому-то й починає переговори з представниками радянської України. Адже iнакше неможливо залагодити питання реевакуацiї латвiйських бiженцiв iз України. Вiдразу пiсля цього (у лютому 1921 р.) мiсiя УНР i спiвробiтники консульства виїхали з Латвiї до Польщi, у Тарнув, де перебував уряд УНР.

Пiзнiше латвiйському МЗС вдалося вирiшити неприємний iнцидент iз короткочасним затриманням i конфiскацiєю грошей керiвника Червоного Хреста радянської України Семена Мазуренка в Ризi 28 липня 1920 р. (згодом було дано дозвiл латвiйського уряду на проїзд делегацiї С. Мазуренка через Ригу до Захiдної Європи, а весною 1921 р. радянськiй сторонi були поверненi конфiскованi грошовi кошти68 ).

У травнi 1921 р. в Москвi розпочалися переговори мiж латвiйською делегацiєю й делегацiєю радянської України, а 3 серпня було пiдписано договiр, за яким сторони "беззастережно" визнавали одна одну "самостiйними, незалежними, суверенними країнами з усiма юридичними наслiдками, що випливають iз цього договору", а також урегулювали питання повернення бiженцiв i оптантiв iз України до Латвiї й навпаки. Одна зi статей договору передбачала "не допускати на своїй територiї створення або перебування жодних органiзацiй i груп, якi претендують на роль уряду територiї або частини територiї сторони-пiдписанта, а також урядiв i їх органiзацiй або посадовцiв, метою яких є повалення уряду iншої сторони"69 .

Вiдтак, жоднi офiцiйнi стосунки Латвiї з урядом УНР на емiграцiї стали неможливими, хоча договiр iз радянською Україною втратив чиннiсть зi ство-

стр. 70


ренням СРСР наприкiнцi 1922 р. й радянська Україна перестала бути суб'єктом мiжнародних правовiдносин.

* * *

У 1918 - 1920 рр. УНР не вдалося зберегти свою незалежнiсть, проте державницькi iнтенцiї в Українi проявилися сильнiше, нiж, скажiмо, у Бiлорусiї. У 1919 - 1920 рр. латвiйський уряд провадив сприятливу й доброзичливу полiтику до незалежної української держави, в основi чого були глибокi симпатiї до прагнення українського народу досягти незалежностi, а також суто прагматичний розрахунок щодо полiтичного й економiчного зиску вiд спiвпрацi з некомунiстичною Україною. Уряд Латвiї серйозно розраховував на приєднання України до союзу балтiйських держав. Короткий перiод вiдносин Латвiї й УНР не мав великого значення в зовнiшнiй полiтицi Латвiї, проте цi вiдносини дуже добре iлюструють ставлення латвiйських полiтикiв i народу до боротьби за незалежнiсть iнших народiв. Своєї кульмiнацiї стосунки Латвiї й УНР досягли в серпнi-вереснi 1920 р., коли здебiльшого завдяки пiдтримцi мiнiстра закордонних справ Латвiї З. Меєровiцса делегацiя УНР брала участь як рiвноправний партнер у конференцiї балтiйських країн в Булдурi. Восени 1920 р. й на початку 1921 р. латвiйський уряд був змушений зважати на владу, що реально iснувала на територiї України, аби зберегти вiдносини з радянською Росiєю й дати можливiсть повернутися з України на Батькiвщину тисячам латвiйських бiженцiв. Юридичне питання незалежностi України було вирiшене на польсько-радянських мирних переговорах наприкiнцi 1920 - на початку 1921 рр. й подiбне ставлення до уряду та представництв УНР за кордоном поступово сприйняла бiльшiсть європейських країн70 . У Латвiї залишилася певна кiлькiсть українцiв, якi в 1920 - 1930-х рр. започаткували iсторiю української меншини в цiй балтiйськiй країнi, але це - тема окремої статтi71 .

Розвиваючи сьогоднi латвiйсько-українськi стосунки, слiд пам'ятати iсторiю вiдносин Латвiї й УНР у 1919 - 1920 рр. Посольство України в Латвiї особливо пiдкреслює, що цей перiод є початком вiдносин обох держав72 .

-----

1 Ligotnu J. Latvijas valsts dibinasana (Latviesu Pagaidu Nacionala Padome). Latvijas valsts tapsanas pirmais posms. - Riga, 1925. - Lapa (сторiнка; далi - Lp.) 38 - 39; Andersons E. Latvijas vesture 1914 - 1920. - Stockholm, 1967. - Lp. 244 - 245.

2 Paegle S. Latvijas valsts tapa. - Riga, 1923. - Lp. 190.

3 Ligotnu J. Latvijas valsts dibinasana. - Lp. 166.

4 Latvijas Valsts vestures arhivs (Латвiйський державний iсторичний архiв; далi - LVVA). - Fonds (фонд; далi - F.) 1313 (МЗС). - Apr. (опис; далi - Apr.) 2. - Lieta (справа; далi - L.) 29. - Lp. 20, 32.

5 LVVA. - F. 2570 (Адмiнiстративний департамент МЗС). - Apr. 14. - L. 1426. -Lp. 4 - 43; F. 6033 (Вiйськово-iсторична комiсiя). * Apr. 1. - L. 36. - Lp. 80; F. 5434 (Вiйськовий музей). - Apr. 3. - L. 168 (Матерiали щодо латишiв в Українi в 1918 p.). Див., також: Bachmanis K. Latviesi Ukraine. 1917 - 1919 gados. - Riga, 1926.

6 LVVA. - F. 4102 (Центральне бюро Латвiйської нацiональної ради Сибiру й Уралу у Владивостоцi). - Apr. 1. - L. 7. - Lp. 38.

7 Див., також: Dribins L. Ukraini Latvija. - Riga, 1995. - Lp. 10.

8 LVVA. - F. 5601 (Колекцiя особових справ штабу армiї). - Apr. 1. - L. 5226. -Lp. 4; Prieditis E. Generalis Peteris Radzins // Militarais Apskats. - 1995. - N2. - Lp. 98.

9 LVVA. - F. 5601. - Apr. 1. - L.' 1151. - Lp. 6; L. 1421. - Lp. 3 - 4; L. 1429. -Lp. 3; L. 2548. - Lp. 6; L. 3009. - Lp. 5; L. 3010. - Lp. 4; L. 3669. - Lp. 4; L. 4274. - Lp. 7; L. 5226. - Lp. 3.

10 Тинченко Я. Черный запорожец поручик Броже - латыш, который командовал полком Украинской армии (стаття готується до друку в "Latvijas Kara muzeja gadagramata").

стр. 71


11 LVVA. - F. 2575 (Дипломатичнi й консульськi представництва за кордоном). -Apr. 7. - L. 6. - Lp. 291, 391.

12 Valdibas Vestnesis. - 1919. - 7 okt.

13 Meierovics Z. Latvijas arlietu politika // Valdibas Vestnesis. - 1919. - 18 nov.

14 Valdibas Vestnesis. - 1919. - 13, 16, 25 nov.

15 Lietuva. - 1919. - 22 lapkr.

16 Valdibas Vestnesis. - 1919. - 3 sept.; Latvijas Sargs. - 1919. - 3 sept.

17 Armijas virspavelnieka paveles 1919 gada (Накази головнокомандувача армiєю в 1919 p.) // LVVA Zinatniska biblioteka.

18 LWA. - F. 2574 (Полiтдепартамент МЗС). - Apr. 2. - L. 60. - Lp. 28 - 37.

19 Ibid. - L. 4. - Lp. 11 - 14.

20 Ibid. - F. 3601 (Штаб головнокомандувача). - Apr. 1. - L. 268. - Lp. 259.

21 Ibid. - L. 267. - Lp. 8.

22 Ibid. - L. 267. - Lp. 8.

23 Ibid. - F. 3601. - Apr. 1. - L. 267. - Lp. 8.

24 Ibid. - F. 2575 (Дипломатичнi й консульськi представництва за кордоном). - Apr. 7. - L. 39. - Lp. 34.

25 Ibid. - Apr. 1. - L. 103. - Lp. 2 - 17.

26 Ibid. - L. 259. - Lp. 2 - 4.

27 Ibid. - F. 2574. - Apr. 4. - L. 71. - Lp. 395. Текст ноти див.: LVVA. - F. 2570. - Apr. 3. - L. 1126. - Lp. 16.

28 Ibid. - F. 2575. - Apr. 15. - L. 11. - Lp. 83 - 84. 16 грудня в латвiйськiй пресi з'явилася iнформацiя про приїзд до Риги мiсiї УНР на чолi з доктором Дирецьким, проте iнформацiя виявилася хибною // Valdibas Vestnesis. - 1919. - 16 dec; Jaunakas Zinas. - 1919. - 16 dec; Latvijas Sargs. - 1919. - 16 dec.

29 LVVA. - F. 2574. - Apr. 2. - L. 4. - Lp. 49.

30 Ibid. - F. 3601. - Apr. 1. - L. 469. - Lp. 702. Про позицiю П. Радзiньша свiдчить його вiдповiдь на запит вiйськового представника в Естонiї (сiчень 1920 p.), чи не потребує латвiйська армiя послуг колишнього офiцера-спецiалiста армiї Юденича капитана Володимира Пешченка, громадянина УНР. П. Радзiньш вiдповiв: "Нехай вступає до української армiї, якiй дуже потрiбнi спецiалiсти" // LVVA. - F. 3601. - Apr. 1. - L. 469. - Lp. 69 - 70.

31 Ibid. - F. 2575. - Apr. 7. - L. 39. - Lp. 33 - 34.

32 Консульство УНР в цей час перебувало на вул. Романових 28/30 // Valdibas Vestnesis. - 1920. - 16 janv.

33 Valdibas Vestnesis. - 1920. - 16 janv.; Jaunakas Zinas. - 1920. - 16 janv.

34 LVVA. - F. 3601. - Apr. 1. - L. 495. - Lp. 33.

35 Ibid. - F. 2574. - Apr. 4. - L. 7. - Lp. 96.

36 Ibid. - F. 2574. - Apr. 15. - L. 1. - Lp. 53; L. 2. - Lp. 14.

37 Archiwum Akt Nowych. - Kolekcja odpisow dokumentow. - T. 2. - K. 160.

38 Meierovics Z. Musu areja politika // Valdibas Vestnesis. - 1920. - 12 marts.

39 LVVA. - F. 2575. - Apr. 1. - L. 259. - Lp. 5 - 7.

40 Ibid. - F. 2574. - Apr. 3. - L. 57 (без пагiнацiї).

41 Ibid. - F. 2575. - Apr. 7. - L. 74. - Lp. 169 - 253.

42 Ibid. - Apr. 15. - L. 11. - Lp. 67.

43 Ibid. - Lp. 45.

44 Ibid. - F. 6033. - Apr. 1. - L. 24. - Lp. 17.

45 Докладнiше див.: Екабсонс 9. Латвия и Белоруссия. Начало отношений (1919 - 1920) // Берасцейскi хранограф. - Вьга. 2. - Брзст, 1999. - С. 142 - 157; Jekabsons E. Stosunki miedzy Lotwa i Bialoruska Republika Ludowa w latach 1919 - 1921 // Bialoruskie Zeszyty Historyczne (Biafystok). - 1997. - N 7. - S. 49 - 62.

46 LVVA. - F. 3601. - Apr. 1. - L. 469. - Lp. 249, 263.

47 Ibid. - Lp. 283, 296.

48 Ibid. - F. 2574. - Apr. 2. - L. 4. - Lp. 48, 64 - 66. Уперше iнформацiя про наказ по армiї УНР щодо звiльнення латишiв (якщо вони зможуть "довести свою народнiсть документально") з'явилася у квiтнi // Valdibas Vestnesis. - 1920. - 24 apr.

49 Valdibas Vestnesis. - 1920. - 18 jun.

50 Jaunakas Zinas. - 1920. - 24 apr.

стр. 72


51 LVVA. - F. 2574. - Apr. 2. - L. 60. - Lp. 4 - 5.

52 Valdibas Vestnesis. - 1920. - 28 jun.

53 LVVA. - F. 2574. - Apr. 2. - L. 4. - Lp. 56 - 57. "Valdibas Vestnesis. - 1920. - 21 aug.

55 Paluszunski T. Walka o niepodleglosc Lotwy 1914 - 1921. - Warszawa, 1999. -S. 377.

56 LVVA. - F. 1313. - Apr. 2. - L. 66. - Lp. 72 - 79, 84, 87; KITve A. Latvijas neatkaribas gadi. - B.v., 1876. - Lp. 97, 99, 101.

57 Valdibas Vestnesis. - 1920. - 23 aug.

58 Ukrainas attieclbas ar Latviju // Valdibas Vestnesis. - 1920. - 30 aug.

59 Valdibas Vestnesis. - 1920. - 9 sept., 5 okt.

60 Skrzypek A. Zwiajzek Battycki. Litwa, Lotwa, Estonia i Finlandia w polityce Polski i ZSSR w latach 1919 - 1925. - Warszawa, 1972. - S. 69 - 71.

61 Valdibas Vestnesis. - 1920. - 18 sept.

62 LVVA. - F. 2570. - Apr. 2. - L. 53. - Lp. 68 - 69.

63 Ibid. - F. 2575. - Apr. 7. - L. 6. - Lp. 299.

64 Ibid. - F. 2574. - Apr. 2. - L. 60. - Lp. 18 - 19.

65 Ibid. - F. 2570. - Apr. 2. - L. 53. - Lp. 46 - 47.

66 Ibid. - F. 2574. - Apr. 2. - L. 60. - Lp. 6, 8 - 14.

67 Ibid. - Lp. 22.

68 Ibid. - Lp. 46 - 52, 88; L. 4. - Lp. 60 - 62; Valdibas Vestnesis - 1920. - 22 dec.

69 Recueil des principaux Traites conclus par la Lettonie avec les Pays Etrangers 1918 - 1930. - Riga, 1930. - P. 41 - 67; LVVA. - F. 2574. - Apr. 2. - L. 135. - Lp. 1. Ще на початку 1923 p. уряд Латвiї намагався реевакуювати промисловi пiдприємства й 2 000 бiженцiв iз України // Latvijas Kareivis. - 1923. - 13, 19 janv.

70 Уряд С. Петлюри на початку 1921 р. безрезультатно апелював до урядiв європейських країн, аби вони дотримувалися принципу визнання УНР (див.: LVVA. - F. 2574. - Apr. 2. - L. 37. - Lp. 1 - 8).

71 Див.: Jekabsons E. Ukraini Latvija 19 gadsimta beigas - 1945 gada [Українцi в Латвiї наприкiнцi XIX ст. - 1945 p.] // Latvijas Arhivi. - 2004. - N 2. - Lp. 110 - 128.

72 Тинченко Я. Латвия вместе с Украиной отметила День независимости // Киевские ведомости. - 2003. - 2 сент. (Репортаж с посвященной борьбе за независимость УНР выставки в Военном музее Латвии, в открытии которой участвовал посол Украины в Латвии В. Жовтенко).

The article reviews still unlit page in historiography about Latvian-Ukrainian relations from their establishment in 1917 and till ending in 1920 - 1921. It sheds light on the establishment of diplomatic relations, consulate activity and mission of UNR in Riga, as well as contacts of diplomatic representatives of Latvia and Ukraine in London, Warsaw, Helsinki and other European capitals. The attention is drawn to another unknown aspect of bilateral relations - participation of Latvians, officers of Ukrainian armed forces, in struggle for independence of Ukraine. Author indicates Poland's side as one of the main factors, which caused attitude of Latvian government towards UNR in 1920. Separately it recalls big role of first Minister of international relations of Latvia Z. Meierovics and Latvian diplomatic representative in Warsaw A. Kenins in establishment and strengthening of Latvian-Ukrainian relations. Special attention is drawn to participation of UNR's delegation as equal partner in the conference of Baltic countries in Balduri.


© elibrary.com.ua

Permanent link to this publication:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/ЛАТВIЙСЬКО-УКРАЇНСЬКI-ЗВ-ЯЗКИ-ЗА-ДОБИ-УНР

Similar publications: LUkraine LWorld Y G


Publisher:

Николай СидоренкоContacts and other materials (articles, photo, files etc)

Author's official page at Libmonster: https://elibrary.com.ua/Sidorenko

Find other author's materials at: Libmonster (all the World)GoogleYandex

Permanent link for scientific papers (for citations):

ЛАТВIЙСЬКО-УКРАЇНСЬКI ЗВ'ЯЗКИ ЗА ДОБИ УНР // Kiev: Library of Ukraine (ELIBRARY.COM.UA). Updated: 27.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/ЛАТВIЙСЬКО-УКРАЇНСЬКI-ЗВ-ЯЗКИ-ЗА-ДОБИ-УНР (date of access: 24.06.2024).

Comments:



Reviews of professional authors
Order by: 
Per page: 
 
  • There are no comments yet
Related topics
Publisher
1319 views rating
27.08.2014 (3589 days ago)
0 subscribers
Rating
0 votes
Related Articles
Розуміння Жертви Ісуса Христа Розуміння Воскресіння Ісуса Христа Основа Гносеології Основа Антропології Основа Онтології Це перша публікація цієї роботи - ексклюзив для www.elibrary.com.ua ! Контакт: maximshvets100@gmail.com
6 days ago · From Максим Швець
МЕЖДУНАРОДНАЯ ЛИКВИДНОСТЬ ИНДИИ: ПРИНЦИПИАЛЬНЫЙ СДВИГ
8 days ago · From Petro Semidolya
ЮГО-ВОСТОЧНАЯ ЕВРОПА В ПРЕДСТАВЛЕНИИ АРАБСКИХ ГЕОГРАФОВ IX В.
Catalog: География 
11 days ago · From Petro Semidolya
"ТУРЕЦКОЕ ОЗЕРО": ЧЕРНОЕ МОРЕ В XV-XVII ВВ.
Catalog: География 
11 days ago · From Petro Semidolya
АВСТРАЛИЯ ВО ВТОРОЙ ПОЛОВИНЕ XX ВЕКА: В ПОИСКАХ НАЦИОНАЛЬНОЙ И ПОЛИТИЧЕСКОЙ ИДЕНТИЧНОСТИ
12 days ago · From Petro Semidolya
НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МИТНИХ ВІДНОСИН У ВЕЛИКОМУ КНЯЗІВСТВІ ЛИТОВСЬКОМУ XVI ст.
Catalog: Право 
14 days ago · From Україна Онлайн
СУЧАСНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ҐРАНД-НАРАТИВ: ПІДХОДИ, КОНЦЕПЦІЇ, РЕАЛІЗАЦІЯ
14 days ago · From Україна Онлайн
The majority of theoretical misconceptions and the most significant misunderstandings in modern astronomy, cosmology and physics are caused by a purely mathematical approach and ignoring philosophical comprehension of physical reality and, as a result, by not deep enough understanding of the essence of certain physical phenomena and objects.
17 days ago · From Павло Даныльченко
The cardinal difference between relativistic gravithermodynamics (RGTD) and general relativity (GR) is that in RGTD the extranuclear thermodynamic characteristics of matter are used in the tensor of energy-momentum to describe only its quasi-equilibrium motion.
17 days ago · From Павло Даныльченко
Якщо за лексикою саме балтські мови є найбільш близькими до санскриту, то праслов'янська мова є найбільш близькою як до більш архаїчної сатемної ведичної стародавньоіндійської мови, так і до стародавньокитайської мови, що згідно з дослідженнями Цун-тунг Чанга була індоевропейською мовою.
19 days ago · From Павло Даныльченко

New publications:

Popular with readers:

News from other countries:

ELIBRARY.COM.UA - Digital Library of Ukraine

Create your author's collection of articles, books, author's works, biographies, photographic documents, files. Save forever your author's legacy in digital form. Click here to register as an author.
Library Partners

ЛАТВIЙСЬКО-УКРАЇНСЬКI ЗВ'ЯЗКИ ЗА ДОБИ УНР
 

Editorial Contacts
Chat for Authors: UA LIVE: We are in social networks:

About · News · For Advertisers

Digital Library of Ukraine ® All rights reserved.
2009-2024, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map)
Keeping the heritage of Ukraine


LIBMONSTER NETWORK ONE WORLD - ONE LIBRARY

US-Great Britain Sweden Serbia
Russia Belarus Ukraine Kazakhstan Moldova Tajikistan Estonia Russia-2 Belarus-2

Create and store your author's collection at Libmonster: articles, books, studies. Libmonster will spread your heritage all over the world (through a network of affiliates, partner libraries, search engines, social networks). You will be able to share a link to your profile with colleagues, students, readers and other interested parties, in order to acquaint them with your copyright heritage. Once you register, you have more than 100 tools at your disposal to build your own author collection. It's free: it was, it is, and it always will be.

Download app for Android