Автор: Р. Я. ПИРIГ

(Київ)

Володимир Юхимович Мельниченко належить до тих учених, чия творчiсть не була жорстко пов'язана з певними науковими чи навчальними закладами. Лише на початку трудової бiографiї кiлька рокiв йому довелося працювати молодшим i старшим науковим спiвробiтником у науково-дослiдному iнститутi. Iз тридцяти лiт вiн займає рiзнi керiвнi посади, не пов'язанi з тихим кабiнетом ученого. Та й узагалi доля В.Ю.Мельниченка несхожа на бiографiї професiйних iсторикiв. Вона роздiлила його життя на київський i московський перiоди, випробувала в непростих та крутозламних суспiльно-полiтичних ситуацiях. Проте вiн залишається передусiм ученим, видає щороку одну-двi монографiї, якi привертають увагу не лише глибиною дослiдження, а й широким дiапазоном наукових iнтересiв автора.

В.Ю.Мельниченко народився 20 лютого 1946 р. в м. Хашурi Грузинської РСР, але вже 1949 р. батьки повернулися в Україну й оселилися в рiдному селi Медвин Богуславського району Київської областi. Iз 1952 по 1963 pp. В.Мельниченко навчався в Медвинськiй середнiй школi, по закiнченнi якої поступив на iсторичний факультет Київського державного унiверситету iм. Т.Г.Шевченка. У студентськi та аспiрантськi роки вiн опублiкував близько 100 статей у часописах, виявивши публiцистич-

стр. 227

ний та науковий хист. Двiчi ставав лауреатом всесоюзних конкурсiв студентських наукових праць i добрим словом згадує унiверситетських викладачiв А.К.Буцика, К.О.Джеджулу, А.О.Джеджулу, Л.М.Славiна, Н.Є.Руденко, В.О.Маркiну та iнших. Вiдразу пiсля закiнчення вузу в 1968 р. - навчання в аспiрантурi кафедри iсторiї КПРС, керованої проф. О.А.Бородiним. Темою його кандидатської дисертацiї стала дiяльнiсть iноземних iнтернацiоналiстiв в Українi в роки громадянської вiйни. Iз цiєї проблеми вiн опублiкував низку статей, у тому числi в лiтературно-художнiх виданнях¹ .

Улiтку 1971 р. В.Мельниченко перейшов на посаду молодшого наукового спiвробiтника Iнституту iсторiї партiї при ЦК Компартiї України - фiлiалу Iнституту марксизму-ленiнiзму (IМЛ) при ЦК КПРС. Дисертацiю вiн захистив уже в наступному, 1972 р. Потiм була служба в лавах радянської армiї. Повернувшись до iнституту, молодий учений опублiкував низку наукових та публiцистичних статей² , а також видав свою першу книжку про вiдому французьку iнтернацiоналiстку Жанну Лябурб³ . Згодом вийшла монографiя за темою кандидатської дисертацiї⁴ . До цiєї проблеми вчений повернувся й пiзнiше⁵ .

Iз 1976 р. В.Ю.Мельниченко працював у секторi суспiльних наук вiддiлу науки й навчальних закладiв ЦК Компартiї України - iнструктором, консультантом (з 1978 p.), завiдувачем сектору (з 1983 р.). В апаратi ЦК КП України його безпосереднiми керiвниками були такi досвiдченi партпрацiвники й вiдомi вченi, як Ф.М.Рудич та I.Ф.Курас. Останнього Володимир Юхимович уважає своїм справжнiм учителем. У той перiод вiн досконало вивчив мережу гуманiтарних iнститутiв Академiї наук УРСР, ознайомився з багатьма вiдомими вченими (М.Г.Жулинським, I.О.Дзеверiним, П.М.Калениченком, I.М.Кулiничем, В.I.Куценком, Ю.Ю.Кондуфором, Р.Г.Симоненком, П.С.Соханем, М.О.Супруненком, С.В.Кульчицьким, I.I.Лукiновим, Ю.М.Пахомовим, П.Т.Троньком, Ф.П.Шевченком, В.I.ПIинкаруком, А.М.Шлепаковим та iн.). Iз тих часiв беруть початок його добрi творчi та людськi стосунки з багатьма сучасними провiдними вченими, зокрема з В.А.Смолiєм, П.П.Толочком, В.Ф.Верстюком, В.М.Даниленком та iн. В.Ю.Мельниченко поступово здобував авторитет у науковому свiтi як плiдний дослiдник⁶ . Вiн також тiсно спiвпрацював з "Українським iсторичним журналом", часто сам друкувався в ньому й iнших часописах⁷ . Наприкiнцi 1980-х pp. учений входив до редколегiї "УIЖ".

У 1986 р. Володимир Юхимович видав ґрунтовну монографiю про iнтернацiональне згуртування трудящих у роки громадянської вiйни⁸ , а наступного року захистив на цю тему докторську дисертацiю. Iз липня 1987 року вiн працював заступником директора Iнституту iсторiї партiї при ЦК Компартiї України. Вчений виступив у пресi з рядом публiкацiй про корiнну перебудову iсторичної науки, залучення дослiдникiв до вивчення нових архiвних матерiалiв, якi довгий час були закритими в партiйних сховищах⁹ .

Серед проблем, якi В.Ю.Мельниченко тодi порушував, була й така: "Дуже важливо об'єднати зусилля суспiльствознавцiв республiки для вияснення причин, масштабiв, наслiдкiв i урокiв голоду 1933 року на Українi... Совiсть iсторикiв не може бути спокiйною до того часу, поки ми не скажемо повну правду"¹⁰ . Вiдповiдно до постанови ЦК КПУ очолюваний Володимиром Юхимовичем архiв розпочав пiдготовку видання науково-документального збiрника "Голод 1932-1933 рокiв на Українi: очима iсторикiв, мовою документiв", який вийшов у свiт 1990 р. У той час були перевиданi протоколи I з'їзду КПУ¹¹ . В.Ю.Мельниченко був автором i членом редколеґiї книги, яка пiдбила першi пiдсумки гострих дискусiй iз питань iсторiї, що точилися в Українi в другiй половинi 1980-х pp.¹² Науковець продовжував роботу також у жанрi науково-художньої книги¹³ .

В.Ю.Мельниченко став одним iз першопрохiдцiв у висвiтленнi життя й дiяльностi Х.Г.Раковського, який у 1919-1923 pp. очолював РНК України. Навiть тепер ця визначна постать залишається неоднозначно трактованою, а тодi, вiдразу пiсля реабiлiтацiї Х.Г.Раковського в 1988 p., першi публiкацiї Володимира Юхимовича - спочатку газетнi й журнальнi¹⁴ , а потiм у науково-художньому жанрi¹⁵ - становили великий iнтерес. У вереснi 1988 р. В.Ю.Мельниченко виступив iз доповiддю "Голова Раднаркому України" на мiжнароднiй науковiй конференцiї в Софiї¹⁶ . На початку 1990-х pp. у працi, виданiй у Москвi, вiн, спираючись на унiкальнi документи Центрального архiву КДБ СРСР, уперше розкрив опозицiйну боротьбу Раковського проти Сталiна¹⁷ , а в монографiї, що вийшла в Києвi, показав його зусилля, спрямованi на розширення суверенних прав України в рамках СРСР¹⁸ .

У другiй половинi 1980-х pp. В.Ю.Мельниченко привернув увагу широкої громадськостi до проблеми висвiтлення iсторiографiчних лакун у науковiй та художнiй лiтературi, проаналiзував найновiшi лiтературнi твори, якi були опублiкованi в СРСР¹⁹ . Вiн переконливо довiв, що доробок письменникiв - творчий i моральний, нагромаджений у застiйнi часи, був значно вагомiшим, нiж у вчених-iсторикiв. Орiєнтацiя останнiх на так звану "офiцiйну думку" призвела iсторичну науку до догматизму, закляклостi, напiвправди.

Навеснi 1989 р. В.Ю.Мельниченка призначають на посаду завiдувача сектору iсторичних наук iдеологiчного вiддiлу ЦК КПРС. У Москвi вiн встановив дiловi контакти з директорами iнститутiв iсторичного профiлю, провiдними науковцями. Вiн заявив у друкованому органi АН СРСР: "Ми рiшуче вiдмовляємося вiд так званого кураторства як прямого адмiнiстративного втручання в дослiдницьку роботу вчених"²⁰ . Московськi академiчнi кола визнали його як вiдомого науковця. Так, В.Ю.Мельниченка - дослiдника високо цiнував академiк П.В.Волобуєв. Вони разом писали книгу, друкували матерiали з неї²¹ (роботу було перервано iз смертю останнього). В апаратi ЦК КПРС В.Ю.Мельниченко активно вiдстоював наукове дослiдження ранiше табуйованих проблем українознавства, зокрема iсторiї Української революцiї, голодомору, публiкацiю невiдомих документiв українознавчого характеру з росiйських архiвосховищ.

На початку 1991 р. Володимир Юхимович залишив апарат ЦК КПРС i очолив Центральний музей В.I.Ленiна. Чому пiшов з високої посади? Каже, що зневiрився в можливостi будь-що змiнити.

стр. 228

Чому погодився очолити музей, який уже фактично був кинутий напризволяще партiйною верхiвкою? Саме тому й погодився. Була реальна можливiсть без iдеологiчного тиску перебудувати експозицiю, уперше сказати про Ленiна жорстку, неприємну для багатьох його прихильникiв правду. У залах музею вiдкривалися виставки з науковим трактуванням феномена бiльшовицького вождя, якi стали складовою частиною вже нової експозицiї. Саме тут уперше з'явилися документи про червоний терор та його обґрунтування В.I.Ленiним.

Пiсля серпневих подiй 1991 р. музей, який входив до системи ЦК КПРС, залишився без фiнансування. Нова росiйська влада намiрилася будь-що його закрити. Колектив вирiшив боротися. Було створено нову структуру: Iсторико-культурний центр - музей В.I.Ленiна. Спiвробiтники обрали директором В.Ю.Мельниченка, який перевiв установу на госпрозрахунок. У лютому 1992 р. вiн виступив у пресi iз заявою: "Колектив бере на себе всю вiдповiдальнiсть за долю музею, фiнансове забезпечення його подальшої життєдiяльностi, збереження та експонування фондових колекцiй, їх цiлiснiсть i неподiльнiсть"²² . Ця складна й мужня робота розгорталася гласно, пiд невсипущим оком преси, теле- та радiо-журналiстiв, у тому числi зарубiжних. Сам Володимир Юхимович майже щодня фiксував її. Цi "сповiдi директора" побачили свiт окремими брошурами²³ . Щодня в музеї бувало кiлька тисяч осiб. Усього в опальний перiод його вiдвiдали понад 1 млн людей. Нова росiйська влада вiдкинула пропозицiю створити на базi ленiнської експозицiї музей полiтичної iсторiї Росiї. У жовтнi 1993 р. Б.Єльцин видав остаточне розпорядження про закриття музею.

За час керiвництва музеєм В.Ю.Мельниченко глибоко опановує ленiнську тему, готує низку ґрунтовних дослiджень. У 1993 р. великий науковий та громадський резонанс мала його книга "Феномен и фантом Ленина", яка буквально зруйнувала радянське фантомне сприйняття Ленiна як полiтика й людини²⁴ . Згодом учений видав першу у свiтовiй iсторiографiї книгу про приватне життя вождя²⁵ . 2000 р. вона вийшла в Токiо японською мовою²⁶ . Водночас японське видавництво замовило В.Ю.Мельниченку книгу "Ленiн i Японiя", що побачила свiт наступного року²⁷ . Свої ленiнознавчi дослiдження вiн закiнчив ґрунтовною монографiєю про особистi стосунки В.I.Ленiна та Iнеси Арманд²⁸ .

В 1990-х pp. Володимир Юхимович часто виступав у росiйськiй пресi з гострими публiцистичними статтями. Про iнтенсивнiсть цiєї роботи свiдчить неповний перелiк його публiкацiй лише в однiй газетi протягом кiлькох мiсяцiв²⁹ . Вибранi росiйськомовнi публiкацiї автора, що мали iсторико-полiтичний i мистецтвознавчий характер, тепер готуються до видання в Москвi окремою книгою.

Наприкiнцi 1990-х pp. В.Ю.Мельниченко повертається на Батькiвщину. "Непроста життєва лiнiя, що пройшла через соборнi столицi двох суверенних держав, - зiзнавався В.Ю.Мельниченко, - щасливо втiлилася в тому, що на початку 2001 року я став генеральним директором Культурного центру України в Москвi. Життя моє наповнилося особливим сенсом, i цей сенс полягає в пропагандi української культури й духовностi в Росiї, чим я незмiрно горджуся".

У Культурному центрi України в Москвi творчий i органiзаторський хист Володимира Юхимовича розгорнувся з новою силою. Як свiдчать знавцi, "за мистецьким рiвнем та обсягами дiяльностi цей заклад, що є власнiстю незалежної України, без перебiльшення, переважає аналогiчнi показники в роботi подiбних культурних представництв iноземних держав у Москвi"³⁰ . Завдяки активнiй роботi колективу центр часто вiдвiдують гостi з Києва, зокрема вiдомi українцi Я.П.Гоян, I.Ф.Драч, П.М.Мовчан, Б.Є.Патон, Л.С.Танюк, Н.М.Корнiєнко, Л.В.Голота, В.Г.Кремень, багато народних депутатiв. Перед українцями Москви виступали Нiна Матвiєнко, Раїса Недашкiвська, Микола Гнатюк, Марiя Стеф'юк, Людмила Юрченко, Володимир Губа, Анатолiй Паламаренко. Зi сцени центру вражали майстернiстю камернi оркестри "Київська камерата", "Київськi солiсти", чоловiчi вокальнi квартети "Гетьман" i "Явiр", жiночий квiнтет Нацiональної фiлармонiї "Каприз" й iн. У культурному центрi виставляли свої твори Тетяна Яблонська, Тетяна Голембiєвська, Людмила Жоголь, Валерiй Франчук, Катерина Бiлокур, Сергiй Шишко та iн. Тут презентували науковi працi й художнi твори Iван Курас, Валерiй Смолiй, Станiслав Кульчицький, Юрiй Барабаш, Сергiй Гальченко, Василь Марочко, Юрiй Хорунжий, Вiталiй Крикуненко. У центрi працює книгарня "Українська книга" й iнформацiйно-довiдкова бiблiотека, вiдкрито меморiальну кiмнату, присвячену Т.Г.Шевченковi та М.С.Грушевському. Пiд керiвництвом В.Ю.Мельниченка було пiдготовлено й вийшло у свiт унiкальне видання творiв Т.Г.Шевченка українською й росiйською мовами³¹ . Про роботу Культурного центру України Володимир Юхимович розповiв у двох книгах, якi водночас є серйозними науковими дослiдженнями (вийшли в 2003³² i 2004 pp.³³ ). Директор широко пропагує роботу колективу в московськiй пресi³⁴ .

Дiяльнiсть Культурного центру України в Москвi й активна робота В.Ю.Мельниченка високо оцiнюється в українських виданнях³⁵ . Зокрема М.Г.Жулинський вiдзначав: "Володимир Мельниченко, я переконаний, найкраще знає iсторiю Старого Арбату, вiн є на сьогоднi найбiльш обiзнаним iз московськими архiвами, бо провiв унiкальну науково-дослiдну роботу"³⁶ . Вагомим результатом його наукового пошуку стала монографiя "Михайло Грушевський: "Я оснувався в Москвi, Арбат 55"", в якiй уперше в українськiй i свiтовiй iсторiографiї глибоко й докладно розкрито життя та дiяльнiсть великого українця в Москвi з вересня 1916 по березень 1917 pp.³⁷ Проте вчений не зупинився на цьому й дослiдив вiдвiдини Т.Г.Шевченком Москви, у тому числi арбатського ареалу, уперше розкрив iсторiю перебування домовини з прахом Кобзаря в храмi святого Тихона на Арбатi у квiтнi 1861 р. Нещодавно в Москвi вийшла українською мовою фундаментальна монографiя В.Ю.Мельниченка про Тараса Шевченка й Михайла Грушевського³⁸ . Усього за п'ять рокiв вiн видав у московському видавництвi "ОЛМА-ПРЕСС" шiсть книг

стр. 229

рiдною мовою загальним обсягом понад 100 друкованих аркушiв. По сутi В.Ю.Мельниченко став активним репрезентантом сучасного українознавства в росiйськiй столицi. Вiн створив у Культурному центрi України iнститут українських дослiджень, що працює на громадських засадах.

Учений бере дiяльну участь у науковому життi Москви, наполегливо пропагуючи українську тематику. Наприклад, у жовтнi минулого року вiн виступив iз доповiддю про М.С.Грушевського на Мiжнароднiй науковiй конференцiї "А.Бєлий у свiтi, що змiнюється" (М.С.Грушевський жив у тому будинку на Арбатi, де народився цей поет); у листопадi виголосив доповiдь про дружбу Т.Г.Шевченка та М.С.Щепкiна на мiжнароднiй науковiй конференцiї, присвяченiй великому акторовi.

Нинi вiдомий український iсторик, автор 30 книг, доктор iсторичних наук, член-кореспондент Академiї педагогiчних наук України, заслужений дiяч науки й технiки України Володимир Юхимович Мельниченко знаходиться в розквiтi сил i сповнений творчих планiв. Побажаймо ж йому вдалої реалiзацiї цих задумiв!

-----

¹ Мельниченко В. Iнтернацiоналiзм на дiлi // Днiпро. - 1970. - N4. - С. 134-140; Мельниченко В. Газета "Коммунист" як джерело з iсторiї Федерацiї iноземних комунiстичних груп на Українi // Архiви України. - 1971. -N4. - С. 86-90; Мельниченко В. Рядовий когорти iнтернацiоналiстiв // Молода гвардiя. - 1972. - 5 березня й т.д.

² Мельниченко В.Ю. Легендарна Олена (До 80-рiччя з дня народження С.I.Соколовської) // УIЖ. - 1974. -N4. - С. 135-137; Його ж. Iсторiя - пам'ять людства // Молода гвардiя. - 1974. - 20 липня; Його ж. До питання про дiяльнiсть iноземних комунiстiв на Українi в 1920 р. // УIЖ. - 1974. - N12. - С. 83-91; Його ж. Внесок iноземних комунiстичних груп у створення Комунiстичного Iнтернацiоналу // Там само. - 1975. - N9; Його ж. До бiографiї Жанни Лябурб // Там само. - 1976. - N1. - С. 84-90.

³ Мельниченко В. Жанна Лябурб. - К., 1977. - 200 с

⁴ Мельниченко В.Ю. Дiяльнiсть iноземних комунiстичних груп на Українi. 1918-1920. - К., 1977. - 208 с

⁵ Мельниченко В.Е. Деятельность иностранных коммунистических групп на Украине // Им славу дала Украина. - К., 1989. - С. 121-165.

⁶ Историки-слависты СССР. Биобиблиографический словарь-справочник. - М., 1981. - С. 112.

⁷ Мельниченко В.Ю. Дiяльнiсть Схiдного вiддiлу при Одеському губкомi партiї (1920 p.) // УIЖ. - 1976. -N12. - С. 107-111; Його ж. Дiяльнiсть бiльшовицького пiдпiлля у Криму в перiод iнтервенцiї Антанти (листопад 1918 р. - квiтень 1919 р.) // Там само. - 1977. - N3. - С 58-71; Мельниченко В.Е. К истории писем Ж.Лябурб В.И.Ленину // Вопросы истории КПСС. - 1974. - N4. - С. 116-118; Его же. Дочь коммунара // Радуга. - 1979. -N9. - С. 142-151; Мельниченко В.Ю. Деякi питання стану та розвитку iсторичної науки в Українськiй РСР // УIЖ. - 1981. - N5. - С. 5-22 та iн.

⁸ Мельниченко B.Ю. Интернациональное сплочение трудящихся: страницы исторического опыта. - К., 1986. - 304 с.

⁹ Мельниченко В. Правда истории // Правда Украины. - 1987. - 31 июля; Его же. Во имя правды истории. - К., 1988. - 48 с. та iн.

¹⁰ Там же. - С. 11.

¹¹ Первый съезд Коммунистической партии большевиков Украины. 5-12 июля 1918 года. Протоколы. - К., 1988.

¹² Про минуле заради майбутнього. - К., 1989.

¹³ Мельниченко В. Расстреляна в Одессе... - К., 1988.

¹⁴ Мельниченко В.Ю. Раковський проти Сталiна // Вечiрнiй Київ. - 1988. - 12 грудня; Мельниченко В.Е. Звездный час. К политической биографии Х.Г.Раковского // Правда Украины. - 1989. - 15 января; Мельниченко В.Ю. Чи був Раковський конфедералiстом? // Лiтературна Україна. - 1989. - 23 березня та iн.

¹⁵ Мельниченко В. Нескорений. Науково-художня книга про Християна Раковського. - К. 1990. - 216 с.

¹⁶ Мельниченко В. Председатель Совнаркома Украины (Штрихи к политическому портрету Хр.Раковского) // Известия на Института по история на БКП. - София, 1989. - С. 227-244.

¹⁷ Мельниченко В.Е. Раковский против Сталина. - М., 1991. - 64 с.

¹⁸ Мельниченко В. Христиан Раковский: Неизвестные страницы жизни и деятельности. - К., 1992. - 160 с.

¹⁹ Мельниченко В.Ю. Правда iсторiї i художня лiтература // УIЖ. - 1988. - N7. - С. 22-31; Мельниченко В.Е. История и правда литературы // Курсом перестройки. Материалы республиканской научно-теоретической конференции. - К., 1988. - С. 84-87.

²⁰ Мельниченко В. Найти общий язык // Поиск (Москва). - N19. - 1989. - сентябрь. - С. 4.

²¹ Волобуев П., Мельниченко В. Не стреляйте в прошлое // Рабочая трибуна (Москва). - 1995. - 3, 4, 5 ноября.

²² Трибуна. - 1992. - 13 февраля; Правда. - 1992. - 14 февраля.

²³ Мельниченко В. Опальный музей (Исповедь директора). - М., 1993. - 34 с; Его же. Опальный музей (Исповедь директора-2). - М., 1993. - 70 с; Его же. Опальный музей (Исповедь директора-3). - М., 1993. - 64 с.

²⁴ Мельниченко В. Феномен и фантом Ленина. -М., 1993. - 256 с.

²⁵ Мельниченко В. Личная жизнь Ленина. - М., 1998. - 272 с.

²⁶ Мельниченко В. Приватне життя Ленiна (японською мовою). - Токiо, 2000. - 430 с

²⁷ Мельниченко В. Ленiн i Японiя (японською мовою). - Токiо, 2001. - 318 с.

²⁸ Мельниченко В. "Я тебя очень любила...". Правда о Ленине и Арманд. - М., 2002. - 416 с.

²⁹ Мельниченко В. Русский тип - созерцатель // Трибуна (Москва). - 1999. - 15 июля; Его же. Земля - судьба страны // Там же. - 1999. - 20 июля; Его же. Мадонна за решеткой вагонзака // Там же. - 1999. -13 августа; Его же. Философы видят зловещие линии // Там же. - 1999. - 10 сентября; Его же. Совесть в дефиците // Там же. - 1999. - 12 сентября; Его же. Сон разума рождает чудовищ // Там же. - 1999. - 14 октября; Его же. У порога, где пирует власть // Там же. - 1999. - 4 ноября; Его же. Это что за большевик лезет к нам на броневик? // Там же. -1999. - 16 декабря; Его же. А пепел смешали с порохом // Там же. - 1999. - 24 декабря; Его же. Христос в пустыне XX века // Там же. - 1999. - 30 декабря й т.д.

³⁰ Гусев О., Лазебник С. Український акцент на Арбатi // Голос України. - 2005. - 7 жовтня. - С. 5.

³¹ Шевченко Т. "Я так її, я так люблю..." // Вибранi вiршi та поеми. - К., 2004. - С. 7.

³² Мельниченко В. Україна на Арбатi, 9. - М., 2003. - 255 с.

стр. 230

³³ Мельниченко В. Прапор України на Арбатi. - М., 2004. - 448 с.

³⁴ Мельниченко В. Культурный центр Украины в Москве представляет страну // Кiевскiй телеграфъ. - 2002. - 24-30 июля; Его же. Арбат течет через века // Трибуна (Москва). - 2003. - 3 июля; Его же. Флаг Украины на Арбате // Родомысл (Москва). - 2004. - N3. - С. 17-21; Его же. Украинский след на Арбате // Россия. - 2005. -16-22 июня та iн.

³⁵ Жулинський М. Україна у Москвi на Арбатi // Київ. - 2005. - N3. - С. 2-12; Гоян Я. Веселка над Арбатом // Веселка. - 2004. - N6. - С. 28-31; Голота Л. Як Шевченко Москву споглядає // Слово Просвiти. - 2005. -14 жовтня й iн.

³⁶ Жулинський М. Великий Українець на Арбатi // Мельниченко В. Михайло Грушевський: "Я оснувався в Москвi, Арбат 55". - М., 2005. - С. 4.

³⁷ Мельниченко В. Михайло Грушевський: "Я оснувався в Москвi, Арбат 55". - М., 2005. - 448 с.

³⁸ Мельниченко В. Тарас Шевченко i Михайло Грушевський на Старому Арбатi. - М., 2006.

Permanent link to this publication: