Libmonster ID: UA-2915

Автор: Я. В. ВЕРМЕНИЧ

Стаття присвячена аналiзовi теоретике-методологiчних проблем, пов'язаних з осмисленням досвiду територiальної органiзацiї українських земель, виробленням концептуальних пiдходiв до дослiдження регiональної специфiки України. Автор пропонує власну концепцiю перiодизацiї адмiнiстративно-територiального устрою, сучаснi пiдходи до вивчення термiнологiчних аспектiв проблеми. У центрi уваги - уроки, що випливають iз невдалих радянських експериментiв 1920-1930-х pp. i мають бути врахованi в ходi розпочатої урядом реформи адмiнiстративно-територiального устрою.

Проблеми оптимальностi адмiнiстративно-територiального устрою життєво важливi для кожної країни. Внутрiшня органiзацiя держави величезною мiрою залежить вiд того, наскiльки точно у її подiлi на вiдповiднi складовi - адмiнiстративно-територiальнi одиницi - враховуються iсторичнi особливостi територiї, її ресурсний потенцiал, наявнiсть сильного економiчного центру, зручних комунiкацiй, культурної iнфраструктури. Не меншою мiрою ефективнiсть управлiння залежить вiд якостi передавальних механiзмiв по лiнiї "центр - регiон", вiд налагодження системи взаємодiї центральних та мiсцевих органiв виконавчої влади та мiсцевого самоврядування. Але проблема адекватностi адмiнiстративно-територiального устрою нацiональним iнтересам не лише управлiнська. Це проблема полiтична, соцiальна, психологiчна, екзистенцiйна; вiд правильного її вирiшення залежить якiсть життя i самопочуття людини.

Для України, яка ще зовсiм недавно не була вiльною у виборi своєї адмiнiстративно-територiальної структури, ця проблема є подвiйно гострою. Серед країн iз багатомiльйонним населенням навряд чи можна вiдшукати спiвставну з Україною щодо ступеня перекроюваностi територiй упродовж тисячолiтньої iсторiї. Тi схеми територiального подiлу, якi нав'язувалися державами-метрополiями, були, як правило, гальмами, що перешкоджали природному розвитку ринкових вiдносин i комунiкацiйних зв'язкiв, зумовлювали суттєвi диспропорцiї в економiчнiй структурi. Але не меншою мiрою вони "тиснули" на свiдомiсть українця, який почувався чужим на своїй землi. Притаманна Українi слабкiсть iдентифiкацiйних i консолiдацiйних процесiв мала своїм пiдґрунтям територiальну розчленованiсть i неусталенiсть зовнiшнiх i внутрiшнiх кордонiв.

Адмiнiстративно-територiальний устрiй, який сьогоднi має Україна, був успадкований вiд Радянського Союзу, де до проблем управлiння територiями iснував полегшений, волюнтаристський у своїй основi пiдхiд. Полiтика перекроювання територiй пiдпорядковувалася цьогохвилинним потребам i завданням полегшення управлiння; iнтереси регiонiв у розрахунок не бралися. Прiоритет виробничого принципу доповнювався посиленням централiзацiї управлiння. Унаслiдок цього в обласному подiлi далеко недостатньою мiрою враховувалися природно-географiчнi, iсторичнi, демографiчнi чинники, особливостi соцiонормативної культури населення. Сьогоднiшнi українськi областi надто рiзнi за своїми розмiрами, виробничим потенцiалом, рiвнем урбанiзованостi, забезпеченням комунiкацiями тощо. Це створює чимало складностей як у сферi вироблення концептуальних засад i принципiв регiональної полiтики, так i в царинi налагодження "горизонтальних", мiжрегiональних зв'язкiв.


Верменич Ярослава Володимирiвна - д-р iст. наук, ст. наук, спiвроб. вiддiлу регiональних проблем Iнституту iсторiї України НАНУ.

стр. 114


Необхiднiсть оптимiзацiї адмiнiстративно-територiального подiлу України зумовлюється i зовнiшньополiтичними реалiями. Створення субнацiонального (промiжного мiж нацiональним i регiональним) рiвня управлiння в Європi стало наслiдком активiзацiї процесiв мiждержавного спiвробiтництва. Формування потужного наднацiонального органiзму супроводжується поступовою змiною ставлення до державного будiвництва - розмиваються кордони, вiдбувається фрагментацiя територiй, формується нова регiональна iдентичнiсть. Регiони перетворюються на основнi осередки європейського полiтичного простору, що дає пiдстави говорити про "Європу регiонiв". Країна, яка обрала євроiнтеграцiйний курс, має спiввiдносити свою регiональну полiтику iз критерiями й стандартами ЄС. Така стратегiя є тим бiльш необхiдною у зв'язку з тим, що ще в липнi 1997 р. Україна без застережень ратифiкувала Європейську хартiю мiсцевого самоврядування.

Практика освоєння i використання простору у рiзних суспiльствах - цiкавий об'єкт для наукового осмислення. Кiнець XX ст. у США, країнах Європи, у Росiї став часом бурхливого розвитку регiоналiстики як поля мiждисциплiнарної спiвпрацi науковцiв i управлiнцiв у визначеннi прiоритетiв регiонального розвитку та територiальної органiзацiї. За I.Курасом, "нове бачення термiнiв "регiон", "регiональний розвиток", "регiональна полiтика" тощо покликало до життя макрокатегорiю "регiоналiстика", яка набуває ознак науки у класичному розумiннi"1 . У цьому руслi успiшно долається та неувага до з'ясування iсторичних витокiв регiоналiзму, яка донедавна була притаманна соцiально-економiчному регiонознавству. Рубiж XX i XXI ст. ознаменувався видiленням в окремий науковий напрям iсторичної регiоналiстики, яка займається ретроспективним дослiдженням процесiв регiоналiзацiї та регiонального розвитку у природничо-географiчному, iсторичному, етно- й соцiокультурному контекстах. Вiдповiдний науковий напрям утвердився в структурi Iнституту iсторiї України НАНУ, чим створюється ґрунт не тiльки для позитивного вирiшення питання пiдготовки iсторiї адмiнiстративно-територiального устрою українських земель, але й для посилення впливу iсторичної науки на процес прийняття управлiнських рiшень.

Не менш активно процеси територiальної органiзацiї дослiджуються в межах рiзних напрямiв сучасної географiї (економiчної, соцiальної, iсторичної, полiтичної, культурної). Останнiм часом сформувалися новi науковi напрями, що вивчають зв'язок просторової органiзацiї, територiальностi, розселення, поведiнсько-культурних норм - iсторична суспiльна географiя, соцiальна i поведiнська екологiя, геоурбанiстика. Однак, як точно пiдмiтив В.Тишков, дослiдникiв простору пiдстерiгають теоретичнi пастки, якi здатнi провокувати i полiтичнi помилки. Об'єктивних критерiїв адмiнiстративного подiлу не iснує; "сам принцип видiлення тих або iнших територiй за набором характеристик соцiально i культурно обумовлений". А це означає, що дослiдника має цiкавити не стiльки iсторiя членування територiй, скiльки мотивацiї змiн i їх вiдображення в суспiльнiй думцi2 .

Всебiчне врахування iсторичного досвiду - неодмiнна умова успiшностi будь-якого реформування системи територiальної органiзацiї. Без просторового iсторико-географiчного осмислення мотивацiї попереднiх перетворень адмiнiстративно-територiального подiлу навряд чи можливi успiшнi кроки на цьому шляху. Тим часом проблеми адмiнiстративно-територiального устрою i його реформування досить рiдко привертають увагу iсторикiв. У СРСР iнтерес до цих проблем рiзко зростав напередоднi чергової реформи i так само швидко згасав пiсля її невдалого, як правило, завершення. Якщо говорити про стан вiтчизняної розробки проблем територiальної органiзацiї, то крiм пiдготовленої Секретарiатом Кабмiну добiрки iсторико-географiчних та iнформацiйно-аналiтичних матерiалiв i невеликої брошури М.Днiстрянського3 , важко назвати працю, яка давала б ретроспективу змiн адмiнiстративно-територiального устрою у великому часовому дiапазонi.

стр. 115


Радянський пiдхiд до висвiтлення проблем адмiнiстративно-територiального устрою хибував на тенденцiйнiсть i однобiчнiсть. Навiть за наявностi очевидної картини провалу чергової реформи тональнiсть її аналiзу витримувалася в оптимiстичних тонах, радянський досвiд незмiнно оголошувався прогресивнiшим у порiвняннi з "буржуазним". Змiна осiб на владному Олiмпi негайно тягнула за собою переоцiнки, що межували iз шараханням: так, нестримна апологетика досвiду раднаргоспiв поступилася мiсцем його безапеляцiйному вiдкиданню. Не доводиться вже говорити про практичну вiдсутнiсть теоретико-методологiчних розробок iз проблем органiзацiї територiального управлiння.

Сьогоднi Україна вперше iз часу здобуття незалежностi стоїть перед власним, нiким не нав'язаним вибором адмiнiстративно-територiальної структури. Не можна, проте, не бачити того, що процес формування ефективної регiональної полiтики й реформування адмiнiстративно-територiального устрою в Українi надмiрно затягнувся. Ще в серпнi 2000 р. була створена комiсiя з питань адмiнiстративно-територiального устрою. Передбачалося, зокрема, вивчення можливостей укрупнення сiльських територiальних громад, iноземного досвiду у формуваннi системи адмiнiстративно-територiального устрою, проведення експертизи вiдповiдних нормативних актiв. Через два роки спецiальна мiжвiдомча урядова комiсiя мала приступити до розробки вiдповiдних законопроектiв. Але невдовзi всю цю роботу було практично законсервовано, хоч дискусiї про шляхи вдосконалення адмiнiстративно-територiального устрою у суспiльствi тривали.

Очевидно, що цi дискусiї виявилися малорезультативними саме тому, що вiд самого початку не була вироблена оптимальна модель реформування системи адмiнiстративно-територiального устрою. Не було розв'язане головне питання - про прiоритетнiсть, умовно кажучи, "громадiвського" чи "державницького" шляхiв розвитку територiальної управлiнської системи. Адже одна структура влади створюється там, де територiальний колектив (громада) розглядається як суб'єкт влади на певнiй територiї. I принципово iнша, коли вибудовується сильна "вертикаль" виконавчої влади, яка може зазнавати децентралiзацiї в мiру наближення до "мiсць". Спроби поєднати цi два пiдходи (на началах "мунiципального дуалiзму") навряд чи можуть бути успiшними.

Сьогоднi владнi структури України демонструють не тiльки чiтке усвiдомлення необхiдностi адмiнiстративно-територiальної реформи, але й наявнiсть органiзацiйних механiзмiв для її реалiзацiї. Реформа вступила в етап практичного здiйснення, причому її завершення планується у стислi строки - до осенi 2006 р. Однак на темпах i якостi пропонованих змiн вiдчутно позначається вiдсутнiсть початкового бачення обрисiв нового адмiнiстративно-територiального устрою. Те, що реформу було розпочато без науково обґрунтованої моделi, вiдлунює багатьма нестиковками, уповiльненим рухом до кiнцевої мети, а то й кроками у зворотному напрямi.

На ролi науки доводиться наголошувати тому, що її потенцiал у ходi пiдготовки реформи використовувався далеко не повною мiрою. Не торкатимуся тут теми економiчних обґрунтувань, але очевидно, що роль теоретичної регiоналiстики в моделюваннi нової структури територiальної органiзацiї могла б бути бiльш вагомою. Що ж до iсторичного бачення еволюцiї адмiнiстративно-територiального устрою i регiональних особливостей ментальностi, то цi аспекти на етапi пiдготовчого перiоду урядовцiв, схоже, взагалi не цiкавили. Не були проаналiзованi анi основнi вiхи формування територiальної структури, анi минулi реформаторськi спроби, анi особливостi вiтчизняної системи мiсцевого самоврядування.

Що може дати вiтчизнянiй соцiогуманiтаристицi i управлiнськiй практицi ретроспективне дослiдження проблем адмiнiстративно-територiального подiлу? По-перше, воно надає можливостi виявлення iсторичних коренiв проблем, якi сьогоднi гальмують процес створення надiйної економiчної основи суспiльного ро-

стр. 116


звитку i формування української полiтичної нацiї. По-друге, воно пiдводить науковий фундамент пiд визначення тенденцiй регiоналiзацiї, якi мають довготривалий характер i якi обов'язково слiд враховувати в процесi адмiнiстративно-територiального реформування. По-третє, воно формує критерiї оцiнки ефективностi тих моделей регулювання регiональних процесiв, якi використовувалися в минулому i якi можуть бути придатними в осмисленнi урокiв для майбутнього. I, нарештi, по-четверте, без всебiчного дослiдження "перекроювання" територiй i їхньої мотивацiї неможлива як ефективна регiональна полiтика, так i авторитетна регiональна наука.

Рамки статтi надто вузькi для того, щоб вiдтворити бодай основнi вiхи "перекроювання" українських земель упродовж столiть. Автор бачить своє завдання у тому, щоб сфокусувати увагу на деяких теоретико-методологiчних проблемах територiальної органiзацiї в Українi, зокрема, на питаннях термiнологiї, перiодизацiї, уроках, що випливають з iсторичного досвiду адмiнiстративно-територiального реформування.

1. Просторова парадигма i тезаурус територiальної органiзацiї

Методологiчний ключ до пояснення просторових вiдносин у зв'язку з часом дає сучасна геохронополiтична парадигма, яка ґрунтується на розрiзненнi бачення полiтичної дiйсностi у просторi i в часi i пропонує просторовий пiдхiд як iнструмент полiтичного аналiзу. М.Iльїн за аналогiєю з "дiапазонами темпоральностi" - повсякденнiстю, iсторiєю та хроносом - видiляє просторовi горизонти - мiсцерозвиток, регiон, глобальний свiт. Регiон у цiй системi виступає як "узагальнення простору - землi, краю, країни". Висуваються пропозицiї "урiвноважити" хронополiтику хорополiтикою, спецiально зайнятою концептуальним осмисленням полiтичного простору4 .

Кожнiй еволюцiйнiй формi полiтичної органiзацiї притаманний певний горизонт сприйняття простору, який задає рiвень складностi полiтичної стратегiї. Росiйське iмперське бачення простору покликало до життя стратегiю "збирання земель", жорсткої централiзацiї й унiфiкацiї, яка до певного часу забезпечувала не лише стабiльнiсть i територiальну цiлiснiсть, але й величезнi територiальнi прирощення. Але в кiнцевому рахунку ця стратегiя виявилася руйнiвною i катастрофiчною для всiєї вибудуваної впродовж столiть полiтико-адмiнiстративної системи. Географiчний простiр перестав бути "невичерпним ресурсом", що призвело до iстотного звуження полiтичного простору. Цим була значною мiрою зумовлена переорiєнтацiя росiйської нацiональної iдеї - з простору на час, вiд iдей євразiйського дiалогу до iдей самоздiйснення5 . Утiм, останнiм часом iмперська iдея реанiмацiї росiйського полiтичного простору дедалi бiльше виступає як вагомий конструкт суспiльної свiдомостi в РФ.

Актуалiзацiя проблем простору в сучасних суспiльних науках вiдбувається не тiльки пiд тиском полiтичної практики, але й унаслiдок природного розвитку наукового знання в умовах глобалiзацiї. У нових, створених глобалiзацiйними процесами, умовах саме поняття регiоналiзацiї iстотно трансформувалося. Вiд розумiння регiоналiзацiї як рiзновиду iнтеграцiї або районування науковцi дедалi активнiше переходять до позначення цим поняттям процесiв пiдвищення ролi регiонiв у життi суспiльства, регiональної самоорганiзацiї й диференцiацiї. Якщо ранiше поняття регiоналiзацiї та адмiнiстративно-територiального устрою майже Цiлком перебували у сферi прикладної районiстики, то тепер вони є ключовими в системi регiонологiї i регiонознавства. Перша, яку називають ще регiонiкою, являє собою систему наукового пiзнання процесiв i факторiв районоутворення. Друга є частиною країнознавства, що дослiджує специфiку адмiнiстративно-територi-

стр. 117


ального устрою i розвитку регiонiв. Хоча слiд визнати, що iєрархiя складових ре-гiоналiстики, вибудована у свiй час географами, нинi потребує коригування з урахуванням мiждисциплiнарностi нового наукового напряму i нових тлумачень регiоналiзму й регiоналiзацiї.

Просторовий контекст суспiльної регiоналiзацiї присутнiй нинi в усiй системi як природничих, так i соцiогуманiтарних наук. Простiр став не просто середовищем iснування людини, але й мiрилом її цивiлiзованостi. На змiну полiтичним завданням просторової експансiї прийшла парадигма гармонiзацiї простору i сталого розвитку соцiумiв. Простiр почали розглядати як систему, як цiлiснiсть, що потребує постiйної пiдтримки. Потрiбними виявилися не лише новi психологiчнi рiшення, але й нова екологiчна мораль. А, отже, пiдлягає переосмисленню весь багатовiковий досвiд життя людини у замкненому просторi, у тому числi й досвiд внутрiдержавної регiоналiзацiї. Вибудовувати моделi майбутнього членування простору тепер неможливо без усебiчного врахування iсторичного досвiду регiональних спiльнот.

У термiнах соцiальної географiї соцiально-географiчний простiр - це простiр суспiльства в сукупностi з усiма сферами географiчного середовища. Iншими словами - це простiр антропосфери - заселеної, освоєної або в iнший спосiб втягненої в орбiту життя соцiуму частини географiчної оболонки землi з її просторовими структурами господарства i формами органiзацiї життя. У ходi формування соцiально-просторової спiльностi вiдбувається утворення територiальних суспiльних систем - регiонiв рiзного таксономiчного рангу.

Не випадково в понятiйному арсеналi сучасного регiонознавчого дискурсу помiтне мiсце займають поняття "просторовiсть" (spatiality), "просторове середовище" (built environment), "просторовий розвиток", "просторова матриця" тощо, а також "аспатiальнiсть" як заперечення просторового вимiру буття. Пiдходи до оцiнки просторових чинникiв, сформованi в рамках конструктивiзму, оперують категорiями регiональної iдентичностi як "вiдчуття належностi", прихильностi до певної суми норм i цiнностей, що подiляються добровiльно. Простiр пiддається науковому аналiзу як iсторично сформоване середовище, що "включає в себе регiональнiсть (локальнiсть) як форму його iснування"6 . Регiональний простiр розглядається не лише як соцiальне середовище, що створює матерiально-екзистенцiйнi умови життя, але i як iнформацiйний та мотивацiйний простiр, у рамках якого iндивiди взаємодiють й iнтерпретують подiї, що вiдбуваються7 .

Географами запропоновано двошарове бачення категорiального апарату просторової концепцiї. Шар загальних категорiй включає абстрактне поняття простору, теоретичне поняття територiї i буденне поняття мiсця. Другий шар включає конкретнi поняття з однозначним змiстом: ландшафт, середовище, територiальнi ресурси, комунiкацiя, розселення, щiльнiсть населення тощо.

Методологiчний ключ до створення моделей ретроспективної регiоналiзацiї пропонує хорологiя - системний пiдхiд до дослiдження земної поверхнi з множиннiстю iндивiдуальних просторiв i мiсць. Не бувши у змозi охопити i дослiдити безлiч просторових i часових утворень - як природних, так i "рукотворних" - географiя пiшла шляхом використання принципу дискретностi, диференцiацiї наукового простору, увiвши в обiг поряд iз поняттям "хорографiя" також термiн "хорологiя". Разом з країнознавством хорологiя формує образ iдеографiчної географiї, тобто тiєї галузi географiчного знання, яка описує властивостi окремих "просто-рiв-територiй" за допомогою методу районування. За Б.Родоманом, районування вiдiграє в географiї таку ж роль, як класифiкацiя у бiологiчнiй систематицi8 . У горизонтальнiй структурi геопростору (географiчного унiверсуму) "мiсце" проявляється у виглядi набору "територiй" i "районiв". Спiввiдношення "геоверсуму" територiй i регiонiв вiдбиває фiлософське розумiння дiалектики загального, особливого i специфiчного.

стр. 118


Сукупнiсть уявлень про простiр, його наповнення, структуру, властивостi його частин, адекватна даному контексту, географами позначається поняттям "когнiтивно-географiчний контекст" (КГК). КГК являє собою спектр взаємопов'язаних просторових уявлень, якi "схоплюють" географiчний образ i роблять його доступним для наукового "препарування". Найбiльш поширеним КГК, за Н.Замятiною, є той, який умовно можна назвати планiметричним. Географiчнi образи, що в ньому взаємодiють, нагадують геометричнi елементи площини: точки (мiста, регiони, країни), лiнiї (кордони i шляхи сполучення), фiгури (регiони i країни у вiдношеннi до внутрiшнiх географiчних об'єктiв). Спiввiдношення кiлькох просторових об'єктiв передається поняттям "елементарнi хорологiчнi спiввiдношення".

Актуальним для всiх регiонiв є й т.зв. рамковий (адмiнiстративний) контекст. Йому притаманна диференцiацiя образiв залежно вiд iсторiї адмiнiстративних вiдносин вiдповiдних територiй. Примiром, територiї, що пiдпорядковувалися Москвi, а потiм стали самостiйними, за iнерцiєю часто сприймаються нею як "свої"9 .

Потреба в осмисленнi й науковому узагальненнi досвiду адмiнiстративно-територiального реформування в Українi сьогоднi дуже велика. Основнi напрями моделювання й аналiзу можна представити у такому виглядi: осмислення факторiв, що обумовлюють еволюцiю адмiнiстративно-територiального подiлу, iнвентаризацiя тезаурусу територiальної структури (простiр, територiя, мiсце, регiон, регiоналiзацiя, адмiнiстративно-територiальна одиниця тощо), систематизацiя одиниць територiального подiлу у часовому вимiрi (кiлькiсть, статус, iєрархiя, розмiри територiї, кiлькiсть населення), аналiз динамiки трансформацiї адмiнiстративно-територiальних кордонiв, особливостей управлiння територiями i мiсцевого самоврядування. Цiкавим мiг би бути просторовий аналiз конфiгурацiї територiально-адмiнiстративних одиниць на основi зiставлення картографiчних зображень по перiодах, iз виявленням закономiрностей районування. Росiйська дослiдниця О.Шульгiна наголошує на важливостi критичної оцiнки системи адмiнiстративно-територiального подiлу на кожному етапi, а також виявлення тенденцiй змiн адмiнiстративно-територiального подiлу як основи системи державного територiального управлiння (збiльшення або зменшення числа адмiнiстративно-територiальних одиниць, укрупнення їх чи подрiбнення; змiна критерiїв, принципiв формування системи адмiнiстративно-територiального подiлу)10 .

Жодне iсторичне дослiдження немислиме без створення географiчного образу країни - цим поняттям позначається як її зовнiшнє сприйняття (кордони, членування територiї, конфiгурацiя регiонiв), так i її внутрiшнiй полiтичний i культурний "ландшафт" (регiональна iдентичнiсть, система розселення, топонiмiки тощо). Аналiзу адмiнiстративно-територiального подiлу при цьому надається першорядного значення, оскiльки до нього "прив'язанi" бюджетна й фiнансова системи, статистичний облiк, прогнознi розрахунки. Для системи управлiння територiями багато важить не тiльки бачення сьогоднiшньої регiональної структури, але й проникнення у глибину столiть iз метою з'ясування мотивацiї наших пращурiв щодо територiальних подiлiв i передiлiв.

Не менш важливе для iсторико-географiчного вивчення конкретної країни поняття образ територiї. Його визначають як систему характеристик, що передають особливостi того чи iншого регiону. Цей просторовий образ достовiрний тiєю мiрою, наскiльки у ньому схопленi риси регiональної iдентичностi саме цього регiону, при цьому по можливостi - в iсторичнiй ретроспективi, iз урахуванням множинностi внутрiшнiх кордонiв: мiж державами, полiтичними та культурними системами, ареалами вiдмiнних економiчних укладiв, етнiчними та мовними групами, релiгiями тощо. Оскiльки Україна завдяки своєму розташуванню виступала впродовж вiкiв як своєрiдна арена зiткнення кiлькох цивiлiзацiй, "контактна зона", образ її територiй значною мiрою визначався географiєю.

стр. 119


Проблема територiальної органiзацiї - своєрiдний центр усiєї системи географiчних наук, у тому числi й регiонологiї. У поняття територiальна органiзацiя суспiльства вкладається просторова органiзацiя (територiальна структура) життя людей, що склалася на певному етапi соцiально-економiчного розвитку. Вона включає в себе розмiщення населення i галузей виробничої i невиробничої сфери, природокористування, територiальний подiл працi, економiчне чи нацiонально-етнiчне районування, територiально-полiтичну й адмiнiстративно-територiальну органiзацiю держави. Пiд це поняття може пiдводитися також сукупнiсть процесiв чи дiй, спрямованих на територiальне структурування суспiльства.

Росiйський регiонознавець М.Шаригiн вбачає закономiрностi розвитку територiальної органiзацiї життя суспiльства у виглядi послiдовних стадiй: створення вiдносно автономних територiальних спiльнот; територiальна концентрацiя i формування районiв, вузлiв, центрiв; просторова диференцiацiя i формування таксонiв рiзного просторового рiвня. Територiальна органiзацiя розглядається ним одночасно як явище i як процес. Як явище вона реалiзується у формi iєрархiї районiв рiзного рангу, як процес має вигляд постiйного руху i пульсацiї життя населення у просторi - часi11 .

Територiальна система України склалася ще в епоху феодалiзму, коли князь асоцiювався зi своєю вотчиною, а вiдносини мiж феодалами фактично формувалися як вiдносини мiж територiями. Територiальний принцип був визначальним у збираннi податкiв, несеннi вiйськової служби. У процесi iсторичного розвитку територiя стала виконувати функцiї службового утворення, пiдпорядкованого розв'язанню певного кола проблем. Засновник української географiї С.Рудницький вважав нацiональну територiю головною ознакою нацiї. Психiчна структура людини, доводив вiн, великою мiрою залежить вiд "специфiчностей терену". Усi українськi землi вчений подiляв на череннi (центральнi), граничнi (прикордоннi) та українськi колонiї у Євразiї12 .

Загалом же поняття "територiя України" було впродовж багатьох столiть умовним, по сутi метафоричним. Україна нi в якiй формi не була присутня у територiальному подiлi обох iмперiй - Росiйської i Австро-Угорської. О.Толочко справедливо звертає увагу на те, що статус України в "мисленiй географiї" Росiї упродовж XIX ст. лишався двозначним. Простiр, що пiзнiше буде названо Україною, "належало "виобразити" з рiзнорiдних елементiв: "козацької" Малоросiї, "запорозької" й "татарської" Новоросiї, "польських" Волинi та Подiлля, австрiйської Галичини. На зламi XVIII - XIX ст. мало кому спало б на думку, що усi цi рiзнорiднi регiони мають спiльну iсторiю i заселенi одним народом"13 .

Хоч як би ставитися до досвiду територiальної органiзацiї в СРСР, не можна не бачити того факту, що поняття "Україна" лише в Радянському Союзi набуло конкретних обрисiв i навiть дiстало можливiсть впливати на розширення українського "простору". Але каркас, що скрiплював простiр СРСР i обумовлював його членування, виявився слабким - не в останню чергу завдяки закладеному в ньому iманентно механiзмовi членування. "Саме єдине i тотальне облаштування простору створило такi регiони, структурна схожiсть яких iз державою i дала змогу вiдносно швидко саморозчленуватися самiй державi"14 .

Поняття "мiсце" (localization, locational approach) використовується для "адресної прив'язки", вписування певного об'єкта у конкретний географiчний простiр. Для регiоналiстики одним iз основоположних є поняття населене мiсце. Його застосовують на означення структурного елемента системи розселення; це може бути стацiонарне поселення (мiсто, село, хутiр, монастирський комплекс) або територiально цiлiсний компактний ареал концентрацiї населення. Поняттям локальна система розселення позначаються територiально зосередженi сукупностi мiських та сiльських поселень, якi об'єднуються територiально-виробничими, тру-

стр. 120


довими та соцiально-культурними зв'язками i внутрiсистемною iнженерно-транспортною iнфраструктурою. Внутрiшню єднiсть цих систем забезпечує взаємодо-повнюванiсть економiчної бази та оздоровчо-рекреацiйного господарства, спiльна турбота про оптимальне використання територiї, тяжiння до мiста як до системоформуючого центру. Iз соцiологiчного погляду локальна система розселення може ототожнюватися iз первинним територiальним осередком - соцiумом.

Iндустрiально-урбанiстична доба породила феномен поляризацiї соцiально-економiчного простору, вплив якого на територiальну структуру суспiльства визначається насамперед характером вiдносин мiж центром i периферiєю. Поняттям "центр" позначається як певний адмiнiстративний осередок, так i мiсце генерування технологiчних, соцiальних, культурних та iнших iнновацiй. Територiя - ареал впливу центральних iнституцiй i те живильне середовище, яке в iдеалi має забезпечувати життєдiяльнiсть центру. Контрасти мiж центром i периферiєю - джерело виникнення i вiдтворення територiальної нерiвностi. Соцiологами (I.Валлерстайн) запроваджене також поняття напiвпериферiї; вона розглядається як промiжна ланка мiж центром i периферiєю, яка експлуатується ядром, але сама виступає у ролi експлуататора щодо периферiї. За О.Стегнiєм та М.Чурило-вим, "напiвпериферiя - найбiльш динамiчна ланка в усiй iєрархiчнiй системi, саме за її рахунок вiдбувається, як правило, реорганiзацiя простору в перiоди економiчних криз"15 .

Саме сегментованiсть простору (просторова мозаїчнiсть) i його придатнiсть до регiоналiзацiї створює можливiсть для здiйснення територiально обмежених i водночас внутрiшньо самодостатнiх наукових дослiджень, що охоплюються системою понять "регiональна iсторiя", "регiонально-iсторичнi дослiдження", "регiональна iсторiографiя". Хоч принцип територiально-структурної квалiфiкацiї доволi умовний (регiональнi кордони - величина надто рухома i в просторi, i в часi), однак, вiн фактично є єдиним, здатним забезпечити ретроспективне членування простору за певними бiльш-менш сталими ознаками.

Основоположним у системi територiально-структурної квалiфiкацiї простору є поняття адмiнiстративно-територiальний устрiй. Ним позначається система територiальної органiзацiї, яка вибудовується на основi подiлу територiї держави на складовi частини з метою забезпечення чiткої органiзацiї органiв державної влади та управлiння на мiсцях. Необхiднiсть такого подiлу зумовлюється вiддаленiстю певних територiй вiд державного центру, яка робить неможливим безпосередню реалiзацiю функцiй i завдань влади на цих територiях i зворотний зв'язок по лiнiї "влада - громадяни" без вiдповiдних "передавальних" механiзмiв.

У ст. 132 Конституцiї України чiтко визначений фундамент, на якому ґрунтується система адмiнiстративно-територiального устрою. Це засади єдностi та цiлiсностi державної територiї, поєднання централiзацiї i децентралiзацiї у здiйсненнi державної влади, збалансованостi соцiально-економiчного розвитку регiонiв, екологiчних, географiчних i демографiчних особливостей етнiчних i культурних традицiй. При визначеннi структури територiальної органiзацiї мають всебiчно враховуватися кiлькiсний i нацiональний склад населення, оптимальнiсть у розмiщеннi продуктивних сил, необхiднiсть наближення органiв влади до громадян, забезпечення розвитку та належного функцiонування мiсцевого самоврядування, створення необхiдних умов для надання населенню соцiально-побутових i культурних послуг.

У систему адмiнiстративно-територiального устрою входять як територiї (автономнi утворення, областi, райони), так i населенi пункти (мiста, села, селища). Складовi частини державної територiї - адмiнiстративнi одиницi - мають територiю свого пiдпорядкування i можуть подiлятися на дрiбнiшi адмiнiстративнi одиницi. Останнi, у свою чергу, як правило, дiляться на ще дрiбнiшi. Так утворюєть-

стр. 121


ся iєрархiя адмiнiстративно-територiальних одиниць, пiдпорядкована завданням управлiння територiями. Вона дає змогу вибудувати "вертикаль" органiв державної влади i управлiння, здiйснювати в разi потреби цiлеспрямованi процеси централiзацiї чи децентралiзацiї.

Iсторики, географи, економiсти, теоретики систем управлiння вивчають iєрархiю адмiнiстративно-територiальних одиниць, конфiгурацiю територiальної мережi, логiку районування, об'єктивнi потреби реформування системи територiальної органiзацiї. Остання, як правило, диктується поточними полiтичними потребами держави або змiною її статусних територiальних вiдносин внаслiдок вiйн, анексiй, розмежувань тощо. Змiна полiтичних принципiв управлiння також, як правило, тягне за собою реформування адмiнiстративно-територiального устрою.

Поняттям адмiнiстративно-територiальна одиниця позначається частина територiї держави, що виступає як просторова основа для органiзацiї i дiяльностi мiсцевих органiв влади та самоврядування. За географiчними ознаками адмiнiстративно-територiальнi одиницi подiляються на регiони i населенi пункти.

Сучасною вищою ланкою адмiнiстративно-територiального устрою України є область. Власне, iз областю найчастiше асоцiюється i поняття "регiон". Коли говорять про вiдносини мiж центром i регiонами, мають на увазi, як правило, здiйснення державних функцiй управлiння через вiдповiднi механiзми в областях. Однак, правомiрнiсть ототожнення областi з регiоном у дискусiях з приводу оптимiзацiї нацiональних i регiональних iнтересiв постiйно ставиться пiд сумнiв. На думку О.Валевського, в Українi "iснують областi - як адмiнiстративно-територiальнi одиницi, однак не iснує "регiону", тобто суб'єкта державної полiтики, який би адекватно усвiдомлював власнi iнтереси та iнтереси якого були б настiльки значущими, що для їх задоволення потрiбно було б створити ще одну палату в парламентi"16 .

Отже, iснує потреба в розмежуваннi понять "регiон як адмiнiстративно-територiальна одиниця" i "регiон як суб'єкт економiчної дiяльностi i полiтики". Однак i в теорiї, i на практицi iз таким розрiзненням доводиться зустрiчатися рiдко. Значно частiше поняття "регiон" i "адмiнiстративно-територiальна одиниця" ототожнюються. Некоректнiсть такого ототожнення досить чiтко прояснена В.Керецманом, який видiляє кiлька видiв регiонiв. Ототожнення правомiрне, коли пiд регiоном розумiють адмiнiстративну одиницю субнацiонального рiвня, яка має чiтко визначенi кордони, знаходиться в iєрархiчнiй системi державного управлiння, на неї поширюється дiя одного кола нормативно-правових актiв. Пiд це визначення пiдпадають областi України, Автономна Республiка Крим. Але поняттям "регiон" позначають i неадмiнiстративну територiальну одиницю субнацiонального рiвня. У цьому випадку йдеться про кiлька областей: Карпатський регiон, на думку бiльшостi регiоналiстiв, об'єднує Львiвську, Iвано-Франкiвську, Чернiвецьку та Закарпатську областi. Або про регiон, який включає частини адмiнiстративно-територiальних одиниць, наприклад, регiон гiрських Карпат, який об'єднує гiрськi населенi пункти вказаних областей, що пiдпадають пiд дiю закону "Про статус гiрських населених пунктiв". У такому розумiннi регiон також має чiтко визначенi територiальнi межi, але його кордони не збiгаються iз кордонами адмiнiстративно-територiальних одиниць (областей та районiв).

Крiм того, поняттям "регiон" позначається територiя, на якiй реалiзується (чи може бути реалiзована) певна програма. Територiальнi характеристики такого регiону, як правило, нечiткi: вказується тiльки на його центр, а кордони можуть бути розмитi. Сказане стосується, примiром, рекреацiйного регiону Українських Карпат. Нарештi, регiонами (єврорегiонами) останнiм часом називають юридично оформленi (за нормами Ради Європи) територiї транскордонного спiвробiтництва. Коли говорять, примiром, про Карпатський єврорегiон, мають на ува-

стр. 122


зi територiю, частина якої взагалi знаходиться за межами територiї, а, отже, i юрисдикцiї України.

Отже, поняття "регiон" є полiфункцiональним i багатоскладовим, i "адмiнiстративно-територiальна одиниця" - лише один iз багатьох можливих його рiзновидiв. Як зазначає фахiвець з проблем європейського регiоналiзму I.Iванов, саме по собi поняття "регiон" є в Європi радше збiрним, нiж строго визначеним. Як у системах управлiння, так i у широкому вжитку пiд цей термiн пiдводяться досить рiзнi типорозмiри територiй окремих держав. Серед спецiалiстiв i досi тривають суперечки щодо того, чи варто пiдходити до цього поняття "нормативно" (тобто спираючись на суто адмiнiстративнi принципи подiлу), чи "аналiтично" (тобто через групування певних територiальних зон з схожими або взаємодоповнюваними характеристиками)17 . Географи розрiзняють регiони рiзних рiвнiв - вiд локального i нацiонального до континентального i глобального, причому однi визначають регiон як господарсько-економiчну спiльнiсть, а iншi - як географiчно-адмiнiстративну одиницю. Кордони соцiально-просторових одиниць найчастiше вимальовуються невиразно. Тому в iсторичних працях регiон - це здебiльшого територiальний спосiб виокремлення й узагальнення, а не чiтко окреслений об'єкт.

Пошук формальних критерiїв регiоналiзацiї як на практицi, так i у науковiй рефлексiї становить значну труднiсть. Рухливiсть внутрiшнiх кордонiв, вза-ємопереплетення горизонтальних та iєрархiчних зв'язкiв, частi "перекроювання" територiй стають на завадi створенню унiверсальних методiв соцiопросторового членування. Як правило, дослiдники визначають регiон або iнтуїтивно, або на пiдставi адмiнiстративно-територiальних критерiїв. Утiм, домiнують iнструментально-цiльовi пiдходи. Релятивiстську (функцiоналiстську) позицiю демонструє засновник американської регiональної науки В.Айзард. Як дефiнiцiя, вважає вiн, регiон зникає, як тiльки ми заглиблюємося у сферу суто просторового теоретизування. Регiон повертається в ролi концепцiї, потрiбної для обґрунтування наших доктрин. "Iєрархiю регiонiв визначає тiльки наукова проблема... Регiон детермiнований тим питанням, дослiдженням якого ми займаємося"18 .

У найзагальнiшому виглядi регiон виступає як створена силами внутрiшнього тяжiння територiя, яка є однорiдною з погляду певних визначальних критерiїв i за цими ж критерiями вiдрiзняється вiд сумiжних територiй. Коли регiон визначається в такий спосiб, увага фокусується на домiнуваннi внутрiшнiх зв'язкiв (економiчних, соцiальних та iнших) як бiльш iнтенсивних щодо зовнiшнiх, якi сполучають регiон iз рештою територiї як частину з цiлим19 . В ухваленому 1994 р. статутi Комiтету європейських регiонiв поняттям "регiон" позначається територiя, яка є очевидною єднiстю з географiчного погляду, або такою територiальною єднiстю, спадкоємнiсть i населення якої подiляє спiльнi цiнностi та намагання зберiгати i розвивати свою самобутнiсть з метою стимулювання культурного, економiчного та соцiального прогресу20 . Хартiя регiоналiзму, що її прийняв Європарламент 1998 p., визначає регiон як гомогенний простiр, що характеризується фiзико-географiчною, етнiчною, культурною спiльнiстю, а також спiльнiстю господарських структур та iсторичної долi21 .

Про наявнiсть величезної кiлькостi дефiнiцiй регiону i рiзних пiдходiв до визначення його функцiональних особливостей автору доводилося писати вже не раз22 . При цьому вiдзначалося, що в радянськiй системi понять термiнологiчне рiзноманiття, пов'язане з територiальним аспектом суспiльного вiдтворення, не мало великого значення, оскiльки розвиток будь-якої територiї визначався винятково галузевими рiшеннями. Нинi, за умов, коли територiальна одиниця є об'єктом управлiнських рiшень, а самi цi рiшення можуть прийматися на рiзних рiвнях управлiння, iснує потреба у вдосконаленнi понятiйної системи, а також у законодавчо-правовому закрiпленнi статусу кожного рiвня.

стр. 123


Необхiднiсть у бiльш чiткому визначеннi регiону випливає з багатоманiтностi мiжтериторiальних зв'язкiв в iсторичнiй ретроспективi. Даремно було б намагатися вiдшукати формальнi критерiї, за якими можна було б, примiром, чiтко охарактеризувати просторовi межi Волинi чи Подiлля. А проте цiлком можливо виробити загальнi принципи ретроспективного структурування простору. Умовнi регiони можуть бути великими чи малими, але вони мають вiдповiдати двом вимогам: 1) бути бiльш-менш однорiдними за типом господарювання, ментальнiстю населення, культурними традицiями; 2) мати iсторично сформований центр, який є епiцентром тяжiння для населених пунктiв i зв'язує їх у певну цiлiснiсть.

Географами запропоновано i поняття, яким позначається сфера притягання населених пунктiв. "Район Дирихле" - це територiя, що примикає до даного населеного пункту; вона обмежена половиною вiдстанi до кожного з найближчих населених пунктiв. Одиницею вимiру притягальностi населеного пункту може служити також константа Г.Гольца - середнiй час, який витрачається жителями мiста для поїздки з дому до роботи (у середньому 40 хв.)23

Теорiя регiоналiзму в Українi розробляється в рiзних аспектах - геоiсторичному (цивiлiзацiйному), територiальному, економiчному, полiтичному, етнокультурному та iнших. I самi дефiнiцiї регiону, i їх змiстовне наповнення надто рiзнi залежно вiд потреб, якими продиктоване їх дослiдження. Автор монографiї про регiони України В.Симоненко звертає увагу на те, що коли йдеться про внутрiшньополiтичнi i внутрiшньоекономiчнi проблеми окремих держав, то пiд регiонами мають на увазi й адмiнiстративний район, i територiю, що видiлена за певною ознакою для вирiшення конкретної проблеми24 . У найширшому розумiннi поняття "регiон" має в Українi три рiзнi вимiри. Ним позначаються: 1) макрорегiони - групи сусiднiх областей, об'єднаних спiльнiстю iсторико-географiчних чинникiв, ресурсiв, структури й органiзацiї господарства, екологiчними завданнями; 2) мезорегiони, що загалом вiдповiдають областi; 3) мiкрорегiони, кожен iз яких являє собою своєрiдну за природно-економiчними, етносоцiальними або iншими ознаками частину областi чи Автономної Республiки Крим.

Домiнування в радянськiй традицiї економоцентричних поглядiв до дослiдження регiону соцiологи запропонували подолати на шляхах розрiзнення економiчного та соцiологiчного розумiння регiону. Але наголос соцiологiї на специфiцi соцiальної структури, iсторично закрiпленого способу життя населення не дiстав належного обґрунтування, насамперед, за допомогою iсторичних джерел. Чiткого розрiзнення соцiологiчного й економiчного розумiння регiону так i не було досягнуто. Бiльше того, як констатує I.Кононов, соцiологiя регiонiв, внаслiдок непевностi її предмета i методiв, "загубилася у тiнi успiшнiших регiональних дослiджень економiчного та географiчного планiв"25 .

Доводиться констатувати, що чiткої моделi регiональної структури українського соцiуму не було створено i в рамках теорiї управлiння та полiтико-правової науки. У теорiї управлiння регiон - це основна складова частина державного територiального устрою, яка визначена єдиною полiтикою державного регiоналiзму i має органiзацiйну вiдокремленiсть, цiлiснiсть, економiчну i географiчну самодостатнiсть, право мiсцевого самоврядування, систему державних органiв, якi є елементами (пiдсистемами) державної структури влади й управлiння країною. Його визначають також як найбiльшу адмiнiстративно-територiальну одиницю субнацiонального рiвня, що має виборну владу, юридичну незалежнiсть та власний бюджет26 .

У полiтико-правових дослiдженнях дедалi бiльшого поширення набуває функцiональний пiдхiд до визначення регiону. Тут увага фокусується на виявленнi тих якiсних властивостей мезорiвня влади й управлiння, якi дають йому змогу бути ефективним посередником у взаємовiдносинах центральної та мiсцевої влади. Якщо дивитися на регiон з iнституцiйного погляду, то пiд ним пропонуєть-

стр. 124


ся розумiти мiнiмально необхiдну територiю, якiй можуть бути наданi повноваження планування i програмування свого власного розвитку.

Бiльшої конкретизацiї у визначеннi регiону досягнуто в системi нацiональної статистики України. Тут термiн "регiон" iдентифiкує адмiнiстративно-територiальну одиницю - область, район, населений пункт, а також об'єднання адмiнiстративно-територiальних одиниць, що вивчаються за спiльними ознаками, на основi яких здiйснюється статистичний облiк подiй, явищ i процесiв, проводиться планування певних спiльних подiй щодо функцiонування i розвитку регiону. Українська нацiональна статистика пропонує розрiзняти два класи регiонiв: адмiнiстративно-територiальнi (регiони базового чи первинного подiлу) i регiони вторинного територiального подiлу (тi, якi видiляються за культурно-етнiчними, природно-ресурсними, географiчними ознаками, особливостями економiчної дiяльностi або сфери впливу спецiально органiзованих органiв управлiння). Примiром, за культурно-етнiчними ознаками видiляють Слобожанщину, Подiлля, Полiсся, Карпати, Крим тощо, за природно-ресурсними - Донецький та Львiвсько-Волинський вугiльний басейн, Карпатську курортну зону, за географiчними ознаками - Захiдний, Схiдний, Пiвденний, Центральний, Донецький регiони27 .

Iз сказаного ясно, наскiльки дефiнiцiї регiону залежать вiд того, який саме аспект його життєдiяльностi цiкавить конкретного дослiдника. Цим зумовлена певна однобiчнiсть у дослiдженнi процесiв регiоналiзму й регiоналiзацiї. Одним iз засобiв її подолання є вiдхiд вiд розгляду регiонiв як суто територiальних феноменiв. У сучасному науковому лексиконi домiнує погляд на регiон як на самостiйне просторово локалiзоване спiвтовариство, засноване, з одного боку, на єдинiй економiчнiй базi, а, з iншого - на єдностi полiтичної, органiзацiйної i бiзнес-куль-тури. Це не обов'язково територiальна спiльнiсть, об'єднана полiтико-адмiнiстративним устроєм, але майже завжди - природно сформований цiлiсний iсторико-географiчний простiр. Регiон як адмiнiстративно-суспiльний органiзм - один iз багатьох можливих варiантiв (хоч i найважливiший) регiональної органiзацiї. Адмiнiстративний каркас - здебiльшого лише її форма, а змiст визначається мiцнiстю i самодостатнiстю регiональної громади. Тому застосування понять "територiя", "регiон", "регiональна система", "полiтико-адмiнiстративна одиниця" як однопорядкових хоча i є правомiрним, але допускає певний ступiнь спрощення.

Як бачимо, поняття "регiон" i "адмiнiстративно-територiальна одиниця" зовсiм не iдентичнi. Навiть якщо прийняти як данiсть практику ототожнення регiону з областю, доведеться визнати, що область як адмiнiстративно-територiальна одиниця - це лише одна з багатьох можливих iпостасей регiону - "регiон на мезорiвнi". Загалом же поняття "регiон" i "адмiнiстративно-територiальна одиниця" взаємонакладаються лише у невеликiй частинi притаманних їм смислiв. Як динамiчна соцiоекосистема, регiон може бути адмiнiстративно-територiальною одиницею, але частiше не є нею. Так само поняття "адмiнiстративно-територiальна одиниця" може бути ширшим, нiж поняття "регiон". Адже адмiнiстративно-територiальними одиницями є, примiром, села чи сiльськi ради, до яких поняття регiон" незастосовне.

На вiдмiну вiд поняття "регiон", яким можуть позначатися зовсiм рiзнi просторовi утворення, термiн район бiльш конкретний, чiткiше формалiзований. Регiон далеко не завжди виступає як таксономiчна одиниця в системi якогось територiального членування; для району це необхiдна умова. Тому останнє поняття є бiльш органiчним у тих контекстах, де йдеться про "рукотворнi" полiтико-адмiнiстративнi або економiчнi одиницi. Як правило, поняття "район" вживається на означення нижчої таксономiчної одиницi порiвняно з регiоном. Перебуваючи на нижчому ступенi iєрархiї, район нi змiстовно, нi термiнологiчно не поглинається Районом бiльш високого iєрархiчного рiвня. У регiональнiй же структурi кожний

стр. 125


новий рiвень iєрархiї - це новий рiвень генералiзацiї, новий акт класифiкацiї геопростору. Регiон, який перебуває на нижчому iєрархiчному щаблi, втрачає свiй регiональний статус i набуває рис ареалу або зони28 .

Очевидно, саме з цiєї причини деякi географи, як примiром М. та О.Паламарчуки, вiддають перевагу поняттю "район" перед термiном "регiон", найбiльшi одиницi районоутворення найчастiше пропонується називати макрорайонами. Районоутворення у баченнi М. та О.Паламарчукiв - це об'єктивний процес формування i розвитку районiв як iнтегральних виробничо-територiальних або суспiльно-територiальних систем, що вiдбувається незалежно вiд його пiзнання. У поняття "районування" вкладається процес членування територiї на вiдносно цiлiснi частини, а також результати цього процесу. Вiд об'єктивного процесу районоутворення воно вiдрiзняється метою i у зв'язку з цим - деякою суб'єктивнiстю29 .

Загалом же поняття "район" у зiставленнi з регiоном останнiм часом втрачає свої позицiї або звужується. Росiйськi фахiвцi звертають увагу на те, що, незважаючи на iноземне походження поняття "район", воно практично не застосовується в жоднiй країнi Заходу. Етимологiя термiну досить заплутана. Зазвичай поняття "район" виводять вiд французького rayon (промiнь, радiус). Однак у тлумачному словнику французької мови серед 8 значень слова "rayon" немає жодного, близького до поняття "територiя". Територiальний смисл вiдповiдне поняття має в iспанськiй мовi, звiдки, очевидно, i походить30 .

Бiльш широке застосування в Українi поняття "регiон" порiвняно з "районом" якоюсь мiрою є вiддзеркаленням модної у наш час "вестернiзацiї" системи основоположних понять. Але не меншою мiрою воно є вiдображенням загальносвiтових тенденцiй до децентралiзацiї систем управлiння, передачi на регiональний рiвень певних функцiй, що ранiше розглядалися як загальнодержавнi, посилення ролi мiсцевого самоврядування. Не можна не брати до уваги i напрям еволюцiї теоретичного "розведення" понять "регiон" i "район": очевидно, що в ходi реорганiзацiї структури адмiнiстративно-територiального подiлу обидва поняття збережуться, але синонiмiчними вони навряд чи будуть.

У практичному слововживаннi поняттям "район" позначається середнiй рiвень адмiнiстративно-територiального устрою. Район в Українi - це невеликий регiон з переважно агропромисловим характером економiки, з вiдповiдною транспортною, iнформацiйною та iншою соцiальною iнфраструктурою, спрямованою на забезпечення зв'язку мiж сiльськими та мiськими населеними пунктами, що входять до його складу як самостiйнi адмiнiстративно-територiальнi одиницi.

Вiдповiдно до ст. 133 Конституцiї України систему адмiнiстративно-територiального устрою складають: Автономна Республiка Крим, областi, райони, мiста, райони в мiстах, селища i села. Iз цього перелiку, однак, випали сiльськi i селищнi ради. Загалом схема iснуючого адмiнiстративно-територiального устрою України подається у спецiальнiй лiтературi як чотирирiвнева iєрархiчна структура. На першому рiвнi знаходиться АРК, областi, мiста зi спецiальним статусом - Київ i Севастополь. На другому - райони, мiста обласного (в АРК - республiканського) значення, райони в цих мiстах. На третьому - мiста районного значення, селищнi й сiльськi ради, райони у мiстах. I нарештi, на четвертому - знов-таки мiста районного значення, селищнi i сiльськi ради31 . Система не тiльки складна, але й невпорядкована: однi й тi ж адмiнiстративно-територiальнi одиницi можуть належати i до третього, i до четвертого рiвнiв iєрархiї. Водночас чiтко проглядається вiдсутнiсть в адмiнiстративно-територiальному устрої найнижчого базового рiвня, який би окреслював межi та функцiї територiальної громади, хоч про неї як про основу мiсцевого самоврядування йдеться у ст. 140-143 Конституцiї України.

Вiдсутнiсть чiтких меж сiльських рад, районiв, областей (а, отже, i невизначенiсть точних площ адмiнiстративно-територiальних одиниць) вкрай утруднює

стр. 126


справу розпаювання земель. Iснування численних анклавiв (таких, як м. Славутич Київської областi на територiї Чернiгiвської областi), багатополюснiсть та черезсмужнiсть роблять особливо нагальними завдання делiмiтацiї та демаркацiї меж адмiнiстративно-територiальних одиниць. Надмiрна подрiбненiсть системи адмiнiстративно-територiального устрою (490 районiв, 451 мiсто (у тому числi 173 мiста державного, республiканського та обласного значення), 122 райони в мiстах, 893 селища мiського типу, 10263 сiльськi ради, 28651 сiльський населений пункт)32 стає на завадi оптимiзацiї регiональної полiтики i розкриттю потенцiалу мiсцевого самоврядування.

Проблеми адмiнiстративно-територiального устрою вивчаються в рамках багатьох наукових дисциплiн i напрямiв - теорiї управлiння, державознавства i правознавства, iсторiї, полiтологiї, соцiально-економiчної географiї тощо. Одна iз галузей останньої - географiя населення - спецiально дослiджує розмiщення й територiальну органiзацiю населення, їх мiсце в процесi виробничої дiяльностi й у взаємодiї суспiльства iз довкiллям. У фокусi уваги географiї населення - територiальнi форми розселення (мiськi i сiльськi). Головне операцiйне поняття тут - населене мiсце, пiд яким розумiється структурний елемент системи розселення, стацiонарне поселення, територiально цiлiсний компактний ареал концентрацiї населення. Розрiзняють мiськi й сiльськi населенi мiсця - мiсто, село, селище, хутiр - класифiкацiя тут як кiлькiсна, так i функцiональна. Iсторики й мiстознавцi ставляться до поняття "населене мiсце" iз певним упередженням - адже поселення може бути тимчасовим, сезонним, мобiльним33 .

Поняття населений пункт тiснiше пов'язане з адмiнiстративно-територiальним подiлом. Ним позначається "нижнiй поверх" адмiнiстративно-територiальних одиниць, у межах яких здiйснюється мiсцеве самоврядування (мiсто, село, селище). Населенi пункти - це мiсця осiлого життя людей, розташованi на територiї тiєї чи iншої адмiнiстративно-територiальної одиницi. Поняттям "населений пункт" в адмiнiстративному правi позначається частина комплексно заселеної територiї, яка склалася в результатi господарської i суспiльної дiяльностi, має стале населення, власну назву i зареєстрована у передбаченому законом порядку. Населений пункт - частина системи розселення, визначений суспiльною необхiднiстю компактний ареал концентрацiї населення з усiма умовами для нормальної людської дiяльностi. Класифiкацiя типiв поселення вiдбувається за ознаками подiлу на тi, що мають адмiнiстративне значення (адмiнiстративнi центри) i тi, що його не мають. Населенi пункти подiляються також на мiськi й сiльськi. До перших належать мiста та селища мiського типу, до других - села та селища.

Такою є адмiнiстративно-територiальна структура України напередоднi реформи територiальної органiзацiї. Очевидно, що навiть на першому етапi (при збереженнi обласного подiлу) вона зазнає iстотних змiн. Адекватнiсть цих змiн iсторичним традицiям, iсторично сформованiй системi комунiкацiйних зв'язкiв, особливостям полiтичної i соцiонормативної культури населення залежатиме значною мiрою вiд ступеня осмислення iсторичного досвiду, у тому числi об'єктивних i суб'єктивних мотивацiй численних перекроювань територiй. Тому проблема перiодизацiї еволюцiї адмiнiстративно-територiального устрою переростає рамки суто наукової, набуває практичного значення.

2. Проблеми осмислення й перiодизацiї iсторiї адмiнiстративно-територiального устрою

Осмислення процесу окультурення простору i центрування в ньому просторових образiв i кордонiв - одне з прiоритетних завдань iсторичної регiоналiстики. При цьому надзвичайно важливим уявляється зважений пiдхiд до врахування гео-

стр. 127


просторових чинникiв: адже зрештою територiю i кордони формують не стiльки степи чи гори, скiльки вiйни, полiтична боротьба, династичнi угоди тощо. Часовi i просторовi параметри тут тiсно переплiтаються. Загалом же хорологiчнi пiдходи в осмисленнi "окультуреного" простору дають бiльше, порiвняно з хронологiчними, матерiалу для висновкiв i узагальнень, оскiльки дозволяють повнiше врахувати залежнiсть мiсцевої ментальностi вiд специфiчних умов i зовнiшнiх впливiв. Регiональнi особливостi виступають при цьому не релiктами минулого, а безпосереднiм результатом багатогранного за своїми виявами процесу культурної еволюцiї. Дослiдження регiональної специфiки дає змогу пiдкрiпити конкретно-iсторичним матерiалом iдею багатомiрностi iсторичного процесу, виявити причини i наслiдки iснуючого рiзноманiття культурних форм i поведiнських реакцiй.

За В.Кубiйовичем, адмiнiстративний подiл майже нiколи не перебуває в гармонiї з природними особливостями i географiчними факторами. Полiтичнi кордони завжди мiнливi i розтинають географiчнi краї. Як правило, адмiнiстративний подiл "є компромiсом рiзних тенденцiй, а саме колишнiх адмiнiстративних подiлiв, актуальних полiтичних i нацiональних тенденцiй, господарських змiн i господарської еволюцiї, стану комунiкацiй, притягальної сили людських скупчень"34 .

Час вiд часу схеми територiальної органiзацiї доводиться переглядати - це вiдбувається пiд тиском як полiтичних зрушень, так i економiчного розвитку, виникнення нових центрiв тяжiння, вичерпаностi ресурсiв тощо. До перегляду системи територiальної органiзацiї часто спонукає зростання ролi мiст. У не новому, але досить влучному визначеннi сутi урбанiзацiї Є.Шипович та С. Мохначу к звертають увагу на процеси "згущення об'єктiв, якi тяжiють до територiальної концентрацiї i посилення зв'язкiв мiж ними", "концентрацiї населення, мiст, формування специфiчних форм розселення, ускладнення мiських функцiй". Для теорiї адмiнiстративно-територiального подiлу особливий iнтерес становлять працi географiв i економiстiв, якi дослiджують органiзуючу роль мiст як центрiв систем розселення, а також процесiв субурбанiзацiї (розмивання ядер мiст, формування мiст-супутникiв, поширення мiського способу життя)35 .

Геоурбанiстика в системi географiчних дисциплiн розглядається як наука, що аналiзує процес виникнення мiст i мiського способу життя як вiдповiдь на певнi потреби територiй36 . Однiєю iз складових частин геоурбанiстики є характеристика районних факторiв формування мiст як ланок територiально-виробничих комплексiв. Своєрiдний територiальний погляд на мiсто, який пропонує геоурбанiстика, може чимало дати iсторичному мiстознавству, дещо надмiрно зосередженому на аналiзi мiстобудiвної спадщини i внутрiшнiх функцiй мiст. Аналiз процесу виникнення мiст i формування їхнього обличчя як вiдповiдi на певну територiальну потребу здатний iстотно розширити дiапазон iсторичної регiоналiстики. Поза межами такого пiдходу створення об'єктивної картини районування в Українi в iсторичному вимiрi й надалi буде проблематичним.

Регiональний розвиток - результат взаємодiї багатьох факторiв, серед яких не останню роль вiдiграють змiни структури територiальних утворень та їхнiх кордонiв, спецiалiзацiя територiй, особливостi управлiнських пiдходiв. Iсторiя України склалася так, що кардинальнi зрушення в її територiальнiй органiзацiї були пов'язанi здебiльшого з геополiтичними чинниками. Вплив iмперської спадщини на всi сторони суспiльного буття у незалежнiй Українi виявляється насамперед у високому ступенi регiональної поляризацiї i незбiгу цiннiсних орiєнтацiй на елiтному рiвнi. Простеження етапiв у розвитку процесiв регiоналiзацiї може бути корисним для вiдтворення причин регiональної строкатостi i мiнiмiзацiї її ймовiрних негативних наслiдкiв.

У складнiй палiтрi подiлiв i передiлiв української територiї умовно можна видiлити 7 перiодiв.

стр. 128


Перший перiод пов'язаний iз переходом вiд архаїчної родо-племiнної органiзацiї до впорядкованої системи адмiнiстративного управлiння у Київськiй Русi та Галицько-Волинському князiвствi. Давньоруськi лiтописи ХI-ХII ст. мiстять згадки про першi територiальнi утворення, що прийшли на змiну племенам (Рустiю, Галицьку землю, Надбужжя, Холмщину (Забужжя), Перемишлянщину, На-дросся, Переяславщину, Київщину). Система адмiнiстративного управлiння Київської Русi генетично виросла iз родоплемiнної системи i вiйськово-десятинної органiзацiї, але була iстотно скоригована розвитком мiського самоврядування (вiча) i змiцненням спадкових князiвських династiй, регламентацiєю правових вiдносин. Подiл на землi досить органiчно вiдбивав традицiї розселення, пов'язанi з особливостями господарювання, етнiчною, культурною специфiчнiстю. Та матриця владних вiдносин, яка сформувалася на Русi, вiдбивала особливостi рiзних форм соцiально-економiчного освоєння територiї та її членування. Зрештою її занепад став наслiдком того, що регiонально-корпоративнi iнтереси знатi взяли гору над загальнодержавними.

О.Мостяєв бачить у мiжусобнiй боротьбi князiв Русi передумову першої зi значних бiфуркацiй в iсторiї України, коли здiйснювався вибiр шляхiв розвитку мiж централiзованою та роздрiбненою державою. Ця бiфуркацiя була спричинена насамперед природним послабленням зв'язкiв мiж пiвнiчними та пiвденними регiонами країни, населеними рiзними племенами i народностями, i пов'язаним iз цим превалюванням регiональних iнтересiв. Формування багатоцентрової системи полiтичних i культурних тяжiнь у цих умовах стало неминучим37 .

Варто вiдзначити, що земельна структура Давньоруської держави досить точно вiдбивала й iсторично сформований мiжплемiнний подiл територiї, i господарськi та правовi вiдносини, що склалися в ходi становлення феодалiзму як економiчної системи. Вдалими виявилися i самi назви територiй - земля, волость, якi зберегли свою принаднiсть упродовж цiлого тисячолiття i сьогоднi раз у раз зринають у полiтичних проектах як альтернатива областям чи районам.

Нашестя монгольських орд в серединi XIII ст. остаточно пiдiрвало значення Києва як центру Давньої Русi i дезорганiзувало князiвсько-дружинний уклад на всьому просторi Поднiпров'я й Прикарпаття. Пiдпорядкованiсть пiвденних князiвств Русi Золотiй Ордi була на порядок слабшою порiвняно з Пiвнiчно-Схiдною Руссю, "але факт залишався фактом: це був вiддалений автономний, але все ж улус Золотої орди"38 . Утiм, поширити на володiння Романовичiв систему баскачества як iнструменту здiйснення адмiнiстративних i фiскальних функцiй Сараю не вдалося39 .

Iз утратою власної державностi русичiв i вимушеним засвоєнням чужих адмiнiстративних моделей пов'язаний другий перiод у розвитку адмiнiстративно-територiальної системи на українських землях. Перехiд схiдних українських земель пiд владу Великого князiвства Литовського внiс спочатку небагато змiн в адмiнiстративну систему. Пiсля лiквiдацiї удiльних князiвств окремим землям ще за часiв Вiтовта видавалися привiлеї (уставнi земськi грамоти) на пiдтвердження специфiчних особливостей їхнього внутрiшнього устрою за принципом "ми старини не рухаємо, а новини не уводимо".

До кiнця XIV ст. Велике князiвство Литовське лишалося, якщо застосовувати сучасну термiнологiю, своєрiдною федерацiєю земель-князiвств, яка зберiгала правовi традицiї давньоруської держави. Ця федерацiя складалася як етнокультурний симбiоз рiзних народiв, кожен iз яких мав юридично зафiксовану гарантiю автономностi свого буття. Українськими князiвствами (Київським, Чернiгово-Сiверським, Волинським, Подiльським) правили удiльнi князi з литовської Династiї Ґедимiновичiв.

стр. 129


Вiдмiтною рисою державного устрою ВКЛ була соймова система - вiд вального сойму аж до повiтових соймикiв. Окремiшнiсть земель iз мiсцевими з'їзда-мисоймами - одна з головних прикмет тогочасного регiоналiзму. Утiм, навряд чи є пiдстави зображувати притаманне ВКЛ локальне самоврядування у виглядi "повiтового республiканiзму", форми спiвучастi "народу-шляхти" в управлiннi державою", як це робить, примiром, польський iсторик А.Камiнський. Ближча до iстини Н.Яковенко: аристократичне всевладдя отруїло рiчпосполитський колодязь демократiї, перетворивши "повiтовий республiканiзм" на дзвiнку фразеологiю. Невiдповiднiсть iдеологiчних гасел соцiальним практикам стала невилiковною хворобою шляхетської демократiї40 .

Люблiнська унiя 1569 р. iстотно змiнила не тiльки адмiнiстративний, але й полiтичний, економiчний, культурний статус українських земель. Пiд тиском колонiзацiї поступово витiсняються залишки адмiнiстративної системи Давньої Русi; цей процес супроводиться вимушеним засвоєнням адмiнiстративних схем Польщi, Угорщини. Попереднi центри i межi земель в основному зберiгалися, але назви вже були переважно новi - воєводства, повiти, комiтати. А проте подiл на воєводства, що генетично вирiс iз польської удiльної системи, не витiснив остаточно старий земельний i крайовий подiл. В "Описi Європейської Сарматiї" О.Ґваньїнi, виданому у Краковi 1611 p., фiгурують Львiвська i Галицька земля, Холмсь-ка земля, Подiльський край, Волинська країна, Київське воєводство41 .

XIV-XVI ст. - перiод найбiльш iнтенсивної регiоналiзацiї України. Iстотнi вiдмiнностi виникають насамперед у правових системах - у пiвнiчнiй частинi України дiяло давнє руське право, у Галичинi i у багатьох мiстах ВКЛ переважало нiмецьке, у Пiдкарпатськiй Русi - волоське. На деяких територiях Полiсся норми Литовських статутiв 1529 i 1566 pp. зберiгали силу аж до XIX ст. Вiдповiдно формувалися вiдмiнностi у принципах землеволодiння й землекористування, формах громадського устрою, у всiй традицiйно-побутовiй культурi. Яскравою своєрiднiстю вiдзначався козацький етнокультурний пласт, що мав власну систему органiзацiї з елементами духовно-лицарських начал i своєрiдними традицiями вiйськового побратимства.

В.Смолiй та В.Степанков звертають увагу на надзвичайно важливе значення для розвитку нацiональної самосвiдомостi українцiв - процес творення козацтвом пiдвалин державностi в пiвденному регiонi Надднiпрянщини. Становлення тут самоврядування, судочинства, вiйськової органiзацiї перетворює владу польського короля у формальну - за висновками сучасникiв, козаки "наче створюють у великiй Речi Посполитiй iншу Республiку". З кiнця XVI ст. у козацькому середовищi виношуються iдеї запровадження власного адмiнiстративно-територiального устрою, якi дiстали оформлення у виглядi 6 полкiв пiд час складання козацького реєстру 1625 р.42

Iстотний вплив на систему територiальної органiзацiї українських земель справляло поширення в мiстах нiмецького (маґдебурзького) права з певними ознаками самоврядування. Вплив цей був неоднозначним. Iз одного боку, звiльнення мiст, що дiстали маґдебурзьке право, вiд юрисдикцiї урядової адмiнiстрацiї перетворило мiщанство на окремий стан i сприяло наближенню рис українського мiського устрою до вiдповiдного захiдноєвропейського. Iз iншого боку, нiмецьке право, за М.Грушевським, розривало традицiйнi зв'язки мiст iз прилеглою сiльською округою i мiж собою, погiршувало соцiальний статус українцiв, перетворювало колегiї райцiв i лавникiв у замкнутi прижиттєвi корпорацiї. Вiд незалежностi мiст невдовзi "лишився порожнiй звук"43 .

Третiй перiод у розвитку адмiнiстративно-територiальної системи збiгається з часом формування власної української державностi в результатi завоювань Нацiональної революцiї середини XVII ст. Скасування польської системи адмiнiстра-

стр. 130


тивно-територiального устрою було важливим елементом нацiональної самоiдентифiкацiї i водночас надзвичайно цiкавим, вимушеним обставинами воєнного часу, експериментом введення в систему адмiнiстративно-територiального подiлу рис вiйськової органiзацiї. Специфiчна iєрархiя територiальних одиниць (полки, сотнi, куренi) пiдпорядковувалася завданням ведення вiйни i саме в час воєнних дiй найкраще виявляла свою ефективнiсть.

За Я.Дашкевичем, полково-сотенний адмiнiстративний устрiй не мав жодних аналогiй серед ближчих i дальнiх сусiдiв України XVII-XVIII ст. За типом влади Україна являла собою вiйськово-демократичну козацьку республiку з полiтично-адмiнiстративною вiйськовою та судовою владами. Козацька вiйськова адмiнiстрацiя контролювала всi сфери суспiльного життя (крiм релiгiйної)44 . Систему, що виникла, I.Стороженко вважає територiально-мiлiцiйною. Територiальнi сотнi полку були базою для формування тактичних пiдроздiлiв (похiдних сотень) i забезпечення їх пiдготовки та бойової готовностi45 . Автономiя Вiйська Запорiзького також базувалася на iнституцiйнiй моделi вiйськово-полiтичної органiзацiї, поєднаної з певними традицiями, запозиченими iз польського шляхетського устрою.

Притаманнi новiй адмiнiстративнiй системi ознаки децентралiзацiї диктувалися насамперед економiчною i вiйськовою необхiднiстю: молода держава намагалася скоротити вiдстань мiж своїми владними структурами i населенням. Але у своїй основi полково-сотенний адмiнiстративно-територiальний устрiй являв собою по сутi першу спробу врахування в територiальнiй органiзацiї українських iнтересiв, етнiчних кордонiв, традицiй розселення. Струнка iєрархiя територiальних одиниць i вiдповiднiсть тогочаснiй системi розселення вигiдно вiдрiзняла цю систему вiд нав'язаних ззовнi: не випадково вона утверджувалася i в мiсцях нової колонiзацiї, зокрема, на Слобожанщинi.

Створена в ходi Визвольної вiйни полкова система адмiнiстративно-територiального устрою виявила подиву гiдну життєздатнiсть: навiть в умовах Руїни, коли Днiпро, за М.Максимовичем, "став розлучником двох рiдних половин козацької України"46 i на мiсцi єдиної держави з'явилося кiлька залежних iз мiнливими кордонами, метрополiї мусили миритися iз спорадичним вiдродженням полкової системи - на Правобережжi до 1714, на Слобожанщинi до 1765, на Лiвобережнiй Українi - до 1782 р.

Четвертий перiод у розвитку адмiнiстративно-територiального устрою на українських землях збiгається iз поширенням на українськi землi росiйського та австро-угорського адмiнiстративно-територiального устрою. У процесi лiквiдацiї української автономiї Росiя поступово запроваджувала подiл на губернiї (намiсництва) та повiти, а Австро-Угорщина - на провiнцiї (короннi краї), якi подiлялися на округи (у Закарпаттi - жупи). В обох iмперiях адмiнiстративнi межi проводилися довiльно, без врахування економiчної доцiльностi, регiональних, етнiчних особливостей.

Як зазначав Д.Багалiй, створена 1775 р. система губернських установ "була заснована на полiцейському i фiскальному принципi" i тому виявилася "штучною, такою, що не ґрунтувалася на господарсько-економiчних ознаках"47 . До уваги бралася майже виключно чисельнiсть населення - 300-400 тис. для губернiї i 20-30 тис. Для повiту. Росiя формувала свiй адмiнiстративно-територiальний устрiй вiдповiдно до величезних розмiрiв своєї територiї, для України визначенi адмiнiстративно-територiальнi одиницi були надто великими. Не завжди рацiонально розташовувалися i їхнi центри. Запровадження у 80-90-х pp. XVIII ст. паралельно з губернською системи укрупнених адмiнiстративних одиниць - намiсництв стало новим етапом у процесi унiфiкацiї територiальної адмiнiстрацiї.

В Австрiйськiй iмперiї полiтика влади спрямовувалася на пiдпорядкування Українцiв полякам; неприродне поєднання в однiй адмiнiстративнiй провiнцiї

стр. 131


двох народiв у майбутньому стало причиною гострих тертiв i незгод. Але польський чинник теж не можна оцiнювати однозначно: поляки давали українцям "наочний приклад нацiональної самоорганiзацiї"48 . Конкуренцiя з польським нацiоналiзмом сприяла радикалiзацiї галицького регiоналiзму. Український нацiональний рух у захiдному регiонi мав можливiсть дiяти легально, що створювало передумови для формування зародкiв громадянського суспiльства.

Упродовж XIX ст. регiональна структура України вималювалася досить чiтко, тому що в її основi лежали iсторичнi та соцiокультурнi чинники. Виразну специфiку зберiгали Лiвобережна Україна (колишня Гетьманщина), Правобережна Україна (за росiйською термiнологiєю Пiвденно-Захiдний край), Слобiдська Україна, Пiвденна Україна (Новоросiя). Вiдображення цiєї специфiки в iсторичнiй лiтературi несе на собi виразний вiдбиток полiтичної кон'юнктури. За влучним спостереженням австрiйського iсторика К.Шарра, "iсторiя i географiя, особливо периферiйних районiв, упродовж тривалого часу пишуться або визначаються вищим, домiнуючим над цими районами центром". Росiйське i австрiйське сприйняття захiдноукраїнського простору вiдмiнне навiть на рiвнi картографiї. Примiром, на виконанiй 1795 р. картi кордонiв Росiйської iмперiї Галичина названа "частиною австрiйських заволодiнь", а Чернiвцi вiднесенi до "частини Молдавiї", хоч на той час Буковина вже 20 рокiв перебувала у складi Австрiї49 .

У Росiйськiй iмперiї впродовж всього XIX ст. вiдбувалася дальша централiзацiя i бюрократизацiя системи управлiння, причому система перекроювання територiй була звичайною практикою. Особливiсть централiзаторської полiтики царського уряду на територiях нацiональних окраїн полягала у створеннi тут ще одного "поверху" управлiння: iнституту генерал-губернаторств. На думку японського українознавця К.Мацузато, "генерал-губернаторства в Росiйськiй державi вiдiгравали вирiшальну роль для збереження багатонацiональної iмперiї - подiбно до того, як ключовими органами, що цементували багатонацiональну Радянську iмперiю, були центральнi комiтети компартiй союзних республiк... Саме iснування названого iнституту передбачало, що в iмперiї є величезнi периферiйнi територiї, якi не управляються за загальноросiйськими законами"50 Дещо iнший погляд на утворення генерал-губернаторств пропонує В.Шандра, яка розглядає цей процес як своєрiдний компромiс мiж централiзаторськими устремлiннями росiйського уряду та автономiстськими прагненнями мiсцевих елiт51 . Незалежно вiд цих вiдтiнкiв генерал-губернаторства в Українi уособлювали режим надзвичайного правлiння.

Найбiльш серйозне iсторiософське осмислення iсторичної драми, яка спiткала український народ у зв'язку з новим розчленуванням його територiї, знаходимо у М.Драгоманова. Простежуючи процес розiрвання української землi "мiж сусiднiми царствами i начальствами", вiн вбачає суть цiєї драми в тому, що замiсть одного українського народу в Росiї перед свiтом постали три його частини - Малоросiя, Слобiдська Україна i Новоросiя, причому останню (колишнi Вольностi' Вiйська Запорiзького) начальство довiльно дiлило на губернiї, зганяло українцiв iз своїх земель i "розбавляло" iншоетнiчним елементом. "В Польщi те ж саме робилося по воєводствах, причому бiльша частина наших країв залiчувалась в Малопольськi землi, а друга, пiвнiчна - в Литовськi!.. Так поряд наша Україна була поневолена i подiлена"52 .

Питання про те, чи зможе Україна повернути свою цiлiснiсть, Драгоманов ставить у залежнiсть вiд її здатностi стимулювати iсторичний досвiд i вiдродити громадiвськi традицiї самоврядування. На такiй основi Драгоманов вибудовував своє уявлення про обласнi собори та обласнi думи як органи захисту прав самоврядних регiонiв. Останнiм мало належати право попереднього розгляду загально-державних фiнансових законiв, розробка законодавства у мiсцевих справах, контроль над полiцiєю.

стр. 132


В Австро-Угорськiй iмперiї першим, хто виразно висунув вимогу автономiї для українських земель Галичини, був член "Руської трiйцi" Якiв Головацький. Надалi аж до 1918 р. подiл на короннi краї, який iгнорував етнiчний склад населення, був об'єктом гострої полiтичної боротьби, але українцi так i не домоглися видiлення Схiдної Галичини i Пiвнiчної Буковини в українську провiнцiю з окремим сеймом.

Iз пошуком власних, українських моделей територiальної органiзацiї пов'язаний п'ятий перiод становлення адмiнiстративно-територiального устрою в Українi, який належить до часiв нетривалого iснування УНР та ЗУНР. Уперше в українськiй iсторiї цим пошукам передував потужний iнтелектуальний прорив, спрямований на врахування в адмiнiстративно-територiальному подiлi загальноукраїнських iнтересiв, етнiчних меж територiї, iсторичних, господарських, вiйськових традицiй. Саме в цей час М.Грушевським було розроблено принципово нову концепцiю адмiнiстративно-територiального устрою, яка виходила iз iдеї вiдмови вiд старого губернсько-повiтового подiлу та запровадження земельного подiлу, глибоко закорiненого у вiтчизнянiй традицiї. Вiдповiдно до цiєї концепцiї землi мали бути меншими за губернiї, але бiльшими за повiти. Нова земельна структура базувалася на принципi унiверсальностi: землi мали бути i судовими, i виборчими округами. Але головним фундаментом її мала стати iдея децентралiзацiї i широкого громадського самоврядування: до компетенцiї центральної виконавчої влади (Ради Народних Мiнiстрiв) мали бути вiднесенi лише "справи, якi зiстаються поза межами дiяльностi установ мiсцевої та нацiональної самоуправи, або дотикають цiлої республiки"53 . Дiйсний, реальний територiальний подiл України, доводив Гру-шевський, мислимий лише на ґрунтi "натуральних", реальних зв'язкiв54 .

Запропонований Грушевським земельний подiл був покладений в основу "Закону про подiл України на землi", прийнятого Малою Радою 6 березня 1918 p., i закрiплений у Конституцiї УНР, прийнятiй 29 квiтня. Територiю УНР було подiлено на 32 землi. За iронiєю долi день прийняття Конституцiї виявився останнiм днем iснування Центральної Ради, i тому новий адмiнiстративно-територiальний подiл лишився на паперi. Як велике досягнення української суспiльно-полiтичної думки слiд оцiнити Акт злуки УНР i ЗУНР, проголошений 22 сiчня 1919 р. Вiд цього часу ЗУНР офiцiйно вважалася "Захiдною областю УНР". У нiй зберiгався старий австрiйський подiл на округи.

Шостий перiод формування адмiнiстративно-територiальної структури в Українi пов'язаний з формуванням державної територiї УРСР i одночасним територiальним закрiпленням результатiв нового розчленування України. В Українськiй РСР вiн характеризувався безпрецедентним багаторазовим перекроюванням територiй за вiдсутностi скiльки-небудь продуманої концепцiї регiональної полiтики. Цi перекроювання не тiльки вносили дезорганiзацiю i безлад в систему управлiння. Як влучно пiдмiтив В.Кубiйович, вони справили вкрай негативний вплив на нацiональну i регiональну самосвiдомiсть. Якщо населення Захiдної України маловиразне вiдчуття власної осiбностi i чiтко формулювало свої нацiональнi вимоги, т населення Надднiпрянщини надто довго являло собою недиференцiйовану масу, позбавлену як вiдчуття цiлiсностi своєї територiї, так i уявлень про регiоналiзм55 .

Смисл частих i на перший погляд нерацiональних територiальних новацiй 20-30-х pp. важко пояснити, якщо не брати до уваги мобiлiзацiйний характер радянського суспiльства. I завдання iндустрiалiзацiї, i особливо завдання пiдготовки до вiйни диктували необхiднiсть зосередження в мiстах "аварiйної" структури Життєзабезпечення i посиленої уваги до комунiкацiй - розмiщення транспортних Шляхiв i вузлiв. Передвоєннi схеми адмiнподiлу розроблялися пiд грифом "секретно . Межi областей визначалися з таким розрахунком, щоб кожен мiг добратися Д обласного центру за 2-3 години, а до райцентру - за 45 хвилин. Запроваджу-

стр. 133


валася ступiнчата система органiзацiї життя. Для сiл передбачався перший ступiнь: завезення лише продуктiв першої необхiдностi i мiнiмальна медична допомога. Лише четвертий ступiнь, пiд який пiдпадали обласнi мiста, гарантував бiльш-менш нормальний рiвень життєзабезпечення56 .

Бiльшовикам довелося докласти неабияких (як силових, так i iдеологiчних) зусиль для збереження полiтичної єдностi колишнього iмперського простору. Але переломити вiдцентровi тенденцiї їм було не пiд силу. Бiльше того, Москва постала перед взагалi нерозв'язною дилемою: заграючи з "окраїнами" i пiдносячи в такий спосiб статус нацiональних елiт, вона закладала своїми руками вибухiвку пiд каркас держави. А полiтика анексiй, свавiлля у встановленнi i переглядi адмiнiстративно-територiальних кордонiв, штучне створення iнонацiональних анклавiв, депортацiї виводили назовнi енергiю протистояння. Рано чи пiзно питання про незалежнiсть квазiдержавних утворень у складi СРСР мало стати на порядок денний.

Доля українських земель, що потрапили пiд владу Польщi, Румунiї i Чехословаччини, виявилася рiзною, але також нелегкою. Захiдна Україна впродовж чвертi столiття пережила повернення до воєводств, повiтiв, країв (при чому вiдроджувався принцип об'єднання українських земель iз етнiчними польськими для посилення асимiляцiйних процесiв i приборкання українського руху), нетривалий перiод української автономiї Закарпаття у складi Чехословаччини, iнкорпорацiю Схiдної Галичини у територiальну систему СРСР з утворенням областей, нове окупацiйне перекроювання територiй у перiод Другої свiтової вiйни. Територiальна структура УРСР у тому виглядi, в якому вона сформувалася пiсля Другої свiтової вiйни з урахуванням передачi у 1954 р. Кримської областi до складу УРСР, дiсталася у спадщину незалежнiй Українi.

Сьомий перiод у розвитку територiальної структури України, який почався 1991 p., характеризується стабiльнiстю адмiнiстративно-територiального устрою, яка, проте, викликає в суспiльствi чимало нарiкань. Звертається, зокрема, увага на об'єктивну суперечнiсть, що випливає iз зафiксованих у Конституцiї двох типiв адмiнiстративних одиниць: населених пунктiв як адмiнiстративних одиниць i адмiнiстративних одиниць окружного типу (область, район). Iлюстрацiєю такої суперечностi можуть бути постiйнi тертя мiж Києвом i Київською областю. Недосконала структура областей, яка визначалася у свiй час союзним центром, породжує приховане безробiття, високу мiграцiйну рухливiсть населення. Вiдсутнiсть у адмiнiстративно-територiальному устрої найнижчого базового рiвня (сiльських та мiських округ) утруднює процес конституювання територiальних громад. Дається взнаки певна конституцiйна невизначенiсть Кримської автономiї; точнiше, невiдповiднiсть мiж формою республiки i обсягом повноважень мiсцевої адмiнiстрацiї.

Пiдсумовуючи цю коротку схему перiодизацiї адмiнiстративно-територiального устрою, зауважимо, що життєздатнiсть виявляли здебiльшого тi його вияви, якi формувалися знизу, а не нав'язувалися метрополiями. Землi й полки виявилися, всупереч украй несприятливим обставинам, бiльш укорiненими, нiж, примiром, воєводства чи намiсництва. Якщо ж розглядати еволюцiю адмiнiстративно-територiального подiлу з погляду пошукiв оптимальної територiальної структури, то тут, очевидно, має рацiю М.Днiстрянський: "лише проект нового адмiнiстративного подiлу У HP може мати певне методологiчне значення, проте не в аспектi механiчного перенесення (такi варiанти взагалi неприйнятнi), а в планi визначення загального пiдходу i концептуальних принципiв".

Заслуговує на увагу i ще одна закономiрнiсть, виведена цим автором: про наявнiсть загальної iнерцiйностi в еволюцiї територiальних структур. Адмiнiстративнi межi, центри, територiальнi ядра адмiнiстративних одиниць змiнюються повiльнiше, нiж сама полiтико-правова сутнiсть адмiнiстративних систем. Якщо полiтичний фактор (змiна змiсту структури i типiв державного управлiння) висту-

стр. 134


пае рушiєм еволюцiї, то система поселень i полiтико-правова спадкоємнiсть є носiєм iнерцiї57 .

Одну з головних причин того, що за 14 рокiв незалежностi Україна не спромоглася реформувати недосконалу систему адмiнiстративно-територiального устрою, слiд вбачати як у цiй iнерцiї, так i особливо у недостатньому науковому забезпеченнi "внутрiшньої геополiтики". Рiвень формалiзованостi i структурної квалiфiкацiї наукового знання про регiони залишає бажати кращого; регiоналi-стика як мiждисциплiнарний науковий напрям ще не зайняла належного їй по праву мiсця в системi природничого i соцiогуманiтарного знання. Концептуалiзацiя понять "регiон", "регiоналiзм", "адмiнiстративно-територiальний устрiй", "територiальна громада" i т.п. не завершена, модель оптимального територiального устрою не створена.

Нинi, коли Україна стоїть перед вибором нового формату територiальної органiзацiї, особливо важливо забезпечити узагальнення й осмислення минулого досвiду самоорганiзацiї - як вiтчизняного, так i зарубiжного. Очевидно, що для формування випереджаючих стратегiй регiонального розвитку необхiднi такi критерiї типологiзацiї регiонiв, якi виходили б iз завдань лiквiдацiї штучних, створюваних вiдповiдно до чиїхось кон'юнктурних iнтересiв, бар'єрiв мiж адмiнiстративно-територiальними одиницями. Нова модель взаємовiдносин мiж центром i регiонами передбачає iстотну змiну функцiй як центральної, так i мiсцевої влади. Центр має встановлювати "правила гри" - розробляти загальну стратегiю, бюджет, систему законодавства, фiнансової полiтики. Регiонам же має бути забезпечена свобода самовиявлення i самоорганiзацiї - природно, у рамках "правил", вироблених центром.

3. Уроки i практичнi кроки: як уникнути прорахункiв

Вважати, що можна "з чистого аркуша" почати писати лiтопис сьогодення - небезпечна iлюзiя. Кожне суспiльство приречене на те, щоб "стояти на плечах" попереднiх соцiумiв i нести в собi їхнi здобутки й прорахунки. Те, що сьогоднi уявляється новим, насправдi - у кращому разi - є лише оновленим продовженням старого. Адмiнiстративно-територiального реформування це стосується не меншою мiрою, нiж усякого iншого. Хоч як би хотiлося декому все зламати i почати спочатку, йому доведеться виходити iз тих альтернатив, що заданi вiддаленим i близьким минулим. А проблема iсторичного вибору є тим вiдповiдальнiшою, чим менше iснує шансiв "повернутися назад" у разi усвiдомлення його помилковостi.

Не менш очевидним є i той факт, що виробленi ще у радянський час механiзми регiонального "вирiвнювання", селективної "пiдтримки регiонiв" сьогоднi перетворилися у гальмiвнi чинники регiонального розвитку. Узгоджувально-пасивнi, патерналiстськi механiзми взаємодiї по лiнiї "центр - регiон" увiйшли в гостру суперечнiсть iз потребами ринкової економiки. їх штучне пiдтримування розширює корупцiйнi канали, сприяє збереженню "клiєнт - патрональних" систем економiчних зв'язкiв. Попередня модель стосункiв мiж центром i регiонами остаточно вичерпала себе.

У незалежнiй Українi iснує чiтке розумiння того, що в основi оптимiзацiї проблеми адмiнiстративно-територiального устрою має бути вдосконалення системи мiсцевого самоврядування - як специфiчної, глибоко закорiненої у вiтчизнянiй традицiї, форми реалiзацiї публiчної влади i корпоративних iнтересiв територiальних громад. У країнi прийнято цiлий ряд законiв, якими регулюються органiзацiйно-правовi принципи функцiонування цiєї системи: "Про мiсцеве самоврядування в Українi" (21 травня 1997 р.), "Про мiсцевi державнi адмiнiстрацiї"

стр. 135


(9 квiтня 1999 р.), "Про службу в органах мiсцевого самоврядування" (7 червня 2001 p.), "Про органи самоорганiзацiї населення" (11 липня 2001 р.), "Про статус депутатiв мiсцевих рад" (11 липня 2002 р.) та iн. Чимало аспектiв дiяльностi органiв мiсцевого самоврядування регулювалося вiдповiдними президентськими указами.

Утiм, хоч упродовж усiх рокiв незалежностi управлiння територiями i особливо законодавче забезпечення мiсцевого самоврядування перебували у станi перманентних перетворень, оптимальної моделi, яка влаштувала б i центр, i регiони, так i не було запропоновано. Дискусiї здебiльшого захлиналися на рiвнi конференцiй, "круглих столiв", малотиражних монографiй. Це породило не тiльки атмосферу нестабiльностi, невпевненостi, але й своєрiдний "синдром регiоналiзму": на регiональнiй основi почали формуватися групи iнтересiв, клани, полiтичнi партiї, електоральнi симпатiї. Досягнення нацiонального консенсусу щодо статусу регiонiв i їх вiдносин iз центром стало ще бiльш проблематичним.

Подiї "Помаранчевої революцiї" уже вкотре пiдтвердили, що регiональна поляризацiя в Українi є довгостроковим чинником i що протистояння Сходу i Заходу вже досягло потенцiйно небезпечного рiвня. Регiональнi елiти орiєнтуються на рiзнi моделi нацiєбудiвництва, мають вiдмiннi зовнiшнi орiєнтацiї. Регiональна бiполярнiсть виявляється i в рiзних оцiнках минулого, цiннiсних прiоритетах, у виборi полi- чи моноетнiчної моделi нацiональних вiдносин. Найгiрше те, що ця бiполярнiсть часто вiдiграє роль розмiнної монети у полiтичних iграх i вiд того має тенденцiю до посилення.

Вiдсутнiсть в Українi спiльних для всiх регiонiв полiтичних, iдеологiчних i культурних цiнностей, здатних консолiдувати населення країни як єдину громадянську полiтичну нацiю, вимагає вiд владних структур суспiльства чiткої полiтичної стратегiї, спрямованої на подолання регiональної бiполярностi. Реформування адмiнiстративно-територiального устрою в комплексi iз оптимiзацiєю регiональної полiтики повинне зайняти у цiй стратегiї роль ключової ланки. У ходi цiєї роботи одночасно розв'язуватиметься кiлька рiзнорiвневих завдань: змiцнюватиметься самодостатнiсть регiонiв, зменшуватимуться диспропорцiї у регiональному розвитку, вдосконалюватиметься система управлiння по лiнiї "центр - регiон", чiтко визначиться роль i мiсце самоврядування як опори громадянського суспiльства. Цим самим буде покладено край спровокованiй полiтичними елiтами "вiйнi законiв" i нормативних актiв, усунуто ознаки розколу в елiтному середовищi, вiдновлено єднiсть правового поля держави.

Адмiнiстративно-територiальна реформа в Українi набирає обертiв, i її контури поволi починають вимальовуватися. Очевидна їх пiдпорядкованiсть головним iдеям президентсько-урядової програми - пiдняти соцiальнi стандарти в країнi до рiвня європейських, гармонiзувати вiдносини по лiнiї "людина - громада -держава", оптимiзувати систему управлiння. Засобом розв'язання цього триєдиного завдання мыслиться ефективне, фiнансово забезпечене мiсцеве самоврядування. Реформа починається знизу, iз визначення статусу i повноважень територiальної громади. Голова ВР В.Литвин формулює її завдання так: "Виявляти у вiдомих формах народовладдя соцiотворчий потенцiал, очищати його вiд рiзних нашарувань, примножувати i сповна використовувати в iнтересах розвитку демократiї та самоврядування, суспiльної самоорганiзацiї, прискорення економiчного i соцiального розвитку країни"58 .

Реформа оцiнюється владними структурами як полiтичний прорив, який зачепить усi ланки суспiльства аж до його першооснови. Такий прорив може бути забезпечений лише у тому разi, якщо iнiцiатива верхiв супроводжуватиметься могутнiм "зустрiчним рухом" знизу. Громадяни пiдтримають реформу, якщо вiдчують спiвзвучнiсть змiн своїм настроям i прагненням.

стр. 136


Доводиться, однак, констатувати, що цiлiсного бачення цiлей i наслiдкiв реформи на першому етапi її реалiзацiї так i не було продемонстровано. Уже той факт, що з посиланням на вiце-прем'єра озвучувалися як мiнiмум три концепцiї реформи (нова трирiвнева на основi макрорегiоналiзацiї, дворiвнева на основi дроблення областей i така, що залишає на обласному рiвнi статус-кво), свiдчить про вiдсутнiсть в уряду готової моделi пропонованих змiн, не кажучи вже про розрахунки, їх цiни i пов'язанi з ними ризики. Не може не тривожити той факт, що єдиний представник науки, який виступив на Всеукраїнських зборах представникiв мiсцевого самоврядування (26 квiтня 2005 p.), директор Iнституту економiчного прогнозування НАН України В.Геєць, не виключав, що внаслiдок реформи в регiонах "може народитися олiгархiчний феодалiзм"59 .

Ситуацiя, що склалася, дуже нагадує ту, яку можна було спостерiгати у 20-х pp. минулого столiття, коли радянська влада починала масштабну адмiнiстративно-територiальну реформу, маючи надто туманне уявлення про "кiнцевий результат". Зiставлення параметрiв двох адмiнiстративно-територiальних реформ, часова вiдстань мiж якими становить понад три чвертi столiття, здатне вивести на висновки, що стосуються не лише практики адмiнiстративно-територiального реформування, але й основоположних засад функцiонування полiтичних систем. Тому уявляється доцiльним дещо докладнiше висвiтлити атмосферу, в якiй у 20-30-х роках вироблялися основи тiєї адмiнiстративно-територiальної структури, яка дiсталася у дещо видозмiненому виглядi у спадщину незалежнiй Українi.

Розробка питання про новий адмiнiстративно-територiальний подiл II сесiєю ВУЦВК (жовтень 1922 р.) була визнана "ударною, що має державну вагу i значення"60 . В основу нового районування за триступеневою системою пропонувалося покласти економiчнi чинники - зосередження промислових об'єктiв, тяжiння населення до промислово-розподiльчих пунктiв, напрям i характер пi ляхiв сполучення. Несправедливо було б твердити, що уряд легковажно поставився до наукового обґрунтування реформи - їй передували серйознi геологiчнi (П.Тутковський), клiматологiчнi (Ю.Висоцький), геоботанiчнi (В.Попов) обґрунтування, не кажучи вже про економiчнi (М.IПраг, Ф.Матвiєнко-Гарнага та iн.). До дослiдження iсторичного пiдґрунтя реформи було офiцiйно залучено Д.Багалiя. Пiдготовлений ним iсторичний нарис адмiнiстративно-територiального устрою українських земель був повнiстю включений секретарем ВУЦВК О.Буценком у його огляд роботи з районування УСРР 1925 р.

Прискiплива увага владних структур УСРР до проблем районування не в останню чергу пояснювалася полiтичними причинами. Пiсля закiнчення громадянської вiйни Держплан РСФРР виношував iдею нового економiчного районування шляхом створення 12 великих областей (у їх число мали увiйти i 2 українськi). Доцiльнiсть саме такого подiлу автор проекту I.Александров на засiданнi президiї ВРНГ 24 жовтня 1921 р. обґрунтував у такий спосiб: "Наша позицiя пiд час створення автономних областей в теперiшнiй час спирається на зовсiм новий принцип доцiльного подiлу держави: на основi рацiонально-економiчнiй, а не на пережитках втрачених суверенних прав". Iшлося, отже, про цiлковите нехтування iнтересiв УСРР, яка на той час була формально незалежною республiкою. її сувереннi права високий росiйський посадовець вiдверто називав "втраченими"61 .

Природно, що така позицiя одного з керiвникiв Держи л ану РСФРР дiстала Українi вкрай негативну реакцiю. Голова Держплану УСРР Г.Гринько чiтко завив, що подiл України на двi економiчнi областi з повноправними крайовими вионкомами означав би лiквiдацiю України як республiки, що було б за наявної полiтичної кон'юнктури виявом полiтичної короткозоростi i найбiльшою полiтичною помилкою. Вiн означав би також украй небажане роз'єднання двох частин країни - пролетарської схiдної i переважно селянської захiдної. В економiчному

стр. 137


районуваннi i адмiнiстративному подiлi Україну треба брати "як цiлiсть". Але в такому разi вимагає перегляду i сама методологiя районування62 .

У дискусiї навколо процесiв районування i в проектах, якi розроблялися адмiнiстративно-територiальними комiсiями на мiсцях, наголос робився на тому, що абстрактних унiверсальних методик районування взагалi не iснує i що оскiльки в республiках доводиться одночасно розв'язувати завдання економiчного й адмiнiстративного будiвництва, районоутворюючi чинники треба розглядати пiд кутом зору сумiщення економiчних i адмiнiстративних завдань. Iшлося про те, щоб, не порушуючи на першому етапi основи губернського подiлу, провести нову районiзацiю знизу, надавши максимальний простiр мiсцевiй iнiцiативi. Досить жорстко задавалися лише кiлькiснi параметри: для району вiд 25 до 40 тис. жителiв, для округу - вiд 400 до 600 тис.63

Неважко помiтити схожiсть у пiдходах до проведення реформи у 20-х pp. i сьогоднi: те, що нинi вона знов починається знизу, свiдчить про неуспiх минулих реформаторських спроб саме на низовому рiвнi. Легко простежити i подiбнiсть у пропонованих схемах економiчної макрорегiоналiзацiї, якщо порiвняти, примiром, пiдходи Ф.Матвiєнка-Гарнаги i сучасних економiстiв та географiв (Ф.Заставний, М.Паламарчук, В.Симоненко та iн.). Незмiнною лишилася й орiєнтацiя на кiлькiсть населення як на головний районоутворюючий чинник.

"Вiдштовхування" вiд кiлькостi населення, притаманне i нинiшнiй реформi - принцип не бездоганний, але в управлiнських колах популярний. У сучасному урядовому проектi реформи пропонується прийняти такi орiєнтовнi цифри - 750 тис. для областi i мiста-регiону, 70 тис. для району чи мiста-району, 5 тис. для територiальної громади. У суспiльствi цi пропозицiї сприймаються неоднозначно. I зрозумiло чому. Ще фундатор української полiтичної географiї С.Рудницький переконливо довiв: в адмiнiстративному подiлi неможливо дiйти до одиниць цiлком рiвних щодо кiлькостi населення. За основу, вважав вiн, треба брати не кiлькiсть населення, але природнi умови, центри економiчного тяжiння, iсторичнi традицiї, добрий транспортний зв'язок.

Варто було б взяти до уваги i ще одне застереження видатного географа: для України надто великi адмiнiстративнi одиницi типу колишнiх губернiй - безумовний анахронiзм. Не на його користь говорить насамперед стан шляхiв, який Рудницький називав "сумним" i який i сьогоднi далеко не скрiзь змiнився на краще. Оптимальними вчений вважав невеликi Територiальнi одиницi - округи, створенi на основi врахування природних i антропогеографiчних критерiїв. Вони уявлялися йому спiвставними з французькими департаментами, новими iталiйськими провiнцiями, ленами у Швецiї64 .

Радянська влада була "хронiчно глухою" до пропозицiй науковцiв, особливо коли вони звучали з-за кордону. Навiть до цiлком лояльних мiркувань офiцiйного експерта Центральної адмiнiстративно-територiальної комiсiї при ВУЦВК Д.Багалiя вона прислухалася далеко не завжди. Коли 1925 р. дiйшла черга до лiквiдацiї губернiй як "зайвої iнстанцiї", ставлення у суспiльствi до цього кроку було стриманим. Вважав її передчасною i Багалiй. Але, як видно з його доповiдної записки, думкою вченого поцiкавилися запiзно - тодi, коли питання про лiквiдацiю губернiй було вже вирiшене VII Всеукраїнським з'їздом рад65 .

Упродовж десятирiччя карта України перекроювалася чотири рази; схема управлiння була i чотири-, i три-, i двоступеневою. Поетапно скасовувалися повiти, волостi, мiстечка, запроваджувалися округи, якi невдовзi також були скасованi. Утiм, лiквiдувавши 1925 р. губернiї, владнi структури УРСР через 7 рокiв змушенi були повернутися до обласного подiлу, а оскiльки областi у 1932 р. були дуже великими, це означало по сутi "ходiння по колу", у напрямi старого губернського подiлу. Щоб не повторити минулих помилок, сьогоднiшнiм реформаторам

стр. 138


варто було б уважно вивчити мотивацiю адмiнiстративно-територiального реформування попередникiв, звернувши особливу увагу на цiну непродуманих крокiв.

Другий урок має застерегти вiд поспiшностi. Реформи 20-30-х pp. здiйснювалися у просто-таки шаленому темпi: карти змiнювалися мало не щомiсяця. Впровадження нової системи територiального управлiння здiйснювалося настiльки безсистемно, що навiть високi посадовцi УСРР визнавали: "невтаємниченiй в усi дрiбницi й деталi людинi вся ця величезна i складна робота уявлялася глибоко механiчною, позбавленою всяких пiдстав, простим, так би мовити, жонглюванням населеними пунктами, сiльрадами, волостями i повiтами при створеннi нових адмiнiстративно-територiальних одиниць - районiв i округ"66 . "Положення про мiськi i селищнi ради УСРР, затверджене ВУЦВК у жовтнi 1925 p., мiстило багато "нестиковок" - не були чiтко розведенi функцiї мiськрад i виконавчих комiтетiв, мiськi ради не могли розпоряджатися власними коштами. Довелося 1927 р. ухвалювати нове "положення", яке орiєнтувалося на досвiд РСФРР67 . Вже 1928 р. комiсiя полiтбюро ЦК КП(б)У змушена була визнати, що округи не виконують належною мiрою функцiї регулятора органiзацiйного й господарського життя i є радше "обузою як для своєї периферiї, так i для центру"68 .

Сказане дає пiдставу погодитися з висновком М.Днiстрянського: органiзацiя системи територiального управлiння в УСРР мала вкрай суперечливий характер, оскiльки не було розроблено чiткої концепцiї приведення територiальних структур у вiдповiднiсть iз економiчними потребами. "Звiдси - хвиля необґрунтованих адмiнiстративних змiн як результат методу проб i помилок та вiдверто волюнтаристських ухвал, що офiцiйно видавались як єдина багатоетапна реформа"69 . Деякий економiчний виграш, вважає автор, реформа дала лише на першому етапi, дещо послабивши засилля бюрократiї. Не були досягнутi й завдання радянiзацiї апарату влади на мiсцях: хоч формально влада належала радам та їх виконавчим комiтетам, фактично керiвництво здiйснювали партiйнi органи"70 .

Здається, дiї методом проб i помилок не виключенi i в ходi нинiшнього реформування. Адже влада явно поспiшає, орiєнтуючись, як завжди, на черговi вибори. Забезпечити рiвнодоступнiсть кожного громадянина (незалежно вiд мiсця проживання) до всiх видiв ресурсiв, необхiдних для повноцiнного розвитку людини - надто масштабне завдання, щоб вирiшити його з "наскоку". А якщо врахувати, що уряд пообiцяв повну добровiльнiсть при об'єднаннi, можна очiкувати i гостре зiткнення думок, дальшу поляризацiю соцiуму i, зрештою, розбалансування дiяльностi навiть тих структур, якi сьогоднi працюють бiльш менш стабiльно.

Третiй урок стосується ролi мiст у майбутнiй структурi територiальної органiзацiї. Видiлення мiст в окремi адмiнiстративно-територiальнi одиницi (мiста-регiони, мiста-райони) здатне спростити схему мiського самоврядування i забезпечити мiським територiальним громадам кращi можливостi для пошуку найбiльш придатних схем самоорганiзацiї. Дехто з аналiтикiв бачить у створеннi мiст-регiонiв "надiйне щеплення вiд сепаратизму"71 . Але навряд чи наслiдки такого кроку будуть позитивними для периферiї. Можна сказати напевне, що регiональнi диспропорцiї, якi становлять в Українi величезну проблему, не зменшаться, а, навпаки, посиляться. Адже сучасне мiсто - надзвичайно складний соцiальний органiзм, який формує каркас просторових стратегiй - комерцiйних, соцiальних, культурних, рекреацiйних та iнших не лише для себе, а й для прилеглого регiону. Варто згадати застереження В.Кубiйовича: "Великi мiста виникають i розвиваються тiльки там, де вигiдне положення дозволило їм значно вплинути на околицi, тобто створити собi обширну зону впливу"72 . Руйнування цiєї зони шляхом її вiдокремлення вiд мiста може обернутися непередбачуваними наслiдками.

Досвiд радянських адмiнiстративно-територiальних реформ 30-х pp. здатен пiдказати i оптимальний розмiр регiону на найвищому, найближчому до центру

стр. 139


рiвнi. Серед запропонованих Р.Безсмертним концепцiй є i така, що виходить з iдеї макрорегiоналiзацiї: 8 регiонiв (країв), у якi увiйдуть вiд 250 до 500 районiв i 400 громад. Iдея зовсiм не нова: впродовж 14 рокiв незалежностi економiстами, географами, iсториками було запропоновано понад 10 рiзних схем районування на основi макрорегiоналiзацiї, розроблених, зокрема Ф.Заставним (1992-1994), В.Поповкiним (1993), О.Шаблiєм (1994), М.Пiстуном (1995), М.Паламарчуком (1997), П.Кравченком (2001), М.Долiшнiм, В.Кравцiвим, В.Симоненком (2002) та iн. Здебiльшого йдеться про 6-9 макрорегiонiв, видiлених з урахуванням iсторичних особливостей, природно-ресурсного потенцiалу, щiльностi населення, рiвня урбанiзацiї тощо. Як правило, мова йде про економiчне районування, але деякi варiанти пропонуються i як моделi майбутнього адмiнiстративно-територiального подiлу.

Щоправда, останнiм часом прихильникiв макрорегiоналiзацiї поменшало. Можна здогадатися, чому. Адже подiл України на 6-8 регiонiв може бути, навiть незалежно вiд суб'єктивних бажань полiтикiв, реальним кроком до федералiзацiї країни. Зрозумiло, не варто, як це подеколи робиться навiть на найвищих щаблях влади, з порога вiдкидати iдею федералiзацiї, яка глибоко закорiнена в українськiй суспiльнiй думцi i здобула останнiм часом чимало прибiчникiв. Але очевидно, що в нинiшнiх українських умовах iдея федералiзацiї "працює" не на згуртування поляризованого соцiуму, а на його роз'єднання. Тому iдею макрорегiоналiзацiї варто мати на увазi, але лише як iнструмент економiчного районування. Вводити макрорегiони в систему адмiнiстративно-територiального подiлу, на наш погляд, передчасно.

Навряд чи придатна для цiєї мети i концепцiя країв-соцiополiсiв, яка пропонує будувати новiтню адмiнiстративно-територiальну систему, виходячи з принципу iсторичних субетносiв. Привабливо, зрозумiло, як це пропонує, примiром, Я.Дубров, побачити в адмiнiстративно-територiальнiй структурi Волинь, Галичину, Полiсся, Подiлля, Слобожанщину, Запорожжя тощо73 . Але архаїка неминуче увiйде в суперечнiсть з економiчними потребами, як i з тими традицiями, що склалися впродовж останнього столiття. У кiнцевому рахунку вона також працюватиме на дезiнтеграцiю.

Як компромiсну, але теж базовану на iсторичному досвiдi, слiд розглядати пропозицiю Б.Данилишина. Звертаючи увагу на те, що кожна країна має власнi форми територiального устрою, що сформувалися на ґрунтi iсторичних та нацiональних традицiй (землi в Австрiї, департаменти в Польщi, кантони у Швейцарiї, графства у Великобританiї тощо), вiн пропонує у перспективi лiквiдувати обласний подiл України i запровадити земельний. Мається на метi видiлення 8 земель - Київської, Волинської, Карпатської, Подiльської, Приднiпровської, Донецької, Причорноморської, Харкiвської (Схiдної) та Автономної Республiки Крим. Водночас пропонується укрупнити iснуючi райони або запровадити нову адмiнiстративну одиницю з вiдродженням iсторичної назви - повiт. Повiти мають утворюватися на базi сусiднiх районiв (замiсть 20-25 районiв у кожнiй областi має бути 5-Ю повiтiв)74 . Утiм, вiдмiнностi тут саме в назвах, а не в сутi реформування.

Не варто iгнорувати i думку тих географiв, якi вважають, що в цiлому подiл територiї України на областi є вдалим (йдеться не про межi областей, де є багато недоречностей, а про їх загальну кiлькiсть i взаємоприлягання). Твердження на зразок того, що "у наш час не можна змiнити цю полiтико-територiальну структуру без iстотних втрат у соцiальному та економiчному вiдношеннi" можна зустрiти навiть у навчальних посiбниках75 .

Знайти компромiс при наявностi рiзноспрямованих пiдходiв надзвичайно важко, але управлiнцi мусять його шукати, використовуючи як вiтчизняний, так i зарубiжний досвiд. I орiєнтуватися при цьому не так на визначення внутрiшнiх кордонiв, як на перебудову системи управлiння регiонами.

стр. 140


Оптимальною може бути ступiнчата структура управлiння, подiбна до тiєї, яка досить успiшно пройшла перевiрку у сусiднiй Польщi. Проведена у Польщi адмiнiстративно-територiальна реформа сьогоднi оцiнюється фахiвцями як вдалий експеримент подолання "органiзацiйного розгардiяшу", як територiальна реiнтеграцiя Польщi пiсля перiоду адмiнiстративної роздробленостi"76 . В її основi - значна децентралiзацiя завдань i компетенцiй, сполучена iз концентрацiєю вiдповiдальностi на всiх рiвнях. Особливо корисним для України може бути послiдовно проведений принцип субсидiарностi, тобто практика розв'язання проблем, що виникають, на найнижчому з усiх можливих рiвнiв. Територiальна громада - фундамент мiсцевого самоврядування - аналог польської ґмiни. Запорука її дiєздатностi - власний бюджет, причому не "спущений" згори, а створений на основi податкових надходжень саме з даної територiї. Територiальнi громади з власними виборними i виконавчими органами мають бути створенi як у селах (за наявностi як мiнiмум 4 тис. мешканцiв), так i в мiстах (на основi мiкрорайонiв).

Наступний, якщо йти знизу, рiвень - районний. Те, що тут також повинне бути стовiдсоткове мiсцеве самоврядування, а районнi адмiнiстрацiї мають вiдiйти в минуле, закладено в державну модель реформи, i з цим варто погодитися. Укрупнення районiв, у тому числi в мiстах, теж не викличе особливих заперечень. Вiльна вiд розподiльчих функцiй, ця ланка вiдповiдатиме в основному за охорону порядку, санiтарно-епiдемiологiчну, пожежну безпеку, стан шляхiв, лiсiв тощо. Бюджет її знов-таки доцiльно формувати знизу, вiд мiсцевих надходжень, - це стимулюватиме виробничу активнiсть i пошук iнвестицiй.

Найскладнiшим, очевидно, буде визначення мережi областей з таким рахунком, щоб мiнiмiзувати подiл регiонiв на промисловi й аграрнi, самодостатнi й депресивнi. Вирiшувати це непросте питання варто на основi якнайуважнiшого врахування думки областей, в яких мають бути створенi планувально-координуючi центри (агентства регiонального розвитку) з участю управлiнцiв, науковцiв, представникiв громадських об'єднань. На рiвнi цих центрiв повинна вестися вся робота по обговоренню, уточненню меж, розв'язанню взаємних претензiй тощо. Паралельно має вироблятися стратегiя розвитку майбутнього регiону, шляхи залучення необхiдних iнвестицiй.

Iз досвiду регiональної полiтики Європейського Союзу експерти виводять уроки, придатнi для реформування територiальної органiзацiї в Українi. Звертається, зокрема, увага на оптимальний розмiр адмiнiстративної одиницi, який повинен забезпечити функцiї сумiсностi регiонiв i налагодження мережi зв'язкiв мiж ними. Такi принципи регiональної полiтики ЄС, як децентралiзацiя в розумних межах, субсидiарнiсть, концентрацiя та адицiоналiзм (пошук регiонами власних джерел фiнансування) цiлком придатнi для застосування в українських умовах. Справа за створенням ефективного правового поля, виробленням загальної стратегiї регiонального розвитку держави, формуванням ефективного регiонального самоврядування77 .

А головний урок, що випливає з аналiзу радянських реформ, на наш погляд, такий: у реформуваннi важливi i величина регiонiв, i їхнi конфiгурацiї, але якщо при цьому не виявлене розумiння їхньої самодостатностi й специфiчних iнтересiв i не забезпечене їхнє реальне самоврядування, реформи "пробуксовуватимуть". Європейський досвiд свiдчить: регiональна влада добре працює там, де принаймнi рада провiнцiї формується на основi прямих виборiв, а виконавчi органи (губернатори) обираються цiєю радою. В Українi практика призначень голiв державних адмiнiстрацiй президентом значною мiрою нiвелює можливостi самоврядування, робить його "одноруким". Вона створила парадоксальну ситуацiю: на обласному i районному рiвнях виявилися розведеними центри прийняття рiшень i полiтичної вiдповiдальностi за наслiдки їх реалiзацiї. Правоздатнiсть районної i обласної рад

стр. 141


увiйшла у конфлiкт з їх надто обмеженою дiєздатнiстю внаслiдок вiдсутностi у них власних виконавчих органiв. У такий спосiб, за Ю.Ганущаком, було створено алогiчну систему з гримучою сумiшшю самоврядних i державних функцiй. "В особi державних адмiнiстрацiй реалiзовано еклектичну модель, у якої, за великим рахунком, немає майбутнього"78 .

Таким чином, змiна внутрiшнiх кордонiв держави - захiд потрiбний, але сам по собi вiн не вирiшує кардинально проблему оптимiзацiї територiального устрою. Необхiдна зовсiм нова модель вiдносин мiж центром i регiонами - така, що передбачає змiну ролей i модифiкацiю функцiй на всiх рiвнях влади. Вона має потягнути за собою не просту децентралiзацiю владних функцiй, а нову фiлософiю полiтики з опорою на самодостатнiсть регiонiв i реальне мiсцеве самоврядування на всiх рiвнях. А неуспiх може стати детонатором небезпечних суспiльних збурень. Владi варто прислухатися до думки представникiв територiальних громад: їм потрiбне не "перемалювання карт", а право мiсць розпоряджатися ресурсами. Iнакше не виключене народне повстання, "i тодi... помаранчева революцiя виглядатиме репетицiєю"79 .

Очевидне одне: поспiшнiсть у цiй справi небезпечна, модель реформи має пройти кiлька стадiй громадського обговорення. До справи перегляду структури областей слiд пiдходити обережно i вдумливо, враховуючи рекомендацiї науковцiв, мiсцевих органiв влади, громадських об'єднань, агентств регiонального розвитку. На етапi проектування необхiдно уважно змоделювати всi рiвнi реформи, тому що на кожнiй стадiї неможливо буде обiйтися без внесення вiдповiдних поправок до Конституцiї. Зрештою, не так вже й важливо, якими будуть межi самоврядних територiй. Важливо, щоб останнi справдi були самоврядними й самодостатнiми у своїх дiях. А це означає, що модель вiдносин "центр - регiон" має стати принципово iншою i що адмiнiстративно-територiальна реформа має супроводитися бюджетною i податковою. За центром має лишитися розробка загальнодержавної стратегiї, оптимiзацiя законодавства, контроль за виконанням.

Отже, успiх реформи великою мiрою залежатиме вiд врахування iсторичного досвiду i вiд залучення науковцiв до експертиз полiтичних проектiв. Уже зараз фахiвцi мають висловити свою думку в дискусiях з приводу доцiльностi вiдновлення статусу мiстечок замiсть селищ мiського типу - адже це нацiональна форма самоорганiзацiї населення, якої не було в Росiї. Надзвичайно важливим є використання в ходi реформи мiжнародного досвiду регiонального розвитку.

Сьогоднi можна з упевненiстю говорити про те, що XXI ст. буде столiттям зростаючої ролi регiонiв. Стабiльнiсть i збалансованiсть в українському суспiльствi великою мiрою залежатиме вiд того, наскiльки чiткою й орiєнтованою на довге життя буде її нова регiональна структура. Переосмислення уявлень про територiальний устрiй держави, форми територiального управлiння, статус регiонiв повинне вiдбуватися не пiд тиском полiтичної практики, а в ходi наукових узагальнень, на основi з'ясування iсторичного пiдґрунтя локальних систем розселення, регiональних вiдмiнностей в економiчному укладi. Регiоналiстика сьогоднi вже має достатнiй iнструментарiй для стимулювання пошуку регiональних iдентифiкацiй i з'ясування закономiрностей членування простору шляхом аналiзу типiв господарських зв'язкiв, систем комунiкацiй, фiнансових потокiв. Що ж до iсторичної регiоналiстики, то саме їй пiд силу "запропонувати такi варiанти районування, якi якнайповнiше враховуватимуть iсторичнi особливостi розвитку регiонiв, ментальностi й настроїв їх населення. Зрозумiло, за тiєї умови, якщо вдасться створити на мiждисциплiнарнiй основi цiлiсну систему регiонознавства, якої Українi поки що бракує"80 .

Пошук оптимальних критерiїв територiальної органiзацiї має розглядатися як важливе загальнодержавне завдання. Зрештою вiд того, як його вдасться pea-

стр. 142


лiзувати, залежать i результати соцiотрансформацiйних процесiв в Українi, i темпи формування української полiтичної нацiї, i євроатлантичнi перспективи держави.

----

1 Курас I.Ф. Етнополiтологiя. Першi кроки становлення. - К., 2004. - С 192.

2 Тишков В А. Культурный смысл пространства // http:/www/etnonet/ru/lib.

3 Адмiнiстративно-територiальний устрiй України: iсторiя та сучаснiсть. - К., 2001; Днiстрянський М. Кордони України. Територiально-адмiнiстративний устрiй. - Львiв, 1992.

4 Чихарев И. А. Хронополитические исследования: опыт синтеза // Полис. - 2003. -N6. - С. 56, 57.

5 Цымбурский В.Л. Метаморфоза России: новые вызовы и старые искушения // Вестник Московского университета. Серия 12. Социально-политические исследования. -1994. - N4. - С. 38.

6 Енциклопедiя етнокультурознавства: понятiйно-термiнологiчний iнструментарiй, концептуальнi пiдходи. - 4.1. - К., 2000. - С. 74.

7 Стегнiй О.Г., Чурилов М.М. Регiоналiзм в Українi як об'єкт соцiологiчного дослiдження. - К., 1998. - С. 9.

8 Родоман Б.Б. Уроки географии // Вопросы философии. - 1990. - N4. - С. 41.

9 Замятина Н.Ю. Вариации географических образов: когнитивно-географические контексты // Полис. - 2004. - N5. - С. 85-94.

10 Шульгина О.В. Административно-территориальное деление России в XX веке: историко-географический аспект // Вопросы истории. - 2005. - N4. - С. 23, 24.

11 Шарыгин М.Д. Региональная организация общества. - Пермь, 1992. - С. 8-11.

12 Рудницъкий С. Чому ми хочемо самостiйної України. - Львiв, 1994. - С. 25; Його ж. До основ українського нацiоналiзму. - Вiдень, 1923. - С. 162.

13 Верстюк В.Ф., Горобець В.М., Толочко О.П. Українськi проекти в Росiйськiй iмперiї // Україна та Росiя в iсторичнiй ретроспективi. Нариси в 3-х томах. - Т. 1. - К., 2004. -С 275, 276.

14 Казанский В.Л. Кривда и правда евразийства // Общественные науки и современность. - 2003. - N5. - С. 79.

15 Стегнiй О.Г., Чурилов М.М. Регiоналiзм в Українi як об'єкт соцiологiчного дослiдження. - С. 7.

16 Валевський О. Регiон як суб'єкт полiтичного процесу: аналiз одної iлюзiї перехiдного суспiльства // Контекст. - 2002. - N3. - С. 17.

17 Иванов И.Д. Европа регионов. - М., 1998. - С. 15.

18 Див. Макарычев А.С. Регионализм и региональная культурная идентичность // http://www.crimea.edu/Education/notes.html.

19 Маслаков В.В., Зубков К.Н., Пленкин Ю.В. Модель региона-квазикорпорации // Регион: экономика и социология (Новосибирск). - 2000. - N2. - С. 18.

20 Регiональна полiтика та механiзми її реалiзацiї. - К., 2003. - С. 108.

21 Див.: Регионы и регионализм в странах Запада и России. - М., 2001. - С. 11.

22 Верменич Я. Теоретико-методологiчнi проблеми iсторичної регiоналiстики в Українi. - К., 2003; Її ж. Iсторична регiоналiстика в Українi // Укр. iст. журн. - 2001. -N6. - С. 3-21; 2002. - N2. - С 3-26.

23 Арманд А.Д. География через призму дополнительности // Вопросы философии. -2004. - N4. - С. 118, 125.

24 Симоненко В.К. Регионы Украины: проблемы развития. - К., 1997. - С. 27.

25 Кононов I. Соцiологiя i проблеми просторової органiзацiї суспiльства // Соцiологiя: теорiя, методи, маркетинг. - 2004. - N4. - С. 72.

26 Романюк С. Полiтика регiонального розвитку в Українi: сучасний стан i новi можливостi // ї (Львiв). - 2002. - N23. - С. 68.

27 Регiональна полiтика та механiзми її реалiзацiї. - С 479-481.

28 Пестерев В.В. Проблема территориально-структурной квалификации региональных исторических исследований и подходы к ее решению // http://midday.narod.ru/problem.htm.

29 Паламарчук М., Паламарчук О. Соцiально-економiчне макрорайонування // Географiя та основи економiки в школi. - 1998. - N2. - С. 4.

30 Гладкий Ю.Н., Чистобаев А.И. Основы региональной политики. - СПб, 1998. - С. 30, 31.

стр. 143


31 Адмiнiстративно-територiальний устрiй України: iсторiя та сучаснiсть. - С. 248.

32 Там само. - С. 186.

33 Вечерський В. Спадщина мiстобудування України. Теорiя i практика мiстобудiвних пам'яткоохоронних дослiджень населених мiсць. - К., 2003. - С 5.

34 Кубiйович В. Україна як географiчне цiле i її частини // Енциклопедiя українознавства. Загальна частина. Перевидання в Українi. - К., 1994. - С. 119.

35 Докладнiше див.: Ткач Д., Заставнецький Т. Розвиток української геоурбанiстики в XX ст. // Iсторiя української географiї. - 2002. - N6. - С. 82-87.

36 Богорад О.Д., Тевелєв О.М., Падалка В.М., Пiдмогильний М.В. Регiональна економiка. Словник-довiдник. - К., 2004. - С. 46.

37 Українська полiтична нацiя: генеза, стан, перспективи. - К., 2004. - С. 112, 113.

38 История внешней политики России. Конец XV-XVII век. - М., 1999. - С. 80.

39 Головко О.Б. Держава Романовичiв та Золота Орда (40 - 50-тi pp. XIII ст.) // Укр. iст. журн. - 2004. - N6. - С. 14.

40 Яковенко Н. "Ничого не маєт бити дорожшого над вольность" // Український гуманiтарний огляд. - Вип. 7. - К., 2002. - С. 11-26.

41 Гваньїиi О. Хронiка Руської землi // Всесвiт. - 2000. - N11-12. - С. 127-136.

42 Смолiй В.Л., Степанков B.C. Українська державна iдея: проблеми формування, еволюцiї, реалiзацiї. - К., 1997. - С. 16.

43 Грушевский М. Очерк истории украинского народа. - К., 1991. - С. 142, 143.

44 Дашкевич Я. Полково-сотенний лад XVII-XVIII ст. на Українi - штучна "бiла пляма" I/ Пам'ятки України. - 1990. - N1. - С. 7.

45 Стороженко I.С. Богдан Хмельницький i воєнне мистецтво у Визвольнiй вiйнi українського народу середини XVII столiття. - Кн. 1. - Днiпропетровськ, 1996. - С.42-46.

46 Максимович М.Л. Бубновская сотня // Максимович М.Л. Собрание сочинений. -T.I. - К., 1876. - С. 770.

47 ЦДАВО України. - Ф.1. - On.2. - Спр.1048. - Арк.91.

48 Касьянов Г. Теорiї нацiї i нацiоналiзму. - К., 1999. - С. 325.

49 Шарр К. Буковина - страна на окраине империй // П'ятий конгрес мiжнародної асоцiацiї українiстiв. Iсторiя. - 4.2. - Чернiвцi, 2004. - С 56-61.

50 Мацузато К. Ядро или периферия империи? Генерал-губернаторство и малороссийская идентичность // Український гуманiтарний огляд. - Вип. 7. - К., 2002. -С. 69-82.

51 Див. докладно: Шандра В. Малоросiйське генерал-губернаторство, 1802-1856: функцiї, структура, архiв. - К., 2001.

52 Драгоманов М.П. Переднє слово [до "Громади 1878 p.] // Вибране. - К., 1991. - С. 276-336.

53 Адмiнiстративно-територiальний устрiй України: iсторiя та сучаснiсть. - С. 40.

54 Грушевський М. Хто такi українцi i чого вони хочуть. - К., 1991. - С 109.

55 Кубiйович В. Україна як географiчне цiле i її частини - С. 122, 123.

56 Чи можна подiлити Україну порiвну // Галицькi контракти. - 2000. - N34.

57 Днiстрянський М.С. Україна в полiтико-географiчному вимiрi. - Львiв, 2000. - С. 148-150.

58 Голос України. - 2005. - 27 квiтня.

59 Там само.

60 ЦДАВО України. - Ф.1. - Оп.1. - Спр.656. - Арк.16.

61 Докладнiше див.: Кульчицький С. Комунiзм в Українi: перше десятирiччя (1919-1928). - К., 1996. - С. 279, 280.

62 Материалы по районированию Украины. УССР. Госплан. Секция по районированию. - Харьков, 1923. - С. XI, XII.

63 Буценко А. К вопросу районирования Украины. - Харьков; К., 1925. - С. 12.

64 Рудницький С. Декiлька замiток до справи районiзацiї України // Iсторiя української географiї. - Вип. 2. - Тернопiль, 2000. - С. 46, 47.

65 ЦДАВО України. - Ф.1. - Оп.2. - Спр.1048. - Арк.94.

66 Буценко А. К вопросу районирования Украины. - С. 11.

67 Гребеннiкова О.В. Мiста Донбасу в 20-х роках XX ст. // Iсторiя України. Маловiдомi iмена, подiї, факти. (36. статей). - Вип. 18. - К.; Донецьк, 2001. С. 149, 150.

стр. 144


68 ЦДАГО України. - Ф. 1. - On. 20. - Спр. 2673. - Арк. 12-14.

69 Днiстрянський М.С. Україна в полiтико-географiчному вимiрi. - С. 146.

70 Днiстрянський М. Кордони України. Територiально-адмiнiстративний устрiй. - С. 96.

71 Дзеркало тижня. - 2005. - 29 сiчня.

72 Кубiйович В. З антропогеографiї Нового Санча // Науковi працi. - Т.1. - Париж; Львiв, 1996. - С. 473.

73 Докладнiше див.: Регiональна полiтика та механiзми її реалiзацiї. - С. 37.

74 Адмiнiстративно-територiальний устрiй України. Iсторiя та сучаснiсть. - С.263, 264.

75 Соцiально-економiчна географiя України. Навч. посiбник. - Вид. 2-ге. - Львiв, 2000. - С. 79.

76 Кулеша М. Адмiнiстративно-територiальна реформа в Польщi: iз досвiду розробки та впровадження // http://www.cdd.kiev.ua/projects.

77 Регiональна полiтика в країнах Європи. Уроки для України. - К., 2000. -С. 50-53, 93, 94.

78 Дзеркало тижня. - 2005. - 29 сiчня.

79 2000 (Киев). - 2005. - 20 мая.

80 Реєнт О. П. Актуальнi проблеми iсторiї України // Україна соборна. 36. наукових статей. - Вип. 1. - К., 2004. - С. 21.

The article is dedicated to analysis of theoretic and methodological problems, related to the understanding of experience of Ukrainian lands organization, development of conceptual approaches to the research of regional specifics of Ukraine. The author proposes his own idea of periodization of administrative-territorial system, modern approaches to the study of terminological aspects of the problem. The lessons that come out from unsuccessful soviet experiments of 20th - 30th and have to be considered during the started by government reform of the administrative-territorial system are in the centre of attention.


© elibrary.com.ua

Постоянный адрес данной публикации:

https://elibrary.com.ua/m/articles/view/ЕВОЛЮЦIЯ-АДМIНIСТРАТИВНО-ТЕРИТОРIАЛЬНОГО-УСТРОЮ-В-УКРАЇНI-ПРОБЛЕМИ-КОНЦЕПТУАЛIЗАЦIЇ

Похожие публикации: LУкраина LWorld Y G


Публикатор:

Олександр ПанКонтакты и другие материалы (статьи, фото, файлы и пр.)

Официальная страница автора на Либмонстре: https://elibrary.com.ua/Ukraine

Искать материалы публикатора в системах: Либмонстр (весь мир)GoogleYandex

Постоянная ссылка для научных работ (для цитирования):

ЕВОЛЮЦIЯ АДМIНIСТРАТИВНО-ТЕРИТОРIАЛЬНОГО УСТРОЮ В УКРАЇНI: ПРОБЛЕМИ КОНЦЕПТУАЛIЗАЦIЇ // Киев: Библиотека Украины (ELIBRARY.COM.UA). Дата обновления: 24.08.2014. URL: https://elibrary.com.ua/m/articles/view/ЕВОЛЮЦIЯ-АДМIНIСТРАТИВНО-ТЕРИТОРIАЛЬНОГО-УСТРОЮ-В-УКРАЇНI-ПРОБЛЕМИ-КОНЦЕПТУАЛIЗАЦIЇ (дата обращения: 29.03.2024).

Комментарии:



Рецензии авторов-профессионалов
Сортировка: 
Показывать по: 
 
  • Комментариев пока нет
Похожие темы
Публикатор
Олександр Пан
Львiв, Украина
1037 просмотров рейтинг
24.08.2014 (3504 дней(я) назад)
0 подписчиков
Рейтинг
0 голос(а,ов)
Похожие статьи
VASILY MARKUS
Каталог: История 
3 дней(я) назад · от Petro Semidolya
ВАСИЛЬ МАРКУСЬ
Каталог: История 
3 дней(я) назад · от Petro Semidolya
МІЖНАРОДНА КОНФЕРЕНЦІЯ: ЛАТИНСЬКА СПАДЩИНА: ПОЛЬША, ЛИТВА, РУСЬ
Каталог: Вопросы науки 
8 дней(я) назад · от Petro Semidolya
КАЗИМИР ЯҐАЙЛОВИЧ І МЕНҐЛІ ҐІРЕЙ: ВІД ДРУЗІВ ДО ВОРОГІВ
Каталог: История 
8 дней(я) назад · от Petro Semidolya
Українці, як і їхні пращури баньшунські мані – ба-ді та інші сармати-дісці (чи-ді – червоні ді, бей-ді – білі ді, жун-ді – велетні ді, шаньжуни – горяни-велетні, юечжі – гутії) за думкою стародавніх китайців є «божественним військом».
9 дней(я) назад · от Павло Даныльченко
Zhvanko L. M. Refugees of the First World War: the Ukrainian dimension (1914-1918)
Каталог: История 
12 дней(я) назад · от Petro Semidolya
АНОНІМНИЙ "КАТАФАЛК РИЦЕРСЬКИЙ" (1650 р.) ПРО ПОЧАТОК КОЗАЦЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (КАМПАНІЯ 1648 р.)
Каталог: История 
17 дней(я) назад · от Petro Semidolya
VII НАУКОВІ ЧИТАННЯ, ПРИСВЯЧЕНІ ГЕТЬМАНОВІ ІВАНОВІ ВИГОВСЬКОМУ
Каталог: Вопросы науки 
17 дней(я) назад · от Petro Semidolya
ТОРГОВО-ЭКОНОМИЧЕСКАЯ ПОЛИТИКА ЕС В СРЕДИЗЕМНОМОРЬЕ: УСПЕХИ И НЕУДАЧИ
Каталог: Экономика 
27 дней(я) назад · от Petro Semidolya
SLOWING GLOBAL ECONOMY AND (SEMI)PERIPHERAL COUNTRIES
Каталог: Экономика 
32 дней(я) назад · от Petro Semidolya

Новые публикации:

Популярные у читателей:

Новинки из других стран:

ELIBRARY.COM.UA - Цифровая библиотека Эстонии

Создайте свою авторскую коллекцию статей, книг, авторских работ, биографий, фотодокументов, файлов. Сохраните навсегда своё авторское Наследие в цифровом виде. Нажмите сюда, чтобы зарегистрироваться в качестве автора.
Партнёры Библиотеки

ЕВОЛЮЦIЯ АДМIНIСТРАТИВНО-ТЕРИТОРIАЛЬНОГО УСТРОЮ В УКРАЇНI: ПРОБЛЕМИ КОНЦЕПТУАЛIЗАЦIЇ
 

Контакты редакции
Чат авторов: UA LIVE: Мы в соцсетях:

О проекте · Новости · Реклама

Цифровая библиотека Украины © Все права защищены
2009-2024, ELIBRARY.COM.UA - составная часть международной библиотечной сети Либмонстр (открыть карту)
Сохраняя наследие Украины


LIBMONSTER NETWORK ОДИН МИР - ОДНА БИБЛИОТЕКА

Россия Беларусь Украина Казахстан Молдова Таджикистан Эстония Россия-2 Беларусь-2
США-Великобритания Швеция Сербия

Создавайте и храните на Либмонстре свою авторскую коллекцию: статьи, книги, исследования. Либмонстр распространит Ваши труды по всему миру (через сеть филиалов, библиотеки-партнеры, поисковики, соцсети). Вы сможете делиться ссылкой на свой профиль с коллегами, учениками, читателями и другими заинтересованными лицами, чтобы ознакомить их со своим авторским наследием. После регистрации в Вашем распоряжении - более 100 инструментов для создания собственной авторской коллекции. Это бесплатно: так было, так есть и так будет всегда.

Скачать приложение для Android