28 сiчня 2005 р. в Монреалi вiдiйшов у вiчнiсть д-р Марко Антонович, видатний український iсторик, органiзатор українського наукового життя в дiаспорi й суспiльно-громадський дiяч. Вiн буде похований у Празi, бiля могили батька - Дмитра Володимировича Антоновича.

Автора цих рядкiв в'язали з Марком Дмитровичем тiснi узи дружби й наукової спiвпрацi на форумi академiчного товариства "Зарево", Українського iсторичного товариства й Української вiльної академiї наук у США. Можна без перебiльшення стверджувати, що Марко Антонович у розвитку академiчного поколiння 1950-х i 1960-х pp. створив цiлу епоху й мав великий вплив на виховання молодих науковцiв i української провiдної верстви на емiграцiї. Через свою принциповiсть i прямолiнiйнiсть часами не знаходив порозумiння з певними академiчними й полiтичними колами. Марко Антонович радiв, що дожив до вiдродження Української держави, української наукової iсторiографiї й української нацiональної культури.

Походження Марка Дмитровича зi славного роду Володимира Антоновича (професора Київського унiверситету й головного засновника української наукової iсторiографiї та батька - iсторика Дмитра Володимировича Антоновича) мало переломовий вплив на виховання й iнтелектуальний розвиток. Дружба Марка Дмитровича з Олегом Кандибою-Ольжичем в 1930-х i на поч. 1940-х pp. визначила його iдеологiчнi переконання й постулати. Вiн був принциповою й чесною людиною в науковiй i суспiльно-полiтичнiй дiяльностi як член ОУН, академiк (дiйсний член) Української вiльної академiї наук у США, дiйсний член Українського iсторичного товариства (УIТ).

Марко Дмитрович народився 7 липня 1916 р. в Києвi, у родинi заслуженого iсторика й суспiльно-полiтичного дiяча, дипломата УНР, пiзнiше - ректора УВУ, довголiтнього директора Музею визвольної боротьби України й голови Українського iсторично-фiлологiчного товариства в Празi Дмитра Володимировича Антоновича й Катерини Михайлiвни з роду Серебрякових, видатного графiка й мистецтвознавця. Марко був дитиною революцiйних часiв, коли народжувалася Українська Народна Республiка. 1923 р. Марко Дмитрович iз мамою, братом Михайлом i сестрою Мариною емiґрував з України до Праги, де вiдвiдував народну школу й нiмецьку гiмназiю, яку закiнчив 1936 р. У роках 1936-1939 студiював iсторiю в УВУ i єгиптологiю - в Карловому унiверситетi. Важливою була спiвпраця Марка Антоновича з Олегом Кандибою-Ольжичем. Як член ОУН, вiн був також членом її культурної референтури, яку вiд 1937 р. очолював Олег Кандиба. Можна стверджувати, що Марко Дмитрович був продуктом iнтелектуального празького середовища Ольжича i його спiвробiтникiв. У празьких часах Марко Дмитрович був видатним студентським дiячем. У 1941-1942 pp. вiн, як член ОУН, провадив революцiйну дiяльнiсть пiд нацистською окупацiєю в Києвi й iнших мiстах України. 1942 р. захистив дисертацiю з протоiсторiї України - "Фiлiппiйськi iсторiї Троґа-Юстина й Скитiя", здобув у Празi, в УВУ, академiчний ступiнь доктора фiлософiї. За революцiйну нацiоналiстичну дiяльнiсть Марка Антоновича 1943 р. заарештувало ґестапо й ув'язнило в концтаборi в Терезинi, де вiн перебував до поч. 1945 р. По II свiтовiй вiйнi Марко Антонович мешкав у Нiмеччинi, у таборi "дiпi" в Авґсбурзi. У повоєннiй Нiмеччинi вiн продовжував академiчну й суспiльно-громадську дiяльнiсть, студiював єгиптологiю в Мюнхенському унiверситетi. 1949 р. Марко став засновником i першим головою академiчного товариства "Зарево". Вiн також був одним iз засновникiв i редакторiв "Бюлетеня Зарева" (1949), який пiзнiше став називатися "Розбудова держави".

стр. 231

Перебуваючи в Нiмеччинi, Марко Дмитрович включився в дiяльнiсть новоствореної Української вiльної академiї наук, брав участь у наукових конференцiях академiї й тiсно спiвпрацював з її першою групою ("Передiсторiї та ранньої iсторiї з допомiжними науками"), яку очолював археолог Петро Курiнний, а Марко Дмитрович деякий час виконував обов'язки її секретаря. Трохи пiзнiше вiн став секретарем орiєнталiстичної групи УВАН. Першi науковi працi Марка Антоновича з'явилися пiсля 1945 р. Iз них назвемо лише декiлька: "Чи були кiммерiйцi в Українi (до питання походження кiммерiйцiв)" (Чорноморський збiрник. - 1946. - Кн. 7.), "Скитiя i Єгипет в античному письменствi" (Океанiчний збiрник. - 1946. - Кн. 2.), "Нотатки про Свидницького" (Розбудова держави. - 1957, 1958. - Ч.20/21), "Українська нацiональна революцiя в нашiй поезiї" (Розбудова держави. - 1952. - Ч. 2-3.). Тематика праць охоплювала iсторiю України та Єгипту, iсторiографiю, iсторiю культури, лiтературознавство й iншi дiлянки українознавства. Також Марко був видатним публiцистом - його статтi часто з'являлися в українськiй пресi Нiмеччини, Францiї, Америки й Канади.

Пiсля 1950 р. Марко Антонович продовжував свою наукову дiяльнiсть у Канадi та Америцi. Треба наголосити на його внеску в розбудову журналу "Український iсторик" i Українського iсторичного товариства пiсля 1965 р. та науковiй дiяльностi в Українськiй вiльнiй академiї наук у США. Вiн став заступником, а пiзнiше - спiвредактором "Українського iсторика", а до 1992 р. був одним iз найактивнiших членiв УIТ, членом управи й заступником голови УIТ. На сторiнках "Українського iсторика" з'являлися його численнi дослiдження з iсторiї XIX й XX ст. (про Олександра Кониського, Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Пантелеймона Кулiша, Тараса Шевченка, Володимира Мiяковського, Дмитра Дорошенка й iнших дiячiв культури та вчених) (див. "Покажчик змiсту журналу "Український iсторик" за роки 1963-1997" // Український iсторик. - Т. XXXVI. - N1. - 1999. - С. 25-27). Можна об'єктивно стверджувати, що разом iз Олександром Оглоблиним, Олександром Домбровським, Наталiєю Полонською-Василенко Марко Антонович був одним iз найближчих спiвробiтникiв журналу. Вiн мав глибокi, навiть енциклопедичнi, знання з рiзних перiодiв iсторiї України та Схiдної Європи й допомiжних iсторичних дисциплiн, а знання латини, грецької, нiмецької, англiйської, росiйської, чеської й iнших мов мало дуже важливе значення в його джерелознавчих студiях i редакцiйнiй працi.

Марко написав "Нарис iсторiї Центрального союзу українського студентства. 1922-1945", який спочатку було опублiковано на сторiнках "Українського iсторика", а опiсля - окремою книжкою (1976 p.). Вiн був редактором працi Ярослава Пастернака "Раннi слов'яни в iсторичних, археологiчних та лiнґвiстичних дослiдженнях" (1976 p.).

У 1992-1997 pp. Марко Антонович був президентом УВАН у США. Можна сказати, що вiн був одним iз видатних голiв академiї, спричинився до розгортання її наукової й видавничої дiяльностi, продовжував визначенi попереднiми президентами - Олександром Оглоблиним i Юрiєм Шевельовим - напрями дiяльностi. Зокрема був редактором серiї "Джерела до новiтньої iсторiї України". Пiд його редакцiєю появилися твори В.Мiяковського "Недруковане й забуте" (Нью-Йорк, 1984. - 509 с), "Федiр Кiндратович Вовк (1847-1919)" (Нью-Йорк, 1997.-381 с), "125 рокiв Київської української академiчної традицiї 1861-1986" (Нью-Йорк, 1993. - 639 с), "Науковий збiрник". - Т. IV (Нью-Йорк, 1999. - 428 с.) та iншi видання. Останньою працею, яку редагував Марко Антонович, були "Спогади" Є.Чикаленка, якi готуються до друку. Марко вважав, що УВАН повинна продовжувати найкращi київськi науковi традицiї, i вiд цих засад вiн не вiдступив. Марко Дмитрович Антонович був прикладом науковця-iдеалiста, життя якого було присвячено двом шляхетним цiлям: розбудовi наукового українознавства та українсь-

стр. 232

кої iсторiографiї, а також боротьбi за державну незалежнiсть України. Його ангелом-охоронцем довгi роки спiльного життя була дружина - панi Ярослава - яка допомагала в усiх справах.

Нещодавно, незадовго до смертi Марка Дмитровича, я мав змогу з ним говорити й дiлитися думками про подiї на Батькiвщинi. Вiн був обурений фальсифiкацiєю виборчого процесу в Українi й повнiстю пiдтримав українськi нацiональнi сили, пiдписавши заяву Українського iсторичного товариства щодо подiй в Українi (листопад 2004 p.). Марко Антонович завжди переймався проблемою росiйщення української культури й сучасним "малоросiйством", зокрема в Пiвденнiй Українi. Вiн вiрив, що з часом це припиниться. День 23 сiчня 2005 p., коли вiдбулася iнавґурацiя Президента України Вiктора Ющенка, був винятковим днем у життi Марка Дмитровича Антоновича. Його довголiтня боротьба за незалежну й самостiйну Українську державу завершилася повним успiхом i вибором президента - патрiота, який на Конституцiї й Пересопницькому Євангелiї склав присягу українському народовi. Марко був щасливий, що дожив до цього дня.

Iз наших розмов знаю, що вiн радiв розвитком дiяльностi УIТ в Українi й розбудовою "Українського iсторика", планував переслати частину своєї книжкової колекцiї до Iнституту дослiджень української дiаспори при Нацiональному унiверситетi "Острозька академiя". Українське iсторичне товариство планує видати збiрник його найважливiших дослiджень i бiблiографiю праць. Це буде вшануванням пам'ятi Марка Дмитровича Антоновича, який цiле своє життя присвятив Українi.

Л.Винар (Кент, США)

Постоянный адрес данной публикации: