Автор: Ю. I. ШАПОВАЛ

(Київ)

Шнеер А. Плен. - Иерусалим, 2003. - Т. 1. - 380 с; Т. 2. - 391 с.

Автор виданого в Iзраїлi двотомного дослiдження "Полон" доктор Арон Шнеєр народився 1951 р. в Латвiї, за фахом iсторик, вiд 1990-х pp. мешкає в Iзраїлi, а з 1993 р. працює в Нацiональному iнститутi пам'ятi жертв нацизму й героїв опору Яд Вашем. Мiсце роботи автора апрiорi детермiнувало його iнтерес до полонених євреїв, документи щодо яких (серед iнших) накопичуються й зберiгаються в Яд Вашем. Ось чому дослiдник мав можливiсть спиратися на свiдчення, спогади, листи колишнiх вiйськовополонених, їхнiх родичiв, що їх А.Шнеєровi вдалося здобути насамперед в Iзраїлi. Одначе вiн не обмежився лише цим колом джерел, використовуючи також документи з архiвiв Латвiї, Росiї, України.

Серед радянських вiйськовополонених євреї за нацiональнiстю становили 80 тис, а всього за роки II свiтової вiйни на радянсько-нiмецькому фронтi в нiмецькому полонi опинилося понад 5 млн. солдатiв i офiцерiв. До цих цифр варто додати ще одну: усього до лав радянської армiї за той самий перiод було мобiлiзовано 32 млн. осiб. Достатньо просто порiвняти цi цифри, щоби зрозумiти, наскiльки важливим i серйозним є дослiдження проблеми полону. Проте в колишньому СРСР iсторики були позбавленi можливостi вивчати вказану проблему. Лише в часи перебудови з'явилися першi розвiдки з цiєї проблематики.

А.Шнеєр цiлком слушно зауважує, що замовчування не було випадковим, оскiльки, якби iснувала можливiсть дослiджувати колiзiї полону, то довелося б пояснювати кiлька принципових аспектiв. Насамперед, чому така кiлькiсть воякiв опинилася в полонi? Чому становище радянських полонених радикально

стр. 210

вiдрiзнялося вiд становища вiйськовополонених iз країн Заходу? Чому сотнi тисяч радянських вiйськовополонених спiвпрацювали з ворогом? Нарештi, чому на звiльнених iз полону радянських вiйськовослужбовцiв, навiть тих, хто поводився гiдно й не зрадив присязi, замiсть нормального ставлення, нагород i компенсацiй за фiзичну й моральну шкоду (як це було в багатьох захiдних країнах), чекали табори й тавро зрадника на багато рокiв?

Власне, автор висловлює свiй погляд на всi цi питання. Та перед тим як це зробити, вiн торкається загальних речей, феномена полону в iсторiї вiйн загалом. Ураховуючи досвiд I свiтової вiйни, 47 держав у липнi 1929 р. прийняли Женевську конвенцiю про режим утримання вiйськовополонених. Стаття 2-а вимагала: "З вiйськовополоненими належить поводитися гуманно, особливо захищаючи їх вiд насильств i образ... Застосування до них репресiй забороняється".

Торкнувшись iсторiї створення табiрної системи в нацистськiй Нiмеччинi, показавши її механiзм, А.Шнеєр присвячує першу книгу свого двотомника долям вiйськовополонених захiдних країн антигiтлерiвської коалiцiї. I робить вiн це не випадково, а задля того, щоби "зрозумiти глибину трагедiї радянських вiйськовополонених, якi були кинутi напризволяще своєю державою" (т. 1, с. 7).

Зайве пояснювати, що становище полонених - з якої б країни вони не походили - не було комфортним. Водночас, прискiпливо аналiзуючи це становище, докладно зупиняючись на таких конкретних речах, як харчування, житловi умови, використання працi, утечi, покарання, убивства вiйськовополонених, А.Шнеєр обґрунтовує вражаючий (але вiд того не менш правдивий) висновок: "Захiдний вiйськовополонений, який виконував усi розпорядження табiрного начальства, дотримувався розпорядку, який задовiльно працював там, куди його скеровували, не брав участi в будь-якому протестi проти влади, у руках якої вiн опинився, мiг розраховувати на вiдносно спокiйне життя в полонi" (т. 1, с. 67).

Вражають слова про те, що полонений мiг розраховувати "на вiдносно спокiйне життя в полонi". Однак це - правда, як правда й те, що пiсля перебування в полонi захiднi вiйськовополоненi в себе на батькiвщинi визнавалися ветеранами вiйни, користувалися шаною й повагою, а в США одержували грошову компенсацiю за недостатнє харчування, негуманне ставлення до себе й використання неоплаченої фiзичної працi пiд час полону (навiть спецiально запроваджену медаль отримали!).

Ба бiльше - А.Шнеєр показує, що навiть євреї - солдати iнших європейських армiй (за винятком солдатiв-євреїв польської армiї) - також не пiддавались особливiй дискримiнацiї. Майже всi вiйськовополоненi-євреї, солдати захiдних країн, включно з євреями з Палестини (окрiм Польщi), за винятком кiлькох десяткiв осiб, дочекалися визволення. Основна причина цього - тверда полiтика США й Британiї, якi неодноразово нагадували про можливiсть запровадження вiдповiдних заходiв щодо нiмецьких полонених. Нацисти, просто кажучи, боялися помсти, що могла впасти на голови їхнiх землякiв у полонi з боку країн антигiтлерiвської коалiцiї. Одначе вони зовсiм не боялися такої помсти з боку СРСР, бо твердо знали: помсти не буде.

Звiдки така впевненiсть? Вiдповiддю на це запитання є друга книга 1 тому. На її початку А.Шнеєр з'ясовує, чому понад 5 млн. радянських воякiв опинилися в нiмецькому полонi. Вiн виокремлює вiйськово-органiзацiйнi та соцiально-полiтичнi причини, а також суб'єктивно-психологiчнi фактори. Акумульований у книзi матерiал дозволяє зробити висновок про те, що полоненню на полi бою, здачi в полон або переходу на бiк нiмцiв сприяли: факт оточення; реальна вiдсутнiсть допомоги; безпораднiсть i розгубленiсть командного складу; великi бойовi втрати;

стр. 211

рiзке збiльшення числа поранених, неможливiсть їхньої евакуацiї; погiршення медобслуговування аж до повної його вiдсутностi; вплив нiмецької пропаганди, здача в полон iз iдейних мiркувань; фiзичне й духовне виснаження внаслiдок безперервних боїв; брак або повна вiдсутнiсть боєприпасiв; кепське харчування та, як наслiдок, голод.

Проте, якими б не були конкретнi причини, з яких радянськi вояки потрапляли в полон, вони перетворювалися на вiйськовополонених. Це логiка вiйни. Однак у сталiнського керiвництва була своя логiка, що визначала ставлення до полонених. "Злочин, зрада, боягузтво" - ось звинувачення, що їм висували в СРСР.

16 серпня 1941 р. Сталiн пiдписав наказ Ставки верховного головнокомандування N 270, що вимагав: якщо пiдроздiл червоноармiйцiв потрапить у полон, то його належало знищувати "всiма засобами, як наземними, так i повiтряними, а родини червоноармiйцiв, якi здалися, позбавляти державної допомоги". Командири й полiтпрацiвники, якi здавалися в полон, оголошувалися "злiсними дезертирами", а їхнi сiм'ї пiдлягали арешту й висилцi. Такою була реакцiя режиму на масову здачу чи захоплення в полон у 1941 р. Нагадаю, що саме цього року в полонi опинилося 3 млн. 355 тис. радянських вiйськовослужбовцiв. Отже, Сталiн прагнув залякати решту воякiв i населення, демонстрував, що полоненi для нього - люди не те що другого, а взагалi нiякого ґатунку. I нацисти це швидко збагнули.

Анi Женевську 1929 p., анi Гаазьку конвенцiю й декларацiю 1907 р. про закони та звичаї сухопутної вiйни СРСР не визнав. За словами А.Шнеєра, "однiєю з причин, через якi СРСР не пiдписав Женевську конвенцiю в цiлому, була незгода з розподiлом полонених за нацiональною ознакою. На думку керiвникiв СРСР, це положення суперечило принципам iнтернацiоналiзму" (т. 1, с. 166).

Тут слiд додати, що це була лише одна з причин. До неї сталiнськi правники додали те, що конвенцiя не гарантувала права вiйськовополонених як трудящих: низька оплата працi, вiдсутнiсть вихiдних, невизначенiсть робочого дня тощо. Одним словом, "обґрунтували" вiдмову вiд конвенцiї. "А вiдмова СРСР вiд пiдписання конвенцiї, - пiдкреслює А.Шнеєр, - дозволила нацистам використати цей факт i залишити радянських вiйськовополонених без будь-якого захисту й контролю з боку Мiжнародного Червоного Хреста та iнших органiзацiй, що допомагали полоненим захiдних країн" (т. 1, с. 166).

У виданнi наводяться вражаючi факти того, як нещадно нацисти ставилися саме до радянських полонених. Почати з того, що нiмцi не поспiшали навiть iз будiвництвом таборiв. Так було в Польщi й Нiмеччинi, а на територiї СРСР - ще гiрше: полонених утримували просто неба, над ними знущалися, їх розстрiлювали (часто невмотивовано), їх морили голодом, позбавляли людських умов i медичного обслуговування.

Характерно, що у вереснi 1941 р. керiвник абверу адмiрал Канарiс звернувся до начальника штабу верховного головнокомандування Кейтеля й начальника загального управлiння збройними силами з низкою зауважень iз приводу прийнятих 8 вересня 1941 р. правил поводження з радянськими вiйськовополоненими. Головне, на що звертав увагу Канарiс: унаслiдок жорстокого поводження з полоненими "воля Червоної армiї до опору буде надзвичайно посилюватись", а в нiмецької сторони, навпаки, "вiдпадає можливiсть протестувати проти поганого поводження з нiмецькими вiйськовослужбовцями, якi знаходяться в росiйському полонi". Проте зауваження Канарiса проiгнорували, а Кейтель особисто написав резолюцiю - на його думку, поданий документ вiдповiдає "уявленням солдата про лицарський спосiб ведення вiйни. Тут iдеться про знищення цiлого свiтогляду, тому я схвалюю цi заходи й покриваю їх".

стр. 212

Отже, з боку двох тоталiтарних режимiв до радянських вiйськовополонених було задекларовано й здiйснено однаково жорстоку полiтику. На доказ цього А.Шнеєр у своєму дослiдженнi наводить переконливi й численнi факти.

Нiмецька статистика зафiксувала: 280 тис. радянських полонених загинули в пересильних таборах i понад 1 млн. ЗО тис. - при спробах утекти, померли на заводах i шахтах у Нiмеччинi. А ось цифри для порiвняння: у цiй самiй країнi за роки вiйни перебувало понад 235 тис. англiйських i американських вiйськовополонених, iз них померло 8 348 осiб.

Звертаючись до Гаазької й Женевської конвенцiй, А.Шнеєр зазначає: "Дотримання конвенцiй завадило б Нiмеччинi здiйснювати полiтику знищення на Сходi. Радянська сторона, у свою чергу, була зацiкавлена в недотриманнi конвенцiй: жорстоке ставлення до червоноармiйцiв iз боку супротивника повинно було вiдвернути масову здачу в полон - реальнiсть перших мiсяцiв вiйни. Таким чином, долю радянських вiйськовополонених було вирiшено наперед" (т. 1, с. 6).

У другому томi книжки знаходимо, сказати б, єврейський акцент дослiджуваної проблеми. Усього за роки вiйни в Червонiй армiї служило понад 500 тис. євреїв. Iз них, за рiзними пiдрахунками, у полон потрапило 55-85 тис. Виходячи з того, що в радянськiй армiї була значна частина євреїв-полiтпрацiвникiв, нацисти в директивних документах i, особливо, у пропагандi ототожнювали поняття "комiсар" i "єврей". Зрозумiло, ставлення до євреїв було особливе, оскiльки нацисти прирiвнювали їх до партизанiв, саботажникiв, бiльшовицьких агiтаторiв, а вiдтак вимагалося пiддавати їх "екзекуцiї", себто знищувати. У другому томi дослiдження мiстяться численнi описи цього знищення й свiдчення очевидцiв. При цьому автор пiдкреслює, що головною причиною трагiчного становища, в якому опинились євреї-вiйськовополоненi, була не лише полiтика войовничого антисемiтизму нiмцiв, а й "характерна для всiх таборiв явно загострена юдофобiя колишнiх товаришiв по зброї, що стала очевидною" (т. 2, с 132).

Така поведiнка спiвтабiрникiв мала своє корiння й значною мiрою зумовлювалася тим, що євреї вiдiгравали помiтну роль у суспiльно-полiтичному життi СРСР, а тому вiдбувалось ототожнення їх iз комунiстичним режимом. А.Шнеєр прискiпливо аналiзує цi детермiнанти, не уникаючи пiкантних аспектiв (таких, скажiмо, як служба євреїв у ЧК-ДПУ-НКВС чи в партiйно-державних структурах).

У книзi не наведено кiлькiсть євреїв-вiйськовополонених, якi дожили до розгрому нацистської Нiмеччини. Вона невiдома. За офiцiйними даними, серед репатрiйованих по вiйнi громадян СРСР було понад 11 тис. євреїв (6 666 цивiльних осiб i 4 762 вiйськовополонених).

А.Шнеєр не уникає ще одного непростого питання - про такий спосiб виживання, як колаборацiя євреїв-полонених iз нацистами. Про спiвпрацю з нацистами єврейської полiцiї та юденратiв ґетто є дослiдження iзраїльських учених. Одначе про факти спiвпрацi євреїв-полонених майже нiчого невiдомо. Зокрема нацисти використовували євреїв як перекладачiв, медикiв i в книзi наводяться вражаючi факти того, якою страшною цiною цi особи прагнули вижити. Автор торкається питання про специфiку єврейської колаборацiї: "Над вiйськовополоненими iнших нацiональностей не висiв меч расового геноциду. У них, окрiм вибору мiж життям i голодною смертю, могли бути й соцiально-полiтичнi мотиви, що пiдштовхували до спiвпрацi з нацистами, чи просто лояльнiсть, що гарантувало життя й прийнятнi умови iснування... У євреїв, яких пiддавали тотальному знищенню, спiвпраця з ворогом була єдиним шансом, що збiльшував вiрогiднiсть порятунку. Тому дехто хапався за цю можливiсть, яка давала надiю на життя" (т. 2, с 199).

стр. 213

Отже, є пiдстави констатувати, що двотомник iзраїльського дослiдника став серйозним кроком у дослiдженнi проблеми полону. Це не означає, що праця iдеальна й не викликає зауважень. Насамперед їх слiд адресувати архiтектонiцi двотомника. Власне, це мiг би бути й не двотомник, якби автор виключив такi роздiли другому тому, як "Євреї в Червонiй армiї 1918-1940 pp. i пiд час Великої Вiтчизняної вiйни 1941-1945 pp.", а також "Антисемiтизм у передвоєннi й воєннi роки". Це цiкавi роздiли, але вони вiдволiкають увагу вiд основної проблеми й забирають обсяг.

Не зовсiм зрозумiлий жанр видання. Побудоване на архiвних джерелах i спогадах, воно завершується зiбраними в 5-й частинi другому тому (а це половина обсягу тому) листами до самого автора, надiсланими тими, хто пережив трагедiю полону, табiрними вiршами, газетними публiкацiями тощо. Це цiннi джерела, але їх публiкацiя у виданнi скорiше перетворює його на хрестоматiю. Можливо, варто було не переобтяжувати цими текстами книжку, видати їх окремо, а, натомiсть, торкнутися деяких важливих аспектiв проблеми, що залишилися за кадром. Наприклад, у виданнi практично не висвiтлено питання про долi радянських вiйськовополонених, якi були репатрiйованi й знову потрапили до таборiв - тепер уже сталiнських. А це не менш важлива рiч, анiж, скажiмо, вказiвки на антисемiтизм українцiв.

Пiдкреслюючи цiлеспрямоване розпалювання нiмцями мiжнацiональних конфлiктiв, А.Шнеєр пише про те, що "серед вiйськовополонених у найгiршому становищi пiсля євреїв були росiяни, у найкращому - українцi" (т. 1, с 244); указує на те, що українцi домiнували серед табiрних полiцаїв; що "особлива небезпека для євреїв виходила вiд українцiв" (т. 2, с 120). Усе це не можна розцiнити iнакше, як данину, на жаль, традицiйним спробам зображення українцiв як "органiчних" антисемiтiв. Сам автор зрештою констатує, що "насправдi нацiональнiсть зрадникiв не мала нiякого значення. У зрадi євреїв успiху досягав багато хто" (т. 2, с 120).

Тим не менше, ще раз варто пiдкреслити: книжка А.Шнеєра - серйозна, ґрунтовна й етапна розвiдка. При цьому вона не ставить крапки в науковому осмисленнi проблеми полону, а радше дає iмпульс для подальших дослiджень.

Постоянный адрес данной публикации: