Автор: В. М. ГОРОБЕЦЬ
У статтi аналiзуються тенденцiї розвитку зовнiшньополiтичної дiяльностi гетьманських урядiв Богдана Хмельницького та Iвана Виговського вiд часу укладення союзного договору з Москвою 1654 р. до зриву Гадяцької угоди з Рiччю Посполитою 1659 р.
Українська революцiя ранньомодерної доби, поза всяким сумнiвом, не лише стала однiєю з рубiжних вiх iсторичного минулого українського народу, а й справила потужний вплив на долi багатьох його сусiдiв. Адже подiї середини другої половини XVII ст. iстотно позначилися на перебiгу полiтичних процесiв у всьому центрально-схiдному європейському регiонi. На полiтичнiй картi Європи з'явилося нове державне утворення - Українська козацька держава (самоназва - Вiйсько Запорозьке). Польсько-Литовська держава не лише втратила значну частину своїх "схiдних кресiв", а й суттєво пiдупала у вiйськово-полiтичному вiдношеннi. Натомiсть Росiйська держава здобула Лiвобережну Україну, поширила вплив, а згодом i пiдпорядкувала собi Запорозьку Сiч i, найголовнiше, добилася рiшучого перелому на свою користь у давньому суперництвi з Рiччю Посполитою та заволодiла стратегiчною iнiцiативою, отримавши сприятливi умови для успiшного просування на Захiд i побудови Росiйської iмперiї.
Проте перш, нiж це сталося, на теренах України протягом кiлькох десятилiть розгорталося надзвичайно жорстоке полiтико-вiйськове протистояння, в ходi якого далеко не останню i зовсiм не пасивну роль вiдiгравало українське козацтво як новий "руський" (згiдно з тогочасною лексикою) полiтичний народ. Уже на самому початку революцiї, коли козацтво заявило про себе як про реальну контр-елiту Речi Посполитої (або, принаймнi, її регiональну контрелiту), яка усвiдомлювала свою етнiчну та релiгiйну iдентичнiсть, конфлiкт набув характерних ознак полiтичного сепаратизму, актуалiзувавши тим самим тiсний зв'язок подiй в Українi iз зовнiшньополiтичними факторами. Надалi усвiдомлення необхiдностi розбудови Гетьманату, як окремiшнього полiтико-адмiнiстративного органiзму та, вiдповiдно, легiтимацiї нової, козацької, елiти України - неминуче висунуло на переднiй план проблему пошуку необхiдного для тих умов мiсця нового державного утворення в структурi мiжнародних взаємин, а враховуючи особливостi функцiонування ранньомодерного суспiльства та способiв його полiтичної органiзацiї пошуку шляхiв узаконення певних стосункiв iз правлячими легiтимними династiями тогочасної Європи. Саме вiд того, на чий бiк i, що не менш важливо, на яких умовах схилиться козацька елiта, значною мiрою залежав не лише напрям розвитку Української держави, а й до певної мiри всiєї Центрально-Схiдної Європи.
Аналiзуючи шляхи розв'язання цiєї проблеми наприкiнцi 50-х pp. XVII ст., варто насамперед зазначити, що у той час структуру мiжнародної рiвноваги Центрально-Схiдної Європи визначали двi хвилi геополiтичних перегрупувань, спричиненi укладенням Переяславсько-Московської угоди 1654 р. Вiйська Запорозького з росiйським царем.
Горобець Вiктор Миколайович - д-р iст. наук, провiд, наук, спiвроб., завiдувач центру соцiальної iсторiї Iнституту iсторiї України НАНУ.
стр. 16
Першою реакцiєю на Переяслав у сферi геополiтичних перегрупувань став перехiд Кримського ханату з табору союзникiв України до табору її противникiв, що засвiдчило укладення вiйськово-полiтичного союзу хана з польським королем. Наступна ж хвиля перегрупувань була пов'язана з оголошенням Швецiєю вiйни польському королю, що також являло собою вiдповiдь одного з найважливiших геополiтичних гравцiв тогочасної Центрально-Схiдної Європи на українсько-росiйський договiр та, особливо, його першi результати - значнi успiхи союзникiв у вiйнi проти польського короля на землях Великого князiвства Литовського i просування Москви до Балтики.
Усе це творило в регiонi принципово нову геополiтичну реальнiсть, яка вимагала вiд гетьманського уряду Богдана Хмельницького реалiзацiї також принципово нових зовнiшньополiтичних концепцiй. У чому ж полягала їх суть?
Основним методом реалiзацiї поставленого українським керiвництвом завдання утвердження Гетьманату як повноправного суб'єкта мiжнародних процесiв i змiцнення внутрiшнього становища козацької верстви як нової полiтичної елiти Європи в той час визначаються насамперед наступальнi українсько-росiйськi воєннi операцiї, здiйснюванi в рамках угоди 1654 р. Iз метою гарантування безпеки пiвденних кордонiв офiцiйний Чигирин активiзує дипломатичнi контакти з Оттоманською Портою та Придунайськими князiвствами. У вiдносинах iз Кримом превалюють методи опосередкованого тиску (через Стамбул) та вiйськової блокади силами пiвденних полкiв, запорожцiв, а також донських козакiв i калмикiв, якi перебували на службi московського царя. Як один iз прiоритетних напрямiв української зовнiшньої полiтики протягом лiта - першої половини осенi 1655 р. розглядається курс на вiйськову кооперацiю зi Швецiєю1 .
Ще бiльше загострили полiтичну ситуацiю в регiонi значнi воєннi успiхи шведiв. Легкiсть здобутих ними перемог та, що найголовнiше, їх суспiльно-полiтичне тло (добровiльне визнання польською шляхтою протекцiї Карла X Густава) ускладнили дiалог України зi Швецiєю, спричинили появу ультимативних вимог керiвництва останньої щодо обмеження поширення козацьких впливiв. Конфлiкт iнтересiв сторiн, що розвивається на тлi наростання напруження в українсько-росiйських стосунках i вторгнення кримських орд у пiвденнi райони України, восени 1655 р. зумовлюють вiдхiд українських вiйськ iз Галичини. Водночас шведський фактор стимулює вiдновлення союзних вiдносин мiж Україною та Кримом, що вiдбувається 12 (22) листопада 1655 р. пiд Озерною. Нова союзна угода передовсiм вiдповiдала iнтересам обох країн i разом iз тим сприяла подоланню деморалiзацiї польської влади, що в тих умовах також вiдповiдало українським iнтересам2 .
Уклавши восени 1655 р. iз кримським ханом Озернянську угоду, Б.Хмельницький робить спробу впровадити в життя бiполярну модель зовнiшньополiтичної орiєнтацiї України, а саме: налагодити союзницькi стосунки з Кримом при збереженнi протекцiї московського царя.
У пiдходах до розв'язання проблеми українсько-польського конфлiкту превалюють полiтичнi методи. Використовуючи внутрiшню нестабiльнiсть у Речi Посполитiй, спричиненiй шведським "потопом", гетьманський уряд прагне схилити її керiвництво до визнання здобуткiв визвольної боротьби козацтва, причому з цiєю метою проводить консультацiї з впливовими польськими полiтиками в оточеннi Карла X Густава й водночас активно демонструє готовнiсть до ведення полiтичного дiалогу з представниками Яна Казимира. Як своєрiдну програму-максимум тогочасної зовнiшньополiтичної дiяльностi України варто розцiнювати плани Б.Хмельницького щодо створення антитурецького альянсу європейських держав (у тому числi України, Росiї та Швецiї), що забезпечувало б мiжнародне визнання Української держави i вiдволiкало б сили головних суб'єктiв геополiтичної рiвноваги Центрально-Схiдної Європи вiд ескалацiї регiональних конфлiктiв.
стр. 17
Невизначенiсть перспектив розвитку мiжнародної ситуацiї в Центрально-Схiднiй Європi внаслiдок зав'язування тут складного, багаторiвневого вузла геополiтичних суперечностей, яка диктувала лiнiю поведiнки головних суб'єктiв тогочасної регiональної полiтики наприкiнцi 1655 p., залишалася домiнуючим фактором мiжнародних взаємин i впродовж першої половини 1656 р. Причому поступове затухання бойових операцiй на теренах Центрально-Схiдної Європи супроводжується посиленням активiзацiї дипломатичної дiяльностi сторiн. Так, генеральний писар Вiйська Запорозького I. Виговський у листi до львiвського коменданта К. Гродзiцького вiд 1 лютого 1656 р. iз цього приводу зазначав: "... З рiжних сторiн трохи не щодня приходять сюди посли: з Угорщини, з Волощини, вiд хана й. м..."3 .
Мiжнароднi взаємини ще бiльше ускладнюються з початком польсько-росiйського мирного процесу (весна 1656 p.). Варто зауважити, що офiцiйна Москва розпочала пошук шляхiв примирення з польським королем передовсiм через побоювання допустити iстотне змiцнення позицiй свого давнiшнього суперника - Шведського королiвства, вiйська якого на кiнець 1655 р. завоювали бiльшу частину Речi Посполитої. Зрозумiло, що ще бiльше, нiж Москва, у перемир'ї була зацiкавлена Варшава, збройнi сили якої виявилися неспроможними стримати наступ легiонiв Карла X Густава. Насамперед схильнiсть до пошуку компромiсу з Москвою виявляла впливова у Великому князiвствi Литовському партiя Госєвського-Сапєг. Бойовi операцiї царського вiйська та козацьких формувань наказного гетьмана I. Золотаренка на бiлорусько-литовському фронтi в другiй половинi 1654-1655 pp. призвели до того, що бiльшiсть територiй князiвства зi столицею включно перебувала пiд контролем росiйської та української воєнної адмiнiстрацiй.
Ще однiєю вкрай зацiкавленою польсько-росiйським замиренням стороною виступало Австрiйське цiсарство. Це пояснювалося тiєю обставиною, що офiцiйний Вiдень дивився на розвиток подiй у пiвнiчнiй вiйнi насамперед iз точки зору власних геополiтичних iнтересiв. Отож, кожен трiумф Карла X Густава на пiвночi Польщi в цiсарському оточеннi сприймали як зростання могутностi союзника шведiв i непримиренного суперника iспанських Габсбургiв - французької монархiї, а отже, порушення геополiтичної рiвноваги в Європi на користь антигабсбурзької коалiцiї. З огляду на небезпеку занепаду позицiй Габсбурзького дому та натомiсть посилення ролi Версальського двору найбiльш ефективним було б негайне надання Вiднем вiйськової допомоги Речi Посполитiй у її боротьбi зi Швецiєю. Однак дипломати з оточення Фердинанда III, зважаючи на умови Вестфальського миру, такий напрям розвитку подiй у регiонi вважали поки що передчасним i свiй вибiр зупинили на iншому, сприйнятливiшому з точки зору iнтересiв австрiйської полiтики варiантi - примиреннi Польщi з Росiєю та спрямування їхнiх спiльних зусиль проти шведiв.
Iз метою реалiзацiї нових миротворчих намiрiв цiсарського уряду з Вiдня до Москви вирушили Аллегретта де Аллегретiс i Йоганн Дiтрiх фон Лорбах, а Яну Лещинському та Яну Вельопольському, котрi прибули замiсть Єжи Любомирського до цiсарської столицi, було влаштовано досить приязну зустрiч4 .
У Москвi австрiйськi посередники запропонували уряду Олексiя Михайловича укласти мир iз Рiччю Посполитою й розпочати воєннi дiї проти Швецiї. Уже 20 грудня 1655 p., пiд час другої зустрiчi сторiн, московськi дипломати повiдомили австрiйських посередникiв про те, що цар погоджується прийняти їхнi мирнi пропозицiї i хоче знати умови польської сторони. Визначення офiцiйною Москвою нових зовнiшньополiтичних перспектив зумовлює ситуацiю, за якої пiд час аудiєнцiї шведського посла, що вiдбулася наступного дня, йому було повiдомлено про вiдмову вiд продовження переговорiв щодо укладення союзної угоди з Карлом X Густавом5 .
стр. 18
За таких умов у сiчнi 1656 р. у Крошнi вiдбулася нарада польського короля Яна Казимира iз сенаторами, пiд час якої одним iз центральних пунктiв стояло питання пошуку можливостi замирення з Москвою6 . Учасники наради дiйшли згоди щодо необхiдностi примирення з Росiєю, аби спiльно виступити проти Швецiї. За результатами наради до Москви було вислано посольство на чолi з маршалком оршанським Петром Голинським. Вiн передав царю Олексiю Михайловичу особистого листа вiд Яна Казимира, а сенатори звернулися до московських думних бояр. У листах король i сенатори висловлювали найпалкiшi побажання щодо досягнення примирення, причому сенатори, звертаючись до бояр, водночас зауважували стосовно своїх сподiвань, що умови встановлення миру не будуть обтяжливими для Речi Посполитої.
У квiтнi з Москви до Варшави вiдбув царський гонець стряпчий Ф. Зиков, який мав передати Яну Казимиру грамоту Олексiя Михайловича й узгодити можливостi та умови замирення на польсько-росiйському фронтi7 . Трохи ранiше, у березнi 1656 p., iз метою пошуку союзникiв у боротьбi зi Швецiєю до пiвнiчно-європейських держав iз Москви вiдбув посланець царя стольник i князь Д. Ю. Мишецький. Головним пунктом призначення його подорожi була Данiя, котра, на думку московських полiтикiв, виступала природним опонентом шведiв на Балтiйському морi. Дискримiнацiйнi щодо Данiї умови Вестфальського миру 1648 р. ще бiльше загострили датсько-шведськi стосунки. А тому в Москвi сподiвалися, що особисте звернення царя Олексiя Михайловича до датського короля вiд 13 березня 1656 р. (як вiдзначають росiйськi iсторики, цар уперше в iсторiї дипломатiї Росiйської держави власноручно пiдписав грамоту до Фредерика III8 ) i його заклики об'єднати вiйська i спiльно виступити проти Швецiї, гарантуватимуть пiдтримку з боку цiєї пiвнiчноєвропейської держави. По дорозi до Датського королiвства Д.Мишецькому було наказано вiдвiдати у Кенiгсберзi курфюрста Бранденбурга, схилити його до миру з польським королем та вступу до анти-шведського союзу, а також зустрiтися з герцогом курляндським.
Не очiкуючи результатiв дипломатичних акцiй, тобто реально перебуваючи в повнiй полiтичнiй iзоляцiї, без союзникiв, 17 травня 1656 р. у супроводi церковного передзвону в Москвi оголошують початок вiйни зi шведським королем Карлом X Густавом, а на початку лiта росiйське командування розгортає наступ у Прибалтицi9 .
Керiвництво Вiйська Запорозького, розпочинаючи восени 1655 р. дипломатичну гру з Варшавою, як видно з аналiзу тогочасної кореспонденцiї гетьманського уряду, не поспiшало втягувати до неї Москву. Цiлком логiчно буде припустити, що балансування мiж Варшавою та Стокгольмом, Бахчисараєм i Москвою, мiж Варшавою й Москвою - визнавалося в Чигиринi за найлiпший за тих умов варiант ведення зовнiшньополiтичної гри. А тому й iнформацiя про початок процесу пошуку шляхiв замирення Росiйської держави з Рiччю Посполитою (вона неминуче мала дiйти до гетьманської резиденцiї ранiше вiд офiцiйного повiдомлення царського уряду про це, оскiльки польська сторона не лише не приховувала вiд Хмельницького своїх намiрiв порозумiтися з Москвою, а й, навпаки, намагалася розiграти цю карту в грi з ним, схиляючи його до укладення мирної угоди10 ) сприяла не активiзацiї переговорiв, а їх згортанню.
При аналiзi моделi зовнiшньополiтичної дiяльностi уряду Б. Хмельницького першої половини 1656 р. звертає на себе увагу також той факт, що як перший варiант можливого розвитку зовнiшньої полiтики, тобто полiтичний компромiс iз Рiччю Посполитою та вiйськова спiвпраця з Кримським ханством як заслiн для стримування Швецiї, так i другий - створення антипольської коалiцiї як засiб радикального вирiшення українсько-польського конфлiкту, не виключали можливостi збереження протекцiї московського царя, яка й надалi залишалася актуальною. Щоправда, навеснi 1656 р. уряд Олексiя Михайловича намагається встано-
стр. 19
вити контроль за дiяльнiстю гетьмана та козацької старшини, факт чого промовисто засвiдчила мiсiя в Україну Л. Лопухiна. Так, у його посольському наказi, датованому квiтнем 1656 p., iшлося про введення воєводської форми правлiння в козацькiй Українi ("...без воєвод в черкасских городах быть непригоже..."), причому це мали бути не лише начальники вiйськових гарнiзонiв ратних людей, а i представники царської адмiнiстрацiї, надiленi певними розпорядчими функцiями щодо мiсцевого, некозацького населення - "...жилецких всяких людей учнут оберегать, а в обиду никому не дадуть и расправу учнут чинить добрую (вид. авт. -В. Г.)"11 . Намiри уряду Олексiя Михайловича посилити вплив воєвод на суспiльне життя в Українi переконливо засвiдчила й нова iнструкцiя київським воєводам, надiслана з Москви 19 (29) квiтня 1656 р.12 Крiм того, суттєво ускладнювали стосунки сторiн i тi непорозумiння, якi щоразу виникали на бiлоруських землях, i частота повторюваностi яких засвiдчувала становлення певної полiтичної тенденцiї (про що йтиметься далi). А тому, враховуючи названi вище обставини, можна з впевненiстю констатувати, що повiдомлення про можливе росiйсько-польське зближення в Чигиринi об'єктивно не могло зустрiти позитивного вiдгуку i пiдтримки.
Офiцiйну позицiю Москви щодо мирних переговорiв iз польським королем Б.Хмельницький вперше почув, вочевидь, iз уст царського посланця до Варшави стряпчого Ф. Зикова, котрий отримав у гетьмана аудiєнцiю 10 травня 1656 р. Невдовзi, на початку червня, до Богдана надiйшла царська грамота, де офiцiйно викладалася позицiя уряду Олексiя Михайловича щодо примирення з Рiччю Посполитою та намiрах iз нею "... в совете жить..."13 .
Реакцiя українського керiвництва на повiдомлення про початок вiйни зi Швецiєю та намiри царського уряду укласти мир iз Рiччю Посполитою була рiзко негативною. Протягом лiта Б.Хмельницький активно листується з Москвою, переконуючи царя та його оточення в помилковостi обраного курсу й застерiгаючи їх стосовно того, що, "...коли нинi ляхам пощастить i шведа вигонять...", то король i шляхта неодмiнно вiдмовляться вiд взятих зобов'язань щодо дотримання миру i "... всi землi на вiру православну та на державу його царської величностi будуть схиляти"14 .
У Москвi залишилися байдужими до застережень Б.Хмельницького. Хоч, як засвiдчив наступний розвиток подiй, прогнози українського гетьмана виправдалися повнiстю. Бiльше того, вже пiд час наради короля iз сенаторами стала очевидною недовговiчнiсть польсько-росiйського зближення. Насамперед учасники наради однозначно висловилися за примирення з Москвою, але за умови повернення козацької України в пiдданство польського короля. Крiм того, одночасно з вiдправкою П.Голинського до Москви, з Варшави вирушили також у посольство до Стамбула В. Беневський та до Бахчисарая - Я. Шумовський. Iнструкцiя, надана урядом Яна Казимира В. Беневському, зобов'язувала його, крiм передання прохання про допомогу в умовах шведського "потопу", звернути також увагу керiвництва Високої Порти на ту небезпеку, яку викликало не лише щодо Польщi, а й Туреччини, приєднання України до Московської держави15 .
Ще бiльш рельєфно антимосковський характер тогочасної зовнiшньополiтичної дiяльностi Варшави засвiдчувала вже згадана вище мiсiя Я. Шумовського до Криму. Адже iнструкцiя зобов'язувала посла головну увагу звернути на те, щоб за сприянням кримського хана розiрвати українсько-росiйську приязнь. Перед Я.Шумовським було поставлено завдання переконати хана та його оточення в тому, щоб вiн усiма силами схиляв українське керiвництво до повернення пiд владу польського короля, що дозволило б тодi "...хану його милостi особою своєю з усiма ордами та уродженому гетьману Вiйська Запорозького з усiма силами та можливостями [...] виступити проти Москви, аби їх витверезити. Щоб таким чином i Князiвство Литовське звiльнити, i Москву схилити до згоди як з королем ЙМ,
стр. 20
так i з ханом ЙМ. А якби Господь Бог допомiг, щоб король ЙМ i Рiч Посполита шведiв знесли, обернувся б тодi король ЙМ з усiма силами супроти Москви (вид. авт. - В. Г.)"16 .
Пiсля того як у Москвi досить приязно зустрiли королiвського посла i пiд час розмов iз ним окольничого Богдана Хитрово та начальника Посольського приказу Алмаза Iванова було домовлено про припинення бойових операцiй на теренi Великого князiвства Литовського та взято обопiльнi зобов'язання сторiн уникати сепаратних переговорiв зi шведами аж доки не буде налагоджено росiйсько-польських вiдносин17 , 7 липня 1656 р. Ян Казимир пiдписав iнструкцiю комiсарам на переговори з послами московського царя. Вона передбачала декларування готовностi польської сторони йти на примирення з царем, уладнати справи стосовно царських титулiв (якi з формального боку були приводом для початку росiйсько-польської вiйни). Однак у принципових питаннях як-то: територiальнi поступки в Бiлорусi чи питання зверхностi над Україною - позицiя польського керiвництва була досить категоричною. Iнструкцiя допускала можливiсть задоволення територiальних претензiй Москви лише коштом Стародубського повiту та частини князiвства Смоленського, якi вiдiйшли до Речi Посполитої внаслiдок переможної Смоленської вiйни кiлька десятилiть тому.
Стосовно ж вирiшення "української проблеми" Ян Казимир доручав комiсарам повiдомити царським послам, що вiн готовий "вибачити козакам усi їх провини" та вiдновити довоєнний стан речей (modus vivendi) мiж обома народами на основi засад Зборiвської угоди 1649 р. Коли б присутня на переговорах українська сторона твердо стояла на ґрунтi Переяславської угоди з Москвою, комiсари мали б звернутися до Варшави за додатковими повноваженнями й iнструкцiями. Крiм того, король наказував комiсарам докласти максимум зусиль до того, щоб дискредитувати Б.Хмельницького в очах Москви, зокрема, наголошувати на його нелояльностi царевi, що знайшло свiй вияв у зносинах iз ворогом московського монарха шведським королем18 .
Таким чином, важко не помiтити, що королiвська iнструкцiя вiд 7 липня 1656 р. у поєднаннi з повноваженнями, наданими перед тим польським посланцям до Стамбула та Бахчисарая, однозначно свiдчила про ставлення уряду Яна Казимира до переговорiв iз Москвою лише як на одне з нагальних тактичних завдань тогочасної польської полiтики, але не бiльше того. Головнi суперечностi в стосунках мiж Варшавою та Москвою не усувалися, а лише на деякий час гальмувалися у своєму розвитку19 .
За таких умов на переговорах, що розпочалися 22 серпня 1656 р. у селищi Немежi пiд Вiльно, чiтко простежувалися двi протилежнi за змiстом тенденцiї: прагнення сторiн до налагодження вiйськового партнерства в умовах посилення позицiй Швецiї та, водночас, вiдсутнiсть бажання йти на скiльки-небудь серйознi територiальнi поступки на українських i бiлоруських землях, якi кожна зi сторiн, хоч через рiзнi мотивацiї, але з однаковою наполегливiстю бажала бачити в межах своєї держави. Боротьба цих, протилежних за змiстом, тенденцiй i визначала перебiг перемовин у Немежi. Зокрема польська сторона вимагала повернення всiх утрачених у роки вiйни земель, у тому числi Смоленська та України, а також компенсацiю понесених втрат. Так само i росiйськi представники основу для порозумiння вбачали у визнаннi Варшавою належностi територiї України та Великого князiвства Литовського до держави московських царiв.
Українська сторона, отримавши з Москви запрошення на переговори, висувала вимогу, аби кордони Козацького Гетьманату включали в себе "володiння давнiх князiв руських". В усних переговорах зi стольником В. П. Кiкiним старшина пояснювала, що в князiвськi часи кордони України проходили по Вiслi i доходили до угорських земель. Як компромiсний варiант пропонувалося встановити рубежi по Пiвденному Бугу, "...а за рiкою Бугом мiст i повiтiв Малої Росiї, Волинi
стр. 21
i Подiлля, заселених i порожнiх, де були ранiше мiста, Польська Корона нехай не займає, не засiдає i свого вiйська польського чи найманого - туди не посилає..."20 . У разi, коли б не вдалося зберегти старий кордон, гетьман пропонував вжити заходiв, якi б гарантували захист українського населення, яке залишилося б пiд владою польських королiв. Зокрема пропонувалося лiквiдувати унiю, передати православним громадам всi захопленi ранiше унiатами церкви та церковнi маєтностi, застерегти право на безперешкодне здiйснення всiх обрядiв, звiльнення православного духiвництва вiд податкiв i повинностей. Крiм того, вимоги українського уряду стосувалися й гарантування полiтичних прав православної шляхти, а саме: безперешкодного допуску до всiх посад i урядiв Речi Посполитої, вiльного користування привiлеями.
Зiткнення дiаметрально протилежних iнтересiв сторiн, цiлком очевидно, робило безперспективним проведення переговорiв. Iз метою виходу з патової ситуацiї росiйська сторона запропонувала нiвелювати суперечностi через реалiзацiю акту династичної унiї, а саме: обрання царя спадкоємцем бездiтного Яна Казимира - варiант можливий "в принципi", але - з огляду хоч би на несумiснiсть полiтичних культур двох суспiльств - абсолютно нереальний.
В умовах шведського "потопу" в Польщi та зростання полiтичних амбiцiй щодо Шведського королiвства 3 листопада 1656 р. в Росiї було пiдписано Вiденський трактат, який встановлював мiж Росiєю й Польщею стан перемир'я. Припинення воєнних дiй базувалося на попереднiй домовленостi сторiн щодо елекцiї росiйського царя на польський трон, згоду на яку мав дати найближчий сейм. Передумовою вступу Олексiя Михайловича на правлiння пiсля смертi Яна Казимира мало стати прийняття ним спецiальних пактiв-конвенцiй, зобов'язання гарантувати всi права i привiлеї католикам Речi Посполитої, а також реалiзацiї ним своїх владних повноважень у Польсько-Литовськiй державi особисто, а не через свого намiсника21 .
Полiтичнi наслiдки росiйсько-польських мирних переговорiв 1656 р. для характеру стосункiв Вiйська Запорозького з Москвою зокрема та напрямiв розвитку регiональних процесiв загалом в iсторичнiй лiтературi знайшли неоднозначну оцiнку. Так, польський iсторик Я. Качмарчик стверджує, що Богдан доволi спокiйно сприйняв iнформацiю про подiї, якi вiдбулись у Вiльно, оскiльки вже, принаймнi, рiк чекав приводу для розiрвання "...нещасливої для козацтва угоди з царем...", i тепер вiн його мав22 . Близьку за змiстом оцiнку давав i американський дослiдник Дж. Вернадський, котрий вважав, що переговори завершилися лише тимчасовим перемир'ям, що не завдало шкоди Українi, а тому згодом гетьман заспокоївся, хоча пiдозра у нього залишилася - "...медовий мiсяць царської вiрностi закiнчився..."23 .
Натомiсть вiтчизнянi iсторики (М. Грушевський, В. Липинський, Д. Дорошенко, I. Крип'якевич, Б. Крупницький, Н. Полонська-Василенко, В. Смолiй, В. Степанков та iн.) розцiнюють iнцидент як рубiжну вiху в iсторiї союзницьких вiдносин Вiйська Запорозького та Росiйської держави. Зокрема В. Липинський стверджував, що дiї московського уряду суперечили найважливiшим полiтичним iнтересам Української держави. Москва ставала союзницею Варшави, а тому мiлiтарний союз iз нею втрачав для Вiйська Запорозького будь-який сенс. Бiльше того, при реалiзацiї гетьманської програми державного будiвництва протекцiя царського уряду вiдтепер була не лише зайвою, а й небезпечною i шкiдливою. Тому, на думку вченого, вiдтодi прiоритетним напрямом гетьманської полiтики стає "унезалежнення" України вiд "агресивних" планiв i дiй Москви24 .
Сучаснi дослiдники В. Смолiй i В. Степанков, будучи бiльш обережними у своїх оцiнках, разом iз тим констатують той факт, що Хмельницький, розчарувавшись у полiтицi Москви, вносить суттєвi корективи до зовнiшньополiтичного курсу Вiйська Запорозького25 .
стр. 22
Прибiчник iдеї польсько-росiйського зближення в серединi - другiй половинi XVII ст. польський iсторик 3. Вуйцик розцiнює Вiленське перемир'я як значний обопiльний успiх сторiн, який дозволив їм хоч на короткий час спiльно виступити в одному антишведському таборi26 .
На наш погляд, справедливiше буде розглядати Вiленське перемир'я лише як успiх польської дипломатiї, яка, завдяки досягнутим у Немежi домовленостям, змогла вiдтягнути частину вiйськ iз росiйського фронту на шведський. Крiм того, позитивнi наслiдки для Варшави мало перемир'я i в контекстi суперництва за Україну, оскiльки українсько-росiйськi суперечностi, що поволi визрiвали протягом попереднiх двох рокiв, з осенi 1656 p., тобто в поствiленський час, набувають якiсно нового звучання. А це, у свою чергу, дозволяє польському керiвництву вже у першiй половинi 1657 р. здiйснити спроби полiтичного розв'язання "української проблеми" через досягнення нових сепаратних, цього разу з Україною, домовленостей.
Як уже зазначалося вище, Б.Хмельницький iз самого початку негативно ставився до перспектив росiйсько-польського примирення та початку вiйни зi Шведським королiвством. Ще напередоднi Вiденського з'їзду гетьман у листi до київського воєводи А. Бутурлiна з тривогою зазначав: "Чули ми, вiйськовi люде й. ц. в. й з шведами вже [...] задор учинили - бозна, як то воно далi пiде..."27 . Iсторики цiлком слушно зазначають iз цього приводу, що гетьманський лист мiстить не лише гостру критику зовнiшньополiтичної дiяльностi Москви, а й пряме попередження стосовно намiрiв українського керiвництва проводити власний зовнiшньополiтичний курс: "Ми, вважаючи незручним в таких обставинах роздражнювати на себе всiх сусiдiв, волимо мати собi приятелiв, нiж неприятелiв..."28 .
Аналiзуючи причини негативного ставлення українського керiвництва до перспективи росiйсько-польського замирення, на нашу думку, не варто обмежуватися лише кiнцевими постановами немезької комiсiї. Багато значило й те тло, на якому вони вiдбувалися - iнодi реальне, iнодi дещо надумане. Насамперед тут слiд мати на увазi реваншистськi намiри та заяви польського керiвництва стосовно можливостi використання мирного дiалогу з урядом Олексiя Михайловича для повернення пiд владу короля козацької України. А також не забувати й про те, що на певних етапах розробки засад росiйської полiтики щодо Швецiї та Речi Посполитої допускалася можливiсть уступок польськiй i литовськiй елiтам коштом, у тому числi й iнтересiв українського козацтва взамiн за їх пiдтримку в боротьбi зi шведами, або ж - при сходженнi Олексiя Михайловича чи його нащадка на королiвський престол Речi Посполитої. Зокрема на переговорах iз литовською знаттю, очолюваною литовським гетьманом П.Сапєгою, росiйськi дипломати вiд iменi царя давали обiцянки звiльнити всi зайнятi росiйськими вiйськами землi впливового магната та його прибiчникiв29 . Ще бiльш негативними могли бути наслiдки вiд обiцянок, переданих польському керiвництву московськими полiтиками через ротмiстра М.Сухтицького на початку березня 1656 р. Серед iншого, йшлося про те, що в разi принесення польською та литовською шляхтою присяги царевi, останнiй "...положит на милость, поволит полскому королю Полпiою владеть по ево смерть...", а по смертi Яна Казимира Велике князiвство Литовське, Русь i Пiд-ляшшя, якi наразi знаходяться пiд владою царя, знову об'єднаються з Рiччю Посполитою30 . Неодноразовими були також i роз'яснення росiйської сторони стосовно небажання царя жалувати на новоприлучених до Росiйської держави територiях росiйське дворянство землями та позбавляти мiсцеву шляхту їх законних володiльницьких прав31 . Зрозумiло, що з огляду на стурбованiсть оточення Олексiя Михайловича за результати суперництва зi Шведським королiвством, такi полiтичнi заяви, можливо, й мали певнi резони. Однак iз точки зору застереження iнтересiв нової владної елiти козацької України будь-який натяк на можливiсть реституцiї прав старої елiти Речi Посполитої на українських землях являв смертельну загрозу, а, вiдтак, не мiг знайти тут схвалення.
стр. 23
Загроза зовнiшньополiтичної iзоляцiї Вiйська Запорозького та iгнорування Москвою позицiї офiцiйного Чигирина щодо напрямiв мiжнародної полiтики i неможливостi завдавання шкоди соцiальним iнтересам козацтва пiдштовхують гетьманський уряд Б. Хмельницького до коригування свого зовнiшньополiтичного курсу на основi закладання в його пiдвалини принципу надання прiоритетiв союзам iз вороже налаштованими щодо Корони Польської державами. Уже у жовтнi 1656 р. гетьман пiдписує договiр про дружбу з представниками трансильванського князя, а в другiй половинi сiчня 1657 р. поновлює українсько-шведський дiалог.
Варто вiдзначити, що в умовах воєнного протистояння з Москвою позицiя шведського керiвництва щодо територiальних претензiй Вiйська Запорозького в Захiднiй Українi значно пом'якшується внаслiдок його значної зацiкавленостi в укладеннi вiйськово-полiтичного союзу з козаками. Так, уже в травнi 1656 р. Карл X Густав писав Хмельницькому про те, що виникли новi обставини - "...порушивши заприсяжену угоду, без усяких приводiв, великий московський цар з Лiвонiї спрямував проти нас вiйсько...", а тому пропонував якнайшвидше надiслати повноважних послiв для оформлення приязнi32 . У доповiдi державнiй радi 17 липня 1656 р. король категорично заявив: "Що стосується козакiв [...], то ми маємо намiр [...] спробувати їх з московiтами роз'єднати, чим би була досягнута для нас вигода..."33 . Щоправда, Карл X Густав найважливiшим своїм союзником у боротьбi з Рiччю Посполитою та iншими католицькими державами Центральної Європи, очевидно, й надалi вважав трансильванського князя. Аби схилити Д'єрдя II Ракоцi до воєнного союзу антипольського спрямування, шведський король i погоджувався на передачу йому Белзького та Руського воєводств, а також Перемиської i Сяноцької земель, на якi претендувало керiвництво Вiйська Запорозького. Передбачаючи ж негативну реакцiю Хмельницького на суть таких шведсько-трансильванських домовленостей, Карл X Густав доручив своєму пословi Г. Веллiнгу будь-що пом'якшити невдоволення козацької старшини вiд передачi трансильванському князевi Червоної Русi, населення якої сповiдувало "грецьку вiру"34 .
Шведсько-трансильванськi переговори про воєнно-полiтичну спiвпрацю розпочалися 21 серпня 1656 р. i тривали бiльше трьох мiсяцiв, завершившись укладенням 16 грудня Раднотського договору. Варто зазначити, що цей договiр виходив за рамки звичайної двосторонньої угоди, оскiльки передбачав принципову змiну конфiгурацiї полiтичної карти Центрально-Схiдної Європи (у польськiй iсторiографiї договiр класифiкується як перша спроба розподiлу земель Речi Посполитої), а також тим, що мав на метi залучення до союзу низки держав регiону, керiвництво яких було гостро зацiкавлене в протистояннi загрозi польсько-росiйського зближення, зафiксованого фактом Вiленських переговорiв.
Вiдразу по завершеннi трактатiв iз представниками Д'єрдя II Ракоцi один зi шведських послiв Г. Веллiнг отримав наказ i ордер Карла X Густава на вiд'їзд до Чигирина (другий посол Г. Штернбах залишався при трансильванському князевi i мав супроводжувати його в походi на короннi землi). Такий сценарiй проведення зовнiшньополiтичної гри було ухвалено шведським королем ще в серединi жовтня, тобто ще до завершення переговорiв у Трансильванiї. Приблизно тодi ж було розроблено i посольський наказ Веллiнгу на його мiсiю в Україну. Наказ зобов'язував посла донести до керiвництва Вiйська Запорозького готовнiсть шведського короля визнати за гетьманом три колишнiх воєводства Речi Посполитої, а саме: Київське, Чернiгiвське та Брацлавське. Стосовно ж долi захiдноукраїнських земель - iнструкцiя мiстила дипломатичну вiдмову, констатуючи таке: "Коли свiтлий пан гетьман, окрiм цих великих земель i володiнь, якими вiн володiє, бажає прилучити до своєї територiї ще якiсь iншi частини Руси, його королiвська величнiсть не має проти цього нiчого, i навiть щодо тих, якi вiн дозволив окупувати
стр. 24
князевi трансiльванському, король обiцяє докласти всiх старань, щоб по-приятельськи без нiякої образи й без порушення присяги налагодити цю справу з князем трансильванським, i справедливi бажання п. гетьмана задовольнити..."35 .
Москва була однiєю з небагатьох європейських країн, яка висловила рiшучий протест проти Раднотських домовленостей. Посол Олексiя Михайловича поставив перед трансильванським князем Д'єрдєм II Ракоцi вимогу про виведення вiйськ iз Польщi, погрожуючи в противному разi виступити на захист останньої. Одночасно царськi вiйська перейшли в наступ в Iнфляндiї, надаючи тим самим ефективну вiйськову допомогу Польщi. Натомiсть Б. Хмельницький, як вiдомо, 10 сiчня 1657 р. вiдрядив на допомогу трансильванському князевi сильний експедицiйний корпус на чолi з наказним гетьманом Антоном Ждановичем, що суперечило умовам Вiленського перемир'я i переконливо свiдчило про повне iгнорування їх змiсту з боку гетьманського уряду.
Водночас на переговорах зi шведським послом козацька старшина наголошувала на тому, що "...з трансильванським князем та з обома господарями - молдавським i волоським, утворено союз...", повiдомляла про вiдправку на допомогу Ракоцi сильного козацького вiйська на чолi з наказним гетьманом А. Ждановичем, яке вiдбулося, однак, "...не на основi нового союзу з ним, але тому, що довiдалися про його союз з королем..."36 , але вiд пiдписання угоди, на запропонованих Карлом X Густавом умовах, вiдмовлялася.
Таким чином, у нас немає пiдстав класифiкувати похiд А. Ждановича в Польщу як такий, що вiдбувався в рамках Раднотської угоди. У першiй половинi 1657 р. система мiжнародних вiдносин у Центрально-Схiднiй Європi, на нашу думку, мала таку конфiгурацiю: з одного боку, Раднотська коалiцiя у складi Швецiї, Трансильванiї та Бранденбурга, з дiяльнiстю якої солiдаризувалися (передовсiм через угоди з Трансильванiєю) Молдавiя, Валахiя й Вiйсько Запорозьке; а з другого, - Рiч Посполита та Росiйська держава, з їх нечисленними полiтичними союзниками (насамперед - Австрiєю).
Згiдно з донесенням Г. Веллiнга, приєднання Вiйська Запорозького до Раднотської коалiцiї i пiдписання союзної угоди зi шведським королем було можливим лише за умови визнання останнiм за ним "...права на всю стару Україну або Роксолянiю, де була грецька вiра i мова ще iснує - до Вiсли, щоб вони могли затримати те, що здобули своєю шаблею." Посол був переконаний у тому, що, коли б вiн мав таку декларацiю, скрiпленою пiдписом i печаткою Карла X Густава, "...то можна було б легко покiнчити з союзом..."37 .
Незалежницька полiтика Богдана Хмельницького на зовнiшньополiтичнiй аренi викликає рiзко негативну реакцiю Москви. Варто зауважити, що уряд Олексiя Михайловича розглядав договiрнi норми, зафiксованi Переяславсько-Московським договором 1654 p., як вiдправнi на шляху бiльш тiсної iнтеграцiї України до Московської держави у майбутньому. А тому протягом першої половини 1657 р. в Українi побувало п'ять московських посольств, якi очолювали такi впливовi царськi сановники, як думний дяк Аврам Лопухiн, стольник Василь Кi-кiн, окольничий Федiр Бутурлiн, стрiлецький голова Артамон Матвеев та царський дворянин Iван Желябужський. їхнi посольськi накази й iншi офiцiйнi документи, дотичнi до справи їх дипломатичної мiсiї, переконливо свiдчили про змiну тональностi полiтики офiцiйної Москви стосовно взаємин iз Вiйськом Запорозьким. Так, уже наказ стольниковi В. Кiкiну, вiдрядженому в Україну в лютому 1657 р., на думку М. Грушевського, показав, що уряд Олексiя Михайловича ще нiколи не брав такого "прикрого" тону у вiдносинах iз гетьманом та його адмiнiстрацiєю, закидаючи козацькiй старшинi порушення присяги, нелояльностi щодо суверена та, вiдповiдно, лякаючи карою божою за неправду i вiдступництво вiд даного царевi слова38 .
стр. 25
Концептуальнi засади нового московського курсу щодо українських справ знайшли своє вiдображення i в матерiалах посольства Ф. Бутурлiна, котрий вiдвiдав Гетьманщину в травнi - червнi 1657 р. Слiд зазначити, що у травнi до Москви з Польщi прибув гонець К.Монтремович, який передав уряду Олексiя Михайловича прохання короля чинити тиск на Б.Хмельницького, щоб той вiдстав вiд шведського короля i трансильванського князя, якi, згiдно з чутками, що дiйшли до полякiв, уклали антипольську союзну угоду про передачу корони польського короля Д'єрдю II Ракоцi, пiдпорядкування Литви, Бiлорусi й України до Бугу козацькому гетьману, а Пруссiї i Жмудi - Карлу X Густаву39 .
За умов, що склалися на весну 1657 p., висловленi царським окольничим Ф.Бутурлiним претензiї на адресу гетьманського уряду переважно зводилися до справи iз зволiканням запровадження в українських мiстах iнституту царських воєвод, невиконаннi зобов'язань щодо надходження податкiв з України до царської скарбницi, вiдмовi в наданнi земельних надiлiв у Києвi московським стрiльцям, неприведенням до присяги царевi гетьманича Юрiя тощо. Водночас iз матерiалiв посольства Ф.Бутурлiна стає зрозумiлим, що найбiльше в поведiнцi гетьманської адмiнiстрацiї Москву непокоїв її зовнiшньополiтичний курс, передовсiм укладення союзницької угоди з Трансильванiєю та "...злее того [...], что гетман и все войско Запорожское соединились с неприятелем царского величества - Свейским Карлом Густавом королем..."40 .
На початку червня в Україну вiдбув iз Москви царський дворянин I. Желябужський, який мав не лише зiбрати iнформацiю про стан справ у Вiйську Запорозькому, з'ясувати настрої окремих станiв i суспiльних груп, а й повести анти-гетьманську агiтацiю, використовуючи мiжстановi та соцiальнi суперечностi, що набирали сили, й активно декларуючи третейськi функцiї московської монархiї у конфлiктах, що розгоралися. До Москви царський емiсар надсилав iнформацiю про зростання антигетьманських настроїв у козацькому вiйську, нарiкання на дiї козацької адмiнiстрацiї з боку представникiв iнших суспiльних груп та натомiсть зростання на цьому ґрунтi промосковських настроїв, особливо у лiвобережнiй частинi України. Зокрема I. Желябужський повiдомляв у Посольський приказ, що пiд час розмови з ним вiйт Стародуба нарiкав на те, що вони, мiщани, присягали московському царевi, а володiють ними гетьман i старшина, "...i нинi ми вiд їх панування в кiнець гинемо [...], а очiкуємо милостi ми вiд воєвод государя...""41 . Крiм того, Желябужський описував невдоволення рядових козакiв i мiщан дiями гетьманського уряду на мiжнароднiй аренi, зокрема його втручанням у трансильвансько-польську вiйну, тощо. Очевидно, мiсiя царського дворянина в Українi не обмежувалася лише збором iнформацiї, а й мала на метi проведення певних агiтацiйних акцiй. Недаремно ж трохи згодом I.Виговський категорично заявляв, що "...першi бунти почались у вiйську вiд посланця царської величностi Iвана Желябужського..."42 .
Зiткнувшись iз жорсткою позицiєю московського керiвництва в питаннi зовнiшньополiтичної самостiйностi Чигирина, український гетьман, незважаючи на критичний стан здоров'я, намагається послiдовно вiдстоювати обраний курс. Так, пiд час переговорiв з окольничим Ф.Бутурлiним на початку лiта 1657 р. Богдан Хмельницький рiшуче вiдкинув претензiї московських представникiв як такi, що не мають пiд собою реальних пiдстав, або втратили їх внаслiдок сепаратних дiй Москви, що завдали шкоди iнтересам Вiйська Запорозького (передовсiм малися на увазi обставини росiйсько-польського примирення). На вимогу московських послiв розiрвати стосунки зi Швецiєю гетьман категорично вiдповiв: "...Вiд Свейського де короля нiколи не буде вiдлучений, тому що в них дружба i приязнь, i згода давня [...], i Шведи де люди правдивi, всяку дружбу i приязнь дотримують, на що слово дають...", натякаючи, очевидно, тим самим на недотримання московським царем свого слова стосовно допомоги Вiйську Запорозькому в боротьбi з
стр. 26
Рiччю Посполитою, "...а царська де величнiсть над ним, гетьманом, i над усiм Вiйськом Запорозьким вчинив був немилосердя своє: помирившись з Поляками, хотiв нас вiддати полякам у руки..."43 . Крiм того, у розмовi з послами гетьман пiддав гострiй критицi стратегiю зовнiшньополiтичної дiяльностi офiцiйної Москви: "...Тiльки де менi, гетьману, дивно, що йому, великому государю [...], бояри доброго нiчого не порадять: коруною Польською ще не оволодiв i миру довершеного ще не привели, а з iншим панством, зi Шведами, вiйну почали!"44 .
Не менш рiзкими були вiдповiдi Б.Хмельницького i на вимогу росiйської сторони стосовно перебування царських воєвод в українських мiстах i надходженнi з України податкiв до Москви. На переговорах 10 червня (ст. ст.) Богдан заявив окольничому Ф. Бутурлiну, що "...суддi де Самойлу i полковнику Тетерi вiн, гетьман, не приказував i в нього на думцi не було, щоб царська величнiсть у великих мiстах: в Чернiговi, в Переяславi, в Нiжинi велiв бути своєї царської величностi воєводам"45 . Приблизно такими ж за тональнiстю були вiдповiдi Хмельницького i на iншi претензiї росiйської сторони.
Проте лiто 1657 р. було не найкращим часом для демонстрацiї Чигирином незалежницьких устремлiнь, а надто у стосунках iз Москвою. Участь українських вiйськ у виправi князя Д'єрдя II Ракоцi на землi Корони Польської вкрай загострила українсько-кримськi стосунки. У даному контекстi варто звернути увагу на той факт, що трансильванський правитель, будучи васалом Порти, перед тим, як пiдписати союзну угоду зi шведським королем, звернувся за вiдповiдним дозволом до султана. Позицiю офiцiйного Стамбула з цього приводу виклав новий великий вiзир Мехмед Кепрюлю, i зводилася вона до таких принципових позицiй: князь мiг виступити проти Польщi в складi допомiжних частин, але пiсля того, як отримає вiд султана спецiальний дозвiл на похiд - атнаме. А сходження Ракоцi на польське королiвство могло вiдбутися лише за умови вiдповiдного звернення полякiв до Мегмеда IV, що не вписувалося в плани першого, котрий намагався дiяти як самостiйний правитель i саме у такий спосiб вiв переговори з курфюрстом бранденбурзьким Фрiдрiхом Вiльгельмом46 . Незалежницькi устремлiння Д'єрдя II дратували як Стамбул, так i Бахчисарай. Однак невдоволення кримської елiти значно посилювалося ще й тому, що її поєднувала з Польщею союзна угода, а крiм того, ханський уряд безуспiшно прагнув змусити князя приносити Криму щорiчнi "дари", аналогiчнi тим, що їх отримувала Порта. За таких умов наказ високого дивану про покарання занадто самостiйного васала зустрiв у Криму неприхований ентузiазм. У серединi червня 1657 р. проти Ракоцi виступило декiлька десяткiв тисяч орди, а перед тим, уже 7 травня (ст. ст.), брацлавський полковник М. Зеленський iнформував гетьмана, що хан "...Днепр перешод, стоит под Конкой [...]. Дедиш Акея имеет итти под Каменец к Ляхом, чтоб совокупитись..."47 . Досить тривожна iнформацiя щодо можливого вторгнення Орди на українськi землi надходила i з iнших джерел48 .
Ситуацiя iстотно ускладнювалася ще й тим, що в Козацькому Гетьманатi дедалi виразнiше проступають обриси глибокого внутрiшнього конфлiкту. Майнова диференцiацiя суспiльства, стрiмке зростання владних можливостей козацької старшини (на шкоду iншим верствам населення), iгнорування нею соцiально-економiчних iнтересiв селянства та рядового козацтва викликають загострення соцiальних антагонiзмiв, якi на середину весни 1657 р. знаходять вияв у антигетьманських виступах на Запорожжi, що влiтку перекидаються i на гетьманське вiйсько. Критичний стан здоров'я Б.Хмельницького спричиняє посилення мiж-кланової боротьби у середовищi козацької елiти49 .
За таких умов гетьманський уряд змушений був пом'якшити свою позицiю в стосунках iз Москвою, а також проводити виважену зовнiшню полiтику. Саме тому, на наш погляд, Богдан, висловивши 10 червня (ст. ст.) рiпiучий протест проти претензiй московського керiвництва, вже через день не лише значно пом'як-
стр. 27
шив свої висловлювання з цього приводу, а й доклав зусиль до того, щоб дезавуювати попереднi заяви. Ще активнiше у цьому напрямi дiяв генеральний писар I. Виговський50 , котрий, вочевидь, у такий спосiб розпочинав свою елекцiй-ну боротьбу.
Ще на початку травня гетьман вiдправив до Москви свого посла Ф. Коробку, аби той роз'яснив царським сановникам критичнiсть ситуацiї, що склалася на кордонах Гетьманату. Протягом липня 1657 р. гетьманський уряд тричi звертався з листами до бєлгородського воєводи князя та окольничого Г. Ромодановсько-го, прохаючи його негайно надати вiйськову допомогу Українi. Листи аналогiчного змiсту в той час вiдправляються й до Москви, царевi Олексiєвi Михайловичу та його сановному оточенню - ближнiм боярам I.Милославському i Б.Морозову, думному дяковi А. Iванову51 .
Посол шведського короля Г.Лiльєкрон, який прибув в Україну влiтку 1657 р. передовсiм для того, аби розiрвати союз козакiв iз Москвою й укласти шведсько-український вiйськово-полiтичний альянс, проаналiзувавши ситуацiю, яка склалася у Вiйську Запорозькому, та настрої його керiвництва, дiйшов висновку про неможливiсть виконання покладеного на нього завдання52 .
Зважаючи на критичний стан здоров'я гетьмана Б.Хмельницького, шведськi дипломати покладали надiї на полiпшення умов для шведсько-української вiйськової спiвпрацi вже за його наступника53 . Але варто зауважити, що шведи не були вельми оригiнальними у своїх сподiваннях. До цiлком вiрогiдної змiни українського керiвництва готувалася i Москва, сподiваючись нав'язати останньому конкретнiшi й жорсткiшi зобов'язання щодо суверена, нiж тi, що їх мав Богдан. Так, ще у серединi лютого 1657 p., одержавши iнформацiю про хворобу Б.Хмельницького, уряд Олексiя Михайловича доручив стольнику В.Кiкiну, будучи в Українi, "...провiдувати, кого Вiйськом Запорозьким хочуть вибрати на його, Богданове, мiсце гетьманом: чи писаря Iвана Виговського, чи iншого кого, чи про гетьмана хочуть послати бити чолом до великого государя, кого їм государ пожалує, повелить вчинити гетьманом (вид. авт. - В. Г.)..."54 . Iз часом сподiвання московських полiтикiв на активну роль царських представникiв в елекцiйному процесi зросли, i в червнi Ф.Бутурлiн доносив Олексiєвi Михайловичу з України, що рiшенню Корсунської старшинської ради про передачу булави гетьманичу Юрiю не слiд придiляти надто серйозну увагу, оскiльки "...пiсля смертi гетьмана буде тому слову вiдмiна, те все буде на волi твоїй великого государя: кого ти, великий государ, пожалуєш бути над Вiйськом Запорозьким гетьманом, той i буде (вид. авт. - В. Г.)"55 .
Такими були сподiвання московських полiтикiв. Очевидно, не менш принаднi перспективи вабили i представникiв iнших зацiкавлених спiвпрацею з Україною держав. Згiдно з iнформацiєю царського окольничого Ф. Бутурлiна, у серединi червня в Чигиринi перебували, крiм посольства московського царя, також дипломатичнi мiсiї вiд шведського короля, трансильванського князя, молдавського та валаського господарiв. З iнших повiдомлень довiдуємося, що невдовзi до гетьманської резиденцiї прибув також i посланець турецького султана. У Варшавi завершувалася пiдготовка до повторної вiдправки в Україну дипломатичної мiсiї волинського каштеляна С. Беневського56 . Тобто, все свiдчило про те, що боротьба за Україну, а отже, i змагання в серединi українського суспiльства та у серединi його полiтичної елiти - невдовзi мають розгорiтися з новою, можливо, навiть, небаченою ранiше силою.
Прихiд до влади в Українi восени 1657 р. колишнього генерального писаря Iвана Виговського та першi його кроки на зовнiшньополiтичнiй аренi переконували в прагненнi нового керiвництва повною мiрою зберегти полiварiантнiсть української полiтики у цiй сферi. Так само, як i Хмельницький, Виговський одним зi
стр. 28
своїх прiоритетiв визнає раднотський курс, у контекстi якого у серединi серпня (ще як генеральний писар) пiдписує союзницьку декларацiю з представником трансильванського князя, а наприкiнцi жовтня (вже як повноправний гетьман) укладає угоду зi шведським королем.
Всiма наявними засобами Виговський намагається продовжити курс попередника i в стосунках iз московським царем. Спочатку, як видно iз власних заяв I.Виговського, вiн розраховував прийти до булави українського правителя не всупереч, а за допомогою царського уряду. Саме про це вiн говорив улiтку 1657 р. пословi трансильванського князя Ф. Шебешi. Зокрема претендент на гетьманство дiлився з послом конфiденцiйною iнформацiєю стосовно того, що московський цар обiцяв вiддати йому Україну в його руки, щоб вiн нею розпоряджався57 .
Так само традицiйно виглядають спроби I.Виговського примирити шведського та московського монархiв, для чого вiн пропонує свої посередницькi послуги як Стокгольму, так i Москвi. Досить чiтко простежується наступництво зовнiшньополiтичного курсу уряду I. Виговського i в стосунках iз Кримом i Туреччиною. Зокрема, розвиваючи iнiцiативи попередника, у другiй половинi вересня гетьман вiдправляє до Бахчисарая листа, де зобов'язується виконувати взятi Хмельницьким зобов'язання (Л. Капуста вже 10 червня 1657 р. пiд час перебування у Стамбулi запевняв султанський уряд щодо вiдновлення українсько-кримської приязнi; цю ж iнформацiю пiдтверджував i ханський представник), та водночас забороняє запорозьким козакам виходити на Чорне море, аби не спровокувати конфлiкт iз турками й татарами58 .
Абсолютно безпiдставними виглядають твердження дослiдникiв стосовно того, що вже з перших днiв гетьманування I.Виговський стає на шлях порозумiння з Варшавою i тим самим ламає традицiї попередника у цiй сферi. Насамперед варто зазначити, що початок українсько-польського дiалогу було покладено ще за правлiння гетьмана Богдана Хмельницького. Так, уже наприкiнцi зими - на початку весни 1657 р. до Чигирина прибуває спочатку посередник вiд австрiйського цiсаря - П.Парцевич, а слiдом за ним - особистий представник польського короля луцький писар С.Беневський. У ходi його переговорiв з українським гетьманом той навiть пообiцяв надiслати польському королю вiйськову допомогу, щоправда, за умови визнання останнiм правомочностi успадкування гетьманичем Юрiєм Хмельницьким влади в Українi пiсля смертi батька59 .
Реляцiї С.Беневського, листи гетьмана та генерального писаря Вiйська Запорозького до польського короля, а також власнi оцiнки результатiв переговорiв з боку королiвського посланця й чутки, що їх супроводжували, - все це викликає у Варшавi стан ейфорiї стосовно можливостi швидкого залагодження "української проблеми" полiтичними методами60 .
Суспiльний резонанс вiд результатiв подорожi луцького писаря до Чигирина та поява на його тлi планiв королiвського уряду щодо подальшого розвитку дипломатичних контактiв з українським керiвництвом61 дають пiдстави сучасним польським iсторикам розглядати мiсiю Беневського як таку, що реально започаткувала Гадяцький процес. Так, згiдно з твердженням Я. Качмарчика, Гадяцька угода являла собою виконання останньої волi Б. Хмельницького62 .
Однак, на наш погляд, нечисленнi документальнi пам'ятки, що вiдображають хiд чигиринських переговорiв навеснi 1657 р., у поєднаннi iз порiвнянням полiтичних процесiв, якi вiдбувалися в той час як усерединi України, так i за її межами, не дають пiдстав для переоцiнки значення названих подiй для розвитку українсько-польського полiтичного дiалогу. Насамперед звертає на себе увагу той незаперечний факт, що поштовхом для польського керiвництва до початку перес-прав iз Хмельницьким стала нова геополiтична реальнiсть, породжена Раднот-ськими домовленостями 1656 р. Розбиття Раднотської коалiцiї та нейтралiзацiя
стр. 29
планiв територiального розчленування Речi Посполитої було прiоритетним завданням тогочасної польської полiтики.
Iз боку ж українського гетьмана налагодження дипломатичних контактiв iз Варшавою перебувало в генетичному зв'язку з планами утвердження в Українi монархiчної форми правлiння й успадкування гетьманської влади молодим гетьманичем Юрiєм. Богдан, як видно з iнформацiї Беневського, пов'язував iз польським двором справу мiжнародного визнання правомочностi елекцiї Юрiя. Проте реальнi кроки гетьманського уряду навеснi - влiтку 1657 р. аж нiяк не засвiдчують його намiрiв щодо примирення з Рiччю Посполитою. Зокрема переконливим доказом цьому слугував похiд українських вiйськ на чолi з А. Ждановичем у Польщу та його спiльнi з трансильванськими вiйськами воєннi акцiї там63 .
Наявнi сьогоднi документальнi матерiали не дають пiдстав для того, щоб хоча б гiпотетично стверджувати стосовно намiрiв обраного пiсля смертi Б.Хмельницького гетьманом I. Виговського кардинально змiнювати курс попередника у стосунках iз варшавським двором. Зокрема вже згаданий вище посол трансильванського князя доносив iз Чигирина, що новий український правитель "...хоче залишитися царським пiдданим [...], хоче завоювати для царя Польщу... "64 .
За таких умов повторна мiсiя польського посла С. Беневського до Чигирина у серпнi-жовтнi 1657 р. iз метою вiдриву України вiд Москви - завершується безрезультатно. Оповiдаючи про перипетiї своєї подорожi в Україну папському нунцiю Бiдонi, посол, зокрема, вiдзначав той факт, що серед козакiв вiн "...наражався на велику небезпеку, опинившись посеред розбрату, який панує там у них..."65 . Сучасник подiй, українсько-польський лiтописець Й.Єрлич також зазначав, що "...дуже погано пана волинського [каштеляна. - В. Г.] приймали i поводилися з ним; з десяток тижнiв, не менше, був вiн як у полонi, постiйно чекаючи смертi вiд безбожних тиранiв"66 . Єдиним реальним наслiдком поїздки С.Беневського в Україну стало продовження перемир'я до Великодня (який у тому роцi випадав на 21 квiтня).
Перший сигнал стосовно необхiдностi пошуку українським керiвництвом нових зовнiшньополiтичних комбiнацiй поступив iз Москви, звiдки протягом серпня - першої половини жовтня до Чигирина один за другим прибувають декiлька царських посольств iз вимогами обмежити гетьманськi повноваження на користь московського монарха як прелiмiнарну умову для визнання сюзереном правомочностi гетьманської елекцiї67 .
Водночас варто зауважити, що "московський сигнал" був, можливо, найбiльш виразним, але не єдиним. Крiм тривожних новин iз Пiвнiчного Сходу, значне занепокоєння офiцiйного Чигирина викликали також повiдомлення, що надходили iз Заходу та Пiвдня. Зокрема, як уже зазначалося вище, у жовтнi 1657 р. I.Виговський, продовжуючи раднотську полiтику Б.Хмельницького, пiдписує Корсунський договiр зi Швецiєю. Однак провал комбiнованого удару раднотських союзникiв по Польщi навеснi-влiтку 1657 р. суттєво пiдiрвав вiйськовi можливостi та полiтичну єднiсть коалiцiї. Крiм втрат українського корпусу А.Ждановича, Д'єрдь II Ракоцi був змушений пiдписати принизливий для себе мир iз польським королем i вийти з коалiцiї. Слiдом за цим електор бранденбурзький курфюрст Фрiдрiх Вiльгельм перейшов iз табору союзникiв Швецiї до її противникiв. Пiсля смертi "некоронованого монарха" Великого князiвства Литовського - гетьмана Я.Радзивiлла литовськi дисиденти почали стрiмко втрачати полiтичну вагу в країнi i вже не могли бути поважним союзником шведського короля Карла X Густава. За таких умов останнiй втрачав iнтерес до України i спрямував усi свої зусилля на вiдновлення позицiй на пiвнiчному узбережжi Європи.
Не менше, якщо не значно бiльше, занепокоєння українського гетьмана викликали i "пiвденнi новини". Зокрема кримський хан Мегмед IV Гiрей, довiдав-
стр. 30
шись про кризу в українсько-росiйських стосунках, на початку грудня 1657 р. закликав Яна Казимира "знести козакiв", для чого "...зараз є час i погода [...], оскiльки мiж ними i Москвою дуже тяжкi стосунки i сваряться мiж собою...". Водночас хан переконував i уряд турецького султана Мегмеда IV спрямувати вiйська, що були зосередженi на той час поблизу Адрiанополя, не в Албанiю проти венецiанцiв, а в Україну - проти козакiв68 . Причому, як видно з листа архiєпископа гаазького Паїсiя до московського царя Олексiя Михайловича вiд 8/18 жовтня, аргументи Мегмеда IV Гiрея бралися до уваги в Надбосфорськiй столицi й оточення султана реально готувалося до вторгнення в Україну. Зокрема гаазький владика був переконаний, що країну козакiв буде знищено, якщо православний монарх не надасть їм допомоги69 .
Крiм зовнiшньополiтичних чинникiв, що восени 1657 р. мали досить виразну тенденцiю до швидкої змiни, причому не на користь українських iнтересiв, значний вплив на трансформацiю зовнiшньополiтичного курсу уряду I.Виговсько-го мали мотиви внутрiшнього плану, а саме: полiтична криза в Українi. Насамперед варто зауважити, що першим провiсником майбутньої конфлiктної осi "гетьманський уряд - сiчове товариство" став антигетьманський виступ на Запорожжi ще взимку 1650 р. на чолi з козаком Домонтiвської сотнi Черкаського полку Я.Худолiєм. Хмельницький стратив самопроголошеного гетьмана i рiшучими дiями придушив заколот. Однак, природно, цим конфлiкт не було вичерпано. I, як уже зазначалося вище, пiд час чергового послаблення гетьманської влади (викликаного хворобою Б.Хмельницького) навеснi 1657 р. Запорожжю знову стає центром антигетьманських заворушень i звiдти лунають погрози "...йти на гетьмана и на писаря, и на [пол]ковников, и на иных начальных де..."70 .
Природа конфлiкту, як видно iз заяв запорожцiв, лежала насамперед у площинi соцiальних суперечностей: "...Розграбить и побить за то, что де они, гетман и писарь, и полковники, и инiе начальнiе люди со всех городов, с ранд, и с сел, и деревень емлют себе поборi большие и тем самым они [бога]теют, а им, козакам, ничего не дают"71 . А тому намагання наступника Б.Хмельницького гетьмана I. Ви-говського забезпечити собi опору в суспiльствi, спираючись на пiдтримку лише привiлейованих верств, завдаючи явної шкоди iншiй його частинi, неминуче поглиблюють конфлiкт, дозволяють йому набрати загальноукраїнських масштабiв.
Проте, окрiм соцiальних суперечностей, у процесi розвитку конфлiкту Запорозької Сiчi з гетьманом I.Виговським не останню роль вiдiгравали й полiтичнi мотиви, а саме: прагнення сiчової старшини повернути Кошу роль полiтичного лiдера українського етносу, поширити його вплив на гетьманську Україну. У даному контекстi спроби I.Виговського заполучити гетьманську булаву спочатку на ву-зькостаршинськiй, "кулуарнiй", а згодом хоч i на розширенiй радi, але знову ж таки без участi запорожцiв, збурюють полiтичнi амбiцiї сiчової старшини, котра, зважаючи на зростання антигетьманських настроїв i в "городовiй" Українi, зважується на вiдверту конфронтацiю з гетьманським урядом.
Полiтична програма опонентiв Виговського, як видно з матерiалiв посольства сiчового товариства до Москви в листопадi 1657 р., не виходила за межi полiтики "козацького автономiзму", прокрустове ложе якої гетьманський уряд облишив уже наприкiнцi 1648 - на початку 1649 р. Зокрема пiд час переговорiв у Посольському приказi 23 листопада (ст. ст.) 1657 р. керiвник сiчового посольства Михайло Стринжа заявляв: "При прежних де полских королех они Войском Запорожским без королевского ведома послов из иных государств не принимали. Также де и ныне, как они учинились под царского величества высокою рукою, и им де было послов и посланников потому ж без указу царского величества не принимать и отпускать [...] не годилося"72 . Крiм того, запорожцi висловлювалися на користь того, щоб "...царского величества воеводы у них в городех были...", погоджувалися також на контроль iз боку царського уряду за гетьманською елек-
стр. 31
цiєю - "...а без воли великого государя [...] самим нам гетманов не пременят..," у разi ж смертi українського регiментаря, "...обрав гетмана, вскоре слать послов до его царского величества бити челом о подтвержденье на гетманство..."73 .
Полiтична поступливiсть Коша, його готовнiсть iти у фарватерi московської полiтики дозволяє сiчовим лiдерам заручитися пiдтримкою царського уряду i за його допомогою перетворитися на одну з найвпливовiпiих в Українi полiтичних сил. За результатами переговорiв у Москвi уряд Олексiя Михайловича, незважаючи на неодноразовi заклики Виговського не вiрити бунтiвникам74 , надсилає на Сiч кошовому Якову Барабашу царську грамоту, яка була хоч i досить стримано стилiзована, проте виразно засвiдчила про визнання Москвою Коша правомочним суб'єктом українсько-московських вiдносин75 .
Гостра потреба в приборканнi заколоту на Сiчi та в пiвденних полках Гетьманщини, прагнення забезпечити спокiй на кордонах iз Кримом на тлi провокацiйних дiй царських воєвод (бiльшiсть з яких вiдверто пiдтримували опозицiю) змушують гетьмана шукати шляхiв до вiдновлення українсько-кримського вiйськово-полiтичного союзу, адже до цього часу найбiльше, чого вдалося досягти уряду I.Виговського у стосунках iз Кримом, можна охарактеризувати як стосунки нейтралiтету (i то, як видно iз цитованого вище листа хана до польського короля, нейтралiтету вельми нестiйкого). Реальне тогочасне вiйськово-полiтичне становище в Центрально-Схiдному регiонi Європи склалося таким чином, що саме вiйськовi сили Кримського ханату були найбiльш вiрогiдним потенцiйним вiйськовим союзником гетьмана I.Виговського. Але пiсля 1654 р. шлях у Бахчисарай для українського керiвництва неминуче мав пролягти через Варшаву. Адже польсько-кримський союз 1654 р. у той час зберiгав свою силу й отримати допомогу вiд хана, будучи в станi вiйни з королем, для Чигирина в 1658 р. було неможливо.
Враховуючи дану специфiчну ознаку тогочасного розкладу сил у регiонi, на наш погляд, саме кримська карта була одним iз вирiшальних мотивiв, який спонукав гетьманський уряд Виговського до налагодження полiтичних стосункiв iз Варшавою. Зокрема на початку березня 1658 p., вiдправляючи з Павлом Тетерею до короля прелiмiнарнi умови щодо початку українсько-польських переговорiв, I.Виговський уже другим пунктом ставить вимогу, аби Ян Казимир вiдправив до Мегмеда IV Гiрея листа, щоб той вирядив у поле свої орди зараз, не очiкуючи воєнної пори, як вiн попередньо обiцяв у листi до гетьмана76 . I дiйсно, отримавши з Варшави листа, хан негайно вiдправив на допомогу I.Виговському татар, про що 14 травня iнформував Яна Казимира, одночасно закликаючи його також надiслати в Україну вiйська на допомогу гетьману77 .
Варто зазначити, що кримський чинник вiдiграє вирiшальну роль i на етапi пiдписання угоди. Зокрема, коли I.Виговський, зiткнувшись iз непоступливiстю польської сторони щодо принципових вимог гетьманського уряду, а також вiдчувши значну протидiю унiйним крокам українського керiвництва з боку промосковської партiї старшини та рядового козацтва, почав сумнiватися щодо доцiльностi й своєчасностi укладення угоди, саме тиск iз боку союзника - кримського керiвництва змусив гетьмана все ж пiти на пiдписання Гадяцького трактату78 .
Крiм того, зацiкавленiсть українського керiвництва в легiтимацiї стосункiв iз польським королем в умовах кризових взаємин iз царем, на наш погляд, випливала також iз потреби стабiлiзацiї ситуацiї в країнi, приборкання охлократичних настроїв у Вiйську Запорозькому. Статечне "кармазинове" козацтво та шляхетський сегмент нової української елiти, тобто тi сили, якi становили головну соцiальну опору гетьманату Виговського, отримавши в результатi революцiї права повноцiнного "народу полiтичного", давно вже бажали ними вповнi скористатися (пригадаймо депутацiю православної шляхти до В. В. Бутурлiна у сiчнi 1654 р. та пiзнiшi заяви П. Тетерi в Москвi у серпнi 1657 р.79 ). Москва ж при досягненнi своїх
стр. 32
полiтичних цiлей уже iз середини 1657 р. (мiсiя I.Желябужського) ситуацiйно зробила ставку на козацькi низи та мiщанське середовище, вiдштовхуючи тим самим їх опонентiв - козацьку старшину й шляхту - в бiк Варшави80 .
Не мiг офiцiйний Чигирин легковажити й розвитком унiйних процесiв мiж Варшавою та Москвою. Росiйсько-польський переговорний процес, започаткований восени 1656 р. Вiленськими перетрактацiями, наступного року отримує продовження, й остаточну ухвалу щодо сходження московського царя чи його наступника на польський трон мав винести сейм Речi Посполитої, запланований на лiто 1658 р. Iдея особистої унiї представника дому Романових i Речi Посполитої, як альтернатива продовження наступу московських вiйськ у Литвi, мала чимало прибiчникiв у Коронi та ще бiльше у середовищi литовського полiтичного iстеблiшменту, який був готовий iти на поступки царевi в Українi заради припинення вiйни на своїй землi. За таких умов легiтимацiя стосункiв з Рiччю Посполитою для українського керiвництва виступала певною гарантiєю збереження здобуткiв революцiї.
Додатковим стимулом до українсько-польського зближення служила та обставина, що геополiтичнi реалiї кiнця 50-х pp. обумовлювали ситуацiю, за якої зацiкавленiсть в українсько-польському порозумiннi у Варшавi була не меншою, нiж у Чигиринi.
Причому в даному разi вона диктувалася не лише приватними iнтересами колишнiх українських землевласникiв чи фiскальними потребами королiвського двору. Цього разу потреба у розв'язаннi конфлiкту з Вiйськом Запорозьким диктувалася ще рядом надзвичайно важливих для уряду Яна Казимира обставин як мiжнародного, так i внутрiшньополiтичного плану. Зокрема тут варто мати на увазi той факт, що король, або точнiше, французька партiя при його дворi, в цей час впритул наблизилася до вирiшення надзвичайно важливої й водночас вельми важкої справи, а саме: проведення реформи державного устрою Речi Посполитої, спрямованої на iстотне змiцнення королiвської влади, через посилення позицiй як монарха, так i сенату, та, вiдповiдно, звуження прерогатив сейму81 .
Для того щоб змусити шляхетську опозицiю пiти на поступки в цiй вкрай важливiй справi та провести проект через сейм, королю i його прибiчникам потрiбно було використати новi, потужнi й несподiванi для опонентiв аргументи. У майбутнiх запеклих полiтичних баталiях саме така роль (потужного полiтичного, а за певних обставин, i вiйськового союзника короля) й вiдводилася Вiйську Запорозькому. У Варшавi були ще досить свiжими спогади про те, як саме козацька карта (присутнiсть українського вiйська у районi Львова та Замостя наприкiнцi 1648 р.) сприяла швидкому розв'язанню Гордiєвого вузла запеклої елекцiйної боротьби в Речi Посполитiй, що точилася пiсля смертi короля Владислава IV82 .
Крiм аспектiв внутрiшньополiтичних, у Варшавi, безперечно, бралися до уваги й чинники мiжнароднi. Поява Вiйська Запорозького не в обозi суперникiв, а серед союзникiв короля, iстотно змiцнювала позицiї Речi Посполитої як у стосунках iз Москвою, так i Стокгольмом, загроза з боку якого хоч i не була такою фатальною, як у 1655 р. чи навiть 1656 p., але й надалi залишалася iстотною. Повернення України пiд зверхнiсть польського короля змiцнювало також становище Речi Посполитої i в стосунках зi своїми союзниками, насамперед Кримом, Австрiєю та Бранденбургом, допомога яких, звичайно ж, не була альтруїстичною, а передбачала певнi вигоди для них i поступки з боку польського керiвництва. Вельми прикметним у цьому контекстi, на наш погляд, є той факт, що навеснi 1658 р., у часи налагодження стосункiв iз Рiччю Посполитою, I. Виговський намагається реанiмувати бранденбурзький напрям зовнiшньополiтичної дiяльностi свого попередника, вiдправивши 11 березня на адресу курфюрста Фрiдрiха Вiльгельма листа з вiдповiдними пропозицiями83 . Зрозумiло, що, зважаючи на геопо-
стр. 33
лiтичнi перегрупування, якi вiдбулися в Центрально-Схiднiй Європi впродовж другої половини 1657 р. пiсля розпаду Раднотської коалiцiї й переходу Бранденбурга на бiк Речi Посполитої, налагодження українсько-бранденбурзьких стосункiв вiдбувається вже не на анти-, а пропольськiй платформi.
За умов, що склалися на початку весни 1658 р., у серединi березня, Ян Казимир скликав у Варшавi представницьку нараду за участю впливових дiячiв сейму, сенату й уряду. На нарадi було ухвалено рiшення вислати до козакiв рiзноманiтнi варiанти умови, якi ще потрiбно було виробити84 . Iмовiрно, саме у контекстi розробки таких варiантiв угоди воєвода познанський Є.Лещинський у листi до гетьмана польного Є.Любомирського вiд 25 березня розмiрковував таким чином: "Пiдґрунтям нашого благополуччя є примирення з козаками. Є вже написана iнструкцiя...". Як видно з наступних рядкiв листа, воєвода погоджувався на визнання правлячою елiтою Речi Посполитої за козаками "...вольностей, на якi вони заслуговують. Чому б не надати права виходу вiд панських судiв та закрiплення вiльностей їх реєстрової органiзацiї?"85 . А перед тим, 11 лютого 1658 р., у листi з Берлiна той же Лещинський зазначав, що "...козаки шляхетства не жадають, а якщо б хто з них i прагнув шляхетства - не потрiбно вiдмовляти..."86 .
Австрiйський резидент у Варшавi Ф.Лiзоллi, доповiдаючи у Вiдень, також зазначав, що король i сенатори хочуть надати козакам становище "вiльних станiв Речi Посполитої"87 . Польський iсторик Л.Кубаля стверджував iз цього приводу, що ряд сенаторiв погоджувалися на те, аби насамперед застерегти вiльностi козакiв-реєстровцiв, якi хоч би i пiд шляхтою знаходилися, але до ґродських судiв належали, тобто перебували на правах збiднiлої, неосiлої шляхти, яка "по вiйтiвствах шляхетських i духовних сидить". Або ж пропонувалося прирiвняти статус реєстрових козакiв до того, що мали татари у Великому князiвствi Литовському, якi виконували лише однi обов'язки вiйськової служби88 .
На липневому сеймi 1658 р. було сформовано комiтет iз сенаторiв i найвпливовiших земських послiв, на який i було покладено завдання вироблення iнструкцiї та визначення повноважень для комiсарiв на переговорах iз Москвою i Вiйськом Запорозьким. Комiтет мав статус таємного i результати його дiяльностi не оприлюднювалися на сеймi. Проте, як видно з протестацiї бiскупiв, щодо вирiшення "козацької проблеми" було ухвалено рiшення домагатися згоди з Вiйськом Запорозьким, навiть незважаючи на те, що керiвництво останнього ставило вимогу про вiдрив "русинiв" греко-католицької вiри з лона католицької церкви до православ'я89 .
Згiдно з донесенням австрiйського резидента барона Ф.Лiзоллi вiд 14 липня 1658 p., королiвська партiя, котра гостро потребувала миру з козацтвом i давно виношувала плани його досягнення, на сеймi продемонструвала готовнiсть об'єднання з Вiйськом Запорозьким не на засадах пiдлеглостi останнiх, як це було ранiше, а союзництва з Польською Короною на кшталт унiї польсько-литовської. Так само, як литвини, козаки, згiдно з iнформацiєю Ф. Лiзоллi, повиннi були отримати привiлеї, мати власних урядовцiв, вибирати послiв земських на сейм i "...становити, власне, вiдрубне тiло в органiзмi Речi Посполитої..."90 .
Сеймовий комiтет розглянув також чимало рiзних умов, надiсланих гетьманським урядом I. Виговського, i лише пiсля цього надiслав свої постанови С.Бе-невському. Причому, спираючись на iнформацiю Лiзоллi, А. Валевський стверджував, що у той час в Україну вступили царськi вiйська (iмовiрно, йдеться про бєлгородського воєводу Г. Ромодановського) i Варшава була змушена йти на поступки I. Виговському91 .
В умовах рейду бєлгородського воєводи Г. Ромодановського по Лiвобережжю 4 серпня (ст. ст.) I. Виговський вiдправляє до Яна Казимира листа, в якому запевняє, що вiн "...як вiрний пiдданий прагнутиме, щоб усю Русь пiд ноги ВКМостi вiддати, як i Вiйсько Запорозьке до присяги привести..."92 . Крiм того, гетьман
стр. 34
доповiдав, що вiн "...готовий на коня сiдати проти ворогiв ВКМостi, особливо Москви, проти якої виступить за першим же наказом королiвським. Має за помiччю Бога до вiйни все готове: кулi, запали, порох, гармати, i, якщо до того дiйде, хоче аби ВКМость листи свої приватнi як до старшини, так i до поспiльства розiслав, вiдпустивши все в непам'ять, ласку свою королiвську i протекцiю кожному з них обiцяв, i так вiйсько швидко на сторону ВКМостi перейде..."93 .
Через деякий час, 28 серпня (ст. ст.), I. Виговський вiдправив королевi Марiї Ґонзазi, а наступного дня королю Яну Казимиру листи, в яких запевняв, що вжив усiх заходiв до того, щоб Україна "...до дiдичества польського монарха перейшла"94 . Водночас у серпнi гетьман розiслав по Українi унiверсали, якими наказував козакам готуватися до походу, оскiльки "вороги його" закликали на допомогу Г.Ромодановського та iнших царських воєвод, що стояли на прикордоннi з Україною95 .
Таким чином, на середину лiта 1658 р. I.Виговський, насамперед пiд впливом "агiтацiї" Ромодановського, остаточно дозрiв до кардинального повороту в зовнiшньополiтичнiй дiяльностi. Проте у середовищi української старшини й на кiнець лiта - початок осенi 1658 р. бракувало єдностi щодо напрямiв зовнiшньої полiтики. Зокрема, вже аналiзуючи перебiг липневого 1658 р. сейму у Варшавi, не можна оминути увагою одну загадкову його сторiнку, а саме: виступ у палатi представникiв посла вiд Вiйська Запорозького генерального обозного Тимофiя Носача. У ньому український старшина вимагав, аби Рiч Посполита дотримувалася взятих на себе перед царем зобов'язань, визнала за ним право на польську корону, а права України забезпечила особливим договором. Як зазначали очевидцi з польського боку, Носач говорив iз запалом, iнколи навiть зухвало. Польськi iсторики пояснюють поведiнку генерального обозного на сеймi мотивами конспiрацiї, маскуванням справжнiх зовнiшньополiтичних намiрiв українського керiвництва, адже у палатi пiд час його виступу були присутнi представники царя96 . На наш погляд, виступ Т.Носача мiг стати також i вiддзеркаленням тiєї гострої полiтичної боротьби, що точилася у цей час у Вiйську Запорозькому щодо напрямiв зовнiшньополiтичної орiєнтацiї України. Саме таке припущення дозволяє пояснити вiдсутнiсть прiзвища генерального обозного серед старшини, щедро обдарованої польським королем пiсля ратифiкацiї Гадяцької угоди на сеймi 1659 p., хоча вiн за своїм службовим становищем посiдав другу, тобто наступну пiсля гетьмана, позицiю у службовiй iєрархiї Вiйська Запорозького.
Саме гостра полiтична боротьба в середовищi козацької елiти стала причиною того, що, коли вранцi 9 вересня (н. ст.) у табiр до I.Виговського прибули уповноваженi комiсари польського короля, їм довелося чекати на аудiєнцiю аж до вечора 11 вересня. А перед тим гетьман мав зустрiч iз послом царя В. Кiкiним. Трохи згодом, 28 вересня, по дорозi до Варшави комiсари, переповiдаючи перипетiї переговорiв, якi передували укладенню угоди в Гадячi, пригадували, що по прибуттi до Виговського стольника Кiкiна 10 вересня i пiсля проведеної ним агiтацiї у Вiйську Запорозькому - справа пiдписання польсько-української угоди (незважаючи на прихильнiсть гетьмана i винахiдливiсть Ю. Немирича) "...була пiд значним сумнiвом". Бiльше того, ситуацiя розвивалася таким чином, що вже з боку українських козакiв почали лунати погрози на адресу комiсарам, яким збиралися голови вiдсiкти, а з Москвою угоду укласти, i пiсля цього "...двома шляхами з ордою на Польщу й Литву йти..."97 .
Крiм протидiї з боку московського посла, як видно з дiарiушу польських комiсарiв iз Гадяцької комiсiї, проти угоди активно виступав посередник у шведсько-українських стосунках Д. Олiвеберг (Данило Грек)98 . Автор дiарiушу твердить, що й орда також не рада була тому миру. Для того щоб схилити кримське керiвництво до пiдтримки угоди, польським комiсарам i Виговському довелося двiчi зустрiчатися з Карач-беєм99 . Факт сам по собi дуже цiкавий для характеристики ста-
стр. 35
влення кримської елiти до iдеї польсько-української федерацiї, але абсолютно нелогiчний з огляду на ту позицiю, яку вона займала перед тим. Очевидно, що на початку осенi 1658 р. з'явились якiсь новi, невiдомi нам, обставини цiєї справи, або ж польськi комiсари зумисне згустили фарби, щоб у такий спосiб ще бiльш випукло зобразити власнi заслуги в укладеннi угоди з Вiйськом Запорозьким.
Українсько-польське зближення середини 1658 р. безпосередньо зачiпало iнтереси всiх без винятку суб'єктiв мiжнародної взаємодiї Центрально-Схiдної Європи. Така ситуацiя вимагала зважених, обережних, але водночас оперативних й ефективних крокiв як з боку офiцiйного Чигирина, так i Варшави.
При аналiзi зовнiшньополiтичної моделi уряду I. Виговського в часi його переорiєнтацiї з Москви на Бахчисарай i Варшаву звертають на себе увагу спроби проведення багатовекторної полiтичної гри. Зокрема, ставши на шлях примирення з польським королем, український гетьман водночас намагається зберегти приязнi стосунки з його супротивником - шведським королем. Бiльше того, Чигирин упродовж переговорного процесу з Короною Польською докладає значних зусиль для польсько-шведського замирення, аби тим самим не дати можливостi московському керiвництву вийти з Пiвнiчної вiйни i зосередити свої вiйськовi сили проти нової українсько-польсько-кримської коалiцiї. Усвiдомлюючи конечнiсть польсько-шведського примирення як запоруки успiху українсько-польської унiї, Чигирин упродовж весни 1658 - лiта 1659 р. неодноразово переконує Варшаву в необхiдностi пiдписання миру зi Стокгольмом, навiть цiною певних поступок Карлу X Густаву100 .
Прикметним є i те, що й союзник гетьмана - Мегмед IV Гiрей також чинив дипломатичний тиск на Варшаву з метою примирення останньої зi шведським королем i зосередженням усiх сил у боротьбi з московським царем.
Зрозумiло, що на особливу увагу при аналiзi зовнiшньополiтичної дiяльностi Чигирина у час його зближення з Варшавою заслуговує московський напрямок. Адже об'єктивно склалося так, що найбiльший iнтерес до угоди 1658 p., крiм України й Польщi, виявляла саме Москва. Насамперед слiд зазначити, що з формально-правового боку Гадяцька угода не була спрямована проти Москви. Українська сторона, ймовiрно, пiд тиском промосковськи налаштованої лiвобережної старшини та козакiв, наполягла на тому, щоб до тексту угоди було внесено положення, яке передбачало звiльнення козацького вiйська вiд обов'язкової участi в польсько-росiйськiй вiйнi, якщо така матиме мiсце101 . Крiм того, I.Виговський неодноразово висловлюється за можливiсть приєднання до конфедерацiї схiдноєвропейських держав (а саме так у даному разi можна трактувати союз Польщi, Литви й України) та Московського царства102 .
Iнша рiч, що, зважаючи на наявнiсть гострого конфлiкту мiж Москвою й Чигирином, а також серйозних суперечностей мiж першою та Варшавою, саме антимосковська платформа була головним геополiтичним стимулом для українсько-польського зближення й водночас саме ефективнi спiльнi полiтичнi та вiйськовi дiї сторiн супроти Москви могли засвiдчити життєздатнiсть союзу Вiйська Запорозького та Речi Посполитої. Зокрема вже 11 грудня 1657 р. польський король у листi до нового австрiйського цiсаря Леопольда I зазначав, що, розчарувавшись у протекцiї московського монарха, "мало не всi козаки хочуть повернутися до послушенства, якщо лише вiйсько проти Москви вишлемо (вид. авт. - В. Г.)"103 . Декiлька мiсяцiв по тому, у березнi 1658 p., через посла Павла Тетерю I.Виговський передає Яну Казимиру повiдомлення про свою готовнiсть об'єднати Україну з Польщею, але висуває при цьому ряд умов. Одна з них однозначно видiляє мiлiтарний бiк справи як важливий прiоритет. Зокрема гетьман прямо говорить про те, щоб посполите рiшення було готове до боротьби iз царським вiйськом, аби король видав один за другим унiверсали, "...а коли до третього дiйде, аби на коней сiдали, оскiльки переконанi, що без того не обiйдеться..."104 .
стр. 36
Ще бiльш вiдверто про антимосковську спрямованiсть полiтики I.Виговського свiдчить його декларацiя, отримана Яном Казимиром ЗО серпня 1658 р. Зокрема у нiй гетьман повiдомляв про свої твердi намiри розпочати вiйну з Москвою та щиро допомагати польському королевi у його конфлiктi з царем105 .
Ще одним, надзвичайно важливим зовнiшньополiтичним чинником, який потрiбно було брати до уваги при укладеннi угоди з Рiччю Посполитою, була Швецiя. Об'єктивно склалося так, що загальний успiх, чи, навпаки, крах Гадяцької системи значною мiрою залежали вiд позицiї Стокгольма. Адже Шведське королiвство веде у зазначений перiод надзвичайно активну зовнiшню полiтику й виявляє пильний iнтерес до справ Центрально- та Схiдноєвропейського регiону. Варто принагiдно пригадати, що свого часу саме вiйськовi успiхи царських та гетьманських вiйськ на територiї Литви й Бiлорусi 1654-1655 pp. спонукали шведське керiвництво вiдмовитися вiд давно планованого спiльного з поляками виступу проти Москви i натомiсть розпочати iнтервенцiю в Пiвнiчну Польщу106 . У свою ж чергу, успiхи Швецiї у вiйнi проти Польщi обумовлюють принципову змiну зовнiшньополiтичного курсу Московського царства, наслiдком якої було згортання бойових операцiй на польському фронтi, пошук шляхiв полiтичного розв'язання спiрних iз Рiччю Посполитою проблем та оголошення царем 1656 р. вiйни Швецiї.
Восени 1658 р. для України можливiсть утримання Москви вiд iнтервенцiї на її землi чи успiшна протидiя їм були можливими лише за умови успiшного розиграшу саме шведської карти. За умови швидкого примирення Польщi та Швецiї й водночас утримання останньої вiд мирного дiалогу з Москвою можна було сподiватися на нейтралiзацiю воєнного потенцiалу царя. Добре усвiдомлюючи конечнiсть цього завдання, українське керiвництво у згаданому вище листi до польського короля, переданому Тетерею, прiоритетною вимогою для успiшної реалiзацiї iдеї українсько-польського союзу називає саме необхiднiсть пiдписання Варшавою миру зi Стокгольмом, причому навiть цiною певних поступок Карлу X Густаву107 .
Прагнучи створити сприятливi умови для реалiзацiї нового зовнiшньополiтичного курсу, а саме: примирення з Рiччю Посполитою та протистояння спiльно з нею Москвi, I.Виговський, як видно з листа С.Беневського до сенату вiд 7 червня 1658 p., iмовiрно, вже у другiй половинi травня через Варшаву висилає свого посла для надзвичайних повноважень - грека Теодозего (Федосiя) до Карла X Густава, щоб схилити того до примирення з королем польським108 .
Джерела свiдчать, що влiтку 1658 р. визначення нових зовнiшньополiтичних прiоритетiв для польського керiвництва було першочерговим завданням поточної полiтики, причому думки найбiльш впливових польських полiтикiв iз цього приводу рiзко вiдрiзнялися.
Так, арцибiскуп гнєзненський А.Лещинський закликав короля якнайшвидше укласти угоду з Вiйськом Запорозьким, оскiльки, на його думку, "...ця справа, а, вiдповiдно, i наша безпека залежить вiд швидкостi...". А. Лещинський переконував Яна Казимира в тому, що "...Москва хоче миру i трактувати зi шведами, щоб повернути всi сили свої на нас [...], а тому треба вжити всiх заходiв для найшвидшого початку трактатiв зi шведами, щоб ми могли завдяки тому вiльнiше дiяти проти Москви"109 .
Аналогiчної схеми зовнiшньополiтичних прiоритетiв Речi Посполитої дотримувався i маршалок коронний, польний гетьман Є. Любомирський, котрий у листi до посла С. Беневського вiд 16 травня 1658 р. також наголошував на тому, що "...невiдкладно слiд укласти мир зi шведами i всi сили, бiльша частина яких вiдiрвана [нинi] i направлена проти шведiв, ...об'єднати для захисту тутешнього краю (тобто України. - В. Г.)..."110 . Гетьман був упевнений, що двiр зловживає "...щасливим початком..." пересправ iз козаками, "...так сильно переконаний у справжностi миру з козаками, що зменшує кiлькiсть вiйськ, якi тут перебувають,
стр. 37
вiдриваючи частину їх для вiдправки в Пруссiю"111 . На його думку, варто було, навпаки, швидше завершити бойовi операцiї в Пруссiї, всi вiйська повернути в Україну, а це "...немало надало б допомоги..." I.Виговському, щоб "...схилити нерiшучих на наш бiк...". "Коли ж залишимо цi краї такими беззахисними i з такою малою кiлькiстю вiйськ, - продовжував Любомирський, - то я сумнiваюсь, що захоче Виговський так необережно i безрозсудливо ризикувати своїм щастям i своєю безпекою, поклавшись на таку слабку опору...". На думку гетьмана польного, I.Виговський тому радить полякам миритися зi шведами i з московитами, зберiгати хоча б примарний союз iз татарами, що "...не надто сподiвається на свою i нашу силу..."112 .
Глибоко переконаним у необхiдностi якнайшвидшого замирення зi шведським королем i звернення усiх сил Речi Посполитої в боротьбi за Україну був i головний промотор польсько-українського союзу С. Беневський, котрий неодноразово радив Яну Казимиру прислухатися до пропозицiй Виговського i погодитися на його посередництво в справi налагодження мирних контактiв мiж Варшавою та Стокгольмом113 .
Найповнiшу уяву про протилежну за змiстом концепцiю розвитку польської зовнiшньої полiтики в умовах повернення України пiд зверхнiсть короля можна отримати з вiдправленого з Берлiна 2 липня 1658 р. "дискурсу певної особи", авторство якого, як переконливо доводить польський iсторик Л. Кубаля, належало воєводi познанському Яну Лещинському, лiдеровi однiєї з найвпливовiших партiй у середовищi польського iстеблiшменту "групи Лещинських". Насамперед автор документа наголошував, що примирення Речi Посполитої й Вiйська Запорозького вкрай необхiдне як однiй, так i iншiй сторонi, а вина за те, що досi цього не досягнуто, лежить насамперед на польському керiвництвi.
Торкаючись зовнiшньополiтичних аспектiв українсько-польського договору, Лещинський повнiстю погоджувався з вимогами Виговського щодо дотримання строгої конспiрацiї на переговорах, щоб не довiдалася про їх перебiг Москва й не уклала у вiдповiдь мир зi шведами, "якi, безперечно, хочуть погибелi польського iменi"114 . "Отож, - зазначав воєвода, - найобережнiше i насамкiнець зi шведами, найперше з козаками. Але трактувати так, аби переговори iз одними не перешкоджали трактатам з другими, бо, напевне, як тiльки з ким-небудь з тих трьох примиримося, зараз же з iншими лiпше пiде". Пiсля завершення переговорiв з українською стороною Лещинський радив приступити до перемовин iз Москвою, аби керiвництво московське "...не образилося козацькими справами i на злiсть не вчинило лiги зi Швецiєю".
На переговорах iз царськими представниками польськi комiсари повиннi були дати ясно зрозумiти, що Рiч Посполита i так нiколи б не погодилася на примирення з ними без обов'язкового повернення пiд владу короля України. У стосунках iз царем Польща повинна неодмiнно добиватися повного виведення московських вiйськ як iз територiї Литви, так i України. А для того, щоб заспокоїти українське керiвництво стосовно польсько-московських переговорiв, пояснити їм, що договiр iз Москвою "...змусить шведа до податливостi...", успiхи на переговорах iз Москвою неодмiнно повиннi були б сприяти успiховi у пересправах зi Стокгольмом.
Як бачимо з документа, у Варшавi з належною увагою поставилися до застережень I.Виговського, що торкалися зовнiшньополiтичних аспектiв українсько-польського договору. Однак плани українського керiвництва недостатньо враховували всю складнiсть мiжнародного становища Речi Посполитої й не мiстили пропозицiй, якi могли б iстотно вплинути на розклад полiтичних сил на вищому щаблi тогочасної польської полiтичної драбини. Саме тому, незважаючи на прохання I.Виговського та переконливi аргументи С.Беневського щодо необхiдностi негайного перепровадження гетьманського посланця Теодозего до Стокгольма
стр. 38
(висловленi ним як пiдканцлеру А. Тщебiнському, так i особисто королю)115 , у Варшавi визнали робити це недоцiльним. У листi до I.Виговського Ян Казимир стверджував, що цей факт може бути використаний урядом Карла X Густава для того, щоб скомпрометувати польського короля в очах царя московського та посварити їх, а самому в тому станi польсько-росiйської незгоди "вигоду вiднайти". Щодо самої iдеї польсько-шведського примирення король вiдгукувався позитивно, але при цьому висловлював сумнiв стосовно спроможностi шведського монарха йти на компромiси. А без повернення хоча б частини захоплених шведами у Пруссiї замкiв, наголошував Ян Казимир, польська сторона на мир "...в жодному разi пiти не може..."116 .
Як видно з листiв секретаря польської королеви П'єра де Нуайє вiд 18 та 25 серпня 1658 р. до Парижа, сейм, ознайомившись iз пропозицiями шведської сторони щодо попереднiх умов перемир'я (а саме: виплати 5 млн. талярiв за виведення шведських вiйськ iз територiї Прусського королiвства, Курляндiї й Iн-фляндiї), визнав їх неприйнятними й ухвалив рiшення за будь-яку цiну добиватися примирення з царем московським117 .
За таких умов пiсля дебатiв щодо стосункiв iз Москвою сейм ухвалив рiшення погодитися на обрання московського царя на польський трон (стосовно чого принципова розмова велася вже з осенi 1656 р. у рамках Вiленського дiалогу), але за умови прийняття ним певних кондицiй, що повиннi бути затвердженi ним попередньою присягою. Конкретизуючи дане рiшення, 25 липня 1658 р. депутати сейму вiд iменi усiх станiв Корони Польської та Великого князiвства Литовського ухвалили iнструкцiю комiсарам, призначеним для продовження переговорiв з царськими послами. Щодо України iнструкцiя передбачала передачу її земель до складу Речi Посполитої та виведення звiдти усiх царських вiйськ i залог118 .
Згiдно з постановами сейму, Ян Казимир виряджає своїх комiсарiв на переговори з представниками Олексiя Михайловича, хоча з королiвської канцелярiї їм дається чiтка установка не форсувати ходу переговорiв, очiкуючи результатiв мiсiї Беневського в Українi. Причому варто наголосити, що розвиток подiй в Українi, вiдновлення союзницьких стосункiв I.Виговського з кримським ханом, чутки про українсько-польськi контакти - все це послаблювало позицiю московської сторони на переговорах. Крiм того, для Москви ситуацiя ускладнювалася й тим, що калмики, об'єднавшись iз кримськими татарами, розбили значний вiддiл царських вiйськ. А тому комiсари з радiстю доносили, що московська сторона готова уступити полякам землi аж по Смоленськ включно119 . Король, зi свого боку, також висловлював радiсть iз приводу приємних новин i в листi до комiсарiв наказав i надалi шукати вигоди для Речi Посполитої, визначивши їх головне завдання в недопущеннi росiйсько-шведського зближення й отримання вiйськової допомоги вiд царя120 .
За таких умов у боротьбi з опозицiєю й протидiї наступу Москви Виговському, враховуючи вiйськовi та зовнiшньополiтичнi плани Варшави, марно було сподiватися на ефективну польську допомогу. Оскiльки, незважаючи на голоси в польському керiвництвi стосовно необхiдностi якнайшвидшого замирення зi Швецiєю та звернення всiх сил на боротьбу iз царем, у Варшавi все ще сподiвалися на можливiсть примирення з Москвою, навiть за умови переходу України з-пiд зверхностi царя до короля. А тому, незважаючи на заклики I.Виговського, що мiстилися, зокрема, у його листi до Яна Казимира вiд ЗО серпня, де вiн повiдомляв про намiри українського керiвництва розпочати вiйну з царем i пропонував у разi зриву польсько-росiйських переговорiв надати Польщi вiйськову допомогу (силами Бiлоруського полку Iвана Нечая вдарити по московських тилах у Бiлорусi та Литвi)121 , а також звернення Карла Густава, переданого через голландського по-
стр. 39
ела в Берлiнi (цього разу попередньою умовою шведсько-польських мирних переговорiв виступала вимога щодо зобов'язань Варшави не допускати в число претендентiв на польську корону будь-кого з дому Габсбургiв чи Романових)122 , польське керiвництво й надалi вважає Швецiю ворогом номер один i своє зовнiшньополiтичне майбутнє бачить лише у спiльному виступi з Москвою проти неї.
У крайньому разi, коли не вдасться домовитися з Москвою, польське керiвництво не виключало можливостi ведення вiйни з Росiєю, але планувало робити це насамперед силами, що є у розпорядженнi I.Виговського. Зокрема канцлер литовський Кшиштоф Пац 10 вересня у листi до комiсарiв писав: "Спершу воювати в Українi через Виговського [...] у Литвi зараз вiйна може розпочатися через Нечая, який ЙКМостi 20 тис. вiйська запропонував..."123 . Але знову ж таки, як можна зробити висновок iз наступних рядкiв листа канцлера, метою воєнної акцiї в Литвi (яка мала короткочасний характер) було завдання змусити Москву до поступливостi на переговорах, щоб пiсля їх завершення спрямувати спiльнi сили проти Швецiї.
Невизначенiсть позицiї польського керiвництва, наявнiсть сильної промосковської партiї на Литвi спричиняє ситуацiю, за якої комiсари на переговорах iз царськими послами погоджуються на елекцiю царя124 . Отримавши 8 жовтня повiдомлення вiд Виговського про завершення переговорiв i пiдписання в Гадячi угоди, король був обурений поспiшнiстю комiсарiв, вважаючи, що пiсля успiшного завершення пересправ iз козаками не має будь-якої потреби форсувати хiд розмов iз царем. Бiльше того, на думку Яна Казимира, поспiшнiсть, по-перше, може вiдштовхнути вiд Польщi козакiв i татар, "...яких можемо з приятелiв наших перетворити на ворогiв...", а по-друге, наданi Москвi гарантiї перемир'я, дозволять останнiй прискорити вирiшення справи замирення зi Швецiєю125 .
Долаючи спротив опозицiї та плекаючи безпiдставнi надiї на можливiсть спiльного з царем виступу проти Швецiї, польське керiвництво втрачало час, необхiдний для зав'язування мирних переговорiв зi Стокгольмом, робило марними сподiвання уряду Виговського щодо отримання дiйової вiйськової допомоги з боку Польщi. А це, у свою чергу, позбавляло Гадяцьку угоду зовнiшньополiтичної пiдтримки, що, врештi-решт, ставило пiд сумнiв саму можливiсть успiшної реалiзацiї її положень.
Звичайно ж, аналiзуючи тогочасний стан справ у зовнiшньополiтичному вiдомствi Речi Посполитої, потрiбно мати на увазi як чинники мiжнароднi, так i внутрiшньополiтичнi, якi серйозним чином впливали на вибiр зовнiшньополiтичного курсу. Насамперед, що стосується мiжнародних аспектiв проблеми, то тут неабиякий вплив мало австро-шведське суперництво, яке пiсля завершення Тридцятилiтньої вiйни набрало неабиякої гостроти. Вiдень був вкрай занепокоєний зростанням вiйськово-полiтичної могутностi Стокгольма, особливо пiсля його грандiозних перемог 1655-1656 pp. на теренах Речi Посполитої. Крiм того, Карла X Густава зв'язували союзницькi зобов'язання з французькою монархiєю, яка була династичним ворогом обох гiлок Габсбургiв. Старша - iспанська - гiлка вела з Францiєю вiйну й австрiйськi Габсбурги були кревно зацiкавленi в тому, щоб Швецiя й надалi продовжувала боротьбу з Рiччю Посполитою й не мала змоги надати допомоги своєму союзнику - Версальському дворовi.
Як уже зазначалося вище, мотиви мiжнародного плану тiсно переплiталися з внутрiшньополiтичними реалiями. Насамперед тут iдеться про боротьбу, яка точилася при дворi Яна Казимира мiж французькою й австрiйською партiями, що, вiдповiдно, опиралися на пiдтримку та, у свою чергу, вiдстоювали iнтереси Версаля й Вiдня. Зокрема, якщо королева Марiя Людовика, яка репрезентувала про-французькi настрої у королiвському палацi, наполягала на замиреннi зi Швецiєю при посередництвi французького двору, активно заперечувала проти елекцiї мо-
стр. 40
сковського царя на польський трон (маючи на метi зведення на королiвство представника французької правлячої династiї - принца Людовiка де Конде), а також вказувала на небезпеку конфронтацiї з козаками й татарами в разi примирення з Москвою, то її опоненти в середовищi польського iстеблiшменту та офiцiйнi представники австрiйського цiсарства, навпаки, наполягали, щоб Польща пiдписала мирний договiр iз Москвою та спiльно виступила проти Швецiї, що дозволило б не допустити посилення французького впливу не лише при польському дворi, а й взагалi в Європi. Крiм того, Вiдень перебiльшував загрозу Польщi з боку туркiв i татар126 . Врештi-решт, пiд тиском цiсарського уряду, який у роки "шведського потопу" виступив полiтичним союзником Варшави, а в даний час розмiщував на територiї Польщi свої вiйськовi гарнiзони, Ян Казимир був змушений погодитися на продовження переговорiв iз Москвою та висловити запевнення стосовно того, що без згоди цiсаря й iнших своїх союзникiв по антишведськiй коалiцiї не пiде на мирнi переговори зi Стокгольмом127 . Далi пiд тиском Вiдня польський король скликав для обговорення цiєї проблеми мiжнародний конгрес у Торунi, до участi в роботi якого, крiм цiсаря, було запрошено також електора бранденбурзького. На конгресi розгорiлася завзята боротьба мiж французькою партiєю королеви та її опонентами, пiдтримуваними Вiденським двором. Коли Марiя Людовика виступала за прискорення замирення зi Швецiєю, навiть за умови виплати певної грошової компенсацiї за звiльнення пруссiв, виведення з польської територiї австрiйських вiйськ, а також залучення на свiй бiк Вiйська Запорозького, то її супротивники намагалися не допустити польсько-шведського замирення, вiдкинення французького посередництва, недопущення втягування союзникiв Польщi в боротьбу проти Москви128 . На конгресi представниковi австрiйського цiсаря Леопольда I бароновi Ф. Лiзоллi вдалося схилити на свiй бiк литовську партiю на чолi з пiдканцлером литовським Нарупiевичем, котрий репрезентував тi сили на Литвi, якi прагнули бiльше до угоди з Москвою, нiж зi Швецiєю. Крiм того, на пiдтримку позицiї Вiдня вдалося залучити також i воєводу познанського Я. Лещинського129 .
Неадекватнiсть оцiнки зовнiшньополiтичної ситуацiї в регiонi, вiдсутнiсть єдностi в полiтичному керiвництвi Речi Посполитої та протидiя союзникiв, насамперед Австрiї, заважали зосередити сили на головному на той час дипломатичному напрямi, а саме: врегулюваннi взаємин зi Стокгольмом та спрямуваннi сил на пiдтримку гадяцьких домовленостей. Це, у свою чергу, дозволяє Москвi випередити Варшаву у справi примирення зi Швецiєю та сконцентруваннi всiх своїх наявних сил на завоювання України.
Польське керiвництво, хоч i вельми прагнуло повернути Україну, але насамперед сподiвалося використати цей факт для посилення власних позицiй, не витрачаючи зусиль на допомогу I.Виговському. Швидше навпаки, польське командування розраховує отримати вiд спiлки з Вiйськом Запорозьким якщо не вiйськовi, то хоч би полiтичнi дивiденди. Зокрема канцлер литовський К. Пац 8 жовтня з-пiд Торуня писав Бростовському: "Завтра ЙКМость i все вiйсько вчинить трiумф з приводу пiдписаного миру з козаками, аби шведи бачили, що вже хоч одного, але могутнього збули неприятеля"130 . Великий литовський гетьман П. Сапєга, будуючи стратегiчнi плани на лiто 1659 p., покладав надiї на те, що основний тягар вiйни винесе українська армiя, оскiльки сили литвинiв були вкрай ослабленi131 . Воєвода познанський Я. Лещинський у листi до королiвського секретаря Iєронiма Пiноццi вiд 9 сiчня 1659 р. також акцентує увагу на можливостi отримання вiд I. Виговського 20 тис. пiхоти проти шведiв132 . Навiть С.Беневський, який чи не найлiпше з-помiж усiх польських полiтикiв орiєнтувався у тогочаснiй обстановцi в Українi, на сеймi 1659 р. нi словом не обмовився про необхiднiсть надання допомоги українському гетьмановi, натомiсть вказував на вигоди, якi можна отримати вiд сполучення з козаками у боротьбi проти Москви та Швецiї133 .
стр. 41
Таким чином, шкала зовнiшньополiтичних прiоритетiв, запропонована українським гетьманом, була вiдкинута польським керiвництвом. Натомiсть у Варшавi було ухвалено план, який найповнiше враховував польськi iнтереси, але при цьому мало уваги придiляв задоволенню потреб української сторони, зокрема, щодо нейтралiзацiї вiйськово-полiтичних дiй Москви. Українським козакам у планах польського уряду вiдводилася досить поважна роль, але при цьому абсолютно нехтувалися їх iнтереси, насамперед щодо надання польської вiйськової допомоги. До того ж зовнiшньополiтична гра, задумана польськими полiтиками, була надзвичайно складною, вимагала не лише фiлiгранної майстерностi та чiткої взаємодiї всiх ланок державної влади Речi Посполитої, а й значного везiння при її реалiзацiї. Будь-який збiй у її втiленнi в життя неминуче обумовлював би крах усiєї комбiнацiї.
Значно енергiйнiше й послiдовнiше в боротьбi за Україну в той час дiє царський уряд. Московське керiвництво вже 25 серпня (ст. ст.), отримавши повiдомлення про перебiг дебатiв на липневому сеймi у Варшавi, а також чутки про польсько-українськi контакти, вiдправило послiв до Швецiї, розпочинаючи тим самим процес пошуку шляхiв замирення з урядом Карла X Густава. Довiдавшись про укладення Гадяцької угоди, цар розiслав грамоти, закликаючи до боротьби зi "зрадником Iвашкою", та вiдправив в Україну вiйська пiд командою воєводи Г.Ромодановського. Пiд прикриттям вiйськ бєлгородського воєводи проходять "вибори" гетьмана, в результатi яких новим українським регiментарем (щоправда, наказним) проголошується Iван Безпалий134 . Укладення перемир'я зi Швецiєю, якого московськiй сторонi вдалося досягти 20 грудня 1658 р. у Вальєссарi, значно випередивши в цьому вiдношеннi полякiв, дозволило вiдправити в Україну досить значнi сили, якi в серединi березня 1659 р. пiд командою князя Олексiя Микитовича Трубецького залишили Путивль i вирушили в напрямi Конотопа.
Тим часом Ян Казимир пiд тиском литовської партiї Нарушкевича та австрiйського двору наприкiнцi березня 1659 р. призначив нову комiсiю для продовження переговорiв iз Москвою. Тому для вiдбиття вторгнення в Україну царських вiйськ пiд командою О.Трубецького (за одними джерелами у розпорядженнi князя було 150 тис, за iншими - 200, ще iншими - 320 тис. вiйська) Виговський мiг опертися лише на сили кримського хана, який навеснi 1659 р. направив в Україну 80-тисячну орду. Варто наголосити, що хан у цей час вiдправив листа до польського короля, де продемонстрував добре знання внутрiшньополiтичної обстановки в Українi, схиляючи Яна Казимира негайно надiслати на допомогу Виговському пiхоту та артилерiю, оскiльки чимало козакiв i досi тримається Москви, й перетягти їх на свiй бiк можна лише за умови надання гетьману якнайшвидшої допомоги. З такою ж пропозицiєю до великого коронного канцлера звернувся 15 березня 1659 р. i великий вiзир, запитуючи одночасно про плани Корони вести вiйну за Україну135 .
У розпорядженнi I.Виговського, згiдно з пiдрахунками польського iсторика Л. Кубалi, було всього-на-всього 16 тис. вiрних козакiв136 . Пiсля обопiльної присяги з ханом про братерство, яку склали сторони 24 квiтня 1659 р. на Крупичполi137 , вiйськове становище українського гетьмана iстотно полiпшилося, але все ж сил було недостатньо для гарантiй безпеки в умовах вторгнення в Україну царських вiйськ на чолi з Трубецьким та вiйськовими виступами опозицiї. Тому 9 квiтня з Чигирина гетьман вiдправляє коронному пiдканцлеру А. Тщебiнському листа, в якому змальовує внутрiшню нестабiльнiсть в Українi, боязнь чернi щойно пiдписаної з королiвськими комiсарами угоди, а також просить, аби король вiднайшов способи для прискорення завершення роботи сейму та вирушав iз вiйськами в Україну "...як ранiше те обiцяв зробити"138 . Але вiд Яна Казимира, крiм корпусу пiд командуванням обозного коронного Анджея Потоцького (всього близько 5 тис.
стр. 42
жовнiрiв), свiжих сил не надходило. I у гетьманського уряду, ймовiрно, не було особливих iлюзiй щодо реальностi отримання швидкої вiйськової допомоги вiд Речi Посполитої, оскiльки звiдти до Чигирина просочувалися чутки про внутрiшнi заворушення на теренах Корони та зав'язування там вiйськової конфедерацiї139 .
Негативний резонанс вiд даної обставини значно пiдсилювався тим, що укладена в Гадячi українсько-польська унiя викликала активний спротив королiвської опозицiї в Коронi, переважної бiльшостi литовської полiтичної елiти та офiцiйних кiл Ватикану й вищого польського духовенства, i це врештi-решт призвело до ревiзiї найбiльш принципових положень угоди в бiк звуження прерогатив Князiвства Руського та нехтування українських вимог щодо вирiшення конфесiйних проблем. У кiнцевому результатi все це позбавляло шансiв на успiшну реалiзацiю планiв уряду I. Виговського. За таких умов iз початком 1659 р. у той час, коли Варшава наполегливо добивається перегляду Гадяцьких статей на свою користь, у зовнiшньополiтичних дiях Чигирина також простежуються принципово новi тенденцiї. Зокрема, опираючись на "братерство" iз кримським ханом i ордою, гетьман вiдправляє Антона Ждановича до Стамбула "...к турскому султану, говорити про те, що хоче бути в нього в пiдданствi i просити у нього велiв людей на допомогу"140 . Трохи згодом, уже пiд час роботи Варшавського сейму, канцлер новоствореного Князiвства Руського Юрiй Немирич та брат гетьмана Костянтин Виговський конфiденцiйно зустрiчаються з представником австрiйського цiсаря бароном Ф. Лiзоллею, порушуючи питання щодо прийняття цiсарем Леопольдом I України пiд свою протекцiю та переконуючи дипломата в обопiльнiй корисностi вiд налагодження доброзичливих українсько-австрiйських взаємин141 . Паралельно з контактами iз представником австрiйських Габсбургiв українськi дипломати намагаються надати нового наповнення стосункам iз Бранденбургом. Зокрема український канцлер запевняв представника курфюрста бранденбурзького у Варшавi, що козаки будуть пiдтримувати зусилля його правителя щодо забезпечення польської корони кандидату з Габсбурзької династичної лiнiї142 (стосовно чого iснувала спецiальна домовленiсть мiж Бранденбургом i Австрiйським цiсарством).
Таким чином, кардинальна змiна характеру української зовнiшньої полiтики вiдбувається на зламi 1657 - 1658 pp., коли в умовах загострення соцiально-полiтичних суперечностей всерединi Вiйська Запорозького московське керiвництво намагається обмежити суверенiтет Гетьманату, а царськi воєводи в Українi свiдомо чи пiдсвiдомо провокують подальшу ескалацiю громадянського протистояння. За таких умов уряд I.Виговського прагне вiдновити союзницькi стосунки з Кримським ханством, аби мати змогу залучити Орду до приборкання внутрiшньої збройної опозицiї. А це неминуче ставить на порядок денний зовнiшньополiтичної дiяльностi Гетьманату питання налагодження взаємин iз Рiччю Посполитою, оскiльки мiж королем i ханом i надалi зберiгає чиннiсть союзна угода 1654 p., яка довела свою життєздатнiсть навiть у трагiчнi для Польщi роки шведського "потопу".
Гостра зацiкавленiсть польського керiвництва в поверненнi Вiйська Запорозького пiд зверхнiсть короля, що дозволило б Варшавi рiшуче перехопити стратегiчну iнiцiативу як у протиборствi з Росiєю, так i Швецiєю, а також змiцнити позицiї королiвської партiї всерединi країни, детермiнує появу найрадикальнiшої за всi роки розвитку українсько-польських взаємин iдеї примирення - концепцiї створення Великого князiвства Руського та реорганiзацiї Речi Посполитої у федерацiю трьох полiтичних народiв, а саме: польського, литовського й руського (українського). Проект передбачав легiтимацiю нової елiти, котра в iнституцiйно облаштованiй двоступеневiй формi органiзацiї, а саме: службова гiлка - козацтво та родова - "козакуюча" шляхта, при можливостi кооптацiї представникiв першої в середовище другої, iмплантувалася у лицарський загал Речi Посполитої.
стр. 43
Неможливiсть же реалiзацiї проекту, втiленого в Гадяцькiй угодi 1658 р. та призваного врештi-решт лiквiдувати головнi польсько-українськi суперечностi, обумовлювалась як спротивом внутрiшньої опозицiї в Коронi Польськiй, Великому князiвствi Литовському та Українi, так i протидiєю сил зовнiшнiх. З одного боку, становий егоїзм польської шляхти не дозволяв допустити реєстрове козацтво як народу полiтичного до повноцiнного полiтичного життя республiки та порушення монопольних прав шляхти у сферi соцiальних i поземельних вiдносин. З другого, - рядове козацтво, побоюючись потрапити в число "виписчикiв", не бажало рiзкого соцiального й полiтичного пiднесення своїх учорашнiх соратникiв у боротьбi з польською шляхтою. Цiлком реальною видавалася i загроза втрати здобутої у роки революцiї "правом шаблi" земельної власностi. Вважала себе обдiленою i частина "старинного" козацтва, незадоволеного iстотним посиленням у Вiйську Запорiзькому позицiй клану Виговських i наближених до нього осiб. Ще одну частину козацтва не задовольняла вiйськово-полiтична спiвпраця офiцiйного Чигирина з Кримом. На зовнiшньополiтичнiй аренi рiшуче виступало проти Гадяцької угоди московське керiвництво, яке з осенi 1658 р. розпочало збройну iнтервенцiю на Лiвобережжi. Активно протидiяла ратифiкацiї ухваленого пiд Гадячем блоку постанов церковно-релiгiйного спрямування, передовсiм щодо лiквiдацiї церковної унiї, римська курiя.
Усвiдомлення малоперспективностi сподiвань на успiшне проходження угоди 1658 р. через вальний сейм i наступну за цим реалiзацiю його постанов на практицi пiдштовхнуло українське керiвництво до налагодження контактiв з Оттоманською Портою та iмперiєю Габсбурґiв як можливих альтернатив гадяцько-му зовнiшньополiтичному курсу. Однак несприятлива геополiтична кон'юнктура середини 1659 р. завадила українськiй елiтi вийти з бiполярної за своїм змiстом моделi зовнiшньополiтичної дiяльностi - крах Гадяцької угоди з Рiччю Посполитою призвiв до зростання в Українi, а особливо на Лiвобережжi, промосковських настроїв i пiдпадання Вiйська Запорiзького пiд вплив Москви. За таких умов справа означення полiтико-соцiальних прав козацької елiти знову потрапляє у фокус українсько-росiйських взаємин.
-----
1 Детальнiше про це див.: Горобець В. Елiта козацької України в пошуках полiтичної легiтимацiї: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654-1665. - К., 2001. - С.87-118.
2 Там само.
3 Цит. за: Грушевський М. С. Iсторiя України-Руси. - К., 1966. - Т. 9. - Ч. 2. - С. 1172.
4 Детальнiше див.: Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький. - Перемишль; Львiв, 1996. -С 298-299.
5 Смолiй В. А., Степанков В. С Богдан Хмельницький. Соцiально-полiтичний портрет. - К., 1995. - С 435.
6 Kubala L. Wojna moskiewska. R. 1654-1655// Szkice Historyczne. - Krakow, 1910. - Ser.3. - S. 232; Wojcik Z. Polska i Rosja wobec wspolnego niebezpieczenstwa szwedzkiego w okresie wqjny polnocnej 1655-1660 // Polska w okresie drugiej wqjny polnocnej 1655-1660. - Warszawa, 1957. - T. 2. - S. 68.
7 Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России. - К., 1911. - Вып. I. -С. 39-51.
8 Санин Г. А. Отношения России и Украины с Крымским ханством в середине XVII века. - М., 1987. - С. 178.
9 Галактионов И. В. Из истории русско-польского сближения в 50-60-х годах XVII века (Андрусовское перемирье 1667 года). - Саратов, 1960. - С. 40-41.
10 Зокрема саме таким чином дiяв королiвський комiсар на переговорах iз Вiйськом Запорозьким чернiгiвський воєвода К. Тишкевич, який у серединi травня в черговий раз намагався схилити українського гетьмана до миру з королем i республiкою // Див.: Грушевський М. С. Зазнач, праця. - С.1219.
11 Цит. за: Грушевський М. С. Зазнач, праця. - С. 1205.
12 Акты Юго-Западной России (далi - Акты ЮЗР). - СПб., 1892. - Т. 15. - N 3. - С. 117-133.
13 Смолiй В. А., Степанков В. С. Зазнач, праця. - С. 445.
стр. 44
14 Документа Богдана Хмельницького (1648-1658). - К., 1961. - N 880. - С. 502; N 888. -С. 511; N 896. - С. 522-523 та iн.
15 Gawlik М. Projekt unji rosyjsko-polskiej w drugiej poiowie XVII w. - Warszawa, 1957. - T.I. - S. 83; Wqjcik Z. Op. cit. - S. 347.
16 Жерела до iсторiї України-Руси. - Л., 1911. - Т.XII. - N 470. - С. 376-379; Archiwum Glowny Akt Dawnych w Warszawie (далi - AGAD). - Lib. leg. 33. - Vol. 106 v. - 109 v.
17 Dzial rekopisow Biblioteki Czartoryjskich w Krakowie (далi - Czart.) - 368. - Nr. 4. - P. 19.
18 Czart. - 386, - Nr. 1. - P. 1-6.
19 Wqjcik Z. Op. cit. - S. 351.
20 Цит. за: Крип'якевич I. Богдан Хмельницький. - Львiв, 1991. - С. 321-322.
21 Gawlik M. Op.cit. - S. 96-98; Kubala L. Op.cit. - S. 60-61.
22 Качмарчик Я. Зазнач, праця. - С. 301.
23 Цит. за: Цибульський В. Переяславська угода 1654 року в зарубiжнiй iсторiографiї. - Рiвне, 1993. - С 56.
24 Липинський В. Україна на переломi (Замiтки до iсторiї українського державного будiвництва в XVII-iм столiттi) // Твори. - Фiладельфiя, 1991. - Т.З. - С 40-45.
25 Смолiй В., Степанков В. Правобережна Україна у другiй половинi XVII-XVIII ст.: проблема державотворення. - К., 1993. - С. 21; їх же. Українська нацiональна революцiя XVII ст. (1648-1676 pp.). - К., 1999. - С. 195.
20 Wqjcik Z. Op.cit. - S. 368.
27 Цит за: Грушевський М. С. Зазнач, праця. - С. 1237.
28 Санин Г. А. Отношения России и Украины с Крымским ханством... - С. 181; Грушевський М. С. Зазнач, праця. - С. 1237.
29 Див.: Флоря Б.Н. От Потопа до Вильна. Русская политика по отношению к Речи Посполитой в 1655-1656 гг.// Kwartalnik Historyczny. - 2003. - R.CX. - 2003. - N 2. - S.40.
30 Там само. - S.42.
31 Там само. - S.43.
32 Архив ЮЗР. - К., 1908. - Ч. III. - Т. 6. - N 56. - С. 127-128.
33 Там само. - N 17. - С. 129.
34 Олянчин Д. Опис подорожi шведського посла на Украшу // Зап. НТШ. - Львiв, 1937. -Т.154. - С. 47.
35 Архив ЮЗР. - Ч. III. - Т. 6. - С. 201-207.
36 Там само. - N 84. - С. 201-207.
37 Там само.
38 Грушевський М. С. Зазнач, праця. - С. 1350.
39 Российский государственный архив древних актов (далi - РГАДА). - Ф. 79: Сношения с Польшей. - Оп. 1 (1657). - N 15. - Л. 40-41.
40 Акты ЮЗР. - СПб., 1861. - Т. 3. - N 869. - С. 568.
41 Русская историческая библиотека (далi - РИБ). - СПб., 1884. - Т.4. - С. 1240.
42 Акты ЮЗР. - СПб., 1863. - Т. 4. - N 69. - С. 126.
43 Там само. - Т. 3. - N 869. - С. 569.
44 Там само. - С. 570.
45 Там само. - С. 569.
46 Див.: Заборовский Л. В. Великое княжество Литовское и Россия во время польского Потопа. - М., 1994. - С. 229.
47 Акты ЮЗР. - СПб., 1879. - Т. 11. - Прибавление N 1. - С. 702.
48 Там само. - С. 695-696; Акты ЮЗР. - Ч. III. - Т. 6. - N 106. - С. 313; Жерела. - Т. 12. -N 598. - С. 508.
49 Архiв Iнституту iсторiї України HAH України. - On. 3. - Спр. 19. - Арк. 12; Смолiй В., Степанков В. Правобережна Україна у другiй половинi XVII-XVIII ст... - С. 25.
50 Акты ЮЗР. - Т. 3. - N 869. - С 576-580.
51 Акты ЮЗР. - Т. 11. - Прибавление N 2. - С. 714-718; 749-756; Документа Богдана Хмельницького. - N 445. - С. 582; N 458. - С. 597-598; N 464. - С. 606-608; N 465. - С. 608-609; N 466. - С. 609-610; N 467. - С. 610-611; N 468. - С. 611-613; N 469. - С. 614; N 472.- С. 616-617; N 473. - С. 617-618; Неопублiкованi листи Богдана Хмельницького 1650-1657 pp. // Зап. HTIII. -Т. 149. - С. 182-188.
52 Архив ЮЗР. - Ч. III. - Т. 6. - N 52. - С. 296-297.
53 Там само.
стр. 45
54 Синбирский сборник. - М., 1845. - Т.1. - 4.2. - N 19. - С. 56. 56 Акты ЮЗР. - Т. 11. - Прибавление N 1. - С. 682.
56 Там само. - Т. 3. - N 869. - С. 573. Kubala L. Wojna brandenburska i najazd Rakoczego w roku 1657. - Lwow, 1917. - Ser.5. - S. 194.
57 Monumenta Hungariae Historica, Diplomatoria. - Budapeste, 1874. - T. XXIII. - S. 545-546.
58 Акты ЮЗР. - Т. 4. - С. 22-23; Т. 7. - С. 186; Т. 11. - С. 801; та iн.
59 Див.: Грушевсъкий М. С. Зазнач, праця. - С. 1364.
60 Там само.
61 Див.: Kubala L. Wojna brandenburska i najazd Rakoczego w roku 1657. - Warszawa, 1917. - S. 295-298; Памятники, изданные Киевской комиссией (далi - ПКК). - К., 1898. - Т.З. - С. 242-245.
62 Kaczmarczyk J. Bogdan Chmielnicki na tie stosunkow polsko-ukrainskich: proba przelamania stereoty-pu // Богдан Хмельницький та його доба. - К., 1996. - С. 28.
63 Дет. про це див.: Kubala L. Wojna brandenburska... - S. 199; Грушевський М. С. Зазнач, праця. -С.1398-1400.
64 Monumenta Hungariae Historica, Diplomatoria. - T. XXIII. - S. 545-546.
65 Жерела. - Т. 6. - С. 233; Litterae nuntiorum apostolicorum historiam Ucrainae illustrantes collegit... -Rome, 1962. - Vol. IX. - P. 80-81.
66 Latopisiec albo Kroniczka Joachima Jerlicza. - Warszawa, 1853. - T. 2. - S. 5.
67 Див.: Горобець В. М. Вiд союзу до iнкорпорацiї: українсько-росiйськi вiдносини другої половини XVII-першої чвертi XVIII ст. - К., 1995. - С 20-24.
68 Czart. - 1656. - S. 546; Гарасимчук В. Матерiали до iсторiї козаччини XVII вiку. - Львiв, 1994. - С. 40-41; Мицик Ю. А. Джерела до iсторiї України 1654-1657 pp. у фондах польських архiвосховищ // Архiви України. - N 2. - С. 60.
69 Из рукописей Е. В. Барсова // ЧОИДР. - 1884. - Ч. 2. - Отд. V. - N 2. - С. 3.
70 Цит. за: Смолiй В. А., Степанков В. С Правобережна Україна... - С. 25.
71 Там само.
72 Акты ЮЗР. - Т. 7. - С 187.
73 Там само. - С 188-189, 193.
74 Там само. - Т. 4. - С 51, 78 та iн.
75 Див.: Горобець В. М. Запорозький Кiш у полiтичнiй структурi козацької України (друга половина XVII - початок XVIII ст.) // Запорозьке козацтво в українськiй iсторiї, культурi та нацiональнiй самосвiдомостi. - К.; Запорiжжя, 1997. - С. 33-43.
76 Czart. - 399. - S. 255; Kubala L. Wojny dunskie i pokqj oliwski. 1657-1660. - Lwow, 1922. - Ser.6. -Dod. XIV.
77 Kubala L. Wojny dunskie... - S. 443.
78 Акты ЮЗР. - Т. 4. - С. 145-164; ПКК. - Т. 3. - С. 345-346; Костомаров Н. И. Гетманство Выговского // Исторические монографии и исследования. - СПб., 1872. - Т. 2. - С. 75-78.
79 Акты ЮЗР. - Т. 10. - С. 242-243; Т. 11. - С. 764-765.
80 Див.: Русская историческая библиотека. - СПб., 1884. - Т. 8. - С. 1240; Горобець В. М. Вiд союзу до iнкорпорацiї... - С. 16-17.
81 Див.: Czaplinski W. Proby reform panstwa w czasie najazdu szwedskiego // Polska w okresie drugiej wojny polnocnej 1655-1660. - Warszawa, 1957. - T. 1. - S. 303-329.
82 Кордуба М. Боротьба за польський престiл по смертi Володислава IV // Жерела до iсторiї України-Руси. - Львiв, 1911. - Т. 12. - С 55-58; Kubala L. Jerzy Ossolinski. - Lwow, 1883. - S. 206-230; SysynF.E. Between Poland and the Ukraine: The dilema of Adam Kysil. 1600-1653. - Harward, 1985. - P. 160-163; Качмарчик Я. Зазнач, праця. - С. 87-90; Смолiй В. А., Степанков В. С Українська державна iдея... -С 42-44.
83 РГАДА. - Ф. 124: Малороссийские дела. - On. 6. - Д. 15.
84 Kubala L. Wojny dunskie... - S. 443.
85 Czart. - 388. - N 188. - K. 383; Kubala L. Wojny dunskie... - S. 446.
86 Kubala L. Wojny dunskie... - S. 443. - Dod. XVIII.
87 Щоправда, залишається незрозумiлим його твердження стосовно того, що I. Виговський, "...поляк за походженням, вимагав повернення давнiх стосункiв, через що ускладнював собi досягнення замiрiв..." - Czart. - 388. - N 188. - К. 383; Kubala L. Wojny dunskie... - S. 446.
88 Kubala L. Wojny dunskie... - S. 106.
89 Walewsky A. Historva wyzwolonej Rzeczypospolitej wpaduqncej pod jarmo domowe. - Krakow, 1886. -T. l.-S. 3-4.
90 Ibid. - S. 5.
стр. 46
91 Ibid - Т. 1. - S. 5.
92 Kubala L. Wojny dunskie... - S. 107.
93 Ibid.
94 Walewsky A. Op. sit. - T. 1. - Dod. IV.
95 Костомаров H. И. Зазнач, праця. - Т. 2. - С. 75-78.
96 Kubala L. Wojny dunskie... - S. 128.
97 Ibid. - Dodat. XXI. - S. 547.
98 Ibid.
99 Ibid. - S. 548.
100 Czart. - 399. - P. 255; ПКК. - T. 3. - С 267.
101 Czart. - 402. - S. 281-290; Гарасимчук В. Матерiали до iсторiї козаччини.. - С. 112-119.
102 Див.: Акты ЮЗР. - Т. 4. - С 163-165.
103 Цит. за: Walewsky A. Op. sit. - S. 23-24.
104 Czart. - 399. - S. 255; Kubala L. Wojny dunskie... - Dod. XIV.
105 Kubala L. Wojny dunskie... - Prim. 83. - S. 447.
106 Stnde A. Geneza decyzji Karola X Gustawa о wojnie z Polska^w roku 1655 // Studia i materialy do historii wojskowosci. - XIX. - Cz. 2. - 1973. - S. 90; Wqjcik Z. Historia dyplomacyi polskiej... - S. 176.
107 Czart. - 399. - S. 255.
108 ПКК. - T. 3. - C. 267.
109 Там само. - С. 234-236.
110 Там само. - С. 255.
111 Там само.
112 Там само. - С. 257-259.
113 Наприклад, див.: ПКК. - Т. 3. - С. 267-268.
114 Kubala L. Wojny dunskie... - S. 544.
115 ПКК. - Т. 3. - С. 270, 282.
116 Kubala L. Wojny dunskie... - Dod. XVI.
117 Ibid. - S. 446.
118 Czart. - 387. - N 7. - S. 31; Kubala L. Wojny dunskie... - Dod. XXVI.
119 Czart. - 387. - N 13. - S. 65.
120 Kubala L. Wojny ducskie... - S. 13.
121 Czart. - 387. - N 21. - S. Ill
122 Ibid. - 387. - N 14. - S. 71.
123 Czart. - 387. - N 19. - S. 97; Kubala L. Wojny duriski... - Dod. XXXVI.
124 Kubala L. Wojny dunskie... - S. 143.
125 Ibid. - Dod. XXXVII.
126 WalewskyA. Op. sit. - T. 1. - S. 18.
127 Ibid. - S. 19-20.
128 Ibid. - S. 82, 86-87.
129 Ibid. - S. 99.
130 Czart. - 387. - S. 229.
131 Walewsky A. Op. cit. - S. 128.
132 Czart. - 388. - N 249. - S. 602; N 266. - S. 676.
133 Kubala L. Wojny dunskie... - S. 252-253.
134 Czart. - 402. - S. 309.
135 Kubala L. Wojny dunskie... - S. 460.
136 Ibid. - S. 156.
137 ПКК. - T. 3. - С 332.
138 Ossol. - N 189. - S. 1073.
139 Kubala L. Wojny dunskie... - S. 157.
140 Акты ЮЗР. - Т. 4. - С. 226, 230.
141 Pribram R. A. Die Berichte F. von Lisolla. - Wien, 1887. - S. 519.
142 Kubala L. Wojny dunskie... - S. 484-485.
In the article the author analyses the tendencies of development of the foreign policy of Bohdan Khmel'nyts'kyi and Ivan Vyhovs'kyi hetman governments from the time of the alliance treaty with Moscow in 1654 till the breakdown of the Hadiach treaty with Rich Pospolyta in 1659.
New publications: |
Popular with readers: |
News from other countries: |
![]() |
Editorial Contacts |
About · News · For Advertisers |
![]() 2009-2025, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map) Keeping the heritage of Ukraine |