Автор: В. В. СОЛОВЙОВА

У статтi розглядається процес становлення, дiяльнiсть, завдання української консульської служби за доби нацiонально-визвольних змагань 1917 - 1920 рр. Аналiзується процес створення нормативно-правової бази для впровадження системи консульських представництв. Автор пiдкреслює залежнiсть дiяльностi консульств вiд мiжнародно-правового статусу України. Робиться висновок, що консульськi установи вiдiгравали важливу роль у налагодженнi мiжнародних стосункiв України.

Консульська служба, яка забезпечує права й законнi iнтереси громадян за кордоном, є важливою складовою зовнiшньої полiтики держави. Першi кроки по її створенню були зробленi Українською Центральною Радою, яка 22 грудня 1917 р. прийняла закон про створення Генерального секретарства мiжнародних справ. Нарiвнi iз мiждержавними зносинами вiдомство мало охороняти iнтереси українських громадян поза межами України, а також чужоземних громадян в Українi¹ . У дусi закону секретарство розробило законопроект "Про установи для охорони iнтересiв українських пiдданих за межами УНР", згiдно з яким до обов'язкiв консульських установ вiдносилось оформлення вiдповiдних документiв для виїзду за кордон i повернення в Україну, надання матерiальної та правової допомоги громадянам, якi перебувають за межами УНР тощо² .

У процесi мiжнародного визнання Української Народної Республiки робота по створенню консульських установ за кордоном набувала практичного характеру. Реальнi умови для iснування українських консульств у країнах Центральної Європи з'явилися пiсля пiдписання Берестейського договору. У статтi IV цього документу вiдзначалося: "дипломатичнi та консулярнi зносини мiж сторонами, що заключають договiр, почнуться зараз по ратифiкацiї мирного договору. Для можливого найбiльшого допущення консулiв обох сторiн застерiгаються окремi умови"³ . Навеснi 1918 р. в складi Мiнiстерства закордонних справ розпочав роботу консульський вiддiл на чолi з досвiдченим урядовцем О. Суховерським⁴ .

За доби Української Держави процес створення законодавчої бази для охорони iнтересiв українських громадян за кордоном набув подальшого розвитку,

Соловйова Вiкторiя Вiкторiвна - канд. iст. наук, доцент, проректор iз наукової роботи Бердянського iнституту пiдприємництва.

стр. 84

що диктувалося нагальною потребою впорядкування системи консульського представництва. Юридичний вiддiл Мiнiстерства закордонних справ протягом липня-жовтня 1918 р. розробив низку законопроектiв стосовно консульських установ. Мiжвiдомча комiсiя, створена за наказом мiнiстра закордонних справ Д. Дорошенка й очолювана радником мiнiстерства I. Красковським, винесла їх на затвердження Ради Мiнiстрiв. Законопроекти були спрямованi на впорядкування вже iснуючої системи консульської служби й стосувались основних засад її дiяльностi: розробки консульських штатiв; визначення мiсцевостей, де мають бути консульськi представництва; вироблення консульського дiловодства й тарифу. Крiм цього, юридичний вiддiл пiдготував законопроект про державну iспитову комiсiю, яка мала здiйснювати апробацiю кандидатiв на консульськi посади. "Такi заходи юридичного вiддiлу, - пiдкреслював часопис "Вiдродження", - дають надiю, що в недалекiм часi органiзацiя консульських представництв Української Держави набуде сталих форм, що полiпшать надзвичайно важкi сучаснi умови працi українським консульським працiвникам, бо вони матимуть точнi вказiвки, а також знатимуть певний круг обов'язкiв, а це, у свою чергу, вiдiб'ється корисно на судьбi тих горожан української держави, що приволенi жити за кордоном"⁵ .

4 липня 1918 р. Рада Мiнiстрiв ухвалила закон "Про заклад генеральних консульств i консульських агентiв за кордоном", який запроваджував органiзацiйну класифiкацiю консульських установ (генеральне консульство, консульськi агентства I й II розрядiв). Процес реорганiзацiї консульської служби вимагав бiльш досконалої системи диференцiацiї консульств. 6 листопада 1918 р. Рада Мiнiстрiв ухвалила закон, що встановлював новi штати та мiсця дислокацiї консульств України за кордоном, а також чотири види консульських установ: генеральне консульство, вiце-консульство, консульство й консульське агентство⁶ .

Орiєнтацiя зовнiшньополiтичного й зовнiшньоекономiчного курсу Української Держави на країни Четверного союзу, насамперед Нiмеччину й Австро-Угорщину, визначила плани щодо розгортання широкої мережi консульських установ у цих країнах. Там, а також у Болгарiї та Туреччинi, планувалося вiдкрити 24 консульства. Як перший крок до встановлення дипломатичних стосункiв iз країнами Антанти Мiнiстерство закордонних справ планувало розмiстити 8 консульств у нейтральних європейських країнах.

За доби Української Держави в Центральнiй Європi були створенi генеральне консульство в Берлiнi, консульство в Мюнхенi (Королiвство Баварiя - Вiльна Держава Баварiї), Данцигу (Нiмеччина), Женевi й Цюрiху (Конфедерацiя Швейцарiї). З 1918 р. при українському посольствi в Австро-Угорщинi й дипломатичнiй мiсiї у Швейцарiї працювали консульськi вiддiли⁷ , дiяльнiсть яких важко переоцiнити, адже саме вони пiдготували грунт до бiльш широких дипломатичних стосункiв України з європейськими країнами.

Головним завданням консульських установ була правова охорона громадян України, якi з тих чи iнших причин опинилися за кордоном, надання їм фiнансово-матерiальної допомоги. Спецiальними постановами Ради Мiнiстрiв Української Держави мiнiстерствам фiнансiв i внутрiшнiх справ видiлялися фонди для надання одноразової й перiодичної допомоги (як грошима, так i харчами) для українцiв, якi звертались по субсидiї до консульських установ. Надзвичайне навантаження припадало на консульськi установи в країнах, де перебували українськi вiйськовополоненi. Подекуди при вiдсутностi дипломатичних представництв їх функцiї виконували консульства.

Iз вiдновленням УНР й переорiєнтацiєю зовнiшньої полiтики на країни Антанти, а також нав'язанням мiжнародних зв'язкiв iз країнами, що утворилися внаслiдок розпаду Австро-Угорської iмперiї, мережа українських консульських установ значно розширилася. У Чехословаччинi в 1919 р. були вiдкритi кон-

стр. 85

сульство в Празi й консульська агенцiя в Кошице; в Угорщинi, Iталiї при українських надзвичайних мiсiях були вiдкритi консульськi вiддiли. У 1920 р. в Польщi розгорнули роботу консульства у Варшавi та Гданську⁸ .

Створення широкої мережi дипломатичної й консульської служби вимагало спецiально пiдготовлених кадрiв. Уже 20 квiтня 1918 р. при Українському товариствi економiстiв було засновано консульськi курси. Державна адмiнiстрацiя гетьмана П. Скоропадського пiдтримала цю iнiцiативу матерiально⁹ . Як уже вiдзначалося, рiвень професiйної пiдготовки працiвникiв консульської служби мала визначати державна iспитова комiсiя. За доби Директорiї, в умовах погiршення внутрiшньої ситуацiї та ескалацiї мiжпартiйної боротьби в проводi республiки, процес пiдготовки працiвникiв консульської служби набув полiтичного характеру - бiльшiсть фахових спецiалiстiв, якi були призначенi гетьманським урядом, звiльнялися зi своїх посад, а їхнi мiсця займали недосвiдченi спiвробiтники - члени українських соцiалiстичних партiй, що мали вплив у проводi УНР. В. Чехiвський - голова уряду й мiнiстр закордонних справ, за словами О. Шульгiна, прагнув послати за кордон "якомога бiльше представникiв української iнтелiгенцiї, щоб урятувати її вiд страшного лихолiття"¹⁰ .

Д. Дорошенко, мiнiстр закордонних справ Української Держави, був свiдком цього "масового" виїзду українцiв за кордон. "До численних мiсiй, делегацiй, комiсiй, якi лаштувалися до виїзду за кордон - дипломатичних, вiйськових, торговельних i всяких iнших, - згадував вiн, - старалися вписатися трохи не всi свiдомi українцi з дiтьми й онуками, з усiєю своєю рiднею до сьомого колiна. Мiнiстерство закордонних справ обернулось нiби в якесь емiграцiйне чи транс-портове бюро: властиво те тiльки й робило, що виставляло паспорти, добувало валюту, клопоталося за вагони. Цим способом справдi вивезено було з Києва сотнi, коли не тисячi української iнтелiгенцiї"¹¹ . Проте, у бiльшостi українських консульських установ продовжували працювати досвiдченi фахiвцi. Зокрема, головою консульства в Мюнхенi було призначено вiце-директора департаменту чужоземних зносин Мiнiстерства закордонних справ УНР В. Оренчука¹² . У консульському вiддiлi українського посольства в Берлiнi працювали досвiдченi спiвробiтники Г. Фрiк, В. Павлов, В. Левицький, А. Коваленко, В. Котко; у Цюрiху - О. Дем'яненко; у Бернi - Д. Андрiєвський та iн.¹³

Дiяльнiсть консульств у центральноєвропейських країнах залежала вiд мiжнародно-правового статусу, який мали українськi дипломатичнi представництва в тiй чи iншiй країнi. Якщо Українська держава була визнана de jure (Нiмеччиною, Австро-Угорщиною), то консульства й консульськi вiддiли при посольствах мали чiтко окресленi функцiї на територiї країни представництва. Зокрема, у консульському вiддiлi українського посольства в Нiмеччинi протягом 1919 р. 1143 громадянина УНР одержали посвiдчення на перебування в цiй країнi й перехiднi свiдоцтва, 6181 - українськi паспорти, а 1369 українцям, якi виїжджали до Америки через Нiмеччину, були завiзованi українськi паспорти, що значно полегшило одержання дозволу на виїзд. Варто вiдзначити, що прибутки консульського вiддiлу становили значну частину доходiв українського посольства в Нiмеччинi. Так, протягом 1919 р. прибуток вiддiлу дорiвнював 399 955 нiмецьких марок¹⁴ .

Українське посольство в Австрiї, за словами Д. Дорошенка, у зв'язку з розгортанням мережi дипломатичних представництв УНР в Європi, стало "осередковим пунктом, куди з'їздили всi мiсiї, щоб звiдси, добувши вiзи, чимчикувати далi на всi сторони свiту"¹⁵ . Консульський вiддiл посольства очолював старший секретар В. Полетика, секретарем було призначено вiдомого українського журналiста М. Троцького¹⁶ .

У державах, якi визнавали УНР de facto, консульськi установи мали протягом кiлькох мiсяцiв добиватися права присутностi, а це значно ускладнювало

стр. 86

процес вiльного пересування громадян України в iншi держави, вiзування їхнiх паспортiв дипломатичними представництвами країн, до яких вони виїжджали. Зокрема, голова дипломатичної мiсiї УНР в Угорщинi М.Галаган 7 листопада 1919 р. писав мiнiстровi закордонних справ, що польський дипломатичний представник у Будапештi "вiдмовляється виставляти вiзи на наших паспортах на тiй пiдставi, що наша держава не визнана незалежною, а мiсiя не може вважатись офiцiйним представництвом"¹⁷ . Доречно згадати ситуацiю в Iталiї, де тривалий час не визнавалися українськi паспорти¹⁸ .

У деяких країнах, якi хоч i не визнали УНР (Швейцарiя, Чехословаччина), прихильне ставлення до України їх державного проводу давало консульським установам можливiсть дiяти вiльно й безперешкодно. Швейцарiя, подiбно до Австрiї, була центром дипломатичного життя Європи. У Бернi, Цюрiху й Женевi українськi консульськi установи дiяли без обмежень, вирiшуючи справи виїзду дипломатичних представникiв УНР у країни призначення в повному порозумiннi з дипломатичними представництвами iнших держав у Швейцарiї.

Автор дослiдження з iсторiї української консульської служби В. Трембiцький, розкриваючи головнi функцiї консульств УНР, наголошує, що вони не обмежувались охороною прав українських громадян i наданням їм фiнансової допомоги - вони також вели торгiвельно-економiчнi справи з країнами, з якими Україна мала вiдповiднi угоди; опрацьовували програми можливих економiчних взаємин; здiйснювали роботу з повернення на Батькiвщину українських вiйськовополонених тощо¹⁹ .

Процес лiквiдацiї консульських установ розпочався 1921 р. Одними з перших у Центральнiй Європi були закритi консульства в Польщi (пiсля пiдписання Ризького договору мiж Польщею та РСФРР). Наприкiнцi 1924 р. були злiквiдованi консульськi установи в Нiмеччинi та Угорщинi²⁰ .

Поряд з українськими дипломатичними представництвами в Центральнiй Європi консульськi установи УНР вiдiграли важливу роль у налагодженi мiждержавних стосункiв України. Попри брак коштiв i квалiфiкованих працiвникiв, вони провели велику роботу, перш за все iз захисту прав громадян України за кордоном. В умовах визнання консульськi установи ставали головною сполучною ланкою мiж Українською Народною Республiкою та європейською спiльнотою.

-----

¹ Українська Центральна Рада: Документи i матерiали у двох томах. - К., 1997. - Т. 2. - С. 62.

² Веденєєв Д. На захистi прав українства (3 iсторiї консульської служби України) // Розбудова держави. - 1994. - N 4. - С. 34.

³ Дорошенко Д. Iсторiя України. 1917 - 1923. - Ужгород, 1923 - Т. 1. - С. 424.

⁴ Веденєєв Д. Вказ. праця. - С. 33.

⁵ Вiдродження. - 1918. - 2 жовтня.

⁶ Веденєєв Д. Вказ. праця. - С. 36 - 37.

⁷ Трембiцький В. Українська консульська служба, 1918 - 1924 роки // Лiтературна Україна. - 1990. - 16 серпня.

⁸ Там само.

⁹ Веденєєв Д. Вказ. праця. - С. 37.

¹⁰ Шульгин О. Без територiї. - К., 1998. - С. 171.

¹¹ Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. - Л., 1923. - 4.IV. - С. 4.

¹² Вiдродження. - 1918. - 13 листопада.

¹³ Центральний державний архiв вищих органiв влади України (далi - ЦДАВОВУ). -Ф. 4455. - Оп. 1. - Спр. 4. - Арк. 1.

¹⁴ Центральний державний iсторичний архiв України у Львовi (далi - ЦДIАУЛ). - Ф. 3619. - Оп. 1. - Спр. 12. - Арк. 36 - 37.

¹⁵ Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. - 4.IV. - С. 49.

стр. 87

¹⁶ ЦДIАУЛ. - Ф. 581. - Оп. 1. - Спр. 21. - Арк. 1.

¹⁷ ЦДАВОВУ. - Ф. 3518. - Оп. 1. - Спр. 1. - Арк. 115.

¹⁸ Трембiцький В. Вказ. праця.

¹⁹ Там само.

²⁰ Шевченко I. Бiля витокiв // Полiтика i час. - 1995. - N 9. - С. 79.

The process of formation, activity, programme of Ukrainian consular service during the period of national liberation contest of 1917s - 1920s is examined in the article. The process of creation of normative-lawful basis for introduction of the system of consular representatives is analyzed. The author emphasizes on the dependence of the representatives' activity on the international legal status of Ukraine. The conclusion is made that consular institutions played a huge role in the establishment of international relations of Ukraine.

Постоянный адрес данной публикации: