Автор: С. А. МАДIЄВСЬКИЙ

Gotz Aly. Hitlers Volksstaat. Raub, Rassenkrieg und nationaler Sozialismus. - Frankfurt am Main, 2005. - 444 s.

Гетц Алi. Народна держава Гiтлера. Грабунок, расова вiйна й нацiональний соцiалiзм. - Франкфурт-на-Майнi, 2005. - 444 с.

Серед нiмецьких iсторикiв, якi вивчають похмурий i ганебний перiод iсторiї своєї країни - 12 рокiв нацистської диктатури - Гетц Алi посiдає особливе мiсце, а його працi привертають увагу не тiльки фахiвцiв, але й широкої публiки. Так сталося i з цiєю книжкою - на неї вiдгукнулися мало не всi найпомiтнiшi нiмецькi медiа. Книга Г. Алi "Народна держава Гiтлера. Грабунок, расова вiйна й нацiональний соцiалiзм" - це, безперечно, нова спроба тлумачення iсторичного феномена, вiдомого як "III райх".

Г. Алi задався простим i цiлком природним питанням: у чому причина багаторiчних успiхiв Гiтлера, пiдтримки його величезною кiлькiстю нiмцiв? Яким чином нацiонал-соцiалiзм домiгся такого високого, сьогоднi майже незбагненого, ступеня iнтеграцiї суспiльства?

Звичайно, iстотною передумовою була насаджувана згори й навмисно розпалювана ненависть проти "неповноцiнних", "iнородцiв", "євреїв", "бiльшовикiв" та iн. Однак у попереднi десятилiття нiмцi були нею обтяженi не бiльше, нiж iншi європейцi, а їхнiй нацiоналiзм не був бiльш расистським. Твердження про раннiй розвиток у Нiмеччинi своєрiдного, притаманного лише їй "винищувального антисемiтизму" й ненавистi до "чужинцiв", на думку Г. Алi, позбавленi сенсу.

Вiдповiдь автора полягає в розумiннi нацистського режиму як "послужливої (щодо переважної бiльшостi нiмцiв - С. М.) диктатури". Гiтлер, гауляйтери, значна частина мiнiстрiв, статс-секретарiв та iн. дiяли як взiрцевi полiтики-популiсти, якi постiйно дбають про настрiй керованих, щодня задаючись питанням - як домогтися їхнього задоволення, полiпшити їхнє самопочуття? Вiдтак вони щоднини купували їхнє схвалення або принаймнi нейтралiтет.

Програма "нацiонального соцiалiзму" була не тiльки пропагандистським гаслом - її реалiзовували на практицi. Ось перелiк переконливих заходiв соцiальної полiтики, здiйснених до вiйни: запровадження оплачуваних вiдпусток для робiтникiв та службовцiв; подвоєння числа неробочих днiв; розвиток масового туризму, у тому числi для робiтникiв; створення першої моделi дешевого "народного" авто; заохочення родин iз

стр. 231

дiтьми (виплата допомоги) коштом неодружених i бездiтних пар; започаткування розвинутої згодом у ФРН системи пенсiйного забезпечення; запровадження прогресивного оподаткування. До цього варто додати захист селян вiд примх погоди й коливань цiн на свiтовому ринку; захист боржникiв вiд примусового стягнення боргу шляхом опису й продажу майна (а боржникiв за помешкання - вiд виселення). Звiсно ж, усе це сприяло популярностi режиму.

Пiд час вiйни нацистське керiвництво, з огляду на уроки 1914 - 1918 рр., насамперед дбало про продовольче забезпечення населення. Пiдвищенi норми видачi були пов'язанi з важкою роботою або особливими, з огляду на стан здоров'я, потребами. Це спричинило рiст симпатiй до режиму, що вiдзначали навiть його опоненти. По-друге (i теж з огляду на уроки минулого), влада доклала зусиль, аби не допустити нестримної iнфляцiї й краху нiмецької валюти. По-третє, забезпечила родини солдатiв грiшми (вони одержували 85% чистого заробiтку годувальника до призову, тодi як родини британських i американських воякiв - менше половини). Вiйськовослужбовцi висилали рiдним посилки з окупованих країн, вiдпускники тягли додому мiшки, валiзи, торби в десятки кiлограмiв вагою. Iз урахуванням платнi й постачання вiйськовослужбовцiв переважна бiльшiсть нiмцiв жила пiд час вiйни краще, анiж до неї. Цей "воєнний соцiалiстично пiдсолоджений добробут" дозволяв пiдтримувати дух мас, спонукаючи їх витiсняти зi свiдомостi злочинне пiдгрунтя такої полiтики.

Засоби її здiйснення розкривають авторськi пiдрахунки: щонайменше двi третини реальних нiмецьких доходiв пiд час вiйни походили з iноземних (окупованi й васальнi країни) та "расово чужих" (євреї, iноземнi примусовi робiтники) джерел; третина, що залишилася, подiлялася мiж соцiальними верствами нiмецького суспiльства вкрай нерiвномiрно - 1/3 його (найбiльш заможнi) вносили 2/3 податкового тягаря, тодi як 2/3 (широкi маси) - лише 1/3.

У роки вiйни бiльшiсть (на 1943 р. - 70%) нiмцiв - робiтники, дрiбнi службовцi, дрiбнi чиновники - не платили прямих вiйськових податкiв; селяни мали суттєвi податковi пiльги; пенсiї в 1941 р. були пiдвищенi (це особливо вiдчули дрiбнi пенсiонери). Усi пропозицiї фiнансистiв про посилення оподаткування керiвництво райху вiдкидало. Зворотним боком цiєї полiтики було пiдвищене оподатковування буржуазiї: 75% внутрiшнiх нiмецьких вiйськових податкiв вносили пiдприємства й одержувачi високих доходiв. Така ж турбота про "благо народу" характеризувала й "генеральний план Ост", якiй передбачав витiснення з європейської частини СРСР "у бiк Сибiру" до 50 млн. слов'ян, мiсце яких повиннi були зайняти нiмецькi колонiсти.

Расова теорiя нацистiв справедливо розцiнюється як iдейна пiдготовка й обгрунтування полiтики ненавистi й масових убивств. Але мiльйони нiмцiв вона приваблювала iншим боком - обiцянкою рiвностi всерединi нацiї. Нацизм, показує Г. Алi, дiйсно забезпечив нiмцям найбiльшу соцiальну рiвнiсть i найбiльшi можливостi соцiальної мобiльностi, анiж тi, що були в кайзерiвському райху чи у Ваймарськiй республiцi.

Нацистська iдеологiя, пiдкреслюючи розходження поза нацiєю, пом'якшувала класовi розходження всерединi неї. Це вiдчувалося в органiзацiях "Гiтлерюгенд", Союз нiмецьких дiвчат, при проходженнi iмперської трудової служби, в партiйних органiзацiях i навiть у вермахтi.

Вiйна прискорила демонтаж соцiальних перегородок. Через великi втрати командного складу з жовтня 1942 р. вiдкрився шлях до офiцерських посад людям без закiнченої шкiльної освiти. I широкi народнi маси сприйняли це iз захватом. Вiдповiдно до нюрнберзьких законiв 1935 р. новi шлюби мiж "арiйцями" та євреями були забороненi, зате вперше в iсторiї Нiмеччини офiцер мiг одружитися з донькою робiтника (звiсно, якщо не було бiологiчних протипоказань).

Отже, резюмує Г. Алi, за допомогою грабiжницької расової вiйни нечуваних масштабiв нацизм забезпечив нiмцям небачений ранiше ступiнь добробуту, соцiальної рiвностi й вертикальної соцiальної мобiльностi. Тому-то режим страхiтливих масових злочинiв був водночас режимом величезної популярностi. Вiдсутнiсть ефективного внутрiшнього опору, так само, як i наступного почуття провини, Г. Алi пояснює цiєю iсторичною констеляцiєю.

Новизна такого трактування саме й полягає в розкриттi органiчного зв'язку "народної" ("соцiальної") держави зi злочинами - на противагу пануючому досi пiдходу, який iнтерпретує моторошнi й страхiтливi злочини нацизму окремо вiд тих акцiй режиму, що зробили його настiльки привабливими для величезної бiльшостi (до 95%) нiмцiв.

Головною темою книги, як уже йшлося, є фiнансування вiйни. Бюджетна полiтика Гiтлера, як показує Г. Алi, вiд самiсiнького початку була зухвало авантюрною, орiєнтова-

стр. 232

ною на майбутнi доходи (тому-то з 1935 р. вiн заборонив публiкувати держбюджет). Переозброєння Нiмеччини, що дозволило лiквiдувати безробiття й пiдвищити купiвельну спроможнiсть мас, здiйснювалося за рахунок гiгантських кредитiв, якi спричинили стрiмке зростання внутрiшнього державного боргу. Бюджети зводилися з величезним дефiцитом, i вже до кiнця 1937 р. Нiмеччина стояла на межi банкрутства. Тож вихiд було знайдено в зовнiшнiй експансiї (аншлюс Австрiї, захоплення Судетської областi, а згодом i решти Чехословаччини), експропрiацiї євреїв (шляхом накладеної пiсля "Кришталевої ночi" "контрибуцiї" в розмiрi 1 млрд. райхсмарок, а потiм i "аризацiї" єврейської власностi).

Фiнансування розпочатої вiйни було органiзоване нацистським керiвництвом (за активної допомоги менеджерiв державних i приватних фiнансiв) як масштабне ошуканство. Нацисти вичавлювали з окупованих країн колосальнi контрибуцiї, руйнуючи цим їхнi нацiональнi валюти, висмоктували мiльйони тонн продовольства для прокорму окупацiйних вiйськ i вiдправлення в Нiмеччину. їхнiм гаслом було: якщо пiд час вiйни хтось повинен голодувати, нехай голодують iншi; якщо iнфляцiя неминуча, нехай вiд неї страждає в першу чергу населення пiдкорених країн.

Матерiальне стимулювання пiдвищеного настрою нiмцiв за рахунок iнших було важливим на кожному етапi правлiння. Держава перетворилася на колосальну машину для грабунку, а окремi громадяни - на шукачiв вигод i пасивно пiдкуплених. У розпорядженнi простих людей опинилися речi, про саме iснування яких вони за пару рокiв до того й не пiдозрювали. I це було лише передчуттям того, яким стане життя по вiйнi, якi блага це обiцяє. Зворотним боком була нечиста совiсть i притлумлене вiдчуття, що пiсля всього скоєного є лише одна альтернатива - перемогти або загинути.

Iз дивовижною для iсторикiв компетентнiстю Г. Алi простежує фiнансово-економiчний механiзм нацистського грабунку. Якщо в окупованих країнах Захiдної, Пiвнiчної й Пiвденної Європи вермахт (за винятком хаосу останньої фази вiйни) розплачувався за реквiзицiї й закупiвлi "бiлетами iмперської кредитної каси" або мiсцевою валютою, отже, масштаби пограбування можна хоча б приблизно обрахувати за величиною витрачених грошових сум, то на окупованих територiях СРСР усе було по-iншому: значна частина привласненого оформлялася т.зв. "квитанцiями" або взагалi нiяк не оформлялася.

Велике мiсце в книзi займає аналiз фiнансово-економiчних наслiдкiв пограбування євреїв в окупованих i залежних країнах. Продаж конфiскованої власностi дозволяв викидати на ринки капiталу, нерухомостi, речовi ринки й у роздрiбну торгiвлю додаткову кiлькiсть благ i таким шляхом частково задовольняти попит на товари щоденного вжитку, а також вартiснi й коштовнi речi. Звичайно, заподiянi вiйною й нiмецьким пограбуванням Європи дiри в постачаннi населення не могли бути цiлковито закритi, але на якийсь час, в якихось мiсцях - були суттєво зменшенi.

На питання: куди ж подiлося майно пограбованих, депортованих i замордованих, Г. Алi дає чiтку вiдповiдь - їхнє золото, коштовностi, годинники, прикраси, одяг, предмети побуту, устаткування їхнiх майстерень i крамниць, їхня валюта й цiннi папери, будинки та господарськi будiвлi - усе це було продане мiсцевому населенню (основнi цiнностi опинилися в руках бiржовикiв i комерсантiв). Ну, а грошовий еквiвалент рiзними, здебiльшого обхiдними, шляхами надiйшов у нiмецькi вiйськовi каси. Отриманими таким чином грошовими знаками iнших країн окупанти оплачували мiсцевi товари й послуги, необхiднi для вiйськ i цивiльного населення райху, виплачували платню солдатам.

Ще одним способом експлуатацiї й пограбування iнших народiв на користь нiмцiв була рабська праця мiльйонiв iноземних робiтникiв у Нiмеччинi (частина вербувалася добровiльно, однак бiльшiсть становили пригнанi силомiць). Не кажучи вже про те, що праця цих людей оплачувалася гiрше рiвноцiнної працi нiмцiв (найбiльш дискримiнованим робiтникам iз Польщi й СРСР за рiвноцiнну працю платили на 15 - 40% менше), їх обкладали бiльш високим прибутковим податком, а також особливим податком у розмiрi 15% вiд заробiтку. Таким чином, євреї, роми й остарбайтери платили втричi бiльше, анiж працюючi поряд нiмцi. Саме тому, а також за рахунок вiльнонайманих польських робiтникiв, надходження вiд прибуткового податку в скарбницю райху в другiй половинi вiйни збiльшилися вдвiчi. Те, що залишалося iноземним робiтникам пiсля вiдрахування податкiв, соцiальних внескiв та iн., примусово вiдправлялося на їхнi "ощаднi рахунки", грошi з яких можна було зняти лише пiсля повернення на Батькiвщину, тобто пiсля закiнчення переможної для Нiмеччини вiйни. "Берлiнське бюро Центрального господарського банку України", куди пiдприємства переводили цi "заощадження", було, як вiдзначає Г. Алi, одним iз найменувань скарбницi нiмецького райху.

Такий основний змiст книги Г. Алi. Iз ним пов'язаний сюжет, також трактований по-новому - про вiдносини нацистського керiвництва та традицiйних елiт (юристiв, дипло-

стр. 233

матiв, генштабiстiв, а надто економiстiв i фiнансистiв) при втiленнi в життя описаної вище полiтики.

Г. Алi детально простежує роль керiвництва й провiдних спецiалiстiв фiнансово-господарських вiдомств - Мiнфiну, райхсбанку, iмперської кредитної каси, iнтендантського управлiння вермахту, - що вiдiгравали велику роль у фiнансуваннi вiйни й пiдгодовуваннi нiмцiв.

Саме чиновники Мiнфiну та райхсбанку винайшли практику безлiчi рахункiв, що дозволяла, переводячи награбованi грошi з одного рахунку на iнший i змiшуючи їх iз грiшми iншого походження, приховати джерело. Система "iмперських кредитних бiлетiв" - теж їхнє ноу-хау. Жодних указiвок згори не треба було, щоб запровадити порядок, вiдповiдно до якого перекази iноземних робiтникiв їхнiм родинам за кордоном виплачувалися не в райхсмарках, а в мiсцевих валютах вiдповiдних країн. Так само дiяли й експерти мiнпроду, визначаючи, якi групи населення повиннi забезпечуватися по вкрай занижених нормах (насамперед євреї, потiм - радянськi вiйськовополоненi, душевнохворi й т.д.). Досить було проголошеного Гiтлером принципу: добре те, що корисно для нiмцiв, а про методи йому не йдеться.

Мiж полiтичним керiвництвом i чиновниками-фахiвцями iнодi виникали розходження в питаннях про те, як швидко i якими методами грабувати Європу. Першi, як правило, орiєнтувалися на швидкий ефект, другi ж - на середньотермiновий, прагнучи видоїти корову й дочекатися приплоду, перш нiж вiдправити її на забiй. Нацистськi ж ватажки мислили в категорiях полiтичного виживання. Лейтмотивом їхньої дiяльностi було за будь-яку цiну та в найкоротшi термiни (за кiлька тижнiв чи мiсяцiв) домогтися вiдповiдної мети.

Проте, цi суперечностi й породженi ними тертя (картина наскрiзь авторитарної держави, на думку Г. Алi, не вiдповiдає дiйсностi) в пiдсумку йшли на користь системi. Можливiсть виявляти розходження й порушувати питання про оптимальний шлях досягнення мети - усе це сприяло високiй ефективностi системи. Моторошнi злодiяння не вiдбулися б без м'якої корекцiї й доводки, компетентної верифiкацiї подеколи безглуздо ризикованих, iмпровiзованих акцiй нацистської верхiвки, без цього "вбивчого сплаву полiтичного волюнтаризму й функцiональної рацiональностi". Спiвпраця полiтикiв, експертiв i бiльшостi населення - саме це, на думку Г. Алi, було причиною всього того, що сталося.

I тут ми повертаємося до основного, найдошкульнiшого висновку Г. Алi: "Система була створена для загальної вигоди нiмцiв. Кожен - не тiльки нацистськi функцiонери, але 95% нiмцiв - належав до "раси панiв", маючи якусь частку в награбованому у виглядi грошей у гаманцi або iмпортованих, закуплених в окупованих, союзних чи нейтральних країнах i оплачених награбованими грiшми продуктах на тарiлцi. Жертви бомбардувань носили вбрання знищених євреїв i спали в їхнiх лiжках, дякуючи Боговi за те, що вижили, а партiї й державi - за оперативну допомогу". "Голокост, - наголошує Г. Алi, - залишиться незрозумiлим, якщо його не аналiзувати саме як найпослiдовнiше в сучаснiй iсторiї масове вбивство з метою пограбування".

Подiбна вiдповiдь на питання про причини того, що вiдбулося, кардинально розходиться з прийнятними з "нацiонально-педагогiчних" мiркувань поясненнями, що покладали вiдповiдальнiсть чи то на окремих осiб, чи то на певнi угруповання - "бiснуватого" харизматичного диктатора та його оточення або на банкiрiв, керiвникiв концернiв, вiйськових i т.д. У НДР, ФРН, Австрiї, констатує Г. Алi, застосовувалися рiзнi стратегiї самозахисту, але з однiєю й тiєю ж метою - забезпечити бiльшостi населення спокiйне життя й чисту совiсть.

Г. Алi цiлковито свiдомий того, який вiдповiдальний висновок вiн робить: "Коли я кажу про "нiмцiв", це поняття - також iз колективiстських узагальнень... Проте, при всiй його недосконалостi, воно здається менi незрiвнянно бiльш влучним, анiж дуже звужене - "нацисти". Адже Гiтлеровi повсякчас удавалося розширяти базу суспiльної згоди з його режимом далеко за межi кола членiв i прихильникiв його партiї. Авжеж, були нiмцi й нiмкенi, якi чинили опiр, страждали та гинули в боротьбi; нiмецькi євреї теж були нiмцями, розумiли себе нiмцями (iнколи не без гордостi). Проте вигоди з аризацiї мали саме нiмцi (включно з австрiйцями), а саме 95% населення райху. Той, хто заявляє, що це були лише затятi "нацi", ухиляється вiд реальної iсторичної проблеми".

Перефразовуючи слова вiдомого фiлософа Макса Горкгаймера ("Хто мовчить про капiталiзм, не повинен мудрувати про нацизм"), Г. Алi завершує книгу власною максимою: "Той, хто не бажає говорити про вигоди мiльйонiв простих нiмцiв, нехай мовчить про нацiонал-соцiалiзм i голокост".

С. А. Мадiєвський (Ахен, Нiмеччина)

Постоянный адрес данной публикации: