Автор: Ю. В. ПАВЛЕНКО

К.: ТОВ УВПК "ЕксОб", 2005. - 632 с

Упродовж останнiх 15 рокiв у вiтчизнянiй iсторичнiй науцi, в усьому корпусi суспiльно-гуманiтарного знання вiдбулися й продовжують вiдбуватися докорiннi концептуальнi зрушення. Стара марксистсько-радянська "п'ятичленна" формацiйна схема, що передбачала видiлення первiсностi, рабовласництва, феодалiзму, капiталiзму i соцiалiзму (як першої фази комунiзму), наказала довго жити. Неадекватнiсть останньої основним стадiям еволюцiї людського суспiльства було продемонстровано ще у 60-х pp. минулого столiття пiд час дискусiй щодо формацiйної природи схiдних суспiльств. Ортодоксально-iдеологiчний тиск брежнєвських часiв визначив її консервацiю, особливо в навчальнiй лiтературi.

Проте i за так званої "доби застою" науково-фiлософська думка не тупцювала на мiсцi. Дослiдниками, i тут варто перш за все згадати iмена двох видатних московських сходознавцiв Л.С.Васильєва та В.П.Iлюшечкiна, розроблялися концепцiї полiварiантностi розвитку людства (головно, через позицiю Схiд - Захiд) i нове бачення його основних стадiй. До того ж iз середини 70-х pp., пiсля виходу ґрунтовної книги Є.Б.Рашковського¹ , присвяченiй аналiзу сходознавчої проблематики у працях А.Дж.Тойнбi, в фiлософських та iсторичних колах прокинувся iнтерес до цивiлiзацiйного розумiння соцiокультурного процесу, яке у латентнiй формi певною мiрою iснувало й ранiше завдяки знайомству деяких дослiдникiв iз старими виданнями праць М.Я.Данилевського, К.М.Леонтьева та О. Шпенглера, мало шанованими офiцiйним iсторичним матерiалiзмом.

Ґрунтовне знайомство з фiлософсько-iсторичною концепцiєю А.Дж.Тойнбi, переклади основних праць якого з'явилися тiльки у 90-х pp.² , вiдкривало широку панораму розмаїття iсторiї, виникнення, розквiту й загибелi окремих цивiлiзацiй рiзних генерацiй, що взаємодiяли мiж собою в просторi та часi. Iсторiя починала жити насиченим соцiокультурним життям, чому сприяло i поширення етнологiчних iдей Л.М.Гумильова. Тому не дивно, що з дискредитацiєю офiцiйного формацiйного догматизму за доби горбачовської "перебудови" вже у кiнцi 80-х pp. на масштабних загальносоюзних конференцiях окремi доповiдачi як на базу в теоретико-методологiчному вiдношеннi спиралися саме на цивiлiзацiйний пiдхiд. Упродовж 80-х - на початку 90-х pp. останнiй потроху починав заявляти про себе й в українських виданнях³ . Автори присвяченої цивiлiзацiйному осмисленню iсторiї України також позитивно згадують А.Дж.Тойнбi (с.11).

Варто вiдзначити, що цивiлiзацiйний пiдхiд у його, так би мовити, "чистому" виглядi б так само однобiчним, як i формацiйна чи еволюцiонiстська теорiя односпрямованого прогресивного розвитку людства. Для об'ємного розумiння iсторiї людства як такого, окремої його епохи, певного народу необхiдно одночасно виходити принаймнi з трьох теоретико-методологiчних принципiв: стадiйностi (який, зрозумiло, розробляли не лише К.Маркс та Ф.Енгельс, а й А.Фергюсон, А.-Р.Ж.Тюрго, М.Ж.А.Кондорсе, Г.-В.-Ф.Гегель, К.А.Сен-Сiмон, О.Конт, Г.Спенсер, Л.Г.Морган i багато iнших видатних мислителiв), полiварiантностi шляхiв розвитку та цивiлiзацiйної дискретностi руху людства. Цi принципи взаємодоповнюють один одного, їх використання сприяє всебiчному осягненню iсторичного процесу у його цiлiсностi й розмаїттi⁴ .

Впродовж останнього десятилiття цивiлiзацiйний пiдхiд почав набувати дедалi бiльшого поширення в рiзних науках (i не тiльки в iсторичних та фiлософських), а й у галузi теорiї мiжнародних вiдносин i свiтової економiки. Дослiдженнями Ю.М.Пахомова й iнших учених⁵ було доведено надзвичайно важливу, пiдчас вирiшальну, роль цивiлiзацiйного фак-

стр. 214

тора у визначеннi моделi, темпiв та успiшностi суспiльно-економiчного розвитку тiєї чи iншої країни, її здатностi до продуктивних трансформацiй вiдповiдно до викликiв часу.

Почали з'ялятися i поодинокi працi, в яких автори прагнули визначити мiсце України у системi цивiлiзацiй свiту⁶ . Але лише найостаннiпiим часом вiтчизнянi вченi, автори монографiї, про яку далi йтиметься докладнiше, визначили собi за мету створити ґрунтовну цивiлiзацiйну iсторiю України. Вже одне це робить книгу непересiчним явищем у сучасному науковому життi. Але, зрозумiло, лише цим позитиви працi М.Є.Горелова, О.Р.Моцi та О.О.Рафальського не вичерпуються.

"Цивiлiзацiйна iсторiя України" - видання новаторське й своєчасне. Ґрунтовних та популярних iсторiй останньої, її народу i його культури вiд "Iсторiї України-Руси" М.С.Грушевського до академiчної п'ятитомної "Iсторiї української культури" є достатньо. Практично всi вони були перевиданi та написанi за роки незалежностi. Автори монографiї, про яку йдеться, роблять наступний крок. Вони не ставлять завдання послiдовного iсторичного викладу подiй минулого, створення портретiв видатних дiячiв чи систематичного викладу феноменiв нацiональної культури. Мета працi - концептуальне осмислення цивiлiзацiйного розвитку людностi України вiд "неолiтичної революцiї" - утвердження землеробсько-скотарських форм господарства з подальшою появою племiнних органiв влади й управлiння та вiдповiдними соцiокультурними i свiтоглядними зрушеннями пiзньопервiсної доби - до сьогодення.

При розглядi провiдних, найрепрезентативнiших пiзньопервiсних культур на теренах Української держави доби енеолiту та бронзового вiку, зокрема давньоземлеробської трипiльської культури i переважно так званих скотарських культур Приазовсько-Причорноморських степiв, автори широко вживають поняття "протоцивiлiзацiя". Декому таке може здатися надто смiливим, але, на нашу думку, це цiлком коректне вживання вiдповiдного слова для позначення тих соцiокультурних спiльнот, якi рухалися в напрямку до цивiлiзацiї й у зародковому виглядi мали окремi притаманнi раннiй з неї риси, але з тих чи iнших причин не змогли створити власнi структури як такi iз системною цiлiснiстю повного набору вiдповiдних ознак. Це стосується перш за все трипiльської культури, яку з легкої руки далеких вiд археологiї та фiлософiї iсторiї полiтикiв нинi називають цивiлiзацiєю⁷ . Спорiдненi з останньою енеолiтичнi спiльноти Ватiкансько-Дунайсько-Карпатського регiону (Караново, Боян, Гумельниця й iн.), що стояли на одному з нею рiвнi розвитку, вже давно було визначено як протоцивiлiзацiйнi утворення, тобто цивiлiзацiї, що не вiдбулися⁸ .

Складнiше з цивiлiзацiйним аналiзом кочiвницьких суспiльств. Автори визначають їх, зокрема половецьке, також як протоцивiлiзацiйне. З одного боку, якщо виходити з даних трохи вище ознак протоцивiлiзацiйного суспiльства, iз цим можна погодитись, оскiльки навiть "аутентичнi" кочовики часто-густо мають численнi риси цивiлiзованого суспiльства (ремесло, писемнiсть, сильну соцiальну стратифiкацiю, пiдчас сповiдують одну iз свiтових релiгiй тощо). Проте вони як такi, зберiгаючи власну природу у недоторканому виглядi, самi по собi принципово не можуть створити цивiлiзацiю, яка передбачає наявнiсть мiст i територiально-адмiнiстративного державного устрою.

Тому перехiд до цивiлiзацiї кочiвницьких народiв, як, наприклад, скiфiв чи хазар, передбачає певне "самозаперечення" старого способу iснування, зокрема через створення ставок-столиць та вiдповiдного розвитку урбанiстичних форм життя (хазарський Iтiль, монгольський Каракорум, золотоординськi Сарай-Бату й Сарай-Берке тощо). До того ж для сталого державного життя кочовi за своїм походженням етноси мають пiдкорити сусiднiх землеробiв (скiфи, хазари) чи утвердитися на територiї останнiх (як булгари та мадяри серед придунайських слов'ян) при паралельному встановленнi масштабних регулярних торговельних зв'язкiв iз сусiдньою розвинутою цивiлiзацiєю (скiфи й античнi мiста-держави Пiвнiчного Причорномор'я, хазари i мусульманськi країни басейну Каспiя тощо)⁹ .

Цiлком природньо, що увагу дослiдникiв зосереджено, головним чином, на розвитку українського народу та його етнiчних пращурiв. Автори монографiї, слушно вiдкидаючи антинауковi вигадки щодо "споконвiчностi" або багатотисячолiтньої iсторiї останнього, що поширюються нинi численними фальсифiкаторами, виразно розмежовують його етноiсторичних предкiв i, власне, українцiв, чиї окремi культурно-мовнi ознаки можна розгледiти вже в глибинах iсторiї пiвденних та пiвденно-захiдних земель Київської Русi. Але у, дiйсно, самобутньому, системно взаємопов'язаному виглядi вони разом iз специфiчно українською суспiльно-полiтичною формою самоорганiзацiї постають iз XVI ст. Наступне столiття демонструє самоусвiдомлення руського етносу як в основi своїй українського народу, який уже за часiв Хмельниччини виборює власну державнiсть (с.231-235).

Проте пiд знак запитання можна поставити вживаний авторами термiн "козацька Цивiлiзацiя" (с.228 i наступнi). Як вiн спiввiдноситься з також не дуже чiтко визначеним

стр. 215

(про що мова далi) поняттям "українська цивiлiзацiя"? Це, так би мовити, "цивiлiзацiя у цивiлiзацiї"? Але саме в козацькому побутi, порiвняно з тогочасним населенням українських мiст та життям церкви, ми знаходимо значно менше ознак, власне, цивiлiзацiї. Безумовно, козацтво знаходилося на рiвнi останньої, але його побут мав i виразнi риси того устрою, який у термiнологiї Моргана - Енгельса визначається як "вiйськова демократiя". До того ж осереддя українського козацтва - Запорiзька Сiч - не може бути визначена як мiсто. Це був потужний вiйськовий табiр, куди не допускалися жiнки, хоча окремi риси ранньомiського центру (концентрацiя полiтичної влади й матерiальних ресурсiв тощо) вiн також мав.

Важливо вiдзначити, що в поняття цивiлiзацiйної iсторiї України автори дослiдження включають життя кримськотатарського народу (с.262-279), який має принципово iншу, нiж давнi русичi та українцi, соцiокультурну природу й належить до мусульмансько-афразiйського цивiлiзацiйного свiту. Тiснi вiдносини впродовж багатьох столiть пов'язували козакiв i татар. За часiв миру досить широкими були й економiчнi зв'язки, а iнколи, як на початку Визвольної вiйни пiд проводом Б.Хмельницького, татари виступали союзниками козакiв. Тому включення iсторiї Кримського ханства у контекст цивiлiзацiйної iсторiї є не лише "полiткоректним" кроком, а цiлком виправдано з наукової точки зору.

Iдейно насиченими та гостро актуальними видаються останнi роздiли книги, присвяченi цивiлiзацiйнiй, а ще бiльше iдейнiй i полiтичнiй iсторiї України XX ст. й сьогодення. Через суперечностi державотворчих проектiв (зокрема "iнтегрально-нацiоналiстичного" Д.Донцова та елiтаристсько-етатистського В.Липинського) i тяжкi випробування, через якi пройшов український народ вiд початку Першої свiтової вiйни, автори висвiтлюють складнi проблеми визначення цивiлiзацiйної iдентичностi України, соцiокультурну неоднорiднiсть населення її основної територiї й захiдних областей, що входили до складу Австро-Угорщини та мiжвоєнної Польщi. Багато чого в цьому розглядi слiд пiдтримувати i вiтати. Проте тут, як й у попереднiх частинах, бачимо деяку двозначнiсть базового для авторiв поняття - "українська цивiлiзацiя".

Вона полягає в тому, що з контексту не завжди зрозумiло, йдеться про, власне, окрему "українську цивiлiзацiю", яка мусить мати певнi ментально-цiннiсно-мотивацiйнi духовнi пiдвалини та наочно представленi свої особистi ознаки, чи "iсторiю останньої на теренах України". Щось подiбне зустрiчаємо в М.С.Грушевського у випадку з антами, яких вiн називає "українськими племенами", але не роз'яснює, чи є вони такими в етнiчному вiдношеннi, чи тому, що мешкали на територiї України. В такому разi "українськими" можна було б називати i кiммерiйцiв, скiфiв, печенiгiв, торкiв, берендеїв та чорних клобукiв, тим бiльше, що нащадки їх значною мiрою ввiйшли до складу українського етносу.

На наш погляд, у поняття "цивiлiзацiйна iсторiя України" автори, хоча й не завжди послiдовно, вкладають саме друге значення, аналiзуючи перш за все цивiлiзацiйний процес на територiї сучасної України. В такому разi цiлком логiчно у коло їх дослiдницької уваги потрапляють трипiльцi, давнi, iндоєвропейськi в етномовному вiдношеннi скотарi - творцi "курганних" культур, скiфи, античнi греки, хазари, кримськi татари, поляки i росiяни. Перелiк можна було б розширити, залучивши до нього iншi народи, що мешкали й нинi проживають на територiї сучасної України та продовжують здiйснювати вагомий внесок в її цивiлiзацiйний розвиток. Маємо на увазi перш за все євреїв, яким належить перший вiдомий писемний документ з iсторiї давнього Києва (десь часiв князювання Iгоря Рюриковича)¹⁰ .

Тут ми виходимо на складну й дискусiйну проблему про спiввiдношення етнонацiональних та цивiлiзацiйних (у Середньовiччi здебiльшого конфесiйно-цивiлiзацiйних) спiльнот, на чому варто трохи зупинитися.

Як вiдзначалося вище, цивiлiзацiйна теорiя має тривалий розвиток, а її квiнтесенцiєю, найповнiшим i найлогiчнiшим репрезентантом у свiтовому масштабi виступає фiлософiя iсторiї А.Дж.Тойнбi. Останнiй розумiв цивiлiзацiї (за винятком деяких найдавнiших, створених окремим етносом, як-от давнi єгиптяни чи майя, на первiсному ґрунтi без iноцивiлiзацiйних впливiв) саме як полiетнiчнi утворення (антична, схiднохристиянська, захiднохристиянська, мусульманська тощо).

Такий пiдхiд є виправданим та слушним. У свiтовiй iсторiї, вiд давньої Месопотамiї початку III тис. до н.е., ми бачимо полiетнiчнi утворення iз спiльними принципами суспiльно-полiтичної органiзацiї, господарського життя, релiгiйно-мiфологiчних образiв, свiтогляду й культурних форм у народiв, що їх складають i перебувають у постiйних тiсних багатобiчних зв'язках. У прикладi з Дворiччям маються на увазi шумери та аккадцi й значною мiрою також еламiти, хурити, амореї й iншi етноси. Найiстотнiшим є те, що вони ма-

стр. 216

ли спiльне духовно-культурне, iдейно-цiннiсно-мотивацiйне пiдґрунтя, яке на архетипiчному рiвнi визначало характер i базовi риси вiдповiдної цивiлiзацiї в цiлому та окремих її народiв. Всi з останнiх, якi належали у взятому прикладi до цiлком рiзних етномовних спiльнот, мали власнi мову й культуру, але глибинним пiдґрунтям кожної з них були спiльнi для вiдповiдної цивiлiзацiї базовi ментально-цiннiсно-мотивацiйнi засади.

Ще виразнiше подiбну картину спостерiгаємо в античнiй i традицiйних iндiйсько-пiвденноазiйськiй та китайсько-схiдноазiйськiй цивiлiзацiях. А у середньовiчних цивiлiзацiях третьої генерацiї - вiзантiйсько-схiднохристиянськiй, захiднохристиянськiй (на ґрунтi якої утворюється новоєвропейсько-пiвнiчноатлантична) й мусульмансько-афразiйськiй - бачимо нерозривний зв'язок останнiх i певних потужних конфесiй, якi найповнiше акумулюють, синтезують та репрезентують ментально-цiннiсно-мотивацiйний лад певної сукупностi iсторично пов'язаних мiж собою народiв з їх власними нацiональними мовами й культурами. Вони виступають колективними суб'єктами розвитку вiдповiдної цивiлiзацiї, але приписувати кожному окрему з них було б, на наш погляд, недоцiльно.

Якщо ми пiдемо по шляху надання кожному народу з його культурою статусу окремої цивiлiзацiї (французької, фiнської, грузинської, української, узбецької тощо), то це приведе нас до ототожнення (i пiдмiни) понять "культура окремого народу" та "цивiлiзацiя його", що, зрозумiло, було б недоречно. Бiльше того, без термiнологiчного визначення залишалися б великi багатонацiональнi утворення iз спiльними базовими ментально-цiннiсно-мотивацiйними пiдвалинами й багатостолiтнiми всебiчними зв'язками, тобто такi спiльноти, якi А.Дж.Тойнбi та його послiдовники i визначають як окремi цивiлiзацiї.

Тому, на наше переконання, цивилiзацiйну iсторiю України варто розглядати саме як вiдповiдний процес на її територiї, нiж як iсторiю окремої "української цивiлiзацiї". Саме так роблять автори книги, розглядаючи соцiокультурний та полiтичний розвиток не лише українцiв, а й скiфiв, пiвнiчнопонтiйських грекiв, кримських татар тощо, тобто саме цивiлiзацiйний процес на теренах України.

Отже, перед вiтчизняним науковим загалом стоїть актуальне завдання розробки цивiлiзацiйної iсторiї України в контекстi загальносвiтового вiдповiдного процесу з урахуванням його спадковостi та розривiв у тих чи iнших регiонах, багатонацiональної природи рiзних спiльнот, контактiв, взаємозбагачення i зiткнення окремих iз них. Все це ми бачимо в iсторiї України, яка з часiв князювання Володимира Святославича є органiчною частиною схiднохристиянського цивiлiзацiйного свiту, але вiдповiдно до свого географiчного положення та конкретно-iсторичних перипетiй має й межовий у цивiлiзацiйному вiдношеннi статус по вiдношенню до приатлантичного Заходу, а також упродовж кiлькох столiть, а частково (головно, через кримських татар) i сьогоднi, до мусульманського Сходу.

Пiд кiнець хотiлося б вiдзначити продуману композицiю книги, зокрема те, що в перших роздiлах подається загальна панорама природи та географiї України, антропологiчного складу й етнографiчних ознак населення, iсторiї вiтчизняної мови та її локальних дiалектiв. Видання збагачує наявнiсть ретельно пiдiбраного iлюстративного ряду й iсторичних карт. До того ж при всiй своїй науковостi праця М.Є.Горелова, О.П.Моцi та О.О.Рафальського написана цiкаво, легкою i зрозумiлою для студентiв та широкого читацького загалу мовою. Водночас вона викликає бажання дискутувати з авторами й наводить на власнi роздуми з приводу багатьох вiдбитих у нiй тем i проблем.

Тому маємо повне право вважати монографiю "Цивiлiзацiйна iсторiя України" важливим кроком на шляху цiлiсного осмислення iсторичного, соцiокультурного процесу на теренах нашої держави та подякувати авторському колективу за корисну, ґрунтовну й цiкаву узагальнюючу працю. Вона пiдводить пiдсумок багаторiчних дослiджень i, безперечно, може розглядатися як вiдправна позицiя для подальшого поглибленого вивчення проблем цивiлiзацiйної iсторiї України.

-----

¹ Рашковский Е.Б. Востоковедная проблематика в культурно-исторической концепции А.Дж.Тойнби. - М., 1976.

² Тойнби А. Дж. Постижение истории. - М., 1991; Его же. Цивилизация перед судом истории. - М.; СПб., 1995; Его же. Дослiдження iсторiї. В 2-х томах. - К., 1995.

³ Павленко Ю.В. Критический анализ теории зарождения цивилизации А.Дж.Тойнби // Теория и методы археологических исследований. - К., 1982. - С.89-110; Его же. Арнольд Джозеф Тойнби. К 100-летию со дня рождения // Юбилеи науки: 1989. - С.439-459.

⁴ Докл. див: Павленко Ю.В. Iсторiя свiтової цивiлiзацiї: Сощокультурний розвиток людства. - К., 1996; Его ж. История мировой цивилизации: Философский анализ. - К., 2002.

стр. 217

⁵ Пахомов Ю.Н., Крымский С.Б., Павленко Ю.В. Пути и перепутья современной цивилизации. - К., 1998; Пахомов Ю.Н., Крымский С.Б., Павленко Ю.В. и др. Цивилизационные модели современности и их исторические корни. - К., 2002.

⁶ Ткаченко В., Реент О. Україна на межi цивiлiзацiй (iсторико-полiтологiчнi розвiдки). - К., 1995; Павленко Ю.В. Цивилизационные измерения современного мира и Украина // Радуга. - 1999. - N 5-6. - С.68-72; Його ж. Українська модель у цивiлiзацiйному вимiрi // Розбудова держави. - 2000. - N 1-6, С. 114-122; Його ж. Походження та цивiлiзацiйна iдентичнiсть українського народу // Collegium. - 2004. -N 15. - С. 149-165.

⁷ Див. напр.: Заєць I.О. Стан i перспективи дослiджень, охорони та популяризацiї Трипiльської цивiлiзацiї // Трипiльська цивiлiзацiя у спадщинi України. - К., 2003. -С. 12-27; Черняк В. Трипiлля - вiкно у початок iсторiї // Там само. - С.28-40 та iн.

⁸ Черных Е.Л. На пороге несостоявшейся цивилизации // Природа. - 1976. - N 2. - С. 78-93.

⁹ Павленко Ю.В. Раннеклассовые общества: генезис и пути развития. - К., 1989; Його ж. Классообразование у кочевников // Маргулановские чтения - 1990. - М., Алма-Ата, 1992. - С.33-39.

¹⁰ Golb N., Pritsak О. The Khazarian Hebrew Dokuments of the Tenth Century. - London, 1982.

Ю.В.Павленко (Київ)

Постоянный адрес данной публикации: