Libmonster ID: UA-2919

Автор: О. А. УДОД

У статтi мiстяться iсторiографiчнi та дидактичнi мiркування щодо унiверсального пiдручника з української iсторiї, основою якого стали шiсть монографiчних оглядiв академiка В.Литвина.

Про загальну дидактику iсторiї, роль i мiсце української iсторiї в становленнi нашої державностi, про необхiднiсть i важливiсть створення нового, сучасного поколiння пiдручникiв з iсторiї України дискусiї (науковi i полiтичнi) не вщухають ось уже останнi пiвтора десятки рокiв. Дискусiї, полемiка, колективне обговорення означених проблем є явищем цiлком позитивним.

Справа лише в одному - щоб рацiональнi висновки, результати пошуку iстини знаходили своє втiлення у конкретних дiях посадовцiв, причетних до органiзацiї iсторичної освiти. Адже в Українi маємо таку органiзацiю вивчення iсторiї, яку зарубiжнi дослiдники (Йорн Рюзен, Вiлфрiд їльге) вiдносять до "полiтичного вимiру", тобто органiзованого державою1 . У зв'язку з цим виникає низка проблем, що дiють як позитивно, так i негативно на "культуру iсторiї", "культуру колективної пам'ятi" (за Й.Рюзеном)2 . З одного боку, маємо бюджетне фiнансування видання пiдручникiв з iсторiї, пiдготовку вчителя iсторiї за державним замо-


Удод Олександр Андрiйович - д-р iст. наук, професор, провiд, наук, спiвроб. Iнституту iсторiї України НАНУ.

стр. 199


вленням, фiнансування з коштiв держбюджету академiчних iнституцiй iсторичного профiлю та iн., а з iншого, - державне планування, державний контроль, преференцiї з боку держави тим чи iншим навчальним програмам, певним авторським колективам. Державна органiзацiя iсторичної науки та її квiнтесенцiї - iсторичної освiти неминуче приводить її до такого стану, який у Нiмеччинi називають легiтимацiйною iсторiографiєю3 . Петер Шьоттлер та Хрiстоф Корнелiссен, характеризуючи нiмецьку iсторiографiю перiоду нацiонал-соцiалiстичної держави (1933-1945 pp.) як легiтимацiйну науку, в "академiчному дискурсi" розумiють її як "забезпечення готовностi в рамках повних тотальних структур утверджувати або захищати державнi рiшення, якi змiстовно ще не були визначенi"4 .

Отже, легiтимацiйна iсторiографiя означає в цьому сенсi не лише виконання традицiйної функцiї утвердження iдентичностi для нацiонального суспiльства, вiдому iсторикам у процесi становлення нацiоналiзму в Європi у XIX ст., а й "сприяння готовностi зробити внесок у стабiлiзацiю диктатури та її радикалiзацiю". Виходячи з цього i порiвнюючи стан нiмецької й української iсторiографiї у серединi XX ст., можна стверджувати, що iсторики не опинилися у тривалому конфлiктi зi своєю державою, а перебували в процесi "добровiльної лояльної самоадаптацiї" до неї. Хоча деякi з них за свої погляди зазнали переслiдувань iз трагiчними наслiдками, але бiльшiсть iсторикiв в епоху авторитаризму i тоталiтаризму не були героями5 .

За весь перiод пiсля здобуття Україною державної незалежностi iсторики найсильнiше вiдчувають на собi вплив кон'юнктурних вимог легiтимiзацiї, бо творення пiдручникiв з iсторiї ґрунтується не лише на науково-когнiтивних передумовах, а й полiтичних. Iдеться про пошук гармонiї мiж такими явищами, як одержавлення iсторичної науки, що було характерним у СРСР та УРСР у 1930-1980-тi pp., i державним протекцiонiзмом у галузi iсторичної науки, до чого прагнуть iсторики сьогоднi. Вiдмова вiд єдиної державної iдеологiї, плюралiзм iдейних та методологiчних течiй в iсторiографiї не можуть заперечувати одночасно розумну, виважену державну пiдтримку iсторичної науки як засобу змiцнення державностi, консолiдацiї нацiї, актуалiзацiї народної iсторичної пам'ятi. В iдеальному уявленнi вбачається вибудова такої моделi взаємин держави й iсторичної науки (корпорацiї професiйних iсторикiв), яка б передбачала, з одного боку, свободу академiчної думки, право на творчiсть, вироблення єдиних пiдходiв у трактуваннi минулого на основi результатiв публiчних дискусiй при збереженнi та iснуваннi альтернативних поглядiв меншостi iсторикiв, а з iншого, - забезпечення державою матерiальних умов функцiонування iнституцiй науково-iсторичного профiлю, стимулювання дiяльностi громадських утворень у сферi iсторичної науки, недопустимiсть адмiнiстрування у проведеннi дискусiй, преференцiй тим чи iншим iсторичним концепцiям. Держава має потурбуватися про створення i функцiонування розгалуженої мережi науково-дослiдних iнститутiв (центрiв), якi б охоплювали комплекс проблем iсторичної науки i забезпечували її повноцiнне функцiонування - вiд теорiї iсторiї (фiлософiї iсторiї, методологiї), джерелознавства, спецiальних iсторичних дисциплiн до конкретних галузей - iсторiї України, всесвiтньої iсторiї. Понад п'ятнадцять рокiв майже усi вважають, що "вiдсутнiсть в Українi розгалуженої й добре структурованої сфери дослiджень зарубiжної iсторiї негативно впливає на розвиток розробок нацiональної iсторiї, оскiльки традицiйно вiтчизнянi представники так званої всесвiтньої iсторiї були носiями теоретичних i методологiчних новацiй зарубiжної iсторичної думки"6 . Але й до сьогоднi в Українi немає академiчного iнституту всесвiтньої iсторiї (такого, як у Росiї - Институт всеобщей истории РАН iз 12 вiддiлами, 19 центрами, 6 проектами, 7 постiйними семiнарами). Повiльно йде становлення Академiї iсторичних наук (хоча для Української держави її значення не менш важливе, нiж, скажiмо, академiї педагогiчної чи сiльськогосподарських наук).

Державний нейтралiтет щодо iсторичної науки, який сьогоднi спостерiгаємо, призвiв до невизначеностi у сферi пiдручникотворення. З одного боку, нiби-

стр. 200


то маємо багато пiдручникiв як для середньої, так i для вищої школи, а з iншого, - їх творення вiдбувається стихiйно, не планово, без урахування потреб споживачiв, учнiвських контингентiв (є явний перебiр пiдручникiв з iсторiї України XX ст., але немає добротних пiдручникiв iз стародавньої iсторiї України, не розвинуте, наприклад, у країнi антикознавство, а тому iсторики й досi розглядають Пiвнiчне Причорномор'я в античну епоху, як i в радянськi часи, у вiдривi вiд української iсторiї). Сформувалася цiла корпорацiя "фахiвцiв", якi спецiалiзуються на критицi, коментуваннi кимось написаних пiдручникiв. Але в цiлому здобутки в теорiї пiдручникотворення, осмисленнi феномену фiлософiї пiдручника (а така галузь фiлософiї iснує) ще досить незначнi. За оцiнкою професора С. Кульчицько-го, в Українi уже понад десяток рокiв ведеться "пiдручникова вiйна"7 . Люди, яким не до вподоби головнi напрями суспiльного розвитку (вiд тоталiтаризму до громадянського суспiльства, або вiд радянської iмперiї до нацiональної держави), бажають повернутися до тих пiдручникiв, що iснували в радянськi часи. Не один раз з iнiцiативи народних депутатiв, якi вiдгукуються на такi настрої (а вони, як правило, лiвого напрямку, бо тiльки партiї цього спектра мають звичку до моно-iдеологiї й тотального нав'язування свого свiтогляду всiй масi суспiльства) та використовують своє становище для подання офiцiйних запитiв до уряду, проводилися рiзноманiтнi "круглi столи" або в Мiносвiти i науки, або на радiо чи у пресi. Не позбавлена наша сучасна iсторiя й такого екзотичного явища, як судовий процес, де "вiдповiдачем" виступав шкiльний пiдручник iз новiтньої iсторiї України (депутат Ю. Звягiльський проти професора Ф. Турченка)8 , а результатом чого стало вилучення зi шкiльних бiблiотек i знищення 50 тис. книг. Чим не вiйна?

У дискусiях навколо пiдручника з iсторiї шукають, окрiм полiтичних та iдеологiчних моментiв, ще й виразно дидактичнi аспекти феномену пiдручника. Професор Г. Касьянов взагалi ставить пiд сумнiв ("чи потрiбен вузiвський пiдручник") необхiднiсть творення навчальної книги для iсторичних факультетiв вузiв. На його думку - це нонсенс, що iсторiя України вивчається за пiдручниками, вона має штудiюватися за монографiями, документами, за джерелами i т. д. Це має бути "професiйна фахова пiдготовка iсторикiв як iсторикiв, а не як людей, якi будуть десять разiв пережовувати в бiльш розширеному виглядi те, що вже писалося, припустимо, для школи"9 . Думка рацiональна, але реалiзуватися може лише в iдеальних умовах. А сьогоднiшня шкiльна iсторична освiта, що побудована на лiнiйному принципi, змушена подавати архiважливi питання нашої iсторiї (етногенез українцiв, наприклад) на примiтивному рiвнi, бо має справу з 12-13-рiчни-ми дiтьми, i повернутися до поглибленого вивчення проблеми стародавньої iсторiї з дорослими школярами не дозволяє структура iсторичної освiти. Крiм цього, не варто забувати, що вивчення iсторiї як предмета школярi розпочинають у 5 класi й вчать протягом 8 рокiв (до 12 класу включно), i за цей час iсторична наука значно нарощує свої знання, якi мають теж стати надбанням молодих людей. А тому варто зберегти iсторiю України як предмет вивчення в усiх вузах, видозмiнюючи, звичайно, його змiст, форми i методи вивчення.

Такими ж поспiшними, на нашу думку, виглядають i пропозицiї вiдмовитися сьогоднi вiд подiлу iсторiї на двi дисциплiни - iсторiю України i всесвiтню iсторiю. Причин щодо необхiдностi збереження окремого курсу української iсторiї багато. По-перше, наше суспiльство ще не вийшло зi стану трансформацiї. Якщо українська iсторiя стала надбанням молодi, яка почала навчання пiсля 1991 р., то середнє i старше поколiння за вiдсутностi з боку держави спецiально органiзованої пропаганди новiтнiх здобуткiв української iсторiографiї ще й досi перебуває в полонi стереотипiв радянської (великодержавної росiйської) iсторiографiї. По-друге, не утвердилася ще в усiх галузях iсторичної науки її україноцентрична концепцiя. Ще не вироблено звички розглядати всi свiтовi подiї (як сучаснi так i минулi) через призму власних нацiональних iнтересiв. Наш полiтикум ще досить легко втягується у вiдзначення "ювiлейних" дат не нашої iсторiї (60-рiччя завер-

стр. 201


шення вiйни проти нiмецьких нацистiв Україна святкувала 9 травня, тодi як європейськi країни - 8 травня 2005 р.; за канонами сталiнсько-брежнєвської iсторiографiї вiддали пальму першостi у встановленнi Прапора Перемоги над райхстагом М. Кантарiї та М. Єгорову, забувши про Героя України О. Береста, який удостоївся цього звання лише 6 травня 2005 р.10 ), продовжується (i нарощується) безпрецедентний тиск iз боку Росiї на українське iсторичне книговидання, експансiя росiйських (на жаль, досить добротних за змiстом i гарно виконаних полiграфiчно) iсторичних книг на український ринок. Спiввiдношення 9:1 на користь росiйської книги ще бiльше пiдкреслює наше вiдставання у боротьбi за формування нацiональної самосвiдомостi та iсторичної iдентичностi. Ось у цiй сферi й потрiбний розумний державний протекцiонiзм - пiдтримка курсу iсторiї України як прiоритетного, розробка i реалiзацiя Нацiональної програми "Українська iсторична книга", заснування серiї телепередач, проведення мiжнародних конференцiй iз метою налагодження постiйного контакту українських учених iз зарубiжними колегами, що скоротить вiдставання (методологiчне, органiзацiйне, кадрове i т.п.) вiтчизняної iсторичної науки вiд свiтової.

Наведенi вище iсторiографiчнi та дидактичнi мiркування з приводу пiдручника з iсторiї України далеко не вичерпують коло нагальних проблем, якi слiд вирiшувати сучасним професiйним iсторикам та українському полiтикуму, але актуалiзувалися вони з приводу виходу в свiт цiлої серiї книг (всього 6 назв) академiка НАН України, доктора iсторичних наук Володимира Литвина. Бо одразу (але пiсля ретельного аналiзу творчого задуму та його реалiзацiї в цьому шестикнижному проектi) можна констатувати, що наша українська iсторiографiя й iсторична дидактика пiдiйшли до важливого, етапного рубежу - творення унiверсального, багатоцiльового пiдручника з вiтчизняної iсторiї. Академiк В. Литвин на основi своєї багаторiчної наукової дiяльностi (роботу над пiдручником вiн розпочав ще з кiнця 1980-х рокiв) протягом 2003-2004 pp. видав шiсть "монографiчних оглядiв" (за визначенням академiка В. Смолiя), якi охоплюють найтруднiшi перiоди iсторiї України XX ст. Перша книга - "Україна: доба вiйн i революцiй" охоплює перiод 1914-1920 pp., друга - "Україна: мiжвоєнна доба" має хронологiчнi межi з 1921 по 1938 рiк, третя - це "Україна в Другiй свiтовiй вiйнi (1939-1945 pp.)", четверта i п'ята - розбивають українську iсторiю на два десятилiття - "Україна у першому повоєнному десятилiттi (1946-1955)" та "Україна у другому повоєнному десятилiттi (1956-1965)", шоста - об'єднує два наступнi десятилiття: "Україна: два десятилiття "застою" (1966-1985)"11 .

Суть i мету цього неординарного проекту пояснив академiк В. Смолiй, який вiдзначив, що "В. Литвин пiшов по важкому шляху, який, однак, обiцяє бути ефективним: iдеться спочатку про пiдготовку монографiчних оглядiв з найбiльш складних проблем рiзних цивiлiзацiйних перiодiв, а потiм - створення на їх основi вiдповiдного пiдручника"12 . Такий метод, зважаючи на специфiку видання (пiдручника), має на метi забезпечити ґрунтовну апробацiю фрагментiв навчальної книги, оформити напрацьований за довгi роки матерiал у цiлiсне синтетичне видання, узгодити (наскiльки це можливо у принципi) "концептуальну рiзноголосицю", що iснує в iнтерпретацiї радянського перiоду. Мова йде про створення унiверсального (багатоцiльового) пiдручника з iсторiї України, який мiг би задовольнити пiзнавальнi потреби як студентiв iсторичних факультетiв, так i учнiв середнiх шкiл, а також тих, хто серйозно вивчає iсторiю самостiйно. Автор проекту працює над реалiзацiєю цiєї iдеї давно - з кiнця 1980-х pp. Тодi йшлося про створення спецiалiзованого пiдручника для студентiв-iсторикiв, але згодом ринок дуже швидко наводнився посiбниками рiзного характеру та формату. Довго монополiстом залишалася книга О. Субтельного "Україна: iсторiя", яка й не створювалася як пiдручник, та i на Заходi, за свiдченням М.Богачевської-Хом'як, уступала пiдручнику П.Маґочi, який включав велику кiлькiсть джерельного матерiалу13 .

стр. 202


Окрiм цього, кожен вуз вважав за справу честi видати свiй пiдручник з iсторiї України, який мав би враховувати специфiку навчального закладу, що закономiрно заперечувало iдею унiверсального пiдручника i викликало багато проблем у студентiв при переходi в iнший вуз чи переїздi в iнший регiон. Також, на думку тiєї ж М.Богачевської-Хом'як, потрiбен i на сьогоднi пiдручник для непрофесiоналiв (студентiв-неiсторикiв), а також для широкого читацького загалу, бо "в Українi знання з iсторiї України (на вiдмiну вiд зацiкавлення) не дуже поширенi серед населення"14 . Зважаючи на цi фактори, авторський проект В. Литвина можна вважати своєчасним, необхiдним i, на нашу думку, вдалим.

Виходячи iз сутi та призначення будь-якого пiдручника з iсторiї, а саме з його природи як синтетичного узагальнення останнiх здобуткiв iсторiографiї (нацiональної, у тому числi дiаспорної, та свiтової) i сучасного стану вiтчизняної iсторичної дидактики, проаналiзуємо цi шiсть книг В. Литвина у двох ракурсах - iсторiографiчному та дидактичному. * * *

Перша книга - "Україна: доба вiйн i революцiй (1914-1920 pp.)" - присвячена семи рокам безперервних вiйн i революцiй. Не випадково Вiктор Савченко чергову свою книгу назвав "Дванадцять вiйн за Україну"15 , бо якраз дюжину вiйн можна хронологiчно i логiчно пов'язати з поняттям "громадянська вiйна" i "визвольний рух". Якраз цi вiйни проходили на державно визначенiй територiї України. Приблизно iз 7 млн. жертв громадянської вiйни на просторах Росiйської iмперiї, що розвалилася, близько половини припадає на Україну, де вiдбувалися найкрупнiшi битви, поширювалися найжахливiшi епiдемiї, де у мiстах i повiтах 10-15 разiв мiнялася влада. Якраз український театр вiйськових дiй був постiйним, адже з 1914 по 1920 pp. в Українi безперервно проливалася кров.

Архiтектонiка першої книги вмотивована логiкою iсторичних подiй перiоду 1914-1920-х рр. та методикою викладу матерiалу автором. Порiвняльно-iсторичний (компаративiстський) метод забезпечив чiтке контрастування подiй, що, в свою чергу, бiльш рельєфно виокремило саме український змiст описаних подiй. Так зображенi не тiльки воєннi дiї на територiї України пiд час Першої свiтової вiйни, а й виокремлено становище українцiв на протиставленнi - у Австро-Угорщинi i в Росiйськiй iмперiї. Виклики революцiї (1917-1918 pp.) у В.Литвина - це порiвняння Росiйської й Української, зображення тривалого протистояння Центральної Ради i Тимчасового уряду у боротьбi за/проти автономiї України. Далi - в третьому роздiлi - порiвняння внеску в українське державотворення (1917-1920 pp.) послiдовно У HP перiоду Центральної Ради, Української Держави гетьмана П.Скоропадського, У HP пiд проводом Директорiї та Захiдноукраїнської Народної Республiки. У зображеннi подiй Української революцiї В.Литвин, як i бiльшiсть сучасних українських iсторикiв, виходить iз концепцiї українського державотворення. Ось чому серцевину всiєї книги становлять факти та їх iнтерпретацiя, що прямо чи опосередковано пов'язанi з тими чи iншими аспектами становлення української державностi у XX ст.

Окреме застереження слiд зробити щодо iсторiографiї радянського перiоду Державотворення (1917-1920 pp.): сучаснi українськi й дiаспорнi iсторики, користуючись парадигмою Української революцiї, вiдводять радянським сюжетам другорядне мiсце або зовсiм їх замовчують. Причини падiння дослiдницького iнтересу до цiєї проблематики цiлком зрозумiлi, але ж робота iсторикiв у цьому напрямi зовсiм не припинилася. В.Литвин акцентує увагу на перспективних напрямах наукових пошукiв - дослiдження внутрiшньої природи бiльшовизму, українсько-росiйських вiдносин 1917-1921 pp., бiльшовицького терору як методу управлiння суспiльством та iн.16 Окрiм цього, вiн прогнозує можливий iнтерес дослiдникiв до Переосмислення прийнятої перiодизацiї - вiйни (1914-1917) i революцiї (1917-1920), i розглядати натомiсть, за П.Голдквiстом, подiї "всеросiйського пото-

стр. 203


пу" 1914-1920 pp. як однi й тi ж процеси, якi спочатку розвивалися приховано, а згодом вийшли на поверхню життя. Подiбна iнтерпретацiя хоч не є беззаперечною, проте дозволяє дещо масштабнiше подивитися на полiтичнi, соцiальнi, воєннi про-цеси, не роздiляючи їх на воєннi i революцiйнi. По сутi, таку спробу трактуванню iсторичних подiй 1914-1920 pp. здiйснено В.Литвином у першiй книзi серiї.

Друга книга В.Литвина - "Україна: мiжвоєнна доба (1921-1938 pp.)" - охоплює один iз найтривалiших перiодiв нашої iсторiї, а тому за обсягом (512 с.) вона є найбiльшою з авторської серiї. За своїм характером, це синтезуюче дослiдження, а не, власне, монографiчне. Праця автора полегшувалася тим, що українська iсторiографiя за останнi 15 рокiв має найбiльшi напрацювання саме з цього перiоду - 20-30-х pp. XX ст. Майже усталеною в iсторичнiй науцi є позицiя щодо подiлу цього перiоду на два етапи - нова економiчна полiтика (1921-1928 pp.) i модернiзацiя радянського типу (1929-1938 pp.). У автора багато подiй того часу, явищ, характерних перiодiв називаються знайомими iз радянських часiв словосполученнями - "культурна революцiя", "великий перелом", "куркульський бандитизм", "соцiалiстична iндустрiалiзацiя" та iн., якi беруться в лапки. Такий прийом - iронiї - має своє смислове навантаження, показує словесну облуду сталiнської пропаганди й допомагає тим, хто знає цю трагiчну iсторiю через дидактичний прийом "актуалiзацiї опорних знань" заглибиться в епоху, що вивчається. Але молодь, яка тiльки розпочинає вивчати iсторiю, не має подiбних "опорних знань", тому, здається, краще було б вводити бiльш прийнятнi термiни з полiтичної iсторiї, полiтологiї, зарубiжної iсторичної науки. Так, як наприклад, автор подiлив iсторiю захiдноукраїнських земель на два перiоди - до i пiсля Великої депресiї (термiн, що частiше вживається в зарубiжнiй лiтературi, нiж свiтова економiчна криза).

Варто також звернути увагу на авторське тлумачення найважливiших подiй мiжвоєнного перiоду в iсторiї України. Мирна передишка не стала спокоєм для України. Голод 1921-1923 pp. В.Литвин справедливо розглядає як наслiдок стихiйного лиха i господарської розрухи, але радянська влада скористалася цiєю бiдою, щоб терором викоренити селянський повстанський рух на пiвднi України. Так само, аналiзуючи голодомор 1932-1933 pp., автор досить точно розставляє акценти, зображуючи голод 1931-1932 pp. як наслiдок хлiбозаготiвельної полiтики держави, а голодомор 1932-1933 pp. - як наслiдок хлiбозаготiвельних компанiй влади i терору. Але у загальнiй архiтектонiцi другої книги голодомор 1932-1933 pp. пiдпорядкований пункту 3 роздiлу II, який має назву "Повторна колективiзацiя сiльського господарства". Книга в цiлому виграла б, якби цю тему (голодомор), зважаючи на її свiтоглядне значення, було видiлено у самостiйний роздiл, чи, принаймнi, пiдроздiл. Окрiм цього, видiлення "повторної колективiзацiї" змушує читача шукати в змiстi "першу" колективiзацiю, а вона в заголовках не зазначається. При перевиданнi, очевидно, буде розширено й iсторiографiчний огляд, зважаючи на фундаментальнi видання з цiєї теми, що з'явились у свiт пiсля 2003 р.

Дуже слушними є iсторiософськi мiркування В.Литвина щодо долi людини i суспiльства у той час, моральної вiдповiдальностi iсторикiв перед суспiльством, адже саме перiод 1921-1938 pp. потребував вiд професiйних iсторикiв неабиякрi мужностi та здатностi корiнним чином переоцiнити сумну долю комунiзму, допомогти країнi зрозумiти, що пiд "марш ентузiастiв" будували щось не те. Автор пише: "Iсторiя - дуже складна наука. Щоб здобути в нiй здатнiсть робити свiжi i самостiйнi висновки, людина повинна бiльшу частину свого життя присвятити оволодiнню незлiченним обсягом iнформацiї ... Iсторики старшого поколiння, як правило, виявилися нездатними подолати засвоєнi з дитинства комунiстичнi стереотипи. Однi з них припинили творчу дiяльнiсть, iншi вiдiйшли вiд радянської тематики, третi помiняли позначки свого компасу на протилежнi, але зберегли недоторканою примiтивну марксистсько-ленiнську методологiю"18 . В.Литвин справедливо виокремлює внесок професора С. Кульчицького у "перегляд всiх основних постулатiв iсторiї радянської доби", який одну зi своїх праць у 1995 р. супровiв

стр. 204


пiдзаголовком, що показав її методологiчне призначення: "Спроба побудови концептуальних засад реальної iсторiї"19 .

Суттєвою перевагою цiєї книги В. Литвина є вмiле, органiчно вплетене у контекст загальноукраїнської iсторiї зображення подiй у Захiднiй Українi в 1921-1938 pp. Iсторiї захiдноукраїнських земель (навiть за обсягом - понад 110 с.) придiлено не менше уваги, нiж висвiтленню подiй у Великiй Українi. Автор провiв iдею, що уподiбнювала становище українцiв у мiжвоєнний перiод у складi чотирьох держав - вiдсутнiсть власної держави, залежнiсть долi українцiв вiд рiшень, якi приймалися за межами територiї України, в столицях чужих iнтересам українцiв держав. На вдале вирiшення В. Литвином цiєї проблеми, тобто об'єднання iсторичних подiй у Великiй i Захiднiй Українi, видiлення їх однотипностi, композицiйна побудова книги у такому стилi, що допомагає подолати в iсторичнiй лiтературi деяку вiдiрванiсть захiдноукраїнської iсторiї, слiд особливо звернути увагу. Це добрий шлях вирiшення як дидактичної проблеми - повернення пiзнавального iнтересу до Захiдної України, так i важливої iсторiографiчної, а саме досягнення соборностi української iсторiографiї. Iсторiографiчний огляд цього перiоду дає пiдстави для окреслення майбутнiх наукових пошукiв - в українськiй iсторiографiї немає жодної узагальнюючої працi про становище українських земель у Румунiї пiсля 1918 p., хоча там проживала мiльйонна українська громада, а в 1941-1944 pp. до них додалася ще й так звана "Транснiстрiя", яка теж не вивчена iсториками, хоч архiвних матерiалiв з її iсторiї є достатньо.

Третя книга В.Литвина - "Україна в Другiй свiтовiй вiйнi (1939-1945 pp.)" - з'явилася напередоднi вiдзначення 60-рiччя перемоги над нацистською Нiмеччиною, а тому її актуальнiсть була зумовлена не тiльки необхiднiстю системної роботи над унiверсальним пiдручником, а й, власне, полiтичними проблемами. Ця книга - ще один помiтний внесок у становлення україноцентричної концепцiї iсторiї Другої свiтової вiйни, подолання стереотипiв сталiнсько-брежнєвської iсторiографiї, що сфальсифiкувала iсторiю вiйни ще в процесi її створення21 . Сподiваннями на перенесення дискусiї навколо теми вiйни з площини суто полiтичної, iдеологiчної в русло наукове проникнутий i вiдомий лист десяти професорiв-iсторикiв до Президента України В.Ющенка, Голови Верховної Ради В.Литвина, Прем'єр-мiнiстра Ю.Тимошенко "Це потрiбно не мертвим - це потрiбно живим, або Чи можна монополiзувати iстину"22 . Вiдрадно, що концептуальнi пiдходи авторiв вiдкритого листа до оцiнки подiй Другої свiтової вiйни збiгаються з основними свiтоглядними висновками третьої частини проекту В.Литвина, а зважаючи на його високий державний статус, допоможе досягти утвердження в Українi того необхiдного державного протекцiонiзму в сферi iсторичної науки.

Держава, на думку вчених, має створити умови для вiльного, позбавленого тиску будь-яких полiтичних сил наукового осмислення подiй Другої свiтової вiйни. Наша iнтеграцiя у свiтове спiвтовариство має супроводжуватися цивiлiзованим, науковим поглядом на своє минуле, консолiдацiю суспiльства довкола нацiональної iдеї. А Україна в черговий раз вiдзначила ювiлей перемоги в тiнi Москви, яка перехопила iнiцiативу, без iстотного поступу у вирiшеннi проблеми воїнiв ША, без найменшого натяку на можливiсть прим3рення, що дало пiдстави журналiстам говорити про "нашу поразку в Другiй свiтовiй вiйнi"23 .

В.Литвин своєю книгою закрiплює той злам, якого досягли українськi iсторики за останнi 15 рокiв у трактуваннi подiй Другої свiтової вiйни. Вiдтепер Україна не розчиняється в Радянському Союзi. Майже бiльшiстю населення сприймається той факт, що вiйна для мiльйонiв українцiв розпочалася 1 вересня 1939 p., а для карпатської України - ще ранiше. А тому цiлком закономiрно, що подiї початку вiйни - 1939-1941 pp. - займають у структурi книги помiтне мiсце (понад 80 борiнок). Головну увагу придiлено зображенню України в роки окупацiї та битвi за неї (1943-1944 pp.). Подiї на iнших територiях Радянського Союзу i вiйна поза межами СРСР розглядаються на другому планi, у тiй мiрi, наскiльки вони

стр. 205


впливали на долю України (Сталiнградська битва, Тегеранська i Кримськi конференцiї). Значне мiсце В. Литвин вiдводить темi "Україна в перiод окупацiї", бо ця сторiнка iсторiї ще слабо вивчена й у сучаснiй iсторiографiї, не кажучи про радянську. Зовсiм не дослiджувалося повсякденне життя українського населення в умовах окупацiї, способи виживання людей, мотиви дiй радянської влади, яка готувала "випалену землю" для нацистiв, а в результатi поставила власне населення на грань виживання. При перевиданнi книги як частини унiверсального пiдручника варто буде додати новi сюжети, хоч би за матерiалами опублiкованої збiрки "Київ у днi нацистської навали"24 .

Звичайно, протягом 2005 р. в Українi з'явилося дуже багато нових праць з iсторiї Другої свiтової вiйни, вони продовжують виходити i далi. Є публiкацiї смiливi, гострi, полемiчнi, якi читаються з бiльшим iнтересом, нiж пiдручник. Але ж дидактична специфiка навчальної книги якраз i полягає у тому, щоб подати бiльшiсть точок зору, збалансувати їх, зробити виваженi та максимально обережнi оцiнки. Думається, що В.Литвину вдалося в цiй книзi - "найнебезпечнiшiй" з огляду сприйняття громадськiстю - суворо дотримуватися правди реальних фактiв, захищених вiд суб'єктивiзму. А така книга буде довго затребуваною читацькою аудиторiєю.

В четвертiй книзi проекту В.Литвина "Україна у першому повоєнному десятилiттi (1946-1955 pp.)" зображується перiод, який у сучаснiй iсторiографiї називають добою пiзньої сталiнщини, маючи на увазi полiтичний режим, або ж вiдбудовним перiодом, якщо в центр уваги поставити життя переважної бiльшостi населення. Радянська iсторiографiя вiдбудовному перiоду вiдводила одне п'ятирiччя - 1946-1950-тi pp., але згодом виявилося, що цей процес у кiнцi того часу не завершився, як твердила комунiстична партiя. А тому В.Литвин, як i бiльшiсть сучасних iсторикiв, повоєнний перiод розглядає в рамках десятирiччя (1946-1955 pp.). Аналiзуючи мiжнародне становище України, автор вiдзначає декларативний характер дiяльностi створеного 1944 р. зовнiшньополiтичного вiдомства. А iсторiя з п'ятимiсячним перебуванням на посадi наркома НКЗС УРСР О.Корнiйчука, що проявив зайву активнiсть, наочно показала справжнi намiри Кремля щодо України. В. Литвин синтезував працi останнiх 10-15 рокiв, якi достатньо глибоко висвiтлювали "бiлi плями" недавньої iсторiї - голод 1946-1947 pp., масовi репресiї пiзньої сталiнщини, депортацiї, що породили кримську проблему для сьогоднiшньої України, нацiонально-визвольну боротьбу ОУН та У ПА в Захiднiй Українi. Велику питому вагу у цiй книзi займають подiї, пов'язанi з боротьбою за владу "у верхах" пiсля смертi Сталiна, а власне українськi губляться на задньому планi. У цьому контекстi уявляється непростим завданням провести таку необхiдну для iсторичної науки україноцентричну лiнiю. Тим бiльше, що перiод був складний. В умовах централiзацiї всiх сфер життя центр його ваги перемiстився у Москву. Українська столиця перетворилася в периферiйне мiсто. Очевидно, щоб вийти з цiєї кризової ситуацiї (в iсторiї не буває пустих сторiнок, є ситуацiя, коли дослiдникам невiдомi тi чи iншi подiї, факти, явища), треба змiнювати методологiю дослiджень i розширювати їх джерельну базу. Варто було б пiдняти масив документiв, якi показують повсякденне життя людей того перiоду - житло, побут, харчування й iн. Та через призму повсякденностi виходити на свiтогляднi узагальнення щодо впливу зокрема тоталiтаризму на духовне життя, психологiчний стан суспiльства, що породили явища соцiальної мiмiкрiї, конформiзму. А поки що треба погодитися з В. Литвином, який стверджує, що той час (1946-1955 pp.) - "найбiльш загадковий для iсторикiв-професiоналiв перiод в iсторiї XX ст. Адже сталiнська тиранiя була всепроникною i створювала для тих, хто тодi жив i працював, дуже специфiчний i мало схожий на реальнiсть оточуючий свiт. Iсторики тiльки починають реконструкцiю цього пласту нашого життя"25 .

Не менш "загадковим" для науковцiв є й друге пiслявоєнне десятирiччя" якому присвячено п'яту книгу проекту В.Литвина - "Україна у другому повоєн-

стр. 206


ному десятилiттi (1956-1965 pp.)"- Це - доба, яка давно, з подачi публiцистiв (полiтологiв тодi в СРСР не було), була названа добою Микити Хрущова, "вiдлигою". Основнi iсторичнi процеси того перiоду - це змiни у мiжнародному становищi країни, балансування на гранi вiйни, реформаторська лихоманка, лiбералiзацiя суспiльно-полiтичного життя, суперечливi подiї в духовному життi: першiй полiт у космос та боротьба з космополiтизмом, антирелiгiйна кампанiя Хрущова й iншi добре вiдомi подiї та явища. А ось в iсторiографiчному планi ця доба має суттєву особливiсть: цiлковиту вiдсутнiсть радянських дослiджень (з 1964 до 1987 pp. iм'я Хрущова було заборонено, а тому майже нiхто з iсторикiв не торкався проблем другого повоєнного десятилiття). Тому книгу В.Литвина можна вважати i частиною унiверсального пiдручника, i самостiйним монографiчним дослiдженням. Своєрiдний виклад матерiалу спонукає до важливих iсторiософських висновкiв. Життя i дiяльнiсть М. Хрущова показують, як людина, що за Сталiна була керiвником України й проводила жорстку полiтику, ставши самостiйним вождем, залишила по собi в основному добру пам'ять, хоч i рясно пересипану анекдотами. Автор робить висновок, що не особистi риси керiвника визначали стиль його поведiнки, а глибиннi зрушення у радянському ладi, який уже в 1950-х pp. почала охоплювати системна криза.

Знову, як i в попереднiй перiод, щоб зрозумiти хiд подiй в Українi, треба звертатися до тих, якi вiдбувалися поза її межами. За оцiнкою В. Литвина, "доба Хрущова служить найкращою iлюстрацiєю цiєї тези. Адже на вершину компартiйно-радянської системи влади тодi дiсталася людина, яка тривалий час очолювала українську фiлiю державної партiї. Зв'язок Хрущова з українською компартiйно-радянською номенклатурою не переривався пiсля переходу до Москви"26 .

Зазначений перiод спричинився безпосередньо до формування тiєї iнтелектуальної елiти, що розбудила придушене прагнення українства до державностi, самостiйностi. Шiстдесятники, якi розпочинали з культурництва, переросли в нонконформiстiв, сформували альтернативний тоталiтарному iнтелектуально-духовний простiр. Принциповий поворот у розвитковi українського руху опору намiтився на зламi 1950-1960-х pp. Першими на шлях легальної боротьби з полiтичним режимом стали дисиденти 60-х - Л.Лук'яненко, I.Кандиба, В. Луцькiв.

Одна iз змiстовних лiнiй дослiджуваного перiоду (1956-1965 pp.) - дисидентство - плавно перекидає мiсток до шостої книги проекту В.Литвина "Україна: два десятилiття "застою" (1966-1985 pp.)", бо воно у другiй половинi 1960-х pp. i другiй половинi 1970-х pp. логiчно пiдвело до якiсно iншої його форми - правозахисного руху, що започаткувався в Українi пiсля Гельсинської наради 1975 р.

З наукового погляду ця книга В. Литвина є по сутi першим в українськiй iсторiографiї монографiчним дослiдженням перiоду "застою". Академiчна iсторична наука ще не дiйшла до цiєї епохи. Адже ще багато живих активних учасникiв тих подiй, не вiдклалися архiвнi справи, немає усталених оцiнок. Структурно книга вiдповiдає традицiйним пiдходам у характеристицi даного перiоду: мiжнародне становище, суспiльно-полiтичне життя, соцiально-економiчнi проблеми доби "застою", дисидентський рух, iдеологiя та культура "застiйної" епохи. Вiдiйти вiд цiєї стандартної схеми, виходячи з дидактичних закономiрностей, можна було б з допомогою видiлення основної, домiнантної свiтоглядної iдеї цього перiоду. Це б могла бути тема кризи тоталiтаризму й квазiфедералiзму на прикладi України 1966-1985 pp. I навколо цiєї iдеї побудувати iншi сюжетнi лiнiї. Однiєю з головних могла також бути iсторiя повсякденного життя, тим бiльше, що автор кiлька разiв вживає цю дефiнiцiю, але розкрити, iлюструвати, узагальнити її (при всьому багатствi джерельної бази) вiдмовився, спонукаючи до цього майбутнiх Дослiдникiв. Рацiональне ядро є й у такому пiдходi - якщо створюється унiверсальний пiдручник, який має бути синтезом, то спочатку треба написати конкретно-iсторичнi працi з усiх означених проблем.

стр. 207


В зображеннi В.Литвина (пiд впливом працi P. Пiхоя "Радянський Союз: iсторiя влади") основним полiтичним змiстом цiєї епохи (1966-1985 pp.) була дiяльнiсть корпорацiї полiтичних олiгархiв, яку очолив Л.Брежнєв, для утримання статусу СРСР як наддержави при цiлковитiй вiдмовi вiд реформ, що могли загрожувати її стабiльностi. Не випадково О. Некрич - колишнiй спiвробiтник-дисидент Iнституту iсторiї СРСР АН СРСР, а згодом американський професор - назвав той час "золотим вiком номенклатури".

Головний же свiтоглядний висновок iз цiєї книги В. Литвина полягає у тому, що перiод "застою" (1966-1985 pp.) генетично пов'язаний iз сучаснiстю i допомагає бiльш точно та об'єктивно оцiнити епоху, в якiй ми тепер живемо.

Безперечно, запропонований академiком В. Литвином варiант створення унiверсального пiдручника є вдалим, продуктивним. Є поле для вдосконалення пiдручникотворення як галузi української iсторичної дидактики. Для того щоб вивести цей проект на справдi європейський рiвень, варто звернутися до проблеми фiлософiї книги взагалi й пiдручника зокрема27 . У найбiльш загальному значеннi навчальна, пiдручна книга - це канон, що дає iстиннi знання. Але це не означає, що в пiдручнику iсторiї не може бути полемiки, неоднозначностi, рiзних точок зору. Таким є процес iсторичного пiзнання, i вiн має бути адекватно вiдображений у книзi. Всякий пiдручник є авторським. Не варто автору братися за суперзавдання - нiвелювати, замасковувати свою позицiю, цiннiснi установки, симпатiї чи антипатiї. А от замовчувати або спотворювати iншi точки зору, з якими автор не погоджується, вiн не має права. Пiдручник створюється для того, щоб навчати вчитися, думати, розмiрковувати, а тому вiн повинен мати вiдкритий характер, враховувати iнтереси всiх верств суспiльства. За визначенням В.Анталовського, "пiдручник пишеться для народу"28 .

Що варто було б доопрацювати в шестикнижковому проектi академiка В.Литвина? По-перше, визначити та узагальнити мiсце iсторiографiчного огляду у структурi великих тем. Мабуть, iсторiографiя й коротка характеристика джерел повиннi передувати роздiлу, а не завершувати його. По-друге, в сучасному пiдручнику iлюстрацiї, схеми, малюнки виконують не, власне, iлюстративну, а дидактичну, навчальну функцiю. Не вмотивованої, не поясненої фотографiї не повинно бути у книжцi зовсiм. Через недогляд художнього редактора в цьому проектi є ряд грубих помилок - у п'ятiй i шостiй книгах вмiщено кiлька тих самих фото, причому в першiй книзi вони просто не вiдповiдають хронологiчним межам. В останнiх трьох книжках переважають радянськi пропагандистськi фото, що можуть сформувати у молодi спотворене уявлення про тогочасну дiйснiсть. Виправданим є вмiщення документiв та матерiалiв до основних роздiлiв, але вони мають бути пов'язанi з текстом або ж мiстити запитання для їх самостiйного аналiзу. Взагалi автор пройшов бiльшу частину шляху до створення не пiдручника в традицiйному розумiннi, а до навчально-методичного комплекту, тобто книги, що мiстила б навчальну програму, основний змiст предмета, методичнi рекомендацiї, теми рефератiв, курсових, дипломних праць, хрестоматiю й iншi компоненти. Подiбний НМК створений колегами з полiтологiї29 .

I ще одне. Пiдготовка й видання пiдручникiв з iсторiї мають здiйснюватися у спецiалiзованих, добре вiдомих в Українi видавництвах, якi мають кадри фахових редакторiв. Це убезпечить вiд багатьох помилок, якi, на жаль, є в цьому проектi, особливо в чотирьох останнiх книгах. Є багато коректорських помилок (в iсторичнiй лiтературi помилки в датах просто неприпустимi), не унiфiковано прiзвища. Навiть у вихiдних даних формат зазначений невiрно (60x90/16 замiсть 60x84/16 фактично). Очевидно, що треба посилити контроль Книжкової палати за станом видання навчальної лiтератури й дотриманням стандартiв (технiчних i санiтарно-гiгiєнiчних) .

I останнє. Пiдручник повинен мати вiдповiдний гриф Мiнiстерства освiти та науки України, тобто пройти не полiтичну чи iдеологiчну, а педагогiчну (дидактичну) цензуру, що тiльки полiпшить його якiсть.

стр. 208


1 Див.: Iльге В. Нацiональна iсторiя на прикладi зображення доби Київської Русi в українських пiдручниках з iсторiї // Українська iсторична дидактика: Мiжнародний дiалог. - К., 2000. - С. 77.

2 Там само. - С. 76-77.

3 Iсторiя та iсторiографiя в Європi. - К., 2004. - Вип. З // Iсторична наука як засiб полiтичної легiтимацiї в Нiмеччинi та в Українi у XX столiттi. - С 7, 14.

4 Там само. - С 14.

5 Там само. - С. 8.

6 Гломозда К.Ю. Стан української iсторiографiї та визначення її ролi в сучасному суспiльствi // Магiстерiум. - Вип. 17. - Iсторичнi студiї. - К., 2004. - С. 82.

7 Вiтчизняна iсторiя в школах i вузах України: останнє десятирiччя // Збiрник матерiалiв семiнару Київського проекту iнституту Кеннана та Iнституту iсторiї України НАН України, 3 жовтня 2002 р. - К., 2002. - С. 8.

8 Див.: Ким Ю. Обвиняются... учебники: Ефим Звягильский оценил свою честь в десять миллионов // Киевские ведомости. - 2001. - 17 января. - С. 10.

9 Вiтчизняна iсторiя в школах i вузах України... - С. 18.

10 Шпак В. Калиновий прапор над рейхстагом // Урядовий кур'єр. - 2005. - 12 травня. - С. 7.

11 Литвин В.М. Україна: доба вiйн i революцiй (1914-1920 pp.) - К., 2003. - 488 с; Литвин В.М. Україна: мiжвоєнна доба (1921-1938 pp.)- - К., 2003. - 512 с; Литвин В.М. Україна в Другiй свiтовiй вiйнi (1939-1945). - К., 2004. - 464 с; Литвин В.М. Україна у першому повоєнному десятилiттi (1946-1955). - К., 2004. - 240 с; Литвин В.М. Україна у другому повоєнному десятилiттi (1956-1965). - К., 2004. - 272 с; Литвин В.М. Україна: два десятилiття "застою" (1966-1985). - К., 2004. - 256 с.

12 Смолiй ВЛ. Передне слово // Литвин В.М. Україна: доба вiйн i революцiй. - С. 5.

13 Вiтчизняна iсторiя в школах i вузах України... - С. 33.

14 Там само. - С. 34.

15 Савченко В А. Двенадцать войн за Украину. - Харьков, 2005. - 415 с.

16 Литвин В.М. Україна: доба вiйн i революцiй (1914-1920 pp.)- ~ С. 447-448.

17 Голод 1932-1933 рокiв в Українi: причини та наслiдки / Вiдп. ред. В. М. Литвин. - К., 2003. - 888 с; Голодомор 1932-1933 рокiв як величезна трагедiя українського народу // Матер. Всеукр. наук. конф. Київ, 15 листоп. 2002 р. - К., 2003. - 280 с

18 Литвин В.М. Україна: мiжвоєнна доба (1921-1938 pp.)- ~ C. 363.

19 Кульчицький С.В. УСРР в добу нової економiчної полiтики (1921-1928 pp.). Спроба побудови концептуальних засад реальної iсторiї. - К., 1995.

20 Див.: Калакура Я.С Українськi iсторики на шляху до соборностi нацiональної iсторiографiї // Вiсник Київського нацiонального унiверситету. - Серiя "Iсторiя". - Вип. 54. - К., 2001. - С 10-14.

21 Станислав Кульчицкий: "Советская история войны была сфальсифицирована еще в процессе создания" // Вечерние вести. - 2005. - 6-12 мая. - С. 13.

22 "Це потрiбно не мертвим - це потрiбно живим, або чи можна монополiзувати iстину" // День. - 2005. - 9 квiтня. - С. 7.

23 Магдиш I. Наша поразка у Другiй свiтовiй вiйнi // Дзеркало тижня. - 2005. - 4-10 червня.

24 Київ у днi нацистської навали: За документами радянських спецслужб. - К., Львiв, 2003 p. - 528 с.

25 Литвин В. М. Україна у першому повоєнному десятилiттi (1946-1955 pp.). - С. 191.

26 Литвин В. М. Україна у другому повоєнному десятилiттi (1956-1965 pp.) - С. 229.

27 Див.: Куфаев М.Н. Проблемы философии книги. Книга в процессе общения. - М., 2004. - 188 с.

28 Анталовський В. Пiдручник пишеться для народу // УIЖ. - 1997. - N6. - С 151.

29 Див.: Полiтологiя. Навчально-методичний комплекс: Пiдручник. - К., 2004. - 704 с

The article includes historiographical and didactic views upon the universal textbook from the Ukrainian History on the base of six monographic surveys of the academician V.Lytvyn.


© elibrary.com.ua

Permanent link to this publication:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/ДИДАКТИКА-IСТОРIЇ-ЯКИМ-МАЄ-БУТИ-УНIВЕРСАЛЬНИЙ-ПIДРУЧНИК-З-УКРАЇНСЬКОЇ-IСТОРIЇ

Similar publications: LRussia LWorld Y G


Publisher:

Олександр ПанContacts and other materials (articles, photo, files etc)

Author's official page at Libmonster: https://elibrary.com.ua/Ukraine

Find other author's materials at: Libmonster (all the World)GoogleYandex

Permanent link for scientific papers (for citations):

ДИДАКТИКА IСТОРIЇ: ЯКИМ МАЄ БУТИ УНIВЕРСАЛЬНИЙ ПIДРУЧНИК З УКРАЇНСЬКОЇ IСТОРIЇ // Kiev: Library of Ukraine (ELIBRARY.COM.UA). Updated: 24.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/ДИДАКТИКА-IСТОРIЇ-ЯКИМ-МАЄ-БУТИ-УНIВЕРСАЛЬНИЙ-ПIДРУЧНИК-З-УКРАЇНСЬКОЇ-IСТОРIЇ (date of access: 02.12.2021).


Comments:



Reviews of professional authors
Order by: 
Per page: 
 
  • There are no comments yet
Related topics
Publisher
Олександр Пан
Львiв, Ukraine
383 views rating
24.08.2014 (2656 days ago)
0 subscribers
Rating
0 votes
Related Articles
А вообще весь этот кейс с комиками во власти заставил понять, что киношный сценарий разительно отличается от реальной большой политики, где побеждает трезвый, незамутненный запрещенными веществами ум, холодный расчет и опыт – как обязательные составляющие личности, дерзающей определять путь миллионов человек.
Catalog: Разное 
2 days ago · From Naina Kravetz
Когда менять резину на зимнюю в 2021 году?
2 days ago · From Україна Онлайн
Запрещает ли PayPal азартные игры?
Catalog: Экономика 
3 days ago · From Україна Онлайн
IN THE INTERESTS OF ENERGY STABILITY
8 days ago · From Україна Онлайн
Аварии на топливе Westinghouse случались и ранее, начиная с 1979 года, когда произошла крупнейшая в истории США авария на АЭС Три-Майл-Айленд, в результате которой зафиксировано расплавление 50% активной зоны реактора. Далее Westinghouse делала попытки торговать с Чехией, однако опасные эксперименты по замене оригинального топлива окончились досрочной его выгрузкой из 1-го энергоблока АЭС Темелин в январе 2007 года, по причине его сильной деформации. Вышедшие из строя вэстингхаусовские тепловыводящие сборки на 3-м энергоблоке Южно-Украинской АЭС были в экстренном порядке заменены на стандартные ТВЭЛовские.
Catalog: Экология 
9 days ago · From Naina Kravetz
HISTORY OF ROADS AND GROUND TRANSPORT ACCORDING TO ARCHEOLOGICAL DATA
Catalog: История 
10 days ago · From Україна Онлайн
BASIC UNIT FOR THE AMERICAN ACCELERATOR
11 days ago · From Україна Онлайн
TRANSITION TO CONTROLLED EVOLUTION OF THE BIOSPHERE
Catalog: Биология 
11 days ago · From Україна Онлайн
DEVONIAN PALEOSOILS OF THE ANDOMA MOUNTAIN
11 days ago · From Україна Онлайн
Безопасно ли брать кредит в Интернете?
Catalog: Экономика 
12 days ago · From Україна Онлайн

Actual publications:

Latest ARTICLES:

ELIBRARY.COM.UA is an Ukrainian library, repository of author's heritage and archive

Register & start to create your original collection of articles, books, research, biographies, photographs, files. It's convenient and free. Click here to register as an author. Share with the world your works!
ДИДАКТИКА IСТОРIЇ: ЯКИМ МАЄ БУТИ УНIВЕРСАЛЬНИЙ ПIДРУЧНИК З УКРАЇНСЬКОЇ IСТОРIЇ
 

Contacts
Watch out for new publications: News only: Chat for Authors:

About · News · For Advertisers · Donate to Libmonster

Ukraine Library ® All rights reserved.
2009-2021, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map)
Keeping the heritage of Ukraine


LIBMONSTER NETWORK ONE WORLD - ONE LIBRARY

US-Great Britain Sweden Serbia
Russia Belarus Ukraine Kazakhstan Moldova Tajikistan Estonia Russia-2 Belarus-2

Create and store your author's collection at Libmonster: articles, books, studies. Libmonster will spread your heritage all over the world (through a network of branches, partner libraries, search engines, social networks). You will be able to share a link to your profile with colleagues, students, readers and other interested parties, in order to acquaint them with your copyright heritage. After registration at your disposal - more than 100 tools for creating your own author's collection. It is free: it was, it is and always will be.

Download app for smartphones