Libmonster ID: UA-2908

Автор: С. В. АБРОСИМОВА

У статтi висвiтлюється життєвий i творчий шлях академiка Д.I.Яворницького - вiдомого українського iсторика запорiзького козацтва, етнографа, фольклориста, археолога, археографа, музейного дiяча й письменника. Аналiзується творча лабораторiя вченого, його внесок у розвиток українського нацiонального руху кiнця XIX - початку XX ст. Автор уводить до наукового обiгу значний масив нових джерел, передусiм листування Д.I.Яворницького.

Iм'я академiка Дмитра Iвановича Яворницького (1855-1940) сьогоднi є одним iз найвiдомiших в Українi. Вiн уславився перш за все як iсторик запорiзького козацтва, неперевершений збирач iсторичних пам'яток i фундатор Днiпропетровського iсторичного музею. Його по праву вважають "енциклопедистом" козаччини, "Нестором" Запорiзької Сiчi.

Великих зусиль Дмитро Iванович доклав до популяризацiї iсторичних знань серед широкого загалу української людностi. Значних масштабiв набула його культурно-громадська дiяльнiсть.

Д.Яворницький гармонiйно поєднував у собi енциклопедичнiсть знань, широчiнь наукових iнтересiв, неабияку працьовитiсть, всепоглинаючий дослiдницький запал, подвижництво, органiзацiйний i педагогiчний талант. Вiн був великим патрiотом України, активним i послiдовним дiячем українського нацiонального руху, боровся за розвиток української культури i мови, проти цензурного тиску на друковане слово, матерiально й творчо пiдтримував українськi перiодичнi видання та iншi нацiональнi почини.

Дiапазон наукових iнтересiв Д.Яворницького яскраво демонструє творча спадщина вченого, що налiчує понад 200 опублiкованих праць з iсторiї, археологiї, етнографiї, фольклористики, лексикографiї, археографiї, архiвознавства, музейної справи, спецiальних iсторичних дисциплiн, мистецтвознавства, пам'яткознавства, краєзнавства, а також художнi твори - прозовi й поетичнi¹ . Крiм того, значний комплекс матерiалiв, передусiм фольклорних i лексичних, ще чекають на публiкацiю. За життя Дмитро Iванович зiбрав 60 тис. слiв для словника української мови, 10 тис. одиниць фольклорного матерiалу, записав понад 3 тис. пiсень, дослiдив бiльше 1000 археологiчних об'єктiв.

Дослiдження творчостi Д.Яворницького розпочалося ще за його життя² . Першим вiдгуком на твори вченого були рецензiї в перiодичних виданнях України та Росiї³ . Оцiнки були неоднозначними. Високу оцiнку працям Дмитра Iвановича дали Б.Грiнченко, I.Нечуй-Левицький, О.Пипiн, М.Сумцов, I.Франко та iн. Негативної критики дослiдник зазнав з боку I.Житецького, О.Лазаревського, В.Ястребова й iн., якi обвинувачували його в iдеалiзацiї запорiзького козацтва, белетризацiї наукових творiв, у вiдсутностi узагальнень i наукових методiв дослiдження, безсистемному нагромадженнi в авторському текстi джерел та у вiдсутностi їх критичного аналiзу. За висловом Н.Полонської-Василенко, Д.Яворницький "почепив на iсторiю Запорiжжя "серпанок романтизму""⁴ .

Проте усi рецензенти вiдзначали велику наполегливу працю вченого у царинi виявлення та збирання джерел, його "щиру любов до рiдної старовини". Iсторик Д.Дорошенко головною заслугою Д.Яворницького вважав розшук i публiкацiю ним великої кiлькостi етнографiчного й топографiчного матерiалу, що являє собою неоцiненну джерельну базу для майбутнiх дослiджень⁵ .

Абросимова Свiтлана Вiкторiвна - канд. iст. наук, провiд, наук, спiвроб. Днiпропетровського iсторичного музею iм. Д.I.Яворницького.

стр. 4

На думку сучасних дослiдникiв (М.Олiйник-Шубравської, М.Ковальського, В.Заруби, В.Воронова, Л.Скупейка, Н.Василенко, Н.Ченцової та iн.), критика творiв Д.Яворницького з боку деяких iсторикiв, зокрема О.Лазаревського, була тенденцiйною й однобiчною, а її причини криються в рiзних оцiнках ролi Запорiзької Сiчi. Так, О.Лазаревський розглядав Запорiзьку Сiч в останнi часи її iснування як негативне явище, лiквiдацiя якого, на його думку, була закономiрною. Д.Яворницький, навпаки, вважав її прогресивним явищем в iсторiї України⁶ . У демократизмi й вiльнолюбствi Запорiжжя вiн вбачав головну причину лiквiдацiї Сiчi росiйським царизмом. Як уважають сучаснi вченi, саме пiд ударами несправедливої критики Д.Яворницький не став писати 4-й том "Iсторiї запорозьких козакiв" i взагалi "переключився" на лiтературнi твори⁷ .

Етапним в оцiнцi життєвого шляху i творчого доробку Дмитра Iвановича став 1913 p., коли широка громадськiсть вiдсвяткувала 30-рiччя науково-педагогiчної дiяльностi Д.Яворницького. Безумовно, ювiлейнi статтi (О.Авчиннiкова, М.Сумцова, Г.Гасенка, Д.Дорошенка, М.Новицького, Олени Пчiлки, В.Строменка та iн.) вiдзначалися певним панегiризмом, проте яскраво висвiтлили основнi напрями дiяльностi дослiдника, його головнi здобутки i визначили роль, яку учений вiдiграв у культурно-громадському життi українського суспiльства того часу⁸ .

У 1920-тi pp. певне висвiтлення здобула музейна, археологiчна, фольклорно-етнографiчна та лiтературна дiяльнiсть Д.Яворницького (В.Бiлий, П.Єфремов, П. Матвiєвський)⁹ .

Iз моменту обвинувачення Д.Яворницького у 1933 р. в "українському буржуазному нацiоналiзмi" i "контрреволюцiйнiй дiяльностi" його iм'я тривалий час було в опалi, а книги не перевидавалися. Радянська iсторiографiя розглядала його як представника української буржуазної iсторiографiї, у творах якого запорiзька громада доходила до повної соцiальної гармонiї. Проте, як i дореволюцiйнi вченi, радянськi iсторики вiддавали належне колосальнiй евристичнiй та публiкацiйнiй дiяльностi Д.Яворницького¹⁰ .

У перiод короткочасної "вiдлиги" 1960-х pp. побачили свiт декiлька видань, присвячених ученому, передусiм бiобiблiографiчний покажчик "Дмитро Iванович Яворницький" (К.,1969), укладений I.Гапусенком, iз ґрунтовною науковою бiографiєю вченого. Укладач пiдкреслив, що головна заслуга Д. Яворницького полягала у визначеннi прогресивної ролi козацтва в iсторiї України, а також вiдзначив, що працi "енциклопедиста" козаччини мають не тiльки велике наукове, а й суспiльне значення i не втратили його i сьогоднi. I.Гапусенковi належить публiкацiя лекцiї Д.Яворницького, що була прочитана у 1901 р. студентам Московського унiверситету¹¹ .

У 1960-тi pp. i до сьогодення широку популярнiсть здобула книга бiографiчних оповiдань про Д.Яворницького днiпропетровського письменника Iвана Шаповала "В пошуках скарбiв", перше видання якої побачило свiт у 1963 р. I.Шаповал (1905-2003) особисто знав Д.Яворницького i деякий час працював ученим секретарем Днiпропетровського iсторичного музею, яким керував Дмитро Iванович. Високу оцiнку цiй книзi у популяризацiї творчостi останнього дав Максим Рильський, котрий також був особисто знайомий iз Д.Яворницьким i називав його "запорозьким характерником".

Значний внесок у дослiдження життя й творчостi Дмитра Iвановича зробила київська дослiдниця Марiя Олiйник-Шубравська - автор численних наукових статей i першої, й поки що єдиної в iсторiографiї, ґрунтовної монографiї, присвяченої життєвому шляху та фольклористично-етнографiчнiй дiяльностi ученого¹² . Дослiдниця пiдкреслила, що Д.Яворницький дивився на Запорiжжя переважно очима закоханого романтика. Звiдси йде i певна iдеалiзацiя ним Запорiзької Сiчi. М.Олiйник-Шубравськiй належить прiоритет активного введення до наукового обiгу епiстолярної спадщини Д.Яворницького, висвiтлення творчих стосункiв уче-

стр. 5

ного з видатними дiячами науки та культури, як-от: М.Лисенко, М.Коцюбинський, Я.Новицький, I.Рєпiн та iн. Вона також здiйснила перевидання книг Дмитра Iвановича "Запорожжя в залишках старовини i переказах народу", "За чужий грiх" та упорядкувала збiрку пiсень, наспiваних Д.Яворницьким¹³ . Усi цi видання супроводжуються ґрунтовними вступними статтями дослiдницi.

На початку 1970-х pp., через тиск тоталiтарної системи в Радянському Союзi, iм'я та працi Д.Яворницького знову майже 20 рокiв перебували у забуттi. I лише завдяки оновленню українського суспiльства, пiднесенню нацiонального руху й здобуття Україною у 1991 р. незалежностi, творча спадщина вченого повернулася до широкого читача, почалося активне дослiдження його життєвого й творчого шляху. Своєрiдними етапами у розробцi наукової бiографiї видатного вченого є регiональнi, всеукраїнськi та мiжнароднi конференцiї, що проводить Днiпропетровський iсторичний музей, фундатором i директором якого понад ЗО рокiв (1902-1933) був Д.Яворницький. Перша така конференцiя вiдбулася у жовтнi 1990 р. i була присвячена 135-рiччю вiд дня народження вченого¹⁴ . У 1993 р. у Запорiжжi вiдбулися науковi читання на пошану Д.Яворницького¹⁵ .

Значно активiзувалося дослiдження творчої спадщини Дмитра Iвановича у зв'язку iз святкуванням 140-рiчного ювiлею вченого у листопадi 1995 p.¹⁶

Останнiм часом творчiсть Д.Яворницького є об'єктом дослiдження iсторикiв, археологiв, фольклористiв, етнографiв, фiлологiв, мовознавцiв, мистецтвознавцiв! та iн. З'явилися дисертацiї, присвяченi творчостi Д.Яворницького у галузi археологiї (I.Яременко) та лiтературознавства (I.Руснак)¹⁷ .

Певним внеском в iсторiографiю дослiдження творчої спадщини Д.Яворницького є статтi-передмови до перевиданих книг ученого. Це, зокрема, статтi О.Гуржiя, М.Ковальського, В.Мороза, М.Олiйник-Шубравської, I.Сварника, Г.Сергiєнка, В.Смолiя, П.Соханя, в яких аналiзуються конкретнi твори Д.Яворницького, його iсторичнi погляди, визначається роль, яку вчений вiдiграв у розвитку вiтчизняної гуманiтарної науки¹⁸ .

Вагомий внесок у популяризацiю особистостi й творчого доробку Д.Яворницького зробили письменники Г.Гусейнов, В.Савченко, М.Чабан, I.Шаповал та iн.¹⁹

У сучаснiй iсторiографiї набули висвiтлення новi аспекти в бiографiї Д.Яворницького, його iсторичнi погляди, роль релiгiї й церкви у свiтоглядi вченого²⁰ . Пiдкреслено, що дослiдницька методика Дмитра Iвановича базувалася на "концептуальних iмперативах М.Костомарова", i що саме Д.Яворницький "завершив" формування iсторико-етнографiчного напряму в українськiй iсторiографiї²¹ . Днiпропетровський iсторик В.Заруба досить об'єктивно поставився до загальновiдомої тези про iдеалiзацiю Д.Яворницьким запорiзького козацтва. Дослiдник вiдзначив, що учений бачив i негативнi моменти в iсторiї козацтва, передусiм "рiзку майнову диференцiацiю й гостру соцiальну боротьбу"²² .

Глибоке обґрунтування актуальностi створення наукової комплексної бiографiї Д.Яворницького належить М.Ковальському, в розвiдках якого синтезован завдання методологiчного, iсторiографiчного та джерелознавчого характеру²³ . Учений визначив прiоритетнi напрями у створеннi такої працi, багато уваги придiлив розробцi джерельної бази з цього питання, дослiдив варшавський i петербурзький перiоди в дiяльностi Д.Яворницького, визначив внесок останнього у створеннi джерельної бази з iсторiї України XVII-XVIII ст.

М.Ковальський пiдкреслив вплив М.Костомарова на дослiдницьку методику Д.Яворницького, в якiй новаторським моментом був комплексний пiдхiд до вивчення та використання пам'яток, формування джерельної бази дослiдження На думку М.Ковальського, Дмитро Iванович реалiзував костомаровськi задуми i настанови щодо вивчення iсторiї запорiзького козацтва, ґрунтуючись на залученнi в ареал дослiдження пам'яток писемностi, даних фольклору, спогадiв нащадкii

стр. 6

козакiв, на врахуваннi особливостей природно-географiчного середовища i топонiмiки поселення запорожцiв²⁴ .

Однiєю з особливостей Д.Яворницького М.Ковальський уважає те, що вiн був не кабiнетним ученим, а популяризатором iсторiї України в народних масах (шляхом публiчних та навчальних лекцiй, екскурсiй)²⁵ .

Останнiм часом значно активiзувалося введення до наукового обiгу документiв особового архiву Д.Яворницького²⁶ , зокрема його епiстолярної спадщини, значна частина якої зберiгається в Днiпропетровському iсторичному музеї²⁷ . У поєднаннi з творами вченого, листування Д.Яворницького дає великi можливостi для висвiтлення життєвого шляху й творчої лабораторiї iсторика.

Народився Дмитро Iванович Яворницький (Еварницький) 7 листопада (26 жовтня за ст. ст.) 1855 р. у с.Сонцiвка Харкiвського повiту Харкiвської губернiї (нинi - с. Борисiвка Харкiвського р-ну Харкiвської обл.) у родинi бiдного сiльського псаломщика Iвана Якимовича Яворницького (1827-1885), який незадовго до смертi став дяком. Мати - Ганна Матвiївна Терновська (? - 1917) - була простою селянкою. Свiй родовiд учений виводив вiд панiв iз Галичини, якi по Нацiонально-визвольнiй вiйнi середини XVII ст. оселилися на теренах майбутнього Змiївського повiту на Харкiвщинi²⁸ . Дiд Дмитра Iвановича володiв невеличким хутором Яворницький у Змiївському повiтi. Згодом учений успадкував цей хутiр²⁹ .

Походження свого прiзвища iсторик пояснював вiд слова "явор" або "яворник". "Дерево таке, - зазначав вiн, - що здаєтця на клена, тiлько листи зеленiйш, з зубцями на кiнцях i бiльше вiд листа клена"³⁰ . За свiдченням Дмитра Iвановича, згодом дехто з Яворницьких почав писати своє прiзвище з букви "Є", бiльшiсть - iз букви "Я". Самому вченому ще в школi "перевернули" прiзвище - спочатку Єварницький, а потiм Еварницький³¹ .

На переважнiй бiльшостi друкованих праць ученого стоїть прiзвище Еварницький. Уперше прiзвище Яворницький зустрiчається в статтях 1890 р. ("К истории края" та "Церковное устройство у запорожских Козаков"), що були надрукованi в "Екатеринославских губернских ведомостях" iз подвiйним пiдписом: "Эварницкий - Яворницкий". Iз таким же пiдписом побачила свiт його книга "Вольности запорожских Козаков" (СПб., 1890). Але ще 1886 р. у листi до редактора "Киевской старины" Ф.Лебединцева Дмитро Iванович висловлював прохання, щоб його статтi пiдписували так: "Д.И. Эварницкий (Д.И.Яворницкий)", i пояснював: "Я хочу сказать этим, что я не лях, а украинец"³² . Проте лише пiсля 1905 р. учений вживає або подвiйний пiдпис, або просто Яворницький i зовсiм рiдко Еварницький. За радянських часiв Дмитро Iванович iменує себе тiльки Яворницьким. За спостереженнями М.Олiйник-Шубравської, у листуваннi вчений почав вживати пiдпис Яворницький набагато ранiше (ще у 1884 p.), нiж у друкованих працях.

Село Сонцiвка, де народився майбутнiй академiк, мало назву вiд прiзвища засновника - помiщика Сонцева, i було розташоване на межi Курщини та Харкiвщини, на рiчцi Липчик. Поблизу села був чудовий сад. Мальовничiсть рiдного краю, спiвучiсть односельцiв справили великий вплив на формування характеру допитливого емоцiйного хлопчика. Музично обдарований, Дмитро зачаровано слухав пiснi, що їх спiвали односельцi. Чудово спiвали i його батьки.

Сiм'я Яворницьких, хоча й зазнавала матерiальних нестаткiв, проте жила Дружно. Вечорами, особливо взимку, родина збиралася в хатi, мати з бабусею пряли i спiвали пiсень, батько читав по складах книжки. Дмитро iз сестрою Горпиною iз захопленням слухали його. Саме батькiвське читання безсмертного твору М.Гоголя "Тарас Бульба" запалило в душi 6-рiчного хлопчика невгасиму любов до Запорiжжя. Образ мужнього козака Тараса глибоко вразив Дмитра. Пiзнiше Д.Яворницький згадував, як вiн невтiшно ридав над долею Тараса Бульби. "Як дочитали до того мiсця, де Бульбу вiшають, сльози, дiтськi сльози, градом коти-

стр. 7

лись у мене iз очей"³³ . Вiдтодi й назавжди закохався Дмитро в iсторiю легендарної Запорiзької Сiчi та її славетних лицарiв.

Бачачи потяг сина до знань, Iван Якимович намагався дати Дмитровi освiту. У рiднiй Сонцiвцi Д.Яворницький здобув початкову освiту й у 1867 р. вступив до харкiвського повiтового училища, по закiнченню якого у 1874 р., за сiмейною традицiєю, продовжив освiту в харкiвськiй духовнiй семiнарiї. Однак священицький сан, закляклiсть i схоластика, що панували в семiнарiї, не приваблювали романтичного допитливого юнака, закоханого в iсторiю рiдного краю. Тому закономiрним було рiшення Д.Яворницького залишити семiнарiю.

У 1877 р. вiн вступив на iсторико-фiлологiчний факультет Харкiвського унiверситету, що прославився iдеями слов'янського вiдродження, розквiтом романтизму, пiднесенням зацiкавленостi до етнографiї, фольклору. Проте навчання Д.Яворницького в унiверситетi (1877-1881) припадає на вельми сумний перiод в iсторiї української науки й культури. Емський указ 1876 р. значно посилив тиск на українське друковане слово. Небезпечними були вияв симпатiї до української мови, лiтератури, iсторiї, їх дослiдження i пропаганда.

З iншого боку, це був перiод пiднесення суспiльно-полiтичного руху в Росiйськiй iмперiї, формування революцiйної ситуацiї, кризи пануючої системи. Це був час апогею народницького руху, рушiйною силою якого виступало студентство.

Становлення Д.Яворницького як вченого вiдбувалося пiд впливом прогресивних учених Харкiвського унiверситету, передусiм великих українських патрiотiв Олександра Потебнi та Миколи Сумцова. Значний вплив на Д.Яворницького мав академiк Олександр Опанасович Потебня (1835-1891) - видатний український фiлолог. Саме вiн залучив юнака до участi в студентському гуртку з вивчення iсторiї, побуту та звичаїв народу, а також допомiг влаштуватися викладачем у харкiвську 3-ю гiмназiю. Безумовно, вiд О.Потебнi Дмитро Iванович перейняв захоплення фольклором, нахил до збирання, записування i публiкацiї народної творчостi.

Також значний вплив на формування наукових iнтересiв i дослiдницьких методiв Д.Яворницького справили лекцiї й твори Миколи Федоровича Сумцова (1854-1922) - видатного українського етнографа, фольклориста, лiтературознавця, iсторика, прогресивного громадського дiяча, професора, згодом академiка. Педагог-новатор, талановитий учений, послiдовний борець за українське нацiональне вiдродження, М.Сумцов дав путiвку в наукове життя багатьом студентам Харкiвського унiверситету. Д.Яворницького з М.Сумцовим зв'язувала багатолiтня дружба, що тривала до смертi Миколи Федоровича (1922). Вони радилися, пiдтримували, допомагали один одному в життi й творчостi.

Iз великою вдячнiстю i повагою Д.Яворницький ставився до своїх унiверситетських учителiв. їхнi образи вiн втiлив у автобiографiчному романi "За чужий грiх" (1907), де О.Потебню вивiв в образi професора Хмари, а М.Сумцова - в образi професора Донець-Залозного. Крiм того, М.Сумцову Дмитро Iванович присвятив вiрш "Працiвнику за Україну" (1907), що увiйшов до збiрки поезiй "Вечiрнi зорi" (1910).

Майже з початку навчання в унiверситетi мрiї Д.Яворницького були спрямованi на дослiдження українського фольклору. Починаючи з 1878 p., вiн записував пiснi в рiдному селi, деякi з них у 1882 р. були опублiкованi у "Русском филологическом вестнике" у Варшавi. Цю публiкацiю здiйснив приятель i однокурсник Д.Яворницького, майбутнiй професор Харкiвського унiверситету Михайло Халанський (1857-1910).

На момент закiнчення унiверситету (1881 р.) Д.Яворницький остаточно вирiшив присвятити своє життя науцi, а саме - дослiдженню iсторiї запорiзького козацтва. Як обдарований студент, вiн був залишений позаштатним стипендiатом для пiдготовки до професорського звання. Ще в студентськi роки вiн почав студiювати тему: "Виникнення та устрiй Запорiзького Коша", що належала до кра-

стр. 8

мольних i за яку його було позбавлено стипендiї. У категоричнiй формi попечитель харкiвського навчального округу генерал-лейтенант Максимович заявив початкiвцю, що "Вашi запорожцi нам не потрiбнi. Пишiть про Фiнляндiю"³⁴ . Проте молодий учений не вiдмовився вiд обраної теми. Д. Яворницький почав iнтенсивно збирати джерела, намагаючись залучити до свого дослiдження писемнi, фольклорнi, етнографiчнi, зображувальнi та археологiчнi пам'ятки. Йому вельми iмпонувало положення М.Костомарова про те, що iсторiю треба вивчати не тiльки за друкованими джерелами, а й за народними переказами та пiснями.

За порадою своїх учителiв - О.Потебнi та М.Сумцова - Д.Яворницький вирушив у Пiвденну Україну, на Катеринославщину та Херсонщину, де свого часу iснувала Запорiзька Сiч. Згодом ареал наукових подорожей ученого поширився й на Полтавщину. Насамперед Д.Яворницький мав на метi висвiтлити топографiю Запорiжжя та побут степових лицарiв. Для цього вiн розпочав ретельне дослiдження мiсцевостей колишнього Запорiжжя. Починаючи з 1882 p., учений майже щороку мандрував запорiзькими землями, провадив археологiчнi розкопки, записував пiснi, розповiдi нащадкiв запорiзьких козакiв, мiсцевих старожилiв, оглядав приватнi колекцiї, дослiджував ландшафт i взагалi природнi умови запорiзького краю, передусiм його окрасу - днiпровi пороги. Дослiдник вважав, що писати iсторiю будь-якого народу, "живущего на известной территории, не изучив и не осмотрев предварительно топографии края, это значило тоже, что писать историю в воздушном пространстве, а не на земле"³⁵ .

Супутником i приятелем Д.Яворницького у його мандруваннi землями колишнiх Запорiзьких вольностей був iсторик, фольклорист, археолог, етнограф, педагог iз Олександрiвська (тепер Запорiжжя) Якiв Павлович Новицький (1847-1925)³⁶ .

В особi Я.Новицького Дмитро Iванович мав найвiдданiшого i найщирiшого у своєму життi друга, однодумця, колегу³⁷ . Багато спiльного об'єднувало цих подвижникiв рiдної культури - iсторiя запорiзького козацтва, археологiя i фольклор Приднiпров'я, велика любов до пам'яток сивої давнини, вiдданiсть рiднiй землi й наполеглива праця на її користь. Сенсом життя для обох була наука, в якiй, за висловом Д.Яворницького, були його життя, серце, пристрасть, увесь запал його юностi.

У книзi "Запорожье в остатках старины и преданиях народа" Д.Яворницький вiдтворив атмосферу подорожей iз другом-побратимом Я.Новицьким: "Недолги были наши сборы. Кусок сала, рыба, хлеб и фляжка горилки составляли весь наш продовольственный запас; чумарка, блуза, длинные сапоги, дымчатые очки, походные палки составляли наше убранство... Сложив свою скудную провизию в сумку и повесив сумку при помощи палочки на плечо, мы весело и шибко зашагали вперед, останавливаясь и расспрашивая по временам встречных дидов о какой-нибудь балочке, скельке или могилке, одиноко торчащей в степи. Чвалаєм себе по степи как те козаки-сиромахи! Идем - идем, присядем; тут, кто песню споет, кто думу проговорит"³⁸ .

Iз перших крокiв наукової дiяльностi Д.Яворницький залучав до пошукiв та збору пам'яток широкий аматорський загал, передусiм учителiв, священикiв, лiкарiв, управителiв маєткiв, статистикiв, службовцiв, простих селян. Усi вони "постачали" необхiдну iсториковi iнформацiю, повiдомляли про археологiчнi знахiдки, розшукували пам'ятки, записували з вуст народу пiснi, думи, перекази, прислiв'я тощо. Влiтку 1884 р. Д.Яворницький через газету "Днепр" звернувся до населення Катеринославщини з проханням надсилати йому усi матерiали, що стосуються iсторiї запорiзького козацтва.

Результати енергiйного дослiдження, що його здiйснив Д.Яворницький протягом трьох рокiв, знайшли вiдображення в серiї його статей у харкiвськiй та катеринославськiй перiодицi, а також у журналi "Киевская старина", де 1883 р. бу-

стр. 9

ла надрукована одна з перших статей Дмитра Iвановича "Жизнь запорожцев по рассказу современника-очевидца". У тому ж роцi в "Харьковских губернских ведомостях" побачила свiт його стаття "Топографический очерк Запорожья", що мала iсторико-географiчний характер. Цей напрям здобув продовження й у наступних публiкацiях ученого в науковiй перiодицi Києва та Петербурга, у статтях: "Число и порядок Запорожских Сечей" (1884), "Топографический очерк Запорожья" (1884), "Запорожская пещера над Днепром", "Переправа через днепровские пороги" (1885) та iн.

Творчi здобутки молодого дослiдника не залишилися поза увагою наукової громадськостi. У сiчнi 1883 р. Д.Яворницького обрали членом Iсторико-фiлологiчного товариства при Харкiвському унiверситетi, що надало йому нового iмпульсу для подальшої працi.

На пiдставi виявлених джерел Д.Яворницький пiдготував серiю публiчних лекцiй на тему: "Про запорiзьких козакiв", з якими виступив навеснi 1884 р. у Харковi. Перша лекцiя вiдбулася 21 квiтня. Бiржова зала, де Дмитро Iванович читав лекцiї, щоразу була переповнена. Протягом двох годин (а саме стiльки тривала лекцiя) публiка насолоджувалася iмпровiзацiєю молодого вченого, який iз захопленням, без конспекту читав лекцiю про любих його серцю степових лицарiв. Цi лекцiї мали величезний успiх, були опублiкованi в катеринославськiй газетi "Днепр" i зробили Д.Яворницького досить популярним у колах харкiвської та катеринославської iнтелiгенцiї. Вiн виступив з iнiцiативою видати український лiтературний альманах, проте ця iдея не була реалiзована. Тодi ж, восени 1884 р., у Харковi вчений познайомився з корифеями українського театру: М.Кропивницьким, М.Садовським, П.Саксаганським та iн. Вiн також пiдтримував мiцнi стосунки з дiячами харкiвської "Громади" Д.Пильчиковим, М.Лободовським, своїми унiверситетськими учителями О.Потебнею та М.Сумцовим, а також iз природознавцем М.Срединським, живописцями О.Iваницьким та О.Рейнiке й iн.

На цей час припадає дружба Д.Яворницького з вiдомим харкiвським поетом Яковом Щоголєвим (1824-1898), який присвятив ученому вiрш "В степу" (1884). На жаль, ця дружба тривала недовго. Причиною розриву стала донька Я.Щоголєва - Єлизавета. Молодi люди покохали одне одного, але Я.Щоголєв вiддав дочку за багатого князя Шаховського. Д.Яворницький одружився з учителькою музики Варварою Петрiвною Кокiною. Проте цей шлюб виявився невдалим i незабаром (1885 р.) стався розрив (не з вини Дмитра Iвановича). Дiтей у Д.Яворницького не було, й усе своє життя вiн допомагав своїм родичам (батькам, рiднiй сестрi Горпинi, її дiтям, двоюрiдним братам, племiнникам)³⁹ .

Важливою подiєю у творчостi Д.Яворницького у харкiвський перiод став VI археологiчний з'їзд, що вiдбувся у серпнi 1884 р. в Одесi. Уперше молодий учений мав постати перед високим науковим форумом Росiйської iмперiї. Напередоднi з'їзду, пiд час археологiчних розкопок, Д.Яворницький зламав руку, й зi зламаною рукою вiн приїхав до Одеси. На з'їздi Дмитро Iванович прочитав два реферати ("Поездка по Запорожью" та "Исследования о Сечи"), що отримали досить високу оцiнку i, за свiдченням самого вченого, зробили йому гучне iм'я. У листi до Я.Новицького вiн писав: "Газеты курят фимиам, графы, князья и профессора ищут знакомства"⁴⁰ . За свiдченням вiдомого українського мистецтвознавця, iсторика i музейника з Подiлля Ю.Сiцiнського (1859-1937), Д.Яворницький пiд час читання своїх рефератiв на цьому з'їздi вживав українську мову ("пiд соусом "Оце так розповiдає якийсь-то там дiд"), яку було заборонено на усiх росiйський археологiчних з'їздах⁴¹ . На з'їздi вiдбулися важливi для iсторика зустрiчi та знайомства, зокрема з В.Антоновичем. Сам Д.Яворницький вважав себе вченим iз мо менту VI археологiчного з'їзду.

стр. 10

Повернувшись до Харкова, iсторик почав готуватися до магiстерських iспитiв. Проте над ним вже збиралися "хмари". Реакцiя 1880-х pp. позначилася на життi й Харкiвського унiверситету, переслiдувань зазнали усi демократичнi елементи. За таких обставин енергiйне дослiдження й пропагування молодим ученим крамольної iсторiї вiльнолюбного запорiзького козацтва, а також активна участь iсторика в громадському життi Харкова викликали вороже ставлення влади до Д.Яворницького. Вiн потрапив в опалу. Восени 1884 р. був звинувачений в "українофiльствi й сепаратизмi", i незабаром звiльнений з унiверситету, як "ярый украинофил и даже сепаратист, изыскивающий все средства к тому, чтобы внедрять свои тенденции в юные сердца молодежи". У листi до катеринославського знайомого Г.Маркевича учений пояснював: "И не думал и не думаю быть сепаратистом. Люблю клочок земли! Люблю потому, что там есть широкий простор для моей раздольной натуры, люблю потому, что в чистых речных водах своей Украины вижу печальный образ своей особы. Эх, знали бы люди, как тяжело мне жить на свете! Одно утешение - броситься в степь, углубиться в дни давно прошедшего времени... Так разве это сепаратизм?"⁴² .

Однак, незважаючи на скрутнi моральнi й матерiальнi обставини, в яких опинився молодий iсторик, вiн не припинив наукових студiй i в груднi 1884 р. вирушив до Москви для розшуку в архiвах джерел з iсторiї запорiзького козацтва. Там Д.Яворницький вiдвiдав вiдомих учених: I.Забєлiна, Д.Iловайського, М.Калачова, В.Ключевського, М.Ковалевського, Д.Анучина, С.Усова та iн. На деякий час Д.Яворницький виїжджав до Петербурга, де вiдбулася й доленосна для нього зустрiч iз видатним українським iсториком Миколою Iвановичем Костомаровим (1817-1885), який справив надзвичайне враження на молодого дослiдника. "На меня он произвел необыкновенно чарующее впечатление, - писав Дмитро Iванович Я.Новицькому. - Правда, он уже представляет из себя развалину: правая рука совсем отнялась, ходит, согнувшись, шамкает, но все же это лев, хотя и умирающий. Видимо, я ему очень полюбился: по целым вечерам не выпускал от себя, приглашал хлеба-соли откушать и на прощание дал свою карточку"⁴³ .

У Петербурзi Д.Яворницький вiдвiдував знаменитi костомарiвськi "вiвторки", на якi сходилися земляки-українцi. Вiдомий український культурно-громадський дiяч i згодом знайомий Д.Яворницького Василь Горленко (1853-1907) згадував атмосферу, яка панувала в помешканнi М.Костомарова: "В цьому затишному куточку, звiдки численнi книги майже витiснили господаря, все, на перше око, нагадувало рiдний край: i образ Охтирської богоматерi, i портрети давнiх дiячiв України, зокрема Богдана Хмельницького та Iвана Мазепи, рiдна мова i iнтереси рiдної народностi... Там начебто привиджувався куточок далекого рiдного краю"⁴⁴ . У свою чергу, Д.Яворницький згадував, що обiд у Костомарових був сповна український: борщ, порося, вареники зi сметаною. Подавала дiвчинка-українка у гарнiй плахтi i червоних черевиках⁴⁵ .

На костомарiвських "вiвторках" Д.Яворницький познайомився iз петербурзькими українцями, вiдомими дiячами української колонiї у Пiвнiчнiй Пальмiрi, передусiм iз письменником Д.Мордовцевим (Мордовцем), Г.Вашкевичем, П.Саладиловим та iн.

М.Костомаров порадив Д.Яворницькому, перш нiж писати iсторiю запорiзьких козакiв, обiйти усю запорiзьку країну, а потiм заритися в архiвний матерiал, який зберiгся вiд запорожцiв у рiзних музеях, архiвах, бiблiотеках, а далi не проминути i тих козацьких дум та iсторичних пiсень, якi збереглися в головах старих людей, передусiм у слiпих бандуристiв та кобзарiв⁴⁶ . Цей своєрiдний "заповiт" маститого iсторика став дослiдницьким "кредо" Д.Яворницького.

Керуючись порадою М.Костомарова, Дмитро Iванович повернувся до Москви i "зарився" в архiвi iноземних справ, де розшукав велику кiлькiсть документiв з iсторiї запорiзького козацтва. Уже за 4 днi дослiдник виявив близько 200 справ.

стр. 11

Повернувшись до Харкова, iсторик намагався поновитися в унiверситетi, а також влаштуватися на викладацьку роботу в якому-небудь провiнцiйному мiстi. Проте цi намiри не здiйснилися. Перебуваючи в Москвi, Д.Яворницький обговорював iз новими друзями - земляками з України - можливiсть свого переїзду до Москви та захисту магiстерської дисертацiї в Московському унiверситетi пiд патронатом професора В.Ключевського. Проте замiсть Москви учений опинився в Петербурзi. Це сталося на початку серпня 1885 р. Таку змiну планiв сам Д.Яворницький пояснював бажанням друзiв небiжчика М.Костомарова (помер 4.07.1885 p.), зокрема Г.Вашкевича, який на початку травня 1885 р. писав Д.Яворницькому: "Приїжджайте - робота знайдеться. [...] Обiцяю Вам, вельмишановний Дмитро Iванович, докласти усiх моїх, на жаль, пiгмейських зусиль до влаштування Вам тут можливостей працювати. Сьогоднi буду бачитись з Данилом Лукичем [Мордовцевим. - С. Л.] та вчителями, якi спiвчувають Вам..."⁴⁷ .

Узагалi 1885 р. - рiк переїзду Д.Яворницького до Петербурга - був вельми трагiчним i в особистому життi iсторика: того ж року, в липнi, помер його батько i стався розрив iз дружиною. Крiм того, пiд час розкопок влiтку 1885 р. вiн ледве не загинув, притиснутий землею. Над ним уже почали читати молитву. Всi цi трагiчнi подiї так вплинули на Дмитра Iвановича, що вiн мало не збожеволiв, проте передчасно посивiв. За висловом самого iсторика, тiльки праця мала позбавити його вiд того страшного душевного пригнiчення, яке знесилювало вченого.

Розпач, тяжке моральне й матерiальне становище пiд час перебування у пiвнiчнiй столицi iмперiї змiнюється напруженою працею в архiвах, бiблiотеках, викладанням у Миколаївському iнститутi шляхетних панянок, другому кадетському корпусi, приватнiй гiмназiї Стоюнiної, театральному училищi, царськiй капелi. За оцiнкою самого Дмитра Iвановича, у Петербурзi вiн працював стiльки, як ще нiколи у життi⁴⁸ .

Про плiдну наукову працю Д.Яворницького у петербурзький перiод яскраво свiдчить його творчий доробок. Протягом 1885-1892 pp. вiн написав i опублiкував 56 статей i 7 монографiй, здiйснив плiднi археологiчнi дослiдження, виявив унiкальнi пам'ятки, записав безлiч пiсень та iншого фольклорного матерiалу, значно поповнив власну колекцiю старожитностей. 1885 р. Д.Яворницького обрали членом-кореспондентом Московського археологiчного товариства, а у березнi 1886 р. - дiйсним членом Iмператорського росiйського археологiчного товариства, яке у 1889 р. доручило ученому розшукати мiсце битви українського козацького вiйська пiд орудою гетьмана Богдана Хмельницького проти польського вiйська пiд Жовтими Водами (1648). У цьому Д.Яворницькому допомагав вiдомий катеринославський культурно-громадський дiяч, краєзнавець, меценат i колекцiонер Олександр Поль (1832-1890).

Результатом творчої спiвпрацi Д.Яворницького з академiчним художником Опанасом Сластьоном (Сластiоном) стало iлюстроване видання поеми Т.Шевченка "Гайдамаки", що побачило свiт 1886 р. у Петербурзi. До цього видання Дмитро Iванович написав передмову, а О.Сластьон зробив iлюстрацiї. Це видання Д.Яворницький назвав "монументом Тарасовi".

Улiтку кожного року iсторик перебував в Українi, переважно на Катеринославщинi, Полтавщинi та Херсонщинi, де провадив археологiчно-фольклорнi дослiдження, в яких йому допомагали щирi друзi Я.Новицький, О.Сластьон, Х.Бондаренко, О.Iваницький, М.Комстадiус, I.Чайкiн та iн. Д.Яворницький копав кургани (вiн називав їх "могилами") у маєтках А.Короленка, Г.Алексеева, Г.Скадовського, Ф.Мiхєєва, М.Комстадiуса, О.Синельникова, П.Малинки, Г.Байдака та iн.

Внаслiдок дослiдницьких подорожей землями Запорiзьких вольностей (так здавна називалися степи Запорiжжя, котрi традицiйно знаходились у володiннi Коша Запорiзької Сiчi на правах займанщини) Д.Яворницький зiбрав велику кiль-

стр. 12

кiсть матерiалу iсторико-географiчного характеру. Вчений зазначив, що топографiю пiвденно-захiдного Запорiжжя вiн бачить як на долонi⁴⁹ .

У квiтнi 1887 р. Д.Яворницький здiйснив подорож на Соловецькi острови у пошуках джерел, що висвiтлювали перебування там останнього кошового отамана Запорiзького вiйська Петра Калнишевського (бл. 1690-1803), який пiсля скасування 1775 р. Запорiзької Сiчi був ув'язнений у Соловецькому монастирi, просидiв 25 рокiв у тюремнiй камерi, а коли був помилуваний Олександром I у 1801 p., то вiдмовився залишити острiв i помер там у 1803 р.

Д.Яворницькому вдалося роздобути цiннi документи про П.Калнишевського в монастирському архiвi й записати спогади лiтнiх ченцiв. Результатом цiєї подорожi стала його стаття "Последний кошевой атаман Петр Иванович Калнишевский", що побачила свiт у 1887 р. спочатку в новочеркаському журналi "Дон", а потiм окремою брошурою у друкарнi О.Карасьова у тому ж Новочеркаську.

Повертаючись iз Соловкiв, Д.Яворницький заїхав у славнозвiсну Качанiвку, що на Чернiгiвщинi, у маєток вiдомого мецената i колекцiонера Василя Васильовича Тарновського (1837-1899), який, продовжуючи справу своїх попередникiв, зiбрав у Качанiвцi великi колекцiї української старовини, шевченкiвськi релiквiї тощо. Оглянувши цi багатющi колекцiї, Дмитро Iванович разом iз В.Тарновським i родичем останнього - Є.Корбутом здiйснили подорож на днiпровi пороги та по мiсцях колишнього Запорiжжя. Пiзнiше, у 1930-тi роки, цю подорож i своє перебування в Качанiвцi Д.Яворницький описав у нарисi "В.В.Тарновський".

Пiдсумовуючи результати своїх дослiджень цього перiоду, вчений сам був вражений обсягом зробленого i пояснював це любов'ю до Батькiвщини. "Но чего только человек не может преодолеть, любя свою Родину", - писав вiн у груднi 1887 р. Я.Новицькому⁵⁰ .

Результатом багаторiчних подорожей Д.Яворницького стала перша двотомна монографiя "Запорожье в остатках старины и преданиях народа", що побачила свiт у квiтнi 1888 р. у Петербурзi. Ця праця була видана завдяки матерiальнiй пiдтримцi В.Тарновського, який пожертвував йому 1000 руб. У художньому оформленнi книги брали участь вiдомi живописцi I.Рєпiн та О.Сластьон. Вона вийшла накладом у 1550 примiрникiв у видавництвi Л.Пантелеева, а друкувалася у друкарнi М.Лебедева в Петербурзi.

Творчий задум цього твору виник у Дмитра Iвановича ще у 1883 р. Джерельну базу, на якiй ґрунтується ця книга, становлять "залишки старовини" та "перекази народу" - речовi, зображувальнi i фольклорнi пам'ятки. Текст книги насичений оповiданнями запорiзьких старожилiв ("чудових дiдiв"), дiалогами автора з ними, що подаються українською мовою, вживання котрої у друкованих працях того часу заборонялося (Емський указ 1876 p.). Завдяки такому "прийому" Д.Яворницького, читачi мали змогу почути рiдну мову. Саме це стало головною причиною заборони цього твору цензурою. Як зазначалось у цензурнiй справi, книга написана "отчасти на малороссийском наречии", а також iз "целью подъема украинофильства", й тому "подлежит более строгому рассмотрению". Тiльки завдяки клопотанням впливових знайомих, зокрема члена Головного управлiння у справах друку В.Юзефовича (племiнника В.Тарновського), книга побачила свiт⁵¹ .

Праця "Запорожье ...", за визначенням Д.Яворницького, являє собою щоденник подорожей шанувальника Запорiзького краю. Завдання автора - максимально зафiксувати iнформацiю з iсторiї запорiзького козацтва, що залишилася в пам'ятках духовної та матерiальної культури колишнього запорiзького ареалу. Тому книга насичена народними переказами, iсторико-топографiчними характеристиками i детальним описом речових та зображувальних пам'яток, передусiм культових. I це не випадково, бо саме церкви на землях Запорiжжя були основними "сховищами" козацьких церковних старожитностей: кириличних стародру-

стр. 13

кiв, iкон, церковного одягу, посуду, дрiбної культової пластики тощо. Переважна бiльшiсть цих релiквiй не збереглася до наших днiв, тому цiннiсть книги Д.Яворницького значно зростає.

Наукове спiвтовариство цю книгу зустрiло неоднозначно. Проте всi рецензенти вiдзначили вишуканiсть видання, працьовитiсть i наполегливiсть автора, який зiбрав такий великий масив рiзноманiтних джерел. Позитивну оцiнку дали вiдомi етнографи О.Пипiн, М.Сумцов, письменник Д.Мордовцев, якi визначили твiр Д.Яворницького як внесок у вивчення iсторiї й етнографiї України. За висловом О.Пипiна, "горячим, искренним чувством любви к родной старине проникнуты все страницы этой любопытной книги, посвященной прославлению Запорожья"⁵² .

Суворої критики зазнав Д.Яворницький iз боку I.Житецького, який головними недолiками книги вважав вiдсутнiсть критики джерел i систематичного викладення матерiалу⁵³ . Особливо скептично поставився рецензент до вживання автором фольклорних джерел, якi, на думку I.Житецького, не мають у книзi жодної наукової цiнностi. Лiрику Д.Яворницького вiн зневажливо назвав "непотрiбними балачками" й, насамкiнець, вiдмовив цьому твору у статусi наукового дослiдження.

Проте сам Дмитро Iванович вважав цю книгу не стiльки науковою, скiльки щоденником подорожей шанувальника запорiзького краю. Автор вiдзначив, що читач не знайде тут повної, систематично викладеної iсторiї запорiзьких козакiв, а лише окремi епiзоди i короткi натяки на повну iсторiю⁵⁴ .

За визначенням М.Олiйник-Шубравської, книга Д.Яворницького "Запорожье в остатках старины и преданиях народа" була для свого часу новаторською працею iсторико-фольклорно-етнографiчного характеру⁵⁵ .

Одночасно iз "Запорожьем..." учений видав "Сборник материалов по истории запорожских Козаков" (СПб., 1888) - результат його копiткої евристичної працi в архiвах.

"Збiрник" був випущений тиражем у 350 примiрникiв i коштував Д.Яворницькому 300 руб⁵⁶ . Книга мiстить 118 документiв, значна частина яких зберiгалась у приватних колекцiях, зокрема iсторика П.Сфименка, катеринославського архiєпископа Феодосiя (Макаревського), катеринославського землевласника Г.Синьогуба, катеринославського мецената i колекцiонера О.Поля та iн. Документи, що стосуються особи останнього кошового отамана Запорiзької Сiчi П. Калнишевського, Дмитро Iванович розшукав у Соловецькому монастирi, пiд час подорожi у травнi 1887 р.

Хронологiчнi рамки документiв: 1748-1829 pp. У вступнiй статтi подається класифiкацiя документiв за їх походженням i змiстом. Це - документи вищих органiв влади Росiйської iмперiї та Гетьманщини, Коша i полкових канцелярiй. Змiстовний дiапазон документiв досить широкий, проте переважають тi, що висвiтлюють зовнiшнi стосунки Запорiжжя з татарами, донськими козаками, слов'яно-сербськими поселенцями, полiтику наступу росiйського уряду на права i свободу запорожцiв, соцiально-економiчнi стосунки на Сiчi. Блок документiв стосується перебування кошового П.Калнишевського у Соловецькому монастирi.

Публiкацiя здiйснена за хронологiчним принципом. Кожний документ супроводжується археографiчним заголовком. У вступнiй статтi публiкатор визначив принципи передачi тексту документiв. Окрiм того, науково-довiдковий апарат видання мiстить iменний та географiчний покажчики. Пiдрядковi примiтки мiстять текстовий коментар i палеографiчнi особливостi автентичного тексту документiв. На жаль, стосовно бiльшостi документiв не вказано "легенду".

Наукова громадськiсть високо оцiнила цю працю Д.Яворницького. Г.Житецький вiдзначив цiннiсть "Збiрника" як джерела з iсторiї Запорiжжя, особливо подробиць i деталей козацького життя⁵⁷ .

стр. 14

Значну увагу Д.Яворницький придiлив дослiдженню географiчного фактора у формуваннi запорiзького козацтва, у його заняттях та способi життя. Цей аспект знайшов висвiтлення у серiї статей ученого i в спецiальнiй монографiї "Вольности запорожских Козаков" (СПб., 1890), яку автор визначив як iсторико-топографiчний нарис. У цiй книзi Д.Яворницький уперше в iсторiографiї на комплекснiй джерельнiй основi докладно висвiтлив географiю запорiзького краю в його iсторичному розвитковi: кордони Запорiзьких вольностей, розташування сiчей, клiмат, рослинний i тваринний свiт, водянi та сухопутнi шляхи, лiси, балки, байраки, перевози, рiчки, озера, кордони паланок, родючiсть ґрунту, заняття козакiв землеробством, городництвом, мисливством, рибальством, бджiльництвом, ремiсництвом, торгiвлею тощо. Особливу увагу iсторик придiлив дослiдженню Днiпра, його порогiв, узбережжя, дослiдив iсторiю походження топонiмiв та гiдронiмiв, описав iсторичнi подiї, пов'язанi з тiєю чи iншою географiчною реалiєю. Цю книгу вчений планував подати на здобуття магiстерського ступеня.

1889 р. у Петербурзi побачила свiт нова книга Д.Яворницького "Очерки по истории запорожских Козаков и Новороссийского края", що є науково-популярним виданням i мiстить 11 нарисiв, частина яких ранiше була надрукована в перiодицi. За словами Дмитра Iвановича, у цiй книзi вiн опублiкував те, що було ним "заготоване для повної iсторiї запорiзьких козакiв, без внутрiшнього порядку, без загальної системи, пiд назвою "Нариси з iсторiї запорiзьких козакiв"⁵⁸ .

У нарисах розповiдається про бойовi подвиги козакiв, про їх побут, одяг, зброю, клейноди тощо. Написанi вони легко, популярно, жваво, з художнiм хистом автора.

Найбiльш ґрунтовним i великим за обсягом є перший нарис, присвячений правителю Катеринославського намiсництва I.Синельникову. Цей нарис був уже третiм варiантом статтi про нього⁵⁹ . Деякi iншi нариси також були ранiше опублiкованi⁶⁰ .

Значна увага у книзi придiляється народним переказам, що їх записали Д.Яворницький та його приятель Г.Алексєєв (впливова особа, гофмейстер Двору, катеринославський губернський маршал, нумiзмат i колекцiонер) на Катеринославщинi. У додатку до "Нарисiв..." Дмитро Iванович опублiкував 12 документiв iз приватних архiвiв катеринославських помiщикiв, у тому числi 2 грамоти на гетьманство Д.Апостолу з родинного архiву Синельникових, якi були нащадками гетьмана.

"Нариси..." позитивно оцiнили рецензенти⁶¹ . Д.Яворницький вважав, що деякi нариси з цiєї книги (зокрема, 2-й, 3-й та 4-й) можна використовувати у педагогiчнiй роботi⁶² .

Усi розглянутi вище книги й статтi Д.Яворницького являли собою своєрiдний "пiдготовчий матерiал" для повної iсторiї запорiзьких козакiв, 1-й том якої побачив свiт у 1892 р. у Петербурзi. Друкування цього тому коштувало 1600 руб., з яких 1500 руб. iсториковi позичили друзi - Микола Комстадiус та Лука Попов iз Херсона.

До видань Д.Яворницького петербурзького перiоду належить книга "История села Фалеевки-Садовой Херсонской губернии и уезда", котра була видана у 1892 р. на кошти Миколи Миколайовича Комстадiуса (1864-1917) - останнього власника цього села i приятеля iсторика⁶³ . М.Комстадiус був генералом, вiйськовим юристом, автором книги "Записки путешественника", цiкавився iсторiєю та генеалогiєю свого роду, який походив зi Швецiї.

Книга "История села Фалеевки-Садовой" - невелика за обсягом (всього 99 сторiнок) - яскраво демонструє широчiнь наукових iнтересiв Д.Яворницького у царинi археологiї, iсторичної географiї, генеалогiї, геральдики, археографiї, краєзнавства, а також комплексний метод використання джерел.

Завдяки археологiчним дослiдженням, якi здiйснив Д.Яворницький, йому вдалося висвiтлити iсторiю цього села iз найдавнiших часiв. Вивчення документiв родинного архiву Комстадiусiв дозволило iсториковi реконструювати генеалогiю

стр. 15

цього роду i взагалi обґрунтувати актуальнiсть дослiдження родинних архiвiв.

Д.Яворницький був не тiльки дослiдником, а й натхненним популяризатором української iсторiї та культури. Окрiм його численних наукових i науково-популярних публiкацiй у перiодицi, важливу роль (саме з погляду емоцiйного впливу) вiдiгравали його публiчнi лекцiї з iсторiї запорiзького козацтва, археологiї України та Росiї, кобзарського мистецтва. Останнi лекцiї супроводжувалися спiвами кобзаря.

Важливою подiєю в життi Д.Яворницького в петербурзький перiод було знайомство iз видатним росiйським живописцем, уродженцем України Iллею Юхимовичем Рєпiним (1844-1930), яке вiдбулося у лютому 1886 р. пiд час панахиди по Т.Шевченковi, що її правила українська громада у Казанському соборi в Петербурзi. За словами Дмитра Iвановича, з I.Рєпiним його познайомили запорожцi⁶⁴ . Як згадував iсторик, I.Рєпiн сам пiдiйшов до нього, i вiдтодi почалася мiцна дружба мiж двома митцями, що тривала до кiнця життя I.Рєпiна (1930). Iлля Юхимович давно мав думку створити картину про те, як запорожцi, зiбравшись на раду, пишуть вiдповiдь турецькому султановi на погрозливий наказ останнього скоритися йому. Перший ескiз картини живописець зробив ще у 1879 p., а потiм робота над нею припинилася, i тiльки пiсля знайомства з Дмитром Iвановичем I.Рєпiн знову продовжив малювати "Запорожцiв"⁶⁵ .

Саме знайомство з Д.Яворницьким - неперевершеним знавцем iсторiї запорiзького козацтва, передусiм побуту, звичаїв, духовного свiту степових лицарiв, стало iмпульсом для художника у поверненнi до працi над цiєю картиною й успiшного її завершення. Неможливо перебiльшити ролi, яку вiдiграв Д.Яворницький у вiдтвореннi I.Рєпiним iсторичної вiрогiдностi й колориту епохи. Iсторик щиро запропонував художниковi свої знання про Запорiжжя, власну колекцiю козацьких старожитностей. Спецiально для I.Рєпiна вiн написав нарис "Замечательная страница из истории запорожских Козаков", який вмiстив у свою науково-популярну книгу "Очерки по истории запорожских Козаков и Новороссийского края" (СПб., 1889).

За порадою Д.Яворницького, I.Рєпiн у 1888 р. здiйснив подорож на Кубань, де мешкали нащадки запорожцiв i де зберiгалися їхнi традицiї й релiквiї. Окрiм того, значних зусиль доклав Д.Яворницький щодо "постачання" натурщикiв для створення багатьох образiв цiєї картини. I.Рєпiну позували: польський художник Я.Цiонглинський, одеський художник i вiдомий силач М.Кузнецов, колекцiонер i меценат iз Чернiгiвщини В.Тарновський, професор петербурзької консерваторiї Д.Рубець, гофмейстер Височайшого двору i маршал катеринославського дворянства Г.Алексеев. У ролi кошового отамана Iвана Сiрка I.Рєпiну позував популярний генерал М.Драгомиров. Натурщиком для образу писаря виступив сам Д.Яворницький - "Нестор" Запорiзької Сiчi. Картина була закiнчена 1892 р. Вона справила надзвичайне враження на усiх, хто її бачив. Вдячний за допомогу, художник подарував Дмитру Iвановичу олiйний ескiз цiєї картини, що нинi зберiгається у Третьяковськiй галереї.

Одночасно зi створенням цiєї картини, I.Рєпiн виконав декiлька малюнкiв для книги Д.Яворницького "Запорожье в остатках старины и преданиях народа" i для 1-го тому "Истории запорожских Козаков" (СПб., 1892).

На прохання Дмитра Iвановича, I.Рєпiн написав портрет Т.Шевченка, а також взяв участь у справi створення пам'ятника великому Кобзаревi. 1908 p., на прохання київської громади, Д.Яворницький звернувся до I.Рєпiна iз пропозицiєю взяти участь у конкурсi на кращий проект пам'ятника поетовi. Iлля Юхимович дав згоду й зробив два ескiзи. Однак на деякий час вiн їх вiдклав, "щоб краще обробити", а потiм нiяк не мiг знайти цих ескiзiв. I лише багато рокiв по тому, у груднi 1928 p., художник знайшов їх i один iз них надiслав Д.Яворницькому.

стр. 16

Ймовiрно, пiд впливом Дмитра Iвановича у творчому доробку великого живописця з'явилися й iншi картини з української тематики, як-от: "Чорноморська вольниця" (в кiлькох варiантах), "Роздача зброї гайдамакам" ("Запорожцi в Уманi отримують зброю"), "Гайдамаки" та iн.

Окрiм викладацької й наукової дiяльностi, Д.Яворницький поринув у культурно-громадське життя української колонiї в Петербурзi. Доба, коли учений опинився у цьому мiстi (1885-1892), була, за визначенням iсторика Дмитра Дорошенка, мабуть, найглухiшою в iсторiї українського руху у другiй половинi XIX ст. Але й вона не була безплiдною⁶⁶ . На той час у Петербурзi зiйшлися талановитi вченi й митцi, активнi дiячi українського нацiонального руху, з якими Д.Яворницький був добре знайомий, спiлкувався, дружив. Серед них: Д.Мордовець (Мордовцев), Г.Вашкевич, К.Бiлиловський, С.Василькiвський, О.Сластьон, О.Гатцук, П.Саладилов, П.Стебницький, Ю.Цвiтковський та iн. У Петербурзi Д.Яворницький заприятелював iз художниками М.Мiкешиним, I.Шипiкiним, К.Маковським, художнiм i музичним критиком В.Стасовим.

Коли Дмитро Iванович уже мав у Петербурзi власне помешкання, вiн почав влаштовувати у себе так званi "суботки", на яких збиралися його друзi та знайомi, передусiм земляки-українцi. Вiдвiдували цi "суботки" видатнi українськi артисти, корифеї українського театру: М.Кропивницький, М. Садовський, П.Саксаганський, М.Заньковецька, Г.Затиркевич-Карпинська та iншi, з якими Д.Яворницький познайомився ще в Харковi.

На таких вечорах-зустрiчах спiвали пiсень, танцювали, слухали чудову гру на кобзi Опанаса Сластьона, зокрема його улюблену думу "Плач бiдних невiльникiв у тяжкiй турецькiй неволi". Як згадував Дмитро Iванович, на одному такому вечорi, де були присутнi I.Рєпiн i трупа українських корифеїв, Iлля Юхимович пiшов "викозулювати" гопака iз М.Заньковецькою та М.Садовським.

Проте активна культурно-громадська дiяльнiсть Д.Яворницького, тематика його наукових дослiджень викликали пiдозру влади. На нього, як вiльнодумця i полiтично неблагонадiйного, доносили мiнiстровi освiти I.Делянову, за розпорядженням якого Дмитра Iвановича двiчi (1887 р. та 1891 р.) звiльняли з педагогiчної роботи "за тенденцiйний вияв у лекцiях антипатiї до московської iсторiї та уряду i пристрасть до iсторiї Малоросiї". У листi до Я.Новицького (12.09.1887) iсторик писав: "Беда, братику, случилась большая: обвинен в неблагонадежности и удален со службы. Циркуляры разосланы по всем учебным округам с воспрещением принимать меня, где бы то ни было... Что делать, пока ничего и не приберу. Положение ... может быть ужасным... И что это за бедствия такие валятся на мою голову? Веришь, брат, отупел я как-то от этого горя; даже не возмущаюсь, а так махнул рукой, да и шабаш. Будь, что будет, а хуже того, что есть, не будет"⁶⁷ .

Через "полiтичну неблагонадiйнiсть" ученому в 1887 р. не вдалося скласти магiстерськi iспити в Петербурзькому унiверситетi. Заборона викладати у навчальних закладах змусила Д.Яворницького шукати нових можливостей для працевлаштування.

Слiд вiдзначити, що весь час перебування в Петербурзi Дмитро Iванович мрiяв повернутися в Україну. Ще у серпнi 1886 р. вiн писав редакторовi часопису "Киевская старина" Феофану Лебединцеву: "Мне беда за бедой: не везет и в Петербурге; хочу бросить всю свою науку и уйти искать счастья в Галичине"⁶⁸ . Дмитро Iванович намагався переїхати також до Чернiгова, Полтави, Варшави, Катеринослава, Областi вiйська Донського.

Проте найбiльш реальним виявилося вiдрядження на три роки (1892-1895) у Туркестан чиновником з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторовi, з метою вивчення i цього краю i створення там музею. Фактично у Туркестанi (спочатку в Ташкентi, потiм у Самаркандi) Д.Яворницький перебував 2 роки (до квiтня 1894 p.).

стр. 17

Для ознайомлення з Туркестаном, його пам'ятниками приїжджали ученi, письменники, митцi, iнша iнтелiгенцiя, високi урядовцi, члени iмператорської фамiлiї. Посада чиновника з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторовi, яку посiв Д.Яворницький, належала до елiтного чиновництва. Учений мав виконувати науково-дослiдну роботу за фахом. Його посада передбачала можливiсть вiльного пересування по всiй iмперiї. Спочатку вiн оселився в Ташкентi, але невдовзi переїхав до Самарканда⁶⁹ .

Давня iсторiя та пам'ятки культури Туркестана захопили вченого. Проте вiн не мiг спокiйно спостерiгати, як цi пам'ятки розкрадалися й вивозилися за кордон. 28 липня 1893 р. у самаркандськiй газетi "Окраина" Д.Яворницький виступив зi статтею про заснування в Самаркандi музею старожитностей. Iсториковi було доручено пошук та вивчення мiсцевих пам'яток i колекцiй. Внаслiдок цiєї роботи музей у мiстi було вiдкрито у липнi 1896 p., коли Д.Яворницького там уже не було. Проте саме український iсторик стояв бiля витокiв створення цього музею.

Внеском Д.Яворницького у дослiдження iсторiї та культури Середньої Азiї є передусiм написаний ним "Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента в археологическом и историческом отношениях" (Ташкент, 1893). Путiвник має iсторично-географiчну тематику i мiстить характеристику природи, клiмату, населення, його побуту, звичаїв. Автор подає докладний опис Мерва, Самарканда, Ташкента, їх архiтектури. У додатку до путiвника вмiщено карти Туркестанського краю, Закаспiйської залiзницi та руїн давнього Мерва.

Результати фольклорно-етнографiчних дослiджень Д.Яворницького в Середнiй Азiї висвiтлювалися в мiсцевiй i центральнiй пресi, зокрема у газетах "Окраина", "Туркестанские ведомости", "Новости и биржевая газета". Так, у статтi "О сартах" iсторик, внаслiдок порiвняльного аналiзу, виявив загальнi риси в мовi та одязi сартiв i запорiзьких козакiв ("Окраина". 1893. 11, 18 червня). Середньоазiйськiй тематицi присвяченi розвiдки: "О находке автобиографии Тамерлана", "Влияние Востока на древнерусскую жизнь", "Коллекция древностей Акрама Аскарова", "По Средней Азии. Характеристики и сближения", "К вопросу о начале города Ташкента", "Саардабы в Голодной степи" та iн. Цi публiкацiї читалися з великим iнтересом i мали наукове, просвiтницьке та практичне значення, оскiльки стосувалися краю, який був ще майже невивченим.

Плiдна праця Д.Яворницького у дослiдженнi Середньої Азiї була високо оцiнена. За "Путiвник" вiн одержав у 1893 р. орден Станiслава 3-го ступеня, а у 1894 р. - орден Бухарської Золотої Зiрки 3-го ступеня (вiд Бухарського емiра). Тодi ж учений здобув чин колезького асесора.

Перебуваючи в Середнiй Азiї, Д.Яворницький продовжував напружено працювати над iсторiєю запорiзького козацтва. Незважаючи на вiдiрванiсть вiд архiвiв i бiблiотек, вiн наполегливо дослiджував джерела, що були виявленi ним ранiше. Завдяки налагодженим зв'язкам зi спiвробiтниками московських архiвiв та бiблiотек, власниками книгарень i видавництв, iсторик мав змогу отримувати копiї архiвних документiв i книжки, потрiбнi йому для наукової працi.

У квiтнi 1894 р., за рiк до офiцiйного закiнчення вiдрядження, дослiдник залишив Самарканд i виїхав спочатку в Україну, а потiм до Москви, де працював в архiвах. Завдяки наполегливiй працi Д.Яворницький завершив 2-й том "Истории запорожских Козаков" (СПб., 1895). Коли друкувався цей том, то уже був майже готовий i 3-й том, який побачив свiт у 1897 р.

Тритомна монографiя "История запорожских Козаков" є головним науковим твором Д.Яворницького i вважається справжньою "енциклопедiєю", "лiтописом" запорiзького козацтва⁷⁰ . Книга ґрунтується на великiй комплекснiй джерельнiй базi, структуру якої становлять рiзнi типи iсторичних джерел: писемнi, зображувальнi, речовi, уснi. У свою чергу, кожен тип мiстить багато видiв. За визначен-

стр. 18

ням самого автора, ним були використанi писемнi (передусiм лiтописи, хронiки, мемуари, актовi документи), топографiчнi, археологiчнi, некропольнi, церковнi та фольклорнi пам'ятки⁷¹ .

З iсторiографiчної традицiї Д.Яворницький залучив до свого дослiдження твори українських i росiйських учених, античних, польських та нiмецьких авторiв, географiчно-етнографiчну й тюркологiчну лiтературу, статтi iз часописiв, iсторико-статистичнi видання, словники й iншi довiдники.

Особливiстю джерельної бази цього видання, як i iнших праць Д.Яворницького, є використання не тiльки офiцiйних зiбрань архiвiв, бiблiотек, музеїв, а й багатьох приватних колекцiй та особових архiвiв нащадкiв запорiзьких козакiв i шанувальникiв української старовини, колекцiонерiв.

Учений зазначив, що новизна його дослiдження полягає в тому, що в ньому висвiтлюється iсторiя Запорiжжя вiд початку козаччини i до першої половини XVIII ст. Як пiдкреслив Дмитро Iванович, в iсторiографiї того часу iсторiя козаччини за цей перiод являла собою "terra incognita". Вiдома книга А.Скальковського висвiтлювала iсторiю лише останньої (Нової) Запорiзької Сiчi (1734-1775).

Передбачаючи зауваження з боку критикiв, Д.Яворницький пiдкреслив, що вiн уникав узагальнень.

У 1-му томi "Истории...", за визначенням самого автора, висвiтлюється "внутрiшнiй побут запорозької общини"⁷² . Цей том насичений iнформацiєю про кордони, гiдрографiю, топографiю, клiмат, рослинний та тваринний свiт запорiзького краю. Особливу увагу iсторик придiлив устрою та функцiонуванню Запорiзького вiйська, його складу, чисельностi, вiйськовому подiлу й адмiнiстративно-судовiй владi. Значний iнтерес викликають роздiли книги, де висвiтлюється побут запорожцiв, їх заняття господарством, торгiвлею, ремеслами. У книзi характеризуються церковний устрiй i освiта на Сiчi. Також розглянуто зовнiшнi стосунки запорожцiв iз християнськими та мусульманськими сусiдами. Природно, значну увагу вчений зосередив на характеристицi збройних сил i бойових здiбностей запорiзьких козакiв.

У 2-му томi "Истории...", що охоплює перiод 1471-1688 pp., знайшли вiдображення питання походження запорiзького козацтва, його участь у боротьбi за нацiональну i релiгiйну незалежнiсть України проти Польщi, Криму i Туреччини, участь запорожцiв у народних повстаннях проти Польщi, Визвольна вiйна українського народу середини XVII ст. пiд проводом Б.Хмельницького.

3-iй том "Истории..." охоплює 1688-1734 pp. i торкається складного й драматичного перiоду в iсторiї Запорiжжя - участi запорожцiв у росiйсько-турецькiй та росiйсько-шведськiй вiйнах. Тут висвiтлюються подiї, що вiдбувалися в Олешкiвськiй, Чортомлицькiй та Кам'янськiй сiчах.

На думку Д.Яворницького, виникнення запорiзького козацтва було обумовлено внутрiшнiми причинами, передусiм соцiально-економiчними, вiйськовими, етнографiчними. Вiн вважав запорожцiв автохтонним українським населенням, "истинными сынами Малороссии", "плоть от плоти и кость от костей ее".

Iсторик зазначав, що сама природа ("iсторична пiдготовка") українського народу висунула на порядок денний таку форму суспiльного життя, як козацька громада. Вiн пiдкреслив, що українська (за тодiшньою термiнологiєю - малоросiйська чи пiвденноросiйська) народнiсть, яка була вихована на вiчовому ладi, самосудi та самоврядуваннi, природно, намагалася "воскресити" у своїй пам'ятi давнiшнi iдеали, що колись iснували у Пiвденнiй Русi⁷³ .

Українське козацтво, першi документальнi згадки про яке вчений датує уставною грамотою 1499 р. великого князя литовського Олександра I, Д.Яворницький розподiляє на городове (реєстрове) й низове (запорiзьке). Цей розподiл

стр. 19

вiн пов'язує з введенням у 1568 р. польським королем Стефаном Баторiєм козацького реєстру. Проте дослiдник пiдкреслив, що запорожцi нiколи не вiдокремлювали себе вiд українцiв i, твердо стоячи за свої вiйськовi вiльностi, вони разом iз тим стояли за цiлiснiсть України⁷⁴ , що пiдтверджується їхньою участю в народних рухах, зокрема гайдамацькому.

За Д.Яворницьким, запорiзьке козацтво являло собою громаду, устрiй якої базувався на народоправствi, яке було бiльш широким, нiж народоправство в Афiнах i Спартi, Псковi чи Новгородi⁷⁵ . Iдеалiзуючи Запорiжжя, учений твердив, що тут панував "повний iдеал рiвностi", якого ще не знала iсторiя, i де враховувалися лише особистi риси людини, наприклад, хоробрiсть, досвiд, розум, винахiдливiсть. Тому, робить висновок дослiдник, будь-яка особистiсть, якою б важливою вона не була, "губилася" в запорiзькiй громадi, де усi справи вирiшувалися спiльно⁷⁶ . Запорiзький козак, в уявленнi Д.Яворницького, це насамперед - воїн i лицар, який iнтереси товариства ставить вище особистих. Запорожець - це вiрний i вiдданий товариш, тому на Запорiжжi такого широкого розвитку здобув iнститут побратимства. Зазначимо, що запорiзьких побратимiв Дмитро Iванович порiвнював iз киргизькими досами Середньої Азiї⁷⁷ . Вiдмiнною рисою запорiзького характеру учений вважав глибоку релiгiйнiсть козакiв. Проте цi поборники предкiвської вiри й оборонцi православної церкви, якими були запорожцi, сприймали вiру на рiвнi почуття, не вдаючись у тонкощi богословського вчення⁷⁸ .

Запорiзьке козацтво iснувало за законами звичаєвого права, в основу якого були покладенi "стародавнi вiйськовi звичаї, словесне право i здоровий глузд"⁷⁹ . Д.Яворницький уважав, що Запорiжжя досягло свого повного розвитку в XVI i XVII ст. Але з початку XVIII ст. спостерiгається процес втрати вiдмiнних рис оригiнального самобутнього життя запорожцiв. Iз другої половини XVIII ст. почалися обмеження з боку уряду Росiйської iмперiї, передусiм це торкалося прав вибору вiйськової старшини. Тодi ж розпочалося й соцiально-економiчне розшарування запорiзької громади. Наприкiнцi свого iсторичного iснування, наголошував Д.Яворницький, життя сiчового товариства мало чим вiдрiзнялося вiд життя українських (городових) козакiв⁸⁰ .

Причину скасування Запорiзької Сiчi у 1775 р. Д.Яворницький вбачав у тому, що царський уряд Росiйської iмперiї не мiг "допустити, поряд iз собою, iснування такого явища, як запорозька община" з її незалежнiстю й демократичним устроєм, що приваблювали широкi маси пригнобленого закрiпаченого населення iмперiї⁸¹ . Поки Запорiзьке вiйсько було потрiбним для охорони зовнiшнiх кордонiв на пiвднi iмперiї й для боротьби з Туреччиною та Кримським ханством, доти царський уряд мирився з iснуванням Запорiжжя, поступово обмежуючи права останнього.

Значну увагу Д.Яворницький придiлив висвiтленню стосункiв Запорiжжя i взагалi України доби козаччини з Польщею та Росiєю. Учений наголосив на вiдмiнностях iсторичної долi, культури, мови, суспiльного ладу, частково обрядностi мiж українцями i росiянами. Вiн уважав, що за "зовнiшнiм прийомом" та "внутрiшнiм баченням" українцi були бiльш схожi з поляками нiж iз росiянами. Цим вчений пояснював i ту ворожнечу, що виявили запорожцi до росiян у тривожнi часи Московської держави⁸² .

За часiв Б.Хмельницького пануючий клас України тягнув до Польщi, тодi як посполитi та козацька чернь - до Москви. Коли Б.Хмельницький упевнився, що Українi самiй "не утримати своєї незалежностi", вiн вирiшив "вiддатися у протекцiю" могутнiшому правителевi й зупинив свiй вибiр на росiйському царевi - схiдному православному монарховi⁸³ . Проте в Українi, у тому числi й на Запорiжжi, виникла "могутня партiя", яка не бажала йти у пiдданство до московського царя. Зокрема I.Сiрко зi своїми козаками не присягав на Переяславськiй радi

стр. 20

1654 p. i пiшов на Запорiжжя⁸⁴ . Запорожцi, наголошував Д.Яворницький, бажали бачити в росiйському царевi лише "верховного покровителя", а не "самовладного володаря"⁸⁵ .

У монографiї здобула висвiтлення дiяльнiсть видатних українських дiячiв, зокрема Б.Хмельницького, I.Сiрка, С.Палiя, К.Гордiєнка, I.Мазепи, П.Орлика та iн. Кошовий отаман Iван Сiрко, в оцiнцi Д. Яворницького, це - великий полководець, найголовнiший запорiзький дiяч XVII ст., типова особистiсть славетного запорiзького козацтва⁸⁶ . Справжнiй український (а не тiльки запорiзький) патрiот, I.Сiрко разом з тим, як вiдзначив Д.Яворницький, боровся за повну незалежнiсть Запорiжжя не тiльки вiд Москви, а й вiд гетьманської влади⁸⁷ .

Характеризуючи гетьмана Павла Тетерю, Дмитро Iванович пiдкреслював, що це була впевнена у своїй полiтичнiй свiдомостi людина, котра боролася за незалежнiсть України, але його орiєнтацiя на польського католицького короля вiдвернула вiд нього запорiзьких козакiв та населення українських мiст⁸⁸ . Неоднозначну оцiнку в монографiї одержав гетьман Iван Мазепа - "натура досить складна й тому труднодоступна для розумiння"⁸⁹ . У його характерi, зазначив Д.Яворницький, поєднувалися риси приватної людини й риси українського суспiльно-громадського дiяча, який бажав бачити свою Батькiвщину незалежною у полiтичному вiдношеннi⁹⁰ .

У своїй фундаментальнiй монографiї Дмитро Iванович переконливо обґрунтував прогресивну роль запорiзького козацтва в iсторiї українського народу та мiжнародне значення героїчної боротьби козацтва проти мусульманської турецько-татарської навали, що загрожувала усьому слов'янському свiтовi⁹¹ . Запорожцi, пiдкреслив учений, у своїх руках тримали "нити" майже усiх полiтичних подiй XVI, XVII i навiть початку XVIII ст. на теренах усiєї Пiвденно-Захiдної Русi⁹² . Запорiжжя завжди мало велике значення в життi українського народу, - вiдзначив Д.Яворницький. Воно уособлювало заповiтнi прагнення українцiв до свободи, було скарбницею полiтичних i суспiльних iдеалiв народу, його живим протестом проти насильства та рабства⁹³ .

Розпочинаючи працю над "Историею...", Д. Яворницький планував видати i 4-й том, над яким уже працював у 1896 p., i в якому мав висвiтлити iсторiю останньої Нової Сiчi (1734-1775 pp.). Однак цей том так i не був написаний. Дослiдники творчостi вченого вважають, що причиною цього стала негативна критика творiв Дмитра Iвановича з боку О.Лазаревського, I.Житецького, В.Ястребова та iнших рецензентiв, а також те, що основне джерело - архiв Коша Нової Сiчi - зберiгався в Одесi у приватному зiбраннi О.Скальковського, i можливостi попрацювати у цьому архiвi у Д.Яворницького не було.

Замiсть 4-го тому iсторик пiдготував друге видання 1-го тому "Истории..." (М., 1900), у передмовi до якого йшлося про намiр видати i 4-й том. У 2-му виданнi автор виправив деякi помилки i доповнив текст новими даними на пiдставi джерел, виявлених ним в архiвах, а також здобутих пiд час вiдрядження в Туркестан⁹⁴ .

Ще одним результатом напруженої дослiдницької працi Д.Яворницького в Середнiй Азiї стала книга "Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман Войска запорожских низовых Козаков" (СПб., 1894). Автор досить вдало висвiтлив характер I.Сiрка. Для Д.Яворницького Iван Сiрко був втiленням запорiзького iдеалу за весь час iснування Сiчi.

Взагалi бiографiя I.Сiрка давно цiкавила iсторика. Починаючи з 1882 p., вiн майже кожного року приїздив на мiсце колишньої Чортомлицької Сiчi, "до Сiрка"⁹⁵ , спiлкувався з "чудовими дiдами" у Капулiвцi, Покровському та iнших iсторичних селах, "виуджував" у них усе те, що вони "чули про грiзного Сiрка"⁹⁶ , влаштовував пом'янки на могилi славетного отамана. Землю iз його могили Д.Яворницький зберiгав у себе як "саму найдорогшу для нього святиню"⁹⁷ .

стр. 21

Монографiя про I.Сiрка ґрунтується, головним чином, на актових документах, почерпнутих дослiдником iз серiйного видання "Акты Юго-Западной России", а також на даних наративних джерел, переважно на українських лiтописах i польських мемуарах. Д.Яворницький показав кошового отамана як визначного полководця, полiтика i дипломата, "колосальну особистiсть серед усiх низових козакiв в усi часи iсторичного iснування Запорожжя", що вiдiграла видатну роль в оборонi пiвденних кордонiв України й у боротьбi проти турецько-татарської навали i польського панування.

Образ I.Сiрка не полишав iсторика i пiзнiше. У квiтнi 1899 р., у листi до М.Комарова, Д.Яворницький писав: "Я ще попробую себе i на iсторичнiй хронiцi доби кошового Сiрка"⁹⁸ .

Багато зусиль доклав Дмитро Iванович до збереження могили I.Сiрка як iсторичної пам'ятки. Вiн залучив до цiєї справи мiсцевих селян, тих же "чудових дiдiв"⁹⁹ , що жили в iсторичному селi Капулiвцi, й вiд яких Д.Яворницький записав перекази про славетного отамана.

Високий лiтературний рiвень цiєї книги вiдзначив О.Стороженко, який, зокрема пiдкреслив, що вона читається з великим iнтересом, особливо тi мiсця, в яких iдеться про видатнi подiї сiчового життя¹⁰⁰ .

Останнiм часом наука збагатилася новими даними з бiографiї Iвана Сiрка, зокрема стосовно його соцiального походження та мiсця народження, участi отамана у тих чи iнших подiях тощо¹⁰¹ . Однак книга Д.Яворницького, завдяки насиченостi фактичним матерiалом, образностi мови та емоцiйностi викладення, зацiкавить i сучасного читача.

Пiсля закiнчення середньоазiйського вiдрядження Д.Яворницький опинився у губернському мiстi Владимирi (на Клязьмi), де вiце-губернатором був князь Микола Петрович Урусов - зять давнього i близького приятеля iсторика - Георгiя Петровича Алексеева. Iз того часу Дмитро Iванович заприятелював iз впливовим князем. Завдяки М.П.Урусову в губернськiй друкарнi М.Владимира у 1903 р. побачило свiт одне з монументальних видань Д.Яворницького - двотомна збiрка документiв "Источники к истории запорожских Козаков", в якiй було опублiковано 900 документiв.

У той час Д.Яворницькому треба було вирiшити двi головнi проблеми: влаштуватися на роботу i скласти магiстерськi iспити. Проте тавро "неблагонадiйного" заважало йому здобути посаду в унiверситетах України та столичних мiстах iмперiї. Звернення до Казанського унiверситету також виявилося марним. I знову на допомогу йому прийшли друзi. Завдяки Iвану Яковичу Рудченку (рiдному брату письменника Панаса Мирного), який очолював Варшавську казенну палату, 31 липня 1895 р. Д.Яворницького було зараховано на посаду чиновника з особливих доручень при цiй палатi. До того ж учений отримав можливiсть займатися в архiвi палати, що мiстив документи, якi стосувалися iсторiї України.

Але головним була можливiсь згодом влаштуватися у Варшавському унiверситетi. Однак спочатку треба було скласти магiстерськi iспити. Встановленню стосункiв Д.Яворницького iз Варшавським унiверситетом сприяли I.Рудченко i той же Г.Алексеев, котрi зверталися з цього приводу до тодiшнього (1894-1895) ректора цього навчального закладу П.Ковалевського. Наприкiнцi 1895 - на початку 1896 pp. Д.Яворницький склав 4 магiстерських iспити (iз стародавньої росiйської iсторiї, нової росiйської iсторiї, всесвiтньої iсторiї i з полiтичної економiї)¹⁰² . Дмитро Iванович планував також захистити у Варшавському унiверситетi й магiстерську дисертацiю. Бiльше того, прихильники iсторика, зокрема Iван Рудченко, орiєнтували його на здобуття кафедри. Однак цi надiї не здiйснилися.

Бiльшiсть професорiв iсторико-фiлологiчного факультету Варшавського унiверситету поставилася недоброзичливо до опального "чужинця", котрому активно протежували деякi впливовi особи. Можливо, професори побачили в Д.Яворниць-

стр. 22

кому "конкурента", а можливо, знову на перешкодi планам iсторика була його "неблагонадiйнiсть". Справу погiршили й кадровi змiни: посаду ректора залишив П.Ковалевський; посаду декана - М.Любович i ученого секретаря - М. Новосадський, якi сприяли Д.Яворницькому. їх заступили недоброзичливi до Дмитра Iвановича Г.Зенгер та I.Фiлевич.

Знову Д.Яворницькому довелося шукати роботу. Вiн намагався влаштуватися в Харковi, Полтавi, Бєлгородi, Одесi, а наприкiнцi лютого 1896 р. звернувся до професора Московського унiверситету, видатного росiйського iсторика Василя Осиповича Ключевського (1841-1911) iз проханням допомогти влаштуватися в Московському унiверситетi. В.Ключевський запропонував мiсце приват-доцента. Дмитро Iванович погодився й почав готуватися до пробних лекцiй, котрi прочитав восени 1896 р. Перша лекцiя мала назву "Найголовнiшi моменти з iсторiї запорозького козацтва", друга - "Вплив династичної польсько-литовської унiї на полiтичний устрiй захiдно-росiйських земель, що входили до складу Великого князiвства Литовського". Для викладання в Московському унiверситетi вчений розробив курс лекцiй на тему: "Вiдношення Малої Росiї та Запорiжжя до Москви".

Пiсля успiшного прочитання пробних лекцiй Д.Яворницький увiйшов до складу "ученої собратiї" Московського унiверситету, де його колегами на iсторико-фiлологiчному факультетi були вiдомi вченi: В.Ключевський, М.Любавський, В.Герьє, П.Виноградов, Р.Вiппер, О.Соболевський, М.Грот, С.Трубецькой та iн. Однак приват-доцентство не передбачало жалування. Тому, крiм читання лекцiй у Московському унiверситетi, Д.Яворницький влаштувався викладачем iсторiї в Строгановському училищi живопису, де отримував 46 руб. на мiсяць.

Лекцiї Д.Яворницького мали великий успiх у студентськiй аудиторiї, особливо серед студентiв-українцiв. Наприкiнцi 1897 р. його лекцiї вiдвiдувало пiвтораста слухачiв. За словами студента Петра Данилова (рiдного брата лiтературознавця Володимира Данилова), студенти "люблять i шанують свого батька", тобто Д.Яворницького. Пiзнiше, у 1903 p., наукове студентське товариство при Московському унiверситетi заочно обрало Дмитра Iвановича головою секцiї пiвденних слов'ян. Учений не погодився, мотивуючи свою вiдмову тим, що вiн для цього вже старий, на що П.Данилов вiдповiв: "Завчасно Ви себе до дiдiв зачисляєте. Розумом та досвiдом воно, може, й дiд, але душею - юнак, ще палений"¹⁰³ .

Iз багатьма своїми учнями Д.Яворницький пiдтримував стосунки й по закiнченню ними навчання, надавав їм матерiальну допомогу, дружнi поради, моральну пiдтримку, сприяв влаштуванню на ту чи iншу посаду, робив грошовi внески у фонд допомоги бiдним студентам, зокрема Харкiвського, Петербурзького та Московського унiверситетiв, гiрничого iнституту.

1898 р. Д.Яворницький видав нову книгу "По следам запорожцев", за яку велася гостра боротьба iз цензурою. По-перше, книга була надрукована без попередньої цензури, i коли остання розглянула її, то негайно заборонила, мотивуючи своє рiшення тим, що значна частина тексту написана українською мовою, а духiвництво виведено у негативному планi. Книгу було вiдправлено на розгляд ще й церковнiй цензурi, яка наклала заборону на двi народнi казки, що мали антирелiгiйне спрямування. Усе iнше було залишено без змiни.

Д.Яворницький i видавець П.Бабкiн пiдключили до "боротьби" iз цензурою петербурзьких знайомих i друзiв: С.Таль, К.Бiлиловського, Л.Пантелеева, Г.Алексеева, В.Ковалевського та iн. Врештi-решт цензурну заборону було знято i книгу передруковано.

Книга "По следам запорожцев" посiдає особливе мiсце у творчостi Д.Яворницького. Цю працю дослiдники вважають "перехiдним етапом до освоєння уче-ним-iсториком лiтературно-художнiх форм зображення дiйсностi"¹⁰⁴ .

стр. 23

Розповiдь у цiй книзi ведеться вiд особи ученого-оповiдача, який мандрує землями колишнього Запорiжжя. Вiн - знавець i шанувальник народних традицiй, фольклору, тонкий психолог, уважний слухач i неперевершений оповiдач. Оповiдання, що мiстяться в цiй працi, лiтературознавець Л.Скупейко розподiляє за жанрами на три категорiї: iсторiографiчнi оповiдання щоденниково-репортажного характеру, художньо-етнографiчнi нариси та власне художнi оповiдання.

У Москвi активiзувалася i лiтературно-громадська дiяльнiсть Д.Яворницького, чому сприяли творчi й дружнi зв'язки ученого з лiтературно-мистецькими колами московської iнтелiгенцiї, його участь у лiтературних вечорах, дискусiях, спiвпраця з журналом "Детское чтение", що його видавав вiдомий московський педагог Дмитро Iванович Тихомиров (1844-1915). У цьому журналi Д.Яворницький опублiкував низку популярних статей, а саме: "Святки в Малороссии", "Забытый украинский философ Сковорода", "Князь Дмитрий Иванович Вишневец-кий", "Свирговский, Ружинский и Подкова", "Гетман Криштоф Косинский" та iн. У серiї "Библиотека для семьи и школы", яку видавала редакцiя журналу "Детское чтение", у 1903 р. окремо були надрукованi такi твори Д.Яворницького, як "Три неожиданные встречи", "Слепой баян Фома Провора", "Добрый пастырь".

На вечорах у Д.Тихомирова Дмитро Iванович заприятелював iз багатьма письменниками, журналiстами, видавцями, передусiм iз письменником i перекладачем творiв Т.Шевченка Iваном Олексiйовичем Бєлоусовим, а також iз М.Телєшовим, М.Соловйовим-Несмєловим, В.Гольцевим, поетом iз крiпакiв С.Дрожжиним та iн.

Особливо дружнi стосунки були у Дмитра Iвановича з письменником i репортером Володимиром Олексiйовичем Гiляровським (1853-1939) - "дядьком Гiляєм". Разом вони вiдвiдали в Яснiй Полянi Л.Толстого. Це була друга зустрiч Д.Яворницького iз видатним росiйським письменником. Перша вiдбулася у груднi 1899 р. випадково, у потязi. Цю зустрiч учений описав пiзнiше у статтi "Моя перша зустрiч з Л.М.Толстим"¹⁰⁵ . А про другу розповiв В.Гiляровський у своїх мемуарах "Друзья и встречи" (М., 1934). Коли друзi ввiйшли до кабiнету Л.Толстого, письменник встав, пiдняв угору руки i, усмiхаючись, сказав: "Вот они, запорожцы! Здравствуйте!". Бiльше години розмовляли вони з великим письменником, якого Д. Яворницький зацiкавив своїми розповiдями про Запорiзьку Сiч¹⁰⁶ .

Дмитро Iванович був постiйним вiдвiдувачем лiтературних i просто дружнiх зборiв московської iнтелiгенцiї у I.Бєлоусова, В.Гiляровського, Д.Тихомирова та iн. Вiн вiдвiдував також Московський лiтературно-художнiй гурток, створений 1899 p., де брали участь вiдомi письменники А.Чехов, В.Короленко, М.Горький, О.Купрiн, Л.Андреев, В.Вересаев, Д.Мамiн-Сибiряк, С.Скиталець, М.Гарiн-Михайловський та iн.

У своїх дружнiх i творчих стосунках Д.Яворницький був позбавлений нацiональної обмеженостi, спiвпрацював i пiдтримував дружнi вiдносини з росiйськими ученими, письменниками, художниками, видавцями та iн.

Дмитро Iванович напрочуд легко й органiчно входив у нове спiвтовариство, культурно-громадське коло, був чудовим спiврозмовником, душею компанiї. Згадуючи про "суботнi" вечори у Д.Тихомирова, письменник М.Телешов вiдзначив, що "в пам'ятi залишився тiльки один професор Еварницький Дмитро Iванович, правовiрний українець з веселими запорозькими оповiданнями, який завжди цiкаво i весело розповiдав про Запорожжя i запорожцiв"¹⁰⁷ .

Д.Яворницький плiдно спiвпрацював iз Московським археологiчним товариством, Iмператорським археологiчним товариством, Росiйським воєнно-iсторичним товариством, Росiйським музеєм, Державним лiтературним музеєм (Москва), був обраний до складу Вiтебської, Владимирської, Рязанської, Псковської, Тульської архiвних комiсiй. Переїхавши до Катеринослава, Дмитро Iванович плiдно спiвпрацював з Комiсiєю освiтнiх екскурсiй по Росiї, провадив екскурсiї в му-

стр. 24

зеї iм. О.Поля та на днiпровi пороги для багатьох студентiв, учнiв, iнтелiгенцiї з рiзних мiст Росiйської iмперiї.

Мешкаючи в Москвi, Д.Яворницький, як i ранiше, читав багато лекцiй у рiзних мiстах. Особливо часто приїжджав iз лекцiями в Україну i постiйно мрiяв про "курiнь" на березi Днiпра.

На московський перiод життя ученого припадає i видання його першого великого художнього твору - повiстi "Наша доля - Божа воля" (1901). Твiр був написаний ще 1898 р. i спочатку мав назву "Максим Вiтряк". Цьому твору, де автор "зачепив i солдатчину, i комерцiю, i штунду", не вдалося уникнути цензурних "страждань", передусiм через штунду. Сумну цензурну "одiссею" цiєї книги детально дослiдила у своїй монографiї М.Олiйник-Шубравська. Нарештi ця повiсть пiд остаточною назвою "Наша доля - Божа воля" була надрукована у 1901 р. у часописi "Киевская старина".

1900 р. спiльними зусиллями Д.Яворницького i художникiв С.Василькiвського та М.Самокиша побачив свiт альбом "Из украинской старины", що мiстив аркушi з живописними зображеннями типiв запорiзьких козакiв та окремих видатних дiячiв України, як-от: гетьман П.Конашевич-Сагайдачний, фiлософ Г.Сковорода. Пояснювальний текст до цих малюнкiв пiдготував Д.Яворницький. Видання цього альбому стало значною подiєю в культурному життi України.

Тодi ж Д.Яворницький працював уже над новою повiстю (точнiше романом) "За чужий грiх", яку закiнчив восени 1903 р. Одночасно з цим у iсторика виникла думка написати оповiдання про українське панство. Така книга пiд назвою "Помiж панами" побачила свiт 1911 р. у Катеринославi.

Складною залишалася справа Д.Яворницького iз захистом магiстерської дисертацiї. З цього приводу вiн звертався до професорiв Харкiвського, Київського, Новоросiйського унiверситетiв, а також у Львiвський унiверситет до М.Груше-вського¹⁰⁸ . Проте з рiзних причин професори цих вузiв вiдмовлялися рецензувати магiстерську роботу Д.Яворницького. Врештi-решт, за допомогою професора Казанського унiверситету Ф.Мiщенка, Дмитро Iванович звернувся до цього навчального закладу. Але i тут справа вирiшувалася занадто складно i тяглася з кiнця 1896 р. до 1901 р. Знову на допомогу прийшли впливовi знайомi та друзi. Той же Г.Алексеев у жовтнi 1899 р. звернувся до М.Алексеєнка (1847/1848-1917) - уродженця Катеринослава, вченого юриста, державного i громадського дiяча, ректора Харкiвського унiверситету (1890-1899). У 1899-1903 pp. М.Алексеєнко був попечителем Казанського навчального округу. Вiн допомiг Дмитру Iвановичу у справi захисту магiстерської дисертацiї. Захист вiдбувся 29 квiтня 1901 р. На здобуття наукового ступеня магiстра росiйської iсторiї учений репрезентував 2-е видання 1-го тому "Истории запорожских Козаков" (М., 1900). Офiцiйними опонентами були професор М.Смирнов, заслужений професор Д.Корсаков i приват-доцент М.Фiрсов, якi, в цiлому, дали високу оцiнку роботi Д.Яворницького, одночасно докоряючи йому за iдеалiзацiю запорiзького козацтва, некритичне ставлення до джерел i нечiткий виклад матерiалу. Бiльшiстю у вiсiм голосiв проти двох Д.Яворницький здобув ступiнь магiстра росiйської iсторiї.

Проте i пiсля здобуття магiстерського ступеня службового просування Д.Яворницького в унiверситетi не вiдбулося. Вiн, як i ранiше, читав у Московському унiверситетi необов'язковий курс iсторiї Малоросiї та Запорiжжя. Залишаючись приват-доцентом, Дмитро Iванович не отримував платнi, тому мав заробляти на життя рiзними пiдробiтками, давати приватнi уроки, спiвпрацювати в перiодичних виданнях, розкопувати кургани тощо.

Невизначенiсть становища, матерiальнi нестатки, слабке здоров'я, постiйнi хвороби i травми, обвинувачення у "неблагонадiйностi" i, через це, переслiдування, звiльнення та заборона викладати у навчальних закладах, недоброзичливе ста-

стр. 25

влення критики, перешкоди на шляху здобуття магiстерського ступеня i просування по службi, душевний дискомфорт - усе це призводило Д.Яворницького до глибоких тривалих депресiй. Вiн зневiрився у своїх здiбностях науковця i вважав, що "взявсь не за своє дiло, себто бути професором унiверситету". Тодi усi його думки знову "обернулися" до України. Наприкiнцi жовтня 1901 р. iсторик писав Б.Грiнченковi: "У цей рiк Москва менi страшенно нудна стала, i якби мене гаспид винiс з неї куди-небудь у Запорожжя, у хуторець, коло днiпрових порогiв, то я був би найщасливiшим у свiтi чоловiком. Там би я робив те, що хочеться робити, а не те, що треба "офiцiально". Iнодi, чуєте, i рота не хочеться розкрити, а тутечки йди та читай лекцiю... Ненавиджу я це дiло, хто його знає й як!"¹⁰⁹ .

Нарештi його мрiя здiйснилась. У 1902 р. вiн був запрошений на посаду директора Катеринославського обласного музею iм. О.Поля. Iз цього часу енергiя вченого спрямовується на музейну справу¹¹⁰ . Запрошення очолити музей iнiцiйовано було пiдготовкою до XIII археологiчного з'їзду, що мав вiдбутись у серпнi 1905 р. у Катеринославi.

Обраний до складу оргкомiтету з'їзду, який очолювала голова Московського археологiчного товариства графиня П.Уварова, Д.Яворницький виступив одним iз головних "координаторiв" у справi залучення до органiзацiї з'їзду широкого аматорського загалу. Вiн також керував влаштуванням виставки до цього наукового форуму. Проте головним була його масштабна дослiдницька робота у царинi археологiї¹¹¹ . За дорученням оргкомiтету, дослiдник протягом трьох сезонiв (1903-1905) дослiдив 103 кургани i городища, здобув безлiч пам'яток, що надiйшли у рiзнi зiбрання, у тому числi й до Катеринославського музею iм. О.Поля, а також експонувалися на виставцi пiд час ХНI археологiчного з'їзду.

На з'їздi Д.Яворницький взяв участь у роботi кiлькох секцiй i керував секцiєю "Запорозька старовина", а також виступив iз великою доповiддю-звiтом на урочистому вiдкриттi з'їзду. Археологiчнi досягнення Дмитра Iвановича здобули високу оцiнку з боку колег. У 1906 р. його обрали дiйсним членом Московського археологiчного товариства.

На думку сучасних дослiдникiв (I.Ковальової, I.Яременко), становлення Д.Яворницького-археолога вiдбувалося саме через його участь в археологiчних з'їздах¹¹² . Дмитро Iванович брав участь у VI (Одеса, 1884), VII (Ярославль, 1887), VIII (Москва, 1890), XI (Київ, 1899) та XIII (Катеринослав, 1905) археологiчних з'їздах. Як вважають I.Ковальова та I.Яременко, Д.Яворницький розробив власну методику археологiчних дослiджень, репрезентував схему еволюцiйного розвитку стародавнього населення Полудневої України, заклав пiдвалини вивчення археологiчних культур даного регiону України i започаткував такий напрям, як археологiя козацького перiоду. Книгу Д.Яворницького "Публичные лекции по археологии России" (1890) I.Яременко вважає однiєю з перших спроб створення посiбника з археологiї.

Археологiчнi розкопки учений завжди поєднував iз фольклорно-етнографiчними та лексикографiчними дослiдженнями. Вiд учасникiв експедицiй i мiсцевого населення вiн записував пiснi, легенди, перекази, занотовував слова для "Словника української мови" тощо. Фольклорнi матерiали, зiбранi пiд час археологiчних дослiджень, увiйшли складовою частиною до збiрки вченого "Малороссийские народные песни, собранные в 1878-1905 гг."¹¹³

Повертаючись до ХНI археологiчного з'їзду, слiд зазначити, що задоволення Д.Яворницького вiд власних наукових досягнень деякою мiрою змарнiло вiд того, що i на цей з'їзд, як i на попереднiй (Харкiв, 1902), не було "допущено" української мови, i тому в роботi цього форуму не взяли участi українськi вченi з Галичини. Окрiм того, пiд час з'їзду мiж Д.Яворницьким i зберiгачем музею Антонi-ною Скляренко "розпалився" конфлiкт, у який було втягнуто й мiсцеве Наукове

стр. 26

товариство. Останнє вимагало провести в музеї ревiзiю. Проте, навпаки, усiм обвинуваченням, рада музею запропонувала А.Скляренко залишити службу в музеї, а Д.Яворницькому висловила подяку за невтомну працю на посадi директора музею.

Нервовий стрес, якого зазнав Д.Яворницький у протистояннi з Науковим товариством, а також напружена дослiдницька й органiзацiйна робота пiд час пiдготовки та проведення XIII археологiчного з'їзду значно погiршили стан здоров'я вченого. Вiн страждав i фiзично, i душевно. "Слабий я, братику, - писав Дмитро-Iванович поетовi К.Бiлиловському, - дуже слабий став... Часто так тяжко, що взяв би згорнув руки та й усе..."¹¹⁴ . Тривалий час перебував iсторик у депресивному станi, залишив лiтературну творчiсть, зневiрився у своїх здiбностях письменника, навiть збирався виїхати з Катеринослава.

Через хворобу i послаблення "творчого духу" Д.Яворницький вiдмовився вiд написання iсторiї Донського вiйська, вiд участi в XIV археологiчному з'їздi (Чернiгiв, 1908). Дедалi частiше вiн мрiяв про подорож на Близький Схiд. 1910 р. ця мрiя здiйснилася. Дмитро Iванович вiдвiдав Єгипет, побував у Єрусалимi. У Гелуанi вiн зустрiчався з Лесею Українкою. Внаслiдок цiєї подорожi музейне зiбрання збагатилося оригiнальними пам'ятками схiдної культури¹¹⁵ .

У той час у Д.Яворницького почала прогресувати давня хвороба очей - катаракта. Пiзнiше йому було зроблено двi операцiї на очах (перша - у 1913 р. у Харковi, друга - у 1915 р. у Києвi).

Повернувшись iз Близького Сходу, Д.Яворницький узяв активну участь у пiдготовцi Пiвденноросiйської обласної сiльськогосподарської, промислової та кустарної виставки, що вiдбулася у Катеринославi 1 липня - 10 жовтня 1910 р. Вiн був експертом по кустарному вiддiлу цiєї виставки.

Повернення Д.Яворницького до активної наукової та громадської дiяльностi виявилося у його спiвпрацi в мiсцевiй пресi ("Вестник Екатеринославского губернского земства", "Днiпровi хвилi", "Приднепровский край"), де вiн опублiкував низку статей з iсторiї запорiзького козацтва та iсторiї краю. Дмитро Iванович продовжував також археологiчнi дослiдження, пошук писемних i фольклорних пам'яток. У 1915 р. вiн опублiкував наративну пам'ятку "Две поездки в Запорожскую Сечь Яценка-Зеленского, монаха Полтавского Крестовоздвиженского монастыря, в 1750-1751 гг."

У катеринославський перiод у творчостi Д.Яворницького домiнувала праця над лiтературними творами. У Катеринославi, пiсля цензурного послаблення, у зв'язку iз проголошенням Манiфесту 17 жовтня 1905 p., побачили свiт україномовнi художнi твори Д.Яворницького: повiсть "За чужий грiх" (1907), "У бурсу! У бурсу! У бурсу!" (1908), "Русалчине озеро" (1911), "Драний хутiр" (1911), "Де люди, там i лихо" (1911), "Помiж панами" (1911), збiрка поезiй "Вечiрнi зорi" (1910) та iн.

Пiд час революцiйних подiй 1905-1907 pp. рiзнi полiтичнi партiї намагалися залучити до своїх справ таку авторитетну людину, як Д.Яворницький. Пiд впливом загального суспiльно-полiтичного пiднесення того часу й, зокрема, з боку одного з лiдерiв октябристiв М.Родзянка, з яким учений пiдтримував стосунки, Дмитро Iванович запрошувався на засiдання правлiння катеринославського вiддiлення цiєї партiї, переклав українською мовою "Манiфест 17 жовтня", був (хоча й формально) деякий час редактором газети "Русская правда". Але швидко зрозумiв її напрям i вiдмовився вiд редакторської роботи.

У той час учений спрямував свою дiяльнiсть на пропагування української iсторiї, на вiдродження iсторичної пам'ятi та рiдної мови. Вiн доклав багато зусиль до видання україномовної перiодики. З iнiцiативи й пiд редакцiєю Д.Яворницького 23 лютого 1906 р. у Катеринославi вийшло перше i, на жаль, єдине число га-зети-тижневика "Запорожжє", що мала яскраво визначену нацiонально-визвольну спрямованiсть i тому була заборонена. Того ж року Дмитро Iванович запропону-

стр. 27

вав катеринославськiй мiськiй думi перейменувати 124 вулицi мiста (всього у мiстi було 224 вулицi) на iсторичнi назви¹¹⁶ .

Важливою сторiнкою у творчому життi Д.Яворницького у Катеринославi була його дiяльнiсть у губернськiй ученiй архiвнiй комiсiї (1903-1916), що являла по сутi iсторичне товариство¹¹⁷ , i в якiй Дмитро Iванович спiвпрацював iз вiдомими дослiдниками: В.Бiднов, В.Данилов, Д.Дорошенко, В.Машуков, Я.Новицький, В.Пiчета, А.Синявський та iн. Дмитра Iвановича було обрано почесним членом комiсiї. На її засiданнях iсторик виступав iз доповiдями та оглядами архiвних документiв, порушував питання про передачу архiву комiсiї музею iм. О.Поля, прочитав багато публiчних лекцiй ("Про кобзарiв, бандуристiв та лiрникiв", "По днiпрових порогах", "Переволочанська фортеця та її околицi", "Подорож до Жовтих Вод" та iн.). Вiн також виступав i на сторiнках "Летописей" -друкованого органу комiсiї, де опублiкував розвiдки, присвяченi гетьмановi П.Конашевичу-Сагайдачному, українському етнографу М.Закревському, творчостi Т.Шевченка. Остання стаття пiд назвою "Запорожцi в поезiї Т.Г.Шевченка"¹¹⁸ була передрукована й окремим виданням (1912). Ще ранiше, у 1909 р., Д.Яворницький видав збiрку "Матерiалiв до бiографiї Т.Шевченка". Це видання було здiйснено коштом катеринославського українського дiяча В.Хрiнникова. Дмитро Iванович був оригiнальним iнтерпретатором творчостi Т.Шевченка, якого вiн вважав свiтовим генiєм. Iсторик зазначав, що саме в iсторичному Запорiжжi вбачав Т.Шевченко "промiнi", котрi "зогрiвали його серце, лiкували його душу, викликали живi образи... непорушних героїв". Саме Запорiзьку Сiч Тарас Шевченко вважав тим щасливим краєм, де люди не знали тяжкого рабства. Д.Яворницький пiдкреслив, що захистом визвольних i патрiотичних традицiй українського народу Т.Шевченко "вивiв свiй народ з меж чисто етнографiчних i поставив його на широкий шлях культури"¹¹⁹ .

Д.Яворницький завжди посiдав активну громадську позицiю, що зокрема яскраво виявилося в його дiяльностi у просвiтянському русi, передусiм у катеринославському культурно-освiтньому товариствi "Просвiта"¹²⁰ . Учений входив до ради товариства, деякий час був його головою. Вiн прочитав багато лекцiй у катеринославськiй "Просвiтi" та у "Просвiтах" iнших мiст України. Як впливова особа, вiн вiдстоював iнтереси просвiти у владних структурах (дозвiл на проведення лекцiй, вечорiв, ювiлеїв, шевченкiвських свят, будування народного дому тощо). Багато зусиль доклав дослiдник до святкування в Катеринославi 100-ї рiчницi вiд дня народження Т.Шевченка (1914). Святкування в Катеринославi було дозволено пiд особисту вiдповiдальнiсть ученого, якого обрали почесним головою ювiлейного комiтету. Активно спiвпрацював вiн i в друкованому органi катеринославської "Просвiти" - часописi "Днiпровi хвилi" (1910-1913), де були опублiкованi 4 великих оповiдання ученого: "Закохана пара, або пан Борзак та панi Борзачка", "Русалчине озеро", "Драний хутiр", "Три несподiванi стрiчi", вiршi "Т.Г.Шевченковi", "Все йде, все минає", "Горе орла" та iсторичний нарис "Як жило славне Запорозьке низове вiйсько". Останнiй твiр було також видано окремою брошурою (1912).

У "Просвiтi" Д.Яворницький спiвпрацював з однодумцями В.Вiдновим, Л.Бiдновою, Д.Дорошенком, Н.Дорошенко, I.Трубою, С.Вировим, I.Рудичевим, Т.Сулимою-Бичихиною, Ю.Павловським, В.Хрiнниковим, С.Липкiвським, П.Щукiним та iн., разом з якими доклав багато зусиль пропагуванню української iсторiї та культури, вiдродженню нацiональної гiдностi та формуванню нацiональної свiдомостi. Завдяки (значною мiрою) Д.Яворницькому, катеринославська "Просвiта" пiдтримувала тiснi стосунки iз "осередками товариства в iнших мiстах України. Дмитро Iванович прочитав багато лекцiй з iсторiї запорiзького козацтва та археологiї в Полтавi, Чернiговi, Миргородi, Лубнах, Херсонi, Харковi, Житомирi,

стр. 28

Одесi, Ромнах, Катеринодарi та iн. Мав мiцнi творчi й дружнi стосунки з видатними українськими дiячами-просвiтянами Б.Грiнченком, I.Шрагом, М.Коцюбинським, М.Вороним, М.Виковим, М.Комаровим, В.Кравченком, Г.Доброскоком, С.Ерастовим та iн.

Д.Яворницького було обрано дiйсним членом Кубанського обласного статистичного комiтету (1901), Ростовського товариства iсторiї, старожитностей та природи (1911), Українського наукового товариства (1913), Наукового товариства iм. Т.Шевченка (1914), Таврiйської вченої архiвної комiсiї, почесним членом Товариства аматорiв вивчення Кубанської областi (1914) та iн.

Про визначну роль Д.Яворницького в науковому й культурно-громадському русi України кiнця XIX - початку XX ст. яскраво свiдчить святкування 30-рiччя його лiтературно-наукової дiяльностi, що вiдбулося в листопадi 1913 р. На адресу ювiляра надiйшли сотнi вiтальних телеграм, з'явилися численнi ювiлейнi публiкацiї у багатьох часописах, була надрукована бiографiчна брошура "Профессор Дмитрий Иванович Эварницкий" (Катеринослав, 1914).

Майже усi вiдзначили два головних напрями в дiяльностi ученого, в яких вiн досяг визначних здобуткiв. Це - iсторiя запорiзького козацтва i створення музею iм. О. Поля. В ювiлейнiй промовi сам Дмитро Iванович досить критично оцiнив свою дiяльнiсть, наголосивши, що, як письменник, вiн "не вартий i доброго слова; як археолог - вiн так собi; як людина - годилося б далеко кращим бути, а от Яворницький - iсторик зовсiм поганенький. Та як збирач археологiчного матерiалу й особливо фольклору - на цьому полi я дещо зробив". У цiй промовi Дмитро Iванович пiдкреслив свою любов до рiдної української мови, яку вiн полюбив iз раннього дитинства, коли бабуся розповiдала йому казки.

Сучасники Д.Яворницького визнали його дiяльнiсть вельми корисною для суспiльного розвитку України, а самого iсторика вважали "вартовим" рiдної науки, дослiдження i дiяльнiсть якого мали велике нацiональне значення¹²¹ .

Неперевершенi збирацькi здiбностi Д.Яворницького здобули яскраве втiлення у Катеринославському музеї iм. О.Поля (з 1926 р. - Днiпропетровський iсторико-археологiчний, а з 1940 р. - Днiпропетровський iсторичний музей iм. Д.Яворницького), беззмiнним директором якого вiн був понад ЗО рокiв (1902-1933). Завдяки подвижницькiй пошуковiй працi ученого, фонди музею зросли до 85 тис. одиниць зберiгання. Музей перетворився на найбiльше у свiтi зiбрання запорозької старовини. У ювiлейнiй промовi 1913 р. сам Д.Яворницький пiдкреслив, що вiн "зiбрав великий та рiзноманiтний матерiал, що стосується iсторiї запорiзьких козакiв, i передав його майбутньому поколiнню. Вiн умiщений до нашого музею та являє собою цiнний для науки внесок. Матерiал цей потрiбний iсторику, археологу, етнографу, актору, юристу, кожнiй освiченiй та просто дотепнiй людинi"¹²² .

Новий етап у науковiй i культурно-громадськiй дiяльностi Д.Яворницького розпочався пiсля скасування в Росiї царизму в лютому 1917 р. Цей перiод вiдзначився бурхливим нацiональним та полiтичним життям в Українi, коли вiдбувалася українiзацiя середньої й вищої освiти. Пiднесення нацiональної самосвiдомостi охопило широкi верстви українського суспiльства.

У бурхливому 1917 р. Д.Яворницький брав участь у дiяльностi вiдродженої катеринославської "Просвiти" (1916 р. була заборонена), виступав iз численними лекцiями в "Просвiтi", у товариствi "Сiч", на рiзних освiтнiх курсах.

У той час Д.Яворницький доклав багато зусиль щодо охорони пам'яток старовини у краї. Вiн розробив програму охоронних заходiв на Катеринославщинi, очолив губернський комiтет охорони пам'яток старовини та мистецтва. Пiд час громадянської вiйни постiйно охороняв музей i його колекцiї вiд пограбування, навiть домiгся "охоронної грамоти" вiд батька Н. Махна. Проте не вдалося уникнути

стр. 29

грабiжницького нападу на будинок ученого. "Меня подвергли мучительной пытке, - свiдчив Д. Яворницький, - допрашивая, где у меня скрыты сокровища"¹²³ . Прагнення зберегти музейнi колекцiї змусило Дмитра Iвановича у квiтнi 1919 р. вiдмовитися вiд пропозицiї переїхати до Києва i працювати в Академiї наук.

Д.Яворницький вельми прислужився становленню та українiзацiї вищої освiти на Катеринославщинi. Вiн став одним iз перших професорiв Катеринославського унiверситету - у 1918 р. його було обрано професором кафедри iсторiї України, де вiн читав курс iсторiї мiсцевого краю. Цей курс був розрахований на студентiв 1-го i 2-го курсiв. На 1-му курсi вивчалася iсторiя краю у давнi часи, а на 2-му - iсторiя краю перiоду козаччини¹²⁴ . Це був перший курс з iсторiї мiсцевого краю, що читався у вищiй школi того часу. Жодних пiдручникiв не було. Тому Д.Яворницький розробив цей курс самостiйно i звернув особливу увагу студентiв на те, щоб вони обов'язково конспектували за ним лекцiї, якi вiн читав українською мовою. Але не всi студенти знали українську мову, i тому Дмитро Iванович заспокоїв їх, наголосивши, що буде викладати якомога простiше й iспити буде приймати як українською, так i росiйською мовами, бо у такiй справi, зазначив вчений, вiн "нiколи не держався вузького погляду, i те, що гарне своє, i те, що хороше чуже, однаково схиляло мене до себе"¹²⁵ .

Вiн також викладав у вищому педагогiчному iнститутi, гiрничому iнститутi, першiй реальнiй школi.

Д.Яворницький включився i в процес українiзацiї церкви на Катеринославщинi. Вiн був прихильником впровадження служби Божої рiдною мовою. У його творчому доробку - переклади українською мовою Лiтургiї, Книги Псалмiв, церковного твору святого Андрiя архiєпископа Крiтського "Великого покаянного канону"¹²⁶ . Iз цими перекладами Д.Яворницького були обiзнанi широкi кола його знайомих, колег, у тому числi священики В.Котляревський, А.Пальчевський, М.Клеоповський, К.Шарай та iн.

1918 р. Д.Яворницький здiйснив ще одну спробу здобути докторат. Цього разу - у Харкiвському унiверситетi (попередня спроба була 1916 р. у Новоросiйському унiверситетi). Проте знову не пощастило. Як повiдомляв професор М.Сумцов, у той час "вiдношення професури до українського вороже занадто". М.Сумцов радив друговi "перетерпiть на якийсь короткий час"¹²⁷ .

Того ж, 1918 p., вiдбулася значна подiя в особистому життi Дмитра Iвановича. Вiн одружився з учителькою Серафимою Дмитрiвною Буряковою (1879-1943), яка стала йому вiдданим другом до кiнця життя.

У 1920-тi pp. Д.Яворницький активно спiвпрацював iз багатьма перiодичними виданнями: "Споживач", "Кооперативне життя", "Червоний шлях", "Молодая кузница", "Зоря", "Новi шляхи", "Життя й революцiя", "Етнографiчний вiсник", де було вмiщено його iсторичнi та фольклорно-етнографiчнi розвiдки, статтi, присвяченi творчостi Т.Шевченка, музейнiй справi, спогади про зустрiч iз видатним письменником Л.Толстим. Учений написав нарис (у формi тез) "М.Костомаров", готував до публiкацiї документи, що висвiтлювали дiяльнiсть мислителя, полiтичного дiяча i письменника О.Герцена.

Визначною подiєю у творчому життi Д.Яворницького було видання "Словника української мови" (Катеринослав, 1920) - результат майже 40-рiчної невтомної працi ученого. На жаль, вийшов тiльки 1-й том. Наступнi два залишилися невиданi. Роботу над Словником дослiдник продовжував до кiнця життя. Вiн залучив до цiєї справи широкий загал фахiвцiв i аматорiв. 1928 р. Дмитро Iванович звернувся окремою листiвкою до громадськостi з проханням збирати й надсилати йому все, що "стосується до людської словотворчостi" й потрiбно "для складання українського словника справжньою народною мовою". Дмитро Iванович працював над Словником навiть у найтрагiчнiший перiод життя, коли у 1933 р. був вигна-

стр. 30

ний iз музею. За власним висловом Д.Яворницького, Словник став "альфою й омегою" його життя. Цей Словник (разом iз музеєм iм. О.Поля) Дмитро Iванович вважав "найкоштовнiшим своїм скарбом".

З iм'ям Д.Яворницького пов'язане й становлення архiвної справи на Приднiпров'ї в 1920-тi pp. Йому належить iнiцiатива розробки заходiв щодо охорони архiвiв у краї. У березнi 1922 р. вiн очолив Катеринославське губернське архiвне правлiння¹²⁸ . На цiй посадi Дмитро Iванович працював до серпня 1924 р. i знову виявив себе подвижником, доклав значних зусиль до розшуку, збирання та врятування архiвних матерiалiв. Уже немолода, обтяжена хворобами людина, Д.Яворницький весь час їздив по губернiї, шукаючи документи, на власнi кошти привозив численнi архiвнi стоси; обладнував (знову ж на власнi кошти) архiвне примiщення, щоб зберегти для науки неоцiненнi джерела. У червнi 1924 р. вiн звiтував керiвниковi архiвної служби України академiковi Д.Багалiю: "Ми стiльки натягали до себе архiвного матерiалу, що через нього й пролiзти в помешкання ледве-ледве можна"¹²⁹ .

У 1920-тi pp. Д.Яворницький брав активну участь в академiчному науковому життi України. У 1925-1930 pp. вiн завiдував науково-дослiдною кафедрою українознавства, що працювала при Катеринославському (з 1926 р. - Днiпропетровському) iсторичному музеї й пiдпорядковувалася безпосередньо ВУАН¹³⁰ . Колегами Дмитра Iвановича по цiй кафедрi були професори М.Злотнiков, П.Єфремов, В.Пархоменко, молодi ученi А.Новак, I.Степанiв. При кафедрi дiяла аспiрантура. Аспiранти К.Гуслистий, П.Матвiєвський, П.Козар, Т.Гавриленко, Т.Скубицький провадили дослiдження в галузi iсторiї, археологiї, етнографiї, фольклору. Кафедра спiвпрацювала з Катеринославським науковим товариством, почесним головою якого було обрано Д.Яворницького. Дослiдницька дiяльнiсть Дмитра Iвановича була спрямована на збирання й археографiчне опрацювання лексичного та фольклорного матерiалу, написання курсу iсторiї мiсцевого краю (з доiсторичних часiв до кiнця XV ст.), на проведення археологiчних розкопок. Учений працював також над темою: "Колонiзацiя колишнiх пiвнiчних окраїн Вольностей запорозького козацтва". У червнi 1925 р. Президiя ВУАН вiдзначила дiяльнiсть керiвника кафедри Д.Яворницького у царинi української iсторiї, археологiї та етнографiї, й особливо у складаннi "Словника української мови".

Аналiзуючи дiяльнiсть ученого на посадi керiвника науково-дослiдної кафедри, можна погодитися з думкою Г.Мернiкова у тому, що було б перебiльшенням вважати Д.Яворницького фундатором власної наукової школи. Це пiдтверджують i його аспiранти. Один iз них - П.Матвiєвський зазначив, що "про "учнiв" Дмитра Iвановича дуже важко казати. У повному розумiннi слова вiн не мав учнiв, тобто осiб, якi пiд його керiвництвом (справжнiм) i за його завданням виконували б будь-яке дослiдження. Вiн дивився на "учнiв" спрощено, вважав, що нема чого будь-кому ще займатися тим, чим займався вiн, тому що вiн вже все зробив, сказав i надрукував"¹³¹ . Одночасно не можна не погодитися i з думкою Г.Швидько та О.Удода про вплив Д.Яворницького на наукову творчiсть вiдомого українського iсторика й етнографа К.Гуслистого, котрий вважав Дмитра Iвановича своїм учителем¹³² .

Безумовно, великим був авторитет i вплив маститого ученого. За науковими консультацiями та порадами до нього зверталися дослiдники з рiзних регiонiв України й Росiї, представники української емiграцiї з Праги та Варшави, польськi, нiмецькi, чеськi, англiйськi вченi (Д.Гьотце - директор Штайнцбурзького музею в Рьомгiльдi; М.Мiннз - професор Кембриджського унiверситету; Л.Нiдерле - академiк, видатний чеський учений-славiст; Ф.Поспiшил - завiдуючий етнографiчного вiддiлу Моравського краєзнавчого музею у Брно та iн.). Iм'я неперевершеного знавця iсторiї запорiзького козацтва було добре вiдоме широкому громадському

стр. 31

загаловi. Навiть iз далекого американського Пiтсбурга зверталися до Дмитра Iвановича шанувальники його творчостi (Карлаш, М.Мiлоєвич)¹³³ .

У той час розвiдки ученого з'являються у наукових ювiлейних збiрниках, зокрема на пошану академiкiв М.Грушевського (1926) та Д.Багалiя (1928)¹³⁴ . 1924 р. Д.Яворницький був запрошений М.Грушевським до спiвпрацi у Комiсiї УАН з дослiдження Запорiжжя i Степової України¹³⁵ . Того ж року за вагомий внесок у розвиток вiтчизняної науки Дмитро Iванович був обраний членом-кореспондентом ВУАН.

1925 р. громадськiсть вiдсвяткувала 70-рiччя вiд дня народження "Нестора" Запорiзької Сiчi. Ця дата не залишилася поза увагою й української наукової емiграцiї у Празi, де перебували давнi колеги Д.Яворницького, зокрема Василь Бiднов та Дмитро Дорошенко, якi, так само, як i 1913 р. (пiд час святкування 30-рiч-ного ювiлею вченого), виступили з доповiдями на урочистому засiданнi Iсторико-фiлологiчного товариства у Празi¹³⁶ .

Важливою подiєю в життi Д.Яворницького наприкiнцi 1920-х pp. була комплексна науково-дослiдна археологiчна експедицiя на Днiпробудi, яку вiн очолював протягом 1927-1932 pp.¹³⁷ Значних зусиль Дмитро Iванович доклав щодо формування колективу експедицiї, до якого залучив уже вiдомих дослiдникiв i початкiвцiв. У її складi працювали археологи, етнографи, фотографи, креслярi: А.Добровольський, М.Мiллер, О.Федоровський, В.Грiнченко, П.Смолiчев, М.Рудинський, Ф.Кiранов, Г.Авраменко, В.Соляник, I.Северин, П.Козар, О.Тахтай, Е.Федорович, Т.Тесля, В.Бiлецька та iн. Результати цiєї експедицiї певною мiрою здобули висвiтлення на сторiнках наукового "Збiрника" Днiпропетровського iсторично-археологiчного музею, що вийшов у 1929 р. за редакцiєю Д.Яворницького.

Внаслiдок широкомасштабних дослiджень на Днiпробудi наука збагатилася практичним досвiдом i теоретичними узагальненнями. До наукового обiгу було введено безлiч iсторичних пам'яток. Як зазначила вiдомий археолог, професор I.Ковальова, здобутi пам'ятки "вперше дали змогу реконструювати стародавню iсторiю Надднiпрянщини".

Вiдчуваючи ступiнь вiдповiдальностi вчених щодо мiсiї цiєї експедицiї, Дмитро Iванович вiдзначив, що "нам нiхто не простить, якщо ми не зумiємо глибоко дослiдити узбережжя та острови Днiпра, що їх тепер затопить вода".

Води Днiпра мали поглинути й пороги - невiд'ємну частину й унiкальну окрасу ландшафту Приднiпров'я. Iснувало 9 великих порогiв, що тяглися вiд Старого Кодака до слободи Ляхiвки: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнiговський, Будильський, Лишнiй i Вiльний. Коли стало вiдомо, що днiпровi пороги внаслiдок пуску Днiпровської ГРЕС будуть затопленi, тодi посилився потiк вiдвiдувачiв сюди, щоб побачити на останнє, "як водянi хвилi Днiпра-Славути спiвають по гранiтних порогах". А кращого гiда, нiж Д.Яворницький, неможливо було й уявити. Багатьох вабила подорож iз "енциклопедистом козаччини", його захоплююча розповiдь про пороги, iсторичнi подiї, що вiдбувалися тут. Свого часу Євген Чикаленко, переповнений враженнями вiд подорожi з Дмитром Iвановичем, вiдзначив, що "пройтись з Яворницьким днiпровими порогами - се ж пережити всю минувшину, уявити у всiх дрiбницях запорозьке життя"¹³⁸ . Збирався до Д.Яворницького на днiпровi пороги i видатний український iсторик Михайло Грушевський. На жаль, ця подорож не здiйснилася¹³⁹ .

Iсторiя склалася так, що Д.Яворницькому довелося "протягом всього життя i всiєї працi зiбрати i списати всю спадщину Запорiжжя", i ми можемо лише здогадуватися, що вiдчував лiтнiй академiк, коли води Славутича поглинули днiпровi пороги, узбережжя й острови, де вiдбувалися доленоснi подiї української iсторiї, де вирувала люба його серцю запорiзька вольниця. Проте, попри все, залишилася непорушна народна пам'ять про днiпровi пороги. У збереженнi цiєї пам'ятi

стр. 32

велику роль вiдiграв саме Д.Яворницький i, зокрема, його iсторично-географiчна книга "Днiпровi пороги" (Харкiв, 1928), що мiстить численнi, тепер уже унiкальнi, фотографiї днiпрових порогiв.

Логiчним пiдсумком багаторiчної напруженої науково-дослiдної працi Д.Яворницького стало обрання його у 1929 р. дiйсним членом ВУАН. Така висока оцiнка його дiяльностi надала вченому творчої енергiї. Не дивлячись на похилий вiк, Дмитро Iванович мрiяв про здiйснення нових планiв. Як i завжди, вiн багато працював. Не випадково давнiй однодумець академiка Антон Синявський порiвнював Д.Яворницького iз запорiзьким дубом, що "велетенськи стоїть на сторожi наукової справи i пiд його вiтками знаходять захист молодi робiтники"¹⁴⁰ .

Проте вже насувалися страшнi сталiнськi часи, набирали обертiв масовi чистки вiд "неблагонадiйної" iнтелiгенцiї, тотальне стеження, викриття "шкiдникiв", доноси, фабрикувалися справи i проводилися гучнi процеси.

Хоча Д.Яворницький i не брав участi у полiтичному життi, однак вiн перебував на облiку в ДПУ як соцiально небезпечний елемент. Уже в першiй половинi 1920-х pp. за ним було встановлено таємний нагляд. В архiвах було виявлено донос на Д.Яворницького, в якому йшлося про те, що iсторик передрiкав всенародне повстання проти радянської влади¹⁴¹ . Знаходячись пiд "прискiпливим оком" системи, Дмитро Iванович не боявся пiдтримувати, заступатися, прохати, влаштовувати на роботу до музею, залучати в експедицiї тих, хто зазнав утискiв iз боку влади. Наприкiнцi 1920-х pp. розпочалися перевiрка музеїв робiтничо-селянськими iнспекцiями, скорочення штатiв, звiльнення спiвробiтникiв старої школи, реорганiзацiя музейної структури. У музейному спiвтовариствi України того часу було вiдомо, що у Д.Яворницького в музеї можна знайти притулок i займатися улюбленою працею. Збереження творчого потенцiалу музейної справи в Українi пiд час утискiв iз боку тоталiтарної системи є великою заслугою Дмитра Iвановича.

До суду над членами сфальсифiкованих ДПУ "Спiлки визволення України" (СВУ) та "Українського нацiонального центру" було притягнуто багато тих, iз ким Д.Яворницький приятелював i спiвпрацював. I хоча самого академiка у 1930-тi pp. не заарештували, його активно таврували на рiзних зборах та у пресi. У червнi 1932 р. заступник директора музею Я.Ходак звинуватив Дмитра Iвановича у реакцiйностi, iгноруваннi марксистсько-ленiнської методологiї, усуненнi з музею спiвробiтникiв-комунiстiв. А на бюро мiськкому КПУ (5.08.1933) учений був обвинувачений у буржуазному нацiоналiзмi, пiдтримцi членiв СВУ, у наданнi можливостей працювати в музеї рiзним "петлюрiвцям" тощо. Не забули нагадати йому про його активну громадську дiяльнiсть у дожовтневий перiод. У постановi бюро "Про стан крайового музею" вiдзначалося, що "музей пiд керiвництвом українського нацiоналiста академiка Яворницького разом з усiм штатом класово ворожих елементiв, якi скупчилися в музеї, являє собою впродовж тривалого часу, аж До сьогоднiшнього дня, один з органiзацiйних центрiв нацiоналiстичної контрреволюцiйної роботи на Українi".

В унiсон з офiцiйною владою таврувала Д.Яворницького i мiсцева преса. 27 серпня 1933 р. у газетi "Зоря" з'явилася стаття А.Горба "Кубло нацiоналiстичної контрреволюцiйної пропаганди", в якiй працiвники музею на чолi з директором обвинувачувалися в "антирадянських нацiоналiстичних дiях", у пропагуваннi iсторичного минулого i своєрiдностi культури запорожцiв, що, на думку автора статтi, було потрiбним "нацiоналiстичнiй контрреволюцiї"¹⁴² .

Пiсля такого нищiвного обвинувачення, за наказом мiнiстра освiти УРСР Затонського вiд 31 серпня 1933 p., Д.Яворницького було звiльнено з посади директора музею. Пiд час обшуку 23 вересня у нього були забранi особистi речi. До оральних страждань додалися ще й фiзичнi. Не можна без болю читати листа М.Яворницького до його приятеля О.Коваленка: "Так, друже мiй Олекса Васильо-

стр. 33

вичу, мене зовсiм вичистили з музею... Настрiй у мене надзвичайно тяжкий. Боюсь сам за себе"¹⁴³ .

Не витримавши такої несправедливостi, вчений тяжко захворiв, майже на пiвроку. Його вороги написали ще й до Києва, щоб iз Д.Яворницького зняли звання академiка, але, за словами самого Дмитра Iвановича, "там їм сказали - це вже "зась"". Iз академiкiв його "не скинули", але чотири мiсяцi не виплачували академiчної пенсiї. Тi часи були дуже тяжкi для вченого та його родини. Щоб не вмерти з голоду, доводилося продавати рiзнi речi i з того й жити.

Намiр розправитися з Д.Яворницьким влада не полишила. 1937 р. була сфабрикована чергова справа так званого "Українського нацiоналiстичного контрреволюцiйного пiдпiлля" на чолi з головою РНК П.Любченком. Лiдером цiєї органiзацiї у Днiпропетровську був "визнаний" завiдуючий обласним вiддiлом народної освiти С.Крупко. Не забули i про Д.Яворницького, котрого також "зарахували" до верхiвки цього "пiдпiлля" й вiдвели роль "натхненника", який здiйснював зв'язок iз закордоном, ще починаючи з 1920-х pp. (спочатку через художника I.Рєпiна, а по смертi останнього - через його дочку В. Рєпiну). Заарештованi по цiй справi були примушенi слiдством давати свiдчення проти Д.Яворницького. Проте самого вченого (лiтню й хвору людину) не заарештували¹⁴⁴ .

Деякий час пiсля вигнання з музею i через тривалу хворобу Д.Яворницький працював в основному над "Словником української мови" та обробкою фольклорних матерiалiв. Вiн досить скептично ставився щодо видання його творiв у цей перiод i вважав, що "мабуть, нашi великi археологiчнi здобутки нескоро побачать свiт". Як академiк, вiн кожного року звiтував перед Академiєю, складав плани творчих дослiджень, їздив на черговi академiчнi сесiї.

В останнi роки свого життя Д.Яворницький працював над темою "Послiдовна змiна народiв у пiвденнiй частинi України", готував до друку збiрку народних пiсень, написав iсторiю мiста Катеринослава (уперше ця книга побачила свiт 1989 p.), спогади про М.Костомарова, I.Рєпiна, Л.Толстого, В.Тарновського. 1939 р. Д.Яворницький був обраний до складу ювiлейної Шевченкiвської комiсiї, що була створена з нагоди 125-ої рiчницi вiд дня народження кобзаря. До цього ювiлею вчений пiдготував статтi "Шевченко i Рєпiн" та "I.Ю.Рєпiн про Т.Г.Шевченка". Дмитро Iванович залишався вiрним своєму правилу - працювати, "не чекаючи нiзвiдки i нi вiд кого нi нагороди, нi похвали", працювати доти, "поки служать тобi руки i поки б'ється живе серце в твоїх грудях", працювати "на користь народу i на благо Батькiвщини, дорогої тобi"¹⁴⁵ .

I в останнi роки свого життя Дмитро Iванович вiв жваве листування з колегами, старими друзями. До нього зверталися за порадою, творчою консультацiєю; редакцiї часописiв прохали написати статтю чи спогади про стосунки з вiдомими дiячами. Багато людей вiдвiдали того часу затишну гостинну оселю "запорiзького батька". Вiрним другом i помiчницею Дмитра Iвановича до останнього залишалася його дружина Серафима Дмитрiвна.

Напружене i насичене подiями життя академiка Д.Яворницького перервалося о п'ятiй годинi ранку 5 серпня 1940 р. Як розповiдала дружина ученого, Дмитро Iванович "випив чашу страждань до останньої краплi. Мучився, кричав, стогнав". Ховали Д.Яворницького 6 серпня 1940 р. о 8-й годинi вечора на новому кладовищi у степу. Був оркестр тiєї музики, яку завжди слухав iсторик у парку iм. Т.Шевченка. Говорили промови. С.Яворницька запам'ятала промову, яку українською мовою чудово сказав артист України А.Хорошун.

Указом Президiї Верховної Ради УРСР "Про увiчнення пам'ятi академiка Д.I.Яворницького" вiд 11 жовтня 1940 р. його iм'я було надане Днiпропетровському iсторичному музеєвi. Увiчнюючи пам'ять видатного ученого, Днiпропетров-

стр. 34

ський виконком облради депутатiв трудящих 18 липня 1946 р. прийняв рiшення про вiдкриття фiлiалу iсторичного музею в будинку академiка Д.Яворницького (м. Днiпропетровськ, площа Шевченка, 5). Проте лише 18 липня 1964 р. було вiдкрито меморiальний будинок-музей i встановлено меморiальну дошку. Однак пiсля короткочасної "вiдлиги" 1960-х pp. почався новий наступ тоталiтаризму i цей музей було закрито на "реставрацiйнi роботи". Знову його було вiдкрито 3 листопада 1988 р. Заповiт ученого поховати його бiля стiн створеного ним музею був виконаний лише 1961 p., коли було зроблено перепоховання. 8 листопада 1995 p., з нагоди 140-рiччя вiд дня народження академiка у Днiпропетровську бiля iсторичного музею його iменi вiдбулося урочисте вiдкриття пам'ятника видатному вченому (скульптор - В.Наконечний, архiтектор - В.Мiрошниченко). Цей пам'ятник споруджений на народнi кошти.

Д.Яворницький належав до учених iз широким дослiдницьким дiапазоном. Як представник романтичного народництва в українськiй iсторiографiї, вiн виявляв великий iнтерес до соцiально-побутової iсторiї, до проблем мови, фольклору, пiснетворчостi, духовностi українського народу¹⁴⁶ . Формування iсторика вiдбувалося у перiод утвердження народницької iдеологiї в нацiональнiй свiдомостi українцiв¹⁴⁷ . Народницька школа характеризувалася мiцним зв'язком мiж iсторичними та етнографiчними iнтересами й iлюстративно-описовим методом дослiдження. У центрi уваги народницької iсторiографiї були народ, його iсторiя i культура.

Д.Яворницькому вельми iмпонувала iдея "народної iсторiї" М.Костомарова. У життєписi останнього Дмитро Iванович вiдзначив: "Костомаров має величезне значення як iсторик духовного розвитку, духовного життя свого народу. Вiн ... невiдступно проводив у своїх працях iдею народної iсторiї"¹⁴⁸ .

Кожний народ, вважав Д.Яворницький, має свою вдачу i свої звичаї, стiйкiсть яких визначає його суспiльний устрiй¹⁴⁹ . Проте iсторичний розвиток вiдбувається за своїми внутрiшнiми законами, порушення котрих, на думку вченого, призводить до боротьби народiв. Так, порушення економiчної рiвноваги в державi, тобто зубожiння i гноблення народу з боку панства, зазначав iсторик, викликає намагання народу вийти з цього стану через боротьбу з iншим народом¹⁵⁰ .

Романтична складова творчостi Д.Яворницького здобула яскраве висвiтлення в iдеалiзацiї ним козацької держави, героїзацiї козацтва. Не випадково, сучасники вважали Дмитра Iвановича спiвцем козацької слави. Для Д.Яворницького-романтика був притаманний емоцiйно-психологiчний пiдхiд до минулого, в яке вiн намагався "проникнути", вiдчути його "дух", вжитися в нього, зрозумiти людей того часу та їх подiї, зазирнути зсередини у минуле. Як пiдкреслив В.Ульяновський, унiкальнiсть Д.Яворницького становить рiдкiсний факт проникнення iсторика "у предмет своїх студiй до такої мiри, що останнiй став осердям особистого життя самого дослiдника. Козацька психологiя, звичаї, свiтогляд, "козацька душа" загалом були не просто пiзнанi Яворницьким, а всупереч його волi перейнятi ним самим". Саме цим зумовлюється i "переважаючий етнографiчний метод в усiх працях iсторика: лише етнографiя давала можливiсть уявити, пiзнати, вiдтворити стиль життя, моделi поведiнки й мислення козацтва". На прикладi Д.Яворницького спостерiгаємо неймовiрно "органiчне поєднання суб'єкта i об'єкта вивчення, автора i героя, iсторичних реалiй i суб'єктивно-iнтимних, навiть iнтуїтивних почуттiв"¹⁵¹ .

Сучасники вважали Д.Яворницького "етнографiчним українцем", називали його "запорозьким характерником", "запорозьким батьком", а I.Рєпiн вивiв в образi козака-писаря на картинi "Запорожцi пишуть листа турецькому султановi". Це зображення символiзувало психологiчне й iнтелектуальне "злиття" Д.Яворницького з предметом його дослiдження¹⁵² . Сам учений називав себе "Дмитром Байдою", "козаком-неборакою". Не тiльки у творчостi, а й у повсякденному жит-

стр. 35

тi Дмитра Iвановича, у його побутi й лексиконi постiйно була "присутня" запорiзька тематика.

Виходячи з того, що романтизм - це не тiльки культурне явище, але i стан душi людини, настрiй, тип мислення¹⁵³ , зазначимо, що у творчостi Яворницького-романтика важливу роль вiдiгравав його внутрiшнiй стан, емоцiйнi переживання i настрiй. Ще з дитинства вiн мрiяв побачити святе для нього мiсце Запорiзької Сiчi й тому, коли це виявилося можливим, учений самовiддано поринув у здiйснення своїх мрiй, "измерил, исходил, истоптал ногами" терени колишнього Запорiжжя. Цiннiсна система Д.Яворницького складалася з таких понять, як "Днiпро", "пороги", "Запорiжжя", "запорожцi", "степ", "пiсня", "сопiлка". Цi поняття були для нього вищими над усе. "Вечно бы скитался, в буквальном смысле слова скитался, по степи, вечно бы слушал живой шум живого Днепра"¹⁵⁴ . Не випадково, у творчiй спадщинi дослiдника немало творiв, написаних у формi подорожнiх записок. Саме в ареалi колишнього iснування запорожцiв вiдчував Д.Яворницький найбiльшу гармонiю власного iснування.

Образнiсть мови, емоцiйне забарвлення iсторичних творiв Д.Яворницького дозволяють вiднести його до iсторикiв-художникiв. Як вiдзначив лiтературознавець Л.Скупейко, iдея "художньої iсторiї" Дмитра Iвановича тiсно пов'язувалася з костомаровською iдеєю "народної iсторiї"¹⁵⁵ . Показовим є те, що у творчостi його кумира М.Костомарова, Д.Яворницькому вельми iмпонували високi художнi риси костомаровських творiв, художнi засоби передачi колориту епохи, намагання через використання українського фольклору бiльш адекватно вiдтворити iсторичнi подiї минулого.

Д.Яворницький був безмiрно закоханий у предмет свого дослiдження. Загалом його захоплювало усе старовинне. Проте це захоплення, за власним визначенням ученого, було "не захопленням бездiяльного розуму, а необхiдною потребою кожної освiченої людини, яка ревно ставиться до дiянь своїх пращурiв i турботливо зводить будiвлю для своїх нащадкiв"¹⁵⁶ .

Як уже зазначалося, особливiстю дослiдницької методологiї вченого був новаторський для того часу комплексний пiдхiд як до предмета дослiдження, так i до джерельної бази останнього. "Я не мог довольствоваться изучением одних только военных подвигов запорожцев, - писав вiн, - а непременно хотел представить себе, в возможной полноте, и всю внутреннюю их жизнь"¹⁵⁷ . Як пiдкреслив М.Ковальський, заслугою Д.Яворницького була реалiзацiя ним нових пiдходiв до вивчення iсторiї запорiзького козацтва - намагання її реконструкцiї шляхом звернення до середовища козакiв, майже в тотожному ареалi їхнього проживання, iз врахуванням автентичних природних, клiматичних умов i топонiмiв¹⁵⁸ . Д.Яворницький уперше в iсторiографiї залучив у свої дослiдження великий масив рiзних типiв iсторичних джерел. Ученого можна вважати "пiонером" комплексного джерелознавства у царинi дослiдження iсторiї запорiзького козацтва.

Уже в першiй своїй монографiї "Запорожье в остатках старины и преданиях народа" iсторик подав власну класифiкацiю використаних ним джерел. Усi джерела вiн подiляв на 2 великих класи: "залишки" i "перекази", що вiдповiдало загальноприйнятiй у тогочаснiй iсторiографiї класифiкацiї джерел.

У той перiод в iсторичнiй науцi панував позитивiзм, згiдно з яким наука мала ґрунтуватися на вивченнi конкретних фактiв, якi дослiдники вважали їх "позитивними фактами" - "слiдами" людської дiяльностi, котрi збереглися в джерелах у виглядi "залишкiв" чи "переказiв". Для iсторикiв-позитивiстiв головним були документи: "тексти, нiчого, окрiм текстiв", нiяких висновкiв та узагальнень, нiяких теорiй, законiв, мiркувань, пояснень. Девiзом позитивiстської iсторiографiї була формула: "Iсторiя робиться за документами". Академiчна iсторiографiя суворо дотримувалася чiткої iєрархiї джерел i визнавала домiнанту саме документального матерiалу.

стр. 36

Д.Яворницький, навпаки, як прихильник комплексного пiдходу до вивчення iсторiї запорiзького козацтва, не обмежувався лише писемними джерелами. Вiн вважав, що тiльки шляхом кропiткого студiювання топографiї запорiзького краю, народної словесностi в тiсному зв'язку з побутом народу (рiзноманiтними етнографiчними даними про його життя) можна зрозумiти "душу i серце" народу. Учений пiдкреслював, що серед мiсцевої людностi важко розшукати саме "залишкiв" запорiзької культури, i, якщо вони є, то у досить незначнiй кiлькостi. Тому будь-якi спогади ("перекази") про запорожцiв є вельми важливим джерелом.

I тому не випадково, що Д.Яворницький, для якого фольклорнi джерела (перекази, пiснi, оповiдання "чудових дiдiв" тощо) мали таку ж цiннiсть, що й писемнi джерела, зазнав негативної критики з боку "суворої" позитивiстської науки, зокрема такого "камiнного документалiста", як О.Лазаревський.

Проте на прикладi Д.Яворницького спостерiгаємо поєднання представника романтичного iсторичного народництва та iсторика-позитивiста. Якщо формування ученого вiдбувалося пiд впливом романтичного народництва, то його "входження" в науку вiдбувалося у перiод, коли, за визначенням М.Грушевського, народницький напрямок в українськiй iсторiографiї еволюцiонував вiд романтичного iсторичного народництва до чисто документальних праць кiнця XIX ст.¹⁵⁹ Не випадково, сучасний iсторик С.Леп'явко визначив головну фундаментальну працю Д.Яворницького "Iсторiю запорозьких козакiв" зразком позитивiзму в українськiй iсторiографiї¹⁶⁰ .

Д. Яворницький вважав своїм головним завданням - виявлення i публiкацiю джерел. Однiєю з найважливiших складових творчого доробку Дмитра Iвановича є його археографiчнi працi. Учений опублiкував значний корпус писемних джерел. Окрiм спецiальних збiрникiв документiв ("Сборник материалов для истории запорожских Козаков", "Источники для истории запорожских Козаков", "До iсторiї Степової України"), вельми насиченi цитуванням документiв та iнших видiв писемних джерел конкретно-iсторичнi твори Д.Яворницького, особливо 2-й та 3-й томи його фундаментальної монографiї "Iсторiя запорозьких козакiв". Крiм того, дослiдник упорядкував i видав каталоги, як результат камерального опрацювання пам'яток iз музейних та приватних зiбрань. Пiд час святкування 30-лiт-тя його науково-педагогiчної дiяльностi (1913 р.) Дмитро Iванович вiдзначав, що можна не погоджуватися з тим, що вiн писав, можна написати краще за нього, проте нiхто не переробить тих джерел, якi вiн опублiкував. Щоб зiбрати цi джерела, пiдкреслив ювiляр, "я все життя працював, а тепер все це можна використовувати, сидячи у кабiнетi". Д.Яворницький був неперевершеним шукачем джерел. Пошук i збирання пам'яток були його справжньою "стихiєю". I це не випадково, бо "культ джерел, нестримний потяг до їх розшуку та описання" був "родовою рисою" українських iсторикiв-романтикiв¹⁶¹ . Для Д.Яворницького, як iсторика-романтика, запорiзькi старожитностi були не тiльки джерелом для наукових студiй, а й предметом естетичної антикварної насолоди.

Значних зусиль Д.Яворницький доклав до збереження та вивчення культових пам'яток. 1906 р. вiн одержав дозвiл Синоду на вилучення з церков культових речей (схороннiсть яких церкви не мали змоги забезпечити) iз метою їхнього зберiгання у Катеринославському музеї iм. О.М.Поля. Завдяки цим заходам, Дмитро Iванович зiбрав великi колекцiї iкон, церковного одягу, культових стародрукiв, дрiбної культової пластики тощо. У музеї був створений церковний вiддiл, а в церковному залi експонувалися великi кам'янi хрести з могил запорожцiв, церковний одяг, аналой з останньої запорiзької Покровської церкви, а також стародруки, що були вкладами запорiзьких козакiв у церкви Нової Сiчi (1734-1775) тощо.

Аналiз джерельної бази iсторичних, iсторико-етнографiчних та iсторико-географiчних творiв Д.Яворницького свiдчить, що, окрiм джерел, виявлених ним

стр. 37

особисто, учений використовував джерела, якi йому "постачали" мiсцевi аматори з Катеринославщини, Херсонщини, Полтавщини та iнших регiонiв України¹⁶² . Вони проводили власнi дослiдження, збирали приватнi колекцiї, брали участь в археологiчних дослiдженнях, якi здiйснював Д.Яворницький. Швидко навкруги поширювалися чутки про ученого, який розкопує кургани, шукає запорiзькi скарби, збирає старовиннi речi, записує пiснi, легенди, прислiв'я тощо. Багато людей повiдомляли ученого про кургани та старожитностi, що були у тiй чи iншiй мiсцевостi, й "постачали" йому рiзнi речi, згадували пiснi i перекази, що їх спiвали та розповiдали ще їхнi дiди - свiдки минулих подiй.

Залучення до евристичної роботи широкого аматорського загалу є однiєю з особливостей творчої лабораторiї Д.Яворницького. Сам вiн такий метод дослiдження пояснював бажанням "возможно ближе стать к малороссийскому населению края и через то обогатить себя различного рода этнографическим материалом, очень ценным в моих глазах". "Я не находил более удобного и более простого способа для сближения с простым народом, - пiдкреслював дослiдник, - как раскопки курганов или могил"¹⁶³ .

Розробляючи "магiстральну" тему своїх наукових зацiкавлень, Дмитро Iванович одночасно студiював iсторiю краю, де iснувало i дiяло запорiзьке козацтво, тобто, за визначенням I. Колесник, його дослiдження набувають краєзнавчого напряму¹⁶⁴ .

Найбiльш значною, суто краєзнавчою працею Д.Яворницького є книга "Iсторiя мiста Катеринослава", написана у 1937 p., але вперше побачила свiт у 1989 р. Це був перший популярний за формою нарис з iсторiї великого мiста, який охоплював перiод iз 70-х pp. XVIII ст. i до початку 30-х pp. XX ст.

Новий широкий пiдхiд Д.Яворницького до вивчення iсторiї запорiзького козацтва, залучення в ареал дослiдження даних не тiльки iсторичної, а й iнших наук, - все це, на думку сучасних дослiдникiв, "пiдводило" вченого до створення праць перехiдного характеру, сказати б, синкретичних жанрових форм вiдтворення iсторичної дiйсностi. Тяжiння Дмитра Iвановича до художнього вiдображення минулого сприяло тому, що Д.Яворницький "в пошуках сфери вияву своїх задумiв i здiбностей дедалi частiше звертається до художньої творчостi"¹⁶⁵ . Прискорила цей процес i негативна критика з боку академiчної iсторiографiї.

Д.Яворницького-вченого талановито доповнює Д.Яворницький-письменник, у творчому доробку котрого: роман, повiстi, оповiдання, поезiї. Саме у художнiх творах знайшла найбiльш повний вираз поетична натура автора, його "здатнiсть" захоплюватись усiм яскравим, барвистим, кольористим, "внутрiшня потреба до образного висловлювання, яку сковували вимоги наукового об'єктивiзму в iсторичних працях" (П.Єфремов).

Шанувальник деталей, точного вiдтворення "побутової картини" епохи, Д.Яворницький у своїх художнiх творах залишався етнографом. Свої прозовi твори вiн вважав "прямо таки етнографiєю", "списаною з живих людей", якi "ще й досi живуть i так само роблять, як у мене написано"¹⁶⁶ . Якщо науковi працi Д.Яворницького мають певне художнє забарвлення та, за визначенням П.Єфремова, написанi рукою, безперечно, художника, то прозовi твори, навпаки, вiдзначаються "документалiзмом" характерiв героїв i побуту, детальнiстю¹⁶⁷ . Проте художнiм творам Д.Яворницького притаманне й глибоке дослiдження внутрiшнього свiту людини¹⁶⁸ .

Прозовi твори ученого є своєрiдним наслiдком його збирацької роботи. Пiдтверджує це i назва його збiрки оповiдань "Помiж панами", про яку сам автор зазначав, що це цiла галерея типiв сучасного українського панства, з яким йому "приходилось стрiватись на широкому шляховi" його "гайдамацького життя"¹⁶⁹ .

Створенi Д.Яворницьким реалiстичнi картини з життя українського села продовжують традицiї української класичної лiтератури. I.Нечуй-Левицький вва-

стр. 38

жав, що у художнiх творах Дмитра Iвановича є таке, що "трапляється найбiльше в англiйських письменникiв, у Дiккенса, Штерна, Шерiдана"¹⁷⁰ . Д.Яворницький-письменник, за своєю творчою манерою, належав до художньо-епiчної традицiї XIX ст., а у поетичнiй творчостi - до фольклорно-iсторичної течiї українського романтизму. Серед його поетичних творiв - iсторичнi ("На скасування Сiчi", "Перед Полтавським боєм"), вiршi-посвяти (Т.Шевченковi, М.Костомарову, М.Сумцову, М.Кропивницькому, М.Заньковецькiй та iн.). Найбiльш значним художнiм твором Д. Яворницького є автобiографiчний роман (автор називає його повiстю) "За чужий грiх" (1907), в якому висвiтлюються взаємини iнтелiгенцiї з народом.

Майже усi читачi вiдзначали чудову українську мову художнiх творiв Дмитра Iвановича, її образнiсть, музикальнiсть. На вiдмiну вiд наукових праць, котрi написанi росiйською мовою, лiтературнi твори Д.Яворницького написанi українською, i майже усi вони побачили свiт пiсля 1905 p., коли тиск на українське друковане слово був послаблений.

Твори Д.Яворницького мали широку народну аудиторiю, були вельми популярнi (передусiм художнi) особливо у селах, мiстечках, тобто у провiнцiї. Дмитро Iванович, за визначенням П.Єфремова, був "масовим" українським письменником.

Д.Яворницький був натхненним, емоцiйним дослiдником i популяризатором рiдної iсторiї. Його твори, лекцiї та екскурсiї справляли на читачiв i слухачiв ефект своєрiдного "каталiзатора" у пробудженнi iсторичної пам'ятi, нацiональної свiдомостi. Твори вченого вимагали "працювати" не тiльки розум, а й душу, серце, почуття.

Не випадково, приятель Д.Яворницького, видавець П. Бабкiн вбачав у ньому не стiльки вченого, скiльки глибокої душi людину, душi чутливої й вразливої, котра, як у дзеркалi, повинна вiдображати у собi увесь навколишнiй свiт, з усiма його радощами i стражданнями¹⁷¹ .

Д.Яворницький сам вiдчував у собi поетичнiсть душi. "Я сам не поет, - писав вiн К.Бiлиловському, - але ж маю поетичне чуття"¹⁷² . Близькiсть ученого до поетичної стихiї втiлювалася у словах, якi вiн так любив повторювати: "Ми - археологи-поети", "ми - iсторики-художники".

Великий вплив на формування поетичної натури Д. Яворницького-iсторика i письменника мала творчiсть М.Гоголя, Т.Шевченка, Г.Сковороди, Я.Щоголiва та iн. Не може не виникнути асоцiацiй iз твором М. Гоголя, коли читаємо у Д.Яворницького рядки, присвяченi описанню ночi на Днiпрi¹⁷³ .

У декого книги Д.Яворницького з iсторiї запорiзького козацтва асоцiювалися зi спiвом кобзаря. Херсонський приятель Дмитра Iвановича Л.Попов казав, що коли вiн слухає кобзаря, то думкою переноситься у поетичну iсторiю Запорiжжя Д. Яворницького¹⁷⁴ , а роменський письменник i музейник I.Голюн писав iсториковi: "Ви - сама поезiя. Вашу душу, втiлену у вивчення старовини, в любовне збирання кожної рисочки минулого людського побуту - я вiдчуваю i шаную"¹⁷⁵ .

Д.Яворницький поєднував у собi iсторика-художника з iсториком-дослiдни-ком¹⁷⁶ . Для першого характерним є "вживання у минуле, iнтуїтивне осягнення його i творче зображення". Сила таланту такого iсторика криється в його уявi, за Допомогою якої вiн воскрешає далекi образи минулого, "викликає" їх з iсторичної далечини i, стираючи гранi часу, робить минуле сьогоденням, яке проходить перед нашими очима. А головною ознакою iсторика-дослiдника є його здiбностi розшукувати факти. Сам Д.Яворницький вважав себе бiльше "художником", нiж Ученим. Для багатьох вiн був "iсториком-художником", який яскраво зображує найкращi риси запорожцiв - лицарiв мужностi й волi, пробуджує у читачiв кращi риси душi й викликає любов до Батькiвщини¹⁷⁷ .

Не випадково, свiдома українська iнтелiгенцiя покладала на Д.Яворницького великi надiї у справi створення белетристичних творiв з iсторiї запорiзького ко-

стр. 39

зацтва, якi "захоплять читача i навернуть його до бажання ґрунтовнiше познайомитись iз минулим України, її iсторiєю". Провiднi дiячi української громадськостi надавали великого значення iсторичнiй белетристицi у справi вiдродження нацiональної свiдомостi. "Наша українська iсторiя, - зазначав у листi до Д.Яворницького український громадський дiяч i письменник з Кубанi Г.Доброскок, - вiд Богдана до Мазепи, має великий iнтерес задля сучасного стану, i всяка белетристична детально намальована рiч має в нашi часи велику вартiсть". Це положення не втратило актуальностi й сьогоднi.

Враховуючи велике наукове та культурне значення творчої спадщини Д.Яворницького, Академiя наук УРСР у 1988 р. ухвалила спецiальну постанову про видання вибраних праць ученого у 20-ти томах (21 книзi). 2004 р. побачив свiт 1-й том цього зiбрання¹⁷⁸ . Ранiше були перевиданi такi монографiї вченого, як тритомна "Iсторiя запорозьких козакiв", "Днiпровi пороги", "Iван Дмитрович Сiрко, славний кошовий отаман вiйська запорозького низових козакiв", "Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний", "Запорожжя в залишках старовини та переказах народу", "Вольностi запорозьких козакiв", альбом "З української старовини", роман "За чужий грiх", фольклорний збiрник "Пiснi, наспiванi Д.Яворницьким". Уперше побачили свiт "Iсторiя мiста Катеринослава" та "В.В.Тарновський".

Життя Д.Яворницького є яскравим прикладом безкорисливого служiння науцi й рiдному народовi, осторонь болючих проблем якого вчений нiколи не стояв. Вiн належав до кращих представникiв української iнтелiгенцiї, якiй на початку XX ст. вдалося у складних умовах активiзувати нацiональний рух i створити iнфраструктуру для розвитку нацiональної культури.

Оцiнюючи творчi надбання Д.Яворницького, його учитель, колега i друг, академiк М.Сумцов зазначив: "Ви в життi своєму стiльки турбувались за все добре i позасвiчували стiльки лiхтарiв, що вони повиннi освiтлювати увесь шлях Вашого життя i нести Вам задоволення, втiху та радiсть"¹⁷⁹ .

I сьогоднi "лiхтарi", засвiченi Д.Яворницьким, освiтлюють шлях тим, хто продовжує його традицiї, примножує науковi та духовнi надбання українського народу. Твори видатного "Нестора" Запорiзької Сiчi перевидаються масовими тиражами. Ними захоплюються мiльйони читачiв. Створений ученим музей зберiгає i примножує унiкальнi колекцiї iсторичних пам'яток. Творча спадщина академiка Д.Яворницького успiшно "працює" на пробудження iсторичної пам'ятi й збагачення духовних скарбiв українського народу.

Майже столiття тому український громадський дiяч i письменник В.Александров висловив Д.Яворницькому щире i сердечне "земляцьке спасибi" i зазначив, що це "Вам скаже i вся Україна, та i весь учений свiт за Вашi розвiдки Запорожського краю i за таке старанне i дотепне його описання, якого до Вас не було, та й пiсля Вас не буде"¹⁸⁰ .

-----

¹ Бiблiографiю праць Д.Яворницького див.: Гапусенко I. М. Дмитро Iванович Яворницький. - К., 1969. - С 43-54; Шубравська М. М. Д.I.Яворницький: Життя, фольклористично-етнографiчна дiяльнiсть. - К., 1972. - С. 234-245; Яворницький Дмитро Iванович (1855 - 1940) // Бiблiографiя вчених ДДУ. Гуманiтарнi науки. - Днiпропетровськ, 1993. - С. 4-8.

² Огляд лiтератури з iсторiї життя та творчостi Д.Яворницького див.: Гапусенко I. М. Зазнач. праця. - С 37-42; Шубравська M. M. Зазнач, праця. - С.6-10; Двiрна К.П. Сучаснi проблеми iсторiографiчної дослiдженостi творчостi Д.I.Яворницького // Регiональне i загальне в iсторiї. - Днiпропетровськ, 1995. - С. 33-35.

³ Див.: Бiблiографiчний покажчик праць професора Дмитра Iвановича Яворницько-го (1883-1928) // Збiрник [Днiпропетровського краевого iсторично-археологiчного музею]. - Днiпропетровськ, 1929. - С. 261-272.

⁴ Полонська-Василенко Н. Моя наукова праця // Український iсторик. - 1983. - N 2-4. - С. 48.

стр. 40

⁵ Дорошенко Д. I. Огляд української iсторiографiї. - К., 1996. - С. 172.

⁶ Ченцова Н.В. Д.I.Яворницький як iсторик Нової Сiчi // Проблеми iсторiографiї та джерелознавства iсторiї України. - Днiпропетровськ, 1991. - С 333-345; Воронов B.I. Оцiнка О.М.Лазаревським наукових праць Д.I.Яворницького // Регiональне i загальне в iсторiї. - С. 36-38.

⁷ Шубравська М.М. Зазнач, праця. - С. 69; Заруба В. Великий iсторiограф // Київська старовина. - 1996. - N 1. - С. 8; Скупейко Л. Художня проза Д.I.Яворницького // Там само. - С 21.

⁸ Щира дяка за корисну працю: Вiтальнi телеграми Д.Яворницького з нагоди 30-лiт-тя його лiтературно-наукової дiяльностi (1913 p.): З музейної колекцiї. - Днiпропетровськ, 1998. - 28 с

⁹ Єфремов П. Письменник-кольорист (До українського лiтературного руху на Кате-ринославщинi) // Єфремов П. Молитва богу невiдомому: Лiтературно-критичнi статтi. -Днiпропетровськ, 1993. - С 54; Бiлий В. Минуле етнографiї на кол. Катеринославщинi та її сучаснi завдання // Збiрник. - С 249; Матвiєвський Т. I. 25-рiччя Днiпропетровського краевого iсторично-археологiчного музею // Там само. - С. 5-43.

¹⁰ Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. - К., 1957. - С. 16.

¹¹ Яворницький Д.I. Про значення українського козацтва // Укр. iст. журн. - 1968. - N 7. - С. 118-127.

¹² Шубравська М.М. Зазнач, праця.

¹³ Українськi народнi пiснi, наспiванi Д.I.Яворницьким: Пiснi та думи з архiву вченого. - К., 1990; Яворницький Д. I. За чужий грiх. - Харкiв, 1993; Яворницький Д. I. Запорожжя в залишках старовини i переказах народу. Ч. 1-2. - К., 1995.

¹⁴ Див.: Вчений-подвижник. - Днiпропетровськ, 1991. - 80 с

¹⁵ Див.: Проблеми iсторiографiї та джерелознавства iсторiї запорозького козацтва: Матерiали наукових читань Д.I.Яворницького: 36. статей. - Запорiжжя, 1993.

¹⁶ Див.: Регiональне i загальне в iсторiї: Тези мiжнародної наукової конф., присв. 140-рiччю вiд дня народження Д.I.Яворницького та 90-лiттю ХIII археологiчного з'їзду (листопад 1995 p.). - Днiпропетровськ, 1995. - 328 с.

¹⁷ Яременко I.I. Археологiя у життi та науковiй спадщинi академiка Д.I.Яворницького: Автореф. дис. ... канд. iст. наук. - Днiпропетровськ, 1994; Руснак I.Є. Лiтературна творчiсть Д.I.Яворницького i розвиток української прози початку XX столiття: Автореф. дис. ...канд. фiлол. наук. - К., 1995.

¹⁸ Ковальский Н.П. Д.И.Яворницкий и город на Днепре // Яворницкий Д.И. История города Екатеринослава. - Днепропетровск, 1989. - С. 5-14; Гуржiй O.I. Людина повна любовi i знань // Яворницький Д.I. Днiпровi пороги. Днiпропетровськ, 1898. - С. 5-9; Сергiєнко Г.Я. Яворницький та його iсторична праця "Iван Дмитрович Сiрко, славний кошовий отаман вiйська запорозьких низових козакiв" // Яворницький Д.I. Iван Дмитрович Сiрко, славний кошовий отаман вiйська запорозьких низових козакiв. - Днiпропетровськ, 1990. ~ С. 3-15; Смолiй В А. Лiтопис українського козацтва // Яворницький Д.I. Iсторiя запорозьких козакiв. - К., 1990. - Т. 1. - С. 9-20; Сварник I. Вiд перекладача // Яворницький Д.I. Iсторiя запорозьких козакiв. - Львiв, 1990. - Т. 1. - С. 5-10; Шубравська М.М. Харкiвський перiод життя Д.I.Яворницького та його автобiографiчний роман "За чужий грiх" // Яворницький Д.I. За чужий грiх. - С. 5-26; її ж. Рання наукова дiяльнiсть Д.I.Яворницького та його перша iсторико-народознавча монографiя про Запорожжя // Яворницький Д.I. "Запорожжя в залишках старовини i переказах народу. - К., 1995. - С. 5-26.

¹⁹ Чабан М. Сучасники про Д.I.Яворницького. - Днiпропетровськ, 1995; Савченко В.В. вроджений пiд знаком Скорпiона: Психологiчна драма на двi дiї. - Днiпропетровськ, 1997. - 108 с; Шаповал I. Козацький батько: Образ Д.I.Яворницького у спогадах письменникiв, дiячiв культури та науки. - Кривий Рiг, 1989. - 255 с

²⁰ Журба О.I. Дiяльнiсть Д.I. Яворницького в Катеринославськiй "Просвiтi" // Питання iсторiї України: iсторико-культурнi аспекти. - Днiпропетровськ, 1993. - С. 80-88.

²¹ Заруба В. Великий iсторiограф // Київська старовина. - 1996. - N 1. - С.5.

²² Там само. - С. 7.

стр. 41

²³ Про внесок М.Ковальського у дослiдження життя та творчостi Д.Яворницького див.: Абросимова С. В. "Personalica" у творчому доробку професора М.П.Ковальського // Днiпропетровський iсторико-археографiчний збiрник. - Днiпропетровськ, 1997. - Вип. 1. - С. 43-50.

²⁴ Ковальський М.П. Iсторiографiчнi аспекти у науковiй спадщинi Д.I.Яворницького: (деякi роздуми iсторика) // Проблеми iсторiографiї та джерелознавства iсторiї запорозького козацтва. - Запорiжжя, 1993. - С 105.

²⁵ Вiн же. Мiсце Д.I.Яворницького у вiтчизняному iсторiографiчному процесi // Вчений-подвижник. - Днiпропетровськ, 1991. - С. 6.

²⁶ Кiржаєв С. М., Ульяновський В.I. Особистi матерiали Д.I.Яворницького у вiддiлi рукописiв ЦНБ АН УРСР // Там само. - С. 15-19; Пiцик О.В. Архiвнi документи Д.I.Яворницького в експозицiї меморiального будинку-музею академiка // Скарбниця рiднокраю. - Днiпропетровськ, 1993. - С. 34-39; Ковальський М.П. Невiдомi документальнi свiдчення про варшавський перiод наукової дiяльностi Дмитра Яворницького (1895-1896 pp.) // До 90-рiччя Катеринославської ученої архiвної комiсiї (1903-1916 рр.)" ~ Днiпропетровськ, 1993. - С. 5-21.

²⁷ Епiстолярна спадщина академiка Д.I.Яворницького: Каталог музейної колекцiї. - Днiпропетровськ, 1992. - 220 с; Епiстолярна спадщина академiка Д.I.Яворницького (далi - ЕСЯ). - Днiпропетровськ, 1997. - Вип. 1: Листи вчених до Д.I.Яворницького. - 888 с; 1999. - Вип. 2: Листи дiячiв культури до Д.I.Яворницького. - 460 с.

²⁸ Чернiгiвський iсторичний музей (далi - ЧIМ). Ал-52-329/1/539. Лист Д.Яворницького до O.K.Коваленка. 8.08.1907 р.

²⁹ Днiпропетровський iсторичний музей (далi - ДIМ). - Ф. 10. - Арх-3796.

³⁰ Iнститут лiтератури НАНУ (далi - IЛ НАНУ). - Ф. 61. - Од. зб. 880.

³¹ ЧIМ. - Ал-52-329/1/539; Эварницкий Д. Л. По следам запорожцев. - СПб., 1898. - С. 199.

³² IP НБУВ НАНУ. - Ф. 3. - Од. зб. 6949.

³³ IМФЕ НАНУ. - Ф. 4-3. - Од. зб. 70.

³⁴ Цит. за: Шубравська М.М. Д.I.Яворницький: Життя, фольклористично-етнографiчна дiяльнiсть. - К., 1972. - С. 19.

³⁵ Авчинников А.Г. Дмитрий Иванович Эварницкий. - Екатеринослав, 1914. - С. 13.

³⁶ Про Я.П.Новицького див.: Бровко А.С, Бровко БА. Якiв Новицький та його iменитi предки. - Запорiжжя, 1997; Матерiали перших Новицьких читань. - Запорiжжя, 2002.

³⁷ Див.: Iваннiкова Л.В. Д.I.Яворницький та Я.П.Новицький: до проблеми взаємин // Регiональне i загальне в iсторiї. - С. 14-16.

³⁸ Эварницкий Д. И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. - СПб., 1888. - Т. I. - С. 149.

³⁹ Тимофеева I. М. Деякi вiдомостi про родину Д.Яворницького з його епiстолярної спадщини // 3 минувшини Поднiпров'я. - Днiпропетровськ, 1995. - С. 41-45; Тєлежняк К.О. З особистого життя академiка Д. I. Яворницького // Скарби музеїв: Матерiали обласної наукової конференцiї до Мiжнародного дня музеїв 2003 р. - Днiпропетровськ, 2005. -С 102-106.

⁴⁰ ДIМ. - Ф. 10. - Арх-3789.

⁴¹ ЕСЯ. - Вип. 1. - С. 482.

⁴² IЛ НАНУ. - Ф. 25. - Од. зб. 22.

⁴³ ДIМ. - Ф.10. - Арх-3801.

⁴⁴ Горленко В. Две поездки с Костомаровым // Киевская старина. - 1886. - N 1.

⁴⁵ Яворницький Д. В.В.Тарновський //Хронiка-2000. - К., 1996. - Вип. 16. - С. 140.

⁴⁶ Там само.

⁴⁷ ДIМ. - Ф. 10. - Арх-12054.

⁴⁸ Абросимова С. В., Ковальський М.П. Д.I.Яворницький в Петербурзi // Проблеми iсторiографiї та джерелознавства iсторiї запорозького козацтва: Матерiали наукових читань Д.I.Яворницького. - Запорiжжя, 1993. - С. 3-14.

⁴⁹ ДIМ. - Ф. 10. - Арх-3805.

⁵⁰ Там само. - Арх-3811.

⁵¹ Цензурну iсторiю "Запорожья..." див.: Олiйник-Шубравська М.М. Рання наукове дiяльнiсть Д.I.Яворницького та його перша iсторико-народознавча монографiя про Запо-

стр. 42

рожжя // Яворницький Д.I. Запорожжя в залишках старовини та переказах народу.- К., 1995. - С 20-22.

⁵² Пыпин А. Запорожское гнездо // Истор. вестник. - 1888. - N 12. - С. 751; Вестник Европы. - 1889. - N 1. - С. 449-450.

⁵³ Див.: Житецкий И. [Рец. на кн.: Эварницкий Д.И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. - СПб., 1888]// Киевская старина. - 1888. - N 11. - С. 36.

⁵⁴ Яворницький Д.I. Запорожжя... - С. 32.

⁵⁵ Олiйник-Шубравська М.М. Рання наукова дiяльнiсть Д.I.Яворницького... - С.25.

⁵⁶ ДIМ. - Ф. 10. - Арх-3817.

⁵⁷ Житецкий И. [Рецензiя] // Киевская старина. - 1888. - N 12. - С. 71-72.

⁵⁸ IЛ НАНУ. - Ф. 25. - Од. зб. 29.

⁵⁹ Див.: Исторический вестник. - 1887. - T.XXVIII. - N 6. - С.630-638; Екатеринославские губернские ведомости. - 1889. - N 8, 9, 11.

⁶⁰ Эварницкий Д.И. Замечательная страница из истории запорожских Козаков // Екатеринославские губернские ведомости. - 1889. - N 45. - С. 296-297; N 46. - С. 305, 306; N47. - С. 313, 314; Выбор войсковой старшины у запорожских Козаков // Там же. -N23-25; Где девались запорожские войсковые клейноды // Истор. вестник. - 1889. -Т. XXXVIII. - N 11. - С. 394-403.

⁶¹ Житецкий И. [Рецензiя] // Киевская старина. - 1890. - N 2. - С. 366-368.

⁶² IЛ НАНУ. - Ф. 25. - Од. зб. 30.

⁶³ Див.: Абросимова С. В. Книга Д.I.Яворницького "Iсторiя села Фалiївки-Садової" // Вчений-подвижник. - С. 46-49.

⁶⁴ Про стосунки Д.Яворницького з I.Рєпiним див.: Шубравсъка М.М. Д.I.Яворницький. - С. 31-41, 137-144, 224-226.

⁶⁵ Яворницкий Д.И. Как создавалась картина "Запорожцы" // Художественное наследство. И.Е.Репин. - М.; Л., 1949. - Т. И. - С. 57-106.

⁶⁶ Дорошенко Д.I. Нарис iсторiї України. - Львiв, 1991. - С. 544.

⁶⁷ Олiйник-Шубравська М. 50 листiв Д.I.Яворницького до Я.П.Новицького // Наука i суспiльство. - 1988. - N 11. - С. 51.

⁶⁸ IP НБВУ НАНУ. - Ф. 3. - Од. зб. 6951.

⁶⁹ Перкова А., Абросимова С. Д.I.Яворницький у Середнiй Азiї // Борисфен. - 1991. - N 5. - С 3.

⁷⁰ Див.: Смолiй В. А. Лiтопис українського козацтва // Яворницький Д. I. Iсторiя запорозьких козакiв. - К., 1990. - Т. 1. - С 9-20.

⁷¹ Див.: Сварник I. Вiд перекладача // Яворницький Д. I. Iсторiя запорiзьких козакiв - Львiв, 1990. - Т. 1. - С. 9; Виноградов Г.М. Особливостi джерельної бази працi Д.I.Яворницького "Iсторiя запорозьких козакiв" // Вчений-подвижник. - Днiпропетровськ, 1991. - С 25-27.

⁷² Яворницький Д. I. Iсторiя запорозьких козакiв. - К., 1990. - Т. 1. - С. 25.

⁷³ Там само. - К., 1991. - Т. 2. - С. 15.

⁷⁴ Там само. - Т. 3. - С. 291.

⁷⁵ Там само. - Т. 1. - С. 149, 150.

⁷⁶ Там само. - С. 150.

⁷⁷ Там само. - С. 243.

⁷⁸ Там само. - С. 262.

⁷⁹ Там само. - С. 163, 188.

⁸⁰ Там само. - С. 151, 176; Т. 2. - С. 17.

⁸¹ Там само. - Т. 3. - С. 7.

⁸² Там само. - Т. 2. - С. 144.

⁸³ Там само. - С. 186.

⁸⁴ Там само. - С. 188.

⁸⁵ Там само. - С. 192.

⁸⁶ Там само. - С. 229, 232, 322.

⁸⁷ Там само. - С. 370, 437, 438.

стр. 43

⁸⁸ Там само. - С. 257.

⁸⁹ Там само. - Т. 3. - С. 286.

⁹⁰ Там само. - С. 287.

⁹¹ Яворницький Д. I. Про значення українського козацтва: Вступна лекцiя, прочитана студентам Московського унiверситету 5 жовтня 1901 р. // Укр.iст. журн. - 1968. -N 7. - С. 121.

⁹² Там само. - С. 125.

⁹³ Яворницький Д. I. Iсторiя запорозьких козакiв. - К., 1991. - Т. 3.- С. 293.

⁹⁴ Там само. - Т. 1. - С. 26.

⁹⁵ IЛ НАНУ. - Ф. 72. - Од. зб. 153.

⁹⁶ Там само. - Од. зб. 141; Яворницький Д. I. Оповiдання дiдiв на мiстi Чортомлицької Сiчi // Споживач [Катеринослав]. - 1920. - N 5-6. - С. 22-28; Вiн же. Предания о кошевом атамане Иване Сирке, записанные в поездку по Запорожью летом 1896 года // Яворницький Д.I. Iсторiя запорозьких козакiв. - К., 1991. - Т. 3. - С. 484-487.

⁹⁷ IЛ НАНУ. - Ф. 72. - Од. зб. 144.

⁹⁸ Одеська державна наукова бiблiотека. ВР. - Ф. 28. - К. 10. - Од. зб. 489.

⁹⁹ ДIМ. - Ф. 10. - Арх-17507; Эварницкий Д. М. По следам запорожцев. - С. 298-322.

¹⁰⁰ С[тороженк]о А. [Рецензiя] // Киевская старина. - 1894. - N 10. - С. 160.

¹⁰¹ Див.: Мицик Ю. Отаман Iван Сiрко. - Запорiжжя, 2000. - С. 4-6; та iн.

¹⁰² Див.: Ковальський М.П., Абросимова С.В. Магiстерськi iспити Д.I.Яворницького i Варшавський унiверситет // Український археографiчний щорiчник. - К., 2001. - Вип. 5-6. - С 313-333.

¹⁰³ ЕСЯ. - Вип. 2. - Днiпропетровськ, 1999. - С 148.

¹⁰⁴ Скупейко Л. Художня проза Д.I.Яворницького // Київська старовина. - 1996.-N 1. - С. 20.

¹⁰⁵ Яворницький Д.I. Моя перша зустрiч з Л.Толстим // Життя й революцiя. - 1928. - Кн. X. - С. 74-82.

¹⁰⁶ Гиляровский В. Друзья и встречи. - М., 1934. - С. 11-12.

¹⁰⁷ Телешов Н. Избранные сочинения в трех томах. - Т. 3. Записки писателя. - М., 1959. - С. 19.

¹⁰⁸ ЦДIА України. - Ф. 1235. - Оп. 1. - Од. зб. 309.

¹⁰⁹ IP НБВУ НАНУ. - Ф. 3. - Од. зб. 40201.

¹¹⁰ Абросимова С. Академiк Д.I. Яворницький i розвиток музейної справи в Українi (З нагоди 150-рiччя Днiпропетровського iсторичного музею) // Київська старовина. - 2000. - N 1. - С. 97-105.

¹¹¹ Яременко I.I. Д.I.Яворницький: Археологiчнi дослiдження 1903-1907 pp. // Гуманiтарний журнал. - 2002. - N 2. - С. 53-57.

¹¹² Ковальова I.Ф. Стосунки Д.I.Яворницького з Московським археологiчним товариством // Осягнення iсторiї: Зб. наук. пр. на пошану проф. М.П.Ковальського з нагоди 70-рiччя. - Острог; Нью-Йорк, 1999. - С 313.

¹¹³ Эварницкий Д.И. Малороссийские народные песни, собранные в 1878-1905 гг. -Екатеринослав, 1906. - 772 с.

¹¹⁴ IЛ НАНУ. - Ф. 72. - Од. зб. 174.

¹¹⁵ Фоменко I. А., Шамрай Г.Ф. Пам'ятки мистецтва та матерiальної культури Стародавнього Єгипту в зiбраннi Днiпропетровського iсторичного музею iм. Д.I.Яворницького // Вчений-подвижник. - С. 66-69.

¹¹⁶ Лазебник В. I. Як працювала Катеринославська мiська дума // 3 минувшини Поднiпров'я. - Днiпропетровськ, 1995. - С. 104.

¹¹⁷ Абросимова С. В. Катеринославська вчена архiвна комiсiя i напрямки її дiяльностi // До 90-рiччя Катеринославської вченої архiвної комiсiї (1903-1916). - Днiпропетровськ, 1993. - С. 1-4.

¹¹⁸ Эварницкий Д.И. Запорожцы в поэзии Т.Г.Шевченка // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. - Екатеринослав, 1912. - Вып. 8. - С. 102-159.

¹¹⁹ Яворницький Д. I. Народнi основи в поезiї Т.Г.Шевченка // Споживач. - 1920. - N 4. - С.4.

стр. 44

¹²⁰ Журба O.I. Дiяльнiсть Д.I.Яворницького в катеринославськiй "Просвiтi" // Питання iсторiї України: Iсторико-культурнi аспекти. -Днiпропетровськ, 1992. - С. 104-112; Вiн же. Сторiнками катеринославської "Просвiти" // Надднiпрянська Україна: Iсторичнi процеси, подiї, постатi. - Днiпропетровськ, 2001. - Вип. 1. - С. 133-153.

¹²¹ Див.: Щира дяка за корисну працю: Вiтальнi телеграми Д.Яворницькому з нагоди 30-лiття його лiтературно-наукової дiяльностi (1913 p.). - Днiпропетровськ, 1998. - 28 с.

¹²² [Эварницкий Д.И.] ["Промова на ювiлеї] // Авчинников А.Г. Профессор Дмитрий Иванович Эварницкий: К 30-летию литературно-ученой деятельности. - Екатеринослав, 1914. - С. 10-16.

¹²³ ДIМ. - Н.В. - 13575.

¹²⁴ IP НБВУ НАНУ. - Ф. 1. - Од. зб. 22162.

¹²⁵ Там само. - Од. зб. 22042.

¹²⁶ Ґрунтовний аналiз релiгiйного аспекту в життi та творчостi Д.Яворницького див.: Ульяновський В. Релiгiя i церква в життi та творчостi Д.I.Яворницького // Мара Mundi: Збiрник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-рiччя. - Львiв; К.; Нью-Йорк, 1996. - С. 757-781.

¹²⁷ ЕСЯ. - Вип. 1. - С 539.

¹²⁸ Абросимова С. Д.I.Яворницький i розвиток архiвної справи на Катеринославщинi // Студiї з архiвної справи та документознавства. - К., 1998. - Т. 3. - С. 129-135.

¹²⁹ IЛ НАНУ. - Ф. 37. - Од. зб. 264.

¹³⁰ Швидько Г.К. Д.I.Яворницький i дослiдження iсторiї України в Катеринославському IНО // З минувшини Поднiпров'я. - Днiпропетровськ, 1995. - С. 33-36.

¹³¹ Цит. за: Портнов А. Павло Матвiєвський - маловiдомий iсторик-краєзнавець // Борисфен. - 2002. - N 8. - С. 2.

¹³² Див.: Швидько Г.К. Дослiдження з iсторiї Запорозької Сiчi в Днiпропетровському унiверситетi // Iсторiя запорозького козацтва: сучасний стан та проблеми дослiдження. -Днiпропетровськ, 1990. - С. 8; Удод О. А. Кость Гуслистий - iсторик України. - К., 1998. - С. 22.

¹³³ ДIМ. - Ф. 10. - Арх-16055.

¹³⁴ Яворницький Д. Кошовий отаман Осип Михайлович Гладкий: (Матерiали до бiографiї) // Ювiлейний збiрник акад. М.С.Грушевському. - К., 1927. - С. 295-305; ЕСЯ. -Вип. 1. - С. 27.

¹³⁵ Листи М.Грушевського до Д.Яворницького // Український iсторик. - 1996. -N 1-4. - С. 382-386.

¹³⁶ ЕСЯ. - Вип. 1. - С 51; Абросимова С.В. Д.I.Яворницький i українська емiграцiя в 20-30-х pp. XX ст. // Питання iсторiї України: Iсторико-культурнi аспекти. - Днiпропетровськ, 1993. - С. 129-140.

¹³⁷ Ковальова I.Ф. Д.I.Яворницький - органiзатор та керiвник першої новобудовної археологiчної експедицiї // Вчений-подвижник. - С. 42-44.

¹³⁸ ЕСЯ. - Вип. 1. - С. 606.

¹³⁹ Там само. - С. 149.

¹⁴⁰ Там само. - С. 477.

¹⁴¹ Шпекторенко Й. Доповiдна записка ГПУ про Д.I.Яворницького // Вiльна думка. - 1992. - N 2.

¹⁴² Мицик Ю. А., Черненко A. M. Несправедливiсть // Зоря. - 1988. - ЗО грудня.

¹⁴³ ДIМ. - Ф. 10. - Арх-47462.

¹⁴⁴ Ченцов В. "Натхненник української нацiоналiстичної контрреволюцiї..." (невiдомi факти про останнi роки життя академiка Д.I.Яворницького) // Хронiка-2000. - 1996. - Вип. 16. - С. 191-207.

¹⁴⁵ Авчинников А.Г. Профессор Дмитрий Иванович Яворницкий: К 30-летию литературно-ученой деятельности. - Екатеринослав, 1914. - С. 10.

¹⁴⁶ Колесник I. I. Курс української iсторiографiї у вищiй школi i нова модель викладення // Днiпропетровський iсторико-археографiчний збiрник. -Днiпропетровськ, 1997. -Вип. 1. - С. 309.

стр. 45

¹⁴⁷ Колесник I.I. Українська iсторiографiя: XVIII - початок XX столiття. - К., 2000. - С. 251.

¹⁴⁸ IЛ НБВУ. - Ф. 1. - Од. зб. 21934.

¹⁴⁹ Яворницький Д. I. Iсторiя... - Т. 1. - С. 163.

¹⁵⁰ Там само. - Т. 2. - С. 75.

¹⁵¹ Ульяновський B. I. Релiгiя i церква в життi та творчостi Д.I.Яворницького. - С. 757.

¹⁵² Там само. - С. 766.

¹⁵³ Див.: Хропко П. Учитель учителiв // Слово i час. - 1993. - N 12. - С. 23.

¹⁵⁴ ДIМ. - Ф. 10. - Арх-3803.

¹⁵⁵ Скупейко Л. Зазнач, праця. - С. 20.

¹⁵⁶ Эварницкий Д.И. По следам запорожцев. - СПб., 1898. - С. 264.

¹⁵⁷ Там же. - С. 1.

¹⁵⁸ Ковальський М.П. Iсторiографiчнi аспекти... - С. 105.

¹⁵⁹ Гру шевський М. З соцiально-нацiональних концепцiй Антоновича // Україна. -1928. - Кн. 5 (30). - С. 12.

¹⁶⁰ Леп'явко С Козацькi вiйни кiнця XVI ст. в Українi. - Чернiгiв, 1996. - С. 18.

¹⁶¹ Колесник I.I. Українська культура та iсторiографiя: iсторiя ментальностей // Укр. iст. журн. - 2002. - N 1. - С. 35.

¹⁶² ДIМ. - Ф. 10. - Арх-12023, 12552.

¹⁶³ Авчинников А. Г. Указ. соч. - С. 14.

¹⁶⁴ Колесник I.I. "Регiональне" як чинник формування української нацiональної iсторiографiї // Записки iсторичного факультету. - Одеса, 1995. - Вип. 1. - С. 78, 79.

¹⁶⁵ Скупейко Л. Зазнач, праця. - С. 21.

¹⁶⁶ IP НБУВ НАНУ. - Ф. 44. - Од. зб. 896.

¹⁶⁷ Єфремов П. - Зазнач, праця. - С. 54.

¹⁶⁸ Руснак I.Є. Зазнач, праця. - С. 15.

¹⁶⁹ IP НБВУ НАНУ. - Ф. 44. - Од. зб. 895.

¹⁷⁰ Нечуй-Левицький I. "Де люде - там i лихо": Повiсть Д.I.Яворницького 1911 року // Днiпровi хвилi. - 1911. - N 22. - С. 301-304.

¹⁷¹ ДIМ. - Ф. 10. - Арх-11809.

¹⁷² IЛ НАНУ. - Ф. 72. - Од. зб. 141.

¹⁷³ Эварницкий Д. И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. - СПб., 1888. - Ч. 1. - С. 249, 251.

¹⁷⁴ Эварницкий Д.И. Запорожцы в поэзии Т.Г.Шевченка // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. - Екатеринослав, 1912. - Вып. 8. - С. 111.

¹⁷⁵ ДIМ. - Ф. 10. - Арх-18804.

¹⁷⁶ Там само. - Арх-12899.

¹⁷⁷ Для визначення типу iсторика застосовуємо класифiкацiю М.Богословського. - Див.: Богословский М.М. Историография, мемуаристика, эпистолярия: (научное наследие). - М., 1987. - С. 98-99.

¹⁷⁸ ДIМ. - Ф. 10. - Арх-13270.

¹⁷⁹ Яворницький Д. Твори: У 20-ти т. - К.; Запорiжжя, 2004. - Т. 1. - 515 с.

¹⁸⁰ ЕСЯ. - Вип. 2. - С. 12.

The article throws light upon life and creative pass of academician D.L. Javornyts'kyi - well-known Ukrainian historian of Zaporizhzhia Cossacks, ethnographer, specialist in folklore, archeologist, archeographer, museum figure and writer. It analyses creative laboratory of the scientist, his input in development of Ukrainian national movement of the end of the 19^th - beginning of the 20^th cc. The author brings into scientific use considerable file of new sources, first of all correspondence of D.L. Javornyts'kyi.

Permanent link to this publication:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/До-150-рiччя-вiд-дня-народження-академiка-Д-I-Яворницького-ЕНЦИКЛОПЕДИСТ-КОЗАЧЧИНИ

Similar publications: L^Ukraine L^World Y G

Publisher:

Олександр Пан → Contacts and other materials (articles, photo, files etc)

Author's official page at Libmonster: https://elibrary.com.ua/Ukraine

Find other author's materials at: Libmonster (all the World) • Google • Yandex

Permanent link for scientific papers (for citations):

До 150-рiччя вiд дня народження академiка Д. I. Яворницького. ЕНЦИКЛОПЕДИСТ КОЗАЧЧИНИ // Kiev: Library of Ukraine (ELIBRARY.COM.UA). Updated: 24.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/До-150-рiччя-вiд-дня-народження-академiка-Д-I-Яворницького-ЕНЦИКЛОПЕДИСТ-КОЗАЧЧИНИ (date of access: 07.12.2025).

Comments:

Reviews of professional authors

Order by: expand all

Per page:

There are no comments yet

New publications:

News from other countries:

ELIBRARY.COM.UA - Digital Library of Ukraine

Create your author's collection of articles, books, author's works, biographies, photographic documents, files. Save forever your author's legacy in digital form. Click here to register as an author.

Library Partners

	Editorial Contacts Chat for Authors: UA LIVE: We are in social networks:
	About · News · For Advertisers