Libmonster ID: UA-2831

Автор: О. Л. РЕЄНТ, А. I. КУДРЯЧЕНКО

К.: Промiнь, 2003. - Т. 1. Критика iсторичного досвiду.- 384 с; Т. 2. Десятирiччя суспiльної трансформацiї. - 464 с

Двотомник "Україна: проблеми самоорганiзацiї" було видано на замовлення Державного комiтету телебачення й радiомовлення України за програмою соцiально значущих видань. Цей твiр став своєрiдним пiдсумком десятирiчної спiвпрацi трьох авторiв, якi вже мали можливiсть викласти свої погляди, наприклад, у монографiях "Україна: альтернативи поступу" (1996 p.), "Україна: шлях до себе" (1998 p.), а також у низцi iнших публiкацiй. У двотомнику розширено тематику дослiдження, залучено останнi вiтчизнянi й зарубiжнi видання, порушено новi проблеми.

Характер викладу матерiалу у виданнi, як це притаманно авторам, вiдзначається новаторством, намаганням побачити й викласти сторiнки української iсторiї та проблеми сучасностi в площинi iсторiософiї. Iз погляду фiлософа, предмет iсторiї в її останньому смислi - свiдомiсть людей, адже iсторична наука служить справi самопiзнання людських спiльнот. Кожному з нас важливо пiзнати себе, оскiльки уявлення про власнi можливостi й потенцiал народу можуть складатися лише на основi аналiзу життєдiяльностi минулих поколiнь. Завдяки iсторiї, ми маємо можливiсть дiзнатися, що та чи iнша людська спiльнота здiйснила, що вона собою являє нинi й на що здатна в майбутньому. Не випадково, очевидно, в одному з епiграфiв до першого тому наводяться слова Авґустина Блаженного: "Неточно висловлюються про три часи, коли кажуть: минуле, сучасне й майбутнє; було б точнiше, здається, висловлюватися так: сучасне минулого, сучасне майбутнього".

Оскiльки iсторiя як суспiльний процес є життєдiяльнiстю в просторi й часi людей, якi обстоюють власнi iнтереси, то найважливiшими опорними поняттями в усвiдомленнi iсторичного поступу є уявлення про народ, час, територiю й iнтерес. Саме цi фактори й складають осьовий компонент iсторичної нацiональної самосвiдомостi, про брак якої так полюбляють говорити сучаснi полiтологи, бiдкаючись з приводу нiбито повної вiдсутностi загальноукраїнської нацiональної iдеї.

У цьому контекстi рецензований двотомник може представляти собою одну з версiй української нацiональної iдеї. Автори далекi вiд того, щоб ототожнювати нацiональну iдею будь-якого народу з якимось твором, доктринальним документом чи кодифiкованим актом. На їхню думку, нацiональна iдея є своєрiдним щоденним плебiсцитом навколо магiстральної проблеми буття: "Ким ми були? Ким ми є сьогоднi? Ким ми прагнемо стати в майбутньому?". Отже, їхнiй твiр - це своєрiдний заклик до дискусiї з названих проблем.

Автори двотомника посилаються на авторитет французького соцiолога Ж.Ренана, який стверджував, що про наявнiсть у суспiльствi нацiональної iдеї свiдчить консенсус навколо такого судження: "У минулому - спiльна слава й спiльна спокута за допущенi помилки й невдачi, а на майбутнє - спiльний проект дiй". Якщо суспiльство не дiйшло консенсусу з цих питань, значить, воно ще перебуває в станi бродiння, ще не досягло належного рiвня зрiлостi, що, власне кажучи, може бути й ознакою молодостi. Проте тут частiше за все спрацьовує фактор полiтизацiї суспiльного життя, особливо пiд час виборчих кампанiй, коли в деяких полiтичних сил з'являється зваба проiгнорувати принцип "спiльна слава й спiльна спокута". Досить часто одна сторона привласнює

стр. 135


собi лише славу, а своїх суперникiв звинувачує в усiх скоєних колись грiхах -вiльних i невiльних. Добре ще, коли справа не доходить до закликiв помститися - тодi вже суспiльство скочується до громадянської вiйни.

Треба вiддати належне авторам - В.Кременю, Д.Табачнику та В.Ткаченку. їхнi твори вiдзначаються виваженiстю й делiкатнiстю в ставленнi до драматичних сторiнок нашої iсторiї. Наприклад, справедливий напрям критичного переосмислення перiоду бiльшовизму не обернувся в них слiпою апологетикою дожовтневої iсторiї та однобiчним вихвалянням опонентiв бiльшовизму, як це не раз зустрiчаємо в працях останнього десятирiччя XX ст. Вiдсутня тут i позицiя стороннього спостерiгача, який, мовляв, лише систематизує подiї й викладає їх як такi, вносячи поодинокi деталi й уточнення. Автори двотомника не вiдсторонюють себе од iсторичних подiй, переймаються долею свого народу, що пройшов горнило революцiї. Вони гостро переусвiдомлюють її хiд та результати, розкривають змiст революцiї як своєрiдний апокалiпсис iсторiї, як суд над iсторiєю всерединi самої iсторiї, коли правлячi кола виявилися нездатними знайти адекватну вiдповiдь на вимоги часу, як викриття невдач суспiльного поступу, iронiї iсторiї над її дiйовими особами.

Ще одна магiстральна проблема двотомника, винесена в епiграф, була сформульована у свiй час М.Грушевським: "Студiюючи полiтико-державний устрiй, ми, скiльки можемо, повиннi вияснити собi питання, в якiй мiрi вiн був дiлом самого народу, чи вирiс вiн на ґрунтi народнiм, чи звiдкись був перенесений, чи накинутий. Вияснити, наскiльки вiдповiдав вiн потребам народним...".

В.Кремень, Д.Табачник та В.Ткаченко критично сприймають цю думку М. Гру шевського, зазначаючи, що в цитованому положеннi вiдчуваються народницькi настанови великого українського iсторика, якi, проте, не в усьому вiдповiдають сучасному розумiнню соцiокультурних процесiв. По-перше, не завжди класичним є процес творення нацiональної держави на основi формування з народу полiтичної нацiї. Буває й навпаки - коли утворення держави є потужним чинником подальшого формування нацiї. I в цьому випадку прiоритет за державою.

По-друге, автори двотомника акцентують на тому, що до положення "народ завжди правий" слiд ставитись обережно. З одного боку, гармонiя народних iдеалiв i державних дуже вiдносна й нечаста в суспiльному процесi. Певний момент дискомфорту на тому чи iншому етапi суспiльного поступу несе в собi навiть позитивний змiст, бо творить вектор конструктивної змагальностi, пiдштовхує до пошукiв нових пiдходiв, реформ тощо. Однак з iншого боку, у разi перевищення рiвня дискомфорту, ба навiть своєрiдної больової межi, коли за реформи доводиться платити надто високу соцiальну цiну, рiзкi змiни в способi життя можуть призвести до справжнього соцiального вибуху (т.1, с.40).

Велике значення в суспiльному поступi вiдiграють i такi соцiокультурнi засоби саморегуляцiї суспiльства та соцiального контролю як традицiї, мораль, право, релiгiя, iдеологiя. Вони можуть сформуватися на власному ґрунтi, а можуть бути привнесенi й запозиченi з iнших цивiлiзацiй. Автори двотомника наголошують на тому, що в будь-якому разi цi механiзми мають глибоко iнтегруватися в нацiональну суспiльну традицiю, культуру, засвоїтися ними. Коли складова iнновацiй надто велика, традицiйна культура неминуче вiдторгне її повнiстю, або, принаймнi, частково задля самозбереження. А це рано чи пiзно призведе до послаблення державної влади, деформацiї й порушення соцiуму, збочення в колись нормальному режимi, у його функцiонуваннi та розвитку.

Отже, цi положення мали б привернути увагу багатьох реформаторiв сучасного українського суспiльства. Iдеться, по-перше, про те, що суспiльство як система розвивається поетапно, бо як складний механiзм має свої фази й не може бути за короткий час радикально перебудованим вiдповiдно до того чи iншого проекту без тяжких для себе наслiдкiв. А, по-друге, спроби нав'язати суспiльству форми соцiальної органiзацiї, якi неадекватнi традицiйному

стр. 136


типу культури й рiвню розвитку iндивiдiв на цьому етапi суспiльного поступу, неминуче призводять до зниження ефективностi державних iнститутiв, послаблення соцiального контролю, дезорганiзацiї суспiльства, розпаду й деградацiї особистостi й, у кiнцевому пiдсумку, до вiдкидання її на бiльш раннi стадiї духовного становлення (т.1, с.55). I тодi неминуче постає питання: "Хто винуватий?". Особливо загострюється воно пiд час виборчих баталiй, коли, наприклад, один iз претендентiв позицiонується як "кандидат вiд народу", а iнший виставляється в ролi "кандидата вiд влади". Тодi особлива вiдповiдальнiсть лягає на науковцiв, якi покликанi об'єктивно визначити цiну закликам та гаслам вiдповiдних полiтичних партiй та рухiв стосовно кримiнальної, полiтичної та моральної вiдповiдальностi влади за стан справ у країнi.

Аналiзуючи день сьогоднiшнiй, автори двотомника викладають тезу, що недовiра до влади є нормальним станом громадської думки й полiтичного мислення за умов несформованого ще громадянського суспiльства й помiтного вiдриву його вiд держави. Це стосується не лише нашої держави, але й тих, якi традицiйно називають себе "демократичними", оскiльки бюрократичний апарат завжди намагається так витлумачити iнститути демократiї, щоб пiдпорядкувати їх iнтересам верхiвки полiтичної iєрархiї (саме так Р.Даль та Р.Дарендорф трактують бiльш нiж двохсотлiтню iсторiю американської демократiї).

Що вже говорити про Україну, де процес формування громадянського суспiльства перебуває лише на початковому етапi, а найближчi перспективи проглядаються все ще не досить виразно. Бiльше того, трьохсотлiтнє перебування в складi Росiйської iмперiї чи пiд радянським тоталiтаризмом, де держава завжди пригнiчувала спiльноту, закономiрно виробило якщо не свiдоме вiдторгнення, то здоровий iнстинкт полiтичної недовiри широкого загалу до держави й чиновництва. Отже, є нормальним, коли людина усвiдомлює необхiднiсть постiйного контролю за державою з боку громадянського суспiльства.

Разом iз тим, автори висловлюють принципове унiверсальне застереження, яке особливо актуальне в контекстi нинiшньої полiтичної боротьби в Українi: полiтична недовiра має бути спрямована на полiтичну систему як таку, на її головнi економiчнi, полiтичнi та iдеологiчнi засади й цiнностi, але не на окремих представникiв влади, полiтичний курс уряду чи полiтичнi структури. За протилежних умов проблема леґiтимностi перетворюється на об'єкт партiйної боротьби й парламентських чвар, якi йдуть плiч-о-плiч з тотальною бюрократизацiєю полiтичних процесiв (т.2, с.326 - 329).

I тут багато залежить вiд внесення наукового пiдходу у формування суспiльно-полiтичного мислення, оскiльки є значна частка громадян, якi легко пiддаються на гасла щодо звинувачення тих чи iнших представникiв влади в усiх мислимих i немислимих грiхах. Iдеться про усталену вже європейську традицiю спiввiдповiдальиостi як представникiв влади, так i представникiв народу за стан справ у країнi. Автори слушно посилаються на авторитет К.Ясперса, який глибоко розглядав питання про полiтичну провину тоталiтарного режиму. Нiмецький фiлософ видiляв чотири види такої провини, яка однаковою мiрою стосується як владарюючих, так i пiдвладних: кримiнальну, полiтичну, моральну й метафiзичну. Кримiнальна провина полягає в порушеннi правил людського спiвжиття та чинного законодавства. Полiтична провина виявляється у вiдповiдальностi кожної людини за злочини полiтичного режиму, за якого ця людина проживала. Моральна - у пiдтримцi такого режиму. Метафiзична - у бездiяльностi людини, коли поряд чиниться беззаконня.

У такому трактуваннi презумпцiя винуватостi полiтичної влади є конструктивною й далекою вiд мiтингових баталiй. Вона означає таку ситуацiю, коли будь-який представник влади критично сприймається в суспiльствi, i навiть факт прагнення когось до влади закономiрно викликає здорову пiдозру з боку громадськостi. А вiдтак факт участi громадянина в полiтичних виборах стає мiрою суб'єктивного висловлення полiтичної згоди мiж учасника-

стр. 137


ми полiтико-владних вiдносин. За таких умов повага до влади перестає асоцiюватися з персональними характеристиками тiєї чи iншої обраної особи, а стає повагою до народного волевиявлення.

У зазначеному контекстi леґiтимнiсть можна порiвняти з кредитом довiри, яким пiдвладнi надiляють владу й державу як форму соцiальної органiзацiї. Якщо цей кредит постiйний або достатньо великий, влада має бiльшу свободу дiй, може припускатися помилок, пропонувати непопулярнi рiшення й навiть витримувати зовнiшнiй тиск без небезпеки зростання соцiальної напруженостi всерединi країни. Легiтимацiя влади - це процес постiйного завоювання довiри в громадян.

Ще один епiграф до другого тому взято з висловлювань Ш.Талейрана: "Я знаю когось, хто розумнiший за Наполеона, Вольтера з компанiєю, розумнiший за всiх мiнiстрiв нинiшнiх i майбутнiх; цей хтось - громадська думка". Скажемо прямо - широке використання даних соцiологiчного опитування є характерною рисою рецензованого видання.

Такий пiдхiд для авторiв двотомника - не просто питання принципової ваги, а один iз вагомих факторiв подолання авторитарних традицiй i бюрократичного пiдходу в нашому суспiльствi, звички управлiнського апарату привласнювати монополiю на державний розум, проникливiсть i всезнайство у веденнi державних справ. Це призвело до того, що, не маючи уявлення про стратегiю й тактику реформування суспiльства, наша елiта романтичного перiоду незалежностi вдалася до iмпровiзацiй, формальної iмiтацiї iдеологiї й рис суспiльно-полiтичної системи країн-переможниць у холоднiй вiйнi. Зрозумiло, що подiбнi кроки викликали в суспiльствi прагнення лiквiдувати нав'язанi новою полiтичною елiтою елементи модернiзацiї.

Мiж тим глибоке знання суспiльних настроїв могло б не допустити тих перекосiв на першiй стадiї реформування українського суспiльства, якi призвели країну до стану глибокої кризи, коли впродовж трьох рокiв незалежностi України обсяг валового внутрiшнього продукту зменшився на 59,2%, було повнiстю розбалансовано фiнансову систему, а реальнi доходи населення рiзко скоротилися. Вiдтак виникла загроза витiснення України на периферiю свiтового розвитку, установлення її технологiчної та фiнансової залежностi вiд iнших держав, перетворення на сировинний придаток та територiю для розмiщення екологiчно шкiдливого виробництва.

Спираючись на данi соцiологiчних дослiджень, авторський колектив двотомника послiдовно, упродовж усiх рокiв незалежностi, вiдстоював iдею "третього шляху" - розбудови соцiально сильної держави, яку народ України безумовно сприйняв би як "свою". Ще 1996 р. автори виклали прогноз, згiдно з яким Україна до 2002 р. мала подолати етап економiчного спаду, а в подальшому (2005 - 2008 pp.) вийти на принципово новi рубежi. У першому вимiрi прогноз справдився - системна криза стала вичерпувати себе.

Про це свiдчать i данi соцiологiчного опитування - станом на 2002 р. рiвень свого матерiального достатку як "середнiй" оцiнили 52% респондентiв (у 1999 р. - 30,7%). Не дивно, що ця ж частка опитуваних стала подiляти iдеї ринкових трансформацiй, а майже половина (48,1%) стали позитивно ставитися до розвитку приватного виробництва. Наведенi авторами численнi соцiологiчнi данi спонукають до висновку, що в процесi суспiльної трансформацiї населення стало сприймати iнститут ринку не лише як атрибут капiталiзму, а i як належний механiзм органiзацiї господарського життя, альтернативний плановiй економiцi. Але, мiж тим, автори постiйно наголошують на тому, що переважна частина опитуваних пiдтримує не iдею "голого ринку", а iдею синтезу державного й ринкового регулювання.

Досягнувши певного рiвня забезпеченостi, середня верства населення в Українi все ще залишається "класом-у-собi", не тяжiє до участi в дiяльностi полiтичних партiй i громадських органiзацiй. Вiдтак було б передчасним стверджувати, що український середнiй клас претендує нинi на авангардне

стр. 138


становище в країнi. Але попри все зазначене, можна вже з упевненiстю сказати, що на наших очах утворюється суспiльна страта, яка значною мiрою довела свою здатнiсть адаптуватися до нових умов i, орiєнтуючись на iндивiдуальну пiдприємливiсть, демонструє певну рiшучiсть у досягненнi обраних цiлей (т.2, с.313-320).

Привертає увагу й використання у двотомнику широкої палiтри соцiологiчних даних при розглядi проблеми нацiональної самоiдентифiкацiї громадян України. Не секрет, що, власне, тiльки Україна серед iнших держав пострадянського простору не допустила, щоб нацiональне питання стало фактором полiтичної дестабiлiзацiї. При всiх iснуючих проблемах є пiдстави дивитися в майбутнє з оптимiзмом. Про це свiдчать вiдповiдi на запитання соцiологiв: "Чи сприймаєте ви Україну як свою Батькiвщину?". У цiлому по країнi вiдповiдi розподiлилися таким чином: 84,2% вiдповiли ствердно; 4,1% - негативно; а 11,7% - ще не визначилися. Остання цифра свiдчить про незавершенiсть процесу самоiдентифiкацiї громадян України пiсля розпаду СРСР. Є й регiональнi особливостi цього феномена: схвально висловилися 91,8% опитаних у захiдних областях України, 89,2% - у центральних, 82,1% -у схiдних та 69,2% - у пiвденних. Однак, при всiх наявних вiдмiнностях, проглядається головне - українська домiнанта, яка панує в захiдних областях, поступово стає провiдною для центрального та схiдного регiонiв.

Водночас автори не заплющують очi на наявнi проблеми. Вони висловлюють припущення, що крах перебiльшуваних соцiально-економiчних очiкувань частини населення, якi були характернi для перших рокiв незалежностi, згодом став причиною зростання психологiчно-емоцiйного протестного не-сприйняття української iдентичностi. Є й iншi проблеми. Зокрема, за результатами соцiологiчних дослiджень, образ нашого майбутнього ще остаточно не сформувався в громадськiй думцi й проблема нацiонального консенсусу щодо iдеологiї суспiльного поступу лишається вкрай актуальною.

Останнiй iз епiграфiв, винесений авторами дослiдження на початок другого тому, передає глибоку думку М. Драгоманова: "Уся практична мудрiсть людська може бути в тому, щоб убачити напрямок руху свiтового, його мiру, закон i послужитись тим рухом. Iнакше той рух пiде проти нас, роздавить нас...". Самоусвiдомлення України в нинiшньому свiтовому спiвтовариствi, визначення магiстральних шляхiв подальшого її поступу - усе ще залишається однiєю з найбiльш актуальних проблем нашого буття.

Основоположною засадою в розкриттi зазначеної проблеми для авторiв двотомника стала думка I.Лисяка-Рудницького про те, що Україна, розташована мiж свiтами греко-вiзантiйської й захiдної культур, законний член їх обох, намагалася протягом своєї iсторiї поєднати цi двi традицiї в одну живу синтетичну модель. Україна наближалася до цього синтезу у великi епохи своєї iсторiї - за Київської Русi й за козаччини XVII ст. Проте хоч цi епохи були багатi на потенцiйнi можливостi та частковi досягнення, в обох випадках остаточний синтез зазнав невдачi. Те ж саме сталося й пiд час визвольних змагань 1917-1921 pp. - Україна як незалежна держава не вiдбулася як через внутрiшнi проблеми, так i пiд тягарем зовнiшнього тиску.

Пiсля проголошення 1991 р. незалежностi проблема не стала менш актуальною: рух до її утвердження зiткнувся з загальносвiтовою тенденцiєю глобалiзацiї суспiльного розвитку. До основних характеристик цiєї тенденцiї автори вiдносять: зближення нацiй, народiв, держав; рух до створення спiльного економiчного поля та вiдкритого економiчного простору; дедалi тiснiше зближення характеру суспiльних вiдносин у рiзних країнах свiту; значною мiрою залежнiсть прогресу кожної країни вiд здатностi спiлкуватись iз свiтом, що об'єктивно унеможливлює тривалий подiл свiту на протилежнi соцiально-економiчнi системи; небувале ранiше загострення конкуренцiї мiж державами, у вир якої потрапляють крiм економiчної й iншi сфери, зокрема гуманiтарна; змiна сутностi держави, що змушена передавати частину тра-

стр. 139


дицiйних функцiй об'єднанню держав континентального характеру, як, наприклад, Європейський Союз, чи загальносвiтового - ООН.

Позитивнi сторони цього процесу не завжди перекривають його негативнi наслiдки. Входження держав до складу наднацiональних управлiнських структур об'єктивно обмежує суверенiтет нацiональної держави. Глобалiзацiя резервує низку рiшень для наднацiональних i наддержавних iнститутiв, стимулює регiоналiзацiю й дезiнтеграцiю системи нацiонального управлiння. За таких умов новостворенi держави, якi, на думку своїх громадян, мали б повною мiрою демонструвати потужнi можливостi "виконання волi громадян" щодо забезпечення високого рiвня впливу на розв'язання соцiально-економiчних проблем, об'єктивно не можуть цього здiйснити, компенсуючи цю неспроможнiсть активнiстю в продукуваннi "полiтичного суспiльства", поглиблюючи традицiю бюрократичного корпоративiзму й блокуючи тi сили, якi намагаються опиратися правилам гри глобального подiлу працi.

Вiдтак, на думку авторiв, постає питання - чи готова буде Україна вiдповiсти на iсторичний виклик часу? I вони дають позитивну вiдповiдь. Прикладом тому є європейський вибiр України, де стратегiчною метою проголошено вступ до Європейського Союзу.

Власне, усю главу VI пiд назвою "Доба "європеїзацiї" (т.2, с.225-293), присвячено цiй актуальнiй проблемi. Автори критично аналiзують досягнення й прорахунки "багатовекторної дипломатiї" балансування України в трикутнику мiж Європою, Росiєю та США, яке стало втрачати свою ефективнiсть пiсля трагiчних подiй 11 вересня 2001 p., коли у Вашингтонi зросло зацiкавлення в сильнiй Росiї, що органiзує навколо себе пострадянський простiр. Сталося змiщення акцентiв i в розумiннi шляхiв євроiнтеґрацiї: українське суспiльство дiйшло думки, що Українi в Європу неможливо ввiйти - Європою слiд стати. Очевидно, це допомогло б нормалiзувати й вiдносини зi США, бо нi в кого не має виникати сумнiву в тому, що Україна стає захiдною державою, якщо навiть i не за завершеною полiтичною та економiчною структурою, то за напрямком розвитку.

Одночасно розглядаються перспективи українсько-росiйського зближення та формування єдиного економiчного простору. Тут теж є свої застереження, оскiльки серед росiйської полiтичної елiти iснує певний консенсус щодо необхiдностi повернення України до зони впливу Кремля. Разом iз трiм реальний плин життя показує, що на даному етапi в України сьогоднi не такий уже й великий вибiр: або обережнi кроки в бiк iнтеграцiї на Сходi, або щирi (хоч поки що й безрезультатнi) прагнення до iнтеграцiї на Захiд. А тут Брюссель, на жаль, так i не пообiцяв Українi в бiльш-менш близькiй iсторичнiй перспективi бодай статусу асоцiйованого членства, або угоди про вiльну торгiвлю. Єдине, на що можна розраховувати, так це на статус сусiдства, який отримали також Росiя, Бiлорусь та Молдова. Отже, за таких обставин, Українi доведеться, очевидно, ще якийсь час "тримати вiдчиненими обидва вiкна - i на Схiд, i на Захiд". Можливо, висловлюють думку автори, це i є оптимальна позицiя на сьогоднiшнiй день.

Така позицiя знаходить розумiння в громадськiй думцi України. Соцiологи зазначають, що за орiєнтацiї на європейську модель розвитку, у зовнiшньополiтичних орiєнтацiях громадян переважає проросiйська лiнiя. Однак було б необачним вважати таку орiєнтацiю стабiльною й незмiнною: тiльки 6% українських респондентiв вважає, що полiтика росiйського керiвництва щодо України вiдповiдає нацiональним iнтересам нашої держави й забезпечує нацiональну безпеку країни. Отже, пiдсумовують автори, росiйський шлях облаштування не є доцiльною моделлю для наслiдування, але при цьому ми маємо зважати на свого пiвнiчного сусiда й намагатися не доводити справу до загострення вiдносин.

Разом iз тим, соцiологiчнi дослiдження засвiдчують, що значна чистина наших громадян уже продемонструвала свою орiєнтованiсть на сприйняття рiвня

стр. 140


життя iндустрiально розвинутих країн - принаймнi 46,6% бажають жити так, "як здебiльшого живуть люди в сучасних цивiлiзованих країнах". Хоча й тут ситуацiя не однозначна: частка тих, хто займає активну життєву позицiю, i тих, хто йде за плином життя, майже однакова: 36,1% засвiдчили, що "не мають бажання пристосовуватись до теперiшньої ситуацiї, живуть як прийдеться й чекають змiн на краще". Тобто, за наявностi очевидних зрушень, у суспiльствi все ще лишається вагома частка населення, яке не змогло адаптуватися, а то вже й не ставить перед собою такого завдання. I це непокоїть.

У цiлому, роблять слушний висновок В.Кремень, Д.Табачник та В.Ткаченко, українцi не песимiсти. Вони бачать рiзнi альтернативнi шляхи та етапи iнтеграцiї у свiтовий простiр. Суспiльно-полiтичне життя ґлобалiзується, i Україна, як i решта країн свiту, має свiй шанс на успiх. Потрiбно лише усвiдомити витоки сили й енергiї, пов'язати їх iз фазою цивiлiзацiйного злету. Останнiй може вiдбутися тiльки за умов урахування й селективного використання глобальних ринкових сил, якi не вiдторгаються цивiлiзацiйним фактором, сумiснi з ним.

О. Л. РЕЄНТ(Київ), А. I. КУДРЯЧЕНКО (Київ)


© elibrary.com.ua

Постоянный адрес данной публикации:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/Критика-та-бiблiографiя-ВАСИЛЬ-КРЕМЕНЬ-ДМИТРО-ТАБАЧНИК-ВАСИЛЬ-ТКАЧЕНКО-УКРАЇНА-ПРОБЛЕМИ-САМООРГАНIЗАЦIЇ-В-2-х-тт

Похожие публикации: LУкраина LWorld Y G


Публикатор:

Олександр ПанКонтакты и другие материалы (статьи, фото, файлы и пр.)

Официальная страница автора на Либмонстре: https://elibrary.com.ua/Ukraine

Искать материалы публикатора в системах: Либмонстр (весь мир)GoogleYandex

Постоянная ссылка для научных работ (для цитирования):

Критика та бiблiографiя. ВАСИЛЬ КРЕМЕНЬ, ДМИТРО ТАБАЧНИК, ВАСИЛЬ ТКАЧЕНКО. УКРАЇНА: ПРОБЛЕМИ САМООРГАНIЗАЦIЇ: В 2-х тт. // Киев: Библиотека Украины (ELIBRARY.COM.UA). Дата обновления: 24.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/Критика-та-бiблiографiя-ВАСИЛЬ-КРЕМЕНЬ-ДМИТРО-ТАБАЧНИК-ВАСИЛЬ-ТКАЧЕНКО-УКРАЇНА-ПРОБЛЕМИ-САМООРГАНIЗАЦIЇ-В-2-х-тт (дата обращения: 29.03.2024).

Комментарии:



Рецензии авторов-профессионалов
Сортировка: 
Показывать по: 
 
  • Комментариев пока нет
Похожие темы
Публикатор
Олександр Пан
Львiв, Украина
544 просмотров рейтинг
24.08.2014 (3504 дней(я) назад)
0 подписчиков
Рейтинг
0 голос(а,ов)
Похожие статьи
VASILY MARKUS
Каталог: История 
3 дней(я) назад · от Petro Semidolya
ВАСИЛЬ МАРКУСЬ
Каталог: История 
3 дней(я) назад · от Petro Semidolya
МІЖНАРОДНА КОНФЕРЕНЦІЯ: ЛАТИНСЬКА СПАДЩИНА: ПОЛЬША, ЛИТВА, РУСЬ
Каталог: Вопросы науки 
8 дней(я) назад · от Petro Semidolya
КАЗИМИР ЯҐАЙЛОВИЧ І МЕНҐЛІ ҐІРЕЙ: ВІД ДРУЗІВ ДО ВОРОГІВ
Каталог: История 
8 дней(я) назад · от Petro Semidolya
Українці, як і їхні пращури баньшунські мані – ба-ді та інші сармати-дісці (чи-ді – червоні ді, бей-ді – білі ді, жун-ді – велетні ді, шаньжуни – горяни-велетні, юечжі – гутії) за думкою стародавніх китайців є «божественним військом».
9 дней(я) назад · от Павло Даныльченко
Zhvanko L. M. Refugees of the First World War: the Ukrainian dimension (1914-1918)
Каталог: История 
12 дней(я) назад · от Petro Semidolya
АНОНІМНИЙ "КАТАФАЛК РИЦЕРСЬКИЙ" (1650 р.) ПРО ПОЧАТОК КОЗАЦЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (КАМПАНІЯ 1648 р.)
Каталог: История 
17 дней(я) назад · от Petro Semidolya
VII НАУКОВІ ЧИТАННЯ, ПРИСВЯЧЕНІ ГЕТЬМАНОВІ ІВАНОВІ ВИГОВСЬКОМУ
Каталог: Вопросы науки 
17 дней(я) назад · от Petro Semidolya
ТОРГОВО-ЭКОНОМИЧЕСКАЯ ПОЛИТИКА ЕС В СРЕДИЗЕМНОМОРЬЕ: УСПЕХИ И НЕУДАЧИ
Каталог: Экономика 
27 дней(я) назад · от Petro Semidolya
SLOWING GLOBAL ECONOMY AND (SEMI)PERIPHERAL COUNTRIES
Каталог: Экономика 
32 дней(я) назад · от Petro Semidolya

Новые публикации:

Популярные у читателей:

Новинки из других стран:

ELIBRARY.COM.UA - Цифровая библиотека Эстонии

Создайте свою авторскую коллекцию статей, книг, авторских работ, биографий, фотодокументов, файлов. Сохраните навсегда своё авторское Наследие в цифровом виде. Нажмите сюда, чтобы зарегистрироваться в качестве автора.
Партнёры Библиотеки

Критика та бiблiографiя. ВАСИЛЬ КРЕМЕНЬ, ДМИТРО ТАБАЧНИК, ВАСИЛЬ ТКАЧЕНКО. УКРАЇНА: ПРОБЛЕМИ САМООРГАНIЗАЦIЇ: В 2-х тт.
 

Контакты редакции
Чат авторов: UA LIVE: Мы в соцсетях:

О проекте · Новости · Реклама

Цифровая библиотека Украины © Все права защищены
2009-2024, ELIBRARY.COM.UA - составная часть международной библиотечной сети Либмонстр (открыть карту)
Сохраняя наследие Украины


LIBMONSTER NETWORK ОДИН МИР - ОДНА БИБЛИОТЕКА

Россия Беларусь Украина Казахстан Молдова Таджикистан Эстония Россия-2 Беларусь-2
США-Великобритания Швеция Сербия

Создавайте и храните на Либмонстре свою авторскую коллекцию: статьи, книги, исследования. Либмонстр распространит Ваши труды по всему миру (через сеть филиалов, библиотеки-партнеры, поисковики, соцсети). Вы сможете делиться ссылкой на свой профиль с коллегами, учениками, читателями и другими заинтересованными лицами, чтобы ознакомить их со своим авторским наследием. После регистрации в Вашем распоряжении - более 100 инструментов для создания собственной авторской коллекции. Это бесплатно: так было, так есть и так будет всегда.

Скачать приложение для Android