Автор: О. Я. ВДОВИНА

Одеса: ОРIДУ НАДУ, 2004. - 336 с

Українське середньовiччя, доба Київської Русi знайшли своє вiдображення в iсторичних, фiлологiчних, релiгiєзнавчих, культурологiчних i фiлософських дослiдженнях. Водночас на дослiдника давньоруської культури чекає чимало труднощiв. Над ним тяжiють стереотипи, закрiпленi авторитетними науковцями. З'являється iлюзiя, що все вже вивчено, коло джерел залишається тим самим, а їхнi оцiнки можуть вiдрiзнятися хiба що "iдеологiчно". Але насправдi при уважному розглядi проблем свiтогляду наших предкiв, залишається чимало нез'псованого. Часовий промiжок, який вiддiляє нас вiд згаданої епохи, настiльки великий, що адекватно реконструювати вiдповiднi ментальнi реалiї надзвичайно важко. Вивчення цього перiоду потребує продуманої методологiї, аби давнi тексти могли давати вiдповiдi на сучаснi запитання.

Вдалою спробою розв'язати зазначенi складнощi є монографiя Миколи Зубова. Усiх фахiвцiв, дотичних до окресленої проблематики, неодмiнно зацiкавить уже сама тема, бо вона й справдi актуальна як для мовознавцiв, так i для куль-

стр. 218

турологiв чи фiлософiв. Автор вiдзначає, що його дослiдження є iнтердисциплiнарним, i це теж особливiсть праць, якi стосуються доби Київської Русi. Бiльше того, можна щиро порадiти за справдi наукове видання: воно мiстить розлогий список використаних джерел та лiтератури, структурований покажчик, де видiлено п'ять пiдтем, а також додаток, який складається з уривку зi слова Григорiя Богослова давньогрецькою мовою, кiлькох слов'янських спискiв та двох перекладiв творiв сучасною українською мовою. Отже, навiть при поверховому оглядi працi можна сподiватися, що володiння автором давньогрецькою та багатьма слов'янськими мовами обiцяє належний рiвень книги. I текст монографiї не розчаровує.

Вона присвячена антирожаничнiй проблематицi, яка постає з низки давньослов'янських творiв, присвячених боротьбi iз залишками язичництва в народi. Цi тексти мають вiзантiйськi витоки, зокрема слова видатного отця церкви Григорiя Богослова (Теолога). М.Зубов обстоює думку про те, що, звертаючись до текстiв Григорiя Богослова (iнколи за посередництвом пiвденнослов'янських перекладiв), давньоруськi книжники не просто переписували їх, а ставилися до джерел вибiрково, пiдпорядковуючи їх власним культурним потребам i цiлiснiй композицiї, унаслiдок чого створювалася "...композицiйно-змiстовна цiлiснiсть, смисловi блоки якої самостiйно (у всякому разi без опори на вiдомi сьогоднi коментарi до слiв Григорiя Богослова) i досить усвiдомлено тлумачилися схiднослов'янськими книжниками" (с. 255).

Але цiннiсть працi одеського дослiдника полягає не стiльки в тому, щоби переконати читачiв в оригiнальностi києво-руських текстiв, скiльки в самому методi його дослiдження, який переконує навiть бiльше, анiж висновки, що самi по собi могли б видаватися сумнiвними.

Здається, не випадково автор не виносить у назву працi головну для нього полемiку, пов'язану з культом рожаницi (рожаниць) та Рода. Натомiсть ключовим словом теми є визначення методу, а саме лiнгвотекстологiя. Власне чiтке розумiння й прописанiсть методологiї є великим плюсом i додатковим аргументом на користь високого фахового володiння матерiалом, який демонструє М.Зубов. Сутнiсть цього пiдходу до давнiх слов'янських текстiв полягає в тому, що на пiдставi, скажiмо, оригiнального твору Григорiя Богослова та його слов'янських перекладiв i спискiв, з'ясувавши їхнi текстологiчнi особливостi та рiзночитання паралельних мiсць, помилки, пропуски й вставки, автор монографiї прагне змоделювати хiд думки давньоруського книжника, реконструювати суспiльнi концепти, ментальнi риси, вiдображенi в мовних явищах.

Такий пiдхiд дає змогу не тiльки витлумачити давньослов'янськi тексти, коли увага дослiдникiв спрямована головним чином на адекватне розумiння кожного поняття зокрема й роз'яснення вiдповiдних реалiй того часу, якi стояли за цими поняттями. Лiнгвотекстологiчний аналiз ставить завдання бiльш складне, проте цiлком необхiдне, а саме: вiдтворити сам тип свiтогляду, збережений пам'яткою, стереотипи й iнтенцiї давнiх "любомудрiв", якi багато розкажуть не тiльки про їхнiх авторiв, а й про саму епоху. Щоправда, це можливо при особливому пiдходi до твору, коли текст розглядається як центонно-парафразова цiлiснiсть. Такий пiдхiд запропонував росiйський iсторик I.Данилевський, на якого й посилається одеський дослiдник.

Отже, лiнгвотекстологiчний метод iз необхiднiстю пiдводить науковця до вiдповiдi на запитання: а чи можна повнiстю довiряти слов'янським джерелам i тлумачити їх, як священнi тексти?

Микола Зубов - не перший, хто засумнiвався в iстинностi джерельних свiдчень про представникiв слов'янського язичницького пантеону. Так, стосовно Рода ще С.Соловйов та В.Ключевський висловлювались як про дух предкiв, а не мiфологiчний персонаж. На противагу цiй позицiї, iснувала й продовжує використовуватися теорiя Б.Рибакова про Рода як слов'янського deus deorum.

стр. 219

На пiдставi ретельного аналiзу слов'янських повчань проти язичництва (головними творами є "Слово св. Григория о томъ, како пьрвое погани суще язьщи кланялися идоломъ..." та Слово Iсаї-пророка), де й згадуються Род i рожаницi та їхнi культи як залишки язичницьких вiрувань у народi, автор доходить висновку, що Рода i рожаниць як давньослов'янських божеств не iснувало, а їхнi згадки в текстах обумовленi полемiчною iнтенцiєю та обiзнанiстю давньоруських книжникiв з античною й усiєю слов'янською мiфологiєю. Полемiчна iнтенцiя давнiх пам'яток полягала в тому, що вони були спрямованi на захист православного догмата про Богородицю Дiву вiд язичницьких та єретичних вiдхилень. Язичницькими вiдхиленнями є вшанування Богородицi як звичайної жiнки-породiллi (рожаницi), а єретичнi - у вченнi Несторiя про Марiю як Людинородицю, Христородицю. У цьому контекстi, як зазначає дослiдник, "...назви родь i рожаниця позначають не осiбнi язичницькi персонажi слов'ян, а насправдi є культурними концептами тогочасного богословського дискурсу, який стосується сутностi догмату про непорочнiсть i цнотливiсть Дiви-Богородицi. Що цей догмат активно обговорювався й що стосовно нього iснували розбiжностi, свiдчить досить значна кiлькiсть схiднослов'янських джерел - вiд церковних канонiчних i полемiчних до лiтописних, - у контекстi яких змiст головнiших iз так званих повчань проти залишкiв язичництва в народi набуває суттєво iншого значення: цi повчання вiдображають не язичницьку минувшину, а актуальнi богословськi проблеми сучасного їм суспiльства" (с. 254).

Також автор трактує як iдеологiчнi конструкти язичницького бога Сварога, якого вважають батьком Дажбога, перелiк схiднослов'янських богiв i перiодизацiю язичництва й таким чином пропонує досить радикально розв'язати питання "перенаселення" слов'янського Олiмпу. I коли щодо сумнiвностi iснування Сварога чи Дажбога як осiбних божеств, на нашу думку, слiд пошукати бiльш вагомих доказiв, то аргументи на користь Рода та рожаниць як симулякрiв давньоруської книжностi видаються такими, що заслуговують на увагу. Переконливим є й цитований вище висновок про не останнє мiсце антирожаничної проблематики в тогочаснiй богословськiй полемiцi, який i справдi логiчно випливає з рецензованої працi, але вiн також спонукає нас до одного уточнення, або зауваження.

У вступному роздiлi монографiї, у пiдпунктi "Церковнi повчання в загальнометодологiчному аспектi" М.Зубов, пояснюючи причини недостатнього проникнення багатьох сучасних розвiдок у змiстову цiлiснiсть давнiх пам'яток, пише таке: "З одного боку, незадовiльним залишається вивчення схiднослов'янського християнства домонгольського перiоду, а також недостатнiм узагалi є висвiтлення питань богословської думки давньої Русi. З iншого боку, подiбна незадовiльнiсть пов'язана з вiдсутнiстю очевидних джерельних вказiвок на iснування в тi часи власне фiлософсько-богословської проблематики. Перiод до XV ст. залишається в цьому вiдношеннi великою бiлою плямою" (с. 22). Якщо це й справдi думка дослiдника, а не пiдсумок певних установок i стереотипiв, якi вiн хоче перевiрити чи спростувати, то дивно на с. 79 читати таке: "Таким чином, наведенi вище варiанти реплiки про те, що рожаничну трапезу навчив ставити Несторiй, не є випадком - вони виявляються виразною пульсацiєю iдеологiчного поля тогочасної схiднослов'янської богословської думки". Та й з усiєї роботи постає, що в давньоруському культурному середовищi дискутувалися богословськi проблеми. Вiд себе додамо, що в києво-руських пам'ятках проступають тi богословськi й фiлософськi iдеї, якi обговорювали давнi схiднослов'янськi любомудри. Це питання спiввiдношення душi та тiла в людинi та їхнього ставлення до грiха ("Притча про Слiпця та Хромця" Кирила Туровського), проблема iсторiї ("Слово про закон та благодать" Iларiона, "Повiсть временних лiт"), проблеми пiзнання й мудростi ("Пространне житiє Костянтина Кирила Фiлософа", "Послання до пресвiтера Фо-

стр. 220

ми" Климента Смолятича, "Шестоднев" Иоанна екзарха болгарського) та iн. На нашу думку, авторовi слiд було б чiткiше висловити свої мiркування з цього приводу. Однак це iстотно не впливає на суть дослiдження, яке є цiлiсним, оригiнальним i фаховим. Навiть якщо з'являтимуться iншi працi, присвяченi розглядовi аналогiчних проблем, а також критичнi вiдгуки, монографiя М.I.Зубова заслуговуватиме на увагу.

О.Я.Вдовина (Київ)

Постоянный адрес данной публикации: