Автор: О. Б. ГОЛОВКО
(Київ)
У статтi на фонi мiжнародного життя Схiдної Європи в серединi XIII ст. розглядається перебiг взаємовiдносин держави Романовичiв iз Золотою Ордою.
Iсторiя вторгнення монгольських полчищ до Схiдної та Центральної Європи, створення нової полiтичної системи у схiднiй частинi європейського континенту постiйно перебуває в центрi уваги дослiдникiв, має величезну iсторiографiю1 . Проте накопичення iнформацiї, вироблення нових пiдходiв, пошук оригiнальних напрямкiв аналiзу джерел сприяють виникненню нових питань у науковцiв, спонукаючи їх до подальшого дослiдження iсторiї величезної держави монгольських ханiв, вивчення механiзмiв взаємовiдносин державних новоутворень монголiв у прикаспiйських та причорноморських степах з країнами та народами Центрально-Схiдної Європи.
Автор запропонованої статтi робить спробу на пiдставi узагальнення висновкiв попередникiв та власних спостережень представити картину взаємовiдносин державного об'єднання Данила та Василька Романовичiв з монголами в контекстi мiжнародного життя 40-х - 50-х рокiв XIII ст.
Вочевидь, що напад монголiв на давньоруськi князiвства, у тому числi їх похiд на Волинь та Галичину взимку 1240-1241 р., не були якоюсь несподiванкою для князiв Данила та Василька Романовичiв. На Русi було вiдомо, що в 1229 р. вiдбулася виправа монгольських полкiв на р. Урал (Яiк) та у Поволжя, де були розбитi половцi, саксини та волзькi булгари. В першiй половинi 30-х рокiв вiдбувалися постiйнi конфлiкти монголiв та волзьких булгар, якi закiнчилися повним розгромом держави останнiх у 1236 р.2 . В 1235 р., за свiдоцтвом персидського письменника Абдаллаха iбн Фазлаха, на курултаї в Каракорумi монгольськi хани вирiшили "спрямувати переможний меч на голову вождiв русiв та асiв"3 , здiйснити похiд проти народiв Схiдної Європи. В другiй половинi 30-х рокiв почався наступ монголо-татарських полчищ на захiд. В груднi 1237 р. монголи напали на схiднослов'янську Рязанську землю.
Русь не була готова дати належну вiдсiч нападникам: у той час у Схiднiй Європi рiзко загострюються мiжкнязiвськi вiдносини. Одним з головних конфлiктiв тодi була велика вiйна в Пiвденнiй Русi, в якiй брали участь Чернiгiвщина, Київщина, Смоленщина, Волинь i Галичина. Володарi цих земель активно залучали до конфлiкту сусiдiв: Угорщину, Польщу, половцiв, ятвягiв та литовцiв. Зазначимо перш за все, що i монгольська експансiя, i зазначена вiйна драматично позначилися на долi Києва. 1236 року в цьому мiстi князем став Ярослав Всеволодович, союзник Данила Романовича та смоленського князя Володимира Рюриковича4 . Останнiй до того часу активно боровся в Середньому Поднiпров'ї з чернiгiвськими князями. На початку 1238 р. Ярослав Всеволодович, довiдавшись про загибель брата владимирського князя Юрiя, повертається на батькiвщину. Мiсто на Днiпрi займає чернiгiвський князь Михайло, а в Галичi тодi правив його син Ростислав. "И потом, - пише галицько-волинський лiтописець, - приде Ярослав Суж-
стр. 3
дальский и взя Киев под Володимером, не мога его удержати, йде пакы Суждалю. И взя под ним Михаил, а Ростислава сына своего, остави в Галичи"5 .
Князi Михайло Всеволодович i Ростислав Михайлович влiтку 1238 р. вiдвоювали у Данила Перемишль, але це був їх останнiй успiх. У другiй половинi 1238 p., скориставшись вiдсутнiстю князя Ростислава в Галичi, Данило пiдiйшов до мiста, i пiсля нетривалої облоги на третiй день взяв столицю Прикарпаття. "Данило же, - пише галицький книжник, - вниде во град свой и прийде ко пречисте святей Богородици, и прия стол отца своего, и обличи победу, и постави на Немечьскых вратех хоруговь свою"6 . Наприкiнцi 1239 р. монголи на чолi з ханом Менгу вперше пiдiйшли до Киева, але не захопили його. Незначний час Київ тримав смоленський князь Ростислав Мстиславич, але був вибитий новим галицьким володарем. Князь Данило посадив тут тисяцьким боярина Дмитра. Саме Дмитро очолив оборону мiста наприкiнцi 1240 р.
Важливо пiдкреслити, що на момент захоплення Києва монголами в Пiвденнiй Русi фактично вiдновилося державне утворення, прообразом якого було полiтичне об'єднання Романа Мстиславича початку ХНI ст. Його сини Данило та Василько Романовичi майже тридцять п'ять рокiв боролися за це. Протягом майже всiєї першої половини ХНI ст. на Волинь i особливо на Галичину висловлювали претензiї численнi схiднослов'янськi та iноземнi володарi, але те, що саме Романовичi досягли успiху, не було iсторичною випадковiстю. Безумовно, останнi акорди епопеї по вiдновленню держави Романа здiйснювалися вже в умовах монгольської навали, яка значною мiрою пiдiрвала силу суперникiв Данила та Василька. Але все ж головним моментом у вiдновленнi об'єднаного Галицько-Волинського князiвства-держави були величезна воля, ратний запал та в цiлому вдала дипломатiя Романовичiв. Неабияке значення мала соцiальна пiдтримка князiв на Волинi, вiдновлення такої на Галичинi, де на середину XIII ст. пiдсилюється табiр прихильникiв Романовичiв. Хоча слiд зазначити, що галицький книжник значно перебiльшує любов та приязнь галичан до братiв Романовичiв.
Вiрогiдно, 6 грудня 1240 р. пiсля тривалої облоги монголам вдалося захопити Київ. Вiдчуваючи недостатнiсть сил для опору нападникам, князь Данило вирушає до Угорщини, прагне створити союз проти кочiвникiв. Волинський князь попрямував на захiд ще до приходу монголiв до Києва ("...ехал бяше Данил угры королеви и еще бяшеть не слышал приход поганых татар на Кыев"7 ), де почав вести переговори про спiльнi дiї проти нападникiв. Цей союз мав бути скрiплений шлюбом дочки короля Бели IV та старшого сина Данила Лева. Угода з королiвським правлячим домом мала гарантувати подальше невтручання угорцiв у галицькi справи. Проте Бела вiдмовив Даниловi8 .
Протягом грудня 1241 р. монгольськi вiйська розорили Волинь i Галичину. Хронiст Рогерiй повiдомляє, що пiд кiнець цього мiсяця до Угорщини прийшло повiдомлення про пiдкорення монголами сусiдньої Русi9 . Але, можливо, що бої в захiдноруських землях продовжувалися i в сiчнi 1241 р. Лiтопис розповiдає про захоплення монголами Колодяжина, Кам'янця, Володимира, Галича та iнших мiст10 . Необхiдно зазначити, що бойовi дiї з монголами в захiдноруських землях не тривали довго, хоча ряд мiст чинили завойовникам вiдчайдушний опiр. Кочiвникам, зокрема, не вдалося захопити Кременець, Данилiв та нещодавно побудований Данилом Холм. Загалом ступiнь розорення захiдноруських земель була меншою, нiж пiвнiчного сходу Русi.
В 1241-1242 pp. монгольськi ратi воювали безпосередньо з вiйськами католицьких країн, а саме з полками володарiв Польщi, Угорщини, Чехiї та Германiї11 . Необхiдно зазначити, що тут, як i на Русi, у противникiв монголiв не було єдностi. Внутрiшнi протирiччя мiж монархами Центральної Європи виявилися бiльш сильними, нiж бажання об'єднати спiльнi зусилля для бороть-
стр. 4
би iз страшною небезпекою. В той час головним для найбiльш потужних полiтикiв Європи - римського папи Григорiя IX та германського iмператора Фрiдрiха II - був конфлiкт мiж собою, а не загроза зi сходу. Великопольським та сiлезьким рицарям, яким допомагали невеликi загони хрестоносцiв: тамплiєрiв, iоаннiтiв, тевтонцiв (останнi у зв'язку з нападом монголiв на Польщу тимчасово вiдмовилися вiд наступу на Псков!), на пiдтримку йшов лише чеський король Вацлав, але вiн запiзнився: 9 квiтня 1241 р. пiд Легницею монголи вiдсвяткували свою чергову перемогу.
Угорщина, незважаючи на всi заклики її короля Бели IV, також не отримала будь-якої допомоги нi вiд iмператора, нi вiд папи. Країна, послаблена внутрiшнiми сварами, була не здатна органiзувати належний опiр монгольським полчищам. 11 квiтня 1241 р. при Шайо вiйсько угорського короля Бели IV було повнiстю розгромлене, а країна - розорена кочiвниками.
Навiть близька смертельна небезпека для Германiї не змусила iмператора Фрiдрiха II покинути Iталiю. Iмператор посилав туди лише iнструкцiї вiдносно заходiв, якi слiд було вжити проти монголiв. А його суперник - майже столiтнiй папа Григорiй IX у той час розробляв плани про те, як використати ситуацiю, що склалася, на свою користь. Є iнформацiя, що у папи виникла iдея вступити в тiсну взаємодiю проти ворогiв з монголами, але його смерть 21 серпня 1242 р. перешкодила реалiзацiї цих намiрiв.
В груднi 1241 р. монгольськi полчища вийшли на береги Адрiатики, але через деякий час повернули на схiд. 11 грудня помер великий каан ("великий хан") Угедей, що вимагало участi Бату та його наближених у виборах нового володаря12 . Вiдхiд завойовникiв на схiд розпочався весною 1242 p., коли монголи отримали iнформацiю про подiї в монгольськiй ставцi.
Є всi пiдстави думати, що в 1241 - 1243 pp. мiж монгольською верхiвкою та Романовичами ще не була налагоджена якась система взаємовiдносин, оскiльки, як вважає В.Л.Єгоров, зворотний похiд кочiвники здiйснювали дуже повiльно. Тiльки взимку 1242 - 1243 pp. монгольськi орди появляються знову в причорноморських та прикаспiйських степах13 .
Поряд з цим необхiдно зазначити, що в першiй половинi 40-х рокiв деякi пiвденнi володiння Русi потрапляли в той чи iнший ступiнь залежностi вiд монголiв, ставали структурними складовими величезної кочiвницької iмперiї. Тут слiд сказати про прикордоннi зi степом зони пiвденноруських та захiдноруських земель, а саме про Переяславльський край, Поросся, Пониззя, землi берладникiв ("вигонцiв галицьких") та iн. Монгольська ставка в Сараї, а також монгольськi воєначальники (темники) прагнули встановити й утримувати над ними свiй безпосереднiй контроль. Так, у XII ст. населення Дунайсько-Днiстерського межирiччя перебувало значною мiрою пiд контролем Галичини. На початку ХНI ст., в пору громадянської вiйни, вплив Галича в цьому регiонi зменшується, хоча берладники взяли активну участь у першому зiткненнi з монголами пiд час калкських подiй 1223 р. В першiй половинi ХНI ст. на частину земель мiж Карпатами та Днiстром посилило свiй вплив Королiвство Угорщина14 . Монгольська експансiя призвела до страшного розорення Днiстровсько-Дунайського межирiччя, яке потрапляє пiд владу степовикiв15 . Вiдомо, що в 40-i pp. Переяславльським краєм безпосередньо управляв монгольський намiсник16 .
Подiбну систему залежностi можна прослiдкувати й стосовно Болохiвської землi, володарi якої опинилися на початку 40-х pp. XIII ст. пiд патронатом монгольських воєначальникiв i, як розповiдає лiтопис, поставляли хлiб загарбникам ("Оставили бо их татарове, да им орють пшеницю и проса")17 . Безсумнiвно, конфлiкт з васалами монголiв мiг мати дуже негативнi наслiдки для Данила, однак галицько-волинський князь проявив у цiй ситуацiї рiшучiсть, тим бiльше, що болохiвцi загрожували галицькому Пониззю.
стр. 5
Весною чи лiтом 1241 p. князь Ростислав, який вступив у взаємодiю з галицькими боярами, вирушив з Чернiгова на захiд. По дорозi до нього приєдналися болохiвцi. Об'єднаними силами вони напали на Пониззя, де оточили центр ареалу мiсто Бакоту. Оборону мiста очолив воєвода князя Данила канцлер Кирило, якому було доручено заздалегiдь навести тут порядок пiсля боярського панування. Канцлеру вдалося завдати поразки нападникам, i невдовзi Ростислав змушений був повернутися додому. Дiзнавшись про цей напад, Данило вирушив на болохiвськi землi, де повнiстю знищив союзнi монголам мiста-фортецi. Цей похiд пiзньої осенi 1241 р. привiв до вiдновлення влади Данила на Болохiвськiй землi, а також до розвалу ворожої Романовичам коалiцiї.
Дещо пiзнiше князь Данило (вiн тодi перебував у Холмi), отримав вiд половця на iм'я Актай iнформацiю про те, що його розшукують якiсь монгольськi воєначальники Манiман та Балай за наказом хана Бату, який повернувся з Угорщини. Основнi монгольськi орди на чолi з Бату з'явилися, як зазначалося вище, у причорноморських та прикаспiйських степах взимку 1242-1243 pp.18 , тому є пiдстави думати, що iнформацiю вiд половця князь Данило отримав десь у серединi 1243 р. Вiн вирiшив ухилитися вiд контактiв з монгольською верхiвкою, оскiльки тодi зустрiч з Бату нiчого доброго йому не могла принести. Вiдомо, що пiсля цього монгольськi полки розорили волинськi землi в районi Влодави (ареал мiж Холмом та Берестям) i "много зла створше"19 .
В 1243 - 1245 pp. в нижньому Поволжi формується державне утворення монголiв на чолi з ханом Бату. Мова йде про полiтичне утворення, яке було захiдною частиною величезної iмперiї кочiвникiв. Назва цiєї держави, яку до 1255 р. очолював Бату, в першi роки її iснування чiтко не визначена. Досить часто джерела називають її "країною кипчакiв", "країною Дешт-i-Кiпчак", "Улусом Джучi", "Улусом Бату". В 70-х роках ХНI ст. з'явилася назва "Орда". А назва "Золота Орда" почала поширюватися не ранiше XIV ст., тобто в той час, коли фактично держави у тому виглядi, як її створив Бату, вже не було. Проте ми у подальшому текстi будемо для зручностi викладу використовувати назву держави монголiв Поволжя середини ХНI ст. - "Золота Орда"20 .
17 серпня 1245 р. Данило та Василько в битвi пiд Ярославом здобули перемогу над своїми головними суперниками. Ця перемога, як пише Г.Вернадський, "зробила галицького князя Данила Романовича наймогутнiшим з володарiв на сходi Центральної Європи, i Бату поспiшив випередити будь-яку спробу з боку Данила вiдстояти свою незалежнiсть"21 . Як нам здається, цей погляд спрощує реальнi вiдносини, якi склалися мiж Данилом та Бату в серединi 40-х рокiв XIII ст.
"В лето 6758, - повiдомляє галицько-волинський лiтопис. - Приславшу же Могучееви посолъ свои к Данилови и Василкови, будущю има во Дороговьскыи: "Дай Галич". Пiсля наради з Васильком Данило вирiшив їхати до Сараю, щоб у безпосереднiх переговорах з Бату домовитися про подальшi вiдносини з монголами ("И думав с братом своимъ и поеха ко Батыеви река: "Не дамъ полу отчины своей, но еду к Батыеви самъ"22 ). В лiтературi утвердилася думка, що в той час у Сараї вирiшили вiдiбрати у Данила Галичину i вiддати її якомусь iншому князевi (можливо, суздальському Ярославу Всеволодовичу)23 . З контексту лiтопису складається враження, що в цих подiях певну автономнiсть у дiях проявив монгольський темник Могучей (Мауцiй), який, вiрогiдно, навiть без узгодження iз Сараєм, здiйснив свiй демарш стосовно Романовичiв.
Тому Данило та Василько Романовичi вирiшили захищати свої права, вступивши безпосередньо в контакти з ханом Бату. Як справедливо зазначає
стр. 6
I.П.Крип'якевич, князь Данило вирушив захищати в Ордi свою "напiвбатькiвщину" - Галичину24 . За даними католицького мiсiонера Плано де Карпiнi, Романовичi ретельно готувалися до подорожi, домовились з Бату про надання Даниловi охоронної грамоти25 . Це було дуже важливо, оскiльки невдовзi пiсля подорожi Данила в Сараї було вбито чернiгiвського князя Михайла. Отруєний був у ханськiй ставцi i суздальський князь Ярослав Всеволодович, батько князiв Олександра та Андрiя. Можна повнiстю погодитися з точкою зору В.I.Стависького, що загибель цих князiв стала наслiдком суперечностей мiж двома монгольськими полiтичними центрами - Каракорумом та Сараєм, оскiльки перший з них пiдтримував Михайла, а другий - Ярослава26 .
Хоча спiлкування з могутнiм монгольським володарем Бату, судячи з його опису галицьким книжником, мало вкрай принизливий для руського володаря характер, проте Данило добився в Ордi великої дипломатичної перемоги. Хан визнав права Данила на Волинь i Галичину ("и поручена бысть земля его ему, иже беаху с нимь"). Вочевидь, тепер, перебуваючи пiд патронатом Бату, Даниловi було легше протистояти iншим монгольським ханам i темникам. На думку I.П.Крип'якевича, тепер галицько-волинськi князi мали висилати на вимогу ханської ставки допомiжне вiйсько, а iнколи платити данину27 . Проте ступiнь цiєї залежностi держави Романовичiв вiд Сараю саме в другiй половинi 40-х рокiв не варто перебiльшувати. Головну увагу монгольська ставка тодi придiляла Пiвнiчно-Схiднiй Русi та Поднiпров'ю. Перебування в Сараї та переговори з ханом Бату не призвели до рiзкого погiршення рiвня суверенностi держави Данила та Василька. В цьому вiдношеннi Пiвденно-Захiдна Русь, як це справедливо пише М.Ф.Котляр, була у значно кращому становищi порiвняно з Пiвнiчно-Схiдною, де монголи здiйснили перепис населення, органiзували жорстоку систему збору подушного податку, проводили рекрутськi набори28 . До цього необхiдно додати, що в пiвденно-захiдних землях Русi не iснувала система баскачества, яку можна спостерiгати в Пiвнiчно-Суздальськiй Русi, монгольська ставка не вимагала щорiчних приїздiв захiдноруських князiв до Сараю для демонстрацiї своєї васальної пiдлеглостi.
Тут необхiдно звернути увагу на те, що наслiдки монгольської навали були вiдмiнними для рiзних країн, по яких у першiй половинi ХНI ст. завдали удару полчища кочiвникiв. Руськi князiвства, на вiдмiну вiд багатьох країн Сходу не були повнiстю пiдкоренi монголами i не ввiйшли до адмiнiстративно-територiального складу їх державного утворення, а потрапили в залежнiсть вiд Золотої Орди. Американський дослiдник Ч. Дж. Гальперiн пояснює це не тим, що монголи не могли управляти землеробськими суспiльствами, або опором загарбникам з боку населення Русi, а периферiйним положенням останньої. Видатки вiд податей з руських земель не окупалися витратами на пряме їх адмiнiстрування монголами29 . До цього необхiдно додати, що загарбницькi походи виснажили їх. У той час вiдбувався розпад єдиного державнополiтичного органiзму кочiвникiв, мiж окремими частинами крихкої iмперiї виникли величезнi суперечностi, якi призводили до конфлiктiв та воєн.
Данило, повернувшись iз Сараю i вiдчуваючи можливiсть подальшого погiршення взаємин iз Золотою Ордою, вирiшив використати наслiдки цiєї подорожi для пiдготовки до боротьби з монголами. Саме тодi Данило встановив добрi стосунки iз своїми захiдними сусiдами - Угорщиною та Польщею. Мотивацiю дiй угорського короля Бели чiтко визначає лiтописець: "Бояся бо ся его, яко был бе в татарех, победи Ростислава и угры"30 . В 1247 p. було укладено шлюб Лева Даниловича i дочки угорського короля Бели Кон-станцiї. Пiсля смертi мазовецького князя Конрада в 1247 р. у Данила встано-
стр. 7
вилися дружнi вiдносини з його сином князем Земовитом, разом з яким вiн у подальшому неодноразово веде вiйни проти ятвягiв. Паралельно галицький князь нормалiзував вiдносини з кракiвським володарем Болеславом Сором'язливим.
Тодi ж руський володар встановив тiснi контакти з римською курiєю. Необхiдно зазначити, що саме в той час папство проводило активну полiтику щодо поширення свого впливу на країни як Схiдної, так i Центральної Європи. У стосунках з монголами курiя вбачала два можливих сценарiї розвитку подiй. Перший варiант, до якого схилялося папство, полягав у встановленнi добрих вiдносин з монголами, а потiм поширеннi впливу католицької церкви як на кочовикiв, так i на країни та народи, що потрапили в залежнiсть вiд монгольських ханiв, у тому числi й руськi князiвства. Другий варiант передбачав використання антиординської боротьби народiв Схiдної Європи, зокрема Русi, проти загарбникiв31 . У взаєминах з курiєю в другiй половинi 40-х рокiв Данило Романович сподiвався використати авторитет Риму в контактах з центральноєвропейськими монархами. Знаючи непримиримiсть Риму в релiгiйному питаннi, князь Данило не вiдкидав вiрогiднiсть переговорiв на тему можливого єднання церков, але умовою для цього ставив надання Заходом реальної допомоги Русi в боротьбi з ординцями.
Визначення всiх параметрiв схiдної полiтики папства є дуже важливим, оскiльки, як справедливо зазначає О.В.Назаренко, у дослiдникiв ще немає "повної ясностi в питаннi про роль та реальнi цiлi папської полiтики в цiй частинi Європи, її взаємозв'язку з дiями Риму на пiвденному заходi Русi, в Галицько-Волинськiй Русi"32 . Необхiдно зазначити, що римська курiя в цьому планi прагнула налагодити контакти i з Владимире-Суздальським князiвством. Зокрема, на думку Б.Я.Рамма, взимку 1245-1246 pp. з Суздаля в Лiон було направлено посольство до понтифiка33 . Безумовно, що полiтику папства не можна розглядати лише крiзь призму релiгiйно-церковної дiяльностi -мiсiонерської дiяльностi курiї, її прагнень пiдкорити Русь у релiгiйному вiдношеннi. Тут треба враховувати й обставини жорстокої боротьби, яка тодi продовжувала точитися в Центральнiй Європi, а також те, що в серединi 40-х pp. багато захiдноєвропейцiв вiрили, що незабаром вiдбудеться нове вторгнення монголiв до Центральної Європи, а саму їх появу пов'язували з кiнцем свiту34 .
З травня 1246 р. папа Iнокентiй вiдправив сiм листiв рiзним адресатам, в яких простежувався комплексний план папства, що стосувався полiтики курiї як православної Європи, так i монголiв. Зокрема, понтифiк просить Данила допомогти особам, яким папа доручав збирати iнформацiю про монголiв. В одному з послань папа брав державу Данила пiд свою опiку35 . Тодi ж Iнокентiй направляє одному з прибалтiйських єпископiв листа, в якому надає йому право призначати єпископiв та священикiв на Русь, тобто фактично папа розпочав процес навернення Русi до латинства.
Таким чином, на момент початку листування з Данилом папа прагне використати допомогу руського володаря для органiзацiї розвiдувальної дiяльностi своїх агентiв у монгольському середовищi, а також робить певнi кроки щодо реалiзацiї своїх намiрiв пiдкорення руської церкви престолу св. Петра. Проте друга частина дiяльностi курiї досить швидко почала давати збої, i це видно з листа, направленого Данилу 27 серпня 1247 р., в якому папа був змушений через складнi умови йти на поступки навiть у питаннях вiри. Тодi ж папа заявив про заборону iншим королям, а також хрестоносцям претендувати на володiння в землях Данила та Василька36 . Курiя взяла пiд свiй захист державу цих князiв, що Ю.Ю.Свiдерський справедливо вважає їхньою дипломатичною перемогою37 .
23 сiчня 1248 р. папа Iнокентiй IV у листi до князя Данила просив: "Як-
стр. 8
що тобi буде вiдомо про те, що вiйсько татар збирається напасти на християн, передай про це улюбленим синам, братам Тевтонського ордену, якi мешкають у землях руських. Це повiдомлення через братiв дiйде до нас, що дозволить нам продумати, як з Божою допомогою органiзувати мужнiй опiр означеним татарам"38 .
Проте пiсля цього на певний час листування мiж римською курiєю та галицькими князями припиняється. Вiрогiдно, це було пов'язане, з одного боку, з усвiдомленням Данила, що йому не вдасться добитися конкретної вiйськової допомоги проти татар, а, з iншого, - з тим, що римська курiя вiдчула: галицький володар не збирається реально йти на поступки у питаннях вiри. У зв'язку з цим необхiдно зазначити, що в своїх вiдносинах з країнами Центральної та Схiдної Європи Рим, як унiверсальна релiгiйно-полiтична сила, перебував у досить складнiй ситуацiї. Папство прагнуло, з одного боку, тримати всiх християнських монархiв та їх країни пiд своїм патронатом, а, з iншого, - жорстке суперництво мiж означеними державами, зокрема боротьба, яку тi вели за "австрiйську спадщину" в другiй половинi 40-х рокiв XIII ст., змушувало курiю орiєнтуватися на той чи iнший ворогуючий табiр. I тут знаковим є те, що приблизно того ж, 1247 p., аналогiчного розчарування бездiяльнiстю римської курiї зазнав угорський король Бела, який тодi також не дочекався якоїсь реальної пiдтримки вiд папи39 .
Пiсля повернення монголiв до причорноморських степiв вiдбувся адмiнiстративно-територiальний розподiл пiдвладних та пiдконтрольних земель. Згiдно з iнформацiєю Плано де Карпiнi, лiсостеп та степ правобережжя Днiпра контролював Корейца (Куремса давньоруських лiтописiв), на лiвобережжi Днiпра вони перебували в управлiннi Мауцi (Могучея давньоруських лiтописiв)40 . Землi мiж Днiстром та Дунаєм з середини 60-х рокiв XIII ст. були пiд контролем Ногая41 .
Пiд час переговорiв з ханом Бату Данило визнав свою залежнiсть вiд хана Золотої Орди, проте Галицько-Волинська держава не була повнiстю пiдкорена монголами. В другiй половинi 40-х pp. в iмперiї кочiвникiв вiдбуваються значнi конфлiкти, у тому числi з приводу питання про систему залежностi руських земель вiд монголiв. Наявнiсть цього конфлiкту проявилася ще в серединi 40-х pp., коли внаслiдок зазначених суперечностей були вбитi чернiгiвський князь Михайло Всеволодович та суздальський князь Ярослав Всеволодович. У 1248 p., пiсля смертi каана (великого хана) Гуюка, всупереч волi Бату його вдова Огуль-Гамиш призначила Андрiя Ярославича князем у Володимирi на Клязьмi. Його ж брат Олександр мав "Кыев и всю Русьскую землю"42 . Проте тодi князь Олександр мешкав у Новгородi, а в мiстi на Днiпрi посадив намiсника43 . Отже, залежнiсть вiд монголiв держави Данила та Василька в другiй половинi 40-х pp. була досить номiнальною44 , а самi князi готувалися до активного опору завойовникам. Можна в цiлому погодитися з думкою I.Б.Грекова, що тодi володiння Данила фактично не входили до складу "руського" улусу Орди45 .
Суперечностi мiж Сараєм та Каракорумом тривали до початку 1251 p., коли великим ханом став прихильний Бату каан Менгке. Саме з того часу почалась активiзацiя золотоординської полiтики стосовно як Пiвнiчно-Схiдної, так i Пiвденно-Захiдної Русi. На межi 50-х pp. Данило та Андрiй зробили спробу використати iснуючi серед монголiв чвари для органiзацiї опору завойовникам. У 1250 р. до Рязанi i Володимира здiйснив подорож митрополит Кирило46 , який незадовго до того повернувся на Русь з Нiкейської iмперiї47 . Метою дипломатичної мiсiї було встановлення союзу мiж двома потужними полiтичними об'єднаннями Русi. В 1251 р. князь Андрiй Ярославич одружився на дочцi галицького володаря. Тодiшнє посилення князя Андрiя, його не-
стр. 9
залежна полiтика, союз з Данилом невдовзi викликали реакцiю з боку монголiв. У 1252 р. володiння Андрiя були спустошенi монгольським вiйськом хана Неврюя48 .
Паралельно починається натиск монголiв i на володiння Данила та Василька. На початку 50-х pp. знову посилюються сепаратистськi настрої в Болохiвськiй землi. Мiсцевий воєвода Мiлей прагне, спершись на допомогу монголiв ("приехаша татаре ко Бакоте, и приложися Милей к ним"), вийти з-пiд контролю Данила. Монголи сюди направляють свого баскака49 , вiрогiдно, не тiльки для управлiння територiєю, а й для координацiї дiй. Тодi ж Куремса зробив невдалу спробу захопити Кременець, а його поплiчник князь Iзяслав (на думку М.Ф.Котляра, Iзяслав Володимирович50 ) - завоювати Галич, але син Данила Роман розбив союзника Куремси i взяв його в полон51 .
Вочевидь, Данило, одержавши перемогу, розумiв, що головне зiткнення з кочiвниками ще попереду. Про зростання напруженостi на кордонi Пiвденно-Захiдної Русi з монголами стало вiдомо i в папськiй резиденцiї в Лiонi. Ще в 1252 р. за посередництвом угорського короля Бели IV Данило Романович вiдновлює свої контакти з римською курiєю52 . Як здається, угорський володар прагнув використати це для змiцнення своїх позицiй у боротьбi за "австрiйську спадщину". 14 травня 1253 р. папа Iнокентiй IV оголосив хрестовий похiд проти монголiв, але закликав до нього не шведiв та нiмцiв, а країни Центральної Європи (Польщу, Чехiю, Моравiю, Сербiю, Помор'я), котрi на той час не були здатнi до вiйни з ординцями53 . В лiтературi справедливо зауважується, що тодi головним бажанням римського папи в контактах з Данилом було проведення його коронацiї та поширення католицизму на пiдданих князя, проте не слiд вiдкидати i того, що активiзацiя монголiв як на пiвночi (напад Неврюя), так i на заходi Русi (дiї болохiвцiв та Куремси) не могли не викликати занепокоєння в Лiонi. Але реально папа не мав можливостi органiзувати реально хрестовий похiд на схiд, а тому його заклик виявився лише словесною декларацiєю.
В той же час активну дiяльнiсть у Польщi розпочинає спецiальний посланець папи - абат Оппiзо з Месани. Б.Я.Рамм та М.Ф.Котляр вважають, що Оппiзо був нунцiєм (папським послом) у Пруссiї та Лiвонiї54 . Проте необхiдно зазначити, що цей церковний дiяч сильно впливав на полiтичнi подiї в Польщi. "Великопольська хронiка" повiдомляє, що саме тодi пiд його патронатом вiдбулася канонiзацiя польського святого Станiслава55 . Науковцi звертають увагу на те, що згода курiї на цю канонiзацiю польського святого пояснюється особливою роллю, яка вiдводилася Римом польськiй церквi у процесi католицького наступу на схiд56 . Про вiдправлення свого посла на схiд папа повiдомив володарiв центральноєвропейських країн у згаданiй вище буллi папи вiд 14 травня 1253 р. У другiй половинi 1253 р. папськi посли на чолi з Оппiзо прибули на Русь i передали Даниловi папську грамоту з пропозицiєю прийняти королiвську корону.
Вiрогiдно, тема про коронацiю холмського володаря виникла ще до 1253 р. Галицький лiтописець згадує: "Древле бо того прислалъ к нему (до Данила. - Лет.) пискупа Беренського и Каменецького, река ему: "И прийми венець королевьства". Он же в то время не приял бе, река: "Рать татарьская не пре-стаеть зле живущи с нами, то како могу прияти венець бес помощи твоей"57 . Вiрогiдно, що прибув єпископ кам'янецький та беренський Вiльгельм58 , пiд час переговорiв з яким Данило вiдмовився вiд проведення церемонiї i заявив, що коронацiя може бути здiйснена лише за умови органiзацiї хрестового походу проти монголiв. М.Чубатий висловив думку, що переговори з Вiльгельмом вiдбулися в 1248 р.59 . Проте згадка про напруженi вiдносини Романовичiв з монголами дає пiдставу стверджувати, що означенi переговори вiдбу-
стр. 10
лися десь у 1252 р., що й викликало травневу буллу Iнокентiя про проведення хрестового походу та вiдправлення на схiд спецiального нунцiя Оппiзо.
В серпнi 1253 р. Данило зустрiвся в Краковi з папським легатом Оппiзо, який привiз йому корону. Однак князь вiдмовився вести переговори: "Не подобаеть ми видитися с вами чюжей земли, нъ паки"60 . Згодом, за iнформацiєю Галицько-Волинського лiтопису, Оппiзо прибува на Русь. Папського нунцiя супроводжували польськi князi Болеслав i Земовит, польськi магнати.
Рочник Красiнський пiд 1253 р. згадує про коронацiю Данила: "В рiк Божий 1253 Данило князь Русi королем коронувався"61 . Польський iсторик церкви В.Абрахам дiйшов висновку, що Оппiзо побував на Русi або у серпнi - вереснi, або в груднi 1253 р.62 , проте реальний перебiг попереднiх коронацiї подiй того року (наприкiнцi серпня 1253 р. Данило зустрiчався з Оппiзо у Краковi !) свiдчить, що церемонiя могла вiдбутися тiльки пiд кiнець року. Отже, коронацiя в Дорогичинi, як вважають деякi дослiдники, вiдбулася наприкiнцi, ймовiрно у груднi, 1253 р.63 .
В ходi переговорiв з папським нунцiєм, якi, вiрогiдно, розпочалися в Холмi, а продовжувалися в Дорогичинi, князь Данило спочатку знову вiдмовлявся вiд коронацiї, оскiльки висловив сумнiв у чергових обiцянках папи. Переконали його мати Анна, а також союзники - князi Болеслав i Земовит, з якими вiн у той час воював проти ятвягiв. "Опиза же приде венець неся, обещаеваяся, яко: "Помощь имети ти от папы". Оному же одинако не хотящу, и убеди его мати его, и Болеславъ, и Семовитъ, и бояре Лядьскые, рекуще, дабы приялъ бы венець"64 .
В ходi переговорiв Оппiзо пообiцяв вiд iменi папи Iнокентiя зберiгати православнi обряди на Русi в обмiн на пiдкорення руської церкви Риму. Галицький книжник повiдомляє: "Он же (Данило. - Авт.) венец от бога прия, от церкве святых апостол, от стола Петра, и от отца свого папы Некентия, и от всих епископов своих. Некентий бо кльняше техъ хулящимъ веру грецкую правоверную, и хотящу ему сборъ творити о правой вере, о воединеньи церькви. Данило же прия от Бога венець в городе Дорогычене"65 .
В iсторичнiй лiтературi справедливо зазначається, що коронацiю в першу чергу слiд розглядати як полiтичну, а не релiгiйну акцiю66 . Необхiдно зауважити, що в Дорогичинi вiдбулося визнання захiдноєвропейським свiтом прав Данила, який де-факто вже давно визнавався королем Русi, на всю давньоруську спадщину.
Коронацiя не призвела до органiзацiї якоїсь реальної пiдтримки Романовичам з боку католицького свiту. Щоправда, 17 травня 1254 р. папа звернувся до прусського архiєпископа Альберта, якого перед тим, у березнi, призначив своїм спецiальним легатом на Русi, з вимогою органiзувати в Пруссiї виступ хрестоносцiв проти татар, але, без усякого сумнiву, цей заклик понтифiка виявився таким же безрезультатним, як i попереднiй 1253 р.67 . С.Томашiвський вважає, що папа змарнував багато часу на вiйну з iмператором, а згодом помер, що зiрвало проведення хрестового походу68 . Але така точка зору видається наївною. Папство i не могло, i не хотiло тодi загострювати свої вiдносини з монголами.
Вiрогiдно, тодi ж князь Данило остаточно зрозумiв, що всi контакти з Римом не мають перспектив для створення якоїсь антиординської коалiцiї. Це стало зрозумiлим з приходом нового папи Олександра IV (1254-1261 pp.). Вiн зайняв бiльш жорстку тактику щодо Русi, став пiдтримувати суперникiв Романовичiв, а в квiтнi 1257 р. римська курiя доручає своїм наближеним розпочати пропаганду хрестового походу проти Русi, обiцяючи його учасникам вiдпущення грiхiв. Роком пiзнiше папа заборонив мiсiонерам вести пропаганду хрестового походу проти монголiв69 .
стр. 11
Iстотна корекцiя схiдноєвропейської полiтики папства пов'язана з тим, що саме з середини 50-х рокiв монголи вели активний наступ проти мусульман. Зокрема, в 1258 р. їх вiйська на чолi з ханом Хулагу захопили Багдад, а через рiк вийшли на схiдний берег Середземного моря. Хану Хулагу в цьому наступовi допомагали загони золотоординського хана Бату, а згодом - хана Берке 70 . Проте на межi 50-х - 60-х рокiв вiдбувається чергова метаморфоза в полiтицi курiї. Олександр VI 25 сiчня 1260 р. закликав рицарiв Тевтонського ордену до походу проти монголiв i передав їм усi руськi землi, якi вони пiд час походу завоюють. 21 березня та 8 квiтня папа повторив цей заклик у листах до магiстра Гартмуда фон Грюнбаха71 . Змiна ставлення папи до Золотої Орди, вiрогiдно, пов'язана iз загальним погiршенням вiдносин Риму з монголами, що стало наслiдком провалу планiв курiї щодо використання наступу хана Хулагу проти мусульман на Близькому Сходi72 .
Повертаючись до вiйни Данила з монгольським темником Куремсою та його союзниками73 , слiд зазначити, що в 1254 р. Данило пiдготував широкомасштабну кампанiю на схiд, яку здiйснив взимку 1254 - 1255 pp. "По рати же Кремянецькой Куремьсине, Данил воздвиже рать противу татаром"74 . Галицький лiтописець розповiдає, що рать Данила та Василька здiйснила напад на Болохiвську землю, а Лев Романович завоював Побужжя (район сучасного Пiвденного Бугу). Весною наступного, 1255 р. iнший син Данила Шварн завоював мiста Схiдної Київщини, що належали монголам75 . Докладний опис походiв Романовичiв у цю буферну зону дає пiдстави для деяких додаткових висновкiв. Перш за все докладний опис територiї, де проходили бойовi дiї. Крiм вiдомої з домонгольських часiв Болохiвської землi, тут згадується Межибожжя, Побожжя та район Случi й Тетерева. Означена iнформацiя, яку, вiрогiдно, зафiксував очевидець цiєї вiйни, свiдчить, що в пiслямонгольський час вказана буферна зона ("украйна") розширяється. Можна погодитися з думкою М.С.Грушевського, що на окраїнах руської землi мешкало населення, яке прагнуло використати конфлiкт мiж монголами та давньоруськими князями, щоб послабити над собою владний тягар Романовичiв i якось захистити себе вiд наскокiв степовикiв76 .
Успiх цiєї вiйськової кампанiї дав пiдстави серйозно подумати про вiдвоювання у монголiв Київщини та Києва. Князь Данило для реалiзацiї цього плану вирiшив залучити литовського володаря Мiндовга, проте восени 1255 p., коли було здiйснено виправу на схiд, план Данила Романовича через непослiдовнiсть литовцiв був зiрваний77 . Бiльше того, пiд час перебування в Луцькiй землi литовцi "воеваша около Лучьска", що призвело до їх конфлiкту з воїнами Данила та Василька78 .
Взимку 1255 - 1256 pp. Куремса здiйснив напад на Володимир-Волинський, але був розбитий, бiльше того, дружинники Василька "татары биша... и колодникы имаша". Далi Галицько-Волинський лiтописець пише: "Потом же, Куремьсе стоящю у Лучка". Є всi пiдстави думати, що цей напад стався через досить тривалий промiжок часу, оскiльки Куремса не тiльки зiбрав для походу великi сили, а й привiз пiд Луцьк спецiальне штурмове обладнання - "пороки"79 . Невдача для монголiв i цього разу не забарилася. Вони, як вважає М.Ф.Котляр, "були розбитi вiйськом Данила"80 .
Останнiй перiод вiйни Романовичiв з Куремсою збiгся з перiодом мiжца-рювання в Сараї. Десь наприкiнцi 1255 чи на початку 1256 р. у Золотiй Ордi помер хан Бату, i бiльше року в нiй фактично не було стабiльної влади81 . З приходом до влади брата Бату хана Берке (в 1257 р.) спостерiгається намагання монголiв обмежити владу Романовичiв. Г.Вернадський пише, що монголи прагнули помститися Даниловi за попереднi свої невдачi в першiй половинi 50-х рокiв82 . У 1258 р. монгольський улус на Правобережжi, що нале-
стр. 12
жав Куремсi, був переданий досвiдченому полководцю Бурундаю83 . Невдовзi вiн здiйснив складний i вiддалений похiд на Литву84 .
Вочевидь, монголи дiяли за принципом "роздiляй та володарюй". Вони вирiшили за краще завдати удару по Литвi, нiж по володiннях Данила, оскiльки останнi мали добре укрiпленi мiста та фортецi, а на допомогу Даниловi могли прийти сусiди. Бурундай застосував тактику "вимушеного союзництва"85 i примусив взяти участь у походi Романовичiв. У ханськiй ставцi, ймовiрно, знали про виникнення конфлiктiв мiж Литвою та Галицько-Волинською державою в минулому i прагнули використати цi протирiччя. Напад Бурундая та Василька на литовськi землi призвiв до рiзкого погiршення вiдносин мiж Мiндовгом та Данилом. Литва внаслiдок нападу була спустошена ("... взяша татарове всю землю Литовску"86 ).
Наступний похiд Бурундая також не був спрямований проти держави Романовичiв, а мав на метi напад на Польщу. I цього разу Василько був вимушений виконувати функцiї союзника ("мирника") монголiв87 - Цього разу маршрут походу проходив через Волинь, де Бурундай добився вiд князя Василька знищення укрiплень Шумська, Данилова, Стожеська, Львова, Крем'янця, Луцька та Володимира. Мешканцi Холму вiдмовилися виконувати волю Бурундая. Хан далi спрямував свої вiйська до Малої Польщi, де було взято i повнiстю знищено Сандомир. Про цю подiю повiдомляють польськi рочники 88 .
Небхiдно звернути увагу на те, що у пiзнiй "Великопольськiй хронiцi" розповiдається про пiдступнi щодо сандомирцiв дiї Василька i його племiнникiв Лева та Романа. Цi князi начебто умовили мешканцiв Сандомира здатися монголам, якi пiсля цього потопили мiсто в кровi89 . На нашу думку, варто погодитися з поглядом М.Ф.Котляра, який вважає, що цей епiзод не бiльше, як тенденцiйна вигадка автора "Великопольської хронiки"90 . Дiйсно, по-перше, його iнформацiя не пiдтверджується сучасними джерелами (польськими рочниками та Галицько-Волинським лiтописом), по-друге, волинським князям було вкрай невигiдне розорення Сандомира. Швидке вiдновлення стосункiв мiж волинськими та польськими володарями пiсля нападу Бурундая свiдчить, що участь руських князiв у вищеназванiй кампанiї не призвела до загострення вiдносин мiж Галицько-Волинською державою i Польщею91 .
Оцiнюючи подiї кiнця 50-х рокiв ХНI ст., В.Т.Пашуто стверджує, що саме тодi "татаро-монгольськi феодали покiнчили... з незалежнiстю Пiвденно-Захiдної (Галицько-Волинської) Русi"92 . На думку В.Л.Єгорова, означенi подiї показали нездатнiсть Данила дати вiдсiч монголам, що призвело до повного утвердження влади останнiх над Пiвденно-Захiдною Руссю. Цей дослiдник докоряє князю, що той злякався монголiв i втiк зi свого краю, коли йому загрожував Бурундай93 . Проте таке звинувачення не коректне. Романовичi тодi не мали можливостi розпочати вiйну з потужним монгольським вiйськом, до того ж загальна мiжнародна ситуацiя довкола їх держави була несприятлива. Ймовiрно, князь Данило пiд час наступу монголiв хотiв не тiльки врятуватися вiд останнiх, а й прагнув знайти на заходi можливих союзникiв проти кочiвникiв. Саме цим пояснюється iнформацiя лiтопису про те, що тодi вiн вiдвiдав принаймнi Польщу та Угорщину. Але ця спроба не дала результатiв, оскiльки в той час у Центральнiй Європi розгорнулася нова фаза вiйни "за спадщину Бабенбергiв"94 .
Визнаючи полiтику Бурундая наприкiнцi 50-х рокiв вдалою, необхiдно констатувати, що i монгольський полководець не змiг повною мiрою реалiзувати свої плани. Не було знищено найбiльш укрiплений Холм, а найголовнiше, що татарам не вдалося завдати достатньо потужного удару Польщi.
стр. 13
Аналiз наявних джерел не дозволяє зробити висновок, що тодi внаслiдок Бу-рундаєвої навали якимось чином змiнився характер взаємин мiж державою Романовичiв i монголами . Володiння короля Данила та князя Василька, незважаючи на гегемонiю Золотої Орди, що продовжувала зберiгатись у Схiднiй Європi, не були нi пiдкоренi, нi перетворенi на васальнi вiд Сараю. Останнiй не поширив на Пiвденно-Захiдну Русь систему баскачества, яку монгольська ставка наприкiнцi 50-х рокiв остаточно запровадила в Пiвденно-Схiднiй Русi.
Подальше дослiдження проблеми, яка розглядається у запропонованiй статтi, уявляється як бiльш глибоке загальне вивчення зовнiшньополiтичного розвитку Волинсько-Галицької держави Романовичiв та Золотої Орди. Вкрай важливою є розробка теоретичного питання про рiзний ступiнь залежностi (або про її повну вiдсутнiсть) у процесi взаємодiї суб'єктiв мiжнародного життя. Сучасний стан розробки полiтичної iсторiї європейського континенту ставить питання про необхiднiсть дослiдження впливу монгольського (золотоординського) фактора на становлення нової карти Схiдної Європи другої половини XIII - XIV ст.
-----
1 Насонов А.Н. Монголы и Русь. - М. - Л., 1940; Греков Б.Д., Якубовский А.Ю. Золотая Орда и ее падение. - М. - Л.,1950; Федоров-Давыдов Г.А. Кочевники Восточной Европы под властью золотоордынских ханов. -М.,1966; Вернадский Г. Монголы и Русь. - Тверь, М., 1997; Каргалов В.В. Внешнеполитические факторы развития Руси. Древняя Русь и кочевники. - М.,1967; Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды XIII - XIV вв. - М., 1985; Guzman G. Christian Europe and Mongol Asia: First Medieval Intercultural Contact Between East and West // Essays in Medieval Studies. - 1985. - N 2 - P.227-244; Halperin Ch.J. Russia and the Golden Horde. The Mongol impact in the medieval Rus history. - Bloomington,1985; Кривошеее Ю.В. Русь и монголы. - СПб., 1999; та iн.
2 Полное собрание русских летописей (далi - ПСРЛ). - Т.1. Лаврентьевская летопись. - Л., 1926-28. - Стб.453-460.
3 Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Подготовил В. Г. Тизенгаузен. -Т.2. - М.,1941. - С.85.
4 Горский А.А. Русские земли в XIII - XIV веках. Пути политического развития. - М.,1996. - С.23.
5 ПСРЛ. - Т.2. Ипатьевская летопись. - СПб.,1908. - Стб.777.
6 Там же. - Стб.778.
7 Там же. - Стб.785- 786.
8 Там же. - Стб.787.
9 Epistola magistri Rogerif im Miserabile Carmen // Scriptores rerum Hungaricarum. Ed. Em.Szentpetery. - Vol.1.- Budapestini, 1937. - P.552- 553.
10 Каргалов В.В. Указ. соч. - С.125-129.
11 Пашуто В. Т. Монгольский поход вглубь Европы // Татаро-монголы в Азии и Европе. - М., 1970. - С.241-262.
12 Вернадский Г. Указ. соч. - С.65.
13 Егоров В.Л. Указ. соч. - С.27.
14 Шушарин В.П. Свидетельства письменных памятников Королевства Венгрии об этническом составе населения Восточного Прикарпатья первой половины XIII века // История СССР. - 1978. - N2. - С.38-53.
15 Егоров В.Л. Указ. соч. - С.33-34; Коновалова И.Г., Перхавко В.Б. Древняя Русь и Нижнее Подунавье. - М., 2000. - С.91.
16 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.806; Карпини, Джиаванни дель Плано. История монголов. Рубрук, Гульям де. Путешествия в восточные страны. Пер. А.И.Малеина. - М.,1957. - С.68.
17 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.792.
18 Егоров В.Л. Указ. соч. - С.27.
19 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.792.
20 Вернадский Г. Указ. соч. - С.144-146; Егоров В.Л. Указ. соч. - С.151-154, пор. також Федоров-Давыдов Г.А. Общественный строй Золотой Орды. - М., 1973.
21 Вернадский Г. Указ. соч. - С. 150.
22 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.806.
23 Котляр М. Ф. Коментар до лiтопису // Галицько-Волинський лiтопис. - К., 2002. -С.257-258.
24 Крип'якевич I. П. Галицько-Волинське князiвство. Вид.2, допов. - Львiв, 1999. - С 127.
стр. 14
25 Карпини, Джиаванни цель Плано, Рубрук, Гульям де. Указ. соч. - С.67-68.
26 Стависький В. Вiдомостi про Русь з "Iсторiї монголiв" Плано Карпiнi // Український iсторичний журнал. - 1986. - N 6. - С.39.
27 Крип'якевич I. П. Назв, праця. - С127.
28 Котляр М. Ф. Коментар до лiтопису. - С.261.
29 Halperin Ch. J. Russia and the Golden Horde.- P.29.
30 ПСРЛ. - T.2. - Стб. 809.
31 Стависький В. Назв, праця. - С.35.
32 Назаренко А. В. Западноевропейские источники // Древняя Русь в свете зарубежных источников. - М., 2000. - С.395.
33 Рамм Б. Я. Папство и Русь в X - XV вв. - М., 1959. - С.163.
34 Guzman G. Christian Europe and Mongol Asia. - P.230.
35 Большакова С.А. Папские послания галицкому князю как исторический источник // Древнейшие государства на территории СССР за 1975 г. - М.,1975. - С.123-126.
36 Там же. - С. 126-127.
37 Свiдерський Ю.Ю. Боротьба пiвденно-захiдної Русi проти католицької експансiї в X -XIII ст. - К.,1983. -С.112.
38 Большакова С.А. Указ. соч. - С. 129.
39 Грушевський М.С. Iсторiя України-Руси. - Т.З. Львiв, 1905. - С 71.
40 Карпини, Джиаванни дель Плано, Рубрук, Гульям де. Указ соч. - С.70.
41 Егоров В.Л. Указ. соч. - С.33,164.
42 ПСРЛ.-Т.1. - Стб.472.
43 ПСРЛ. - Т.1. - Стб.472-473; Новгородская первая летопись старшего и младшего извода. - М.,Л.,1950. - С.80.
44 Горский А.А. Указ. соч. - М.,1996. - С.35.
45 Греков И.Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды. - М.,1975. - С.30.
46 Каргалов В.В. Указ. соч. - С. 141.
47 Жаворонков П.И. Никейская империя и княжества Древней Руси // Византийский временник. - Т.43. - М., 1982. - С.85.
48 ПСРЛ. -Т.1. -Стб.473.
49 Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года. - К., 1885. - С. 151; Грушевський М.С. Назв. праця. - Т.З. - С.84.
50 Котляр М.Ф. Загадковий Iзяслав з Галицько-Волинського лiтопису // Український iсторичний журнал.-1991. - N10. - С.95-102.
51 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.828-829.
52 Грушевський М.С. Назв, праця. - Т.З. - С.71.
53 Historica Russiae Monumenta. Ed. A.Turgenev. - T.1. - Petropoli,1841. - N88.
54 Рамм Б.Я. Указ. соч. - С.169; Котляр М.Ф. Коментар до лiтопису. - С.280.
55 "Великая хроника" о Польше, Руси и их соседях XI - XII вв. - М., 1987. - С. 168-170.
56 Historia Polski. Tom I do roku 1764. Cze'sc do polowy XV w. - S. 363 (автори роздiлу - Г.Лябуда та Ю.Бардах).
57 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.826-827.
58 Чубатий М. Захiдна Україна i Рим у XIII вiцi у своїх змаганнях до церковної унiї // Записки Наукового товариства iменi Тараса Шевченка. - Львiв, 1917. - Т.123/124. - С.51; Котляр М.Ф. Коментар до лiтопису. - С.280.
59 Чубатий М. Назв, праця. - Т.123/124. - С.51.
60 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.826.
61 Rocznik Krasinskich// Monumenta Poloniae Historica. Ed. A.Bielowski. - T.3. -Lwow,1878. - P. 132.
62 Abraham W. Powstanie organizacii kosciola lacinskiego na Rusi. - T.1. - Lw6w,1904. -S.134.
63 [Махновець Л.Є.] Лiтопис Руський. - К., 1989. - С.413.
64 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.827.
65 Там же.
66 Полонська-Василенко Н. Iсторiя України. - Т.1. - К., 1992. - С.201.
67 Historica Russiae Monumenta. Ed. A.Turgenev. - T.1. - N 89, 90.
68 Томашiвський С. Українська iсторiя. Стариннi часи i середнi вiки. - Львiв, 1919. -С.99.
69 Матузова В.И., Назарова Е.Л. Крестоносцы и Русь. Конец XII в. - 1270. Тексты, перевод, комментарии. - М.,2002. - С. 369.
70 Егоров В.Л. Указ. соч. - С. 195-196.
71 Матузова В.И., Назарова Е.Л. Указ. соч. - С.369.
72 Guzman G. Christian Europe and Mongol Asia. - P.233-234; Егоров В.Л. Указ. соч. -С.196.
73 Про це докладно див.: Котляр М.Ф. Коментар до лiтопису. - С.287- 289, 295- 300.
74 ПСРЛ. - Т.2. -Стб.838.
75 Там же.
стр. 15
76 Грушевський М.С. Назв, праця. - Т.З. - С 158-159.
77 Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. - М., 1950. - С. 283; Котляр М.Ф. Данило Галицький. Бiографiчний нарис. - С.321.
78 ПСРЛ. - 1.2. -Стб. 841.
79 Там же. - Стб. 842.
80 Котляр М.Ф. Данило Галицький. Бiографiчний нарис. - С.321.
81 Греков Б.Д., Якубовский А/О. Указ. соч. - С.74.
82 Вернадский Г. Указ. соч. - С. 165.
83 Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. - С.272.
84 ПСРЛ. - 1.2. - Стб.847.
85 Егоров В.Л. Указ. соч. - С.202.
86 ПСРЛ. - Т.5. Псковская вторая летопись. Софийская первая летопись. - СПб,.1851. - С.57; пор. ПСРЛ. - Т.7. Воскресенская летопись. - СПб., 1856. - С. 162.
87 ПСРЛ. - 1.2. - Стб.849.
88 Rocznik kapitulny krakowski // Monumenta Poloniae Historica. Ed. A.Bielowski. - 1.2. -Lwow, 1872. - P.806-807; Rosznik Krasinskich. - P. 133; Rosznik swietokrzycki nowy // Monumenta Poloniae Historica. - T.3. - P.73-75; Rosznik Traski // Monumenta Poloniae Historica. Ed. A.Bielowski. - 1.2. - P.839; та iн.
89 "Великая хроника" о Польше, Руси и их соседях XI - XIII вв. - С.184-185.
90 Котляр М.В. Коментар до лiтопису. - С.306.
91 Wlodarski В. Polska i Rus: 1194 - 1340. - Warszawa, 1966. - ?. 145; Щавелева ИМ. К истории второго нашествия монголо-татар на Польшу // Восточная Европа в древности и средневековье. - М., 1978. - С.307-314.
92 Пашуто В.Т. Героическая борьба русского народа за независимость (ХIII в.). - С.276.
93 Егоров В.Л. Указ. соч. - С. 189.
94 Wlodarski В. Polska i Rus: 1194 - 1340. - P. 145-146.
95 Ждан М. До питання про залежнiсть Галицько-Волинської Русi вiд Золотої Орди. Нью-Йорк, 1968. - С.68; Чукаева В.А. Русские княжества и Золотая Орда: 1243-1350. - Днепропетровск, 1998. - С.91, 105; Кривошеее Ю.В. Указ. соч. - С. 221, 255.
The Romanovychi's state relationships with the Golden Horde are being examined against the background of the Eastern Europe international life in the middle of the XIII century.
New publications: |
Popular with readers: |
News from other countries: |
![]() |
Editorial Contacts |
About · News · For Advertisers |
![]() 2009-2025, ELIBRARY.COM.UA is a part of Libmonster, international library network (open map) Keeping the heritage of Ukraine |