Libmonster ID: UA-3179

Автор: Р. Я. ПИРIГ

Стаття присвячена дослiдженню одного з масштабних проектiв гетьманату П. Скоропадського - земельної реформи. З'ясовано соцiально-економiчнi та полiтичнi пiдстави проведення, процес пiдготовки законодавчих актiв, ставлення рiзних суспiльних верств i головнi причини невдачi.

Земельне питання - фундаментальний чинник суспiльних вiдносин. Намагання вирiшити його впродовж тисячолiть породжувало мiжусобицi, вiйни, реформи. Не була винятком i доба Української революцiї 1917 - 1921 рр. Нерозв'язанiсть аграрної проблеми визначальним чином вiдбилася не тiльки на долi українського селянства, а й на долi самої революцiї.


Пирiг Руслан Якович - д-р iст. наук, проф., гол. наук, спiвроб. Iнституту iсторiї. України НАЛУ.

стр. 68


У даному контекстi вивчення аграрної полiтики гетьманату П. Скоропадського 1918 р. має не лише iсторико-пiзнавальний сенс, а може розглядатися й у площинi практично-полiтичнiй з огляду на складнi процеси реформування земельних вiдносин у сучаснiй Українi.

У надзвичайно розлогiй i жанрово розмаїтiй iсторiографiї Української Держави 1918 р. її аграрна полiтика оцiнюється неоднозначно, а часом i з дiаметрально протилежних позицiй. Природно, що в мiжвоєнну добу ставлення до земельної реформи П. Скоропадського здебiльшого визначалося належнiстю до табору прихильникiв чи супротивникiв гетьмана. Представники консервативно-державницького напряму української iсторiографiї - Д. Дорошенко, В. Липинський, Н. Полонська-Василенко та iн. загалом позитивно оцiнювали принциповi положення земельної реформи. Одночасно вони намагалися пояснити об'єктивнi причини її невдач "гарячою атмосферою розбурханих революцiєю соцiальних пристрастей", "агiтацiєю соцiалiстичних партiй", "законодавством Центральної Ради"1 . Зокрема Н. Полонська-Василенко покладає вину на попереднiй уряд за шкiдливу соцiалiзацiю землi, нiмецьку окупацiю та за каральнi загони. "Але вся вiдповiдальнiсть за них спадала на гетьманат", - наголошує дослiдниця2 .

I серед прибiчникiв П. Скоропадського висловлювалися критичнi оцiнки не стiльки сутностi земельної реформи, скiльки методiв її проведення. Так, В. Липинський уважав, що стратегiчним прорахунком гетьмана було створення правових пiдстав повернення земель помiщикам3 . Ще бiльш критичнi оцiнки пролунали з вуст iншого теоретика українського консерватизму - В. Кучабського4 . Правда, це сталося вже пiсля його iдейного розриву з П. Скоропадським.

Ставлення до аграрної полiтики гетьманату представникiв республiкансько-демократичного табору - В. Винниченка, I. Мазепи, М. Шаповала, П. Христюка, П. Феденка та iн. було цiлком детермiноване полiтичним неприйняттям Української Держави. На їхню думку, це була соцiально-полiтична реакцiя, помiщицька, антиселянська реформа. Поряд iз досить огульними звинуваченнями вони вказували й на суттєвi гальмiвнi чинники реформи: реставрацiю великого землеволодiння, небажання "скривдити" помiщикiв, нездатнiсть змусити їх продавати землю тощо5 .

Переважно негативна оцiнка аграрної полiтики гетьманату простежується в новiтнiй українськiй зарубiжнiй iсторiографiї. Вiдомi дослiдники О. Субтельний, А. Жуковський, Т. Гунчак закидають гетьмановi тiсний зв'язок "з маєтними класами", каральнi експедицiї помiщикiв за допомогою нiмецьких вiйськ, нездатнiсть упровадити аграрне законодавство6 . Дещо iншу позицiю займає I. Нагаєвський. У книзi "Iсторiя української держави двадцятого столiття" вiн демонструє явну антипатiю до "соцiалiстичних доктринерiв i романтикiв" iз Центральної Ради й досить повно висвiтлює добу Української Держави. Проте зовсiм обходить питання про причини невдач реалiзацiї земельної реформи. Прикметно, що вказуючи на винуватцiв поразки визвольних змагань - М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюру, автор серед них не називає П. Скоропадського7 .

Радянська iсторiографiя оцiнювала гетьманат П. Скоропадського, виходячи з фундаментальних принципiв марксистсько-ленiнської методологiї, як реакцiйний помiщицько-буржуазний режим, спертий на нiмецько-австрiйськi багнети. Особливо наголошувалося на керiвнiй ролi бiльшовицьких органiзацiй у розгромi гетьманщини. Проте, на наш погляд, розглядати наукову спадщину радянської доби з цiєї проблеми лише в негативному планi буде не зовсiм правильним. Це стосується як монографiчних праць М. Рубача, М. Супруненка, Є. Скляренка, В. Тичини та iн., так i колективних праць з iсторiї революцiї та громадянської вiйни8 . Незважаючи на певну селективнiсть при вiдборi джерел та однобiчну iнтерпретацiю iсторичних фактiв, радянськi ученi ввели в науковий обiг

стр. 69


значний масив ранiше невiдомих архiвних документiв. З огляду на нерозвиненiсть археографiчної бази цiєї теми, вони можуть бути використанi сучасними дослiдниками за умови вiдповiдного джерелознавчого осмислення.

За роки незалежностi вивчення iсторiї Української революцiї набуло системного характеру й сьогоднi новiтня вiтчизняна iсторiографiя гетьманату П. Скоропадського налiчує вже сотнi праць9 . Природно, що сучаснi дослiдники зазнали на собi певного впливу iсторiографiчної традицiї й умовно можуть бути вiднесенi до адептiв Української Держави 1918 р. та її критикiв. Однак цi розходження найбiльше стосуються визначення сутностi гетьманату як форми української державностi та постатi П. Скоропадського. Що ж до земельної реформи, то цi вiдмiнностi менш рельєфнi. Першi цiлком позитивно оцiнюють намiри П. Скоропадського провести реформу на користь малоземельних селян i таким чином створити потужну соцiальну базу режиму10 . Другi наголошують, що реальна аграрна полiтика призвела до реставрацiї помiщицького землеволодiння, репресiй проти селянства, зростання масового невдоволення владою гетьмана та iноземних окупантiв11 . Уперше у вiтчизнянiй iсторiографiї й бiографiстицi О. Реєнт створив узагальнюючий нарис про життя Павла Скоропадського. Цiлком природно, левова частка книги присвячена його дiяльностi на чолi Української Держави 1918 р. У спецiальному роздiлi автор висвiтлює спроби гетьмана провести земельну реформу, аналiзує об'єктивнi та суб'єктивнi причини її невдач. Цiлком слушно вiн наголошує на iнерцiї мислення колишнiх латифундистiв, якi пов'язували з гетьманом можливiсть соцiального реваншу12 .

Вiдрадним явищем в українськiй iсторiографiї є поява праць молодої генерацiї дослiдникiв, здатних абстрагуватися вiд стереотипних оцiнок Української Держави, гетьмана П. Скоропадського. Важливо, що земельна реформа дiстала спецiальне висвiтлення на дисертацiйному рiвнi. Так, праця Г. Терели "Аграрна полiтика Української Держави П. Скоропадського"13 є першим комплексним дослiдженням цiєї важливої й складної наукової проблеми. На грунтовному фактичному матерiалi автор показала суттєвий розрив мiж задекларованими намiрами гетьмана здiйснити радикальну реформу земельних вiдносин в Українi й практикою її втiлення, яка фактично призвела до реставрацiї дореволюцiйних вiдносин в українському селi. Детально проаналiзувавши позицiї провiдних соцiально-полiтичних сил, дисертантка дiйшла висновку, що такi впливовi кола, як Всеукраїнський союз земельних власникiв, Всеукраїнська спiлка представникiв промислу, торгу, фiнансiв, сiльського господарства (Протофiс), партiя кадетiв, за якими стояли польськi та росiйськi помiщики, були головними гальмiвними чинниками аграрних перетворень в Українi.

Спецiальне дослiдження полiтики Нiмеччини й Австро-Угорщини щодо України в аграрнiй та продовольчiй сферi здiйснив Б. Малиновський14 . Вiн вiдзначає певний збiг у розумiннi окупацiйним командуванням i гетьманом основних напрямiв та змiсту земельної реформи. Проте прагматичнi iнтереси союзникiв будь-якою цiною отримати хлiб i сировину суттєво стримували пiдготовчi заходи реформи, обумовили прийняття українським урядом таких непопулярних заходiв, як хлiбна монополiя. Автор обгрунтовано звертає увагу й на каральнi функцiї iноземних вiйськ у забезпеченнi хлiбозаготiвельних операцiй, протиселянських акцiй помiщикiв тощо.

Певним внеском у розробку цiєї проблеми є праця Н. Ковальової, присвячена аграрнiй полiтицi українських урядiв 1917 - 1921 рр.15 Шляхом порiвняльного аналiзу вона доводить, що з теоретичного погляду проект земельної реформи гетьманського уряду загалом вiдповiдав тогочасним завданням утвердження державної самостiйностi, розвитку ринкових вiдносин на селi, забезпеченню ладу та спокою в Українi. Проте намiри влади значно розходилися з реалiями земельних вiдносин.

стр. 70


С. Корновенко зробив, поза сумнiвом, назрiлу спробу розглянути аграрну полiтику гетьманату в теоретичному аспектi. Однак авторовi суттєво просунутися в цьому складному питаннi не вдалося, оскiльки вiн обмежився викладом загальновiдомих засадничих принципiв аграрних платформ Української демократично-хлiборобської партiї (УДХП) та Української народної громади (УНГ)16 . Щодо останньої, то вона розроблялася за участю П. Скоропадського.

На нашу думку, насамперед слiд було б розкрити гносеологiчнi коренi нового бачення частиною української лiберально-консервативної елiти шляхiв розв'язання земельної проблеми. Очевидно, цi концептуальнi пiдходи слiд розглядати в контекстi конструкцiй нової державної споруди. Необхiдно також з'ясувати вплив столипiнської реформи на еволюцiю цих поглядiв, зокрема й ключової постатi, великого землевласника П. Скоропадського. Не обiйтися при цьому й без глибокого аналiзу тодiшньої розстановки класово-полiтичних сил та адекватностi земельної реформи їх соцiальним iнтересам.

Деякi аспекти аграрної реформи П. Скоропадського розглядаються також у працях С. Мякоти та Ф. Проданюка, присвячених дослiдженню внутрiшньої полiтики Української Держави17 .

Незаперечною позитивною рисою новiтнiх дослiджень цiєї теми є широке залучення й осмислення iсторичних джерел, насамперед архiвних документiв. Однак слiд погодитися з думкою С. Кульчицького про те, що бiльшiсть аспiрантських праць побачили свiт у регiональних збiрниках, виданнях малого накладу й вiдомi лише вузькому колу спецiалiстiв. Тому говорити про введення виявленого нового архiвного матерiалу в повноцiнний науковий обiг не можна18 .

Загалом археографiчний сегмент джерельної бази з iсторiї Української Держави репрезентований незадовiльно. Особливо, якщо порiвняти з фундаментальними публiкацiями документiв про Центральну Раду та Директорiю УНР. У центральних i регiональних архiвосховищах України зосереджено значний масив документiв з iсторiї гетьманату П. Скоропадського, задовiльно збереглися й тогочаснi перiодичнi видання, особливо таке важливе джерело, як "Державний вiстник". Цiлком очевидно, що пiдготовка такого документального видання невиправдано затягується.

Тим бiльше, що на вiтчизняному iсторико-дослiдницькому полi Української Держави як наукової проблеми вже понад десятилiття дiє таке потужне джерело, як "Спогади" Павла Скоропадського19 . Зрозумiло, що їх використовують усi дослiдники цiєї теми. Частина їх не тiльки залишається в руслi гетьманської iнтерпретацiї подiй, а стає його беззастережними апологетами. Таким прикладом може служити аматорська книга журналiста Л. Осавуленка й iнженера В. Засєкiна "Гетьман України Павло Скоропадський". З огляду на публiцистичний жанр i квалiфiкацiю авторiв, її можна було б i не вiдносити до iсторiографiчного ряду теми, коли б не одна абсолютна антинаукова риса творчого iнструментарiю цього тандему. Це намагання глорифiкувати "свого" героя за рахунок брутального приниження iнших визначних постатей українського iсторичного процесу. З особливою ненавистю автори ставляться до М. Грушевського, який намагався "загасити нацiональнi прагнення українцiв", "плазував i загравав перед Тимчасовим урядом", "затятий теоретик i доктринер соцiалiстичних догматiв" не зумiв органiзувати "дiєвої оборони держави" тощо. М. Грушевському справдi є що ставити на карб. Як, мiж iншим, i П. Скоропадському. Проте, на думку авторiв, перший "не зумiв", "не змiг", "не зробив", а другому - "Бог не дав сили"20 .

Справдилися слова П. Скоропадського про те, що його спогади знадобляться майбутнiм iсторикам. Автор розумiв неминучiсть їх певного суб'єктивiзму: "Так, як менi бачилось на даний час, а чи правильно я думав чи неправильно - у цьому допоможе розiбратися майбутнє"21 . Сьогоднi це майбутнє настало. На

стр. 71


жаль, глибокого джерелознавчого аналiзу "Спогадiв" не проведено. Це вимагає копiткої роботи в справi порiвняння рiзних джерел. Проте iнколи й блискуче знання архiвної спадщини не вберiгає вiд розходжень з iсторичною дiйснiстю.

Найбiльший знавець джерельної бази роду Скоропадських i дослiдник життєвого шляху останнього українського гетьмана Г. Папакiн виступає i найвiдвертiшим його адептом, нерiдко всупереч iсторичним фактам. Вiдстежуючи еволюцiю поглядiв П. Скоропадського на земельне питання, вiн цiлком слушно наголошує, що в 1905 - 1907 рр. майбутнiй гетьман не сприймав самої iдеї лiквiдацiї великого землеволодiння, а в 1917 р. - уже виступив за продаж помiщицьких земель селянам. Автор робить висновок, що пiсля цього говорити про гетьмана як реставратора великої земельної власностi вже неможливо22 . Iз цим погодитися можна лише апрiорно, вiрячи в добрi намiри П. Скоропадського. Однак практика реалiзацiї аграрної полiтики переконливо довела, що гетьман i Рада Мiнiстрiв не проявили достатньої полiтичної волi, не задiяли ефективних механiзмiв позбавлення помiщикiв землi. Водночас грамота гетьмана вiд 29 квiтня 1918 р. про вiдновлення приватної власностi та деякi законодавчi акти iнспiрували широку й тривалу кампанiю повернення землi власникам та вiдшкодування збиткiв репресивними методами.

Отже, наявнiсть рiзних поглядiв в оцiнцi земельної реформи П. Скоропадського свiдчить про необхiднiсть подальшої поглибленої розробки цiєї важливої наукової проблеми. Виходячи з цього, автор публiкацiї ставить такi дослiдницькi завдання: з'ясувати концептуальнi засади земельної реформи; показати закладення правових пiдвалин реформування земельних вiдносин в Українi; висвiтлити процес її реалiзацiї в контекстi аграрної й продовольчої полiтики; розкрити гальмiвнi чинники реформи: полiтичнi, соцiальнi, органiзацiйнi; визначити головнi причини невдач земельної реформи П. Скоропадського.

Принциповi засади аграрної полiтики були сформульованi вже в згаданiй грамотi гетьмана. Право приватної власностi "як фундаменту культури й цивiлiзацiї" вiдновлювалося повною мiрою, а всi розпорядження українського й тимчасового урядiв скасовувалися. Зрозумiло, що скасовувався й закон Центральної Ради про соцiалiзацiю землi. Перший гетьманський акт дозволяв вiльний продаж-купiвлю землi. У ньому мiстилося й концептуальне положення майбутньої земельної реформи про "вiдчуження земель по дiйснiй їх вартостi вiд великих власникiв для надiлення земельними дiлянками малоземельних хлiборобiв"23 .

Погляди П. Скоропадського щодо основних принципiв земельної реформи формувалися й утверджувалися пiд впливом цiлої низки факторiв. По-перше, це столипiнська реформа, палким прибiчником якої вiн був. Вiрогiдно, саме пiд її враженням погляди великого землевласника еволюцiонували в бiк доцiльностi фермерського господарювання. Пiзнiше вiн стверджував: "Я також прибiчник дрiбних господарств, особливо на Українi, i неодноразово казав, що мiй кiнцевий iдеал був - бачити Україну, вкриту одними лише дрiбними, високопродуктивними, приватними господарствами..."24 . Є також пiдстави стверджувати, що iдеологи реформи були обiзнанi з американським та європейським досвiдом ведення фермерського господарства.

По-друге, це програмна платформа Української народної громади, до розробки якої долучився лiдер цiєї органiзацiї П. Скоропадський. Саме в цьому документi кристалiзовано лiберально-консервативне бачення шляхiв розв'язання земельного питання. Не випадково, що такi фундаментальнi положення програми УНГ, як право приватної власностi, купiвлi-продажу землi, вiдчуження земель вiд великих власникiв для надiлення хлiборобiв майже дослiвно ввiйшли до грамоти гетьмана вiд 29 квiтня25 .

По-третє, це позицiя Української демократично-хлiборобської партiї, котра також вiдстоювала лiквiдацiю великого землеволодiння та надiлення селян зем-

стр. 72


ею за викуп. П. Скоропадський розглядав УДХП як "надзвичайно корисну" не тiльки через тотожнiсть поглядiв на земельну реформу, але й противагу Союзу земельних власникiв, який твердо обстоював непорушнiсть помiщицького землеволодiння26 .

По-четверте, гетьман мав враховувати позицiю окупацiйного командування. Вирiшення земельного питання нiмцi вбачали у вiдновленнi приватної власностi та сплатi селянами вартостi отриманої землi. Крiм того, вони вважали за можливе залишити бiльшi земельнi господарства для збереження продуктивностi сiльського господарства. Як бачимо, цi положення в основному збiгалися з реформаторськими намiрами гетьмана27 .

По-п'яте, такий важливий складник майбутньої реформи, як помiщицтво не без пiдстав уявлявся П. Скоропадському знекровленим i заляканим стихiєю селянських експропрiацiй, ладним хоч на якийсь викуп, щоб не втратити все. Це вiдкривало перспективи безпроблемного позбавлення великих власникiв землi державою за помiрну цiну.

По-шосте, творцi реформи також були переконанi, що середнє та малоземельне селянство ментально налаштоване на приватне володiння землею, має не лише потребу, а й кошти на її придбання. Саме вдячнi власники приватних господарств мали скласти широку соцiально-полiтичну й вiйськову опору гетьманського режиму.

По-сьоме, такий суб'єкт реформи, як безземельне селянство, чиї анархiчнi, руїнницькi iнстинкти так рельєфно проявились у ходi революцiї. П. Скоропадський цiлком усвiдомлював, що обмеженiсть земельних ресурсiв не дозволить надiлити землею всiх селян. Тому верства безземельних розглядалася як потужний ресурс найманої робочої сили, задiяної переважно в приватних господарствах.

I, нарештi, позицiєю українських соцiалiстичних партiй можна було знехтувати, оскiльки над ними ще тяжiла важка спадщина невдалого експерименту соцiалiзацiї. А їхня неучасть в урядi вiщувала вiдносно безконфлiктний шлях ухвали актiв нового земельного законодавства.

П. Скоропадський добре розумiв, що земельна реформа - це не тiльки стрижень аграрної полiтики, а й домiнуючий чинник стабiльностi державного ладу, спокою в краї, вiдносин iз нiмецьким командуванням. Реформу вiн квалiфiкував як "корiнне питання нашої полiтики". Хоча вже пiзнiше, аналiзуючи причини власних невдач, висловився з цього приводу бiльш емоцiйно: "Це прокляте земельне питання"28 .

Пiдготовка й проведення земельної реформи покладалися на Мiнiстерство земельних справ. Постать мiнiстра була ключовою в здiйсненнi цього надзвичайно важливого й масштабного проекту. Первiсний варiант цього проекту намагався скласти перший голова уряду М. Устимович. На посаду мiнiстра спочатку розглядався представник Української народної громади Г. Кияницин. Потiм гетьман запропонував портфель А. Зноско-Боровському - керуючому справами Союзу хлiборобiв. Однак з'ясувалося, що його погляди дiаметрально протилежнi гетьманському баченню шляхiв розв'язання земельного питання.

П. Скоропадський у спогадах наголошував, що призначення мiнiстра земельних справ було особистим вибором голови Ради Мiнiстрiв - Ф. Лизогуба. На цю посаду вiн рекомендував В. Колокольцева - ученого агронома, харкiвського земського дiяча, людину чудової репутацiї. Гетьман вiдзначав, що вiн не мав глибоких українських переконань, не володiв державною мовою, але був твердим у намiрах провести розумну аграрну реформу29 .

В. Колокольцев був затверджений на посадi мiнiстра 10 травня 1918 р.30 Апарат мiнiстерства, в якому переважали українськi есери, зустрiв нового керiвника активною обструкцiєю. Конфлiктна ситуацiя набула розголосу, страйк службовцiв мiнземсправ пiдтримали працiвники деяких мiнiстерств.

стр. 73


Проти В. Колокольцева розгорнули кампанiю українськi соцiалiстичнi газети. Зокрема "Нова Рада" назвала його "харкiвським обрусителем самостiйником"31 . Становище в мiнiстерствi стало предметом розгляду в Радi Мiнiстрiв. 29 травня уряд пiдтримав пропозицiю мiнiстра про звiльнення всiх страйкарiв без вихiдної допомоги й права повернення до мiнiстерства32 .

Становище в мiнiстерствi негативно позначилося на початковому станi розробки законодавчої бази земельної реформи. За свiдченнями П. Скоропадського, для обгрунтування законопроектiв iз земельного питання потрiбнi були вiдповiднi статистичнi данi, а мiнiстерство їх не могло дати, що спричинило зволiкання з реформою33 .

10 травня була оприлюднена урядова декларацiя, покликана дати вiдповiдь на хвилю звинувачень нової влади в державному переворотi, встановленнi авторитарного режиму, обмеженнi прав i свобод. Серед iнших уряд змушений був спростовувати й закиди в служiннi iнтересам великих землевласникiв та iгноруваннi потреб селянства. У заявi вiдзначалося, що Рада Мiнiстрiв уже приступила до розробки земельної реформи, яка мала забезпечити землею мало- та безземельних селян: "Уряд не зупиниться нi перед якими жертвами аби утворити на Українi селянство здорове, забезпечене землею, здатне пiднести до найвищої мiри її добробут". Документ мiстив запевнення, що землi власникiв будуть викупленi державою та переданi "по необтяжливiй цiнi потребуючим хлiборобам"34 . Слiд вiдзначити, що заява Ради Мiнiстрiв дисонувала з грамотою до всього українського народу. Гетьман зовсiм не збирався забезпечувати землею безземельних, тобто сiльську голоту. Проте це була полiтична, агiтацiйно-пропагандистська декларацiя, яка не мала правових наслiдкiв. Попри складнощi початкового перiоду дiяльностi Мiнiстерства земельних справ, воно стало базою функцiонування урядової комiсiї з вироблення проектiв земельної реформи. До складу комiсiї входили урядовцi, ученi-аграрiї, представники полiтичних партiй, очолив її В. Колокольцев. Координацiя цiєї складної роботи покладалася на заступника мiнiстра В. Брунста. Одночасно велася розробка низки законодавчих актiв, якi мали скласти правову базу кардинальних перетворень у сферi земельних вiдносин.

Готуючи земельну реформу, Рада Мiнiстрiв змушена була узгоджувати її з невiдкладними заходами сiльськогосподарської практики, обумовленої докорiнною змiною приватновласницьких вiдносин, продовольчими зобов'язаннями перед союзниками, помiщицько-селянським антагонiзмом тощо. Насамперед треба було реагувати на виданий ще 6 квiтня наказ фельдмаршала Г. Ейхгорна про проведення весняних польових робiт, за яким урожай iз засiяних площ мав належати сiвачевi. Спецiальна комiсiя розробила законопроект про право на врожай 1918 р.35 У кiнцi травня вiн був винесений на розгляд уряду, де викликав жваву дискусiю. Гостро реагували на проект цього закону й власники землi.

Зокрема з'їзд хлiборобiв-власникiв висунув до уряду вимогу, щоб жоден iз законопроектiв щодо землеволодiння й землекористування не розглядався без їхньої участi. Попереджуючи, що в iншому випадку це потягне "за собою найнебезпечнiшi наслiдки"36 . Наказ Г. Ейхгорна вони тлумачили як такий, що стосується винятково земель, засiяних на пiдставi постанов земельних комiтетiв. З'їзд також вимагав вiдкласти публiкацiю закону на кiлька днiв для врахування його поправок. Уряд вiдхилив цю вимогу й 27 травня закон, схвалений Радою Мiнiстрiв, був затверджений гетьманом. Вiн дiстав назву "Про право на врожай 1918 року на територiї Української Держави". Цим актом визначалося, що право на врожай озимини, посiяної восени 1917 р. землевласниками, належить їм, а посiяної на орендованих землях - орендарям. Щодо врожаю яровини, посiяної весною 1918 р., то вiн належить засiвачам (як i передбачалося наказом Г. Ейхгорна). Однак останнi ставилися в досить жорсткi умови: повернути влас-

стр. 74


никам земель усi господарськi витрати, зробленi пiсля жнив 1918 р., а також сплатити всi державнi, земськi податки та iншi платежi. Щодо цукрових бурякiв, то при неякiснiй сiвбi, проведенiй невласниками земель, останнi повиннi були пересiяти й урожай повернути хазяям земель. Законом передбачалося, що всi спiрнi питання розглядатимуться окремими комiсiями, призначеними мiнiстром земельних справ. Цiлком зрозумiло, що спрямованiсть цього документа визначалася такими фундаментальними чинниками, як прiоритет приватної власностi, зобов'язання перед союзниками, тиск iз боку землевласникiв тощо.

Рада Мiнiстрiв у травнi почала розгляд надзвичайно важливого в контекстi земельної реформи тимчасового закону про порядок набування та позбавлення земель на територiї Української Держави37 . Кожному власниковi земель надавалося право їх продажу, а Державний земельний банк мiг купувати землю без обмеження. Цей закон визначився в такому принциповому питаннi, як норма земельного надiлу. Кожна фiзична й юридична особа могла купити не бiльше 25 дес. землi. Придбанi понад цю норму площi безоплатно вiдчужувалися на користь скарбницi. Перевищення цього обсягу землi дозволялося лише мiнземсправ для громадських, промислових, культурних цiлей. Це ж стосувалося й лiсних угiдь. Контроль у справi купiвлi-продажу землi покладався на губернськi та повiтовi земельнi комiсiї. Законопроект пройшов тривалий шлях доопрацювання й був затверджений 14 червня 1918 р. пiд назвою "Про право продажу та купiвлi землi поза мiськими оселями"38 .

Даний закон визначив лише одну, хоча винятково важливу позицiю майбутньої реформи - норму землеволодiння до 25 десятин. Сам собою цей акт виявився функцiонально недiєздатним, оскiльки ще не були виробленi механiзми його реалiзацiї. Залишалися неврегульованими способи переходу землi вiд власникiв до Державного земельного банку, ступiнь iмперативностi вiдчуження землi, максимальнi розмiри так званих культурних господарств (цукрових, насiннєвих, конезаводiв, вiвчарських та iн.). Не були вирiшенi й такi суттєвi проблеми, як цiни на землю, процедура торгiв, їх публiчнiсть, пiдконтрольнiсть тощо. Рада Мiнiстрiв намагалася розв'язати й питання про належнiсть удiльних земель. Ф. Лизогуб запропонував передати їх у державну власнiсть, але уряд його не пiдтримав. Як тимчасовий компромiсний варiант ухвалили пiдпорядкувати колишнє управлiння удiльним округом Мiнiстерству земельних справ39 .

Вiд темпiв пiдготовки та якостi комплексу цих законопроектiв залежала доля земельної реформи. Хоч iз самого початку її розробка гальмувалася рiзновекторними устремлiннями головних її творцiв та опонентiв: гетьмансько-урядового блоку; Союзу земельних власникiв i Протофiсу; нiмецького командування; українських полiтичних партiй; селянського спротиву. Усi вони закладали живильне середовище гострого конфлiкту iнтересiв, якi так i не вдалося гармонiзувати до падiння гетьманату.

Намагання прискорити ухвалу аграрного законодавства, пристосувати його до поточних потреб негативно вiдбивалося на якостi прийнятих актiв. Наприклад, у законi про право на врожай 1918 р. не було врегульоване питання щодо сировини для цукрових заводiв. Рада Мiнiстрiв змушена була ухвалити окремий закон, який однозначно визначив, що врожай бурякiв, вирощених на землях заводiв чи орендованих, незалежно вiд умов посiву, є власнiстю заводу. Засiвачi зобов'язувалися передати врожай заводовi чи зiбрати й поставити буряки за певну оплату40 . Як бачимо, закон був цiлком на боцi цукрозаводчикiв. Його положення обумовлювалися необхiднiстю отримати сировину, виробити цукор, виконати поставки до Нiмеччини, забезпечити власнi потреби держави, пiдтримати традицiйний експорт. До того ж це вiдповiдало намiрам гетьмана забезпечити в структурi аграрного сектора статус цукрових заводiв як культурних господарств.

стр. 75


Прийняття закону вiд 14 червня про право на врожай показало не тiльки необхiднiсть цiлої низки сумiжних правових актiв, але й гостру потребу створення розгалуженої управлiнської вертикалi, яка б змогла забезпечити на всiх рiвнях реалiзацiю земельної реформи. 24 червня Мiнiстерство земельних справ внесло до Ради Мiнiстрiв законопроект про утворення губернських i повiтових земельно-лiквiдацiйних комiсiй41 . Але вiн був визнаний недосконалим i вiдправлений на доопрацювання. У кiнцевiй редакцiї закон був ухвалений урядом 6 липня. Фактично цей акт надавав помiщикам правове пiдгрунтя на вiдшкодування збиткiв, завданих селянами. Установлювався пiврiчний термiн задоволення вимог землевласникiв, а головне, дозволялися приблизнi пiдрахунки їхнiх втрат. Ця норма закону фактично унеможливлювала в 1918 р. ведення операцiй iз продажу землi помiщикiв, а вiдтак i вiдсувала реалiзацiю аграрної реформи.

Одночасно велася розробка й законопроекту про губернськi та повiтовi земельнi комiсiї. 15 липня закон "Про утворення земельних комiсiй та вiдновлення чинностi "Положення про землеустрiй (1912, р.)" був затверджений гетьманом42 . Голову губернської земкомiсiї затверджував мiнiстр земельних справ. Крiм того, до кожної комiсiї мiнiстерство делегувало двох своїх представникiв. Керiвник повiтової земкомiсiї також затверджувався мiнiстром. У той час були розробленi положення про землеустрiй, про селянське землеволодiння та землекористування.

Низка законiв з аграрних питань мала надзвичайний характер. Усвiдомлюючи можливi наслiдки вiд недоотримання врожаю для внутрiшнього становища держави й для взаємин iз нiмцями, Рада Мiнiстрiв у серединi липня ухвалила закон "Про передачу хлiба врожаю 1918 року в розпорядження держави". У засiки держави мав надiйти весь тогорiчний урожай, за винятком харчування й господарських потреб, якi мало визначити мiнiстерство продовольства. Передбачалося, що в тих, хто ухилятиметься вiд передачi врожаю державi, збiжжя буде реквiзовано iз 30% знижкою в цiнi43 .

Надзвичайно важко вирiшувалося таке стрижневе питання, як встановлення твердих цiн на хлiб. Iз цього приводу гостра полемiка велася в мiнiстерствах та в самому урядi. Врештi було ухвалено запровадження хлiбної монополiї, мiнпрод отримав право реквiзицiї хлiба. На перiод iз 1 серпня по 1 грудня встановлювалися твердi цiни на зерно та хлiбовироби з подальшим зниженням на 25%. Такi абсолютно неринковi пiдходи викликали неприйняття з боку деяких мiнiстрiв. Зокрема, I. Кiстяковський i Б. Бутенко подали свої мiркування з цього приводу. їхнiми зусиллями iз законопроекту було вилучено положення про хлiбну повиннiсть44 .

П. Скоропадський наголошував, що закон про хлiбну монополiю був прийнятий винятково пiд тиском нiмецьких представникiв в Українi. Вiн уважав це однiєю з корiнних помилок нiмцiв у їх прагненнi будь-якою цiною отримати 60 млн. пудiв хлiба. Урештi-решт, нiмцi бiльше хлiба не отримали, але "надзвичайно налаштовували проти себе селянство й весь помiщицький клас"45 . З iншого боку, це яскраве свiдчення високого ступеня залежностi гетьманського уряду вiд волi вищого нiмецького командування.

Якщо абстрагуватися вiд утiлення в життя ухвалюваних законiв, то дiяльнiсть урядової комiсiї з пiдготовки земельної реформи пiд керiвництвом мiнiстра В. Колокольцева можна вважати досить активною й плiдною. Мiнiстерство було явним рекордсменом щодо кiлькостi поданих законопроектiв. Його зусиллями поволi заповнювалися лакуни в правовому полi майбутньої земельної реформи. Зокрема в серпнi на розгляд уряду були внесенi законопроекти про врегулювання вiдносин мiж власниками й орендарями за угодами на замiське нерухоме майно сiльськогосподарського призначення, про принципи укладення договорiв найму цього майна в разi продажу його Державному земельному банку тощо.

стр. 76


Аналiз тогочасної ситуацiї в аграрнiй сферi Української Держави переконливо доводить, що окремi законодавчi напрацювання суттєво не впливали на змiну земельних вiдносин у руслi запланованої реформи. Концептуальне положення про примат права приватної власностi, проголошене гетьманом, набуло у сферi земельних вiдносин потужного прискорення й вилилося в динамiчнi процеси реставрацiї помiщицької власностi. Бiльше того, частина законопроектiв об'єктивно слугувала поглибленню цих процесiв, мала антиселянський характер. Зокрема земельно-лiквiдацiйнi комiсiї, що задумувалися як арбiтражнi структури в суперечках мiж землевласниками й селянами, фактично перетворилися в руках губернських i повiтових старост, мiсцевих помiщикiв на iнструмент прикриття репресивних методiв "вiдшкодувальних" акцiй мiсцевих землевласникiв.

Протягом травня-червня ця антиселянська практика з боку помiщицтва набула широких масштабiв та iнспiрувала зворотну реакцiю українського селянства, що вилилася в масовий опiр, активний повстансько-партизанський рух, спрямований не тiльки проти помiщикiв, нiмецько-австрiйських окупантiв, але й державної влади, уособлюваної гетьманом.

Здiйснивши державний переворот пiд гаслами припинення в країнi анархiї, наведення ладу й спокою, гетьман та уряд у першi мiсяцi свого правлiння виявилися неспроможними подолати як помiщицьку вакханалiю, так i селянськi виступи навiть при сприяннi нiмецьких та австрiйських вiйськ. Адже тi стали додатковим подразником селянського опору.

4 липня Рада Мiнiстрiв змушена була ухвалити закон "Про тимчасовi заходи боротьби з дезорганiзацiєю сiльського господарства". Цей документ був спробою обмежити каральнi заходи мiсцевої адмiнiстрацiї щодо селянства. За порушення постанов губернських земельних комiсiй встановлювався штраф до 50 крб. або 6 мiсяцiв ув'язнення. Навмисне псування посiвiв або зерна не могло каратися бiльше, нiж одним роком тюрми чи примусових робiт46 . Як бачимо, уряд намагався стримувати губернських старост i земельнi комiсiї в їх намаганнi взяти реванш над селянством. Проте дiя цього закону була малоефективною, репресивнi заходи проти селянства тривали. У серпнi мiнiстр внутрiшнiх справ I. Кiстяковський надiслав губернським старостам обiжник, спрямований на припинення каральних акцiй помiщикiв iз метою повернення збиткiв, завданих селянськими грабунками доби Центральної Ради та тимчасового бiльшовицького правлiння. У документi зазначалося: "У багатьох мiсцевостях усе ще й досi проводять свою дiяльнiсть удержуванi на приватнi кошти карательнi загони, якi чинять гвалтовнi речi. Вважаю за необхiдне спинити таку дiяльнiсть карательних загонiв, бо вони без потреби тiльки дратують люднiсть"47 .

Аналiзуючи причини падiння Української Держави, П. Скоропадський самокритично визнавав цi прорахунки у внутрiшнiй полiтицi. Вiн наголошував, що помiщики "хотiли не тiльки до копiйки отримати за все, що було у них взято або знищено пiд час аграрних безпорядкiв, але, на жаль, серед них були i нерiдко випадки, коли вони суми своїх збиткiв дуже перебiльшували"48 . Шкода, що гетьман у своїх розмiрковуваннях не дiйшов до визнання, створеної саме урядом правової бази тих неконтрольованих вiдшкодувань та їх ролi у пiдривi ще нетривкого державного ладу.

На наш погляд, iз запiзненням i неефективно був задiяний такий ключовий iнструмент перерозподiлу землi, як Державний земельний банк. Лише 26 липня на засiданнi Ради Мiнiстрiв почалося обговорення його статуту. Розгляд вiвся постатейно й супроводжувався жвавою дискусiєю. Особливої гостроти набуло питання про спостережну раду банку. її склад свiдчить про суттєву перевагу помiщицьких сил. Союз земельних власникiв мав 3 мандати, а мiнземсправ - лише два49 . Прикметно, що було ухвалене рiшення не включати до ради банку представника мiсцевих земств. Доопрацювання статуту затяглося, i вiн був за-

стр. 77


тверджений лише через мiсяць - 23 серпня, а опублiкований у "Державному вiстнику" 14 вересня50 .

Для розгортання дiяльностi банку з державної скарбницi асигнували досить скромну суму, як для таких потреб - 50 млн. крб. Для порiвняння зазначимо, що на обслуговування цукрової монополiї в липнi уряд видiлив 278 млн. крб. До банку переходило рухоме й нерухоме майно київських вiддiлень всеросiйських дворянського й селянського поземельного банкiв. На жаль, Державний земельний банк успадкував їх чималi борговi зобов'язання. До його коштiв входили й суми вiд реалiзацiї свiдоцтв, надання кредитiв, позик тощо. Головне статутне завдання банку цiлком збiгалося iз цiлями земельної реформи - "утворення тривалих, дрiбних господарств та пiднесення сiльського господарства". Головою спостережної ради був затверджений М. Антонов, а керуючим банком - Р. Будберг51 .

Повiльна пiдготовка земельної реформи викликала занепокоєння й у колах лiберальної iнтелiгенцiї, яка подiляла думку про доцiльнiсть її проведення. Зокрема наприкiнцi серпня вiдомий український громадський дiяч, знавець аграрної справи Є. Чикаленко виступив у газетi "Нова Рада" зi статтею "До земельного питання"52 . Вiн позитивно оцiнив законодавче обмеження норми земельного володiння 25 десятинами, що унеможливлювало появу нових латифундистiв. Одночасно вiн iз тривогою констатував, що уряд "не робить нiяких заходiв, щоб iснуючi вже великоземельнi маєтки швидко розпродувалися й переходили в руки хлiборобiв". Одну з причин такого становища автор статтi вбачав у саботажi "впливових людей". Розумiючи, що гетьман не пiде на непопулярнi заходи щодо великих землевласникiв, Є. Чикаленко пропонував активно задiяти економiчнi механiзми: збiльшити норму земельного володiння, диференцiювавши її в межах 50 - 150 дес. для центральних губернiй i в степовiй зонi до 250 дес. Решту ж земель обкласти жорстким податком, стимулюючи власникiв до продажу земель.

На наш погляд, улiтку 1918 р. гетьман недооцiнював силу впливу Союзу земельних власникiв та Протофiсу на членiв Ради Мiнiстрiв, у тому числi й з питань пiдготовки земельної реформи. На вiдмiну вiд Є. Чикаленка, вiн не вважав їх "впливовими людьми". У "Спогадах" П. Скоропадський зауважує, що вони були далеко не такою серйозною силою, щоб примусити гетьмана вести їхню полiтику53 .

Стурбованiсть вiдсутнiстю реального просування земельної реформи висловлювали й iншi українськi дiячi. Зокрема один iз лiдерiв Української демократично-хлiборобської партiї В. Шемет переконував П. Скоропадського в необхiдностi якнайшвидшого передавання великоземельних маєткiв вiд росiйських i польських помiщикiв до рук українських селян, що змiцнить прошарок дрiбної української буржуазiї й становитиме соцiальну базу гетьманського уряду. П. Скоропадський погоджувався з доказами В. Шемета й навiть розпорядився включити його до складу урядової комiсiї з розробки проекту земельної реформи, але того так i не запросили на її засiдання54 .

Реформування сiльського господарства в Українi перебувало постiйно в полi зору нiмецького командування. Насамперед iшлося про реальнi можливостi вивозу продовольства та сировини. Важливо це також i з огляду на врегулювання становища в українському селi. Адже окупацiйним вiйськам доводилося все бiльше втягуватися в мiсцевi конфлiкти, як правило, на боцi земельних власникiв, виносити вироки вiйськово-польових судiв щодо українських селян.

Нiмецькi фахiвцi з українських справ - Гетш, Рорбах, Оксборн та iн. вмiщували в нiмецькiй пресi спецiальнi статтi, присвяченi аналiзовi помилок Центральної Ради в аграрному питаннi, намiрiв гетьмана провести розумну земельну реформу, про становище українського селянства. Окремi з нiмецьких експертiв навiть вiдвiдали Україну. Зокрема до Києва приїздив проф. М. Зерiнг, людина доволi впливова в урядових колах Нiмеччини.

стр. 78


Деякi газети досить вiдверто писали про полiтику Нiмеччини щодо України. Так, "Berliner Lokal Anzeiger" наводила слова вiце-канцлера Паєра з приводу перевороту в Українi: "Головним завданням нiмецького уряду є закрiпити порядок в Українi, а також зробити можливим виконання договору щодо поставок збiжжя для Нiмеччини й союзних з нею держав"55 . Газета "Berliner Tageblatt" цитувала вiдвертi визнання пiдсекретаря уряду Брауна: "Пружиною всiх дiй в Українi є нiмецький iнтерес, а решта - рiч другорядна"56 . Вiн уважав, що конфлiкт iз Центральною Радою був неминучим. I це випливало вже з факту самої окупацiї України та з кiнцевої цiлi нiмцiв - видобути з краю якнайбiльше хлiба.

Нiмецькi газети опублiкували розмову кореспондента "Reichs-Post" iз гетьманом на початку червня, виклавши його погляди на розв'язання земельного питання: перехiд великих маєтностей у руки селян за державну цiну через посередництво держави, котра дасть вiдшкодування земельним власникам. Цiллю цих перетворень гетьман вважав заснування здорового, консервативного селянського стану57 .

Берлiнський професор Гетш у "Neue Freie Presse" констатував, що й у серединi серпня 1918 р. гетьманському урядовi не вдалося зрушити аграрну реформу й це є найглибшою основою опозицiї гетьмановi, яку не можна недооцiнювати58 . Газета "Ukrainische Blatter" передову статтю цiлком присвятила становищу українського селянства на Подiллi та Волинi. "Iнакше як пеклом не можна назвати такi факти, що польськi помiщики, щоб вiдшкодувати збитки, заподiянi бiльшовиками, спираючись на вiйськову силу, накладають на селян контрибуцiю в 250 тис. крб. за шкоду в 10 тис. крб.", - наголошував автор статтi59 . До речi, вона вийшла пiсля офiцiйного вiзиту гетьмана до Нiмеччини.

Пiзнiше П. Скоропадський згадував, що пiд час зустрiчi з iмператором Вiльгельмом той шкодував, що в Росiї не були проведенi реформи, особливо аграрна. На що гетьман вiдповiв: "У нас, на Українi, повним ходом ведеться розробка аграрної реформи"60 . Оптимiстично оцiнював хiд земельної реформи в Українi й голова Ради Мiнiстрiв Ф. Лизогуб пiд час поїздки до Нiмеччини в серпнi. Мiнiстр внутрiшнiх справ I. Кiстяковський на нарадi з губернськими старостами також запевняв, що реформа ведеться цiлком планово й упевнено. Хоч вiн був добре проiнформований про справжнє становище в українському селi.

Водночас головний промотор земельної реформи В. Колокольцев висловлювався бiльш обережно щодо її перспектив. Вiн розумiв, що нiхто не наважиться на примусове вiдiбрання землi в помiщикiв, а вiдтак i швидке її завершення не можливе. Восени стало очевидним, що й сам мiнiстр уже є гальмом реформи. Його погляди на перспективи її проведення не вiдповiдали анi поглядам гетьмана, анi сподiванням нiмецького командування. Вiдчуваючи тиск Всеукраїнського союзу земельних власникiв та Протофiсу, вiн був нездатним на рiшучi дiї й стверджував, що земельнi вiдносини врегулюються через вiльний продаж землi61 .

Пiсля вiдставки В. Колокольцева з посади мiнiстра лiва преса звинуватила його в стримуваннi земельної реформи, намаганнi "захистити права великих земельних власникiв, а селянам вiддати клинцi, одрiзки помiщицьких земель"62 . На наш погляд, це були не зовсiм обгрунтованi закиди. В. Колокольцев при вiдсутностi рельєфного українського патрiотизму все ж був добрим фахiвцем i послiдовно вiдстоював основнi засади земельної реформи. Керована ним урядова комiсiя встигла чимало зробити в справi її пiдготовки. Проте на якомусь етапi мiнiстр, не бачачи полiтичної волi гетьмана та уряду зламати опiр великих землевласникiв, i сам зневiрився в можливостях динамiчного проведення аграрних перетворень в Українi. П. Скоропадський уважав, що заради справедливостi справжнiм автором проекту земельної реформи слiд уважати В. Колокольцева, а не В. Леонтовича, хоча тому й довелося представляти документ на розгляд уряду63 .

стр. 79


Восени 1918 р. стало очевидним, що земельнi власники за умов вiльного продажу землi позбуватися її не мали намiру. Усе бiльшого розмаху набувала здача землi в оренду. У перiод жовтневої урядової кризи директор Українського телеграфного агентства Д. Донцов занотував у щоденнику: "Iз земельних банкiв нiчого не виходить. Нiхто нiчого не продає й не купує. А коли й продають, то великi власники великим. Форма продажi - закладна"64 .

Документальнi матерiали й спогади П. Скоропадського дозволяють зробити висновок, що гетьман лише в жовтнi, пiсля вiдставки уряду, усвiдомив усю небезпеку подальшого затягування земельної реформи. Вiн активно почав займатися питаннями її розробки, провiв ряд зустрiчей iз представниками полiтичних партiй. Мiнiстерство земельних справ пiдготувало порiвняльнi статистичнi данi про кiлькiсть землi на душу населення в Українi, Росiї та iнших країнах. Цифровi викладки ще бiльше ствердили його в думцi про обмеженiсть земельних ресурсiв в Українi й можливiсть забезпечення землею лише малоземельних селян. При цьому вiн наголошував, що "треба мати на метi - державу, а не жалюгiдну сентиментальнiсть"65 .

Гетьман розпорядився сформувати представницьку комiсiю з питань земельної реформи пiд його керiвництвом. 11 листопада новий мiнiстр земельних справ В. Леонтович внiс на розгляд уряду проект положення про особливу нараду з питань земельної реформи66 . Склад комiсiї був досить численним i розмаїтим. До неї входили представники гетьмана, уряду, мiнiстерств i вiдомств, спiлок, ученi, аграрiї-практики. Зокрема, гетьмана представляли Ф. Лизогуб та В. Подпалєв. До комiсiї входило близько 50 учених. її склад постiйно поновлювався. Майже на кожному засiданнi Ради Мiнiстрiв iшлося про формування особливої наради67 . Пiсля проголошення гетьманом федеративної грамоти зi складу комiсiї вийшла група В. Шемета, який заявив, що проведення реформи можливо лише в незалежнiй Українi.

18 листопада один iз членiв попередньої урядової комiсiї, заступник мiнiстра земельних справ В. Брунст запропонував розглянути результати роботи комiсiї на засiданнi Ради Мiнiстрiв. Однак ця пропозицiя була вiдхилена з огляду на вимоги гетьмана сформувати нову особливу нараду з питань земельної реформи68 .

Перше її засiдання було призначено на суботу 23 листопада. Проте стрiмкий перебiг внутрiшньополiтичних подiй, невизначенiсть мiжнародного становища України не сприяли налагодженню роботи комiсiї. Формування її складу так i не було завершено. Делегати українських органiзацiй виходили з її складу. Представники помiщикiв у комiсiї фактично саботували роботу, сподiваючись на швидкий прихiд вiйськ Антанти, якi поховають iдею самої реформи.

Розвиток подiй не дозволив гетьмановi придiлити роботi комiсiї достатньо уваги. її засiдання перетворювалися на некерований дискусiйний клуб. З огляду на це, П. Скоропадський наказав В. Леонтовичу пiдготувати пакет законопроектiв на розгляд уряду. Фактично це були напрацювання комiсiї В. Колокольцева.

Рада Мiнiстрiв в основному схвалила проект земельної реформи, проте визнала за необхiдне продовжити роботу створеної гетьманом комiсiї. В. Леонтович у спогадах приписує лише собi авторство закону: "За цей час я склав пiдписаний гетьманом та виголошений, але нiколи не здеталiзований i не переведений у життя план проведення кабiнетом мiнiстрiв аграрної реформи"69 .

Оцiнюючи спроби впровадження земельної реформи в добу Української Держави, П. Скоропадський стверджував: "Нiколи ще аграрне питання не було так близько до свого розумного вирiшення, як у листопадi 1918 року на Українi"70 . Вiдомий український фiнансист i урядовець Х. Лебiдь-Юрчик також уважав цей законопроект найбiльш прогресивним на той час, порiвнюючи його з новозеландським71 .

стр. 80


Цi висновки й оцiнки, неодноразово також повторенi в працях сучасних прихильникiв останнього українського гетьмана, слiд сприймати лише a priori. Якщо перефразувати слова П. Скоропадського, то Господь не дав йому сили й часу здiйснити задумане, у тому числi й земельну реформу.

Проте сьогоднi бiльш актуальним є з'ясування об'єктивних i суб'єктивних причин невдалої спроби еволюцiйного розв'язання проблеми земельних вiдносин в Українськiй Державi.

На наш погляд, найголовнiшi з них зводяться до наступного:

1. Вiрне з теоретичного погляду положення про непорушнiсть права приватної власностi в конкретно-iсторичних умовах тогочасної України створило суттєвi бар'єри на шляху реалiзацiї iманентно прогресивної аграрної реформи. Закони Української Держави дали помiщицтву юридичнi пiдстави для вiдновлення своєї земельно-майнової власностi, необмеженого вiдшкодування заподiяних збиткiв. До цих акцiй залучалися нiмецько-австрiйськi вiйська та мiсцевi озброєнi загони. Психологiчний шок, отриманий ними взимку - навеснi 1917 - 1918 рр. унаслiдок селянського "чорного передiлу", був подоланий. Сподiвання влади, що помiщики з переляку почнуть розпродаж землi, не справдилися.

2. Внутрiшньополiтична ситуацiя в Українськiй Державi також виступала стримуючим фактором проведення земельної реформи. Помiщицькi "реставрацiйнi" дiї, тривала нездатнiсть їх приборкання центральною владою викликали масове невдоволення та збройний опiр селянства. Водночас лiва українська соцiалiстична опозицiя вела цiлеспрямовану роботу по пiдриву полiтики гетьманату, пiдживлюючи селянський повстанський рух i партизанську вiйну.

3. Фактична окупацiя українських земель породжувала багатопланову залежнiсть гетьманського уряду вiд економiчних та полiтичних iнтересiв держав Четвертного союзу. Вони пiдтримували iдеологiю проведення земельної реформи в Українi. Проте не могли допустити докорiнних змiн в аграрному секторi, якi б поставили пiд загрозу швидше отримання обумовлених угодами збiжжя та сировини. Тому намiри гетьмана щодо реалiзацiї головної ланки земельної реформи - лiквiдацiї латифундистських володiнь - стримувалися усвiдомленням необхiдностi дотримання взятих економiчних зобов'язань перед союзниками. Вiн був змушений вiдкласти цi елементи реформи до завершення збирання врожаю, суттєво затягуючи процес аграрних перетворень. Навiть при найсприятливiшому перебiгу подiй запровадження основних положень земельної реформи могло статися лише ранньої весни 1919 р.

4. Уряд Української Держави виявився не готовим до здiйснення повномасштабного фiнансового та технологiчного забезпечення земельної реформи. Спецiально створений Земельний банк так i не став реалiзатором головних положень реформи. Крiм тривалої вiдсутностi законодавчих пiдстав, зокрема твердих цiн на землю, недостатнiми були i його валютнi резерви. Банк не розпочав активних операцiй не тiльки щодо помiщицьких земель, але й стосовно власного земельного фонду в 142 тис. десятин. У розпорядженнi влади не було необхiдної кiлькостi геодезичних та землевимiрювальних iнструментiв, якi довелося замовляти в Нiмеччинi. Бракувало й вiдповiдних фахiвцiв. Лише в останнiй день своєї дiяльностi уряд ухвалив рiшення про вiдкриття землемiрської школи.

5. П. Скоропадський i уряд пiддавалися могутньому тиску протидiї земельнiй реформi з боку таких впливових органiзацiй, як Всеукраїнський союз земельних власникiв та Протофiс. У жовтнi-листопадi 1918 р. їх представники фактично заблокували роботу очолюваної гетьманом великої земельної комiсiї. У питаннях аграрної реформи гетьман не мав пiдтримки й полiтичних партiй - анi лiвих, анi правих. Першi не сприймали гетьманат iдейно й готувалися до його повалення, другi стояли на сторожi iнтересiв великих землевласникiв.

стр. 81


6. Українське селянство пiд впливом безоплатної "соцiалiзацiї" землi не виявляло готовностi беззастережно викладати за неї свої кровнi кошти. До того ж апокрифiчнiсть гетьманського режиму, пiдтримуваного окупацiйними вiйськами, потенцiйно таїла можливiсть нових владних змiн, а вiдтак i експропрiацiї куплених селянами земель. Усе це продукувало дисбаланс мiж суб'єктами земельної реформи, фактично унеможливлюючи досягнення соцiального компромiсу як неодмiнної умови втiлення її в життя.

I насамкiнець слiд вказати на вирiшальний вплив фактора часу. Очевидно, що як у загальному пiдсумку, так i в сферi трансформацiї земельних вiдносин, вiн не зiграв на руку гетьманату. Такий масштабний проект навiть за найсприятливiших умов майже неможливо здiйснити за якихось 7 мiсяцiв.

-----

1 Дорошенко Д. Iсторiя України 1917 - 1923 рр. - К., 2002. - Т. 2. - С. 197.

2 Полонська-Василенко Н. Iсторiя України. - К., 1992. - Т. 2. - С. 515.

3 Липинський В. Листи до братiв-хлiборобiв. - К.; Фiладельфiя, 1995. - С. 10.

4 Kutschabski W. Die Westukraine im Kampfe rait Polen und dem Bolschewismus in den jahren 1918 - 1923. - Berlin, 1934. - S. 100 - 101.

5 Винниченко В. Вiдродження нацiї. - Київ; Вiдень, 1920. - Ч. III. - С. 26; Христюк П. Замiтки i матерiали до iсторiї української революцiї 1917 - 1920 рр. - Вiдень, 1921. - Т. 3. - С. 52 - 54; Мазепа I. Україна в огнi i бурi революцiї 1917 - 1921. - К., 2003. - С. 61.

6 Субтельний О. Україна. Iсторiя. - К., 1993. - С. 440; Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. - Львiв, 1991. - С. 148; Гунчак Т. Україна: Перша половина XX ст.: Нариси полiтичної iсторiї. - К., 1993. - С. 141 - 154.

7 Нагаєвський I. Iсторiя Української держави XX столiття. - К., 1993. - С. 406 - 408.

8 Рубач МЛ. Очерки по истории революционного преобразования аграрных отношений на Украине. - К., 1957; Супруненко Н. И. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине (1918 - 1920). - М., 1966; Скляренко Є. Боротьба трудящих України проти нiмецько-австрiйських окупантiв i гетьманщини в 1918 р. - К., 1960; Тичина В. Боротьба проти нiмецьких окупантiв i внутрiшньої контрреволюцiї на Українi у 1918 р. - Х., 1969; Рубач М. Очерки по истории революционного преобразования аграрных отношений на Украине. - К., 1956; Українська РСР в перiод громадянської вiйни 1917 - 1920 рр.: У 3-х т. - К., 1967 - 1970; Велика Жовтнева соцiалiстична революцiя i громадянська вiйна на Українi (1917 - 1920). - К., 1977.

9 Українська революцiя i державнiсть (1917 - 1920 рр.). Науково-бiблiографiчне видання. - К., 2001. - С. 399 - 466.

10 Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державнiсть у 1917 - 1919 рр. Iсторико-генетичний аналiз. - К., 1995; Бiлодiд О., Панченко В. Павло Скоропадський i Україна. -К., 1997; Папакiн Г. Павло Скоропадський: патрiот, державотворець, людина. Iсторико-архiвнi нариси. - К., 2003; Терещенко Ю. Гетьманат Павла Скоропадського // Гетьманський альманах. - 2003. - N 2.

11 Солдатенко В. Українська революцiя. Iсторичний нарис. - К., 1999; Литвин С. Скоропадський i Петлюра: спроба спростування мiфiв в iсторiографiї Української Держави 1918 року // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. - К., 1998; Верстюк В. Гетьманська держава 1918 р. у контекстi української революцiї // Український iсторик. - 1999. - N 2 - 4; Полiтична iсторiя України. XX столiття: У 6-ти т. - К., 2003. - Т. 2; Литвин В. Україна: доба вiйни i революцiї (1914 - 1920). - К., 2003.

12 Реєнт О. Павло Скоропадський. - К., 2003.

13 Терела Г. Аграрна полiтика Української Держави П. Скоропадського. Автореф. дис. ... канд. iст. наук. - Днiпропетровськ, 1998.

14 Малиновський Б. Аграрна полiтика Австро-Угорщини та Нiмеччини в Українi 1918 р. Автореф. дис. ... канд. iст. наук. - Днiпропетровськ, 2002.

15 Ковальова Н. Аграрна полiтика українських урядiв (1917 - 1921 рр.). Автореф. дис. ... канд. iст. наук. - Днiпропетровськ, 1999.

16 Корновенко С. Аграрна полiтика Гетьманату: теоретичний аспект // Український селянин. 36. наук, праць. - Черкаси, 2004. - Вип. 8.

стр. 82


17 Мякота С. Економiчна полiтика уряду Української Держави (травень-грудень 1918 р.). Автореф. дис. ... канд. iст. наук. - К., 1997; Проданюк Ф. Внутрiшня полiтика Української Держави (29 квiтня - 14 грудня 1918 р.). Автореф. дис. ... канд. iст. наук. - К., 1997.

18 Кульчицький С. Мiсце гетьманської держави в українському державотворчому процесi 1917 - 1920 рр. // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. - К., 1998. - С. 4 - 5.

19 Скоропадський П. Спогади. Кiнець 1917 - грудень 1918 р. - К.; Фiладельфiя, 1995.

20 Осауленко Л., Засєкiн В. Гетьман України Павло Скоропадський. 29 квiтня - 14 грудня 1918 р. - Луцьк, 2003. - Кн. 1. - С.539 - 541.

21 Скоропадський П. Спогади... - С. 47.

22 Папакiн Г. Павло Скоропадський: патрiот, державотворець, людина. - К., 2003. - С. 233.

23 Державний вiстник. - 1918. - 16 травня.

24 Скоропадський П. Спогади... - С. 137.

25 Геращенко Т. Українська народна громада // Вiсник Київського державного лiнгвiстичного унiверситету. - 2000. - Вип. 4. - С. 209 - 210.

26 Скоропадський П. Спогади... - С. 137.

27 Дорошенко Д. Iсторiя України 1917 - 1923 рр. - Т. 2. - С. 24.

28 Скоропадський П. Спогади... - С. 202, 283.

29 Там само. - С. 150, 162, 170.

30 Державний вiстник. - 1918. - 16 травня.

31 Нова Рада. - 1918. - 28 травня.

32 Центральний державний архiв вищих органiв влади i управлiння України (далi - ЦДАВО). - Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 6. - Арк. 25 зв.

33 Скоропадський П. Спогади... - С. 202.

34 Державний вiстник. - 1918. - 16 травня.

35 ЦДАВО. - Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 13. - Арк. 22 - 24.

36 Там само. - Спр. 6. - Арк. 17 - 17 зв.

37 Там само. - Арк. 13.

38 Державний вiстник. - 1918. - 16 червня.

39 ЦДАВО. - Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 13. - Арк. 35 - 35 зв.

40 Державний вiстник. - 1918. - 16 червня.

41 ЦДАВО. - Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 13. - Арк. 61.

42 Державний вiстник. - 1918. - 19 липня.

43 Там само.

44 ЦДАВО. - Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 6. - Арк. 140 - 142 зв.

45 Скоропадський П. Спогади... - С. 290.

46 ЦДАВО. - Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 6. - Арк. 84.

47 Нова Рада. - 1918. - 14 серпня.

48 Скоропадський П. Спогади... - С. 183.

49 ЦДАВО. - Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 6. - Арк. 113 зв.

50 Державний вiстник. - 1918. - 14 вересня.

51 Там само. - 21 вересня.

52 Нова Рада. - 1918. - 27 серпня; Чикаленко Є. Щоденник. - Т. 2. - 1918 - 1919. - К., 2004. - С. 110.

53 Скоропадський П. Спогади... - С. 208 - 209.

54 Чикаленко Є. Щоденник. - С. 109.

55 Berliner Lokal Anzeiger. - 1918. - 5 травня.

56 Berliner Tageblatt. - 1918. - 16 травня.

57 Kolnische Zeitung. - 1918. - 7 червня.

58 Українське слово. - 1918. - 16 серпня.

59 Ukrainische Blatter. - 1918. - 25 вересня.

60 Скоропадський П. Спогади... - С. 276.

61 Нова Рада. - 1918. - 6 вересня.

62 Там само. - 16 жовтня.

63 Скоропадський П. Спогади... - С .282 - 283.

стр. 83


61 Донцов Д. Рiк 1918, Київ. - К., 2002. - С. 111.

65 Скоропадський П. Спогади... - С. 285 - 286.

66 ЦДАВО. - Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 7. - Арк. 38 зв., 51, 53, 62.

67 Там само. - Арк. 53 - 62.

68 Там само. - Арк. 51.

69 Леонтович В. Зiбрання творiв. - К., 2005. - Т. З. - С. 76.

70 Скоропадський П. Спогади... - С. 287.

71 Лебiдь-Юрчик Х. Бюджетове право. - Львiв, 1927. - С. 135 - 136; Дорошенко Д. Iсторiя України 1917 - 1923 рр. - Т. 2. - С. 202.

The article is devoted to the researching of one of the greatest projects of Hetmanate of P. Skoropads'ky - to the land reform. Social, economical and political causes of its carrying out, preparation of legislative acts, creation of different levels of population and main reasons of failure of its realization are elucidated.


© elibrary.com.ua

Permanent link to this publication:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/ЗЕМЕЛЬНА-РЕФОРМА-ГЕТЬМАНА-ПАВЛА-СКОРОПАДСЬКОГО-СПРОБИ-ПРОВЕДЕННЯ-ТА-ПРИЧИНИ-НЕВДАЧI

Similar publications: LRussia LWorld Y G


Publisher:

Николай СидоренкоContacts and other materials (articles, photo, files etc)

Author's official page at Libmonster: https://elibrary.com.ua/Sidorenko

Find other author's materials at: Libmonster (all the World)GoogleYandex

Permanent link for scientific papers (for citations):

ЗЕМЕЛЬНА РЕФОРМА ГЕТЬМАНА ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО: СПРОБИ ПРОВЕДЕННЯ ТА ПРИЧИНИ НЕВДАЧI // Kiev: Library of Ukraine (ELIBRARY.COM.UA). Updated: 27.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/ЗЕМЕЛЬНА-РЕФОРМА-ГЕТЬМАНА-ПАВЛА-СКОРОПАДСЬКОГО-СПРОБИ-ПРОВЕДЕННЯ-ТА-ПРИЧИНИ-НЕВДАЧI (date of access: 29.11.2021).


Comments:



Reviews of professional authors
Order by: 
Per page: 
 
  • There are no comments yet
Related topics
Publisher
2231 views rating
27.08.2014 (2651 days ago)
0 subscribers
Rating
0 votes
Related Articles
Запрещает ли PayPal азартные игры?
Catalog: Экономика 
Yesterday · From Україна Онлайн
IN THE INTERESTS OF ENERGY STABILITY
5 days ago · From Україна Онлайн
Аварии на топливе Westinghouse случались и ранее, начиная с 1979 года, когда произошла крупнейшая в истории США авария на АЭС Три-Майл-Айленд, в результате которой зафиксировано расплавление 50% активной зоны реактора. Далее Westinghouse делала попытки торговать с Чехией, однако опасные эксперименты по замене оригинального топлива окончились досрочной его выгрузкой из 1-го энергоблока АЭС Темелин в январе 2007 года, по причине его сильной деформации. Вышедшие из строя вэстингхаусовские тепловыводящие сборки на 3-м энергоблоке Южно-Украинской АЭС были в экстренном порядке заменены на стандартные ТВЭЛовские.
Catalog: Экология 
6 days ago · From Naina Kravetz
HISTORY OF ROADS AND GROUND TRANSPORT ACCORDING TO ARCHEOLOGICAL DATA
Catalog: История 
8 days ago · From Україна Онлайн
BASIC UNIT FOR THE AMERICAN ACCELERATOR
9 days ago · From Україна Онлайн
TRANSITION TO CONTROLLED EVOLUTION OF THE BIOSPHERE
Catalog: Биология 
9 days ago · From Україна Онлайн
DEVONIAN PALEOSOILS OF THE ANDOMA MOUNTAIN
9 days ago · From Україна Онлайн
Безопасно ли брать кредит в Интернете?
Catalog: Экономика 
10 days ago · From Україна Онлайн
Знакомьтесь! Google: Платформа для маркетинга
10 days ago · From Україна Онлайн
Как узнать актуальный курс валют на сегодня?
Catalog: Экономика 
10 days ago · From Україна Онлайн

Actual publications:

Latest ARTICLES:

ELIBRARY.COM.UA is an Ukrainian library, repository of author's heritage and archive

Register & start to create your original collection of articles, books, research, biographies, photographs, files. It's convenient and free. Click here to register as an author. Share with the world your works!
ЗЕМЕЛЬНА РЕФОРМА ГЕТЬМАНА ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО: СПРОБИ ПРОВЕДЕННЯ ТА ПРИЧИНИ НЕВДАЧI
 

Contacts
Watch out for new publications: News only: Chat for Authors:

About · News · For Advertisers · Donate to Libmonster

Ukraine Library ® All rights reserved.
2009-2021, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map)
Keeping the heritage of Ukraine


LIBMONSTER NETWORK ONE WORLD - ONE LIBRARY

US-Great Britain Sweden Serbia
Russia Belarus Ukraine Kazakhstan Moldova Tajikistan Estonia Russia-2 Belarus-2

Create and store your author's collection at Libmonster: articles, books, studies. Libmonster will spread your heritage all over the world (through a network of branches, partner libraries, search engines, social networks). You will be able to share a link to your profile with colleagues, students, readers and other interested parties, in order to acquaint them with your copyright heritage. After registration at your disposal - more than 100 tools for creating your own author's collection. It is free: it was, it is and always will be.

Download app for smartphones