Libmonster ID: UA-2928

Автор: С. В. КУЛЬЧИЦЬКИЙ

У статтi аналiзується система свiтоглядних цiнностей Володимира Винниченка, його iдеологiчна еволюцiя вiд соцiал-демократизму до нацiонал-комунiзму, спроби знайти спiльну мову з бiльшовиками i причини невдачi цих останнiх.

Ми досi не можемо визначити свого ставлення до Володимира Винниченка. Ми - це колишнi радянськi люди, тобто тi, хто в своєму життi пережив колосальну свiтоглядну травму. Наше ставлення до нього ускладнюється ще й тим, що ступiнь травмованостi в нас рiзний, а немало людей взагалi не вiдмовилися вiд колишнiх iдеологiчних цiнностей. У невеликої частини - тих, хто працює в осередках сучасної КПУ, ця невiдмова є демонстративною, у бiльшостi вона прихована, i такi люди живуть роздвоєним життям. Звичайно ж, багато хто зовсiм не задумується над iдеологiчними цiнностями, замiнюючи їх чим-небудь iншим, наприклад, латиноамериканськими серiалами.

Проблема радянських iдеологiчних цiнностей має й iнший зрiз, пов'язаний iз самою природою комунiзму. В країнi (тепер - у країнах), де за останнього змiнилося три поколiння, нема чiткого визначення - що таке комунiзм? Зовсiм невелика частина людей погоджується з тим, що вiн таки iснував. Бiльшiсть називає соцiалiзмом те, що було, а комунiзмом вважає його пропагандистську машкару: мiфiчне суспiльство з молочними рiками та киселевими берегами. Внаслiдок цього комунiстична практика, й особливо її репресивна складова, трансполюється на iншi поняття: частiше за все - на сталiнiзм (i я цим грiшив), меншою мiрою - на бiльшовизм.

Не дивно, що в нашу епоху погляд на В.Винниченка надзвичайно мiнливий. Рiзнi люди у рiзноманiтних обставинах пiдходять до нього з протилежних позицiй та дають взаємовиключаючi оцiнки. Ще й треба подякувати їм, що дають, тому що переважна бiльшiсть зовсiм не згадує Володимира Кириловича - нi як письменника, нi як революцiонера, нi як батька-засновника УНР.

Кiлька слiв про В.Винниченка як батька-засновника тiєї держави, вiд якої ми ведемо свiй родовiд. Українська компартiйно-радянська номенклатура зберегла владу пiд час розвалу СРСР, але змушена була спертися на новi цiнностi, щоб суверенiзувати її. Так ми i жили 13 рокiв з цiєю номенклатурою, поступово пристосовуючись до глобального ринку, приватної власностi й нових iдеологiчних орiєнтирiв. Ставлення керiвникiв незалежної України до трьох батькiв-засновникiв УНР було рiзним: М.Грушевського канонiзували, В.Винниченка бiльш-менш терпiли та навiть окремi твори видавали в "Шкiльнiй бiблiотецi", а про С.Петлюру не бажали i згадувати.

Ось з таким багажем ми пiдходимо до чергового ювiлею Володимира Кириловича. Сучасне українське суспiльство ще не визрiло достатньою мiрою, щоб об'єктивно оцiнити масштаб цiєї особистостi - справдi гiгантський. Добре хоча б те, що ми не забуваємо його. Але В.Винниченка треба вивчати й вивчати. Тут є велике поле дiяльностi для iсторикiв, фiлологiв, полiтологiв. Про архiви останнього треба потурбуватися. Тут також є поле дiяльностi для нової влади. Треба домовлятися з українською дiаспорою у Пiвнiчнiй Америцi та з урядом США, щоб перевезти цi архiви в Україну.


Кульчицький Станiслав Владиславович - д-р iст. наук, професор, застп. директора Iнституту iсторiї України НАНУ.

стр. 47


У неувазi (часом i неповазi вiд незнання) до В.Винниченка нема чиєїсь злої волi. Дослiджуючи епоху, в якiй Володимир Кирилович жив i дiяв, iсторикам треба вивчати його самого, щоб розповiсти про нього суспiльству. Передусiм треба вивчити iдеологiчнi орiєнтири цiєї людини, її свiтоглядний злам. Це завдання досить складне, тому що самi дослiдники зазнають такого ж зламу. Однак воно полегшується наявнiстю унiкального за своїми якостями щоденника. Значну частину життя В.Винниченко вiв останнiй, у якому робив щирi спроби розiбратися в самому собi.

Всi, хто писав про Володимира Кириловича, фiксують наявнiсть зламу у його свiтоглядних позицiях. Чому ж В.Винниченко не визнав останнього навiть наодинцi iз самим собою, тобто в щоденникових записах?

Вiдповiсти на це замiсть нього повинен iсторик, якого з дитинства виховували на iдеях марксизму-ленiнiзму. Вiн теж пройшов свiтоглядну еволюцiю. Наважитися на таку вiдповiдь я можу, тому що маю об'єктивну перевагу перед Володимиром Кириловичем: живу в iнший час. Наприкiнцi XX ст. комунiзм теоретично й практично цiлком вичерпав себе. Тепер легше оцiнювати це вчення, нiж пiвстолiття тому, коли його реальнiсть та силу пiдтверджувала могутня наддержава. Адже вiдомо: поки явище не вичерпало себе, його важко вiддiлити вiд iнших, щоб вивчити у чистому виглядi.

В.Винниченко був професiйний революцiонер, i вершини його життя пов'язанi з революцiєю. Якою саме? Вiдповiдь на питання про свiтогляд останнього треба починати з визначення характеру її.

В дослiдженнi минулого висновки залежать вiд того, як згрупувати iсторичнi явища й факти. Iсторiю 1917 - 1920 pp. писали тi, хто тодi перемiг. Вони подiлили факти на три групи: Лютнева буржуазно-демократична революцiя, пролетарська революцiя, яку у 10-у рiчницю урочисто назвали Великою Жовтневою соцiалiстичною, громадянська вiйна. В цiй класифiкацiї не знайшлося мiсця для нацiональних революцiй у Росiйськiй iмперiї. Пiдкреслювалося, що нацiональне питання було другорядним.

Пiсля 1991 р. попереднi переможцi зiйшли зi сцени. Разом з ними пiшла в небуття концепцiя Великого Жовтня. Почала формуватися концепцiя Української революцiї як самостiйного iсторичного феномену. Соцiально-економiчна складова революцiйних подiй на територiї України тепер мало кого цiкавила. На перший план вийшло розв'язання нацiонального питання. Наявнiсть спiльних, тобто загальноросiйських, закономiрностей революцiйного процесу стала заперечуватися. Революцiя у Росiї почала вивчатися в курсi загальної, а не вiтчизняної iсторiї, поряд з матерiалами про Першу свiтову вiйну та Листопадову революцiю у Нiмеччинi.

Потужна постать Володимира Винниченка не пасує нi до першої, анi до другої концепцiї. Вона вкладається у формат подiй тiльки за двох умов: по-перше, якщо ми не вiддiлятимемо нацiональної й соцiальної складової в революцiї; по-друге, якщо вiдмовимося вiд вузькопартiйного погляду на останню.

Цiлком зрозумiло, що возведения перевороту бiльшовикiв у ранг самостiйної революцiї пояснювалося iнтересами переможцiв. Жовтнева революцiя квалiфiкувалася як пролетарська, тому що бiльшовики оголосили себе партiйним авангардом робiтничого класу. Вiдповiдно попередня, Лютнева революцiя розглядалася як буржуазна: до влади тодi прийшли представники лiвої частини партiйно-полiтичного спектру Державної думи.

Проте сучасниками подiй, не виключаючи бiльшовикiв, Росiйська революцiя сприймалася як цiлiсний процес, в рамках якого певнi полiтичнi сили вдавалися до заколотiв та переворотiв з метою захоплення влади - корнилiвського або

стр. 48


ленiнського. Бiльшовики завжди клялися iменем революцiї, але саме вони припинили її розгоном Установчих зборiв у сiчнi 1918 р.

Росiйська революцiя почалася зi зруйнування iмперiї. Самодержавство повалили не полiтичнi партiї, а ради робiтничих i солдатських депутатiв, якi утворилися на гребенi стихiйного народного повстання спочатку в iмперськiй столицi, а потiм - у всiй країнi. Солдатами були переважно селяни. Завжди розпорошенi умовами сiльськогосподарського виробництва, вони не могли створити власної полiтичної органiзацiї. Проте з 1914 р. багатомiльйонне селянство було органiзоване армiєю, дiстало в свої руки зброю й навчилося нею користуватися.

Спочатку росiйським соцiалiстичним партiям вдавалося утримувати контроль над народними низами, об'єднуваними у радах робiтничих та солдатських депутатiв. Цi партiї проголосили кiнцевою метою революцiї скликання Установчих зборiв, вiддали державну владу, яка фактично перебувала в руках рад пiсля розпаду iмперської адмiнiстративної вертикалi, легiтимним партiям Думи, а згодом, пiсля перших полiтичних криз, роздiлили її з цими останнiми. Проте вкрай радикальнi гасла Росiйської революцiї формулювалися вiд початку радами: землю - селянам, фабрики - робiтникам, мир - народам! Називати буржуазною революцiю, яка ставила за мету лiквiдацiю капiталiзму, не випадає. Росiйська революцiя мала декiлька зрiзiв, i головним у нiй був робiтничо-селянський, а точнiше - радянський зрiз. Все-таки далеко не всi робiтники й особливо селяни зазiхали на приватну власнiсть.

В українських губернiях ради формувалися, як правило, в промислових регiонах та на фронтах, тобто у росiйськомовному середовищi. Вiдповiдно вони контролювалися загальноросiйськими партiями соцiал-демократiв (переважно меншовиками) й есерами. Депутати рад не спiвчували українськiй державностi, скорiше навпаки. Вони були рушiйною силою Росiйської революцiї на територiї України.

Аналогiчними силами нацiональної революцiї були селяни i нечисленна українська iнтелiгенцiя. Революцiйнi подiї 1905 - 1907 pp. в Українi практично не здобули нацiонального забарвлення через те, що розпорошенi селяни не вiдiграли у них iстотної ролi. Тепер же вони були одягнутi в солдатськi шинелi й надали могутню пiдтримку українським партiям у створеннi нацiональної державностi.

Серед українських селян частка мiцних господарiв була досить високою. Вони здебiльшого не подiляли настроїв селянської бiдноти, спрямованих на зрiвняльний подiл землi та пов'язану з ним лiквiдацiю помiщикiв як класу. У цiлому, однак, класовi iнтереси українських i росiйських селян збiгалися. Давалося взнаки iснування їх в однiй державi впродовж сотень рокiв. Соцiально-економiчнi умови в українських та росiйських губернiях мало вiдрiзнялися. Отже, соцiальна складова у Росiйськiй i Українськiй революцiях в основному збiгалася. Гасло зрiвняльного подiлу помiщицьких маєткiв було популярним також в Українi. Подiляв його, на вiдмiну вiд iнших лiдерiв нацiональної революцiї, й В.Винниченко.

Через кiлька мiсяцiв пiсля падiння самодержавства на авансценi революцiї опинилася партiя бiльшовикiв. Ленiнська полiтична програма була комунiстичною, а не радянською. У країнi, населення якої складалося в основному з дрiбних власникiв, не iснувало мiцного соцiального ґрунту для поширення комунiстичних iдей. Нiхто з останнiх не мiг спiвчувати лiквiдацiї приватної власностi. Однак бiльшовики завойовували популярнiсть у радах своєю позицiєю щодо лiквiдацiї помiщикiв та капiталiстiв. Це радянське гасло збiгалося до певної мiри з принципово iншим, комунiстичним гаслом лiквiдацiї всiєї приватної власностi. Бiльшовики могли собi дозволити на певний час не акцентувати уваги на необхiдностi лiквiдацiї приватної власностi селян, кустарiв, ремiсникiв, торгiвцiв.

Пiсля придушення корнилiвського заколоту бiльшовицький з'їзд взяв курс на збройне повстання. В зв'язку з цим В.Ленiн тимчасово вiдмовився вiд комунi-

стр. 49


стичних гасел на користь радянських. Зокрема бiльшовики висловилися за зрiвняльний подiл землi замiсть утворення великих господарств (комун i радгоспiв). Гасло "Фабрики - робiтникам!" не деталiзувалося, хоч кожна сторона пiсля нацiоналiзацiї пiдприємств планувала протилежнi дiї: робiтники - їх приватизацiю, а бiльшовики - о державлення.

Змiна гасел для останнiх була корисною. Вони ототожнили себе з радянською революцiєю, витiснили з рад полiтичних конкурентiв - меншовикiв й есерiв - i здобули пiд час жовтневого перевороту полiтичну владу. Змiцнившись, вони повернулися до комунiстичної полiтики. Випадки приватизацiї пiдприємств робiтничими колективами Ленiн назвав вкрай небезпечним анархо-синдикалiзмом. Зрiвняльний подiл землi став фактом, але в 1919 та 1929 pp. були зробленi спроби переходу до колгоспiв i радгоспiв, перша з них - провальна, однак друга - успiшна. Тим не менше, гасла "Землю - селянам, фабрики - робiтникам!" у масовiй свiдомостi залишилися бiльшовицькими. Такими їх називає й В.Винниченко1 .

Подивимося на жовтневий переворот його очима. Разом з бiльшовиками до влади прийшли ради. Одразу почалася реалiзацiя гасел, висунутих ними на початку Росiйської революцiї. Радянська влада була реальною в кожнiй своїй ланцi. Владними функцiями ради надiляли мiльйони людей. Чи могла конкурувати з такою справдi народною владою та парламентська республiка, яку повиннi були встановити Установчi збори?

Тiльки у 1920 p., пiд час перебування в Харковi й Москвi, Володимир Кирилович побачив, що собою, насправдi, являла радянська влада. За виконкомами рад, якi користувалися розпорядчими функцiями, приховувалася незрима влада компартiйних комiтетiв. РКП(б) подiлилася на зовнiшню та внутрiшню партiї. Перша з них зберiгала всi ознаки полiтичної партiї, а друга, номенклатурна, стала державною структурою - нервовим центром усiх легально iснуючих органiзацiй. Кожний компартiйний комiтет цiлком пiдпорядковувався тому, який стояв вище за адмiнiстративно-територiальним подiлом. Замiсть проголошуваної "диктатури пролетарiату" пiд виглядом радянської влади встановилася диктатура купки компартiйних вождiв.

Закладенi у радах можливостi для встановлення партiйної диктатури В.Ленiн побачив ще в 1905 р. Вони якраз i були реалiзованi пiд час жовтневого перевороту. Встановлений восени 1917 р. компартiйний контроль над радами призвiв до цiлковитої змiни їхньої внутрiшньої сутi. Найголовнiшою функцiєю компартiйних комiтетiв вiдтодi стало так зване "радянське будiвництво". З органiв революцiйної самодiяльностi народних низiв ради перетворилися на пiдконтрольну бiльшовикам державну структуру, персональний склад якої спочатку визначався компартiйними комiтетами, а потiм легiтимiзувався на виборах.

За допомогою таких "кишенькових" рад бiльшовики почали пiсля розгону Установчих зборiв альтернативну радянськiй та цiлком iншу за своїми цiлями комунiстичну революцiю. Вона здiйснювалася всупереч волi переважної бiльшостi населення, а тому розтягнулася на довгих два десятилiття. Бiльшовицька революцiя не має прямого вiдношення до Росiйської.

Дуалiзм винайденої Ленiним системи влади допомiг бiльшовикам справитися з визвольним рухом у бiльшостi нацiональних окраїн iмперiї, що розпалася. Використовуючи вiйськову силу i нестримну соцiальну демагогiю, вони створили й утвердили нацiональнi радянськi республiки. Завдяки конституцiйно незримiй компартiйнiй диктатурi, конгломерат зовнi незалежних (з 1922 р. - союзних) республiк, насправдi, являв собою не менш централiзовану країну, нiж дореволюцiйна iмперiя. У цьому В.Винниченко мав нагоду пересвiдчитися в 1920 p., коли приїхав на деякий час у Москву та Харкiв з емiграцiї.

стр. 50


Основною метою комунiстичної революцiї було пiдведення економiчної основи пiд створений бiльшовиками у 1917 р. диктаторський полiтичний режим. Мова йшла передусiм про побудову планової економiки, здатної керуватися директивами з одного центру. Пiсля перших невдач державна партiя зробила тимчасову перерву в комунiстичному штурмi й з 1921 - 1923 pp. лiбералiзувала соцiально-економiчну i нацiональну полiтику. Жахлива практика, якою обернулася у 1918 - 1920 pp. бiльшовицька революцiя, була вiднесена на рахунок нав'язаного вiйнами "воєнного комунiзму", який нiбито не мав жодного стосунку до справжнього комунiзму. Концепцiю його, яка рятувала пропаговану бiльшовиками комунiстичну перспективу, В.Ленiн розробив тiльки в 1921 p., тобто вже пiсля переходу до непу. Вiдтодi комунiзм був оголошений "свiтлим майбутнiм", а поточним завданням стало так зване "соцiалiстичне будiвництво", здiйснюване методом масового терору. Свого апогею останнiй досяг у десятилiття 1929 - 1938 pp., тобто пiд час другого комунiстичного штурму.

В.Винниченко мiг стежити за "соцiалiстичним будiвництвом" у СРСР тiльки на основi повiдомлень радянської преси та надто суб'єктивних свiдчень окремих осiб. Тому вiн часто приймав бажане за дiйсне й, як правило, запiзнювався з висновками. Щоденниковi записи 20-х i першої половини 30-х pp. переконливо показують, однак, його розчарування у комунiзмi. Пiдставою для цього була практика будiвництва останнього в СРСР.

Володимир Кирилович був радянцем, тобто прихильником рад як органiв революцiйної активностi народних низiв у соцiальнiй революцiї. Коли бiльшовики привласнили радянськi гасла й внаслiдок цього пiдпорядкували собi ради, вiн став прибiчником комунiстичної iдеологiї в її ленiнськiй iнтерпретацiї. Iнакше кажучи, комунiзм почав йому подобатися тiльки тодi, коли В.Ленiн з тактичних мiркувань вiдмовився вiд комунiстичних гасел та взяв на озброєння радянськi.

Прагнучи розв'язати проблеми соцiальної революцiї у радянському дусi, В.Винниченко в 1917 р. вiдмежовувався, тим не менше, й вiд рад, i вiд бiльшовикiв внаслiдок невизнання ними нацiонального питання. Пiсля "екскурсiї" в Харкiв та Москву у 1920 р. вiн оформив своє вiдмежування в таких гострих виразах, що заробив собi почесне звання "ворога народу".

Вересень 1920 р. - одна з важливих дат у життi Володимира Кириловича. Вiн не прийняв продиктованих Москвою "правил гри" й знову опинився на чужинi. Вiдмова вiд спiвробiтництва з бiльшовиками поставила крапку на кар'єрi його як полiтика, хоча вiн тодi цього не усвiдомлював. Багато рокiв В.Винниченко не втрачав надiї повернутися на Батькiвщину, спочатку як активний полiтик, а згодом - як приватна особа. Проте ця надiя не впливала на характер його гострих висловлювань щодо полiтичної лiнiї бiльшовикiв.

Прагнучи бути чесним iз собою i з iншими, Володимир Кирилович не пiддавав свої висловлювання й дiї самоцензурi. Пiсля повернення вiн виступив з вiдкритим листом "Революцiя в небезпецi! (Лист Закордонної групи УКП до комунiстiв i революцiйних соцiалiстiв Європи та Америки)". Цей памфлет був надрукований окремою брошурою одночасно українською, нiмецькою, французькою й iталiйською мовами. Вона мала вихiднi данi "Вiдень-Київ, 1920 р."

Малотиражна брошура на початку 20-х pp. загубилася серед сотень тисяч рiзноманiтних зразкiв полiграфiчної продукцiї, що з'явилися тодi в Європi, але вдруге народилася в упорядкованому Тарасом Гунчаком i Романом Сольчаником тритомному збiрнику документiв та матерiалiв "Українська суспiльно-полiтична Думка в 20 столiттi", який був надрукований мюнхенським видавництвом "Сучаснiсть" у 1983 р. й на зламi 80 - 90-х pp. завозився невеликими партiями в Україну. Пiдроздiл "Володимир Винниченко про радянську владу на Українi", що складався переважно з тексту забутої вiденської брошури, з величезним iнтересом

стр. 51


читали всi, хто у ту зламну епоху переосмислював стереотипи та замислювався над напрямами реформування полiтичного устрою пiсля завоювання державної незалежностi.

Вiдкритий лист написаний з властивим В.Винниченку подвоєним талантом полiтика i письменника. Полiтик формулював убивчi звинувачення, а письменник знаходив для них образну та емоцiйно насичену форму викладу.

Володимир Кирилович визнав, що уявлення членiв органiзованої ним в емiграцiї Закордонної групи УКП про становище у Росiї й в Українi не збiглися з реальною дiйснiстю. Визнаючи за РКП(б) роль керiвного центру свiтового комунiстичного руху, вiн з гiркотою пiдкреслював, що основною рисою цiєї партiї є "абсолютний централiзм" як у внутрiпартiйному життi, так i в усiх галузях її дiяльностi - економiчнiй, державнiй, полiтичнiй, нацiональнiй та iн. Централiзм, пiдкреслював Володимир Кирилович перебуває у глибокiй суперечностi з тенденцiями самої революцiї, а вся дiяльнiсть правлячої партiї має двi сторони: одну - формальну, декларативну, а другу - дiйсну, реальну.

"Будучи вiдiрваною вiд Росiї й України, - писав В.Винниченко, - "Закордонна Група Україн. Ком. Партiї", до якої я належу, мала змогу зазнайомитись тiльки з декларативною, програмовою стороною дiяльностi керуючої партiї. Судячи про становище на Вкраїнi по тих офiцiйних документах-декларацiях, що доходили за кордон, а також по тих майже офiцiальних вiдомостях, якi вона листовно одержала вiд бувших боротьбистiв, теперiшнiх членiв Комунiстичної партiї (большевикiв) України, наша органiзацiя вiрила, що українська робiтниче-селянська державнiсть, справдi, твориться, що, будучи в федеративному зв'язку з Совiтською Росiєю, беручи помiч у неї й сама даючи сили на спiльну справу, вона в той же час самостiйно розвиває свої внутрiшнi сили. Так само Закордонна група гадала, що Комунiстична партiя (большевикiв) України, стоячи в тiсному зв'язку з Рос. ком. партiєю, має певну самостiйнiсть iснування й дiяльностi, що вона походить з широких пролетарських мас села й мiста України, що тiсно зв'язана, порiднена з цими масами й у них черпає свою силу"2 .

Фактично ж, як заявив В.Винниченко, коли побачив зблизька систему влади у радянських республiках, РКП(б) була "слiпою машиною" в руках невеликої купки людей. Залiзна дисциплiна у партiї "нового типу", якою так пишалися вождi бiльшовикiв, була дисциплiною не однодумцiв, а солдатiв. Вона базувалася не на вiрi та вiдданостi iдеї, а на страху кари або бажаннi вислужитися перед начальством. Принцип абсолютизму, як називав Володимир Кирилович статутний принцип демократичного централiзму, покладався в основу дiяльностi не тiльки правлячої партiї, а й держави. В результатi, робив вiн висновок, влади рад у радянських Росiї та Українi майже вже немає, а самих їх зведено до ролi декоративних установ.

В.Винниченко з гiркотою визнавав, що УСРР не є самостiйною й незалежною робiтничо-селянською державою, що уряд її не виборний, а сформований правлячою партiєю, причому навiть не КП(б)У, а безпосередньо полiтбюро ЦК РКП(б)3 .

Цi положення брошури Володимира Кириловича я цитую з двоїстим почуттям. Згадую, що наприкiнцi 80-х pp. вони були одкровенням для всiх нас. Проте за пiвтора десятки рокiв дослiдники комунiстичного тоталiтаризму просунулися далеко вперед, i тепер можна побачити, що саме єднало або роз'єднувало В.Винниченка з бiльшовиками.

Володимир Кирилович помилково вважав, що причини його розбiжностей з ними полягають тiльки в нацiональному питаннi4 . Справдi, воно роз'єднувало дiячiв Української революцiї та керiвникiв Росiї. Однак завдяки специфiчнiй системi влади, яку побудував В.Ленiн, бiльшовикам вдалося переконати багатьох, що

стр. 52


вони здатнi це питання розв'язати. Тому треба зупинитися на характерi української радянської державностi.

Коли ми розглядаємо короткий промiжок часу мiж жовтнем 1917 р. й сiчнем 1918 р., то завжди пiдкреслюємо тiльки одну сторону бiльшовицького перевороту: розправу з полiтичними противниками. Це якраз те, що лежить на поверхнi. А, насправдi, вони зробили набагато бiльше: прибрали до рук ради. Цей вираз повинен зрозумiти кожний, хто хоч раз у життi голосував до 1989 р. Вибори в органи влади, якими стали ради пiсля жовтневого перевороту, надiйно контролювалися компартiйними комiтетами. Це означало, що вони пiсля того, як необережно пiдтримали бiльшовикiв, потрапили пiд контроль останнiх, докорiнно змiнили свою природу i стали прикриттям незримої, тобто не описаної у радянських конституцiях диктатури ленiнської партiї. Фактично ж це була диктатура купки компартiйних вождiв. Вони будували партiю на засадах так званого "демократичного централiзму", який не мав ознак справжньої демократiї. До речi, В.Винниченко не вважав цей термiн синтезом непоєднуваних понять. Йому здавалося, що централiзм та демократiю можна поєднати в одному виразi. Не одному Володимиру Кириловичу так здавалося. Якраз тодi утворилася опозицiйна група децистiв, тобто тих, хто бажав вiдновити нiбито втрачений у РКП(б) принцип демократичного централiзму. Навеснi 1920 р. вони органiзували "повстання" делегатiв Всеукраїнської конференцiї КП(б)У. Це був єдиний в iсторiї РКП(б)-ВКП(б)-КПРС випадок непокори периферiйної органiзацiї партiйному центру.

Компартiйно-радянський режим, який назвали радянською владою, був генiальним витвором Ленiна. Хоч партiйнi комiтети фактично стали державними органами, вони взяли безпосередньо на себе обмежену частку управлiнських функцiй (передусiм - пропаганду й кадри). Левова частка державної роботи покладалася на виконавчi комiтети рад. Завдяки розмежуванню функцiй партiя зберiгала полiтичну владу, але не брала на себе вiдповiдальностi за поточнi справи. Ради не позбавлялися полiтичного впливу, але надiлялися повним обсягом розпорядчих функцiй. Можливi непорозумiння мiж партiйним i радянським апаратами попереджувалися замiщенням вiдповiдальних посад у радянських установах тiльки членами партiї. В останнiй, як правильно зазначав В.Винниченко, панувала залiзна дисциплiна.

У вiдкритому листi Володимир Кирилович зробив iнтуїтивний висновок про те, що влади рад у Росiї та в Українi "майже вже немає". В умовах диктатури вони, справдi, змiнили свою природу. Проте бiльшовики не звели ради, як вiн твердив, до ролi декоративних установ. Навпаки, бiльшовицька диктатура здiйснювалася майже виключно через них. Навiть чекiстськi органи у кожнiй ланцi адмiнiстративно-територiального подiлу пiдпорядковувалися, хай тiльки формально, виконавчим комiтетам рад.

Така полiтична система позбавляла державну партiю залежностi вiд виборцiв. Навпаки, якраз останнi ставилися в залежнiсть вiд партiї. Тобто населення фактично позбавлялося права надiляти владою тих, кого воно обирало до її органiв. Одночасно через систему рад компартiйна диктатура заглиблювалася у народнi низи. Досягалося це шляхом надання мiльйонам громадян реальних, хоча й обмежених, управлiнських або контрольних функцiй. В результатi створювалася iлюзiя народовладдя. Сумнiватися у народностi такого режиму було важко, тим бiльше, що свої кадри вiн черпав з народних низiв.

Виходячи з викладеного вище, слiд зробити висновок про те, що ради не були елементом нацiональної революцiї нi в первинному, нi у спотвореному бiльшовицькою диктатурою виглядi. Спочатку вони уособлювали на територiї України Росiйську революцiю, яка займала iнколи нейтральну, а здебiльшого - ворожу позицiю щодо нацiонально-визвольного руху пригноблених царизмом народiв. Коли

стр. 53


жовтневий переворот i наступнi дiї партiї Ленiна по змiцненню радянської влади звели нанiвець Росiйську революцiю, Українська Народна Республiка опинилася вiч-на-вiч з диктатурою, яка поставила за мету знову "зiбрати" iмперiю, що розпалася.

Симбiоз компартiйної диктатури з владою радянських органiв давав можливiсть бiльшовикам вибудовувати державу у довiльних формах. Видимi конструкцiї останньої не мали значення, бо за ними ховалася не вiдображена в конституцiях диктатура жорстко централiзованої партiї. Якраз ця особливiсть й дозволила запровадити у життя нацiональну радянську державнiсть. Iззовнi вона здавалася iстотною поступкою визвольному руху пригноблених народiв.

Радянська Україна створювалася в 1917 р. з тактичних мiркувань, щоб полегшити поглинення У HP. Пiсля перемоги у громадянськiй вiйнi ленiнський Рад-нарком збирався позбавити Україну нацiональної державностi. Виявилося, однак, що джина вже випустили з пляшки. Таку iдею мало хто пiдтримав навiть в українських компартiйно-радянських колах. Врештi-решт, радянiзовану Україну й iншi нацiональнi республiки побудували як формально незалежнi вiд Росiї держави.

Облудна суть української радянської державностi для С.Петлюри була зрозумiлою вiд початку. Мало сумнiвався у цьому i М.Грушевський. Коли Михайло Сергiйович зважився приїхати в УСРР, то тiльки для того, щоб займатися науковою працею. Вiн демонстративно уникав найменших проявiв заангажованостi у полiтичних справах, хоч можновладцi з ЦК КП(б)У постiйно провокували його на виявлення солiдарностi з радянською владою.

В.Винниченко, як бачимо, зробив спробу полiтично спiвробiтничати з бiльшовиками й навiть увiйти до складу компартiйно-радянського керiвництва УСРР. Чим же вiн вiдрiзнявся вiд iнших керiвникiв УНР?

Це правда, що ради робiтничих та солдатських депутатiв були головною рушiйною силою Росiйської революцiї на територiї України. Проте нацiональна революцiя теж мала весь спектр соцiальних гасел, аж до екстремiстських. Володимир Кирилович якраз i був яскравим представником екстремiстської течiї всерединi УСДРП. Коли у 1906 р. скрiзь по селах поширилися селянськi виступи проти помiщикiв, вiн запропонував, як свiдчив Є.Чикаленко, "органiзувати по всiй Українi, i то в одну нiч, пiдпали помiщицьких садиб, i був дуже огiрчений, коли це вiдкинули"5 .

Треба констатувати, що один з керiвникiв нацiональної революцiї за тривалий час досить-таки тiсного спiлкування з бiльшовицьким режимом не зрозумiв, що ради робiтничих та солдатських депутатiв стали iншими. Тiльки перебуваючи у Москвi й Харковi в 1920 p., В.Винниченко пересвiдчився у двох фактах: по-перше, ради пiдпорядкованi компартiйним вождям; по-друге, нацiональна радянська державнiсть нiчого не варта. Розчарування було настiльки глибоким, що вилилося в гострi iнвективи вiдкритого листа проти облудної полiтики Москви.

Москва та Харкiв не забарилися з реакцiєю. Уряд Х.Раковського iнспiрував у радянськiй пресi серiю статей, в яких В.Винниченка характеризували як запеклого українського нацiоналiста. V Всеукраїнський з'їзд рад, який працював вiд 25 лютого до 3 березня 1921 p., вивiв його зi складу ВУЦВК (членом цього найвищого радянського органу УСРР Володимир Кирилович став заочно, ще до приїзду в Москву, на IV Всеукраїнському з'їздi рад у травнi 1920 p.). Окремою постановою V з'їзд оголосив В.Винниченка поза законом як "ворога народу".

Оголошення поза законом означало, що тепер вiн мiг стати жертвою будь-якої людини, котра взяла б на себе клопiт фiзично знищити його. Як правило, чекiсти в таких випадках не покладалися на самоплив i самi органiзовували таємнi операцiї по лiквiдацiї "ворогiв народу" за рубежем. Над життям Володимира Кириловича нависла загроза. Тим не менше, вiн не змiнив тону своїх висловлювань

стр. 54


на адресу бiльшовицького режиму. У виданнi "Нова Україна", започаткованому в Празi, В.Винниченко писав у 1923 р.:

"Цим заявляю, що, дiйсно, я - щирий ворог цеї банди, яка смiє називати себе представниками народу. Ворогом такого "народу", цебто реакцiйної деспотичної олiгархiї, я є вже 23 роки... I як тодi я вважав за честь собi бути ворогом царсько-жандармського "народу" й бути поза законом насильникiв i гнобителiв українського народу селян i робiтникiв, так i тепер iз гордiстю приймаю титул ворога непо-чекiстського, окупацiйного, насильницького i грабiжницького "народу" й охоче, всiєю душею стаю поза його закон"6 .

Незабаром, однак, ставлення Володимира Кириловича до бiльшовикiв знову почало мiнятися. Справа не в ньому - змiнювалася економiчна та нацiональна полiтика Кремля. Вiдразу пiсля утворення СРСР, у квiтнi 1923 р. XII партiйний з'їзд проголосив курс на коренiзацiю (в УСРР - українiзацiю). Метою було укорiнення структур влади серед населення нацiональних республiк. Тобто коренiзацiя мала змусити чекiстiв, чиновникiв i пропагандистiв перейти на мову того населення, серед якого вони працювали. Однак радянська кампанiя коренiзацiї не могла не зближуватися у певних вимiрах з полiтикою українiзацiї, яку здiйснювали В.Винниченко та його колеги пiд час iснування У HP. Спiльним знаменником для обох типiв українiзацiї - нацiонального й радянського - була дерусифiкацiя. Переслiдувану сотнi рокiв рiдну мову українцi тепер почули в школах i закладах культури.

На вiдмiну вiд iнших союзних республiк, де коренiзацiя обмежувалася переважно завданнями змiцнення державної влади, в Українi ця офiцiйна кампанiя супроводжувалася стрiмким нацiонально-культурним вiдродженням. На це були свої причини.

За економiчним та людським потенцiалом УСРР дорiвнювала всiм iншим нацiональним республiкам, разом узятим. Саме тому вона користувалася пiдвищеною увагою конкуруючих угруповань у Москвi. В квiтнi 1925 р. Й.Сталiн узяв партiйну органiзацiю республiки пiд власний контроль, призначивши на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У наближеної до нього людини - Лазаря Кагановича. Перебуваючи в республiцi до липня 1928 р., Каганович забезпечив пiдтримку свого патрона республiканською партiйною органiзацiєю у боротьбi за владу, яка точилася в Кремлi. Проте за пiдтримку треба було платити. Такою платою стала згода Сталiна i Кагановича на певну свободу дiй компартiйно-радянського керiвництва УСРР у нацiонально-культурнiй галузi. Користуючись їх пiдтримкою, нацiонал-комунiсти в республiканському керiвництвi почали витискувати з полiтики українiзацiї максимум можливого.

Лiбералiзацiя курсу Кремля у галузi економiки та культурно-нацiональної полiтики позначилася й на iммiграцiйному законодавствi. За Ризьким мирним договором 1921 p., радянськi республiки i Польща обопiльно зобов'язувалися надавати переселенцям та реемiгрантам матерiальну допомогу й моральну пiдтримку. В радянському законодавствi цi норми було поширено на всiх громадян, якi з власної волi або завдяки воєнним обставинам опинилися за межами СРСР. У зв'язку з цим до українських радникiв i секретарiв повноважних представництв у Берлiнi, Варшавi, Празi й iнших столицях стали звертатися бажаючi набути громадянство УСРР та переселитися до Радянського Союзу. Найбiльш гучним став приїзд у Київ у березнi 1924 р. М.Грушевського.

Щоб стали зрозумiлими обставини, пов'язанi з виникненням питання про повернення Володимира Кириловича, треба розповiсти спочатку про долю його лiтературних праць в Українi. Виявляється, що керiвництво УСРР розрiзняло тодi Винниченка - полiтика й письменника. Полiтика оголосили "ворогом народу", а письменника активно друкували, хоча гонорар не платили. Роздратований Володимир Кирилович 13 квiтня 1921 р. звернувся до ЦК КП(б)У з вiдкритим листом,

стр. 55


опублiкованим у газетi "Українськi робiтничi вiстi" (Вiннiпег, Канада): "Оповiстивши мене "ворогом народу", поставивши мене поза свiй закон, непо-чекiзм без мого дозволу видає мої лiтературнi працi i краде мiй авторський гонорар. Причому, щоб краденi речi краще продавались, працi сi видаються з портретом "ворога народу" i з передовою статтею, в якiй цього "ворога народу" називають пролетарським письменником, революцiонером, виразником працюючих клас i т.п."7 .

Жодної реакцiї з боку урядових кiл цей протест не викликав. Державне видавництво України (ДВУ) продовжувало публiкацiю окремих, ще дореволюцiйних творiв В.Винниченка, бо вони користувалися великим попитом. А незабаром Володимир Кирилович пересвiдчився в ефективностi ринкових вiдносин, хай навiть спотворених "непо-чекiстською" диктатурою. Кооперативне видавництво "Рух" оголосило про намiр надрукувати п'ятитомник вибраних творiв популярного письменника. Насправдi, видавничий проект виявився набагато масштабнiшим. "Твори" В.Винниченка були виданi "Рухом" за 1923 - 1926 pp. в 21 томi. У 1926 р. останнiй розпочав новий видавничий проект. За два роки вiн видав три серiї "Творiв" В.Винниченка: "Оповiдання" (у восьми томах), "Драматичнi твори" (в семи томах) та "Романи" (у семи томах). Разом з незакiнченою серiєю "Новi твори", розпочатою в 1928 p., було видано 25 томiв загальним обсягом 6642 стор. Жодний український письменник не мав таких багатотомних видань своїх творiв.

У 1924 р. Володимир Кирилович завершив працю над першим в iсторiї української лiтератури утопiчним романом у трьох томах "Сонячна машина". Однак нiхто на Заходi не виявив бажання видавати тритомник мовою оригiналу або в перекладi. Тодi вiн передав рукопис працiвниковi ДВУ, який перебував у постiйному представництвi СРСР у Празi, а той - раднику постпредства з українських справ Антону Приходьку. Останнiй був у минулому членом УПСР i входив до Центральної Ради, а в 1920 р. разом з групою боротьбистiв перейшов до КП(б)У. Вiн прочитав роман, вiдiслав його у Харкiв, до видавництва, й написав В.Винниченку листа з пропозицiєю повернення в Україну.

Про дальший перебiг подiй ми дiзнаємося з письменницького щоденника. Пiд час перебування в Празi до нього завiтала довiрена особа М.Скрипника - Олександр Бадан. Вiн заявив, що має бути посередником у переговорах про повернення Володимира Кириловича. Приходько пропонував повернутися за умови поступок у нацiональному питаннi. Це вiдкрило б шлях до участi В.Винниченка в урядi УСРР. Володимир Кирилович занотував пiд 31 сiчня 1925 р. цю iнформацiю та додав: "Розумiється, безнадiйно, але факт цей цiкавий як покажчик їхньої слабостi"8 .

Через кiлька тижнiв, уже з Парижа Винниченко написав листа Бадану, а у щоденнику занотував собi: "Мiй песимiстичний погляд: розходження настiльки великi, що порозумiтися неможливо. Українiзацiя (справжня) тiсно зв'язана з економiчними i полiтичними питаннями. Централiзацiя i диктатура Полiтбюро РКП є тi причини, якi внеможливлюють усамостiйнення полiтики i фiнансiв на Українi. Справа не в посадi для мене, а в загальних поступках"9 .

Як бачимо, Володимир Кирилович не дивився на українiзацiю крiзь рожевi окуляри, чим нерiдко грiшать сучаснi українськi iсторики. Крiм того, для нього було неясно, якi сили стоять за спиною А.Приходька. На вiдмiну вiд переговорiв з М.Грушевським, якi точилися в ЦК КП(б)У навколо проблеми його майбутньої роботи у Всеукраїнськiй академiї наук, А.Приходько ставив питання про полiтичне спiвробiтництво. В.Винниченко як письменник не цiкавив офiцiйний Харкiв. Його твори видавалися в Українi незалежно вiд мiсцеперебування автора.

Все це непокоїло Володимира Кириловича. Вiн мав пiдстави думати, виходячи з досвiду переговорiв 1920 p., що його бажають використати для внесення розколу в емiграцiю й тiльки. Щоб запобiгти цьому, В.Винниченко накреслив собi такий план дiй: "Мiй план: спровокувати на переговори, на виставлення ними

стр. 56


умов (по можливостi, в документах), заявити про свої позицiї. Розумiється, нi до якої згоди прийти у нас не може, в це може вiрити наївний Олександр (Бадан -Авт.). Але скористатися з можливостi викрити їх - треба. З огляду на чергове завдання опанувати селом вони можуть вступити в серйознi балачки зi мною, маючи намiр, розумiється, використати мене для себе та й бiльш нiчого, не думаючи нi про якi поступки"10 .

Цiлком зрозумiло, що не посада у компартiйно-радянському апаратi цiкавила В.Винниченка. Це вiн переконливо довiв ще в 1920 р. З яким же теоретичним багажем Володимир Кирилович вступав у новий дiалог з представниками радянської влади? Безлiч рiзноманiтних висловлювань у щоденнику поряд з блискучим аналiзом теоретичних поглядiв В.Винниченка, який здiйснив у свiй час Iван Лисяк-Рудницький, допомагає розiбратися в цьому непростому питаннi.

I.Лисяк-Рудницький опублiкував у мюнхенському журналi "Сучаснiсть" у 1980 р. статтю "Суспiльно-полiтичний свiтогляд Володимира Винниченка". Найбiльш видатний представник української iсторико-фiлософської думки XX ст. висловив такий вердикт: "Суть Винниченкової соцiально-економiчної концепцiї можна, мабуть, краще визначити її негативними, нiж позитивними цiлями. Вiн пристрастно вiдкидав тодiшнiй суспiльний лад, "капiталiзм", в якому бачив явне втiлення соцiальної несправедливостi. При цьому вiн не робив нiякої рiзницi мiж недорозвиненим, напiвколонiальним капiталiзмом росiйським (включно з українським) та в передових країнах Заходу. Вiн з глибини серця ненавидiв "панiв i буржуїв", що їх уважав за паразитарний клас, та прагнув лiквiдацiї цього класу. Вiн вiрив, що тiльки люди фiзичної працi, робiтники й селяни, - господарсько продуктивнi й суспiльно кориснi. Зате буржуазiя - це "клас непрацюючих..., вiчно безробiтнi, вiчно гулящi люди". Трударi голодують, а буржуї об'їдаються кав'яром i трюфелями, запиваючи шампанським i дорогими коньяками. Цей образ буржуазного обжерства настирливо повторюється на сторiнках публiцистики Володимира Кириловича. Винниченко щиро обурювався на тих, якi хотiли, щоб Україна була такою державою, "як у людей", тобто з класовою диференцiацiєю та звичною соцiальною нерiвнiстю"11 .

I.Лисяк-Рудницький погоджувався з тим, що бiльшу частину свого життя, вiд студентської лавки до середини 1930-х pp., Володимир Кирилович виступав як переконаний i войовничий марксист. Разом з тим вiн пiдкреслював, що Винниченкiв марксизм був своєрiдний. Для iлюстрацiї цього висновку вiн запозичив образну характеристику свого молодшого друга Ярослава Пеленського (який, зауважу у дужках, нинi працює в НАН України). У статтi в "Українськiй лiтературнiй газетi", опублiкованiй у квiтнi 1960 р., Пеленський назвав Володимира Кириловича "нешлюбною дитиною Карла Маркса з вродливою й темпераментною українською молодицею".

Дуже важливо пiдкреслити, що Винниченкiв марксизм (так само, як явище, вiдоме пiд назвою "марксизм-ленiнiзм") був надто спрощений. I.Лисяк-Рудницький пiдкреслював, що з вчення К.Маркса i Ф.Енгельса Винниченко сприйняв тiльки есхатологiчно-утопiйну, але не пiзнавально-наукову частину. "Його в марксизмi, - продовжував Лисяк-Рудницький, - захоплювали такi речi, як протест проти несправедливостi капiталiстичного ладу, мiф пролетарської революцiї, вiзiя майбутнього iдеального соцiалiстичного суспiльства. Крiм цього, вiн засвоїв типову марксистську фразеологiю"12 .

За три десятки рокiв вiдданого служiння соцiалiстичнiй iдеї Володимир Кирилович мав можливiсть оволодiти азбукою марксизму, як це зробили його соратники Юлiан Бачинський, Микола Порш або Лев Юркевич. Однак В.Винниченко не використав такої можливостi, бо не вiдчував у цьому потреби. Його вiра в соцiалiзм мала мiстично-релiгiйний характер та не потребувала наукових доказiв. Вiн не засуджував цiєї слiпої вiри, тому що вважав її цiлком природною.

стр. 57


Яскравою iлюстрацiєю такого ставлення до соцiалiзму може служити виступ В.Винниченка на робiтничому святi у Львовi в квiтнi 1912 р. "Наш народ - релiгiйний, - сказав вiн, - як i всякий народ, де б вiн не жив, як всяка група людей, яка страждає. Релiгiя - се перш усього бажання уникнути страждання, це є вiра, уповання, надiя на те, що колись страждання не буде, а буде щастя. В цьому смислi кожний, кому тяжко, хто гине пiд тягарем мук i не має на скинення його з себе тут, на землi нiякої надiї, той хоч би для того, щоб легче нести цей тягар, мусить уповати на те, що колись буде добре. В цьому смислi для робочих мас соцiалiзм є релiгiєю. Пролетарiат i його проводирi уже мають спромогу знати, що той свiт є пiд великим сумнiвом. Вони знають, що щастя можна i скорше добути, тому впованє своє, надiю покладають на соцiалiзм, на боротьбу, на органiзацiю, на всi тi засоби, якi, на їх думку, поможуть цьому"13 .

Отже, для Володимира Кириловича марксизм був тiльки засобом, який мiг допомогти об'єднаним в органiзацiю робiтникам здобути щастя не у потойбiчному свiтi, а за життя. Вiн покладався на розпропагованi iнтелiгенцiєю робiтничi маси, якi в революцiйнiй ситуацiї повиннi були побудувати життя на соцiалiстичних засадах.

Разом iз своїми колегами - українськими соцiал-демократами - В.Винниченко побудував полiтичну органiзацiю, зовсiм не схожу на ленiнську "партiю нового типу", тобто без залiзної дисциплiни, жорсткого пiдпорядкування нижчих ланок вищим та культу вождя. Бiльшовицька партiя, яку В.Ленiн називав краплею у розбурханому народному морi, повинна була нав'язати десяткам мiльйонiв людей неприйнятний для них спосiб життя. УСДРП мала допомогти пролетарським масам усвiдомити свої власнi iнтереси, не бiльше того.

Бiльшовики й меншовики, з одного боку, та українськi соцiал-демократи, з другого, - мали протилежнi погляди, всупереч "iнтернацiоналiстськiй" риторицi, на нацiональне питання. Цим протилежнiсть мiж меншовиками й українськими соцiал-демократами вичерпувалася. Повторюю, однак, що мiж бiльшовиками та українськими соцiал-демократами стояло на завадi не тiльки нацiональне питання, як це часто здавалося В.Винниченку.

Ставлячи розв'язання українського питання революцiйними засобами на перше мiсце, вiн вiдсував всi iншi проблеми на другий план. Тому в спiлкуваннi з бiльшовиками Володимир Кирилович завжди надавав надто великого значення "типовiй марксистськiй фразеологiї" (за наведеним вище виразом I.Лисяка-Рудницького). Не вiдразу йому вдалося зрозумiти, що ця остання для бiльшовикiв була маскувальною. Тiльки у 1920 р. вiн переконався в тому, що РКП(б) - КП(б)У будується як диктаторська партiя, пiсля чого не побажав мати з нею нiчого спiльного. На смерть В.Ленiна В.Винниченко вiдгукнувся у щоденнику такими словами: "Брутальнiсть, лицемiрство, езуїтизм, нечеснiсть з собою - покриває тi якостi розуму й волi, якими вiн, безперечно, володiв"14 . А через кiлька днiв пiсля цього запису в приватному листi Володимир Кирилович так висловився про вождя бiльшовицької партiї та засновника радянської держави: "Вiн - алхiмiк, сухий, нещирий, дисгармонiчний, а не революцiонер. Тим паче, що й об'єктивно його революцiйнiсть дала не революцiю, а жорстоку реакцiю"15 .

У 1925 р. змiни в радянськiй Українi пiд впливом полiтики українiзацiї знову збудили у В.Винниченка надiю на повернення. Ця остання жеврiла попри критичнi закиди на адресу бiльшовицької українiзацiї. В щоденнику пiд 11 березня 1925 р. з'являються такi фрази:

"Все бiльш обсiдають думки про спробу спiвробiтництва з большевиками. Також є багато проти. Треба буде виступити проти самого себе. Правда, багато з тих позицiй, що я займав у 1920 роцi, визнанi большевиками. Маю сатисфакцiю. Але головнiшi все ж таки вiдкидаються. Тут знову доводиться переглядати питання: чи доцiльно, чи виправдано примусовим способом заводити певнi соцiально-

стр. 58


економiчнi форми? Це радикальне питання. Коли вирiшити його позитивно, тодi, будучи послiдовним, з цього можна в певних обставинах визнати i диктатуру Полiтбюра"16 .

Цитата довга, але дає багато iнформацiї для роздумiв про те, куди могла завести Володимира Кириловича туга за Батькiвщиною. Українiзацiю комунiстичного типу вiн уже готовий був розглядати як перехiд бiльшовикiв на його позицiї. Одночасно В.Винниченко схвалював пропагандистську оболонку комунiстичних перетворень, не турбуючись тим, що проти них виступали тi, кого бiльшовики бажали примусово ощасливити. А логiка насильного ощасливлення пiдводила до виправдання диктатури компартiйних вождiв, проти якої так гостро вiн виступив у 1920 р.

Невдовзi почалося листування з Антоном Приходьком. Володимир Кирилович поставив вимогу, щоб керiвники УСРР звернулися до нього без посередникiв та вiдповiли на питання про сутнiсть нацiональної полiтики радянської влади. Вiрний своїй тактицi, вiн не робив таємницi з листування. В емiгрантськiй пресi, вже пiдiгрiтiй поверненням М.Грушевського, почали по-всякому коментувати Винниченковi переговори. Однi вказували на жадобу влади, iншi виставляли мотивом бажання видати в Українi "Сонячну машину"17 . Дуже зло прокоментував переговори з владою у своєму щоденнику Сергiй Єфремов - колега й суперник його по Центральнiй Радi: "Вже давненько кружляє чутка, що Володимир Кирилович Винниченко знов подав "на Высочайшее имя прошение о помиловании". Помилявся, мовляв, каюсь i дозвольте приїхати, буду цяцею"18 .

Переговори закiнчилися зовсiм не так, як бажав В.Винниченко. Нiхто з харкiвських можновладцiв до нього не звернувся. I не випадково: вже був не 1920-й рiк. 6 жовтня 1925 р. в газетi "Известия ВЦИК" з'явилася стаття Бориса Волiна "Проделки Винниченки". її розхристано-образливий тон цiлком вiдповiдав назвi. Суть статтi полягала у "викриттi" таємних замiрiв емiгранта: проникнути в СРСР та зсередини пiдтримати iнтервенцiю європейських держав, коли вона станеться. Якраз у той час преса почала запевняти радянських людей у неминучостi останньої проти "першої в свiтi країни соцiалiзму". Чекання iнтервенцiї виправдувало ексцеси диктатури i забезпечувало громадсько-полiтичну пiдтримку моделi iндустрiалiзацiї, спрямованої на переважний розвиток галузей важкої й оборонної промисловостi.

Б.Волiн не був рядовим журналiстом. До 1921 р. вiн займав посади у радянському апаратi - голова Харкiвського губвиконкому, заступник наркома внутрiшнiх справ УСРР. Кар'єра в урядi не склалася, i вiн подався у пресу, де став справжньою "акулою пера". Редакцiя "Известий" доручала йому вiдповiдальнi виступи фейлетонного характеру, бо писав вiн зло й талановито.

Українськi газети негайно передрукували фейлетон, в якому - це можна було бачити неозброєним оком - використовувалися сфальсифiкованi факти. Незважаючи на всю свою упередженiсть щодо давнього суперника, навiть С.Єфремов занотував у щоденнику: "Досить гидотне враження лишається од цiєї iсторiї"19 .

Фейлетон образив В.Вкнниченка, але нiчому його не навчив. Вiн сприйняв Цю атаку як iнiцiативу самого Волiна, i тiльки. Не насторожив навiть факт негайного передрукування безглуздих перекручень українськими газетами.

В 1926 р. Володимир Кирилович опублiкував у Львовi брошуру пiд виразною назвою "Поворот на Україну". В нiй вiн закликав емiгрантiв вертатися на батькiвщину, щоб взяти участь "у працi й боротьбi за соцiалiстичний устрiй"20 .

Ця брошура через кiлька мiсяцiв потрапила в Київ. 4 сiчня 1927 р. С.Єфремов здивовано зауважив у своєму щоденнику: "Винниченко думає, що тут у нас хтось справдi будує соцiалiзм!"21 Проте Володимир Кирилович був упевнений у Цьому тiльки в текстах, адресованих iншим. У його щоденниковому запису вiд 9 листопада 1926 р. нотується: "Вагання: чи їхати на Україну, коли навiть кли-

стр. 59


катимуть? Занадто чорно малює опозицiя пануючу бiльшiсть. А що, коли справдi так є? А що, коли в компартiї вже нiяким соцiалiзмом i не пахне, коли, дiйсно, це вже термiдор"22 .

Волiнський фейлетон затримав вiдсилку листа вiд 10 жовтня 1925 р. А.Приходьку. Прочитавши його, В.Винниченко написав 19 жовтня ще один лист своєму кореспонденту та обидва опублiкував у найбiльш вiдомiй львiвськiй газетi "Дiло" (14 листопада 1925 р.). На цьому листування з Приходьком обiрвалося, але Володимир Кирилович не припиняв спроб зв'язатися з українськими можновладцями iншими шляхами. Характерний запис у щоденнику пiд 15 листопада 1926 p.: "Страшно плету, як павук, нитки вiдносин з Україною, але Чека акуратно рве їх, i даремно я чекаю вiдповiдi". Нарештi, запис вiд 21 травня 1927 p., з якого видно, що вигнанець уже все зрозумiв: "Вернутись я не можу, бо мiй поворот - не бажаний. Чубар, Скрипник, Затонський вiдповiли грузинським комунiстам на їхнi запити в справi мого повороту ("вiн нам не потрiбний")".

Уважно слiдкуючи за радянською пресою, В.Винниченко старався скласти уявлення про життя в Українi. Вiн розумiв, що преса є кривим дзеркалом, але робив власнi висновки, часто навiть на основi вiдсутностi, а не присутностi iнформацiї. Досить рано Володимир Кирилович зрозумiв, що кампанiя українiзацiї вичерпується. Пiд 11 вересня 1932 р. у щоденнику зроблено такий запис:

"Цiкаво: нiколи нiде в радянськiй пресi нi слова нема про нацiональне питання, про нац. вiдносини, про українiзацiю. Очевидно, цi питання все твердо й iсторично вирiшенi й не потребують нiякого бiльше обговорення. Тiльки як саме? Чи не так само, як i царський уряд колись "остаточно" вирiшив?"23 .

Безумовно, тут ми маємо передчуття корiнного зламу у полiтицi центру щодо України. Варто вiдзначити, що поняття "петлюрiвська українiзацiя", запровадженням якого Москва давала сигнал про припинення полiтичної кампанiї, розпочатої в 1923 p., з'явилося тiльки наприкiнцi 1932 р., та й то у секретнiй формi. Постанова ЦК ВКП(б) i РНК СРСР про хлiбозаготiвлi в Українi, на Пiвнiчному Кавказi та у Захiднiй областi вiд 14 грудня 1932 р. мала такий пункт:

"Предложить ЦК КП(б)У и СНК Украины обратить серьезное внимание на правильное проведение украинизации, устранить механическое проведение ее, изгнать петлюровские и другие буржуазно-националистические элементы из партийных и советских организаций, тщательно подбирать и воспитывать украинские большевистские кадры, обеспечить систематическое партийное руководство и контроль за проведением украинизации"24 .

В обстановцi терору голодом, який розпочався на Кубанi одночасно з УСРР, було здiйснено депортацiю населення кiлькох станиць i скасовано здобутки здiйсненої М.Скрипником українiзацiї. Вiдтодi там запанувала росiйська мова "як бiльш зрозумiла для кубанцiв"25 . Це була сталiнська вiдповiдь на пропозицiю М.Скрипника об'єднати Кубань з Україною.

Чи мiг В.Винниченко на основi доступних йому джерел iнформацiї зрозумiти, що Сталiн розпочав спрямований проти українського селянства терор голодом?

18 вересня 1932 р. Володимир Кирилович згадав у щоденнику отриманий лист вiд видавництва "Рух" з повiдомленням про чергову висилку гонорару. Висилка була заблокована Наркоматом фiнансiв РСФРР, але вiн про це дiзнався пiзнiше. А тодi зробив такий запис: "Грошi цьому злочинцевi й шкiдливiй людинi висилаються. I то в той час, коли страшна скрута на валюту, коли в Українi голод. Через що, для чого, яка логiка в цьому?"26 Отже, вiн знав про голод?

У першiй половинi 1932 р. в УСРР, справдi, спалахнув голод, викликаний зимовими хлiбозаготiвлями 1931-1932 pp. У селян забирали основний продовольчий ресурс - хлiб. Тi, хто не мав iнших запасiв продовольства (картопля, квасоля, сало, фруктова сушня тощо) до нового урожаю, гинули вiд голоду. Базари дав-

стр. 60


но припинили iснування, бо село не мало продовольства на продаж, а придбати хлiб у мiстах або на новобудовах було неможливо: там панувала карткова система. В українському селi голод припинився тiльки влiтку 1932 p., тобто з новим урожаєм. Голодомор, викликаний каральною конфiскацiєю всiх продовольчих ресурсiв у "боржникiв" по хлiбозаготiвлях в українських та кубанських селах, розпочався в останнi два мiсящ 1932 р. й тривав до лiта 1933 р. Отже, голод, про який йшлося у щоденнику В.Винниченка, був звичайним пiсля колективiзацiї станом села. Вiн спостерiгався тодi в багатьох мiсцевостях СРСР, особливо у хлiбовиробних регiонах.

Про становище в Українi В.Винниченко дiзнався значно пiзнiше. Дiзнався... i не повiрив! Ось запис у щоденнику вiд 18 травня 1934 p.:

"З України до Галичини приїхала вчителька, яку взято на iнтерв'ю. Вигибло немовби мiльйони з голоду. Голод i тепер є! Нищення української iнтелiгенцiї, кастрування укр. мови в дiловодствi, в установах, унiверситетах - немовби починається перехiд на навчання руською мовою, себто русифiкацiя. Укр. мови на вулицях уже не чути. Отже... контрреволюцiя? Щось пiдозрiло чорно малює "вчителька"27 .

Термiном "вчителька", взятим у лапки, Володимир Кирилович краще, нiж словами, позначив неприйняття негативної iнформацiї з УСРР. Йому, справдi, було важко розiбратися в хитросплетеннях пiдступної сталiнсько-постишевської нацiональної полiтики. Офiцiйно поширюваний культ Тараса Шевченка, сам Павло Постишев в українськiй вишиванцi замiсть популярного у бiльшовицьких вождiв напiввiйськового френчу, оголошення про переведення столицi республiки знову в Київ - цi факти лежали на поверхнi, а не передавалися пошепки. Й усе-таки, десь через мiсяць, коментуючи дивну для себе iнформацiю про появу у Москвi ресторанiв з джазом, фокстротами, винами та iкрою, вiн її порiвнював з iншою: "А там, на околицях столиць i на околицях Союзу люди їдять людей"28 . Отже, iнформацiя про голодомор невiдступно переслiдувала...

Такий детальний аналiз поiнформованостi В.Винниченка про реальний стан в Українi у 1933 та 1934 pp. потрiбний, щоб увести у реальний контекст його останнi "поворотiвськi" документи: лист до ЦК КП(б)У вiд 15 вересня 1933 р. й опублiковану в 1934 р. брошуру "За яку Україну?"

У щоденнику Володимира Кириловича нема зауважень, безпосередньо пов'язаних з листом у ЦК КП(б)У. Як правило, такi акцiї вiн обдумував завчасно та в письмовiй формi. З iншого боку, суть його вiдображена у щоденникових записах досить детально. Адже йшлося про нацiональну полiтику Москви в Українi.

Останню В.Винниченко розглядав у суто практичнiй площинi: його вкрай занепокоїли пов'язанi з нею самогубства М.Хвильового i М.Скрипника. Сила й переконливiсть аргументацiї в цiй частинi листа були неперевершенi. Зовсiм не випадково якраз цi сторiнки були перекладенi у ЦК КП(б)У росiйською мовою iз зрозумiлою метою: показати Сталiну.

"Я не знаю всех условий и причин смерти таких выдающихся и ценных людей на Украине, как Хвылевой и Скрыпник, но мне, как и всем, ясно, что произошли они на почве национальных отношений и конфликтов. И если даже допустить, - продовжував Володимир Кирилович, - что только они сами виноваты во всем (как это некоторые стараются представить), то и тогда возникает вопрос: как Же это так страшно разрешен национальный вопрос, что такие люди лишают себя жизни из-за него? И как эй же силы и безысходности должны быть эти конфликты, если такой во всех отношениях испробованный, верный, честный партийный товарищ, как Скрыпник, не мог найти у своих старых партийных друзей Ни мирного разрешения вопросов, ни утешения, ни поддержки, ни снисхождения, ничего иного, видно, как враждебности, которая толкнула его в смерть"29 .

стр. 61


Наведенi рядки обвинувачували П.Постишева та Й.Сталiна, який стояв за його спиною, в смертi одного з ветеранiв комунiстичної партiї. Далi В.Винниченко, користуючись бiльшовицьким термiнологiчним словником, майже прямо звинувачував полiтичне керiвництво у шкiдницькому знищеннi людських сил. Нацiональна полiтика бiльшовикiв в Українi квалiфiкувалася у листi як об'єктивне вiдновлення старої царської полiтики30 .

Лист Володимира Кириловича розглядався на об'єднаному листопадовому (1933 р.) пленумi ЦК i ЦКК КП(б)У окремо вiд iнших питань. Два секретарi ЦК, М.Попов та П.Любченко присвятили тавруванню В.Винниченка спецiальнi виступи. Попов зокрема назвав його "старим вовком української контрреволюцiї".

З 1933 р. твори Володимира Кириловича бiльше не друкувалися в УСРР, а, наявнi у книжкових магазинах i бiблiотеках вилучалися з обiгу й знищувалися за актом. Згадувати iм'я В.Винниченка в пресi або по радiо дозволялося тiльки у контекстi виступiв Попова та Любченка на об'єднаному листопадовому (1933 р.) пленумi ЦК i ЦКК КП(б)У. Сталiнське табу на позитивне згадування прiзвища Володимира Кириловича протрималося п'ять з половиною десятилiть.

Заключним акордом Винниченкового прагнення повернутися на Батькiвщину стала стаття "За яку Україну?" Машинописний текст цiєї статтi обсягом у 44 стор. було виготовлено в Парижi й розмножено на ротаторi у виглядi брошури. Вiн розсилався по адресах за вибором автора. Зокрема 11 лютого 1934 р. Володимир Кирилович надiслав її львiвськiй радянофiльськiй газетi "Праця", яка виконувала функцiї легального прикриття пiдпiльної КПЗУ. Вiдповiдна нотатка в щоденнику звучала так: "Цiкаво дуже, чи вистачить смiливостi у "Працi" надрукувати мою статтю "За яку Україну?"31

Щоб прояснити це питання, треба хоча б ескiзно охарактеризувати змiст статтi. Спочатку автор наводив у вiльному викладi свiй лист у ЦК КП(б)У вiд 15 вересня 1933 р. Ретельно вiдтворювався той текст, що його там переклали росiйською мовою (так званий "Лист Сталiну"). Далi В.Винниченко викривав облуднiсть звинувачень на його адресу, що пролунали на об'єднаному пленумi ЦК та ЦКК КП(б)У у листопадi 1933 р., й на закiнчення ставив запитання: що кориснiше для українського трудового народу: чи гiпотетична буржуазна, самостiйна Україна, чи наявна радянська, соцiалiстична Україна "в тiсному союзi з iншими радянськими республiками"? Висновок був такий: "Можна головою ручитися, що українська "самостiйна" буржуазна влада так не дбала б за освiту, розвиток, культурнiсть трудящих мас, як це робить тепер радвлада"32 .

Аналiзуючи суспiльно-полiтичний свiтогляд Володимира Кириловича, I.Лисяк-Рудницький проти наведених вище слiв висловив таке зауваження: "Це писалося вже пiсля того, як "радвлада" виморила в Українi голодом кiлька мiльйонiв т.зв. "трудящих" i коли саме вiдбувалося масове винищування українських культурних кадрiв, включно з усiєю старою верхiвкою КП(б)У. Можна тiльки дивуватися, до яких несамовитих абсурдiв доводило iдеологiчне доктринерство людину, якiй не можемо вiдмовити анi iнтелiгентностi, анi патрiотизму"33 .

Якби в той час В.Винниченко знав про голодомор, навряд чи можна було б обмежитися його звинуваченням у доктринерствi. Проте, як було показано вище, про нього вiн дiзнався тiльки в травнi 1934 р. (й не повiрив).

Мабуть, не слiд дивуватися панегiрику на адресу радянської України "в тiсному союзi з iншими радянськими республiками". До останнього Володимир Кирилович добре придивився у 1920 p., але потiм була українiзацiя. Упереджене ставлення до цiєї полiтики у Винниченка почало змiнюватися пiсля 1925 p., коли вiн, побачив результат: нацiональне вiдродження. Пiсля цього вiн готовий був забути про первинну та основну для Москви мету українiзацiї - коренiзацiю диктаторської влади. Бiльше того, вiн готовий був, як це показано вище, прийняти диктату-

стр. 62


ру компартiйних вождiв, якщо вона забезпечила б хай навiть примусове запровадження безкласового суспiльства й нацiональне вiдродження в Українi.

Дивує iнше: як вiн мiг недооцiнювати реальну силу свого лiтературного таланту, коли обертав його проти сильних свiту цього? Перекладенi росiйською мовою двi сторiнки з листа Володимира Кириловича у ЦК КП(б)У виявилися визначальними для його подальшої долi. Дiючи, як завжди, прагматично, Сталiн не знищив останнього, як С.Петлюру, Є.Коновальця або Л.Троцького. Вiн просто прирiк В.Винниченка на забуття.

Тим часом Володимир Кирилович 11 лютого 1934 р. поставив собi питання: чи вистачить у редакцiї газети "Праця" смiливостi надрукувати його статтю "За яку Україну?" 21 березня вiн, щоправда, занотував: смiливець у Великiй Українi, хто б надрукував цю статтю, був би розстрiляний. А 21 червня 1934 р. через свого друга, художника Миколу Глущенка (якого небезпiдставно пiдозрював у спiвробiтництвi з ДПУ) В.Винниченко передав пiвдесятка примiрникiв брошури в радянське торгпредство у Парижi для вiдправлення дипломатичною поштою в Харкiв. Вiн розумiв, для кого призначенi примiрники ("для ДПУ, Полiтбюра i взагалi для начальства, яке нiкуди її не пустить"), але все-таки чекав на яку-небудь реакцiю34 .

Весною 1935 р. Володимир Кирилович все ще думав, що до нього можуть прислухатися в СРСР. У "Трудовiй Українi" - неперiодичному органi партiї українських есерiв, що виходив у Празi, вiн опублiкував "Одвертий лист до Сталiна i Полiтбюра ВКП". Задумуючи його, В.Винниченко занотував у щоденнику: "Щоб написати, треба вiрити в реальнiсть i кориснiсть такого листа. А вiри такої саме й немає..."35 Тим не менше, написав та опублiкував.

Навiть у серединi 1935 р. Володимир Кирилович цiкавився вiдгуками на брошуру "За яку Україну?" 17 червня вiн прочитав статтю колишнього члена Центральної Ради Аркадiя Животка, який працював викладачем українського вузу в Чехословаччинi, був йому вдячний за коректний тон вiдгуку й анiскiльки не здивований неприйняттям нацiональної державностi у радянськiй оболонцi замiсть "буржуазної"36 .

Нi в публiчних виступах, нi у власному щоденнику В.Винниченко не признався в помилковостi своїх комунiстичних позицiй. Тим не менше, I.Лисяк-Рудницький не помиляється, коли стверджує, що вiн вiдiйшов вiд концепцiї нацiонал-комунiзму у серединi 30-х pp., тобто пiсля винищення Сталiним та Постишевим цiєї течiї в українському полiтичному життi. Одночасно, як пiдкреслював I.Лисяк-Рудницький, Володимир Кирилович покiнчив iз марксизмом, хоча до кiнця життя продовжував мрiяти про "земний рай" - безкласове й неантагонiстичне суспiльство37 .

Справдi, на початку i в серединi 30-х pp. В.Винниченко почав розчаровуватися у комунiстичнiй iдеї. Мiж словом та дiлом, мiж теорiєю й практикою бiльшовизму пролягала безодня. Володимир Кирилович не мiг зрозумiти, чому носiї найбiльш радикальних визвольних iдей запровадили пiсля приходу до влади розвинуту систему державного терору.

Вивчаючи творчiсть В.Винниченка, Г.Костюк дiйшов висновку, що саме в той час вiн перестав покладати надiї на можливiсть у короткi строки, тiльки за Рахунок запровадження якiсно iншої органiзацiї суспiльства зробити життя людини щасливим. Причина провалу всiх соцiальних експериментiв полягала, на Думку Володимира Кириловича, в природi самої людини. Щоб оновити життя на справедливих основах, остання повинна була оновити спочатку себе - свою психiку, душу, мораль, побут. Тiльки нова людина здатна перебудувати свiт на основi правди, добра, людяностi38 .

Справедливiсть цього спостереження пiдтверджується щоденниковим записом вiд 18 липня 1932 p.:

стр. 63


"Сучаснрiм комунiстам здається, що досить змiнити соцiально-економiчну базу людського господарювання, i життя людей почне ставати щасливим. Але в дiйсностi ох як ще багато доведеться перетерпiти, поки почне творитися, дiйсно, щасливе життя... Може, цiлi вiки минуть, поки людство вичистить себе вiд чорнила феодально-буржуазного iснування"39 .

Вiдомо, що В.Винниченко вже на початку 20-х pp. не поєднував свої комунiстичнi переконання з росiйським бiльшовизмом. Коли почалася кампанiя українiзацiї та зажеврiла надiя на повернення в Україну, його абстрактна вiра у комунiстичну iдею почала сумiщатися з радянською полiтикою. На початку 30-х pp. вона знову стала абстрактною.

Уявлення Володимира Кириловича про комунiзм як "свiтле майбутнє" змiстилися у далеку перспективу, вимiрювану столiттями. Й усе-таки пiсля побиття всiх горщикiв з керiвниками КП(б)У в паризькiй брошурi 1934 р. "За яку Україну?" вiн у котрий уже раз заявив про свою вiдданiсть комунiстичнiй iдеологiї.

Згадуючи цей факт, I.Лисяк-Рудницький дивується, але тут же дає ключ до його розумiння: Винниченко прощався з марксизмом, але не з тiєю кiнцевою метою, що її ставив собi останнiй. Як i ранiше, вiн прагнув "земного раю", створення безкласового неантагонiстичного ладу40 .

Володимир Кирилович до самого кiнця свого життя так i не засудив комунiстичної iдеологiї. Такий крок (комунiстичну практику в сталiнському Радянському Союзi вiн не втомлювався засуджувати) виглядав би, на його думку, незрозумiлим та недоречним. Адже вiн перестав вiрити у комунiзм, але винайшов собi адекватний замiнник - конкордизм, iдеї якого можна знайти вже в першiй редакцiї його роману "Нова заповiдь" (1932 p.). Цiлiсна теорiя нового суспiльного ладу викладена в досi неопублiкованому пiслявоєнному двотомному фiлософському трактатi " Конкордизм ".

Останнiм В.Винниченко називав систему всебiчного (духовного, матерiального, правового, фiзичного й iн.) погодження мiж людьми, засновану на колектократiї. Нею була названа унiверсальна система виробничих кооперативiв, у якiй всi працiвники є спiввласниками кожного окремого пiдприємства i тому мають право на свою частку прибутку.

Як тут не згадати те, що Володимир Кирилович з 1917 р. був радянцем та подiляв разом з iншими радянське гасло "Фабрики - робiтникам!" Винниченкова концепцiя колектократiї живилася й американським "народним капiталiзмом", який почав розвиватися з кiнця XIX ст. Тодi окремi приватнi пiдприємства почали розподiляти частину прибуткiв мiж працюючими i (або) випускати додатковi акцiї для придбання їх членами трудового колективу.

Аналiзуючи пiд цим кутом зору творчiсть В.Винниченка, Г.Костюк згадав роман "Хочу!" (1916 р.). В ньому було зроблено спробу показати творення нових соцiальних вiдносин мiж працедавцем та робiтниками на базi заiнтересованостi останнiх у прибутках. Проповiдником iдеї "отворченої вiльної працi" в романi виступив молодий поет Андрiй Халепа41 .

Сучасна дiйснiсть дала нам можливiсть перевiрити iдею колектократiї на практицi. З 1991 р. почалася приватизацiя державних пiдприємств. Вона набувала рiзних форм, у тому числi - передачi пiдприємств у руки трудового колективу. Виявилося, що така схема роздержавлення найбiльш невдала пiд кутом зору ефективностi виробництва. Поведiнка працюючої людини залежить вiд того, ким вона себе вiдчуває - спiввласником пiдприємства або найманим працiвником, який не повинен турбуватися про технiчне переозброєння, ринки збуту продукцiї, умови її реалiзацiї тощо. Найбiльшою мiрою на таке вiдчуття впливає походження одержуваного доходу. Якщо частка прибутку в доходi є бiльшою, нiж частка заробiтної плати, працiвник вiдчуває себе пiдприємцем, при зворотному станi

стр. 64


справ - робiтником. Коли спiввласниками є всi працюючi, одержуваний прибуток пiсля розподiлу не може перевищувати заробiтної плати. Виробничi перспективи таких пiдприємств завжди залишалися незадовiльними, поки дiяла ця схема приватизацiї.

Оцiнюючи концепцiю конкордизму, I.Лисяк-Рудницький справедливо зауважив, що Володимир Кирилович належав до тих людей, якi не можуть жити без утопiї42 .

Утопiчнiсть конкордизму не вимагала особливих доказiв. Врештi-решт, соцiальний мир не можна ототожнювати з вiдсутнiстю антагонiзмiв. Боротьба суперечливих суспiльних сил є двигуном прогресу. I навпаки, формування гармонiйного суспiльства, про яке мрiяв В.Винниченко, боротьба з "дискордiєю" пов'язанi з насиллям. Прагнення "ощасливити" суспiльство примусовими заходами завжди вело до протилежного: диктатури, тиранiї, гноблення.

Рiзнопартiйна українська емiграцiя завжди боролася не стiльки з бiльшовизмом, скiльки з iнакодумаючими у власних лавах. Будучи породженням колосального заряду ненавистi, вихлюпнутого на людське суспiльство Першою свiтовою вiйною, бiльшовизм глибоко вплинув також на своїх ворогiв. Бiльшою або меншою мiрою противники ленiнiзму зробили власною фiлософiєю сповiдуванi бiльшовизмом заповiдi: "Хто не з нами, той проти нас!", "Якщо ворог не здається, його знищують!"

Представники рiзних полiтичних сил трималися командами, пiдтримуючи один одного. Володимир Кирилович на цьому тлi залишався одиноким, бо не зраджував своїй полiтичнiй позицiї радянця пiсля того, як бiльшовизм опанував ради, змiнив полiтичну природу останнiх та ототожнив їх iз собою. Внаслiдок цього емiграцiя почала сприймати радянсько-комунiстичну позицiю В.Винниченка як бiльшовицьку й вивела його iз своїх лав. Але вiн здебiльшого не переймався цим, бо завжди вiдчував себе представником великого колективу - українського народу. Це давало йому силу все життя керуватися обраним з юностi принципом "чесностi з собою". В останньому публiцистично-мемуарному творi "Заповiт борцям за визволення" (1949), який йому не судилося побачити надрукованим, Володимир Кирилович формулював своє життєве кредо афористично: "Будь чесним з собою, себто: не ховай вiд себе самого правди, не лукав сам з собою, не бреши сам собi, бо, збрехавши собi, обдуривши себе, ти будеш здатний на злочинну, надзвичайно шкiдливу для колективу брехню iншим"43 .

Виступаючи на презентацiї документального телефiльму "Кому повiм печаль мою..." (студiя "Контакт", режисер Т.Золоєв, сценарiй Г.Сиваченко), Мирослав Попович пiдкреслив, що В.Винниченко в емiграцiї залишався єдиним законним представником легiтимної української влади44 . Це дружно проiгнороване довоєнною емiграцiєю спостереження абсолютно вiрне. Йому першому Центральна Рада видала мандат на урядування. Отже, першi у XX ст. здобутки української виконавчої влади пов"язанi з його iменем. На новому витку нацiонально-визвольної боротьби вiн очолив верховний законодавчий орган УНР - Директорiю, а Трудовий конгрес пiдтвердив цей мандат.

М.Попович вiдзначив ще одну притаманну Володимиру Кириловичу як полiтичному дiячевi якiсть: "Винниченко був єдиною людиною, яка нiчим себе не скомпрометувала, починаючи з 1918 року аж до кiнця вiйни i пiсля неї. Вiн не пiшов на капiтуляцiю перед комунiстами. Всi пiшли: i Грушевський, i Христюк, за винятком хiба що верхiвки петлюрiвського керiвництва. З iншого боку, вiн не пiшов у подальшому нi на яке спiвробiтництво з нiмецькими нацистами. I саме за це постраждав, вийшовши з боротьби сам-один"45 .

Сказане вище пояснює якiсну змiну в становищi емiгранта з Мужена (неподалiк вiд Канн) пiсля Другої свiтової вiйни. Сталося так, що без власних зусиль вiн вийшов iз забуття.

стр. 65


Пiсля всiх пертурбацiй, викликаних реалiзацiєю у 1945 - 1946 pp. таємних ялтинських угод про видачу Сталiну пiдданих Росiйської iмперiї та громадян Радянського Союзу, в країнах Заходу залишилися все ж сотнi тисяч українцiв. Полiтичне обличчя української емiграцiї iстотно змiнилося. До подiй 1917 - 1920 pp. вона вже ставилася як до далекого минулого. Власне, цi останнi об'єктивно ставали таким у свiтлi всього того, що трапилося з 1939 р. I на цьому тлi почала проявлятися в своєму реальному масштабi постать ще живого В.Винниченка.

Володимиру Кириловичу почали писати. Змiст листiв якнайкраще проаналiзував вiн сам у червнi 1948 р. в дописi до редакцiї газети "Українськi вiстi" (Новий Ульм, Нiмеччина). "Всi автори, - писав вiн, - без нiякого примусу, без нiякої користi для себе висвiтлюють високу оцiнку моєї громадської, полiтичної та лiтературної дiяльностi, називаючи мене першим головою першого уряду вiдродженої української Держави, незламним борцем за всебiчне визволення українського народу, славним сином України, великим учителем, найбiльшим, найкращим письменником сучасної України та десятками подiбних назв (Я з великим зусиллям i нiяковiстю переказую вислови про мене, але мушу робити це в iнтересi iстини). I майже всi дописувачi ставлять менi запитання в таких приблизно виразах:

"Чого ж не чути Вашого голосу в емiграцiї? Чому нiде не можна знайти нi одної Вашої книги? На Українi совєтська влада карає засланням, тюрмою i навiть смертю за тримання i читання Ваших творiв, i все ж таки вся Україна, нишком передаючи з рук до рук, читає їх. А тут, за кордоном, у країнах вiльного слова, немає їх нiде. В чому рiч?

Коли нiмцi захоплювали Україну, вони приваблювали на свiй бiк українцiв повiдомленням, що на Українi вже сформувався український уряд пiд проводом Винниченка, i українськi червоноармiйцi масово перебiгали до нiмцiв, бо вони вiрили в Вас...

А тут, - пишуть вони, - де живе не вигаданий нiмцями, а реальний Винниченко, де не нiмцями, а українцями формуються уряди, центри, проводи, де виробляються програми, де обмiрковуються способи i форми визволення України, нiякої Вашої участi не помiтно i навiть iменi Вашого не згадується. А зате в величезнiй бiльшостi емiгрантської преси (так само, як у совєтськiй) лайки на Вас можна вичитати скiльки хоч. Чим усе це пояснити?!"

"I однi з кореспондентiв, - продовжував далi Володимир Кирилович, - самi пояснюють i менi, i собi це тим, що проводирi українських полiтичних груп бояться мене, моєї конкуренцiї, мого впливу на маси емiграцiї. Iншi пояснюють, що причиною тому є розходження в поглядах мiж мною i тими проводирями. А ще iншi, слухаючи й читаючи обвинувачення мене в комунiзмi, в зрадi Українi й запроданствi большевикам, з дивуванням i непорозумiнням запитують:

Та як же можна таке говорити?! Адже тi самi большевики весь час називали та й тепер називають Вас "буржуазним нацiоналiстом", "оскаженiлим самостiйником", "запроданцем капiталiстам, слугою буржуазiї". Невже ж українцi в емiграцiї цього не знають?! А як знають, то як же пояснити таке дивне, абсурдне обвинувачення?!"46 .

Цей надзвичайно прецизiйний самоаналiз всебiчно iлюструє всi нюанси становища, в якому опинився муженський затвiрник в епоху, коли в Європi та У i всьому свiтi починалося протистояння двох наддержав.

Змiнилася iсторична епоха. Змiнилася українська емiграцiя, в середовищi якої Володимир Кирилович перебував. Але не змiнився сам В.Винниченко. Його письменницький хист i дар полiтичного аналiзу, дiючи в унiсон, могли продукувати глибокi й точнi прогнози. Вiн не помилявся, оцiнюючи власне становище в емiграцiї, та не чекав у найближчому майбутньому вiд неї будь-яких лаврiв. Якi

стр. 66


завжди, в центрi всесвiту В.Винниченка перебував український народ, його проблеми, його бiль i кров.

Новi кордони соборної України були визнанi мiжнародним спiвтовариством та становили один з елементiв пiслявоєнного свiтового устрою. УРСР стала членом-засновником ООН, багатьох мiжнародних органiзацiй. Однак вона, як i ранiше, корилася кривавiй сталiнськiй диктатурi, яка ставилася до найбiльшої нацiональної республiки Радянського Союзу з особливим упередженням.

В.Винниченко мiг боротися iз сталiнщиною тiльки одним способом: письменницькою дiяльнiстю. Твори, над якими вiн працював в останнi роки життя, були художнiми, але несли у собi потужний заряд спрямованої проти марксизму-ленiнiзму публiцистичностi. Навiть, маючи пiд 70 рокiв, Володимир Кирилович не втрачав якостей бiйця.

Свої зусилля В.Винниченко зосередив на переробцi роману "Нова заповiдь". Вiн працював над романом з довоєнних часiв (перша редакцiя - 1932 p.), тепер зробив новий, короткий варiант, разом з дружиною Розалiєю Якiвною переклав текст французькою мовою. Ця редакцiя побачила свiт у квiтнi 1949 р. в паризькому видавництвi. Український оригiнал з'явився роком пiзнiше в Новому Ульмi (Нiмеччина), у видавництвi газети "Українськi вiстi".

10 травня 1949 р. лiтературно-артистичне товариство Клуб де Фобур влаштувало прилюдне обговорення французького перекладу "Нової заповiдi". В центрi уваги присутнiх були не стiльки iдеї книги, скiльки особистiсть її автора. Головний доповiдач назвав Володимира Кириловича "великою людиною європейського рiвня"47 .

Книгу В.Винниченка помiтили й iншi французькi громадськi органiзацiї. Зокрема Товариство сприяння розвитковi мистецтва, науки i лiтератури нагородило автора срiбною медаллю та почесним дипломом48 . З розгорнутою iнформацiєю про цю подiю виступив популярний паризький тижневик "Ленувель лiтерер". Професор Iлько Борщак, який постiйно жив у Парижi, писав з цього приводу: "Пiсля Шевченка i Марка Вовчка В.Винниченко є перший український письменник, що на його твiр з красного письменства вiдгукнулась французька опiнiя"49 .

Пiсля "Нової заповiдi" В.Винниченко захопився романом, який став останнiм у його письменницькiй кар'єрi. Новий твiр мало нагадував традицiйний лiтературний. Це - роман iдей, роман соцiальної тези, роман-памфлет. Сам Володимир Кирилович називав його полiтичною концепцiєю в образах50 .

Iсторiя написання роману вичерпно простежується за Винниченковим щоденником. Письменник приступив до роботи 26 листопада 1949 р. За три мiсяцi була готова перша редакцiя. Володимир Кирилович працював, як завжди, дуже швидко. Вiд березня до червня 1950 р. перша редакцiя вiдшлiфовувалася автором, й у мiру готовностi роздiлiв вони перекладалися французькою мовою. Остаточний передрук вiдредагованого українського тексту завершено 28 червня 1950 р. Отже, В.Винниченко пропрацював над романом сiм мiсяцiв.

До цього твору письменник поставився, як до всiх попереднiх: ретельно вiдпрацьовував сюжетнi повороти, щоб тримати читачiв у постiйнiй напрузi, турбувався про те, щоб психологiчнi портрети основних героїв були життєво достовiрними i розгорталися з природним динамiзмом, вiдшлiфовував дiалоги та описи пейзажiв тощо. Разом з тим вiн ставив завдання висвiтлити в певнiй життєвiй ситуацiї свої полiтичнi iдеї. Йому хотiлося гармонiзувати у цiлiсному творi обидва завдання - лiтературне й полiтико-фiлософське. Коли почалася доробка першої Редакцiї, письменник занотував у щоденнику (запис вiд 27 березня 1950 р.): "Все бiльший i бiльший сумнiв: чи не жертвую я лiтературною, мистецькою стороною Ради iдейної, пропагандивної"51 . Однак переживав вiн даремно. З лiтературної точки зору роман - цiлком на висотi.

стр. 67


Володимир Кирилович довго роздумував над назвою роману. За кiлька тижнiв до завершення першої редакцiї вiн зважився поставити в заголовок одiозне iм'я. Запис у щоденнику вiд 4 лютого 1950 р. такий: "Здається, найкраща назва може бути: "Слово за тобою, Сталiне!" Слова персонажа, взятi в лапки"52 .

Поряд з деякими класичними оповiданнями та п'єсою "Чорна Пантера i Бiлий Ведмiдь" роман (єдиний з усiх) передбачений для текстуального й оглядового вивчення програмою середньої загальноосвiтньої школи. Тому вiн був опублiкований у 1999 р. в серiї "Бiблiотека школяра" видавництвом "Наукова думка". На жаль, у цiй хрестоматiї через об'єктивнi причини не знайшлося мiсця для блискучої передмови Г.Костюка, написаної до першої публiкацiї роману. Вперше вiн був виданий з рукопису в Нью-Йорку у 1971 р. Комiсiєю для вивчення й збереження спадщини В.Винниченка при Українськiй вiльнiй академiї наук. Передмова обсягом 80 стор. увiйшла також до книги Г.Костюка "Володимир Винниченко та його доба" (Нью-Йорк, 1980). Обидвi публiкацiї в Українi є бiблiографiчною рiдкiстю, хоча доступнi спецiалiстам.

Не переказуючи змiсту дослiдження Г.Костюка (його важко назвати передмовою), хотiлося б повторити у цiй статтi телеграфно коротку узагальнюючу характеристику останнього i, мабуть, найбiльш визначного великоформатного твору В.Винниченка:

"Головна вартiсть роману, на нашу думку, - в його мистецькому зображеннi радянської дiйсностi. Психологiчно-правдива атмосфера загального страху. Диявольське ламання елементарної етики в стосунках мiж людьми, навiть найближчими, рiдними. Донощицтво як органiчна властивiсть суспiльного життя. Гостро антагонiстичне станове, класове розмежування та нацiональна нерiвнiсть мiж народами Радянського Союзу. Страшнi народнi злиднi при одночаснiй постiйнiй пропагандi щастя й добробуту. Загальний, зовнiшньо-крикливий ентузiазм любовi й вiдданостi радянськiй владi при глибоко захованiй загальнiй ненавистi до неї"53 .

Г.Костюк дивився на роман Володимира Кириловича очима репресованого. На людину з iншим життєвим досвiдом, у тому числi на наших сучасникiв, яких сталiнщина не торкнулася, роман не може справити рiвновеликого емоцiйного впливу. Однак його об'єктивна цiннiсть вiд цього не зменшується.

В липнi 1950 р. В.Винниченко вiдсвяткував своє 70-рiччя. Святкування було скромним, хоч його поздоровили багато шанувальникiв.

Ще кiлька мiсяцiв Володимир Кирилович працював у звичному темпi. Однак з осенi постiйно наростала втома, а з нею - апатiя. Давалася взнаки багаторiчна виснажлива фiзична праця. В листопадi почалися тяжкi болi у головi та горлi. Грудень i майже весь сiчень наступного року довелося пролежати в лiжку.

Коштiв на систематичне лiкування не знайшлося, але у лютому його фiзичний стан дещо покращився. Та 6 березня 1951 р. о сьомiй годинi вечора настала смерть.

Немало iсторикiв, вiд петлюрiвця Зiновiя Книша до комунiста Iвана Хмiля, закидали В.Винниченка брудними звинуваченнями, використовуючи для цього його негативнi самооцiнки. Вони наївно сподiвалися таким способом переконати читачiв у справедливостi своєї власної позицiї. Однак Володимира Кириловича бруд не торкнувся. Його можна було тимчасово вiдсунути в тiнь, а потiм навiть видряпати прiзвище з пiдручникiв. Однак український народ завжди прагнув свободи й незалежностi. Iм'я В.Винниченка невiддiльне вiд цих понять, i воно залишатиметься з народом. Вiн вже зайняв своє мiсце у вiтчизнянiй iсторiї.

-----

1 Нитченко Дмитро. Листи письменникiв // Березiль. - 1993. - N 7 - 8. - С. 54 - 55.

2 Українська суспiльно-полiтична думка в 20 столiттi. - Том. 1. - Мюнхен, 1983. С. 463 - 464.

3 Там само. - С. 465 - 466.

стр. 68


4 Винниченко Володимир. Щоденник. - Т. 1 (1911 - 1920). - Едмонтон - Нью-Йорк, 1980. - С. 445.

5 Цитується за: Панченко Володимир. Молодi лiта Володимира Винниченка // Київ. - 1997. - N 3 - 4. - С. 152.

6 Нова Україна (Прага). - 1923. - Ч. 7 - 8. - С. 286.

7 Сучаснiсть. - 2000. - N 6. - С. 94 - 95.

8 Винниченко Володимир. Щоденник. - Т. 2 (1921 - 1925). - Едмонтон-Нью-Йорк, 1983. - С. 508.

9 Там само. - С. 517.

10 Там само. - С. 22.

11 Лисяк-Рудницький Iван. Iсторичнi есе. - Том. 2. - К., 1994. - С. 98.

12 Там само. - С. 106.

13 ЦДАВО України. - Ф. 1823. - Оп. 1. - Спр. 1. - Арк. 4.

14 Винниченко Володимир. Щоденник. - Т. 2. - С. 282.

15 Жулинський Микола. Голгофа українця Володимира Винниченка // Винниченко Володимир. Заповiт борцям за визволення. - К., 1991. - С. 126.

16 Винниченко Володимир. Щоденник. - Т. 2. - С. 528.

17 Мiщук Р. (упорядник). Листи В.Винниченка до А.Приходька // Слово i час. -1990. - N 2. - С. 29.

18 Ефремов С. Щоденники. 1923 - 1929. - К., 1997. - С. 267 (запис пiд 17 серпня 1925 p.).

19 Там само. - С.285.

20 Лисяк-Рудницький Iван. Вказ. праця. - С. 107.

21 Єфремов С. Вказ. праця. - С. 450.

22 Винниченко Володимир. Щоденники // Київська старовина. - 2000. - N 3. - С. 157.

23 Винниченко Володимир. Щоденники // Київська старовина. - 2000. - N 5. - С. 70.

24 Голод 1932 - 1933 рокiв на Українi: очима iсторикiв, мовою документiв. - К., 1990. - С. 293.

25 Там само.

26 Винниченко Володимир. Щоденники // Київська старовина. - 2000. - N 5. - С. 70.

27 Там само. - N 6. - С. 85.

28 Там само. - С. 87.

29 ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр, 6205. - Арк. 13.

30 Там само. - Арк. 14.

31 Винниченко Володимир. Щоденники // Київська старовина. - 2000. - N 6. - С. 84.

32 ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 6443. - Арк. 41.

33 Лисяк-Рудницький Iван. Вказ. праця. - С. 107.

34 Винниченко Володимир. Щоденники // Київська старовина. - 2000. - N 6. - С. 84 - 86.

35 Там само. - С. 90.

36 Там само. - С. 91.

37 Лисяк-Рудницький Iван. Вказ. праця. - С. 107.

38 Кос тюк Г. Записки Володимира Винниченка // Володимир Винниченко. Щоденник. - Т.1 (1911 - 1920). - С. 22 - 23.

39 Винниченко Володимир. Щоденники // Київська старовина. - 2000. - N 5. - С. 66.

40 Лисяк-Рудницький Iван. Вказ. праця. - С. 107.

41 Костюк Г.Володимир Винниченко та його доба. - Нью-Йорк, 1980. - С. 77.

42 Лисяк-Рудницький Iван. Вказ. праця. - С. 108.

43 Винниченко Володимир. Заповiт борцям за визволення. - К., 1991. - С. 8.

44 Попович Мирослав. "Я роблю так i iнакше робити не можу..." // Слово i час. -2000. - N 7. - С. 56.

45 Там само.

46 Нитченко Дмитро. Вказ. праця. - С. 52 - 53.

47 Сиваченко Галина. "Кому повiм печаль мою?.." (Неопублiкованi щоденники В.Винниченка) // Київська старовина. - 2000. - N 3. - С. 150.

48 Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. - С. 71.

49 Борщак I. "Нова заповiдь" у Парижi // Україна (Париж). - Збiрник четвертий. -А950. - с. 289.

50 Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. - С. 83.

51 Там само.

стр. 69


52 Там само. - С.82.

53 Там само. - С. 78.

The article analyses system of world outlook values of Volodymyr Vynnychenko, his ideological evolution from social democratiz to national communism, attempts to find common language with Bolsheviks and reasons of this attempts failure.


© elibrary.com.ua

Permanent link to this publication:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/До-125-рiччя-вiд-дня-народження-В-К-Винниченка-ВОЛОДИМИР-ВИННИЧЕНКО-СВIТОГЛЯДНА-ЕВОЛЮЦIЯ

Similar publications: LRussia LWorld Y G


Publisher:

Олександр ПанContacts and other materials (articles, photo, files etc)

Author's official page at Libmonster: https://elibrary.com.ua/Ukraine

Find other author's materials at: Libmonster (all the World)GoogleYandex

Permanent link for scientific papers (for citations):

До 125-рiччя вiд дня народження В. К. Винниченка. ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО: СВIТОГЛЯДНА ЕВОЛЮЦIЯ // Kiev: Library of Ukraine (ELIBRARY.COM.UA). Updated: 24.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/До-125-рiччя-вiд-дня-народження-В-К-Винниченка-ВОЛОДИМИР-ВИННИЧЕНКО-СВIТОГЛЯДНА-ЕВОЛЮЦIЯ (date of access: 28.11.2021).


Comments:



Reviews of professional authors
Order by: 
Per page: 
 
  • There are no comments yet
Related topics
Publisher
Олександр Пан
Львiв, Ukraine
726 views rating
24.08.2014 (2653 days ago)
0 subscribers
Rating
0 votes
Related Articles
IN THE INTERESTS OF ENERGY STABILITY
4 days ago · From Україна Онлайн
Аварии на топливе Westinghouse случались и ранее, начиная с 1979 года, когда произошла крупнейшая в истории США авария на АЭС Три-Майл-Айленд, в результате которой зафиксировано расплавление 50% активной зоны реактора. Далее Westinghouse делала попытки торговать с Чехией, однако опасные эксперименты по замене оригинального топлива окончились досрочной его выгрузкой из 1-го энергоблока АЭС Темелин в январе 2007 года, по причине его сильной деформации. Вышедшие из строя вэстингхаусовские тепловыводящие сборки на 3-м энергоблоке Южно-Украинской АЭС были в экстренном порядке заменены на стандартные ТВЭЛовские.
Catalog: Экология 
5 days ago · From Naina Kravetz
HISTORY OF ROADS AND GROUND TRANSPORT ACCORDING TO ARCHEOLOGICAL DATA
Catalog: История 
7 days ago · From Україна Онлайн
BASIC UNIT FOR THE AMERICAN ACCELERATOR
8 days ago · From Україна Онлайн
TRANSITION TO CONTROLLED EVOLUTION OF THE BIOSPHERE
Catalog: Биология 
8 days ago · From Україна Онлайн
DEVONIAN PALEOSOILS OF THE ANDOMA MOUNTAIN
8 days ago · From Україна Онлайн
Безопасно ли брать кредит в Интернете?
Catalog: Экономика 
9 days ago · From Україна Онлайн
Знакомьтесь! Google: Платформа для маркетинга
9 days ago · From Україна Онлайн
Как узнать актуальный курс валют на сегодня?
Catalog: Экономика 
9 days ago · From Україна Онлайн
EUROPEAN NORTH: HISTORY OF EXPLORATION IN DOCUMENTS
Catalog: География 
10 days ago · From Україна Онлайн

Actual publications:

Latest ARTICLES:

ELIBRARY.COM.UA is an Ukrainian library, repository of author's heritage and archive

Register & start to create your original collection of articles, books, research, biographies, photographs, files. It's convenient and free. Click here to register as an author. Share with the world your works!
До 125-рiччя вiд дня народження В. К. Винниченка. ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО: СВIТОГЛЯДНА ЕВОЛЮЦIЯ
 

Contacts
Watch out for new publications: News only: Chat for Authors:

About · News · For Advertisers · Donate to Libmonster

Ukraine Library ® All rights reserved.
2009-2021, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map)
Keeping the heritage of Ukraine


LIBMONSTER NETWORK ONE WORLD - ONE LIBRARY

US-Great Britain Sweden Serbia
Russia Belarus Ukraine Kazakhstan Moldova Tajikistan Estonia Russia-2 Belarus-2

Create and store your author's collection at Libmonster: articles, books, studies. Libmonster will spread your heritage all over the world (through a network of branches, partner libraries, search engines, social networks). You will be able to share a link to your profile with colleagues, students, readers and other interested parties, in order to acquaint them with your copyright heritage. After registration at your disposal - more than 100 tools for creating your own author's collection. It is free: it was, it is and always will be.

Download app for smartphones