Автор: О. В. ЯНКОВСЬКА
У статтi висвiтлено процеси українiзацiї у сферi освiти, науки та культури у 1917-1920 pp.
Процес нацiонального державотворення i полiтичного вiдродження нацiї, який почав домiнувати в Українi пiсля розвалу росiйського самодержавства, природним чином стимулював розвиток української культури. Культурнi процеси тривалий час вимушено мали маргiнальний характер i легалiзувалися, лише зазнавши впливу низки суб'єктивних i об'єктивних чинникiв на зламi столiть, тепер набували нового змiсту. Вперше за майже пiвтори сотнi рокiв виникли умови, за яких про розвиток української культури заговорили на державному рiвнi. До складу нацiонального органу влади - Центральної Ради - увiйшли вiдомi дiячi української культури: письменник i драматург В.Винниченко, поети М.Срiблянський (Шаповал), М.Вороний, В.Павленко (С.Шелухiн), I.Стешенко, лiтературознавцi С.Єфремов, П.Зайцев, мистецтвознавцi Д.Антонович, М.Бiляшiвський, письменники В.Бойко, В.Леонтович, О.Лотоцький, Г.Михайличенко, А.Заливчий, М.Загiрня, В.О'Коннор-Вiлiнська, Л.Старицька-Черняхiвська та iн. Вони прагнули зробити все, щоб українська нацiя якнайшвидше утвердила себе полiтично й культурно. Так, В.Винниченко в одному з листiв до Є.Чикаленка писав: "... Поки я почуваю в собi сили, я постараюсь зробити все, щоб прислужитись нашiй нацiональнiй справi. Всякими путями, всякими способами, а ми мусимо стати на рiвнi з передовими нацiями. Це мета, для якої варто жити й працювати"1 .
Розпочався складний i суперечливий доленосний етап суспiльно-полiтичного й духовного розвитку України. Метою i змiстом його було вiдродження або українiзацiя, за термiнологiєю того часу, причому українiзацiя комплексна, всiх сфер життя - економiчного, культурного, полiтичного. Очевидно, що найпомiтнiшим показником i чи не найдiйовiшим чинником процесу був перехiд до вживання української мови в усiх галузях державного i суспiльного життя. Саме за цiєї ситуацiї I. Огiєнко зауважив; "Мова, це наша нацiональна ознака, в мовi - наша культура, ступiнь нашої свiдомостi ..., i поки живе мова - житиме i народ як нацiональнiсть. Не стане мови - не стане й нацiональностi: вона геть розрушиться помiж дужчим народом"2 . Але українiзацiя не вичерпується переходом до вжитку мови в переважнiй бiльшостi сфер життя. Вона залишиться поверхневим бюрократичним заходом, аж доки не буде вирiшено основну проблему - подолання комплексу нацiональної меншовартостi. I в цьому необхiдною складовою є розбудова нацiональної освiтньої системи, науки, культури.
Найперше, з чого починається все, - забезпечення кадрами; отже, реформування освiти - створення нацiональної вищої школи, педагогiчної й дитячої освiти, вироблення методик, забезпечення пiдручниками i просто захоплюючою лiтературою, мистецтво, наука i далi всi галузi життя.
Виробляти системний пiдхiд почали всеукраїнськi педагогiчнi з'їзди. I Педагогiчний з'їзд (квiтень 1917 р.) закликав учених-українцiв, якi працювали в Росiї, переїхати в Україну. Професорам, якi достатньою мiрою знали мову, пропонувалося перейти до викладання українською мовою або, принаймнi, вести нею паралельнi курси. Ухвалили пропозицiї щодо стимулювання ведення наукової
Янковська Оксана Вiленiвна - канд. iст. наук, ст. наук, спiвроб. Iнституту iсторiї України НАНУ.
стр. 105
роботи українською мовою, реорганiзацiї бiблiотек, створення в них вiддiлiв українiки, перенесення до України i надалi концентрацiї тут архiвних матерiалiв, пов'язаних з країною. На II Педагогiчному з'їздi (серпень 1917 р.) шляхами утворення нацiональної вищої школи було визначено як українiзацiю iснуючих вищих шкiл, так i вiдкриття нових українських вузiв3 .
Спочатку було реалiзовано багаторiчнi напрацювання Українського наукового товариства (УНТ). У березнi 1917 р. останнє спiльно iз Центральним кооперативним комiтетом взялися до заснування першого українського народного унiверситету iз завданням - "дати загальну наукову освiту i такi науковi вiдомостi, якi дає унiверситет державний, ... поставивши в центр викладання українознавство"4 . Його було офiцiйно вiдкрито в Києвi 5 жовтня 1917 р. А вже через рiк - з 27 липня 1918 р. народний унiверситет було перетворено на Київський державний український унiверситет. Професура в ньому майже вся складалася з українських науковцiв, багато з них - видатнi вченi: М. Кравчук, Ф. Мiщенко, А. Кримський, С.Тимошенко, Б.Кiстякiвський, I.Огiєнко, А.Лобода, М.Туган-Барановський, О.Корчак-Чепуркiвський та iн.
Унiверситет був активним осередком поширення української культури. Велику роботу в цьому напрямi проводила його просвiтня комiсiя, яка встановила контакти з "просвiтами", шкiльними радами тощо i постiйно направляла лекторiв по всiй Українi. Вона вiдкривала i платнi курси, наприклад, українського слова, на яких слухачi вдосконалювали знання мови як письмової, так i розмовної. Крiм того, її лектори збирали вiдомостi в рiзних мiсцях країни про учнiв, якi бажають по закiнченнi школи навчатись у вузi українською мовою, i пiдтримували контакти з ними. Внаслiдок такої роботи до унiверситету приходила молодь з усiєї країни, в кожному наборi понад 90% студентiв становили українцi з провiнцiй.
У березнi 1918 р. рада лекторiв Київського українського унiверситету порушила питання в урядi про заснування мережi подiбних закладiв по всiй Українi. В результатi 22 жовтня того ж року було вiдкрито Український державний унiверситет у Кам'янцi-Подiльському5 . Очолив його I.Огiєнко, якого сучасники називали невтомним вартовим українського Ренесансу, викладали там Д.Дорошенко, М.Драй-Хмара, В.Бiднов, М.Столяров та iн. Заклад був опорою українського державотворення. Тут паралельно з навчанням студентiв проходили пiдготовку волоснi iнструктори, яким належало формувати мiсцевi органи державної влади6 , читання лекцiй з українознавства i полiтичного становища для воякiв армiї УНР, мiсцевих робiтникiв i ремiсникiв7 .
Основою виховної роботи вузу стало формування нацiональної свiдомостi майбутнiх фахiвцiв, утвердження поваги до української держави та її законiв.
Того ж 1918 р. було засновано Український iсторико-фiлологiчний факультет у Полтавi, де на той час зiбралася група викладачiв з унiверситетiв Харкова, Петрограда, Казанi i серед них - Д.Багалiй, Ф.IПмiт, М.Сумцов, С.Кульбанi, Н.Мiрза-Авак'янц. Укладений на кошти полтавських губернського земства, мiської думи та спiлки споживчих товариств, вiн замислювався iнiцiаторами як перший факультет нового українського унiверситету. Iснування в регiонах таких закладiв мало велике культурне i наукове значення й суттєво сприяло українiзацiї. Українськi унiверситети ставали просвiтницькими та громадськими центрами, сприяли поширенню української лiтературної мови, активiзували краєзнавчу роботу. Все сказане повною мiрою можна вiднести також до Катеринославського унiверситету, Педагогiчної академiї, Нiжинського iсторично-фiлологiчного iнституту кн. Безбородька, вищих жiночих курсiв та iн.8 .
Процес українiзацiї доволi швидко охопив i приватнi навчальнi заклади у традицiйно росiйськомовних районах, що було свiдченням зростання попиту на українську культуру. Значну допомогу приватним вищим школам у цьому надавав, наприклад, культурно-просвiтнiй вiддiл Товариства споживачiв пiвдня Росiї.
стр. 106
Наголошуючи на необхiдностi прийти, зрештою, до суцiльної нацiоналiзацiї унiверситетiв в Українi, Д. Дорошенко назвав її вiнцем створення нацiональної системи освiти. Водночас вiн вважав, що "першим етапом до тої нацiоналiзацiї єсть заведення науки українознавства. Це буде способом до нацiонального освiдомлення i разом з тим - культурно-полiтичною зброєю в боротьбi за дальшу нацiоналiзацiю українських унiверситетiв"9 .
На другому з'їздi професорiв та викладачiв вищих державних i приватних навчальних закладiв мiст Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава, Нiжина, який проходив у Києвi 21-25 травня 1918 p., зазначалося, що з'їзд вважає недоречним злиття Українського народного унiверситету з Київським унiверситетом св. Володимира. В резолюцiї про українiзацiю унiверситету св. Володимира йшлося про те, що "устройство новых украинских просветительских учреждений не должно производиться за счет существующих теперь университетов и институтов и в какой-либо ущерб, а должно осуществляться в виде самостоятельных украинских высших школ"10 . Дiйсно, оскiльки українiзацiя iснуючих вищих шкiл зустрiла рiшучий опiр з боку бiльшостi старих професорiв, насамперед, унiверситетiв Київського св. Володимира, Новоросiйського та Харкiвського, Київського полiтехнiчного iнституту, пiсля тривалих дебатiв дiйшли згоди створити в унiверситетах кафедри з української iсторiї, фiлософiї та iнших дисциплiн. Спочатку на iсторично-фiлологiчних факультетах було вiдкрито кафедри української iсторiї, згодом - кафедри українського письменства, iсторiї українського права та iсторiї української лiтератури й мови. Водночас науковi iнституцiї органiзували по всiй країнi систематичнi українськi унiверситетськi курси.
Поширенню українiзацiї сприяла дiяльнiсть Наукового товариства iм. Шевченка, Товариства українських наукових викладiв iм. Петра Могили у Львовi та львiвського Ставропiгiйського братства при греко-католицькiй церквi Успiння Пречистої Пресвятої Богородицi. У той час українськi студенти гуртувалися навколо "Академiчної громади". Повернулися до життя передвоєннi студентськi товариства - Український студентський союз (УСС), медична громада, гурток правникiв, товариство студентiв-полiтехнiкiв "Основа". Студенти-українцi, якi навчалися в унiверситетах iз росiйською мовою викладання, органiзовувалися в товариства, що сприяли поширенню українознавчих дисциплiн. Таке товариство, наприклад, було створене в Унiверситетi св. Володимира у вереснi 1918 р. У статутi наукового товариства студентiв-українцiв зазначалося: "Метою є з'єднання українського студентства для пiднесення його наукового знання в усiх галузях науки i української культури.
Дiяльнiсть товариства полягає в улаштуваннi викладiв, читаннi докладiв та рефератiв, виданнi журналiв, праць, утвореннi власної книгозбiрнi, органiзацiї екскурсiй, подорожей тощо.
Товариство подiляється на секцiї: iсторичну, лiтературну, природничу, математичну, медичну, права тощо.
Справами товариства керує Рада"11 .
Проведення українiзацiї було особливою дiлянкою дiяльностi товариств "Просвiта". Так, рада товариства в Миколаєвi допомагала в українiзацiї Миколаївського учительського iнституту, серед студентiв якого понад 70% становили українцi. Питання українiзацiї активно вiдстоював у мiськiй думi член ради "Просвiти" викладач iнституту М.Лагута12 .
Паралельно з українiзацiєю традицiйних та заснуванням нових установ вищої школи йшов процес вiдродження українських середньої й початкової шкiл. Цим питанням було присвячено обидва згадуваних педагогiчних з'їзди. Концепцiю системи освiти представила С. Русова. За її поглядами, "нацiональне виховання є певний ґрунт у справi змiцнення моральних сил дитини й оновлення вiдродження душi народу"13 . Ця квiтнева доповiдь, а також низка її статей, зокрема
стр. 107
"Iдейнi пiдвалини школи" (1917 р.) та "Нацiоналiзацiя школи" (1917 p.), стали базовими для шкiльної реформи. Основнi напрями роботи вчителiв було окреслено у доповiдях П.Холодного "Єдина школа" та М.Дем'яновського "Українiзацiя початкової школи щодо навчання мови"14 . Загалом у резолюцiї I з'їзду визнавалося реальним протягом двох навчальних рокiв перейти до викладання українською мовою всiх дисциплiн у середнiй школi, а на вимогу батькiв вiдкривати паралельнi класи з викладанням росiйською15 . Цей пiдхiд був пiдтверджений у декларацiї Генерального Секретарiату, оголошенiй на засiданнi Центральної Ради 9 липня 1917 p., коли серед найважливiших завдань називалась українiзацiя школи, яку починати слiд було з органiзацiї видання пiдручникiв, пiдготовки вчителiв та сприяння їх професiйнiй взаємодiї16 .
Так, у 1917 р. розроблявся й одночасно втiлювався план широкої українiзацiї народної освiти. Генеральним секретарем освiти тодi був I.Стешенко - педагог, громадсько-полiтичний дiяч, лiтературознавець, письменник, фундатор i голова Товариства шкiльної освiти. 26 червня 1917 р. вiн пiдписав циркуляр для iнспекторiв вищих, початкових, торговельних та iнших шкiл України про розвиток нацiональної школи i про необхiднiсть запровадження в школах курсу українознавства, органiзацiю при школах українських бiблiотек тощо. У серпнi 1917 р. було затверджено проект, в якому, крiм iнших питань, iшлося про випуск учителiв українознавства для шкiл усiх типiв. Багато робила для українiзацiї шкiл знаний педагог i громадський дiяч С.Русова як член Центральної Ради, а згодом - директор департаменту позашкiльної освiти й дошкiльного виховання Мiнiстерства народної освiти УНР. Серед чiльникiв шкiльного будiвництва були також В. Прокопович, О. Дорошкевич, Л. Лещенко, Н. Шульгiна, М. Семашкевич та iн.
Вiд березня до осенi 1917 р. у країнi з'явилося 57 нових середнiх шкiл рiзних типiв. Вони були заснованi й iснували на приватнi та громадськi кошти. Першу з них - I-шу українську гiмназiю iм. Шевченка - було вiдкрито 18 березня 1917 р. у Києвi заходами Товариства шкiльної освiти. Першим директором гiмназiї був П.I.Холодний, який до того був професором фiзики в Полiтехнiчному iнститутi i директором комерцiйної школи в Києвi. Пiсля призначення його на посаду генерального секретаря вiддiлу шкiльної освiти при урядi, директором гiмназiї став В.Ф.Дурдукiвський, який працював у нiй з часу її заснування викладачем української мови i лiтератури. До викладачiв цiєї школи належали такi вiдомi дiячi української культури, як протоiєрей, а згодом митрополит Василь Липкiвський, В.Прокопович, Л.Бiлецький, В.Дога, Л.Чикаленко, С.Русова, М.Лисенко, Й.Гермайзе, Ю.Слуцький, П.Козицький та iн.
Дуже корисну роль у кращому пiзнаннi української iсторiї та культури вiдiгравали шкiльнi гуртки з рiзних предметiв. Учнi активно займалися в лiтературному, iсторичному, малярському гуртках. Шкiльний хор очолив композитор П. Козицький. Особлива увага придiлялася ознайомленню дiтей iз творами та iдеями Т.Г.Шевченка. Роковини Шевченка вiдзначалися Шевченкiвськими днями, до участi в яких учнi активно готувалися.
Вiдзначимо, що 30 українських гiмназiй було вiдкрито вже протягом 1917/18 навчального року17 , а в кiнцi 1918 р. їх уже налiчувалося 82518 .
На I Педагогiчному з'їздi було ухвалено постанову про створення Всеукраїнської шкiльної ради: "Всеукраїнський учительський з'їзд вважає необхiдним заснувати Всеукраїнську шкiльну раду для органiзацiї шкiльної просвiти в Українi; проект сiєї Ради з'їзд доручає негайно виробити i здiйснити Центральнiй Українськiй Радi"19 . Проект шкiльної ради було пiдготовлено Ф. Сушицьким та О. Дорошкевичем i ухвалено 20 вересня 1917 р.20
З iншого боку, так би мовити, "знизу", координацiю дiй у процесi українiзацiї та шкiльної реформи здiйснювали шкiльнi ради, мережу яких по Українi органiзовано було протягом березня 1917 р. - квiтня 1918 р. До їх складу входили
стр. 108
представники батькiв, громадських органiзацiй, органiв мiського i земського самоврядування. Але треба зазначити, що, оскiльки їх створення стимулювалося переважно внутрiшнiм покликом унаслiдок нацiональної самосвiдомостi представникiв мiсцевих елiт, вони не набули повсюдного поширення.
Процес українiзацiї шкiл був складний i суперечливий. Погляди громадянства часто були протилежнi. До генерального секретаря народної освiти в Українi надходило безлiч рiзних заяв i прохань вiд батькiв учнiв. Так, у груднi 1917 р. Рада батькiвських комiтетiв вищих навчальних училищ м.Києва надiслала заяву, в якiй "визнала необхiдним змiнити iснуючу систему розподiлу навчальних предметiв з метою введення для бажаючих викладання української мови лише в тих випадках, якщо українську мову побажають вивчати не менше половини учнiв, а якщо бажаючих вивчати українську мову буде менше половини, то викладання української мови повинно проводитись у вiльнi вiд загальних курсiв години"21 . Одночасно з цiєю заявою надiйшло прохання батькiв Звiринецького району, в якому налiчувалося до десяти тисяч мешканцiв, вiдкрити для дiтей українську вищу початкову школу22 .
До Київської мiської думи надiйшло звернення члена училищної комiсiї Київської мiської управи Б.Щеглова, в якому висловлювалося незадоволення реформуванням та "насильницькою" українiзацiєю шкiл м.Києва. Вiн вважав, що "втiлення в життя такої реформи загрожує Києву серйозним культурним лихом, оскiльки майже бiльшiсть учнiв змушенi будуть або залишити школу, або примусово змiнити мову навчання". Київська мiська дума вiдхилила пропозицiї Б.Щеглова "о непроизводстве" примусової українiзацiї (без бажання тих, хто навчається, або їхнiх батькiв) у навчальних закладах Києва23 .
Водночас до Київської мiської управи надходили клопотання батькiвських комiтетiв шкiл iз проханням перевести заклади на українську мову викладання. Так, за бажанням батькiвського комiтету на базi Куренiвського вищого навчального училища N 7 було створено середнiй навчальний заклад iз викладанням українською мовою.
На сприяння реорганiзацiї шкiл була спрямована дiяльнiсть Спiлки учителiв-українцiв. При її пiдтримцi в м.Києвi було реорганiзовано учительську семiнарiю з викладанням українською мовою, вiдкрито українське початкове училище N13 тощо24 .
Самi дiти бажали навчатися українською мовою, мали вiру в успiшне формування України, як самостiйної держави, i прагнули присвятити своє життя рiднiй країнi: "А як повиростаємо, то i других будемо научати, як для України працювати", - писали учнi, вiдвiдавши могилу Тараса Шевченка25 .
У березнi 1917 р. М.Грушевський звернувся в Київську мiську думу з проханням вжити заходiв щодо викладання українською мовою в школi, грошi на яку дав його батько С.Ф.Грушевський. М.Грушевський писав: "Тепер настав час i внутрiшньому змiстовi його надати вiдповiдний мiсцю український характер, згiдно з принципами покiйного фундатора, котрих тримався вiн неодмiнно за всю довгу свою педагогiчну дiяльнiсть: шкiльна наука мусить подаватися учням на їх рiднiй мовi! ... Я певен, що тепер для того є всяка можливiсть..."26 . Постановою Думи викладання в цiй школi було запроваджене українською мовою.
У цих умовах слушною була думка М.Грушевського, який наголошував, що завдання провiдникiв українства полягає в тому, щоб нейтралiзувати всiляку обопiльну ворожнечу, робити все для розвитку рiзноманiтних культур в Українi, не загострювати вiдносин ґвалтiвною українiзацiєю, проте й не поступатися принципом української державностi i становищем української мови, як мови державної27 .
Незаперечний вплив на розгортання українiзацiї мало рiшення Центральної Ради у березнi 1918 р. про надання українськiй мовi статусу державної та проведення всiма українськими урядами роботи з українiзацiї державного апарату,
стр. 109
установ освiти, науки, культури. Згiдно з наказом Мiнiстерства народної освiти, в усiх школах запроваджувалося викладання винятково українською мовою. Для забезпечення виконання цього наказу в Києвi, Житомирi, Харковi, Катеринославi, Полтавi, Одесi Мiнiстерство освiти заздалегiдь почало органiзовувати лiтнi (1918 р.) курси для пiдготовки вчителiв. Незважаючи на змiну влади, курси вiдбулися, що можна вважати свiдченням певної спадковостi тодiшнiх режимiв, принаймнi в розумiннi необхiдностi здiйснення українiзацiї. Стосовно ж педагогiчної освiти в цiлому, можна зазначити, що за перiод 1917-1920 pp. було пiдготовлено майже 10 тис. освiтян-українцiв28 .
Важливе значення в становленнi нацiональної школи за Гетьманату мав прийнятий Радою Мiнiстрiв 1 серпня 1918 р. закон про обов'язкове навчання українськiй мовi i лiтературi, а також iсторiї та географiї України в усiх середнiх школах, починаючи з 1918/19 навчального року. Мiнiстр народної освiти I. Огi-єнко 17 сiчня 1919 р. пiдписав наказ N 3, за яким по всiй країнi вступали в дiю правила українського правопису29 , виробленi Правописною секцiєю комiсiї УАН, згодом вiдомi як правопис Голоскевича.
Як бачимо, створення нацiональної системи освiти, принаймнi в аспектi українiзацiї, не було простим. Неоднозначнiсть i суперечностi, надзвичайна залежнiсть вiд прихильностi влади (центральної або мiсцевої) - все це можна побачити на прикладi Харкова: рiшенням мiської думи, спричиненим резолюцiєю I Педагогiчного з'їзду, вже у червнi 1917 р. встановлювалося викладання українською мовою в початкових школах; започатковувалися також українськi гiмназiї30 . Та вже за Гетьманату влада, прагнучи уникнути конфлiктiв iз батькiвськими комiтетами (якi консолiдувалися на Всеукраїнському з'їздi батькiвських органiзацiй росiйських середнiх шкiл 5-8 червня 1918 р. у Києвi з метою спротиву полiтицi українiзацiї), утримувалася вiд реорганiзацiї росiйськомовних шкiл , у них лише вводили обов'язковi предмети, згiдно iз законом вiд 1 серпня 1918 р. Зрештою, у вереснi 1919 р. вiдмiчалося, що в Харковi українiзацiя не мала помiтних успiхiв. Зокрема тут так i залишилася 1-а українська гiмназiя в єдиному числi.
Взагалi полiтика Української Держави щодо культури, освiти i науки, яку проводило Мiнiстерство народної освiти i мистецтв, очолюване М.Василенком, суттєво змiнила акценти порiвняно з полiтикою УНР. Щоправда, i час був iнший, i культурне життя мало понадрiчний досвiд легiтимностi, отже, найпершi, найдивнiшi та iдеалiстичнi помилки вже було зроблено. Ймовiрно, тому Українська Держава ставилася бiльш стримано, наприклад, до українiзацiї iснуючих закладiв, до ролi української мови в державному життi України. Можливо, навiть бiльше - наприклад, теза: "...Український народ становить одну з гiлок росiйського народу" не зустрiчала бодай найменшого опору... . Мiж iншим, у травнi 1918 р. було опублiковано Меморiал Українського нацiонально-державного союзу, який, критикуючи уряд гетьмана України, вiдмiчав: "В Мiнiстерствi освiти, найважнiшому для нашої молодої Держави в її майбутньому розвитку, ми маємо мiнiстром хоч i українця родом, але росiйського кадета, який нiяк не може вiдiйти вiд тактики та практики своєї партiї, найшкiдливiшої для нашої державностi, й завдяки його розпорядкам державна мова, що потребує в школi найбiльшої пiдтримки, залишається на власнi сили в боротьбi з московською, яка досi єдина панувала в школi, увiльнення новим мiнiстром усiх директорiв та iнспекторiв шкiл i заявлена ним автономiя шкiл, при нових виборах на сi посади шкiльними радами, що складаються з денацiоналiзованих елементiв, вихованих у ворожнечi до української iдеї, наперед забезпечує усунення українських педагогiв вiд керiвництва освiтою"31 .
Натомiсть Мiнiстерство народної освiти бiльше уваги придiляло створенню нових культурних i наукових iнституцiй. Як би там не було, а саме в той перiод доведено до логiчного завершення справу заснування Української академiї наук,
стр. 110
Нацiональної бiблiотеки України, Нацiонального архiву, Української академiї мистецтв, Нацiональної галереї мистецтва тощо.
Iз розвитком державностi у центральних органах запанувала думка про концентрацiю освiти в руках держави. Вище ми зазначали, що бiльшiсть нових українських шкiл створювалися громадським та приватним коштом, а це обумовлювало їх певнi, часом суттєвi, вiдмiнностi. Державних українських середнiх шкiл в УНР на 1 сiчня 1919 р. налiчувалося 1073 i зазначалося, що така мережа не задовольняла вповнi потреб населення. Тому Мiнiстерство народної освiти почало розширення iснуючих i переведення на державне утримання громадських, приватних та iнших середнiх шкiл. Влiтку того ж року на державнi кошти було прийнято 29 громадських середнiх шкiл32 .
В органiзацiї i проведеннi копiткої працi з дошкiльного та позашкiльного виховання величезну роль вiдiгравали "Просвiти". Мережа цих товариств, до роботи яких було залучено всi верстви населення, невдовзi по революцiї знову вкрила Україну. 20-23 вересня 1917 р. вiдбувся I Всеукраїнський з'їзд "Просвiти". У ньому взяли участь понад 4000 делегатiв не тiльки з України, а й з Кубанi, Бессарабiї, Дону. На з'їздi виступили М. Грушевський, С. Петлюра, I. Стешенко, С.Русова, Л. Старицька-Черняхiвська та iн. Делегати прийняли програму позашкiльної освiти, побудовану на нацiональному ґрунтi та погоджену з урядовою концепцiєю33 .
Значну перешкоду розвитковi нової школи та впровадженню нацiональних освiтнiх програм становила нестача пiдручникiв i українознавчої лiтератури. Подолання цього значною мiрою перебрали на себе педагогiчна громадськiсть, кооперативнi товариства, українська iнтелiгенцiя, приватнi особи й видавництва. Було започатковане видання лiтератури для школярiв Товариством шкiльної освiти, заснованим i керованим I. Стешенком, та видавництво "Українська школа" пiд орудою С. Русової й С. Черкасенка. Це їх праця та кошти, а також таких дiячiв, як Є. Чикаленко, М. Славiнський, М. Грушевський, Г. Хоткевич, С.Петлюра, О.Лотоцький, В. Доманицький, Д. Матушевський, М. Левицький, В. Степаненко, Ф. Лизогуб та iншi, заклали основу нацiональної видавничої справи. їх результати часом вражають. Так, Товариство "Час" у Києвi видавало пiдручники, наклади яких сягали небувалої на той час в Українi кiлькостi - до 250 тис. примiрникiв. На виданнi українських книжок i журналiв спецiалiзувалися видавництва "Вiк", "Дзвiн", "Криниця", "Сяйво", "Сiяч", "Слово", "Вернигора", "Промiнь" та iн. Насамперед видавалися твори класикiв української лiтератури Т. Шевченка, I. Котляревського, Л. Українки, I. Нечуя-Левицького, М. Коцюбинського, I.Франка, П. Грабовського та iн., а також нових українських письменникiв, якi почали писати перед революцiєю i пiсля неї. Численнi приватнi видавництва часто мали метою друк творiв своїх власникiв, зокрема, видавництво М. Грушевського - його iсторичних праць, видавництво М.Грiнченко - праць Б.Грiнченка, осередок В.Рiзниченка - його творiв, присвячених героїчним сторiнкам iсторiї України (до речi, лише за 1917 р. у В. Рiзниченка вийшло друком близько 20 назв книг)34 .
Обов'язкове вивчення в середнiх школах української мови, лiтератури, iсторiї та географiї гостро поставило питання про шкiльнi бiблiотеки. З огляду на це Мiнiстерство освiти доклало чимало зусиль для створення умов поповнення бiблiотек книжками з українознавства. Допомiжна лiтература публiкувалась у часописах "Вiльна українська школа", "Книгар".
По школах України за пiдписом I.Стешенка було розiслано покажчик пiдручникiв, що вже вийшли з друку або мали вийти найближчим часом:
I. Iсторiя
1. Мих. Грушевський. Iлюстрована iсторiя України. - К., 1917.
2. Мих. Грушевський. Про старi часи на Українi. - К., 1917.
3. Гр. Коваленко. Оповiдання з iсторiї України вiд найдавнiших до нових ча-
стр. 111
сiв, iз вступним словом про всесвiтню iсторiю з портретами, картами iсторичними й малюнками. - К., 1917. 1
4. М. Грушевський. Всесвiтня iсторiя в короткiм оглядi. - Ч.I, II. - К., 1917.
II. Рiдна мова
1. О. Стешенко. Рiднi колоски. Читанка.
2. Б. та М.Грiнченки. Рiдне слово. Українська читанка.
3. О.Курило. Початкова граматика української мови.
4. П.Залозний. Коротка граматика української мови. - Прилуки, 1917.
5. Г.Шерстюк. Граматика української мови. Видання товариства "Вернигора".
6. Прив.-доц. їв. Огiєнко. Граматика української мови. - Вид.Череповського.
III. Iсторiя української лiтератури
1. С.Єфремов. Iсторiя українського письменства. Вид. т-ва "Вiк".
IV. Географiя України
1. С.Русова. Початкова географiя.
Пiдручники з арифметики та геометрiї. Автори: З.Охрименко, Я.Чепiга, Степовик, В.Шарко, Кравчук та Шахрай"35 .
Органiзацiя видавничої справи була суттєвою стороною дiяльностi "просвiт", де в першу чергу планувалися випуск науково-популярних книжок українською лiтературною мовою, шкiльних пiдручникiв, словникiв, а також заведення при всiх "просвiтах" редакцiйно-видавничих комiтетiв.
Василь Равлюк у 1917 р. почав видавати журнал українською мовою для школи пiд назвою "Популярно-наукова бiблiотека iм. Т.Г.Шевченка". Перший випуск журналу вийшов пiд назвою "Тарасовi алмази. Картини неволi українського народу"36 . Влiтку 1918 р. лише в Києвi працювали 15 українських видавництв, якi спецiалiзувалися на випуску української лiтератури (вiсiм iз них мали власнi друкарнi)37 .
Отже, справа видання книжок за часiв українських урядiв значно розвинулася. Динамiку розвитку її характеризують кiлькiсть найменувань i тиражi видань: протягом 1917-1918 pp. в Українi було видано 680 найменувань українських книжок i сотнi назв брошур загальним тиражем майже 7 млн. примiрникiв, а в 1919-1920 pp. - близько 2 тис. назв загальним тиражем у 11 млн. примiрникiв38 .
Кiлькiсно зростала українська преса. Навеснi 1917 р. у Києвi почали виходити 6 щоденних газет українською мовою - "Нова рада", "Робiтнича газета", "Народна воля", "Боротьба", "Громадське слово", "Промiнь". Невдовзi до них додалися 10 журналiв: "Боротьба", "Воля", "Вiльна українська школа", "Театральнi вiстi", "Свiтова Зiрниця", "Лiтературно-науковий вiсник", "Молоде життя", "Наше слово", "Київська земська газета", "Комашня"39 . За оцiнкою Ю. Шевельова, виходило близько 30 мiстечкових українських або українсько-росiйських щоденних газет, якi читали майже 100 тис осiб. Загальна ж кiлькiсть перiодичних видань українською мовою 1917 р. сягала 106 назв, а 1918 р. - 21240 .
Освiтяни через бiблiотеки, товариства, громадськi об'єднання широко користувалися пiдручниками та посiбниками. Популярними були "Українська граматика до науки читання i писання" Б. Грiнченка, що була перевидана в Києвi у 1917-1918 pp., граматика Є. Тимченка, укладенi С. Русовою "Буквар" та "Читанка", букварi i читанки Т. Лубенця та iн.
Зi зростанням попиту на українськi книжки виникла необхiднiсть розробки полiтики створення i дiяльностi розгалуженої мережi бiблiотек та книгозбiрень. З цiєю метою при Мiнiстерствi народної освiти УНР почав дiяти бiблiотечно-архiвний вiддiл, який започаткував основи державно-правового бiблiотечно-бiблiографiчного будiвництва в Українi. Очолив його вiдомий учений-iсторик i громадський дiяч О. Грушевський. У груднi 1917 р. тут було створено Бiблiографiчну комiсiю, яка працювала над укладанням зразкового каталогу для повiтових бiблiотек.
стр. 112
Разом iз державою проблему пiднесення загальноосвiтнього i культурного рiвня населення та пропаганди української книжки вирiшували громадськi й кооперативнi органiзацiї. Своїми силами i коштами вони створювали мережi безкоштовних бiблiотек-читалень для широкого загалу. Примiром, у Києвi iснувала мережа книгозбiрень i рiзних товариств та органiзацiй, зокрема Купецького зiбрання, Троїцького народного будинку, товариств взаємодопомоги, "Маяк", "Просвiта", "Загальна користь" та iн. Значна увага придiлялася дiтям. За матерiальної пiдтримки Київської мiської управи продовжувала дiяти Лiга захисту дiтей, заснована ще 1914 p., яка налiчувала понад 500 дiйсних членiв. Одна зi створених Лiгою бiблiотек для дiтей була розташована по вул. Володимирськiй, 74, кв. 12 i мала понад 2 тис. найменувань книжок; при бiблiотецi працював гурток любителiв природи, органiзовувалися екскурсiї тощо41 . Великого значення питанню вiдкриття бiблiотек надавало Київське благодiйне товариство (вул. Лютеранська, 18). У Києвi функцiонувало чотири мiськi читальнi, бiблiотека Л.Iдзковського (вул. Хрещатик, 29), в якiй налiчувалося 100 тис. томiв, мiська публiчна бiблiотека (50 тис. одиниць зберiгання) та iн.42
По всiй країнi дiяли книгозбiрнi та бiблiотеки Товариства "Просвiта". Вважають, що кiлькiсть їх сягала 5 тисяч43 . Зважаючи на те, що мережа бiблiотек i книгозбiрень може адекватно свiдчити про рiвень українiзацiї суспiльства, наведемо для iлюстрацiї данi про кiлькiсть просвiтницьких книгозбiрень у Київськiй губернiї на кiнець 1918 p.: загалом їх налiчувалося 372, у т.ч. в Уманському повiтi - 83, Черкаському - 27, Сквирському - 36, Чигиринському - 53, Бердичiвському - 20, Таращанському - 17, Радомишльському - 16, Липовецькому - 10, Василькiвському - 42, Канiвському - 35, Київському - 29, Звенигородському - 4944 .
Природно, що вже тодi перед країною постало питання про створення Нацiональної бiблiотеки. Воно розглядалося в Унiверситетi св. Володимира 4 жовтня 1918 р. Ставилося завдання створити в Українi бiблiотеку свiтового рiвня з обов'язковим вiддiлом українiки, в якому було б зiбрано лiтературу про Україну та її народ українською мовою, що виходила в усьому свiтi. Також планувалося створити рукописний вiддiл, в якому зiбрати рукописи, листи, портрети тих дiячiв, якi жили й творили на територiї України, незалежно вiд їх нацiональностi, релiгiї i полiтичних уподобань, i, разом iз тим, зiбрати лiтературний i побутовий архiв усiх дiячiв української культури, де б вони не жили. Особливо вiдмiчалося, що бiблiотека повинна бути безкоштовною й доступною.
23 серпня 1918 р. для органiзацiї бiблiотеки було створено Тимчасовий комiтет при Мiнiстерствi народної освiти i мистецтва, до якого увiйшли В.Вернадський (голова), С.Єфремов, А.Кримський, Г.Житецький та В.Корд45 . 5 жовтня було затверджено iнструкцiю щодо дiяльностi комiтету, а в листопадi комiтет подав на затвердження план та штати на 1919 рiк Нацiональної бiблiотеки Української Держави46 .
Значне мiсце в українiзацiї посiла Українська академiя наук. Це стосується не лише її українознавчих дослiджень, а й самої атмосфери прагнення вiдродження вiтчизняної культури, сприяння зростанню нацiональної самосвiдомостi, що панувала в нiй. Однiєю з перших iнституцiй УАН 1918 р. стала Комiсiя для складання словника живої української мови, в якiй працювали знанi дослiдники А.Нiковський, В.Ганцов, Г.Голоскевич, О.Андрiєвська, М.Грiнченко. Керiвником i справдi душею її був академiк А.Кримський. Вченi обробляли лексику творiв української лiтератури, етнографiчних та iсторичних джерел, водночас готували росiйсько-український i українсько-росiйський словники, що їх друк розпочався кiлька рокiв по тому. Також надзвичайне значення для українiзацiї мала робота Правописно-термiнологiчної комiсiї з упорядкування українського правопису, що велася пiд орудою А. Кримського та В. Дурдукiвського47 .
стр. 113
Пiдготовка й видання словникiв були дуже важливими для полегшення адаптацiї росiйськомовного населення до української мови. Особливе значення мали словники I. Огiєнка, якi вiдрiзнялися широким викладом та унiверсальнiстю. Оцiнюючи динамiку цього процесу, Ю. Шевельов з'ясував, що протягом 1917-1919 pp. з'явилося 3 українсько-росiйських i близько 15 росiйсько-українських словникiв, спiввiдношення яких свiдчить про поступовий пасивний перехiд росiйськомовних груп населення до вживання української мови, а кiлькiсть i рiзноманiтнiсть термiнологiчних словникiв - 4 медичних, 4 -з фiзики та хiмiї, 2 мовознавчих, 3 - iз природознавства й географiї, 1 вiйськовий, 4 технiчних, 1 математичний i не менше 8 iз правничої та адмiнiстративної термiнологiї - є показником того, що українською мовою вперше за 200 рокiв почала користуватися бюрократична машина48 .
Представники української культури та наукова iнтелiгенцiя доклали багато зусиль до створення культурно-просвiтницьких закладiв для поширення знань, висвiтлення славетної iсторiї українського народу, його звичаїв, побуту i культури. Навеснi 1917 р. почав дiяти Центральний комiтет охорони пам'яток старовини й мистецтва в Українi. Головою Ради було обрано М. Бiляшiвського. До Ради входили такi вiдомi дiячi культури, як М.Василенко, М.Грушевський, Д.Дорошенко, С.Єфремов, I.Стешенко, В.Прокопович та iн.
М. Бiляшiвський у вереснi 1917 р. розробив i подав на затвердження генерального секретаря народної освiти план роботи. У ньому передбачалися заходи по заснуванню Українського нацiонального музею, Нацiональної картинної галереї, музею видатних дiячiв української культури, по розширенню мережi цих культосвiтнiх закладiв, реорганiзацiї церковних музеїв тощо49 .
Ще в 1913 р. рiзнi громадськi товариства висловлювали думку про створення в Києвi нацiонального музею. Особливо цим питанням займалася Рада Київського сiльськогосподарського товариства. I лише в квiтнi 1918 р. вiдбулася реєстрацiя товариства пiд назвою "Український народний музей у м. Києвi". Проф. П. Туткiвський вiдмiчав, що музей - самостiйний науково-просвiтницький заклад, метою якого є створення рiзних виставок, експозицiй, читання лекцiй, органiзацiя екскурсiй, курсiв, створення умов для написання наукових праць та вiдкриття бiблiотек суспiльного користування50 .
У червнi 1918 р. до Ради Мiнiстрiв Української Держави звернулася група наукових i культурних дiячiв iз приводу утворення Головного управлiння мистецтв та нацiональної культури. В документi вказувалося на необхiднiсть "... негайно широко поставити справу реєстрацiї, охорони та збору пам'яток української культури в рiзних її формах i користування цим для виховання народних мас у дусi розвитку поваги до минулого своєї батькiвщини, на пiдвалинах якого, за умови правильно поставленої нацiональної школи, у народу виховувалась би iстинна, здорова любов до батькiвщини, яка породжувала б творчу дiяльнiсть, а не руйнування культурних багатств країни, як це ми спостерiгаємо зараз"51 .
Iз перших крокiв української державностi збiльшився попит на суто нацiональну, українську кiнопродукцiю. Наведемо кiлька характерних фактiв розвитку української кiнематографiї. З осенi 1917 р. у Києвi знову стає досить iнтенсивним кiновиробництво, яке було призупинене за часiв вiйни. Весною 1918 р. у цiй галузi з'являється держзамовлення - кiлька стрiчок полiтичної хронiки було зроблено на замовлення кiнематографiчної секцiї театрального вiддiлу Мiнiстерства народної освiти УНР. Уже за Гетьманату, 20-21 червня 1918 р., у Києвi вiдбулась "Українська кiнематографiчна виставка" - фактично перший кiнофестиваль українських документальних фiльмiв. А на початку липня здiйснилася подiя, яку з листопада 1917 р. невпинно просували завiдуюча кiнематографiчної секцiї Секретарства i Мiнiстерства УНР, а потiм Мiнiстерства Української Держави Л.Ста-
стр. 114
рицька-Черняхiвська, голова театрального вiддiлу тих же урядових установ М.Старицька i досвiдчений фахiвець з органiзацiї кiновиробництва та кiнопрокату Я.Яцовський, - було засноване Товариство на паях "Українфiльму", що до нього пiд патронатом держави увiйшли банки, громадськi органiзацiї, приватнi особи. Фактично це була перша в Українi кiновиробнича фiрма за участю держави. Навеснi-влiтку 1919 р. у Києвi знiмалися складнi художнi кiнопостановки "Хазяїн життя", "Червоний Кобзар" та iн.52
Улюбленим мистецьким жанром в Українi здавна був театр. Вiд перших днiв революцiї, вже з березня 1917 p., почали утворюватися рiзнi лiтературнi та мистецькi об'єднання на нацiональному ґрунтi: "Вiльне мистецтво", Комiтет українського нацiонального театру тощо, в яких згуртувалися кращi художнi сили: актори I. Мар'яненко, Л. Курбас; лiтератори Л. Старицька-Черняхiвська, В.Вин-ниченко, С. Черкасенко, О. Олесь; публiцисти I. Стешенко, С. Єфремов; художники Ф. Кричевський, Ф. Балавенський; композитор О.Кошиць та iн. Головною метою їх було сприяння розвитковi театральної справи: утворення нових труп, допомога з репертуаром, iншi органiзацiйнi питання. При Комiтетi, наприклад, працювала репертуарна комiсiя у складi Л. Старицької-Черняхiвської, О.Олеся та В. Самiйленка53 .
До революцiї на територiї України iснував лише один стацiонарний театр-трупа М. Садовського в Києвi. Навеснi 1917 р. громадськими органiзацiями мiста за пiдтримки Генерального Секретарiату було засновано Український нацiональний театр на чолi з I. Мар'яненком. Вiн розпочав свою дiяльнiсть п'єсою В.Винниченка "Пригвожденнi" у постановцi I. Мар'яненка, потiм репрезентував драматичнi твори М. Старицького "Оборона Бушi" та С. Черкасенка "Хуртовина". Поза тим тут грали трупа П. Саксаганського (ранiше мандрiвна) i "Молодий театр" Л.Курбаса, в якому вiн 1917 р. зорганiзував свою молодечу театральну студiю. "Молодий театр" увiйшов до iсторiї як трупа мистецьких пошукiв. У ньому Курбас випробував низку стилiстичних форм - вiд реалiстично-психологiчної драми до експресiонiзму. Показуючи зразки класичного i сучасного європейського та українського театру, "Молодий театр" здiйснив революцiю в українському театрi, модернiзувавши його i вiдкривши новi перспективи. З нього вийшов ряд вiдомих режисерiв, акторiв, театрознавцiв. Нарештi, саме "Молодий театр)" подолав неприйняття i зневагу росiйської публiки до українського театру.
У перiод Української Держави два з українських театрiв набули статусу державних. Законом вiд 28 серпня 1918 р. Український драматичний театр став Державним українським драматичним театром (директор - Б.Кржецький, головний режисер - О.Загаров), а восени Український нацiональний театр було перетворено на Державний народний театр (мистецький керiвник - П.Саксаганський). Обом театрам було надано постiйнi примiщення i державне утримання. Державнi театри сприяли поширенню нацiональної iдеї серед глядачiв. Українське театральне мистецтво у дослiджуваний перiод виступало важливим чинником культурного процесу. Плани театрiв були доволi насиченими, актори репетирували новi постановки як вiтчизняних, так i свiтових драматургiв, художники готували новi декорацiї, але за браком коштiв, а також внаслiдок постiйних полiтичних колiзiй багатьом iз цих планiв не судилося здiйснитися.
Навеснi 1919 p., з iнiцiативи К. Марджанова, Л.Собiнова та Я.Степового, в Києвi було створено театр "Музична драма". На сценi цього оригiнального театру вiдбувалася цiкава й плiдна спiвпраця Л. Курбаса з хореографом М. Мордкiним i кiнорежисером М. Бонч-Томашевським, якими було освоєно своєрiдний жанр -опернi вистави "Тарас Бульба" i "Утоплена" М. Лисенка, "Галька" М. Монюшка, "Азiаде" Мордкiна та iн.54
стр. 115
Для пiдготовки молодих акторiв i режисерiв у жовтнi 1917 р. у Києвi було вiдкрито Українську народну драматичну школу i режисерсько-iнструкторськi курси. Невдовзi, за Гетьманату, цi навчальнi заклади одержали статус державних i вiдповiдне утримання. Державна драматична школа мала дворiчний курс навчання i готувала працiвникiв народних театрiв. Режисерсько-iнструкторськi курси складались iз двох вiддiлiв - режисерського, який за два роки надавав спецiальну режисерську пiдготовку, та iнструкторського, що за рiк готував працiвникiв народних театрiв. Український державний драматичний театр у груднi 1918 р. почав готувати молодих акторiв у власному "Iнститутi спiвробiтникiв" iз трирiчним курсом навчання55 .
Вихованню нацiональної свiдомостi та зростанню культури мешканцiв села допомагали аматорськi театри, органiзованi iз сiльської iнтелiгенцiї iз залученням самих селян, популярнi по всiй Українi ранки й вечiрки з рiзноманiтною програмою, якi влаштовували школи, гiмназiї, народнi унiверситети, освiтнi та культурнi установи. У газетах тих часiв вiдмiчалося виникнення у мiстах i селах України самодiяльних оркестрiв народних iнструментiв, хорових капел, вказувалося на велике значення української народної пiснi, її зв'язок з усiм iсторико-культурним життям України та її моральну вагу, велику музичну талановитiсть українського народу, на виховне значення української пiснi, на її з'єднуючу й вiдроджуючу силу56 .
Для поширення музичної культури 1918 р. було створено два важливих державних музичних колективи - Український державний симфонiчний оркестр iм. М. Лисенка (першим головним диригентом став О. Горiлов) та Українську державну капелу, яку очолили вiдомi композитори О. Кошиць i К. Стеценко. Українська державна капела гастролювала багатьма мiстами країни, а також поза її межами - в Австрiї, Чехiї, Польщi, Нiмеччинi та Францiї. Виступи капели мали трiумфальний успiх i неабияк сприяли ознайомленню громадськостi з українською культурою.
Того ж року в Києвi вiдродилася Капела кобзарiв, яка складалася як iз професiоналiв, так i аматорiв. Вона багато гастролювала Україною i притягала своїми виступами значну увагу як спецiалiстiв-митцiв, так i пересiчних слухачiв57 .
Розвитковi й пропагандi української i свiтової музичної спадщини чимало сприяла дiяльнiсть музичного вiддiлу Днiпросоюзу. Тут 1920 р. було створено першу хорову капелу пiд головуванням К. Стеценка. Згодом зорганiзувалася й друга капела. Вони багато їздили з концертами, переважно по Лiвобережнiй Українi.
З 1917 р. до весни 1920 р. в Українi було створено 20 нацiональних професiйних музично-драматичних театрiв, близько 400 народних напiвпрофесiйних та 9 тис. самодiяльних художнiх колективiв. В останнiх, наймасовiших, брали участь близько 220 тис. осiб58 .
У вереснi 1917 р. було прийнято закон про створення Української академiї мистецтв - першого вищого художнього навчального закладу України. Внаслiдок певних причин її було вiдкрито тiльки в листопадi 1918 р. До професорського складу ввiйшли Г. Нарбут, Ф. Кричевський, В. Кричевський, М. Бойчук, О. Мурашко, М. Жук та iншi визначнi митцi.
Таким чином, за короткий перiод української державностi, незважаючи на складнi умови полiтичного, соцiально-економiчного життя, та завдяки демократичним тенденцiям, урядовi структури, громадськi об'єднання й товариства доклали чимало зусиль для здiйснення українiзацiї. Було закладено пiдвалини i забезпечено умови для створення принципово нової моделi освiтньої системи. Значного розвитку набуло нацiональне книговидання. Завершився процес реорганiзацiї театральної справи. Нових стимулiв набула народна творчiсть.
стр. 116
1 Панченко В. Будинок з химерами. - Кiровоград, 1998. - С.27.
2 Огiєнко I. Українська культура. - К., 1991. - С.239-240.
3 Колпакова О. Український державний унiверситет у Києвi (1917-1920 pp.) // Укр. iстор. журн. - 1993.- N 7-8.- С.31.
4 Iнститут рукописiв НБУ iм. В.Вернадського (далi - IP НБУВ). - Ф.Х. - Спр.170. - Арк.40.
5 Пастернак С. Iз iсторiї освiтнього руху на Українi за часи революцiї 1917-1919 pp. - К., 1920. - С.72.
6 Вiсник Української Народної Республiки. - Кам'янець-Подiльський, 1919. - 29 травня.
7 Україна. - 1919. - 21 жовтня.
8 Дорошенко Д. Українськi кафедри в Київському унiверситетi. - К., 1919. - С.З.
9 Народна воля. - 1917. - 23 жовтня.
10 Архiв м.Києва. - Ф.16. - Оп.465. - Спр.433. - Арк.32.
11 Там само. - Спр.469. - Арк.1.
12 Цимбал Л. Ми певнi, що майбутнє за нами // "Просвiта": iсторiя та сучаснiсть. - К., 1998.- С.365.
13 Хрещатик. - 1993. - 6 квiтня.
14 Вiсник Педагогiчно-професiйного з'їзду. - 1917. - N 3-5. - 14 серпня.
15 Винниченко В. Вiдродження нацiї. - К.; Вiдень, 1920. - Ч. I. - СЛIЗ.
16 Там само. - С.266-267.
17 Народна воля. - 1917. - 23 жовтня.
18 Даниленко В.М., Кравченко А.А. Володимир Дурдукiвський: педагог, критик, громадський дiяч (1874-1938). - К. 2000. - С.42.
19 Сорочан Н. Роль шкiльних рад у системi управлiння освiтою за доби Центральної Ради // 36. наук, праць. Серiя "Iсторiя та географiя". - Харкiв, 2000. - Вип.6. - С.124.
20 Вiстi Української Центральної Ради. - К., 1917. - N 5.
21 Архiв м.Києва. - Ф.163. - Оп.21. - Спр.420. - Арк.23.
22 Там само. - Спр. 421. - Арк. 8.
23 Там само. - Арк.2, 7.
24 Там само. - Спр.556. - Арк.4; Спр.374. - Арк.1.
25 Тарахан-Береза З. П. За рядками книги вiдвiдувачiв Шевченкової могили // Укр. iстор. журн. - 1998. - N 2. - С.130.
26 Архiв м.Києва. - Ф.163. - Оп.21. - Спр.438. - Арк.1-2.
27 Українська державнiсть у XX столiттi. - К., 1996. - С.19.
28 Розовик Д. Патрiотичне виховання українського народу в процесi культурного будiвництва у 1917-1920 pp. // Етнiчна iсторiя народiв Європи. - К., 2001. - N10. - С.76.
29 Архiв м.Києва. - Ф.175. - Оп.1. - Спр.275. - Арк.15.
30 Багалiи Д. Iсторiя Слободянської України. - Харкiв, 1993. - С 9.
31 Тисяча рокiв української суспiльно-полiтичної думки. - К., 2001. - T.VI. - С.361.
32 Завальнюк О., Телячий Ю. Будiвництво української загальноосвiтньої школи в роки нацiонально-демократичної революцiї (1917-1920). Iсторичний нарис. - Кам'янець-Подiльський, 2001. - С.103.
33 Цимбал Л. Зазнач, праця.- С.365.
34 Кiвшар Т. Український книжковий рух як iсторичне явище 1917-1923 pp. - К., 1996. - С.18.
35 Архiв м.Києва. - Ф.108. - On.98. - Спр.1. - Арк.6.
36 Там само. - Ф.292. - Оп.1. - Спр.78. - Арк.2.
37 Рудий Г. Доба Української Держави: становлення видавничої справи // Бiблiотечний вiсник. - 2001. - N6. - С.25.
38 Розовик Д. Назв, праця. - С.76.
39 Архiв м.Києва. - Ф.292. - Оп.1. - Спр.63. - Арк.34.
40 Шевельов Ю. Українська мова в першiй половинi XX ст. (1900-1941). - Чернiвцi, 1998. - С.63.
41 Архiв м.Києва. - Ф.163. - Оп.21. - Спр.393. - Арк.1а.
42 ЦДАВО України. - Ф.2201. - Оп.2. - Спр. 602. - Арк. 5.
43 Шевельов Ю. Назв, праця. - С.65.
44 Кiвшар Т. Назв, праця. - С.124.
45 Архiв м.Києва. - Ф.16. - Оп.465. - Спр.433. - Арк.65.
46 Дубровiна Л А., Онищенко О.С. Iсторiя Нацiональної бiблiотеки України iм. В.I.Вернадського. 1918-1941. - К., 1998. - С 14.
47 Iсторiя Академiї наук України. 1918-1993. - С.26-27.
48 Шевельов Ю. Назв, праця. - С.65.
49 ЦДАВО України. - Ф.2581. - Оп.1. - Спр.206. - Арк.3-4.
50 Архiв м.Києва. - Ф.163. - Оп.54. - Спр.372.
51 ЦДАВО України. - Ф.2457. - Оп.1. - Спр.1. - Арк.1-2.
стр. 117
52 Там само. - Ф.166. - оп.2. - Спр.776. - Арк.10.
53 Нариси з iсторiї української iнтелiгенцiї (перша половина XX ст.). - К., 1994. - Кн.1. - С.93.
54 ЦДАВО України. - Ф. 1738. - Оп.1. - Спр.41. - Арк.139.
55 Романько I. Театральна справа в Українi пiд час влади нацiональних урядiв (1917-1920 pp.) - К.,1999. - С.18.
56 Народна воля. - 1917. - 6 листопада, 14 грудня.
57 Музика. - 1923. - 4.6-7. - С.41.
58 Розовик Д. Назв, праця. - С.78.
The article highlights the Ukrainization processes in the educational, scientific and cultural fields in 1917 - 1920.
New publications: |
Popular with readers: |
News from other countries: |
![]() |
Editorial Contacts |
About · News · For Advertisers |
![]() 2009-2025, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map) Keeping the heritage of Ukraine |