Автор: О. Є. ЛИСЕНКО, О. В. БУЦЬКО

(Київ)

А. С. Чайковский. Плен. За чужие и свои грехи. Военнопленные и интернированные в Украине. 1939-1953 гг. - К.: Парламентское издательство, 2002. - 503 с.

Перефразовуючи класичний афоризм, можна сказати, що вiйна закiнчується тодi, коли останнiй полонений повертається додому. Проблема вiйськовополонених у всi часи залишалася складною в полiтико-дипломатичному, соцiально-економiчному, iдеологiчному сенсi. Та лише в Радянському Союзi дана тема була фактично табуйована для широкого суспiльного обговорення та об'єктивного наукового аналiзу. Причини - загальновiдомi: по-перше, компартiйна верхiвка не бажала, щоб фактори, якi спричинили катастрофiчний початок вiйни, стали об'єктом наукового дослiдження, по-друге, вiд свiтової громадськостi всiляко приховувалася правда про реальне становище вiйськовополонених iз тих держав, якi брали участь у "походi на Схiд" i протягом тривалого часу перебували в мiсцях утримання на територiї СРСР.

У далекому й близькому зарубiжжi опублiковано чимало праць iз цiєї проблематики. Особливо помiтний внесок в її розробку зробили вченi Росiйської Федерацiї. В Українi тема iноземних вiйськовополонених та iнтернованих малоосвоєна.

Той факт, що книга д-ра iст. наук, професора А.С.Чайковського є першою в незалежнiй Українi монографiєю з цiєї теми, засвiдчує не лише її складнiсть, але й важкодоступнiсть для українських дослiдникiв джерел, на основi яких її можна дослiджувати. До честi знаного науковця, вiн не обмежився вiдомчими архiвосховищами (Державний архiв МВС України, архiви ГУ МВС України в Київськiй, Днiпропетровськiй, Харкiвськiй та iнших областях), а використав також фонди Центрального державного архiву вищих органiв влади та управлiння України, Центрального державного архiву громадських об'єднань України, Центрального державного кiнофотофоноархiву України, кiлькох архiвосховищ Росiйської Федерацiї. Широка палiтра документiв дозволила йому заявити до розгляду низку питань, якi у вiтчизнянiй iсторiографiї практично не порушувалися, хоча в далекому й близькому зарубiжжi вони розробляються вже давно.

Характеризуючи основнi документи, якi регулювали широкий спектр питань, пов'язаних iз перебуванням полонених та iнтернованих на територiї СРСР, А.С.Чайковський наводить уривки й коментує низку нормативних актiв - "Тимчасове положення про медико-санiтарне обслуговування вiйськовополонених у системi управлiння НКВС СРСР у справах вiйськовополонених", директиви УПВI (Управлiння у справах вiйськовополонених i iнтернованих) "Про органiзацiю роботи вiддiлень з облiку вiйськовополонених у таборах НКВС", "Правила внутрiшнього розпорядку табору НКВС для утримання вiйськовополонених" та iн. На нашу думку, цiкаво було б порiвняти радянську законодавчу базу, що стосувалася проблеми вiйськовополонених, iз положеннями Женевської конвенцiї та iнших мiжнародних угод, хоча зi слiв автора й цитованих ним фахiвцiв права можна скласти певне уявлення щодо вiдмiнного й подiбного. У той же час аналогiї та розбiжностi мiж положенням про вiйськовополонених вiд 1 липня 1941 р. та мiжнародно-правовими актами простежуються бiльш детально.

Як вiдомо, першими полоненими Червоної армiї стали польськi вiйськовослужбовцi в 1939 р. Автор стверджує, що оскiльки пiсля 17 вересня 1939 р. СРСР не був у станi вiйни з Польщею, то це не дає пiдстав уважати польських

стр. 208

вiйськовослужбовцiв, що змушенi були скласти зброю перед Червоною армiєю, вiйськовополоненими чи iнтернованими. Очевидно, тут необхiдно внести яснiсть. Те, що Варшава не отримала офiцiйного пiдтвердження про початок бойових дiй радянських збройних сил вiдповiдно до угод з Нiмеччиною, зовсiм не заперечує факту агресiї. Здiйснена за допомогою вiйськових сил, дана акцiя цiлком пiдпадає пiд дефiнiцiю "воєннi дiї", що є синонiмом вiйни. Отже, правовий статус польських вiйськовослужбовцiв цiлком вiдповiдає змiсту термiну "вiйськовополоненi" чи "iнтернованi". Характерно, що всi, хто керував затриманням, етапуванням i утриманням польських вiйськовослужбовцiв, називали їх саме вiйськовополоненими. А далi в текстi це робить i сам автор.

Розмiрковуючи над причинами "варварського способу "розв'язання проблеми" польських вiйськовополонених", дослiдник наводить досить розлогу iнтерпретацiю, сутнiсть якої полягає в з'ясуваннi iсторичної тяглостi й вiдповiдальностi полякiв за конфлiкти та конфронтацiю з українцями, росiянами, бiлорусами протягом вiкiв. Отже, читач логiчно пiдштовхується до думки про те, що масовi розстрiли польських вiйськовослужбовцiв та громадян iнших категорiй були актом iсторичної справедливостi. Думається, що це - лише частина iстини. Iнша й, можливо, бiльша її частина, пов'язана з внутрiшньо- та зовнiшньополiтичним кредо Сталiна, який надiлив себе правом карати на смерть усiх тих, кого вважав ворогом - чи то власних пiдданих, чи громадян iнших держав. А припускати наявнiсть докорiв сумлiння в радянського керiвництва з приводу цiєї акцiї (адже це не те саме, що полiтичний i дипломатичний дискомфорт) - значить дещо iдеалiзувати лiдерiв бiльшовицького режиму, найближчих поплiчникiв Сталiна, якi, попри новi "моделi" поведiнки й риторику, продовжували мислити категорiями тоталiтаризму.

У працi подано детальну реконструкцiю системи прийому, постачання, евакуацiї полонених у всiх промiжних ланках: ППЗВ - ЗПВ - ФППТ (полковий пункт збору вiйськовополонених - збiрний пункт вiйськовополонених - фронтовий приймально-пересильний табiр), спецгоспiталi, стацiонарнi табори та iншi режимнi установи. Указано на характер їх пiдпорядкування й перепiдпорядку-вання, зумовлений ходом подiй на фронтi та змiнами в структурi органiв НКВС i НКДБ, дислокацiю, типологiю тощо. Кiлька роздiлiв монографiї присвячено режиму утримання, побуту, харчуванню, забезпеченню бранцiв спецтаборiв предметами першої необхiдностi.

Важкi умови вiйни та повоєнного часу перетворювали медичне обслуговування полонених та iнтернованих на питання життя чи смертi. У книзi показано способи надання медичної допомоги полоненим хворим i пораненим вiйськовослужбовцям ворожих армiй, порядок їх евакуацiї через армiйськi та фронтовi госпiталi в тиловi спецгоспiталi, санiтарно-гiгiєнiчний стан у мiсцях утримання. Аналiзуючи причини високого рiвня смертностi, характер захворювань, їх залежнiсть вiд пори року, мiсця дислокацiї таборiв, дослiдник доходить висновку про вiдсутнiсть належної та вчасної медичної допомоги на всiх ланках етапування й утримання бранцiв. Усi турботи про вiйськовополонених чи iнтернованих пояснювалися не прагненням дотримуватися мiжнародних норм, а страхом перед начальством i спробами збiльшити так званий "трудовий фонд" i його працевiддачу. Простежуючи динамiку цих змiн, автор указує, за рахунок чого вдалося зменшити смертнiсть полонених з 50 - 60% у 1941-1945 pp. до 0,01 - 3% у 1946-1950 pp.

Роздiл "Лабiринтами таємної вiйни" вiдкривається наведеними в повному обсязi документами, якi вiдiграють роль своєрiдного епiграфа. Ця частина тексту дещо перенасичена документальними матерiалами: принаймнi 11 з 12 мо-

стр. 209

гли б увiйти до примiток чи додаткiв, до того ж кiлька з них - типологiчно схожi. Сам роздiл мiстить реконструкцiю апарату й технологiї оперативно-агентурної роботи в середовищi вiйськовополонених та iнтернованих, опис її специфiки й спрямування, конкретних результатiв, методiв добору та пiдготовки внутрiшньої агентури i її використання, характеристику рiзних категорiй "довiрених осiб".

Оперативна робота радянських спецслужб у середовищi полонених та iнтернованих спрямовувалася на виконання кiлькох завдань. У першу чергу вiд-стежувалися настрої табiрного контингенту, його реакцiя на змiни в режимi утримання, скасування грошових виплат офiцерам, викривалися iнiцiатори акцiй протесту проти iснуючих порядкiв. У 1947 р. почалася пiдготовка до репатрiацiї вiйськовополонених. У зв'язку з цим активiзувалися зусилля, спрямованi на виявлення серед них спiвробiтникiв розвiдорганiв противника та його агентури, а також зрадникiв батькiвщини.

У книзi розкрито такий цiкавий аспект, як "оперативна розробка" вiйськовополонених з метою виявлення колаборантiв i методiв їх вербування, пiдготовки та використання. Щоправда й у цiй справi далеко не всi наявнi можливостi використовувалися належним чином. Особливим напрямком роботи стало виявлення радянських громадян, якi в роки вiйни спiвпрацювали з ворогом.

Автор показує не лише негативнi явища в поводженнi табiрної охорони з полоненими й iнтернованими, зловживання, злочини тощо, але й заходи, спрямованi на їх подолання, у тому числi й з використанням агентурної мережi, шляхом звiльнення з посад та притягнення до вiдповiдальностi. Разом iз тим продемонстровано низьку ефективнiсть адмiнiстративних заходiв впливу на порушникiв, якi зводилися до паперової тяганини та вiдписок.

Зовсiм новим для сучасного читача є матерiал, присвячений технологiї агентурно-слiдчої роботи з контингентом табiрних вiйськовополонених i iнтернованих, оскiльки доступ до нього для широкого загалу iсторикiв залишається обмеженим.

Окремий фрагмент працi присвячено розшуку й покаранню вiйськовослужбовцiв iноземних армiй, якi вчинили злочини проти громадян СРСР. Порушується питання про правомiрнiсть кримiнального переслiдування вiйськовополонених з огляду на чиннi мiжнароднi акти, закони та звичаї вiйни, а також про позасудовi репресiї щодо цього контингенту. Вiдкритi показовi процеси над вiйськовими злочинцями 1944-1946 pp. були поодинокими на тлi масових закритих судових засiдань, "особливих нарад", що виносили вироки навiть за вiдсутностi обвинувачуваного. При цьому судовi iнстанцiї лише зрiдка використовували мiжнароднi правовi норми (наприклад, закони Контрольної ради в Нiмеччинi), керуючись в основному внутрiшнiм законодавством.

Автор зауважує, що з 1944 р. основними органами, якi розглядали й приймали рiшення по слiдчих справах вiйськовополонених, стали вiйськовi трибунали НКВС, а в "особливих нарадах" НКВС розглядалася лише та частина справ, слiдство по яких вели СМЕРIП i 4-те управлiння НКДБ. Головною метою судового переслiдування вiйськовополонених було покарання винних у страхiтливих злочинах агресорiв на зайнятих ними територiях Радянського Союзу.

Та якщо, скажiмо, київський процес мав виразний полiтичний характер i його вирок було визначено заздалегiдь, то рядовi слiдчо-оперативнi справи проти вiйськовополонених та iнтернованих i дiяльнiсть вiйськових трибуналiв вiдбувалися вже в суто кримiнальному напрямку. Однак у цiй сферi iснувала

стр. 210

маса вад, помилок, суб'єктивних факторiв, на яких автор зупиняється в роздiлi "Таємнi лабiринти - 2". Iнтенсифiкацiю роботи по виявленню вiйськових злочинцiв вiн пов'язує з весною 1949 p., коли актуалiзувалося питання про репатрiацiю основної маси вiйськовополонених та iнтернованих. За даними дослiдника, на кiнець 1948 р. пiд слiдством перебувало 6180 осiб, а на "особливому облiку" в опервiддiлах (управлiннях) таборiв, ВУВI-УПВI-ГУПВI (вiддiл у справах вiйськовополонених i iнтернованих - управлiння у справах вiйськовополонених i iнтернованих - головне управлiння у справах вiйськовополонених i iнтернованих) - 41 297 осiб. Iз метою визначення долi табiрного контингенту здiйснювалася "фiльтрацiя", пiсля чого полоненi та iнтернованi пiдлягали або репатрiацiї, або суду вiйськового трибуналу. Крiм того, фiльтрацiя давала матерiал для "розробки перспективних справ".

Щоб ущiльнити сито, через яке просiювалися бранцi, 1949 р. було створено спецiальнi мiжвiдомчi комiсiї з представникiв МВС, МДБ та Генпрокура-тури в центрi й на мiсцях.

Оперативно-агентурна робота, окрiм iншого, дозволила виявити кiлька сотень нiмецьких агентiв у США, Францiї, Югославiї, Iспанiї, Бельгiї, Туреччинi та багатьох iнших країнах свiту.

Одну з частин працi присвячено використанню вiйськовополонених та iнтернованих як робочої сили. Причому автор показує, яким чином радянське керiвництво експлуатувало дешеву працю вже на прикладi полонених вiйськовослужбовцiв польських збройних сил. Щоправда, не зовсiм вдалим у цьому сенсi видається застосування iдеологеми "трудовi звершення", яка звично асоцiюється з формами органiзацiї працi радянських громадян.

У книзi висвiтлено умови, iнтенсивнiсть, оплату, безпеку та охорону працi, систему заохочень i покарань, медичне обслуговування, харчування, побут зайнятих на рiзних видах робiт вiйськовополонених, характер їх працевикори-стання. При цьому автор постiйно вказує на невiдповiднiсть нормативних положень, якi мали регулювати всi питання утримання та працевикористання полонених i iнтернованих, реальному стану справ.

Особливу цiкавiсть спецслужб викликали тi вiйськовополоненi та iнтернованi, якi були висококвалiфiкованими фахiвцями й ученими. У монографiї розповiдається про способи їх виявлення й використання.

На наш погляд, данi про спiввiдношення витрат на оплату працi вiйськовополонених i вартостi вироблених ними матерiальних цiнностей (вiдповiдно 2,2 млрд. i 7 млрд. руб.) заслуговують на те, щоб бути вмiщеними не в примiтках, а в основнiй частинi тексту.

В одному з роздiлiв подано стратифiкацiю контингенту вiйськовополонених за полiтичними симпатiями, аналiзується перехiд бiльшостi нiмецьких бранцiв на помiркованi й навiть антифашистськi позицiї, показано дiяльнiсть спецслужб та органiв пропаганди в цiй справi. Окремий сюжет присвячено використанню вiйськовополонених для розкладу ворожих вiйськ.

Як антитеза до реального становища радянських вiйськовополонених сприймається матерiал роздiлу "Слово на батькiвщину", в якому йдеться про листування полонених та iнтернованих у Радянському Союзi зi своїми рiдними. Аналiз кореспонденцiї, яка, до речi, пiдлягала суцiльнiй перлюстрацiї, дозволив зробити своєрiдний зрiз настроїв i переживань бранцiв спецiальних таборiв та їхнiх адресатiв.

Окремо слiд наголосити на важливостi й актуальностi такого напрямку дослiдження, як виявлення мiсць поховань вiйськовополонених та iнтернованих, а також осiб, якi знайшли останнiй притулок на землi, яку вони хотiли

стр. 211

завоювати. Громадськiсть європейських країн i Японiї зацiкавлена у виявленнi, облаштуваннi й належному утриманнi мiсць масових поховань своїх спiввiтчизникiв. З огляду на це слiд прислухатися до заклику автора спiльними зусиллями всiх зацiкавлених сторiн, а також науковцiв, органiзувати цю роботу.

Останнiй роздiл присвячено ще однiй практично недослiдженiй проблемi - репатрiацiї вiйськовополонених та iнтернованих. У ньому мiстяться не лише статистичнi данi, а й викладено принципи вiдбору тих категорiй контингенту спецтаборiв, якi вирушали на батькiвщину в першу чергу, труднощi цiєї складної справи.

Практично кожен фрагмент працi мiстить критичний матерiал про порушення нормативних приписiв у таборах вiйськовополонених та особливих робочих батальйонах (ОРБ) iнтернованих. Зловживань зафiксовано так багато (очевидно, автор подав далеко не всi данi, якi виявив), що вони могли б скласти окремий роздiл монографiї. Але й украпленi по тексту, вони постiйно нагадують, що такою була вся система. Щоправда, залишаючись на позицiях наукової об'єктивностi, А.С.Чайковський на конкретних прикладах iлюструє прагнення керiвництва УПВI змiнити ситуацiю на краще, змiцнити дисциплiну й кадровий склад персоналу таборiв, покарати винних у злочинах i навмисних порушеннях.

Позитивною рисою працi в цiлому є прагнення автора постiйно тримати в полi зору людину з її внутрiшнiми переживаннями, думками, сподiваннями. Перед читачем постають не тiльки вiдомi постатi, роз'єднанi колючим дротом, але й рядовi учасники iсторичного дiйства, характер i мотивацiя яких розкриваються через листи, стенограми допитiв, повiдомлення агентiв.

Окремо слiд сказати про примiтки й додатки до основного тексту. Примiтки настiльки насиченi документами й цiкавими фактологiчними матерiалами, що сприймаються як своєрiдний "паралельний текст". У цьому криються переваги й певнi незручностi, оскiльки для цiлiсного сприйняття матерiалу потрiбно читати два iнформацiйнi ряди одночасно.

Додатки, поданi в кiнцi книги, мiстять бiографiчнi данi про багатьох високопоставлених вiйськовополонених та керiвникiв радянських спецслужб, карту дислокацiї спецтаборiв на територiї Союзу РСР, схему структури ГУПВI МВС СРСР, список стацiонарних таборiв для вiйськовополонених та iнтернованих, а також iменний покажчик.

Водночас, у працi трапляються окремi огрiхи, про якi варто сказати. Так, спосiб розмiщення роздiлiв (зокрема 1-го) i фрагментiв бiльше вiдповiдає художньо-публiцистичному жанру, оскiльки порушує хронологiчну послiдовнiсть та логiку подiй. В окремих мiсцях створюється враження деякої незв'язаностi, калейдоскопiчностi сюжетiв, їх вiддаленостi вiд основної лiнiї оповiдання (скажiмо, цитування трактату генерала фон Куровського "Мiркування щодо продовження бойових дiй"). Своєрiднiстю композицiйних засад працi є розпорошення по кiлькох роздiлах матерiалу про виявлення серед вiйськовополонених вiйськових злочинцiв, зрадникiв батькiвщини, розвiдникiв та шпигунiв iз числа радянських громадян, хоча поряд iз цим iснують окремi роздiли, присвяченi данiй проблематицi.

Принциповою вадою працi, що претендує на статус наукової монографiї, є вiдсутнiсть посилань на опрацьованi архiвнi джерела та використану лiтературу (її перелiк мiститься в кiнцi книги). Ця обставина звужує поле для наукової полемiки, постiйно актуалiзує питання про достовiрнiсть статистичних даних та окремих фактiв.

стр. 212

У книзi трапляються стилiстичнi й редакцiйнi погрiшностi, помилки в написаннi прiзвищ, власних iмен, назв газет тощо. Так, на с. 320 прiзвище племiнника К.Круппа звучить як Г.Боллен унд Гольбах, на с 336 - Болен, а на с. 460 - Гальбах. На с. 320 вкралася помилка в написаннi iменi А.Кобуло-ва, на с 359 - у прiзвищi А.П.Завенягiна, на с 259 - у назвi м. Ченстохова, на с 409 - у назвi газети "Теглiхе рундшау", на с.386 - в абревiатурi ГУПВI.

У примiтцi 3-й на с. 97 розповiдається про знаки розрiзнення вищого офiцерського складу органiв держбезпеки згiдно з наказом НКВС N126 вiд 1943 р. Очевидно тут iдеться про комiсарiв вiдповiдно 3-го, 2-го й 1-го рангiв.

У примiтцi 32-й (с.256-257), напевно, замiсть прiзвища Крилов слiд поставити Перлов, оскiльки в попередньому текстi йдеться саме про нього.

На с 366 указується, що в кiнцi 40-х pp. уперше за час перебування вiйськовополонених на територiї СРСР, "заробiток перевищив витрати на утримання всiх таборiв i спецгоспiталiв". Певно йдеться не про "заробiток", а про прибуток, отриманий вiд використання працi полонених та iнтернованих.

Трапляються в текстi й окремi українiзми ("наявными", "вычерпанными" (с.146), "обговорены" (с.75), "непоодинокими" (с.451) тощо).

Указуємо на цi похибки лише з однiєю метою, маючи на увазi можливе доопрацювання й перевидання монографiї (а в тому, що вона стала своєрiдним бестселером, переконують першi мiсяцi продажу книжки).

Насамкiнець хотiлося б ще раз наголосити, що праця А.С.Чайковського залишається поки що єдиним в Українi солiдним виданням з даної тематики. Однак сподiваємося, що порушенi науковцем проблеми викличуть не лише жваве обговорення результатiв його дослiдницьких зусиль, але й прагнення молодих iсторикiв поглиблено вивчати цю тематику.

Постоянный адрес данной публикации: