Libmonster ID: UA-2826

Автор: О. Є. ЛИСЕНКО

(Київ)

Стаття присвячена методологiчним аспектам дослiдження iсторiї Другої свiтової вiйни, проблемам термiнологiї, а також iсторичної пам'ятi про подiї воєнної доби.

"Кожне поколiння повинне наново написати свою iсторiю. Новi подiї набирають ваги i давнi подiї треба розумiти по-новому"

Д. Б. С. Галдейн

Жодна подiя ХХ-го, а можливо, й кiлькох попереднiх столiть, не може зрiвнятися з Другою свiтовою вiйною за тими впливами, якi вона вчинила на хiд iсторичного поступу. Про це доводиться згадувати щоразу, коли виникає потреба здiйснити iсторичну ретроспективу, чи реконструювати будь-якi явища i процеси минулого.

Можна заперечити, мовляв, Перша свiтова вiйна мала не менш вражаючi iсторичнi наслiдки. Та, напевно, вже так влаштована й функцiонує суспiльна свiдомiсть, що актуалiзує насамперед тi подiї, якi менш вiддаленi в часi i якi своєю глибиною й трагiзмом вивищуються над iншими, набуваючи епохального значення. Певною мiрою обумовлено це i тим, що донинi живi учасники вiйни, носiї iсторичної пам'ятi про неї - тi, хто воював зi зброєю в руках, навчався, працював, вiдбудовував країну.

Полотно iсторичної пам'ятi народу України зiткане з мiльйонiв епiзодiв, що вiдклались у спогадах, помережене трагiчними i радiсними подiями, на якi такою багатою виявилася воєнна доба. Пам'ять про вiйну є духовно-iсторичним надбанням нашого народу, яке, з одного боку, витворює пiдвалини його самодостатностi й самобутностi, а з iншого, - органiчно iнтегрує його в загально-цивiлiзацiйний потiк, пiдносить до рiвня iнших народiв, якi активно творили iсторiю. В цiлому ж - це надзвичайно складний, суперечливий, строкатий, багато в чому навiть парадоксальний феномен, який важко осягнути в чорно-бiлому спектрi й бiльш-менш однозначно оцiнити. Бiльше того, на iндивiдуальному рiвнi можливе зовсiм несхоже сприйняття певних подiй навiть тими людьми, якi перебували в однакових умовах (служили у збройних силах, партизанили, перебували в полонi, на окупованiй територiї чи на примусових роботах у Третьому рейху тощо). Що вже говорити про тих, кого вiйна роздiлила iдеологiчними та вiйськово-полiтичними бар'єрами: вони й донинi перебувають на "передовiй", хоча воюють не зброєю, а словом. I в цьому сенсi Друга свiтова вiйна виступає як фактор, що провокує перманентне протистояння i збуджену реакцiю значної частини суспiльства на будь-якi спроби вiдiйти вiд усталених протягом повоєнних десятилiть уявлень про вiйну, оцiнок i стереотипiв, що домiнували у так званий доперебудовний перiод.

Доводиться визнати, що це природнiй процес для пострадянського українського суспiльства, яке продовжує iнерцiю мислення й свiтосприйняття попередньої радянської епохи. Те, що бiльшiсть громадян України виховувала-


Стаття започатковує цикл публiкацiй, присвячених 60-рiччю визволення України вiд гiтлерiвських загарбникiв та 60-рiччю Перемоги над нацизмом.

стр. 3


ся й отримувала освiту саме в той перiод, позначається на всiх проявах полiтичного, соцiокультурного, економiчного, релiгiйного життя. Та особливо вiдчутний цей вплив на морально-психологiчному рiвнi. Посттоталiтарний синдром у поєднаннi з ембрiональною фазою формування нових елiт (стара номенклатурна елiта й iнтелiгенцiя значною мiрою виявилися розпорошенi, неконсолiдованi, не мають чiтко визначених корпоративних стратегiй) виявляється у нездатностi суспiльства засвоїти i втiлити в практику повсякденного життя принципи демократичного громадянського суспiльства та правової держави. Вiдчуженiсть широких мас населення вiд реальних важелiв влади, дистанцiювання останньої вiд народу, породжують не лише апатiю та нiгiлiзм, але й приховане роздратування й негативнi емоцiї, якi вириваються назовнi у формi гострих дискусiй (у тому числi з питань iсторiї вiйни). Побутова невлаштованiсть, вiдсутнiсть соцiальних гарантiй, фактичне iгнорування багатьох проблем радянських ветеранiв, якi звикли до певного рiвня пошанування, морального й соцiального статусу, загострює реакцiю на дiї влади чи полiтичних сил, що сповiдують iншi свiтогляднi орiєнтири й цiнностi.

У свою чергу, iсторичної сатисфакцiї вимагають тi, хто в роки Другої свiтової вiйни зi зброєю в руках вiдстоював право українцiв на суверенну державнiсть. Прихильники самостiйницької iдеї, сучаснi носiї iдеологiї українського нацiоналiзму домагаються визнання УПА воюючою стороною та вiдповiдної соцiальної атрибутацiї даного юридичного рiшення. Така постановка питання наштовхується на жорсткий спротив бiльшостi ветеранiв радянських збройних сил, якi iнкримiнують членам ОУН та воякам УПА спiвпрацю з гiтлерiвськими окупантами i ставлять їх в один ряд iз дивiзiйниками "Галичини". Полишаючи цю проблему для спецiального розгляду, слiд зазначити, що громадянське протистояння, яке базується на спогадах про минулi вiйськовi дiї, не є специфiчно українським явищем. Але в країнах iз вiковими демократичними традицiями i високим рiвнем життя (Францiя, Iспанiя, Iталiя та iн.) шлях до порозумiння виявився менш тривалим i болiсним.

Важливим чинником формування iсторичної пам'ятi про вiйну залишається наука. Саме зусилля фахiвцiв воєнної iсторiї дозволяють систематизувати й узагальнити матерiал, подати його в логiчнiй та хронологiчнiй послiдовностi, дослiдити маловiдомi й суперечливi її сторiнки.

Якщо говорити про науковi пiдходи, то iсторiя Другої свiтової вiйни є надзвичайно складним, багатоплановим об'єктом. У радянськi часи партiйний iдеологiчний апарат виробив прiоритетнi напрями вивчення й висвiтлення подiй воєнної доби i заздалегiдь розставив наголоси, знаки оклику й застережнi знаки. Однi тематичнi нiшi, як-от, бойовi дiї регулярних збройних сил, партизанiв та пiдпiльникiв, зусилля радянського тилу, масовий героїзм i трудова звитяга, злочини окупантiв тощо, пiднiмалися на щит, а на iншi, - зокрема втрати Червоної армiї, помилки й невдачi радянської вiйськово-полiтичної верхiвки, недолiки в органiзацiї радянського Руху Опору, ставлення тоталiтарного сталiнського режиму до власного народу, репресивно-каральна система, проблему колаборацiї, мiжнацiональнi стосунки у той перiод - було накладено табу. У виключно негативному ключi висвiтлювалась iсторiя ОУН та УПА.

Перетворення iсторичної науки на Попелюшку iдеологiї на довгi десятилiття практично синонiмiзувало їх завдання й синхронiзувало зусилля. Якось вiдiйшла на другий план та обставина, що iдеологiя i наука мають рiзну методологiчну основу, технологiчнi механiзми, призначення й мету. Наука в широкому розумiннi систематизує i препарує iнформацiю, у той час як iдеологiя вибiрково й спекулятивно її використовує. Для науки однаково важливими є будь-якi результати: i позитивний, i негативний, i комбiнований. Iдеологiя користується лише тим сегментом iнформацiї, який дає суто позитивний, очiкуваний, прогнозований результат. Вченi оперують сотнями спе-

стр. 4


цифiчних методiв дослiдження конкретних проблем, iдеологи як головний використовують квазiнауковий iнструментарiй, трансформуючи iнформацiю згiдно iз заданою полiтичною кон'юнктурою матрицi.

Iдеологiя апелює до широких мас i сфокусована на суспiльнiй свiдомостi як головному об'єктi впливу. Фундаментальна наука зрештою доволi абстрагована, вiдсторонена вiд того, яким чином її результати будуть сприйнятi тiєю чи iншою частиною суспiльства. Бiльше того, осягнути здобутки вчених можуть далеко не всi.

Користуючись одним матерiалом - iсторичним фактом, суспiльствознавцi намагаються з'ясувати не лише банальнi причинно-наслiдковi зв'язки, але й осягнути складнi, часто iррацiональнi вектори людської дiяльностi, а iдеологи - вибудувати з них привабливi, хоча часто досить хиткi, але легко засвоюванi стереотипи й схеми. Окрiм спiльного iнформативного пiдґрунтя, iдеологiю i науку єднає прагнення знайти вiдповiдi на виклики часу, однак i тут вченi йдуть далi, визначаючи альтернативнi й оптимальнi напрями суспiльного поступу, моделюючи орiєнтири самоорганiзацiї та функцiонування соцiуму, здiйснюючи пошук шляхiв розв'язання складних полiтичних, вiйськових, економiчних, етноконфесiйних, морально-психологiчних проблем.

Нарештi iдеологiя витворює мiфи, а наука покликана їх спростовувати. У теоретичному розумiннi наука перебуває на значно вищому щаблi, нiж iдеологiя, що синкретично синтезує й експлуатує окремi науковi положення.

Спецiально зупиняємося на цьому питаннi для того, щоб врештi-решт роздiлити цих "сiамських близнюкiв" радянської епохи. Принципова необхiднiсть утвердження самодостатностi й незалежностi iсторiї вiйни вiд примхливої долi iдеологiї диктується необхiднiстю не лише об'єктивної реконструкцiї минулого, але й усвiдомлення реалiй сьогодення та прогнозування перспектив на майбутнє. Аксiоматичне право вченого видавати продукцiю, яка не збiгається з тiєю чи iншою iдеологiчною доктриною (а часом i державною), має пiдкрiплюватися своєрiдним науковим iмунiтетом. Як громадянин, науковець може мати власнi симпатiї й антипатiї, полiтичнi вподобання й позицiю, як вчений - вiн повинен бути вiльний вiд будь-яких iдейно-полiтичних зобов'язань. Громадськiсть вiдзначає тi чи iншi подiї (в залежностi вiд полiтичного режиму й пануючої iдеологiї), науковцi - викладають власне бачення їх на пiдставi застосування дослiдницьких методик. Для вчених "круглi дати" - привiд не для їх святкування, а можливiсть пiдсумувати й критично осмислити власнi здобутки, накреслити новi горизонти пошуку. Iншими словами, iсторики покликанi вивчати й тi подiї, якi з тих чи iнших причин не святкуються в державi. Лише тодi, коли розумiння цiєї простої iстини стане повсякденною практикою, зникне безлiч непорозумiнь, безпiдставних звинувачень. Зi свого боку, професiйнi вченi мають бути послiдовно об'єктивними й аполiтичними, уникаючи тенденцiйностi та кон'юнктурностi, аби закрiпити за собою таке право.

За радянських часiв iсторiя вiйни була значною мiрою мемуаризована, зретушована, а то й вiдверто сфальсифiкована. Протягом кiлькох повоєнних десятилiть сформувалася жорстка схема-конструкцiя, вiдхилення вiд якої не допускалося. Глорифiкована й героїзована iсторiя Великої вiтчизняної вiйни поступово набула деяких рис мiфу, який мав "працювати" на згуртування радянських людей довкола Комунiстичної партiї, їх мобiлiзацiю на новi трудовi звершення. Мiф мав пiдкрiпити вiру в керiвництво країни, яка була пiдiрвана передвоєнними репресiями, голодомором, колективiзацiєю, а на початку 40-х рокiв - невдачами в Зимовiй вiйнi проти Фiнляндiї та на нiмецько-радянському фронтi. Перед агiтпропом стояло завдання стерти з пам'ятi негативний вплив передвоєнних зовнiшньополiтичних крокiв Кремля, методiв радянiзацiї Захiдної України, шоку вiд поразок Червоної армiї та полонення мiльйонiв червоноармiйцiв у першi мiсяцi нiмецько-радянської вiйни.

стр. 5


Переключаючи увагу на злочини нацистiв, жорстокий окупацiйний режим, збитки, заподiянi агресором, фахiвцi з обробки масової свiдомостi приховували справжнi причини поразок, затяжного перебiгу вiйни та її наслiдкiв. Назагал виходило, що тiльки завдяки мудрому керiвництву вождiв, Комунiстичнiй партiї i перевагам соцiалiстичного ладу над капiталiстичним стала можливою перемога над ворогом. "То ж i виходило, - писав М.В.Коваль, - що в глянцево-лакованiй офiцiйнiй версiї iсторiї найбiльшої з усiх вiйн людства не знаходилося гiдного мiсця для належного показу нi безмiрної народної трагедiї, нi вирiшальної ролi народу у врятуваннi Батькiвщини"1 .

Аналiзуючи природу iсторичних мiфiв, Р.Сербин писав, що вони можуть спричинитися як до полiпшення, так i погiршення людського життя. "Добре вiдомi хижацькi мiфи, якi оправдували колонiялiзм, расистськi iдеологiї, ксенофобiю, релiгiйну та iншу нетерпимiсть. Але iснували також мiфи, якi були використанi в благородних цiлях, наприклад, для поширення свободи, рiвноправностi, соцiального та нацiонального визволення, державобудiвництва на демократичних засадах тощо. Очевидно, кожен режим чи кожне суспiльство творять мiфи собi на користь i витримують їх так довго, поки вони їм служать. З такою метою був вироблений совєтський мiф "Великої Вiтчизняної вiйни". Вiн замiнив "Велику Жовтневу революцiю" як головний консолiдуючий мiф совєтської держави та об'єднуючий культ совєтського народу, i в цьому вiн був надзвичайно успiшний". Водночас канадський iсторик наголошує, що хоча "мiф "Великої Вiтчизняної вiйни" сьогоднi тiшиться покровительством української влади i широкою популярнiстю в українському суспiльствi, його кориснiсть для будiвництва незалежної демократичної української держави не доведена". Учений звертає увагу на те, що мiф "залишає нез'ясованими такi питання, як державний статус України пiд час Другої свiтової вiйни, її тодiшнє ставлення до Союзу та iнших держав", а "прославляючи совєтський патрiотизм, звеличуючи вiйну, "визволення" й "перемогу", вiн "вiдволiкає увагу вiд головного значення вiйни для України - великої людської трагедiї"2 . Можна погоджуватися чи сперечатися з даними твердженнями, та важливо одне: радянський мiф про вiйну значною мiрою спрямовувався на оптимiзацiю iсторичної пам'ятi про неї, героїзацiю тих, хто винiс на своїх плечах тягар боротьби з нацi-фашизмом, увiчнення в масовiй свiдомостi невмирущого подвигу полеглих. У морально-психологiчному (а ширше - гуманiтарному) планi це було цiлком виправданим i органiчно вписувалося в iдеологiчно-виховну доктрину партiї. Певною мiрою сакралiзована пам'ять про вiйну постiйно пiдживлювалася краєзнавчо-пошуковою роботою слiдопитiв, вiйськово-патрiотичним вихованням в освiтнiх та позашкiльних закладах, широкою постановкою музейної справи (величнi меморiальнi комплекси поєднувалися з музейними кiмнатами й "куточками" бойової слави у багатьох школах, вiйськових частинах, вузах), масовими тиражами лiтератури, художнiми кiнофiльмами про вiйну. За цих умов iсторична наука виконувала суто суфлерськi, придатковi функцiї стосовно офiцiйної iдеологiї i була покликана хiба що забезпечувати фактологiчним матерiалом i теоретичним обґрунтуванням тi чи iншi доктринальнi положення, в загальних рисах окресленi в партiйних документах i настановах. Це перетворювало на рудимент iманентну властивiсть iсторичної науки - пошук нових джерел, їх класифiкацiю й iнтерпретацiю, генерування нових концептуальних пiдходiв i методик дослiдження, формування альтернативних наукових шкiл.

Ситуацiю ускладнювали обмежений доступ до архiвних джерел та їх використання в наукових працях. У другiй половинi 90-х рокiв на якийсь час багато перепон на шляху введення архiвних документiв до наукового обiгу було знято, однак невдовзi стався вiдкат назад, i сьогоднi значнi масиви архiвних справ колишнiх радянських спецслужб (КДБ, МВС), Мiнiстерства

стр. 6


закордонних справ перебувають лише у службовому користуваннi. Термiни розсекречення їхнiх фондiв, хоча й обумовленi нормативними документами (до речi, широкому загалу науковцiв цi юридичнi акти не вiдомi), не дотримуються, а сам процес не є прозорим. До того ж, у росiйських та вiтчизняних архiвних установах отримати матерiали, доступ до яких обмежений, українським дослiдникам значно важче, нiж зарубiжним: окрiм iншого, дiють жорсткi закони ринку ...

У безпосередньому зв'язку з вищевикладеним слiд сприймати надзвичайно малу кiлькiсть збiрникiв документiв i джерелознавчих праць з iсторiї Другої свiтової вiйни. Культура археографiчної обробки i публiкацiй тематичних документальних блокiв, як це не прикро констатувати, залишається на вкрай низькому рiвнi. Навiть тi документальнi видання, якi вряди-годи з'являються в Українi, хибують слабким довiдковим апаратом, тенденцiйним добором матерiалiв, вiдсутнiстю належного джерелознавчого аналiзу. Виняток становлять хiба-що спiльне видання українських i польських архiвiстiв "Польща та Україна у тридцятих - сорокових роках XX столiття. Невiдомi документи з архiвiв спецiальних служб", "Лiтопис УПА. Нова серiя", "Київ у днi нацистської навали. За документами радянських спецслужб"3 . Осiбно слiд вiдзначити масштабний пошуково-видавничий проект "Книга Пам'ятi України". Багаторiчнi зусилля сотень учених слiдопитiв, ентузiастiв увiнчалися виходом понад 250 томiв, у яких по кожнiй областi наведено стислi бiографiчнi данi тих, хто загинув у роки вiйни. Вiддаючи належне керiвникам проекту i пошуковцям, все ж необхiдно зауважити: справу можна буде вважати завершеною лише тодi, коли будуть зафiксованi iмена й обставини загибелi всiх наших спiввiтчизникiв, якi полягли у той перiод. Не можна споруджувати некрополi за полiтичним принципом.

Симптоматичний iнтелектуальний вакуум доводиться констатувати, коли мова заходить про загальнотеоретичнi й методологiчнi аспекти дослiдження iсторiї Другої свiтової вiйни. Не викликає сумнiву, що такий стан речей є спадщиною радянських часiв (повної унiфiкацiї, згiдно з марксистсько-ленiнською методологiєю, вiдсутностi альтернативних наукових шкiл, санкцiй проти смiливцiв, якi наважувалися на "крок влiво чи вправо"), результатом тривалого iзоляцiонiзму радянської iсторiографiї, хронiчного браку контактiв iз зарубiжними вченими, недоступностi їхнiх праць. Деякi з цих факторiв дiють i понинi, що перетворює дану дослiдницьку нiшу в Українi на периферiйну, неповноцiнну. Методологiчна база навiть вузькоспецiальних праць - здебiльшого еклектична, невиразна. Основна маса продукцiї вiтчизняних iсторикiв виконана на примiтивному конкретно-iсторичному, фактологiчному рiвнi.

Тим часом свiтова iсторична наука нестримно рухається вперед, апробуючи новiтнi дослiдницькi технологiї. Вченi активно обговорюють рiзнi методологiчнi пiдходи й конкретнi методики для розв'язання тих чи iнших завдань. У ходi полемiки довкола монографiї Б.Миронова "Соцiальна iсторiя Росiї перiоду iмперiї", що розгорнулася на сторiнках журналу "Отечественная история", один з її учасникiв висловив таку думку: "За великим рахунком розходження навiть у другорядних питаннях зумовлюються рiзними теоретичними орiєнтацiями людей. Якщо керiвна iдея В.П.Булдакова полягає в тому, що "в iсторiї все визначається не так званими об'єктивними факторами, а людськими уявленнями, якi часто йдуть врозрiз iз ними", а згiдно з моїми переконаннями, важливi iсторичнi подiї не стiльки робляться, скiльки вiдбуваються, то природно, що нам важко прийти до консенсусу. Якщо все є непередбачуваним, випадковим, то пошуки закономiрностi даремнi, прагнення знайти логiку подiй - наївне, цифри лукавi, твердження про нормальнiсть iсторичного процесу дратують, емоцiйно-iнтуїтивний, художнiй пiдхiд здається бiльш результативним, нiж порiвняльно-iсторичний чи структуралiстський. Навпаки, якщо подiї вiдбуваються, то придатний науковий, позитивiстський

стр. 7


пiдхiд до їх вивчення и вiдповiдно пошук закономiрностей i логiки в iсторичних подiях"4 .

Якщо вести мову про методологiчне кредо iсторика вiйни, на перше мiсце висувається проблема iнтерпретацiї емпiричного матерiалу. Коли йдеться про творчий метод iсторика вiйни, засадничою аксiомою тут, очевидно, залишається те, що жодна методика не є унiверсальною i не вичерпує всiєї багатовимiрностi й складностi iсторичного явища. Спроба надати такого статусу однiй з них доволi вразлива.

Для прикладу, характеризуючи iсторiографiю українсько-польських стосункiв у перiод Другої свiтової вiйни, А.Заярнюк вiдстежує дихотомiю iнтенцiоналiзм - функцiоналiзм. До iнтенцiоналiстiв зараховуються польськi iсторики, якi "вбачають першопричину Волинських подiй у нацiоналiстичнiй iдеологiї та текстах iдеологiв українського iнтегрального нацiоналiзму, написаних у мiжвоєнний перiод". Функцiоналiстами вважаються українськi вченi, "схильнi пояснювати Волинськi подiї ескалацiєю напруги в стосунках мiж двома народами, а також втручанням третiх сил - Нiмеччини чи Радянського Союзу". Вiдразу зазначимо, що нацiональний критерiй для такого подiлу не видається вдалим. Та навiть за всiєї умовностi вiн дозволяє показати двi найбiльшi групи фахiвцiв, якi по-рiзному трактують вказанi процеси. А.Заярнюк вважає, що в iсторiографiї українсько-польських взаємин, як i в iсторiографiї Голокосту, "нi iнтенцiоналiзм, нi функцiоналiзм не змогли адекватно пiдiйти до проблеми простих виконавцiв", причому "найбiльшою проблемою обох пiдходiв було причинно-наслiдкове розумiння подiй". Вважаючи таку методологiю малопродуктивною, дослiдник звертає увагу на "особистий досвiд, мотиви й дiї виконавцiв як окремих осiб".

Спираючись на працi К.Бравнiнга, Д. Гольдхагена, О.Бартова, Д.Пойкерта, Т.Мейсона, С.Баумана, Д.Воллера та iнших, А.Заярнюк доходить висновку, що ключем до розумiння геноцидальних механiзмiв є "комплексна мобiлiзацiя, втiлення iдеї через практику як структур, так i окремих людей", а тому завдання дослiдникiв полягає саме "у поясненнi конкретної практики, пошуку закономiрностей у розстановцi конкретних значень, у поясненнi механiзму ставання виконавцями"5 .

Як бачимо, йдеться про цiлком iнший методологiчний дискурс у вивченнi складної проблематики, хоча, на наш погляд, i вiн не дає повного, об'ємного розумiння феномена масового винищення цивiльної людностi, а моделює лише певний зрiз.

Вiдкидаючи причинно-наслiдковi зв'язки як засiб пояснення й iнтерпретацiї геноциду, вважаючи, що "занадто вже неiсторична соцiальна психологiя" також мало що дасть сама по собi, iсторики цього напряму висувають на переднiй план дослiдження нацiональних, соцiальних, релiгiйних, полiтичних iдентичностей, особистого й групового досвiду i практик.

Та попри всю незвичнiсть, презентацiйнiсть i свiжiсть (для української iсторiографiї), такi стартовi позицiї й окремi параметри iнтерпретацiї видаються неспроможними пояснити всю багатоманiтну й рiзнорiдну гаму зв'язкiв, стосункiв, синтезу воль, якi спонукали учасникiв iсторичних подiй до певних крокiв. При ближчому розглядi дослiдницькi технологiї такого ґатунку неминуче скочуються чи пiднiмаються до пошуку причинно-наслiдкових зв'язкiв. Детермiнацiя того чи iншого явища (факту, процесу) є не лише визначенням їх зумовленостi певними факторами, а водночас i обмежує їх коло найбiльш сутнiсними i впливовими. Тому вiдмова вiд оперування причинно-наслiдковими зв'язками сприймається, в кращому випадку, як спроба експерименту, а в гiршому - як дещо штучне вiдособлення у нiбито самодостатнiй дослiдницький вектор. Втiм, саме на подiбних концептуальних пiдходах акумулюється iнтелектуальний потенцiал для прориву в новi

стр. 8


дослiдницькi сфери i можливiсть нетрадицiйного погляду на, здавалося б, достатньо опрацьованi iсториками теми.

Критики, якi скептично оцiнюють новiтнi напрями в iсторiографiї, закидають їх адептам руйнування цiлiсної iсторичної картини, її фрагментаризацiю, роздроблення на незв'язанi осколки. А. Гуревич з цього приводу зазначає: "Коли зображення iсторичного процесу пiдмiняється описом розрiзнених аспектiв ментальностей, взятих iзольовано вiд аналiзу соцiальних структур та їх динамiки, то у таких побоювань є пiдстави. Та якщо цi соцiально-психологiчнi аспекти iсторiї включенi у всеохоплюючу соцiокультурну систему i не розглядаються як незалежнi вiд неї, самодостатнi феномени, то в них слiд вбачати компоненти iсторично конкретної тотальностi. В такому випадку наявний не "розвал iсторiї", а пошук нових пiдходiв до iсторичного синтезу ; синтез якраз i є та перспектива, якої прагне наука"6 .

В останнi десятилiття в зарубiжнiй iсторiографiї Другої свiтової вiйни провiднi позицiї посiла наративна методологiя. Один з провiдних адептiв даного напряму Л.Стоун подає таку дефiнiцiю: "Наратив означає органiзацiю матерiалу в порядку хронологiчної поступовостi, що утворює єдину зв'язану розповiдь, хоча i з другими планами"7 . За визначенням Л.Грiффiна, наратив -"...зображення, опис соцiального феномена, розповiдь, що розгортається в часi, послiдовна, упорядкована, з вiдкритим фiналом, доповнена вiдповiдними обставинами й умовами"8 . Наратив у широкому розумiннi є одночасно методом i центральною характеристикою об'єкта дослiдження, включаючи культурний та iнтерпретацiйний, сфокусований на поняттi iдентичностi аспект.

Радянськi iсторики вiйни вивчали її переважно на макрорiвнi. Масштабнi бойовi дiї, перемiщення продуктивних сил i трудових ресурсiв, вiдбудовна епопея, партизанський рух, окупацiйний режим, збитки, заподiянi вiйною, - все це розглядалося на базi мета-наративiв за допомогою глобальних концепцiй. На периферiї дослiдницького iнтересу залишалися "малi життєвi свiти", доля певних категорiй населення й окремої людини (виняток становлять бiографiчнi наративи вождiв, полководцiв та окремих героїв). Низька ефективнiсть макроiсторичних пiдходiв для пояснення глибинних механiзмiв i тенденцiй, якi дiяли в суспiльствi, а також послаблення iдентифiкацiї людей з "бiльш великими спiльнотами, чи то є нацiя, чи держава, великi партiї, профспiлки чи прогресистськi рухи" (Х.Майєр) спричинили пiдвищення iнтересу до мiкроiсторiї не лише у специфiчному соцiальному й полiтичному досвiдi сучасностi, а й вiддаленого минулого9 .

Iсторичний наратив характеризується насамперед концентрацiєю на мiкропроцесах, орiєнтацiєю на подiю, темпоральнiстю, лiнiйною залежнiстю зображуваних явищ i процесiв. Якщо класична наука оперує закономiрностями, якi лежать поза межами суб'єктивного сприйняття, то вiйськова антропологiя, соцiальна iсторiя, iсторiя повсякденностi спрямованi на реконструкцiю ролi особи, на iндивiдуальному досвiдi й практицi. Основними векторами фундаментальної переорiєнтацiї став перехiд вiд структурних побудов до взаємозв'язкiв, вiд точних схем до життєвих ситуацiй, вiд колективних норм до iндивiдуальних стратегiй10 . Нове розумiння вiйни вiдштовхується не вiд однiєї центральної iдеї (що йде вiд влади, вождя, партiї), а вiд багатьох рацiональнос-тей, стратегiй, втiлюваних спiльнотами, соцiальними групами, родинами, iндивiдуумами. Використовуючи напрацювання iнтерактивних моделей та етнометодологiї, мiкроiсторiя оперує ними в iнший спосiб, нiж традицiйна iсторична наука. В основi кожної мiкроiсторiї перебуває конкретна ситуацiя з усiма зв'язками й дiалектичними суперечностями, якi її формують.

За спостереженням Ж.Дюбi, iдеї позитивiзму швидше лягли в основу аналiзу суспiльних установ та iнституцiй, нiж полiтичної iсторiї чи iсторiї мистецтва, де роль унiкального i неповторного важко проiгнорувати. Окрiм усього iншого, зростання впливу наративу в сучасних iсторичних i соцiаль-

стр. 9


них дисциплiнах свiдчить також про визнання й розумiння гуманiтарного змiсту й характеру iсторiї як науки та мови як її iнструменту 11 .

Актуальнiсть наративу для вiтчизняних iсторикiв Другої свiтової вiйни визначається кiлькома чинниками. По-перше, зовнiшнi вияви вiйни (великi перемiщення вiйськ та економiчнi й мiграцiйнi процеси, доленоснi дипломатичнi акцiї тощо) так i залишаються загальним тлом, на якому важко вирiзнити глибиннi мотиви прийняття рiшень, технологiю їх впровадження в життя, вертикальну субординацiю владних структур та їх взаємодiю, моделi поведiнки окремих груп населення, мiнi-соцiумiв (родин, тимчасових соцiальних груп), їх рольовi функцiї i т. iн. По-друге, вимогою часу є пошук альтернативних джерел, оскiльки офiцiйнi архiвнi документи в багатьох випадках мало можуть допомогти в дослiдженнi мiкропроцесiв. Йдеться про необхiднiсть бiльш iнтенсивного використання методик усної iсторiї, адже кiлькiсть респондентiв неухильно скорочується, i через 5-10 рокiв це неоцiненне джерело iнформацiї просто фiзично зникне.

Соцiальна сфера вiйни попри значну кiлькiсть праць, в яких розглядаються тi чи iншi проблеми цього спектру, в цiлому залишається неопрацьованою. Евакуацiйна епопея, мiграцiйнi процеси, соцiальнi заходи держави, збитки, яких зазнала соцiальна сфера, є лише верхiвкою айсберга, по-сутi -макрорiвнем, який дає тiльки загальне уявлення про соцiальнi зрушення й перипетiї. Натомiсть соцiальна iсторiя має кiлька iнших рiвнiв (поверхiв), кожен з яких вимагає певного типу джерел та способу їх iнтерпретацiї, особливого добору iнструментарiю. Одним з етапiв має стати вироблення й апробацiя соцiокультурного тезаурусу, його широке застосування в iсторико-соцiальних працях. Цей напрям володiє надзвичайно великим евристичним потенцiалом i дозволяє забезпечити таку вiзiю iсторiї Другої свiтової вiйни, яка пов'язана не лише з новим емпiричним матерiалом, а насамперед iз теоретичними напрацюваннями на базi сучасних методик.

Перспективним напрямом сучасної iсторiографiї є вiйськова антропологiя - практично неосвоєна вiтчизняними дослiдниками нiша.

Визначаючи завдання "антропологiчної орiєнтованої iсторiї", А. Гуревич наголошує, що вона повинна не замiнити собою iншi напрями iсторичного дослiдження, але створити новий i бiльш ємний контекст, в якому розглядається минуле. "Iсторична антропологiя орiєнтована на дослiдження картин свiту, знакових систем та основоположних форм людської поведiнки, здебiльшого прихованих i не сформульованих чiтко. Вона виходить з розумiння того, що будь-яка iсторична пам'ятка втiлює в собi мову культури часу свого створення, а тому потребує розшифрування, проникнення в потаємнi пласти свiдомостi як її автора, так i її середовища". Виходячи з цього, А.Гуревич вважає найпершим завданням iсторика знову i знову проникати в мову (в семiотичному її розумiннi) людей дослiджуваної епохи. Водночас вiн не має права умикати iншого завдання: пiддавати аналiзу й перегляду власну систему понять.

Росiйський учений висловлює аргументи на користь розробки спецiальної iсторичної теорiї пiзнання, що, на вiдмiну вiд iсторiософських пiдходiв, не претендуватиме на унiверсальну схему. Iншими словами, йдеться не про якусь систему, що ззовнi накладається на розмаїття iсторичного матерiалу, а про процедури трактування, якi продукуються безпосередньо в процесi самого дослiдження з урахуванням специфiки джерел i прийомiв їх аналiзу12 .

Сучасна методологiчна криза у тому сегментi вiтчизняної iсторичної науки, який дослiджує вiйськову проблематику, виявляється в неструктурованостi, "засмiченостi" iдеологiчними нашаруваннями понятiйного апарату. Ситуацiю, що склалася нинi, можна охарактеризувати як своєрiдну "вiйну дефiнiцiй". Дотепер в українськiй iсторiографiї побутують термiни, якi народилися й функцiонували у формi тогочасних специфiчних соцiокультурних i

стр. 10


полiтичних паролiв. Цi вербально-смисловi термiни здебiльшого перетворювалися на iдеологеми i вживались у первiсному значеннi навiть пiсля того, як тоталiтарний режим, що їх породив, вiдiйшов у минуле. Вони виразно i плакатно артикулювали iдеологiчнi положення бiльшовицької партiї й слугували маркерами найбiльш принципових i актуальних для влади теоретичних конструкцiй, на яких трималася комунiстична доктрина.

Аналiзуючи взаємозв'язок словесних символiв i реалiй, якi за ними стоять, вiдомий росiйський соцiолог П.Сорокiн писав: "Оскiльки слова стали iдентифiкуватися зi значеннями й цiнностями, якi вони означають, докази з приводу написання чи вимовляння слова можуть набути надзвичайної важливостi. Наприклад, в iсторiї росiйської церкви протирiччя, якi виникли з приводу написання слова "Iiсус", призвели до серйозного розколу на "никонiанцiв" i "старовiрiв"... Простого називання абстракцiї часто достатньо для того, щоб перетворити її в об'єктивну реальнiсть iз цiннiстю, набагато переважаючою її власну внутрiшню важливiсть"13 .

Саме так сталося з багатьма поняттями, якi ввiйшли до лексикону радянських людей у ЗО - 40-вi роки XX ст. Термiни "буржуазна i соцiалiстична iнтелiгенцiя", "колективiзацiя", "iндустрiалiзацiя", "культурна революцiя", "соцiалiстичний реалiзм", "ворог народу" напередоднi вiйни були доповненi новими: "фашисти", "морально-полiтична єднiсть радянського народу", "непорушний союз робiтникiв, селян i трудової iнтелiгенцiї", "всенародна вiйна в тилу ворога" та iн. Металогiка цих термiнiв, їх семантико-лiнгвiстичнi форми в одних випадках мiстили негативнi конотацiї, а в iнших - стверджувально-позитивнi. Та лише зрiдка вони бiльш-менш точно вiддзеркалювали означенi явища i процеси. До таких слiд вiднести дефiнiцiю "японський мiлiтаризм" (на думку Сато Такаакi та багатьох iнших японських iсторикiв, характер суспiльно-полiтичних процесiв у Японiї 30-40-х рокiв XX ст. давав пiдстави вважати їх мiлiтаризованими)14 .

Переважна бiльшiсть неологiзмiв i понять, якi з'явилися за воєнної доби, вже задумувались як iдеологеми. Одна з найбiльш вдалих знахiдок, про яку йшлося вище, - "Велика Вiтчизняна вiйна" - поступово переросла рамки iдеологеми i перетворилася на мiфологему з величезним позитивно-креативним мобiлiзацiйним потенцiалом.

До певного часу "спрацьовували" й деякi iншi "винаходи" iдеологiчного апарату. Так, вислiв "возз'єднання захiдноукраїнських земель iз УРСР" утримував позитивний контекст (цей акт соборизацiї України по-сталiнськи на якийсь час збентежив навiть оунiвських теоретикiв) доти, поки радянiзацiя краю, що супроводжувалася репресiями, примусовим залученням селян до колгоспiв, антиунiатськими акцiями тощо, не розкрила очi тим, хто вiрив у щирiсть намiрiв Кремля i соцiалiстичнi "переваги" системи, яка панувала в Радянському Союзi.

Iнша iдеологема - "всенародна боротьба в тилу ворога" - швидше видавала бажане за дiйсне, оскiльки тi понад 90 тисяч офiцiйно визнаних "народних месникiв", якi дiйсно брали участь в антинацистському русi Опору, у зiставленнi з 40-мiльйонним населенням республiки, що повнiстю була окупована, не пiдкрiплюють дане визначення.

Жодної критики не витримує мiфологема про "морально-полiтичну єднiсть радянського народу". Не пiдлягає сумнiву, що бiльшiсть тих, хто перебував за межами окупацiйної зони, пiдтримували вiйськовi зусилля свого уряду, виявляли здатнiсть до самопожертви, героїзму, ратну i трудову звитягу. Однак вiдомо про опозицiйнi настрої не лише в середовищi iнтелiгенцiї (як тiєї, що залишилася на зайнятих гiтлерiвцями територiях, так i вивезеної у схiднi райони країни), а й iнших верств населення. А як оцiнювати масову колаборацiю вiйськових i цивiльного населення (сотнi тисяч наших спiввiтчизникiв воювали у збройних формуваннях на боцi ворога, близько

стр. 11


200 тис. перебували в допомiжнiй полiцiї, виконували адмiнiстративно-управлiнськi функцiї)?

Якось непомiтною залишається невiдповiднiсть термiнiв "народне господарство", "народногосподарський план". Фактична вiдчуженiсть працюючих вiд засобiв виробництва i на селi, i в мiстi вже за визначенням робить цi поняття схоластичними й надуманими. Якщо ж називати радянську господарську систему "народною" лише з тiєї причини, що її приводять у рух багатомiльйоннi маси простих трударiв, то такою ж мiрою це означення пiдходить до "капiталiстичної" економiки.

I зовсiм абсурдною виявилася похiдна вiд "українського буржуазного нацiоналiзму" - "українсько-нiмецькi буржуазнi нацiоналiсти". По-перше, уже сам нацiоналiзм як iдеологiя й полiтичний напрям - не може бути прерогативою буржуазiї. Саме буржуазiї бiльш властивий iнтернацiоналiзм, наднацiональнi, а отже, лiберальнi цiнностi. Навiть при поверховому поглядi стає очевидним, що значну частину соцiальної бази українського нацiоналiзму i в довоєнний перiод, i в роки вiйни становила iнтелiгенцiя. По-друге, несумiснiсть нацистських планiв i стратегiчної мети ОУН, повне й послiдовне несприйняття Берлiном українського нацiоналiзму як загрозливої, а тому ворожої гiтлерiвцям iдеологiї i практики робить це поєднання абсурдним. Зрозумiло, що творцi словосполучення в такий спосiб намагалися насамперед закрiпити у свiдомостi людей негативний образ українських нацiоналiстiв як колаборантiв i "ворогiв народу".

Перекодування наведених та iнших iдеологем у сучасну метамову має орiєнтуватися на досягнення автентичностi термiнологiї. Однiєю статтею тут не обiйтися. Необхiдна широка дискусiя на шпальтах наукової перiодики, а для початку хоча б науковий методологiчний семiнар чи "круглий стiл". До речi, у вереснi 2003 р. у Седлiце (Польща) науковцi, якi займаються вiйськовою iсторiєю, присвятили цiлий робочий день конференцiї дебатам iз приводу адекватностi вiдповiдної термiнологiї.

Для кращого розумiння технологiї функцiонування цих понять паралельно слiд спрямувати зусилля на поглиблене вивчення феномену iдеологiї. Першi кроки зробленi лише в напрямi вивчення iдеологiї українського нацiоналiзму. Але в перiод 1939 - 1945 pp. на територiї України зiткнулися радянсько-комунiстична, українська нацiоналiстична, польська нацiоналiстична та нацистська iдеологiї. З'ясування параметрiв i характеристик домiнуючої iдеологiї, механiзмiв функцiонування "державної" i "полiтичної" iдеологiї, основнi форми їх прояву, взаємозапозичення та впливи, особливостi дiяльностi iдеологiчного апарату, рiвень її ефективностi, - цi й iншi аспекти проблеми вимагають цiлеспрямованих зусиль дослiдникiв iсторiї Другої свiтової вiйни.

У зарубiжнiй iсторiографiї iснують вагомi методологiчнi напрацювання, якi дозволяють з оптимiзмом очiкувати їх застосування в даному тематично-хронологiчиому регiстрi.

Так, прихильники структуралiстського пiдходу, який поєднує методи соцiологiї, семiотики, лiтературознавства, структурної антропологiї, розглядають iдеологiю як загальну i нерефлексивну повсякденну практику, багато в чому пов'язану з мiфом. На думку Р.Варта, який аналiзує культурний та сучасний мiфи, завдання останнього полягає в перетвореннi iсторичної iнтенцiї в природу того, що вiдбувається, у вiчне. У цьому полягає його схожiсть iз буржуазною iдеологiєю. Однак iснує i "лiвий мiф". Р.Барт трактує сталiнський мiф як "природу" щодо соцiалiзму15 .

Впровадження завдяки модернiстам до наукового обiгу понять "мiфологiя", "полiтичний мiф" сигналiзує про те, що дослiдники намагаються з'ясувати вплив iдеологiчного апарату держави на суспiльство, соцiальнi структури шляхом дослiдження моделей соцiальної поведiнки та їх глибинних основ.

стр. 12


Завдяки цьому мiфологiя сприяє виявленню сутнiсних, внутрiшнiх мотивiв людських вчинкiв.

Вiдкидаючи структуралiстську концепцiю, постмодернiсти стверджують, що iдеологiя операцiонабельна у розмовi, образi тесту, тобто функцiонує не шляхом створення того чи iншого стану свiдомостi, а за допомогою дискурсу. Мова ж утворює промiжний зв'язок мiж культурними силами економiки й суб'єктивно обумовленою поведiнкою iндивiдiв 16 . К.Шлегель висловив тезу про те, що всi iдеологiї є, по сутi, виразом дефiцитiв, якi iснують у суспiльствi. Радянська iдеологiя, що iмплантувала у свiдомiсть людей переконання в перевагах над Заходом, непереможностi Червоної армiї, побутового аскетизму, бездумної вiри в непогрiшнiсть вождiв, якраз i стали виявом ухиляння влади (чи її неспроможностi) вiд розв'язання нагальних проблем у країнi 17 .

Бiльшiсть сучасних iсторикiв далекого зарубiжжя вiдштовхується вiд визнання емансипацiї iдеологiї вiд класу чи соцiальної структури, вiдмови вiд iдеологiї як сукупностi "iдей, що мiстяться в людських головах", i прийняття положення про те, що iдеологiя охоплює рiзнi сфери: вiд наукового знання до релiгiї, побутових уявлень i повсякденної практики. На сьогоднi найбiльш полемiчним залишається питання про роль суб'єкта у твореннi та функцiонуваннi iдеологiї 18 .

Помiтних успiхiв у дослiдженнi iдеологiї радянського суспiльства досягли росiйськi вченi. А.Ахiєзер розглянув феномен бiльшовицької iдеологiї в рамках цивiлiзацiйної парадигми. Особливiсть росiйської цивiлiзацiї, на його думку, полягає в наявностi розколу, патологiчному станi суспiльства, що характеризується гострими застiйними суперечностями мiж культурою та соцiальними вiдносинами. За таких умов бiльшовицька iдеологiя вiдiгравала роль насамперед iнтегруючого чинника19 . Як вияв комунiстичної цивiлiзацiї розглядає бiльшовицьку iдеологiю Є.Рашковський. При цьому вiн наголошує, що в Радянському Союзi офiцiйна картина свiту була надзвичайно мiфологiзованою в руслi християнського неоязичництва. Стрижневою iдеологiчною конструкцiєю бiльшовицької iдеологiї стала мiстично оформлена доктрина влади, яка пiдкрiплювалася матерiалiстичною дiалектикою. Узагальнюючи результати своїх пошукiв, учений дiйшов висновку, що бiльшовицька система ґрунтувалася на архаїчному духовному субстратi й спрямовувалася на модернiзацiю з прiоритетом iдей нацiонально-державної могутностi та глобальних амбiцiй. Такий змiст iдеологiї визначався накладанням традицiйних ментальних передумов на незрiлi форми iндустрiально-урбанiстичних процесiв20 .

Використовуючи методологiю модернiзму, I.Чудiнова називає мiфи засобом впливу на масову свiдомiсть, який використовується для завоювання, легiтимацiї та збереження влади. В основi полiтичних мiфiв перебувають "усвiдомленi та культивованi полiтиками полiтичнi очiкування i надiї, засвоєнi масовою свiдомiстю". Одна з головних причин стiйкостi мiфiв - в їх органiчностi для людської свiдомостi як способу психологiчної адаптацiї в соцiальному середовищi. За цими рисами полiтичний мiф має схожi цiлi та вияви з iдеологiєю 21 .

Iнший пiдхiд до вивчення iдеологiї, пов'язаний з трактуванням її як дискурсу, з'явився на початку 90-х рокiв. Так, А.Iванов розглядає iдеологiю через її складовi - iдеологiчний мiф i словесний фетиш, проводить паралелi мiж тоталiтарною свiдомiстю i розумом як фiлософською категорiєю. Одна з особливостей тоталiтарного способу мислення - подвiйний спосiб мiркувань -полягає в тому, що виживання iндивiда диктує йому необхiднiсть прийняття i соцiальної дiйсностi, й iдеологiчних мiфiв22 . Мову-iдеологiю як засiб розбудови влади i створення знакової матрицi iнтерпретує I. Велєв. Використовуючи дану мовну символiку, народ приймає вiдповiдний полiтичний режим. Вказуючи на двi тенденцiї - впровадження "езотеричної мови професiйних

стр. 13


марксистiв та рух знизу консенсусу звичайної мови пролетарiату - дослiдник вiдзначає, що в СРСР склалася стiйка суперечнiсть мiж науковим i побутовим значенням мови23 . С.Чугров на основi постмодернiстської методологiї простежив особливостi радянської iдеологiї, шляхи проникнення iдеологем до свiдомостi людей, якi жили у рiзнi перiоди радянської iсторiї 24 .

А.Панарiн, базуючись на новiй концепцiї, - полiтичнiй фiлософiї - трактує iдеологiю як iнструмент пiдпорядкування масової свiдомостi, що широко використовується тоталiтаризмом. Основний парадокс тоталiтаризму (екзальтоване сприйняття "структурними низами" насильства i репресивної профiлактики) вiн пов'язує з революцiйно-есхатологiчною мiстикою "кiнця свiту" й "перевертання статусiв". У бiльшовицькiй iдеологiї (тоталiтарнiй за своєю сутнiстю i спрямованiстю) переплiтаються елементи релiгiйної й архаїчної свiдомостi, а також елементи механiчного рацiоналiзму25 .

Як бачимо, iсторики, полiтологи, фiлософи, соцiологи активно розробляють проблематику, у фокусi якої знаходиться iдеологiя. Це не випадково. Стосовно перiоду Другої свiтової вiйни це має особливе значення, оскiльки, по-перше, iдеологiя вiдiгравала надзвичайно велику роль у мобiлiзацiї окремих верств i полiтично заангажованих груп населення; по-друге, iдеологiчне "обрамлення" й оформлення iсторiї вiйни є тим чинником, який перешкоджає наближенню до адекватного розумiння тiєї доби.

Неструктурованiсть методологiчних пiдходiв, еклектичний набiр мiждисциплiнарних методик, вiдсутнiсть чiтко визначеної дослiдницької позицiї, що спостерiгаються у працях iз проблем Другої свiтової вiйни, спричиняє пiдмiну понять, плутанину i надуманi суперечки1 . Для прикладу, вiзьмiмо популярну для багатьох вiтчизняних iсторикiв тезу про "цiну перемоги". З погляду загальнолюдських цiнностей будь-яка вiйна - зло. Iз позицiї справедливостi зло обов'язково має бути покаране. I в цьому розумiннi перемога над агресором переростає межi юридичних норм, репарацiй, територiальних надбань тощо, сприймається як апогей iсторичної сатисфакцiї, пiдiймається до того рiвня, який дозволяє людству з оптимiзмом дивитися в майбутнє. Коли б цього не було, цiлi суспiльства i народи втрачали б волю та внутрiшню наснагу до боротьби за свою свободу i незалежнiсть, вiдчуття iсторичної перспективи.

Однак, коли розглядати питання пiд таким кутом зору, втрачає сенс з'ясування цiни перемоги. Цi розмови виникають лише пiсля завершення збройного конфлiкту. А коли вiйни тривають, важко знайти полководця, який би стримував себе розрахунками можливих втрат, якими доведеться оплатити перемогу. Тому фраза з вiдомої пiснi "Мы за ценой не постоим" сприймається не як поетична гiпербола, а як iлюстрацiя реального алгоритму прийняття рiшень у ходi ведення бойових дiй.

Якщо ж пiдiйти до цiєї проблеми iз позицiй вiйськової науки, то вступають у свої права такi критерiї, як стратегiчна i тактична доцiльнiсть, рiвень пiдготовки рядового й командного складу, матерiально-технiчне забезпечення дiючої армiї, наявнiсть мережi комунiкацiй i зв'язку, мобiлiзацiйнi та конверсiйнi можливостi економiки, людський потенцiал, нарештi, природно-клiматичнi умови театру вiйськового протистояння. Оперуючи понятiйним апаратом даної групи, дослiдник отримує вiдповiднi результати, якi будуть вiдрiзнятися вiд одержаних внаслiдок застосування iншого iнструментарiю -соцiального, морально-психологiчного, антропологiчного, правничого тощо.

Перемоги, як i поразки, - це юридично оформленi результати вiйни (вiйськово-полiтичнi, дипломатичнi, рiшення й угоди, територiальнi, надбання i втрати, репарацiї, судовi процеси над вiйськовими злочинцями, колаборантами, дезертирами). Аналiз нормативно-правових актiв (як мiждержавних, так i внутрiшньодержавних) дає уявлення про законодавчо закрiпленi прояви вiйни. Однак вiн неспроможний розкрити глибинний вплив вiйни на всi сфери життя суспiльства.

стр. 14


Iз гуманiтарної точки зору, як це не парадоксально, у вiйнi немає переможцiв. У цьому переконують глибиннi вимiри i наслiдки збройних зiткнень. Вiйни спричиняють смерть мiльйонiв людей, негативно впливають на економiку й соцiокультурну сферу обох ворогуючих сторiн, супроводжуються руйнуванням не лише об'єктiв вiйськово-промислового комплексу, а й архiтектурних, iсторико-культурних пам'яток, житлового i комунального фонду. Величезне напруження фiнансової системи, звичайно, значно погiршує матерiально-побутове становище населення, а нерiдко призводить до катастрофiчних розмiрiв зубожiння, голоду, вимушених мiграцiй i iнших явищ. Та найбiльш трагiчними i пролонгованими в часi негативними наслiдками вiйни є морально-психологiчний шок, пережитий внаслiдок втрати близьких i рiдних чи їх калiцтва, терору з боку агресора-окупанта, репресалiй своєї влади, iнших катаклiзмiв. Травматичний i посттравматичний синдроми, як i все, що їм передувало на рiвнi сприйняття вiйни пересiчним її учасником, є найменш вивченими сегментами даного перiоду нашого минулого. Дослiдження цiєї проблематики також вимагає спецiальних концептуальних пiдходiв i своєрiдної методики, починаючи з формування комплексу джерел, теоретичних напрацювань до iнтерпретацiї емпiричного матерiалу.

Навiть не претендуючи на повноту аналiзу методологiчного забезпечення вiтчизняних дослiджень з iсторiї Другої свiтової вiйни, слiд констатувати кризову симптоматику i наявнiсть цiлої низки невирiшених питань, без яких неможливий якiсний рух уперед.

Одним iз свiдчень такого становища є вiдсутнiсть наукових (а не громадсько-полiтичних) дискусiй на сторiнках фахових видань. Доводиться визнати й досить низьку культуру наукової критики i рецензування праць з iсторiї цього перiоду, що, безумовно, знижує ефект зворотного впливу на їх авторiв, рiвень їх вiдповiдальностi за свiй iнтелектуальний продукт.

Насамкiнець необхiдно зазначити, що очiкуванi якiснi методологiчнi зрушення слiд сприймати як явище елiтарного порядку. Необхiдною умовою для цього є формування наукових шкiл (у тому числi й периферiйних), пiдготовка плеяди позбавлених "родового зв'язку" з радянською системою, критично мислячих та ерудованих фахiвцiв, нагромадження "критичної маси" знань (у тому числi й освоєння iсторiографiчних i теоретичних напрацювань зарубiжних колег). Не останню роль вiдiграють i матерiальнi та суспiльнi стимули наукової дiяльностi, пiдвищення її престижностi й соцiального статусу науковцiв.

Директивними засобами такi завдання не вирiшуються. Але держава має пройти свою частину шляху, а науковцi - свою. Без усвiдомлення вагомостi своєї працi, її високого громадсько-полiтичного рейтингу, зацiкавленостi суспiльства в її результатах, необхiдностi реагувати на виклики часу, зрештою, потреби реалiзувати власний науковий потенцiал просування вперед неможливе.


1 Коваль М. В. Україна в Другiй свiтовiй i Великiй Вiтчизнянiй вiйнах (1939-1945 pp.) - К., 1999. - С. 66.

2 Сербин Роман. "Велика вiтчизняна вiйна": совєтський мiт в українських шатах // Сучаснiсть. - 2001. - N 6. - С 64.

3 Польща та Україна у тридцятих - сорокових роках XX столiття. Невiдомi документи з архiвiв спецiальних служб: Т.1. Польське пiдпiлля 1939-1941. - Львiв; Коломия; Стрий; Золочiв; Варшава; Київ, 1998. - 1039 с; Т.2. Переселення полякiв та українцiв 1944 - 1946. - Варшава; Київ, 2000. - 1040 с; Лiтопис УПА. Нова серiя. Т.1. Видання Головного Командування УПА. - Київ; Торонто, 1995. - 481 с. та iн.; Київ у днi нацистської навали. За документами радянських спецслужб. Науково-документальне видання. - К.; Львiв, 2003. - 588 с

4 Отечественная история. - 2000. - N6. - С. 109.

5 Заярнюк Андрiй. Виконавцi етнiчної чистки полякiв на Волинi як iнтелектуальна проблема // Волинь i Холмщина 1938 - 1947. Польсько-українське протистояння та його вiдлуння. Дослiдження, документи, спогади. - Львiв, 2003. - С. 261 - 289.

6 Гуревич А. Я. Двоякая ответственность историка // Новая и новейшая история. 1997. - N 5. - С.79.

стр. 15


7 Цит. за: Kizer E. The Revival of Narrative in Historical Sociology // Politics and Society. - Vol. 24. - 1996. - N 3.

8 Ibid.

9 Цит. за: Медик X. Микроистория // THESIS: Теория и история социальных и политических институтов и систем. - М., 1994. - N 4.

10 Chattier R. History between Narrative and .Knowledge // Western Humanities Review. - Vol. 49. - 1995. - N 4.

11 Див.: Дюби Ж. Выступление в Институте всеобщей истории в 1989 г. // Одиссей. - М., 1989.

12 Гуревич А. Я. Двоякая ответственность историка // Новая и новейшая история. -1997. - N 5. - С. 78, 79.

13 Сорокин Питирим. Человек. Цивилизация. Общество. - М., 1992. - С.216.

14 Такааки Саго. Новые тенденции в освещении истории участия Японии во второй мировой войне // Сторiнки воєнної iсторiї України. - К., 2002. - Вип. 6. - С. 33 - 35.

15 Барт М. Мифологии. - М., 1996. - С. 270, 274.

16 Готтдинер М. Идеология: функционализм и социальная теория // РЖ. Социальные и гуманитарные науки. Отечественная и зарубежная литература. - Серия 11. Социология. -1996. - N 3. - С. 4.

17 Политическая культура (Методологический очерк) // РЖ. Социальные и гуманитарные науки. Зарубежная литература. - Серия 4. Государство и право. - 1995. - N 2. - С. 15, 16.

18 Аберкромби Н., Хилл С, Тернес Б. С. Социологический словарь.- Казань, 1997.- С. 50.

19 Див.: Ахиезер А. С. Россия: критика исторического опыта (Социокультурная динамика России). Т. 1. От прошлого к будущему. - Новосибирск, 1997; Його ж. Идеология - предмет науки, наука - предмет идеологии // Общественные науки и современность. - 1991. -N 1. - С. 83-89.

20 Рашковский Е. Б. Опыт тотальной модернизации России (1917-1991) в свете социологии развития // Мировая экономика и международные отношения. - 1993. - N 4. -С. 105-118.

21 Чуднова И. М. Политические мифы //Социально-политический журнал.- 1996. - N 6. -С. 218-223.

22 Иванов А. В. Мифы и метаморфозы тоталитарного рассудка//Вестник МГУ.-Серия 7. Философия. - 1991. - N 3. - С. 26-37.

23 Велев И. "Неоленинизм" или "постленинизм"? // Полис. - 1991. - N 3. - С. 93-94.

24 Чугров С. В. Идеологические стереотипы: наследие советской эпохи // Мировая экономика и международные отношения. - 1993. - N 5. - С. 54-56; Його ж. Россия и Запад: метаморфозы взаимовосприятия. - М., 1993. - С. 24.

25 Панарин А. С. Сентиментальность тоталитаризма и жестокосердие демократии // Вестник АН СССР. - 1990. - N 11. - С. 56-68.

The article is dedicated to the methodological aspects of researching the World War II history, problems of terminology as well as the historical recollection of the war time events.


© elibrary.com.ua

Permanent link to this publication:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/ДРУГА-СВIТОВА-ВIЙНА-ЯК-ПРЕДМЕТ-НАУКОВИХ-ДОСЛIДЖЕНЬ-ТА-ФЕНОМЕН-IСТОРИЧНОЇ-ПАМ-ЯТI

Similar publications: LUkraine LWorld Y G


Publisher:

Олександр ПанContacts and other materials (articles, photo, files etc)

Author's official page at Libmonster: https://elibrary.com.ua/Ukraine

Find other author's materials at: Libmonster (all the World)GoogleYandex

Permanent link for scientific papers (for citations):

ДРУГА СВIТОВА ВIЙНА ЯК ПРЕДМЕТ НАУКОВИХ ДОСЛIДЖЕНЬ ТА ФЕНОМЕН IСТОРИЧНОЇ ПАМ'ЯТI // Kiev: Library of Ukraine (ELIBRARY.COM.UA). Updated: 24.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/ДРУГА-СВIТОВА-ВIЙНА-ЯК-ПРЕДМЕТ-НАУКОВИХ-ДОСЛIДЖЕНЬ-ТА-ФЕНОМЕН-IСТОРИЧНОЇ-ПАМ-ЯТI (date of access: 19.02.2025).

Comments:



Reviews of professional authors
Order by: 
Per page: 
 
  • There are no comments yet
Related topics
Publisher
Олександр Пан
Львiв, Ukraine
583 views rating
24.08.2014 (3832 days ago)
0 subscribers
Rating
0 votes
Related Articles
Судьбу можно программировать?..
3 days ago · From Україна Онлайн
Век XIV Северо-Восточная Русь и монголо-татарское иго
Catalog: История 
6 days ago · From Україна Онлайн
ТОРЖЕСТВЕННОЙ ВСТРЕЧИ НЕ БУДЕТ?
8 days ago · From Україна Онлайн
В КОМ ДУХ ВЕЛИК, В ТОМ СИЛА НЕРУШИМА*
9 days ago · From Україна Онлайн
ТРУДНЫЕ ВОПРОСЫ. СВЕТЛАНА АЛЕКСИЕВИЧ: "МЫ - ЛЮДИ ЛАГЕРНОГО СОЗНАНИЯ"
14 days ago · From Україна Онлайн
FORMS OF CLASS STRUGGLE OF THE PEASANT-COSSACK MASSES OF UKRAINE IN THE XVIII CENTURY
Catalog: История 
18 days ago · From Denys Reznikov
G. I. MARAKHOV. SOCIO-POLITICAL STRUGGLE IN UKRAINE IN THE 50S-60S OF THE XIX CENTURY
21 days ago · From Denys Reznikov
ESSAYS ON THE HISTORY OF TRADE UNIONS OF THE UKRAINIAN SSR
21 days ago · From Denys Reznikov
K. A. KHMELEVSKY, S. K. KHMELEVSKY. STORM OVER THE QUIET DON. HISTORICAL ESSAY ON THE CIVIL WAR ON THE DON
21 days ago · From Denys Reznikov
"УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЖУРНАЛ" - ДЕСЯТЬ РОКІВ У МЕРЕЖІ
Catalog: История 
22 days ago · From Україна Онлайн

New publications:

Popular with readers:

News from other countries:

ELIBRARY.COM.UA - Digital Library of Ukraine

Create your author's collection of articles, books, author's works, biographies, photographic documents, files. Save forever your author's legacy in digital form. Click here to register as an author.
Library Partners

ДРУГА СВIТОВА ВIЙНА ЯК ПРЕДМЕТ НАУКОВИХ ДОСЛIДЖЕНЬ ТА ФЕНОМЕН IСТОРИЧНОЇ ПАМ'ЯТI
 

Editorial Contacts
Chat for Authors: UA LIVE: We are in social networks:

About · News · For Advertisers

Digital Library of Ukraine ® All rights reserved.
2009-2025, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map)
Keeping the heritage of Ukraine


LIBMONSTER NETWORK ONE WORLD - ONE LIBRARY

US-Great Britain Sweden Serbia
Russia Belarus Ukraine Kazakhstan Moldova Tajikistan Estonia Russia-2 Belarus-2

Create and store your author's collection at Libmonster: articles, books, studies. Libmonster will spread your heritage all over the world (through a network of affiliates, partner libraries, search engines, social networks). You will be able to share a link to your profile with colleagues, students, readers and other interested parties, in order to acquaint them with your copyright heritage. Once you register, you have more than 100 tools at your disposal to build your own author collection. It's free: it was, it is, and it always will be.

Download app for Android