Libmonster ID: UA-3068

Автор: Ю. В. ВОЛОШИН

У статтi розглядається полiтика iмперської й мiсцевої влади щодо росiйських старообрядцiв, якi проживали на територiї Гетьманщини у XVIII ст., та їхнi стосунки з корiнним населенням реґiону.

Росiйськi старообрядцi1 , що проживали на територiї Стародубського та Чернiгiвського полкiв Гетьманщини, протягом XVIII ст. пройшли складний шлях розвитку. їхнi слободи, заснованi невеликою групою релiгiйних дисидентiв, у другiй половинi столiття перетворилися на один iз головних центрiв старовiрiв-попiвцiв2 у Росiйськiй iмперiї.

Проблема iснування росiйських розкольникiв на територiї Стародубського та Чернiгiвського полкiв Гетьманщини у XVIII ст. до нашого часу залишається практично невивченою. Увагу дослiдникiв вона привертала лише в останнiй чвертi XIX - на початку XX ст., коли у зв'язку з припиненням переслiдування старообрядцiв тема розколу стала досить популярною в тогочаснiй росiйськiй iсторiографiї. Значний внесок у розробку даної проблеми зробив М.I.Лiлеєв (1849-1911). Вiн зiбрав та опублiкував велику кiлькiсть документiв, що розкривають обставини заснування слобiд, характеризують ставлення гетьманської адмiнiстрацiї i козацької старшини до старовiрiв, полiтику щодо них царського уряду3 . Окремих аспектiв цiєї проблеми у своїх дослiдженнях торкались Є.В.Барсов i В.З.Бєлоликов4 . Подальша розробка теми була перервана подiями Першої свiтової вiйни та революцiї.

У радянськi часи подiбнi дослiдження, через полiтику влади щодо релiгiї, втратили свою актуальнiсть. В окремих працях того перiоду зустрiчаємо лише побiжнi згадки про мешканцiв розкольницьких слобiд5 .

Особливiсть сучасного стану вивчення iсторiї старообрядницьких поселень полягає у тому, що, незважаючи на загальне пожвавлення вивчення старообрядництва на пострадянському просторi, яке розпочалося наприкiнцi 80-х - на початку 90-х pp. XX ст., стародубським слободам дослiдники придiляють мало уваги. Хоча необхiдно вiдзначити, що кiлькiсть праць iз розкольницької проблематики кардинально зросла6 .

Українська iсторiографiя представлена дослiдженнями лише двох авторiв -В.Мордвiнцева та Г.Станкевича. Основну увагу цi автори зосереджують на вивченнi й аналiзi, за допомогою залучення широкої джерельної бази, становища "опис-них слобiд" на територiї Гетьманщини та стосункiв їхнiх мешканцiв з офiцiйним православ'ям7 .

Метою даної статтi є з'ясування полiтичних i соцiально-економiчних обставин, якi впливали на ту роль, що її вiдiгравали росiйськi старовiри в соцiумi Стародубського та Чернiгiвського полкiв протягом XVIII ст. Для написання статтi автор використав документальнi матерiали, якi зберiгаються у фондi Київської губернської канцелярiї Центрального державного iсторичного архiву України в Києвi. У них мiстяться данi про заходи царського уряду щодо старовiрiв, матерiали державних переписiв, iнформацiя, зiбрана мiсцевими адмiнiстративними органами. Особливий iнтерес у цьому зв'язку становить листування канцелярiї з волосною конторою описаних розкольницьких слобiд. Остання була створена 1754 р. в слободi Климовiй Стародубського полку для облiку старовiрiв та стягнення з них податкiв. До неї надходили данi про змiни кiлькiсного складу кожної зi сло-


Волошин Юрiй Володимирович - канд. iст. наук, доцент кафедри iсторiї України Полтавського державного педагогiчного унiверситету iм. В.Г.Короленка.

стр. 14


бiд, причини й напрямки мiграцiї їхнього населення, суми податкiв тощо. Не менш важливi й матерiали роботи спецiальної слiдчої комiсiї, заснованої при канцелярiї за рiшенням Сенату в 1764 р. Основним її завданням був розгляд суперечок за землi мiж старовiрами та "малоросiйськими власниками".

Переселення старовiрiв до Гетьманщини розпочалося наприкiнцi 60-х pp. XVII ст., вiдразу пiсля собору Росiйської православної церкви (1666-1667 pp.), який закрiпив розкол. Перша згадка про них датується 1669 р.8 Саме тодi 12 московських купецьких сiмей на чолi зi священиком Кузьмою Калмиком заснували на територiї Стародубського полку слободу Понурiвку. Основна причина, що спонукала розкольникiв до переселення, - переслiдування з боку уряду й офiцiйної церкви. На думку М.Лiлеєва, поява старовiрiв саме в цьому регiонi пов'язана з низкою суттєвих переваг географiчного характеру. Головна з них - вiддаленiсть вiд адмiнiстративних центрiв i близькiсть кордону Речi Посполитої, за який можна було швидко перейти в разi небезпеки9 .

Однак першi поселення розкольникiв на Стародубщинi проiснували недовго. Як стверджує О.Лазаревський, вiдразу пiсля стрiлецького повстання (1682 р.), в якому старообрядцi брали активну участь, московський уряд зажадав вiд гетьмана I.Самойловича вжити репресивних заходiв проти тих старовiрiв, якi втекли в Україну10 . Пiдтвердження того, що гетьман виконав цю вказiвку, знаходимо в листi I.Скоропадського до посольського приказу вiд 29 червня 1714 p., де згадуються гонiння на "капiтонiв"11 iз боку "Семена Гетьманыча, полковника стародубского" (1680-1685)12 . Тому вони змушенi були залишити Понурiвку й переселитися за польський кордон, де в маєтках мозирського старости К.Халецького виникла велика розкольницька колонiя "Вєтка".

Проте викликає сумнiв, щоб стародубський полковник iз великою завзятiстю проводив цю акцiю. Скорiше вона була вимушеною. На нашу думку, iнтереси росiйського уряду й українських помiщикiв у ставленнi до переселення розкольникiв на територiю Гетьманщини не збiгалися. Очевидно, що козацька старшина, до маєткiв якої в основному й переселялися старовiри, намагалася за їхнiй рахунок збiльшити кiлькiсть своїх пiдданих. Саме цим, мабуть, i можна пояснити той факт, що майже одночасно з вигнанням старовiрiв iз Понурiвки на територiї полкiв розпочалось осадження нових розкольницьких слобiд, яке тривало ще й на початку XVIII ст. У перiод iз 1684 p., коли були заснованi слободи Деменка та Єленка, до 1710 p., коли осадили Млинку, на Стародубщинi виникло 16 поселень старовiрiв13 . Цiкаво, що перше з них з'явилось у рангових маєтках того ж стародубського полковника. Сумнiвно, щоб С.Самойлович про це не знав. Однак свiдчень про переслiдування ним чи iншими козацькими урядовцями нових переселенцiв ми не знайшли.

Досить складною й суперечливою для старообрядцiв залишалася полiтична ситуацiя. Визначалася вона, головним чином, ставленням до них росiйських iмператорiв. Репресiї й переслiдування з боку влади тривали аж до 60-х pp. XVIII ст. Однак разом iз тим можна говорити й про узаконення iснування старовiрських поселень на Стародубщинi. Першi кроки в цьому напрямку здiйснив уряд Петра I. Новий цар, за визначенням М.I.Лiлеєва, "ставився до розкольникiв, як державний чиновник"14 . Потребуючи значних коштiв для своїх грандiозних реформ, Петро вбачав у них не лише опозицiйну релiгiйну групу, а й категорiю податного населення, здатного приносити державi чималi прибутки.

У 1714 р. цар видав два укази (17 березня й 9 жовтня) на iм'я київського генерал-губернатора князя Д.Ґолiцина щодо старообрядцiв. В останньому вiдзначалося: "Великорусского народа всякого чину беглых людей, которые живут в малороссийских городах и малороссийских полках, выдавать в великороссийские города, где кого надлежит, а где явятся великороссийского народа раскольники и

стр. 15


оных, велено переписать всех на лицо подворно и кто на каких грунтах, и за кем живут в подданстве, и велено им жить на тех же грунтах, на которых они поселились, а владельцам ими, раскольниками, отнюдь не владеть и податей с них не иметь, и никакими делами их не ведать, и обид им не чинить..."15 .

Як бачимо, головним завданням генерал-губернатора було вiднайти розкольницькi слободи й переписати їхнiх мешканцiв iз метою обкладання податком. За умови його сплати, розкольники отримували офiцiйний дозвiл вiд росiйської влади на проживання в цьому краї.

Iз метою виконання цього указу генерал-губернатор Д.Ґолiцин разом iз гетьманом I.Скоропадським створили спецiальну комiсiю. Iз росiйської сторони до її складу ввiйшли полковник Григорiй Єрґольський (голова комiсiї) та дворянин Кузьма Безобразов16 . Поставлене перед ними завдання було досить складним. Адже не слiд забувати, що, за релiгiйними уявленнями старовiрiв того часу, занесення до будь-яких державних спискiв вважалося позначенням печаткою антихриста. Активнi дiї комiсарiв могли викликати негативнi наслiдки. В одному з повiдомлень полковника Г.Єрґольського князевi Д.Ґолiцину йшлося: "В Стародубовском уезде поселены слободы великороссийского народа - раскольники, а ехать в те слободы опасно, дабы не разбежались за границу"17 . Через це, очевидно, перепис затягнувся й тривав, за свiдченням управителя розкольницьких слобiд В.Морозова, бiльше трьох рокiв - з 1715 по 1718 pp.18 У результатi виявилося, що в маєтках гетьмана Скоропадського й козацької старшини, а також у володiннях Києво-Печерського та Чернiгiвського Iллiнського монастирiв на територiї Стародубського й Чернiгiвського полкiв виникло 16 слобiд, в яких налiчувалося 377 дворiв розкольникiв19 .

За матерiалами перепису визначили й суму податку, який мали сплачувати старовiри. Вона становила 1519 руб. При цьому чиновники Київської губернської канцелярiї керувалися тим пунктом царського указу вiд 8 лютого 1716 p., який стосувався розкольникiв, розселених поблизу кордонiв. Згiдно з цим указом, ця категорiя не пiдлягала подвiйному оподаткуванню, як решта старовiрiв iмперiї20 . Ця поступка, очевидно, мала запобiгти масовим утечам останнiх.

Змiнилося й правове становище старовiрiв. Названими вище указами їх вилучили з-пiд юрисдикцiї українських помiщикiв i пiдпорядкували Київськiй губернськiй канцелярiї. При цьому власники земель, на яких проживали старообрядцi, зазнали значних збиткiв. Вони втратили не лише частину своїх пiдданих, а й землi, на яких у свiй час дозволили їм поселитися. Тодi ж, очевидно, i було створено орган мiсцевого управлiння - Волосне правлiння государевих малоросiйських розкольницьких слобiд, що пiдпорядковувалося через стародубського коменданта Київськiй губернськiй канцелярiї. Очолював його всенародно обраний iз числа старовiрiв бурмистер, якому пiдлягали ще два виборних та кiлька писарiв. Постiйного мiсця дислокацiї правлiння не мало, а переходило зi слободи в слободу, залежно вiд того, де проживав бурмистер21 .

Цими заходами уряд вирiшував вiдразу двi проблеми - ставив пiд контроль один iз найбiльших центрiв релiгiйної опозицiї та збiльшував кiлькiсть платникiв податкiв. Хоча, на думку М.Лiлеєва, становище стародубських розкольникiв у цiлому й погiршилось, оскiльки вони втратили значну частину земель, якими користувалися, перебуваючи в залежностi вiд українських власникiв22 , уведення їх до числа податного населення певною мiрою узаконювало iснування цих слобiд.

Однак, незважаючи на спроби уряду пом'якшити реакцiю старообрядцiв, значна їх частина сприйняла перепис у дусi традицiйних апокалiптичних настроїв. Навiть прояви релiгiйної терпимостi вони трактували негативно, пояснюючи це прагненням царя-антихриста послабити справжню вiру. Тому спостерiгається емiґрацiя розкольникiв за кордон Речi Посполитої - до колонiї Вєтки23 .

стр. 16


За наступникiв Петра I стародубських мешканцiв переписували ще тричi -у 1729, 1736 та 1765 pp. Розмiр податку, накладеного на старовiрiв, залишався незмiнним - 72 копiйки з кожної особи чоловiчої статi24 . Щоправда, загальна його сума, очевидно, унаслiдок збiльшення кiлькостi населення, зросла до 1839 руб. 76 коп. Показовим є те, що до 1750 р. переважна частина цих коштiв витрачалася на православнi монастирi та на утримання ректора Київської духовної академiї, а решта вiдправлялася до мiнiстерської канцелярiї в Глухiв25 .

Цi змiни викликали загострення стосункiв мiж старовiрами та гетьманською адмiнiстрацiєю. В основi конфлiкту, що простежується в джерелах уже з 1715 p., лежали, на нашу думку, суто економiчнi причини. По-перше, українськi помiщики були незадоволенi втратою внаслiдок перепису своїх пiдданих та частини земель. По-друге, значних збиткiв завдавала гетьманському скарбовi комерцiйна дiяльнiсть розкольникiв. Скуповуючи по селах Стародубського полку прядиво, мед, вiск та iншу продукцiю, вони уникали сплати торговельних зборiв.

Гетьманська адмiнiстрацiя намагалася запобiгти цьому. Так, стародубський полковник Лук'ян Жоравка унiверсалом вiд 19 липня 1715 р. заборонив мешканцям свого полку торгувати зi старообрядцями за межами Стародуба26 . У документах, опублiкованих М.I.Лiлеєвим, зустрiчаємо й два унiверсали гетьмана Iвана Скоропадського вiд 28 листопада 1716 р. та 5 лютого 1719 p., виданi на iм'я названого полковника. Гетьман вимагав загалом заборонити розкольникам вести торгiвлю, а мiсцевим жителям не дозволяти здавати їм у найм двори та комори27 . Очевидно, цi заборони не справили великого впливу, оскiльки в 1722 р. вiн звернувся до царя з проханням виселити розкольникiв за межi України28 .

Подiбне побажання висловив вiдразу ж пiсля обрання на гетьманство й Данило Апостол. Серед наведених Д.Бантишем-Каменським "пунктiв", даних гетьмановi iмператором Петром II у 1728 p., пiд N16 записано: "Отказано гетману в просьбе его, чтобы выведены были из полков Стародубскаго и Черниговскаго, поселившиеся в оных раскольники..."29 .

Отже, в обох випадках вiдповiдь була неґативною. Важко сказати, що стало основною причиною цього, але, очевидно, головну роль вiдiгравало небажання втрачати тi прибутки, якi надходили вiд старовiрiв.

У роки правлiння Петра II (1727-1730) та Анни Iоаннiвни (1730-1740) становище мешканцiв стародубських розкольницьких слобiд дещо ускладнилось. Як вiдзначав С.Т.Ґолубєв, у 1728 р. "...їх почали значно утискувати, вилучили з ведення Київської губернської канцелярiї й пiдпорядкували новостворенiй при гетьмановi канцелярiї мiнiстерського правлiння малоросiйських справ"30 . На нашу думку, автор припустився неточностi, оскiльки канцелярiя мiнiстерського правлiння була створена для керiвництва дiяльнiстю української влади в лютому 1734 p., пiсля смертi гетьмана Д.Апостола31 . Як видно iз тексту сенатського указу вiд 7 березня 1754 р.: "По решительным в прошлом, 1728 году, в верховном тайном совете пунктам, те раскольничьи слободы от жительствующих в Малой России разночинцев особливо отличены и ведать их велено тому, кто при гетмане будет"32 . Як вiдомо, представником росiйського уряду при гетьмановi був спочатку таємний радник Ф.Наумов, а згодом князь О.Шаховський. Цiлком можливо, Що слободи з 1728 р. по 1734 р. пiдпорядковувались особисто йому, а потiм перейшли у вiдання названої канцелярiї.

Особливо несприятливим виявився перiод бiронiвщини, коли царський уряд вирiшив викоренити старообрядництво не лише на територiї iмперiї, а й за її межами. За твердженням М.М.Нiкольського, така полiтика призвела до зростання масштабiв емiграцiї розкольникiв за кордон. Влада намагалася перешкодити зменшенню кiлькостi тяглого населення33 . У зв'язку з цим 31 липня 1734 р. iмператриця затвердила заходи щодо повернення росiйських утiкачiв iз територiї Речi

стр. 17


Посполитої. Мiж iншим, передбачалося зруйнувати колонiю Вєтку, що перебувала в безпосереднiй близькостi вiд стародубських слобiд34 .

Перше її знищення, т. зв. "вигонка", здiйснене 1735 р. Азовським драґунським полком пiд командуванням Я.Ситiна, погiршило становище старообрядцiв на Стародубщинi та Чернiгiвщинi. До них почали вживати тих же заходiв, що й до вєтковцiв - повертали колишнiм власникам i вiдсилали на мiсця попереднього проживання. Якщо ж старовiри не пам'ятали або не хотiли називати тих мiсць, звiдки прийшли, їх висилали до Iнґерманландiї35 .

Однак цi дiї уряду не дали бажаних результатiв. Незабаром розкольники вiдновили Вєтку, а їхня кiлькiсть на Стародубщинi й Чернiгiвщинi знову зросла. Зазнала невдачi й спроба висилки в 1741 р. розкольникiв, якi проживали в слободах Чернiгiвського полку - Свяцькiй, Ардонi та Тимошкiному Перевозi. Таке рiшення Сенат ухвалив у зв'язку з передачею земель, де знаходилися цi населенi пункти, Києво-Печерськiй лаврi. Проте вже наступного року майже всi висланi старовiри повернулися назад36 .

Неефективнiсть насильницьких дiй змусила уряд Єлизавети Петрiвни (1741-1762) шукати iнших заходiв. До того ж висилання старовiрiв негативно позначилось i на економiчних iнтересах держави. У деяких мiсцевостях це навiть призвело до зменшення виконання державних повинностей та скорочення кiлькостi податного населення. Пом'якшення урядової полiтики старовiри вiдчули вже 1743 р. У виданому на iм'я "правителя Малоросiї" генерал-лейтенанта I.I.Бiбiкова сенатському указi зазначалося: "И к ношению раскольнического платья, и к бритию бород и усов против живущих в великороссийских городах не принуждать, дабы от того за границу побегу не учинили ибо некоторые живут близ, а другие на самой польской границе"37 . Крiм цього, указом вiд 28 травня 1744 р. дозволялося приймати в слободи тих старовiрiв, якi приходили з-за кордону Речi Посполитої. У вереснi того ж року Сенат наказав здiйснити новий перепис усiх розкольникiв iмперiї з метою визначення їм "належного окладу"38 . Вiдбулися змiни i в управлiннi слободами. Пiсля вiдновлення гетьманства, згiдно iз сенатським указом вiд 2 липня 1750 p., їх знову передали у вiдання Київськiй губернськiй канцелярiї39 .

Чергову спробу повернути старообрядцiв у пiдданство козацької адмiнiстрацiї або вислати їх за межi України здiйснив новообраний гетьман Кирило Розумовський, який намагався бути повновладним господарем у Малоросiї. Вiн щонайменше двiчi - 17 квiтня 1751 р. та 7 вересня 1753 р. - прохав iмператрицю "о высылке оных раскольников, в Стародубском и Черниговском полках на малороссийских владельческих землях слободами населившихся, на прежние их жилища в Великороссию, в те места, откуда они бежали; а пока высланы будут, о бытии им во владении тех малороссийских в лад ельцов, на чьих землях они живут, чтоб они, раскольники, были во всем веданы по судам малороссийским..."40 . Усi цi звернення залишилися без вiдповiдi, незважаючи на досить прихильне ставлення Єлизавети Петрiвни до К.Розумовського.

Як бачимо, росiйська влада вперто не бажала передавати старообрядцiв пiд владу гетьманської адмiнiстрацiї. Сумнiвно, щоб ця позицiя була пов'язана з намаганням у такий спосiб обмежити українську автономiю. Навпаки, повноваження гетьмана значно розширились, а козацькiй державi, за твердженням О.Гуржiя, повернули той полiтичний статус, який вона мала на момент обрання I.Скоропадського41 . На нашу думку, провiдну роль вiдiгравали фiскальнi iнтереси царизму. Принаймнi, такий висновок можна зробити, узявши до уваги характер листування Київської губернської канцелярiї iз Сенатом та з волосним правлiнням розкольницьких слобiд. Досить цiкавим у цьому вiдношеннi є указ Сенату вiд 14 листопада 1752 р. щодо стягнення зi стародубських i чернiгiвських розкольни-

стр. 18


кiв податкiв. У ньому наголошувалося, що встановлена сума окладного податку, незалежно вiд кiлькостi збiглих та померлих, повинна залишатися незмiнною аж до нового перепису. Кошти за вибулих мала сплачувати пропорцiйно вся волость. Новоприбулi старовiри платили неокладний податок - 72,5 коп. з кожної душi. У 1751 р. його сума становила 900 руб. 01 коп. В указi пiдкреслювалося, що неокладнi грошi мали стягуватись зi щорiчним приростом за рахунок новоприбулих42 .

Водночас спостерiгається чергове загострення стосункiв мiж старообрядцями та козацькою старшиною, яка, очевидно, усе ще сподiвалася повернути втраченi землi. На початку 1754 р. бурмистер розкольницьких слобiд Г.Карпов та виборний О.Хрущов скаржилися на образи й "нестерпнi утиски", яких їм завдавали стародубська полкова та топальська сотенна канцелярiї, а також козацька старшина взагалi. Вони повiдомляли, що досить часто мешканцi слобiд затримуються за наказом тих канцелярiй i утримуються у в'язницях разом iз крадiями та розбiйниками. Навiть самi автори скарги разом iз iншим слобiдським начальством у 1753 р. утримувалися в стародубськiй полковiй канцелярiї пiд вартою. Тому бурмистер i виборний прохали Київську губернську канцелярiю призначити для охорони мешканцiв слобiд одного штаб-офiцера i вiдставних43 .

Влада вiдгукнулася на це звернення й у березнi 1754 р. призначила управителем розкольницьких слобiд колезького асесора В.Морозова. 5 липня того ж року Сенат постановив утворити при Київськiй губернськiй канцелярiї "волосну контору описаних розкольницьких слобiд"44 . Мiсцем перебування була обрана слобода Климова, керував конторою той же В.Морозов. Таким чином, росiйська влада створила для управлiння розкольницькими поселеннями в Малоросiї чiтку адмiнiстративну структуру, нижча ланка якої перебувала безпосередньо на мiсцi, у середовищi старовiрiв. Як засвiдчує листування з губернською канцелярiєю, головна функцiя контори полягала в облiковi руху населення слобiд та спостереженнi за сплатою податкiв. Свiдчення про це подавалися щорiчно до губернської канцелярiї. Крiм того, контора захищала iнтереси розкольникiв перед гетьманською адмiнiстрацiєю та українськими помiщиками, повiдомляючи про всi конфлiктнi ситуацiї по iнстанцiї.

Найбiльш лiберально до вирiшення проблеми розколу пiдiйшла Катерина II (1763-1796). В.Бєлоликов так охарактеризував становище старообрядцiв у перiод її правлiння: "За царювання Катерини II з'являються новi великi центри розколу. Розкол пiдсилюється кiлькiсно. Старообрядницькi громади набувають економiчного характеру й зосереджують у своїх руках росiйську промисловiсть i торгiвлю. Одним словом, iз зовнiшнього боку розкол за Катерини II процвiтав i збiльшувався..."45 . Досить значнi змiни вiдбулися й у життi старообрядцiв Стародубщини: у релiгiйному планi регiон перетворився на головний центр попiвщини, а в економiчному - там були закладенi основи розвитку капiталiстичної промисловостi.

Одним iз ключових заходiв, що сприяв цьому, була досить вдало проведена 1764 р. друга "вигонка Вєтки". Цього разу старовiрiв не повертали колишнiм власникам, а дозволили їм селитись у стародубських слободах. Зрозумiло, що розкольники не виявляли великого бажання залишати обжиту територiю, а тому переселення затяглося на кiлька рокiв. Значна частина вимушених переселенцiв продовжувала пiдтримувати економiчнi зв'язки з мiсцями свого колишнього проживання. Ця "вигонка" вiдрiзнялася вiд попередньої тим, що багатьох iз старовiрiв приписали до стародубських слобiд i примусили сплачувати там податки. Вони Ще деякий час продовжували засiвати поля, торгувати та займатися промислами на територiї Вєтки.

Небажання старовiрiв остаточно залишати обжитi мiсця збiгалося з прагненням польських помiщикiв якомога довше затримати їх у своїх маєтках. Iз цiєю метою вони використовували рiзноманiтнi засоби. Так, у сiчнi 1765 р. бурмистер

стр. 19


розкольницьких слобiд повiдомляв київському генерал-губернатору, що "польские владельцы как высланных тех российских беглецов о дворах и от о посеянном ими хлебе отказали, что на российскую сторону забрать и тамо продать не отдают, так и записанных обывателей в слободы о дворах отказали, а хлеб, который они сеяли, сжать и в гумны свозить и молотить дозволили с тем, что все они те земли, коими владели паки и к предбудущему году засеяли...". За твердженням бурмистра, з цiєї причини у встановлений термiн у слободи не повернулася частина старообрядцiв, вiдпущених волосним правлiнням до Ветки для залагодження своїх справ. Вони звернулися до бурмистра по допомогу й прохали його "о том, как бы им избыть того, чтобы хлеб пожать и на российскую сторону забрать, а впредь хлеба не засевать"46 .

Наскiльки описана ситуацiя вiдповiдала дiйсностi, сказати важко. Не слiд забувати, що значна частина вигнаних розкольникiв не виявляла великого бажання залишати давно обжитi мiсця й налагоджувати господарство в нових умовах. Тому вони використовували будь-який привiд, щоб вiдтягти час остаточного переселення. Отже, подiбнi заборони могли бути й поодинокими випадками. Проте не слiд вiдкидати того факту, що "вигонка Вєтки" досить боляче вiдбилась i на економiчних iнтересах польських маґнатiв: Тишкевичiв, Халецьких, Чарторийських та iн., у маєтках яких знаходилися поселення старовiрiв. Адже вони вiдразу втратили значну частину своїх пiдданих. Тому, на нашу думку, маґнати могли висунути подiбнi умови, щоб звести до мiнiмуму свої втрати. Так чи iнакше, а частина вигнаних iз Вєтки розкольникiв ще деякий час продовжувала залишатися на її територiї.

Росiйська влада спочатку досить поблажливо ставилася до того, що старовiри займалися господарством у мiсцях свого попереднього проживання, вимагаючи лише вчасної сплати податкiв. Окремим iз них видавали навiть спецiальнi дозволи. Так, указом Київської губернської канцелярiї вiд 27 сiчня 1765 p., дозволили пропускати через кордон мешканця слободи Добрянки Федота Бондарева, усiх членiв його родини та найнятих ним робiтникiв. Цей дозвiл йому було надано для "нагляду" за вiдкупленими в маєтках князя Чарторийського скляної гути, млина й залiзної руднi47 .

Здебiльшого ж старовiрiв вiдпускала волосна адмiнiстрацiя за умови надiйного поручительства про сплату податкiв. Однак необхiдно вiдзначити, що подiбнi дiї допускалися лише щодо розкольникiв, виселених iз Вєтки. Переселенцям з iнших територiй Речi Посполитої: Курляндiї, Лiфляндiї, Вiтебського та Полоцького повiтiв такi дозволи не видавалися.

Частина переселенцiв намагалася залишитися на Вєтцi, i надалi сподiваючись, очевидно, на її чергове вiдновлення. Можливо саме через це губернська канцелярiя в червнi 1765 р. заборонила волосному начальству видавати паспорти на проживання в Речi Посполитiй бiльше нiж на рiк. Однак i пiсля закiнчення цього термiну значна частина старовiрiв продовжувала там залишатися. За даними волосної контори, на 1768 р. їх налiчувалося 479 осiб48 . Виходячи з цiєї ситуацiї, у червнi того ж року Київська губернська канцелярiя видала розпорядження: "...раскольников всех, не обходя никого с семействами из Польши в те слободы, в кой записаны, выслать и больше им там жить и домов иметь не велеть, не приемля от них никаких отговорок"49 .

На жаль, достеменно не вiдомо, на скiльки збiльшилася кiлькiсть розкольникiв у стародубських слободах пiсля розгрому Вєтки. За даними Київської губернської канцелярiї, у 1761 р. на територiї Стародубського та Чернiгiвського полкiв їх проживало 11753 душi, а пiсля "вигонки" (1765 р.) - 18754 душi50 . Отже, кiлькiсть старовiрiв збiльшилася. Безумовно, що не всi вони були вихiдцями з Вєтки. Однак, якщо ми умовно приймемо за еталон прирiст населення слобiд 1761 p., який становив, ураховуючи народжених та новоприбулих - 557 душ, i вирахуємо з отриманого числа - 1762 та 1763 pp., то побачимо, що 1764 р. насе-

стр. 20


лення зросло на 5867 душ. Очевидно, саме така кiлькiсть розкольникiв, за винятком народжених, з'явилася там у результатi "вигонки".

Зростання мешканцiв стало, на нашу думку, однiєю з причин переселення частини стародубських старообрядцiв до Єлисаветградської провiнцiї Новоросiї в серединi 1860-х pp. Про їхню появу в цьому реґiонi свiдчать назви поселень. За твердженням В.М.Кабузана, у 1764 р. була заснована слобода Злинка, а в 1767 р. - Зибка51 . Мiґрацiя простежується й за документами волосної контори. Зокрема 1767 р. вона видала паспорти для переселення в Пiвденний край 25 жителям слободи Климової та 22 - слободи Клинцiв52 .

Основну масу мiґрантiв становили здебiльшого уродженцi Вєтки, якi не мали можливостi облаштувати належним чином своє господарство на Стародубщинi. Так, серед переселенцiв зустрiчаємо прiзвище згаданого вище Федота Бондарева, його братiв та iнших колишнiх польських пiдданих.

Як бачимо, друга "вигонка" Вєтки мала вплив на розвиток старообрядництва не лише в Стародубщинi, а i в iнших реґiонах України. Головним її здобутком для iмперської влади слiд, очевидно, уважати лiквiдацiю найбiльшого осередку радикальної релiгiйної опозицiї, що знаходився неподалiк вiд центральних районiв Росiї.

У ставленнi до державної влади релiгiйнi уявлення попiвцiв Пiвнiчної Малоросiї були менш радикальними, нiж у представникiв так званої Вєтковської згоди53 . Можливо, що саме цi розбiжностi й спричинили появу нової попiвської течiї - Чорнобильської згоди, засновниками якої були вихiдцi з Вєтки54 . В.Бєлоликов уважав, що основною причиною вiдокремлення цiєї групи вiд решти старовiрiв було послаблення фанатизму стародубських розкольникiв щодо православної церкви й державної влади. Стародубцiв звинувачували в тому, що вони перестали ухилятися вiд вiйськової служби, складали присягу царевi та молилися за нього, в окремих випадках допускали голiння борiд тощо55 .

Ще одним наслiдком "вигонки" стало перетворення Стародубщини на головний центр попiвщини. Там, зокрема, знаходилися чотири старообрядницькi монастирi. Три - Митькiвський, Злинський та Добрянський - чоловiчi, а Климiвський - жiночий56 . Перший iз них заснували 1765 р. ченцi - вихiдцi з Вєтки, яких очолював iєромонах Михаїл. Про самого Михаїла вiдомо, що вiн був висвячений на священика православної Миколаївської церкви в Астраханi архiєпископом Iларiоном 1749 р. Незабаром, 1752 p., вiн залишив свою церкву й направився спочатку до Рильська, а згодом перейшов за польський кордон до Вєтки. Там Михаїл вступив до Покровського монастиря й був пострижений у чернецтво iєромонахом Валерiаном. У 1763 р. разом з iншими ченцями перейшов до Стародубщини й поселився в слободi Зибкiй. Пiсля другої "вигонки Вєтки", коли була вiдбудована на митькiвському ґрунтi перевезена з Вєтки Покровська церква, вiн побудував при нiй монастир i був обраний його настоятелем.

У першi роки iснування монастиря мiж Михаїлом та iншим iєромонахом Iоною, який, очевидно, теж претендував на посаду iгумена, розгорiвся конфлiкт. Iона публiчно звинуватив настоятеля в тому, що вiн нiбито втiк з Астраханi через те, що вбив свою дружину. Справа набула розголосу, у неї втрутилася цивiльна влада. Пiд час слiдства з'ясувалося, що звинувачення, висунутi проти Михаїла, безпiдставнi. Київська губернська канцелярiя у зв'язку з цим постановила: "...Учинить ему, Ионе, там же, в монастыре, при собрании всей братии наказание: бить плетьми нещадно и обязать под страхом досужих домыслов не чинить"57 .

Спочатку в монастирi проживало 54 ченцi. Бiльшiсть iз них були вихiдцями з рiзних реґiонiв Росiї. Так, згаданий вище Iона був вихiдцем iз Калуґи, чернець Феофiлакт - iз Москви, Тихон - iз Костромської губернiї. Згодом кiлькiсть мешканцiв монастиря зросла. У документах архiву Маркевича зазначається, що наприкiнцi столiття там проживали 103 ченцi58 .

стр. 21


Засновником Рiздво-Богородицького чоловiчого монастиря, що знаходився на землях слободи Злинки, поблизу рiчки Iпутi, в урочищi Малиновий Острiв, був мiсцевий житель Семен Панфiлов. У 1767 р. вiн збудував там невелику церкву, яка була освячена iєромонахом Веньямiном, що був родом iз Польщi. Того ж року там нiбито й оселилися першi 3 ченцi, поклавши початок монастирю. Наприкiнцi столiття в ньому проживали 22 ченцi59 .

Така ж кiлькiсть монахiв налiчувалася й у скитi поблизу слободи Добрянки. Його засновником i настоятелем був, очевидно, якийсь чернець Сергiй, що перейшов сюди разом iз братiєю ще навеснi 1717 р. з-за польського кордону. До кiнця осенi ченцi збудували вiсiм келiй, трапезну та заготовили деревину на будiвництво каплицi60 . Цiлком можливо, що це був найстарiший монастир у Стародуб'ї.

Досить великим (на 77 черниць) був i Климiвський жiночий монастир. На жаль, ми не маємо докладних свiдчень про нього. Але вiдомо, що в 1765 р. вiн уже iснував61 .

Не зовсiм простими були вiдносини стародубських розкольникiв iз корiнним населенням краю. Українськi землевласники спочатку залюбки приймали їх у свої маєтки й видавали "осаднi листи" на заснування слобiд, сподiваючись у такий спосiб збiльшити кiлькiсть своїх пiдданих. Особливу активнiсть у цьому проявив гетьман I.Скоропадський, якого автор однiєї з публiкацiй назвав "головним винуватцем розселення розкольникiв у Стародубському та Чернiгiвському полках"62 .

Зауважимо, що на час початку масової мiграцiї старовiрiв на територiю Сiверщини, вiльних земель там майже не було. Усi угiддя знаходились у власностi української старшини та козакiв. Зростання кiлькостi населення стародубських слобiд загострило земельну проблему. Тому незабаром розпочалися суперечки за землi, якi тривали протягом усього XVIII ст. Так, 1714 р. стародубська старшина скаржилася царевi на те, що розкольники почали захоплювати в козакiв i селян землi, не вiдбували жодних повинностей на користь держави та робили спроби навертати українське населення у свою вiру. У 1717 р. стародубський полковник Лук'ян Жоравка прохав гетьмана I.Скоропадського захистити його козакiв вiд свавiлля розкольникiв. Полковник повiдомляв, що старообрядцi почали вирубувати лiсовi угiддя козакiв його полку для розбудови власного монастиря. Того ж року вiн подав ще одну скаргу, в якiй iшлося про те, що розкольники ведуть себе так зухвало, бо вiдчувають пiдтримку з боку київського воєводи63 .

На жаль, ми не маємо свiдчень про реакцiю гетьмана в цьому випадку. Але, як уже вiдзначалося, в останнiй рiк свого правлiння вiн звертався до iмператора з проханням про виселення старовiрiв iз України через те, що вони чинили кривди мiсцевому населенню, захоплюючи ґрунти та зваблюючи у своє "зловiр'я". Однак це звернення I.Скоропадського не мало наслiдкiв.

Фактично протягом усього столiття тривав конфлiкт мiж старообрядцями й стародубськими помiщиками Миклашевськими. Суперечка виникла через маєтнiсть Товкачi, що знаходилася поблизу володiнь бунчукового товариша Андрiя Миклашевського в с Понурiвцi. У 1720 р. мешканцi розкольницької слободи Воронки зробили спробу захопити цi землi. А.Миклашевський звернувся до київського губернатора князя Д.Ґолiцина. Останнiй наказав вигнати старообрядцiв iз цих земель, а зжатий ними хлiб i скошене сiно повернути понурiвським селянам.

Проте на цьому справа не закiнчилась. У 1723 р. тi ж розкольники вигнали селян А.Миклашевського iз сiножатей i скосили сiно. Однак подана цього разу скарга залишилася поза увагою губернатора. Бунчуковий товариш змушений був прохати Ґенеральну вiйськову канцелярiю порушити клопотання перед Малоросiйською колегiєю. На жаль, вiдомi нам документи не мiстять свiдчень, як саме вирiшилася ця справа.

1731 р. той же А.Миклашевський скаржився гетьмановi Д.Апостолу на старообрядцiв слободи Єленки, якi захопили землi цього помiщика в с Нижньому. А.Миклашевський вимагав притягнути винних до суду й повернути його володiння.

стр. 22


Як свiдчать джерела, боротьбу з розкольниками за землi продовжували й нащадки Андрiя, якi навiть змушенi були заплатити старообрядцям велику грошову суму, щоб тi дали їм спокiй.

Уряд, очевидно, усе-таки розв'язав суперечку на користь Миклашевських. У травнi 1785 р. граф П.Рум'янцев доповiдав Катеринi II, що розкольники слободи Воронка спалили на землях удови Олени Миклашевської хутiр. Межовi стовпи повиривали, канави засипали, а людей побили так сильно, що один чоловiк помер. При цьому вiн наголошував, що це вiдбулося на тих землях, якi були вiдданi удовi згiдно з рiшенням Сенату64 .

Зростання кiлькостi земельних конфлiктiв мiж старообрядцями та українськими помiщиками змусило Сенат 1764 р. створити спецiальну слiдчу комiсiю "для разобрания и исследования всех оных происшедших у раскольников с малороссийскими владельцами и обывателями обидных, спорных и смертоубийственных дел и Киевской губернской канцелярии определить, а в раскольничьи слободы послать особливого [...] офицера киевского гарнизона и с ним от малороссийской стороны депутата господину малороссийскому гетману и кавалеру определить"65 . Однак iз невiдомих причин вирiшення цiєї справи затягнулося. Рiшення про створення спецiальної слiдчої комiсiї Сенат ухвалив 1764 р. Матерiали її роботи свiдчать, що представникам комiсiї байдикувати не доводилось. Лише 1777 р. вони розглянули 22 справи66 . У цю комiсiю вiд росiйської адмiнiстрацiї входив секунд-майор Степанов, а вiд Гетьманщини - бунчуковий товариш Рубець67 .

Предметом суперечок були в основному ґрунти, але досить часто конфлiктували й через лiси, луки, бортнi угiддя тощо. Розслiдування цих справ, напевно, ускладнювалося тим, що в осадних листах, на якi покликалися старовiри, не завжди чiтко окреслювалися межi земельних надiлiв. Так, скажiмо, осадний лист гетьмана I.Скоропадського на заснування слободи Митькiвки у вереснi 1709 р. передбачав надання осадчому Семену Савiнову "...всех грунтов по Ирпу и поза Ирпью..."68 . Ще бiльш розмито описанi межi в осадному листi архiмандрита чернiгiвського Iллiнського Святотроїцького монастиря Варлама (Василевича) на слободу Добрянку. У ньому вiдзначається, що її мали звести за селом Горностаївкою69 .

Однiєю з причин повiльного розгляду справ могла бути й пiдробка зацiкавленими сторонами документiв на право володiння (вiдомо, що це явище набуло значного поширення в другiй половинi XVIII ст. - Ю.В.)70 . Це пiдтверджують i свiдчення повiрених помiщицi О.Новицької в справi про порубку мешканцями слободи Зибкої її лiсу, якi наголошували на недостовiрностi представленого старовiрами документа: "Оную осадную прописанные зыбковские раскольники сфальшивили и в оной поделали подчистки, и на подчистках понаписовали небывалые в оной термины к пользе их служащие"71 (пiдкреслення моє - Ю.Б.).

Iнодi земельнi суперечки затягувалися на довший час. Зокрема, обговорення справи графа О.Розумовського тривало понад два роки, а бриґадира П.Милорадовича - не менше п'яти. Рiшення, за поданням Київської губернської канцелярiї, ухвалював Сенат. Найчастiше захопленi землi повертали власникам, а в iнших випадках конфлiктуючi сторони укладали мировi угоди (одна з них, 1771 p., вiдбулася мiж бунчуковим товаришем Зiнченком та козаками села Засухи Стародубського полку, з одного боку, i слободянами Зибкої - з iншого). Для вирiшення суперечки у визначених слiдчою комiсiєю мiсцях були встановленi спецiальнi межовi знаки72 .

Однак бiльшiсть спорiв залагоджували, очевидно, не на користь старовiрiв, Що, на нашу думку, i викликало їхнє невдоволення роботою слiдчої комiсiї. У зверненнi бурмистра О.Хрущова до київського обер-коменданта Я.Єльчанинова в травнi 1777 р. вiд iменi "всiх слобiд обивателiв" пропонувалося лiквiдувати комiсiю, а її повноваження передати управителю "описних розкольницьких слобiд".

стр. 23


За твердженням бурмистра, комiсари не виконували належним чином розпоряджень уряду про ретельний розгляд справ, а ставилися до виконання своїх обов'язкiв "праздно". Не маючи жодного зиску вiд дiяльностi комiсiї, мешканцi слобiд зазнавали лише матерiальних збиткiв, пов'язаних iз її утриманням: "Коим комиссарам и при них канцелярским служителям нанимаются всегда квартиры, и всякие канцелярские принадлежности, яко то бумагу, сургуч, и [...], и на топление всех оных квартир дрова употребляются волостным коштом, и от того слободские обыватели несут себе напрасное отягощение и убыток. И при производству письменных цел оная комиссия сверху находящегося [при] ей писца еще требует с волостной конторы одного писаря, знающего законы и порядок производства дел"73 . Влада не виконала прохання старовiрiв, обмежившись ротацiєю керiвникiв комiсiї. Комiсари, принаймнi представник росiйської сторони (на той час секунд-майор Токарев), були вiдкликанi в груднi 1777 р. Це, очевидно, знову призупинило роботу комiсiї, бо, як видно з листа Малоросiйської колегiї, надiсланого київському обер-коменданту роком пiзнiше, у Климовiй на той час ще не було анi росiйського, анi українського представникiв74 .

Земельнi суперечки поставили росiйську владу в складне становище. З одного боку, вона намагалася забезпечити потреби Корони, зацiкавленої в збiльшеннi населення слобiд, а з iншого, - вимушена була рахуватися з iнтересами землевласникiв, серед яких були й високопоставленi урядовцi iмперiї.

Отже, пiдсумовуючи, вiдзначимо: 1. Стосунки мiж старообрядцями й українським населенням Стародубського та Чернiгiвського полкiв вiд часу їх появи в реґiонi й до 1714 р. залишалися добросусiдськими, хоча сам факт переселення старообрядцiв у мiсцевiсть iз несприятливими для рiльництва природно-географiчними умовами нiс у собi перспективу конфлiкту, бо автоматично загострював земельну проблему. Досить терпимому ставленню українських селян, мiщан та козакiв до старовiрiв сприяла зацiкавленiсть у їхнiй появi мiсцевих помiщикiв. 2. Пiсля вилучення старообрядцiв iз-пiд влади землевласникiв Гетьманщини ситуацiя кардинально змiнилася. Розпочався конфлiкт, який тривав майже до кiнця столiття. В його основi лежали не релiгiйнi, а суто економiчнi причини. З одного боку, українське населення намагалося повернути собi втраченi землi, не допустити старообрядцiв до захоплення нових угiдь i захистити свої торгiвельнi привiлеї. З iншого боку, старовiри прагнули забезпечити собi в нових умовах засоби для iснування та сплати державних податкiв. 3. Зовнiшнi прояви цього протистояння - спроби гетьманiв I.Скоропадського, Д.Апостола й К.Розумовського виселити старообрядцiв за межi Гетьманщини; обмеження козацькою адмiнiстрацiєю торгiвельної дiяльностi старовiрiв; земельнi суперечки. Домагання української сторони були приреченi на поразку, оскiльки iнтереси старообрядцiв частково збiгалися з фiскальними iнтересами iмперської влади. Тому навiть такий впливовий гетьман, як К.Розумовський, не змiг вирiшити проблеми виселення старовiрiв. 4. Досить промовистою виявилася позицiя iмперської влади, яка фактично виступила на боцi старообрядцiв. Показовим є те, що вона iґнорувала iнтереси українських помiщикiв не тiльки в перiод лояльної полiтики щодо старовiрiв Єлизавети чи Катерини II, а й пiд час гонiнь проти них, органiзованих урядом Анни Iоаннiвни. Це вкотре засвiдчує, що в процесi побудови унiтарної, добре регульованої держави центральна росiйська адмiнiстрацiя не збиралася рахуватися з iнтересами Гетьманщини та її корiнного населення.

-----

1 Представники рiзноманiтних релiгiйних течiй, якi виникли внаслiдок розколу росiйського православ'я в серединi XVII ст. Причиною розколу стало неприйняття частиною духiвництва та мирян реформи патрiарха Никона. Змiст реформи полягав у виправленнi богослужбових книг, iкон i церковних обрядiв за грецьким взiрцем. Зокрема, двоперстне знамення замiнювалося триперстним, рухатися навколо аналоя потрiбно було не за сон-

стр. 24


цем, а проти нього, тричi, а не двiчi проголошувати слово "алiлуя", замiсть 7 проскурок уживати 5, на них замiсть восьмиконечного хреста зображати чотириконечний, земнi поклони замiнили поясними, значно скоротився час богослужiння. Старообрядцi не визнавали цих змiн, уважаючи їх єретичними.

2 Попiвцi - послiдовники одного з головних напрямiв у старообрядництвi, який сформувався в серединi 1690-х pp. На вiдмiну вiд представникiв iншої течiї - безпопiвцiв, попiвцi визнавали необхiднiсть духiвництва в спiлкуваннi з Богом. Вони вважали никонiанську церкву єрессю, але приймали священикiв, якi переходили до них. Попiвцi не створили свого вiровчення, а дотримувалися загальних для старообрядцiв принципiв (двоперстя, восьмиконечннй хрест, використання 7 проскурок тощо).

3 Лилеев М.И. Новые материалы для истории раскола на Ветке и в Стародубье. - К., 1893. - 278 с; Его же. Из истории раскола на Ветке и в Стародубье XVII-XVIII вв. - К., 1895. - 596 с; Его же. Из истории поповщинского раскола. - К., 1915. - 112 с.

4 Барсов Е.В. Описание актов архива Маркевича, относящихся к истории Стародубских скитов // Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. - 1884. - Кн. 2. - С. 37-47; Белоликов В.З. Инок Никодим Стародубский (его жизнь и литературная деятельность). - К., 1915. - 470 с.

5 Никольский Н.М. История русской церкви. - М., 1983. - 448 с; Миловидов В.Ф. Старообрядчество в пропiлом и настоящем. - М., 1979. - 112 с.

6 Огляд новiтньої лiтератури див.: Козлов М.В. Новейшая историческая литература по истории русского раскола и старообрядчества: Обзор // Социальные и гуманитарные науки. Отечественная литература. Сер. 5: История: РЖ / РАН. ИНИОН. Центр социальных науч.-информ. исслед. Отд. отеч. и зарубеж. истории. - М., 2002. - N1. - С. 47-63.

7 Мордвiнцев В. Полiтика росiйської iмперiї щодо старообрядцiв у першiй половинi XVIII ст. // Укр. богослов (Iст. i теолог, щорiчник). - К., 2003. - Вип. 2. - С 254-266; Його ж. Старообрядницькi громади України другої половини XVIII ст. та ставлення до них влади // Соцiум: альманах соцiальної iсторiї.- К., 2002. - Вип. 1. - С. 191-202.; Станкевич Г.П. Светская и церковная власть и старообрядцы на Черниговщине в последней четверти XVII-XVIII вв. // Старообрядчество: история, культура, современность. Материалы. - М., 2002. - С. 31-42.

8 "И тамо все пришедшие с Козмою, числом 20, поселишася при реце Ревне в лето 7177". (Алексеев (Стародубский) И. История о бегствующем священстве. - М., 2005. -С. 10). Однак вiдомий дослiдник цiєї проблеми М.I.Лiлеєв сумнiвався в достовiрностi вказаної дати й уважав, що пiп Кузьма зi своїми супутниками прийшов на Стародубщину не ранiше 1676-1677 pp. (Див.: Лилеев М.И. Из истории раскола на Ветке и в Стародубье XVII-XVIII вв. - С. 58).

9 Лилеев М.И. Из истории раскола на Ветке и в Стародубье XVII-XVIII вв. - С. 20-21.

10 Лазаревский А. Описание старой Малороссии: Материалы для истории заселения, землевладения и управления. - Т. 1: Полк Стародубский. - К., 1888. - С. 441.

11 За словником В.Даля, цим термiном позначалися "первые последователи раскола беспоповщины, по старцу Капитону, в Костромской и Вологодской губ. при царе Михаиле Федоровиче" Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. - М., 1979. - Т. 2: И-О. - С. 87).

12 Лилеев М.И. Новые материалы для истории раскола на Ветке и в Стародубье. - С.60.

13 Центральний державний iсторичний архiв України в м. Києвi (далi - ЦДIАУК). - Ф. 59. - Оп. 1. - Спр. 3395. - Арк. З зв., 5, 6 зв.; Спр. 5789. - Арк. 24.

14 Iнститут рукопису Нацiональної бiблiотеки України iм. В.I.Вернадського НАНУ (Далi - IP НБУВ НАНУ). - Ф. 127. - Од.зб. 48. - Арк. 156.

15 ЦДIАУК. - Ф. 59. - Оп. 1. - Спр. 6470. - Арк. 42 зв. - 43.

16 Лилеев М. М. Новые материалы для истории раскола на Ветке и Стародубье. - С. 121.

17 Там же. - С. 122.

18 ЦДIАУК. - Ф. 59. - Оп. 1. - Спр. 2864. - Арк. 86 зв.

19 Раскольничьи слободы в Черниговщине в первой половине XVIII в. // Киевская старина. - 1886. - Т. XVI. - С. 398.

20 ЦДIАУК. - Ф. 59. - Оп. 1. - Спр. 6470. - Арк. 41, 44.

21 Там само. - Спр. 9864. - Арк. 83.

22 Миссионерское обозрение. - 1897. - N5-8. - С. 450.

23 Миловидов В.Ф. Указ. соч. - С. 32.

стр. 25


24 ЦДIАУК. - Ф. 59. - Oп. 1. - Спр. 6470. - Арк. 41.

25 Раскольничьи слободы в Черниговщине в первой половине XVIII в. - С. 399.

26 Барсов Е.В. Указ. соч. - С. 44.

27 Лилеев М.И. Новые материалы для истории раскола на Ветке и Стародубье. - С. 108.

28 Там же. - С. 110, 112.

29 Бантыш-Каменский Д.Г. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. - К., 1993. - С. 440.

30 Миссионерское обозрение. - 1897. - N5-8. - С. 451.

31 Отечественная история: История России с древнейших времен до 1917 года: Энциклопедия. - М., 1994. - Т. 3: К-М. - С. 461.

32 Лилеев М.И. Новые материалы для истории раскола на Ветке и Стародубье. - С. 182.

33 Никольский Н.М. Указ. соч. - С. 325.

34 Лилеев М.И. Из истории поповщинского раскола. - К., 1915. - С. 86.

35 Раскольничьи слободы в Черниговщине в первой половине XVIII в. - С. 399.

36 ЦДIАУК. - Ф. 59. - Оп. 1. - Спр. 6470. - Арк. 48.

37 IP НБУВ НАЛУ. - Ф. 127. - Од.зб. 250. - Арк. 3.

38 ЦДIАУК. - Ф. 59. - Оп. 1. - Спр. 6264. - Арк. 8; Спр. 1346. - Арк. 1.

39 Лилеев М.И. Новые материалы для истории раскола на Ветке и Стародубье. - С. 182.

40 Там же. - С. 173.

41 Гуржiй О. Українська козацька держава в другiй половинi XVII-XVIII ст.: кордони, населення, право. - К., 1996. - С. 72.

42 ЦДIАУК. - Ф. 59. - On. 1. - Спр. 1942. - Арк. 10.

43 Лилеев М. И. Новые материалы для истории раскола на Ветке и в Стародубье. - С. 181-182.

44 ЦДIАУК. - Ф. 59. - Оп. 1. - Спр. 6470. - Арк. 50.

45 Белоликов В. Указ. соч. - С. III.

46 ЦДIАУК. - Ф. 59. - Оп. 1. - Спр. 5621. - Арк. 16-17.

47 Там само. - Арк. 18.

48 Там само. - Арк. 41.

49 Там само. - Арк. 39.

50 Там само. - Спр. 3612. - Арк. 26; Спр. 5790. - Арк. 21.

51 Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII - первой половине XIX века (1719-1858 гт.). - М., 1976. - С. 105.

52 ЦДIАУК. - Ф. 59. - Оп. 1. - Спр. 6470. - Арк. 3, 21.

53 Вєтковська згода - старообрядницька течiя, що сформувалася наприкiнцi XVII ст. на о. Ветка, утвореному рукавом р. Сож (нинi територiя Бiлорусi), її послiдовники мали власне миро для помазання, приймали будь-якi iкони, їм дозволялося їсти з iновiрцями, вiнчатися в будь-яких примiщеннях. Новоприбулих священикiв приймали через перехрещення. До державної влади ставилися вороже, уважаючи її породженням антихриста.

54 Чорнобильська згода - старообрядницька течiя, що виникла в останнiй чвертi XVIII ст. поблизу мiстечка Чорнобиля на Київщинi, її засновником був уродженець Вєтки Iларiон Петров. Головнi ознаки їхнього вiровчення полягали у вiдмовi молитися за царя, заборонi вiддавати синiв у солдати, негативному ставленнi до шлюбу та неприйняттi паспортiв, на яких, на їхню думку, лежала печатка антихриста. Проте на територiї Київщини прихильники цiєї течiї довго не затримались. У 80-х pp. вони переселилися до Австрiї.

55 Белоликов В.З. Чернобыльское согласие. - К., 1915. - С. 4.

56 Миловидов В.Ф. Указ. соч. - С. 32.

57 ЦДIАУК. - Ф. 59. - Оп. 1. - Спр. 8276. - Арк. 64, 72-74.

58 Барсов Е.В. Указ. соч. - С. 9.

59 ЦДIАУК. - Ф. 59. - Оп. 1. - Спр. 8276. - Арк. 15-16.

60 Барсов Е.В. Указ. соч. - С. 38.

61 ЦДIАУК. - Ф. 59. - Оп. 1. - Спр. 8276. - Арк. 2 зв.

62 Раскольничьи слободы в Черниговщине в первой половине XVIII в. - С. 399.

63 Барсов Е.В. Указ. соч. - С. 38.

64 Там же. - С. 39-40.

65 ЦДIАУК. - Ф. 59. - Оп. 1. - Спр. 9741. - Арк. 11. т Там само. - Спр. 8442. - Арк. 7.

6 ' Там само. - Спр. 8442. - Арк. 1. На жаль, документ не подає iмен цих урядовцiв. Ґенеральну вiйськову канцелярiю могли, на нашу думку, представляти: Михайло Михай-

стр. 26


лович Рубець, який на момент створення комiсiї був значковим товаришем, а на час написання використаного нами документа (1777 р.) став бунчуковим товаришем, або ж Григорiй Андрiйович Рубець (старший), який був бунчуковим товаришем iз 1773 р. (Див.: Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. - К., 1912. - Т. 4. - С. 375, 381).

68 ЦДIАУК. - Ф. 59. - Оп. 1. - Спр. 2745. - Арк. 17.

69 Лазаревский A. M. Обозрение Румянцевской описи Малороссии. - Чернигов, 1866. - С. 75.

70 Когут 3. Росiйський централiзм i українська автономiя: Лiквiдацiя Гетьманщини, 1760-1830. - К., 1996. - С. 210.

71 ЦДIАУК. - Ф. 1943. - Оп. 1. - Спр. 17. - Арк. 56 зв.

72 Там само. - Ф. 59. - Оп. 1. - Спр. 6359. - Арк. 2.

73 Там само. - Спр. 8442. - Арк. 3.

74 Там само. - Арк. 64.

In clause the policy of the central and local authority concerning Russian old-believers is considered which lived in territory of the Hetmanate in XVIII ct. and their attitude with the radical population of region.


© elibrary.com.ua

Постоянный адрес данной публикации:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/УРЯДОВА-ПОЛIТИКА-ЩОДО-РОСIЙСЬКИХ-СТАРООБРЯДЦIВ-НА-СТАРОДУБЩИНI-У-XVIII-ст

Похожие публикации: LУкраина LWorld Y G


Публикатор:

Олександр ПанКонтакты и другие материалы (статьи, фото, файлы и пр.)

Официальная страница автора на Либмонстре: https://elibrary.com.ua/Ukraine

Искать материалы публикатора в системах: Либмонстр (весь мир)GoogleYandex

Постоянная ссылка для научных работ (для цитирования):

УРЯДОВА ПОЛIТИКА ЩОДО РОСIЙСЬКИХ СТАРООБРЯДЦIВ НА СТАРОДУБЩИНI У XVIII ст. // Киев: Библиотека Украины (ELIBRARY.COM.UA). Дата обновления: 27.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/УРЯДОВА-ПОЛIТИКА-ЩОДО-РОСIЙСЬКИХ-СТАРООБРЯДЦIВ-НА-СТАРОДУБЩИНI-У-XVIII-ст (дата обращения: 28.03.2024).

Комментарии:



Рецензии авторов-профессионалов
Сортировка: 
Показывать по: 
 
  • Комментариев пока нет
Похожие темы
Публикатор
Олександр Пан
Львiв, Украина
935 просмотров рейтинг
27.08.2014 (3501 дней(я) назад)
0 подписчиков
Рейтинг
0 голос(а,ов)
Похожие статьи
VASILY MARKUS
Каталог: История 
3 дней(я) назад · от Petro Semidolya
ВАСИЛЬ МАРКУСЬ
Каталог: История 
3 дней(я) назад · от Petro Semidolya
МІЖНАРОДНА КОНФЕРЕНЦІЯ: ЛАТИНСЬКА СПАДЩИНА: ПОЛЬША, ЛИТВА, РУСЬ
Каталог: Вопросы науки 
7 дней(я) назад · от Petro Semidolya
КАЗИМИР ЯҐАЙЛОВИЧ І МЕНҐЛІ ҐІРЕЙ: ВІД ДРУЗІВ ДО ВОРОГІВ
Каталог: История 
7 дней(я) назад · от Petro Semidolya
Українці, як і їхні пращури баньшунські мані – ба-ді та інші сармати-дісці (чи-ді – червоні ді, бей-ді – білі ді, жун-ді – велетні ді, шаньжуни – горяни-велетні, юечжі – гутії) за думкою стародавніх китайців є «божественним військом».
9 дней(я) назад · от Павло Даныльченко
Zhvanko L. M. Refugees of the First World War: the Ukrainian dimension (1914-1918)
Каталог: История 
12 дней(я) назад · от Petro Semidolya
АНОНІМНИЙ "КАТАФАЛК РИЦЕРСЬКИЙ" (1650 р.) ПРО ПОЧАТОК КОЗАЦЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (КАМПАНІЯ 1648 р.)
Каталог: История 
17 дней(я) назад · от Petro Semidolya
VII НАУКОВІ ЧИТАННЯ, ПРИСВЯЧЕНІ ГЕТЬМАНОВІ ІВАНОВІ ВИГОВСЬКОМУ
Каталог: Вопросы науки 
17 дней(я) назад · от Petro Semidolya
ТОРГОВО-ЭКОНОМИЧЕСКАЯ ПОЛИТИКА ЕС В СРЕДИЗЕМНОМОРЬЕ: УСПЕХИ И НЕУДАЧИ
Каталог: Экономика 
26 дней(я) назад · от Petro Semidolya
SLOWING GLOBAL ECONOMY AND (SEMI)PERIPHERAL COUNTRIES
Каталог: Экономика 
32 дней(я) назад · от Petro Semidolya

Новые публикации:

Популярные у читателей:

Новинки из других стран:

ELIBRARY.COM.UA - Цифровая библиотека Эстонии

Создайте свою авторскую коллекцию статей, книг, авторских работ, биографий, фотодокументов, файлов. Сохраните навсегда своё авторское Наследие в цифровом виде. Нажмите сюда, чтобы зарегистрироваться в качестве автора.
Партнёры Библиотеки

УРЯДОВА ПОЛIТИКА ЩОДО РОСIЙСЬКИХ СТАРООБРЯДЦIВ НА СТАРОДУБЩИНI У XVIII ст.
 

Контакты редакции
Чат авторов: UA LIVE: Мы в соцсетях:

О проекте · Новости · Реклама

Цифровая библиотека Украины © Все права защищены
2009-2024, ELIBRARY.COM.UA - составная часть международной библиотечной сети Либмонстр (открыть карту)
Сохраняя наследие Украины


LIBMONSTER NETWORK ОДИН МИР - ОДНА БИБЛИОТЕКА

Россия Беларусь Украина Казахстан Молдова Таджикистан Эстония Россия-2 Беларусь-2
США-Великобритания Швеция Сербия

Создавайте и храните на Либмонстре свою авторскую коллекцию: статьи, книги, исследования. Либмонстр распространит Ваши труды по всему миру (через сеть филиалов, библиотеки-партнеры, поисковики, соцсети). Вы сможете делиться ссылкой на свой профиль с коллегами, учениками, читателями и другими заинтересованными лицами, чтобы ознакомить их со своим авторским наследием. После регистрации в Вашем распоряжении - более 100 инструментов для создания собственной авторской коллекции. Это бесплатно: так было, так есть и так будет всегда.

Скачать приложение для Android